Ґжеґож В. Колодко

Від шоку до терапії

6. Політика переходу і стратеґія розвитку

6.1. Перехід як процес реструктуризації систем

Кінцевий успіх перебудови залежить від наявности надійної макроструктури. Якщо процес реструктуризації (а це, по суті, дуже повільний процес) у країнах, охоплених загальною радикальною лібералізацією при повній відмові держави від регулювання економічною діяльністю, був пов’язаний з багатьма проблемами, то в азіатських країнах з реформованою соціялістичною економікою цей процес упевнено просувався вперед. За останнє десятиліття у цих країнах відбулися величезні зміни.

Ряд постсоціялістичних країн узяв курс на поступову лібералізацію і приватизацію, у деяких випадках навіть надто поступову. Це приводило лише до порівняно невеликого спаду виробництва, але супроводжувалося уповільненням структурної реформи. Якщо час, наданий поступовою лібералізацією, використовується з метою проведення належної реструктуризації, результати можуть бути плідними; якщо ж з погляду структурної реформи час згублений, тоді шанси довготермінового підйому виробництва незначні. Инші держави взяли курс на швидкі зміни. І хоча на ранніх стадіях переходу спад виробництва був більш значним, згодом процес соціяльно-суспільного будівництва часто досягав більш високого рівня.

В остаточному підсумку обидва ці напрямки демонстрували гіркий досвід того, що впровадження ринкової економіки неможливо без мудрої урядової політики розвитку. Життєво важливого значення набуває державне управління процесом реструктуризації. Фактично саме воно, а не лібералізація, є суттю й основою переходу. Без належної уваги до структурних реформ лише лібералізація і приватизація не принесуть суспільству бажаного відновлення. Існує думка, що якщо ці процеси протікають одночасно, приватизація може фактично заклинити перехід, що слідує за лібералізацією ринку, і понизити рівень життя населення. У порівнянні з нормально функціонуючим ринком в умовах зрілої економіки, ринок перехідного періоду характеризується більшою нестабільністю, особливо стосовно попиту та пропозицій.

Таким чином, якщо держава не запроваджує належну структуру, ринкові провали частішають, верх беруть неформальні структури, а замість здорового ринку з’являється «застарілий капіталізм». Дати визначення нормально функціонуючій ринковій структурі неважко: усі партнери роблять те, що їм належить, їхні дії скоординовані, конфлікти зведені до мінімуму, економіка розвивається рівно і швидко. Так само можна визначити і погано функціонуючу структуру: зміни ускладнені бюрократичними рамками, на сцену виходить «дикий капіталізм», озброєний корупцією і злодійством.

Такі структурні патології можуть виникати в результаті спонтанного, але не планового переходу. Иноді неправильна політика відкриває двері для появи таких систем, при яких тільки дурний платить податки, угоди не виконуються, рахунки не оплачуються і зарплата не виплачується вчасно. На відміну від ринкової економіки, цей хаос виникає в результаті структурної дезінтеграції і відсутности механізмів і організацій, здатних налагодити справи і змусити ці механізми працювати так, як належить.

Якщо не уявляти собі шляхів зміцнення нової системи й способу її дії, то впровадити її в життя буде дуже непросто. Перехід сповільнюється, витрати зростають, результати набагато гірші, ніж очікувалося, спад виробництва продовжується, одужання економіки приходить занадто пізно, продуктивність росте дуже повільними темпами.

Таким чином, головна мета полягає в створенні установ, що ефективно діють у період переходу. Це завдання ще більш ускладнюється відсутністю в них наступности: колишні відомства (скажімо, Держплан чи галузеві міністерства) більше не працюють, а ті, що прийшли їм на зміну (наприклад, інвестиційний банківський сектор і біржі), ще не утвердилися.

Ринковий капіталізм вимагає переваги приватної власности, а також наявности конкурентоспроможного підприємницького сектора, працюючих ринків і поважного ставлення до правил ринкових асигнувань. Для сприяння торгівлі, капіталовкладенням і росту заощаджень необхідні грамотні фінансові посередники. Ринку також необхідне належне правове середовище, здатне забезпечити дію його законів і виконання контрактів, правильне поводження економічних суб’єктів – фірм, приватних осіб, організацій чи урядів.

Добра відомча структура має велике значення для правильного функціонування економіки і її безупинного розвитку. Досвід показує: чим досконаліші ринкові організації, чим тісніше вони поєднуються з державними службами, тим надійнішим буде соціяльно-економічний розвиток.

У спеціальному випуску Звіту про світовий розвиток МБРР (Світовий банк) підкреслює роль держави в сучасному світі і вказує на необхідність розмежування державних і відомчих методів управління, а також отриманих результатів. У Звіті відзначається також, що «держава вносить вирішальний вклад в економічний розвиток, коли його роль відповідає його можливостям. Однак, ці можливості не є даністю і не є постійною величиною. Їх можна і потрібно удосконалювати, якщо уряд прагне до подальшого поліпшення економіки і підвищення рівня соціяльного забезпечення. Три взаємозалежних структурних механізми можуть допомогти в розширенні можливостей держави. Це, по-перше, запровадження правил і обмежень у суспільстві й у державі; по-друге, створення умов для конкуренції як усередині держави, так і ззовні; по-третє, посилення відкритости і розширення партнерства як усередині держави, так і за його межами».

Це стосується всіх економічних систем, але особливо перехідних країн. У перехідних економіках установлення нових правил і типів поведінки між суб’єктами економіки вимагає рішучих дій з боку держави. На жаль, у перехідний період держава стикається з додатковими труднощами на відміну від проблем соціялістичної держави чи держави із традиційною ринковою економікою. Ослабленій власною неоліберальною політикою, багато в чому залежній від урядів провідних індустріально розвинутих ринкових держав і міжнародних організацій, новій державі важко повернути собі владу, втрачену колишнім урядом у процесі хаотичної лібералізації.

Наочним прикладом цього служать переговори 1997–1998 рр. між російським урядом і МВФ і кількаразові відтермінування виплат наступних траншів кредиту. Неспроможність збирати податки – теж результат структурної кризи, тому вимоги МВФ про підвищення бюджетних доходів виявилися нездійсненними. Цю проблему не варто зводити лише до небажання уряду боротися з прихованими доходами і ухиленням від сплати податків. Вона містить у собі також неправильне керівництво процесом переходу і непродуману політику структурних перетворень, проведену в рамках договору з МВФ і МБРР. Варто пам’ятати, що запровадження нових установок, як, наприклад, сплата податків і инших внесків, буде довгим і хворобливим процесом. Чим більше адміністративних помилок у початковій стадії переходу, тим складніше згодом виконати завдання з впровадження нових установок.

При режимі централізованого планування уряду часто ігнорували необхідність захисту споживача, а синдром інфляційного дефіциту душив будь-яку можливість реальної конкуренції. На ранній стадії переходу старі монополістичні структури і методи також майже не залишали ніяких шансів конкуренції. Тому, для створення макроструктури, що забезпечує справедливу конкуренцію, потрібен час.

Але якщо відповідні структури, організації і правова база вже існують, то треба буде ще розв’язати питання про поведінку виробників. Продавці, розповсюджувачі і дилери повинні навчитися сприймати ринок, як місце для торгівлі товарами і надання послуг, а не як арену для обдурювання споживачів, казни й один одного. Тому необхідно створити антимонопольні організації й агентства із захисту прав споживачів, функціональну банківську і податкову системи і проводити розумну фіскальну політику.

Розвиток співробітництва між суб’єктами ринку – от що є метою поетапного структурного будівництва. Це партнерство може, в остаточному підсумку, збільшити ріст виробництва, однак на початкових стадіях переходу постійні зміни можуть дестабілізувати зв’язки між партнерами, що провадять економічну діяльність. Старі зв’язки розірвані, а нові тільки зароджуються. Тут роль держави і набуває особливого значення, тому що инакше усі ринкові відносини будуть більше залежати від різних випадків, дій зацікавлених груп і неформальних організацій, включаючи організовану злочинність.

6.2. Перехід як інструмент стратегії розвитку

Нові відомчі структури повинні бути створені на основі організацій, яких не було (через непотрібність) при плановій економіці. Для переходу необхідні нова правова система і нові моделі поведінки. Підприємства, службовці, державна бюрократія і звичайні громадяни повинні відмовитися від колишніх звичок і засвоїти нові. Хто ж і яким чином повинен здійснити це перетворення? Ми можемо припустити, хто буде в цьому випадку учнем і які предмети йому варто засвоїти, але важко сказати, хто виступить у ролі вчителя. Сам ринок є добрим наставником, однак у цьому випадку процес навчання йде повільно, він пов’язаний з великими витратами і безліччю невдач.

У політичних лідерів постсоціялістичних держав немає в запасі сорока років, як у пророка Мойсея, щоб привести свої народи в землю обітовану. Для пришвидшення цього процесу і зниження витрат, пов’язаних зі структурною і культурною перебудовою, потрібна спеціальна підготовка керівних кадрів і просвітительські заходи з боку влади, політичної й інтелектуальної еліти і неурядових організацій. Свою лепту у цей процес повинні внести і країни-учасниці Бретонвудских угод. З огляду на жалюгідні результати першого років переходу, ці країни прийшли до висновку, що набуття нових знань і навичок иноді не менш важливе, ніж надання кредитів, і тому почали приділяти більше уваги технічній допомозі і професійній підготовці.

Заходи, що не сприяють постійному росту і розвитку, позбавлені сенсу. Однак багато зацікавлених груп використовують будь-які наявні в їхньому розпорядженні способи для досягнення своїх цілей, але лише деякі з них згодні вступити в боротьбу за загальний тривалий розвиток і віддалені політичні перспективи.

Незважаючи на очевидність того факту, що системний перехід не є самоціллю, а лише інструментом досягнення більш важливої мети, це питання залишається достатньо заплутаним. Найбільше чітко це проглядається у взаємозв’язку реструктуризації з реальним ростом економіки. Як можна вважати систему досконалою при незадовільному економічному рості? Як можна хвалити систему, якщо вона не дає достатніх можливостей для економічного підйому? Навіть відомі і дуже компетентні фахівці й офіційні публікації шановних міжнародних організацій у свій час розхвалювали реформи, без огляду на реальні результати.

Головні причини величезного економічного спаду в постсоціялістичних країнах полягають у незнанні політики розвитку, перебільшенні значення самого переходу і змішуванні понять переходу з поняттями лібералізації і приватизації. Політика цих країн була сконцентрована головним чином на стабілізації, лібералізації торгівлі і приватизації і лише незначною мірою на реальній економіці в показниках вироблених товарів, споживання, інвестицій і безробіття.

Реформи, що провалилися в Европі, спрацювали в Азії, де було проведене розмежування між діючими структурами і політичним керівництвом. В Азії вдалося скористатися позитивними сторонами чи пристосувати її до виконання нових завдань подальшого росту економіки. Система і її модифікації використовувалися як засіб для економічного підйому, а не як самоціль.

Сама система не повинна підміняти правильну політику. Иноді, і цьому в історії є багато прикладів, достатньо підправити політику, не перебудовуючи при цьому всю систему. Природно, у перехідний період економічна політика може бути гіршою чи ліпшою, дії уряду можуть бути розумними чи не дуже, а участь міжнародного співтовариства – доброчинним чи несприятливим.

У віддаленій перспективі система несе лише допоміжне навантаження в ході розвитку. Вона повинна бути досить гнучкою, щоб відповідати новим вимогам і мінливим обставинам. Час від часу її варто пристосовувати до виконання завдань з досягнення перспективних цілей економічного росту і підвищення рівня життя. Таким чином, трансформацію системи варто розглядати лише як епізод, що може послужити на благо розвитку, якщо це буде можливо політично.

6.3. Структурне будівництво: від шокового провалу до поетапної терапії

Сьогодні ми вже знаємо, якого роду установи необхідні для ринкової економіки. Якщо до цих знань вдається додати докладну оцінку специфічних умов конкретної країни, то можна приступати до створення ринкової економіки.

Але до того, як буде зроблений перший крок, необхідно не тільки створити нові структури, але і навчити їх діяти. Нові інститути і методи їхньої роботи в нових умовах визначають весь хід економічного розвитку. Вони переповнені формальними правилами, неформальними обмеженнями і схильністю до певного примусу. Якщо формальні правила можуть бути швидко змінені вольовими рішеннями, то неформальні обмеження змінюються дуже повільно. Інститути відрізняються від організацій тим, що перші визначають правила гри, а другі представляють групи людей, об’єднаних спільною об’єктивною функцією.

У реальному житті інститути не можуть швидко змінюватися. Точніше кажучи, закони і юридичні аспекти системи повинні бути ретельно вивірені перед тим, як прийде час змінювати ці інститути.

Швидше в Польщі, повільніше в Росії, але шокова терапія провалилася головним чином через «системний вакуум», що виник у результаті порушення старої відомчої структури і різкого економічного спаду. Пізніше процес постсоціялістичної перебудови управлявся більш розумно і проходив менш швидкими темпами.

Таким чином, виявилося, що перехід від централізованої планової економіки до ринкової варто проводити за допомогою поступових структурних, відомчих і поведінкових змін. З огляду на саму суть цього тривалого і складного процесу, його не можна здійснити радикальним чином. Він вимагає часу і значних витрат. А чинити на населення соціяльний і політичний тиск досить ризиковано.

Тільки частину цього багатошарового перехідного процесу, а саме – лібералізацію і стабілізацію, можна здійснити радикальна шляхом (якщо дозволяє внутрішньополітична ситуація). Але (!) радикальний метод здійснення лібералізації і стабілізації не є обов’язковою умовою, це результат політичного вибору, при якому необхідно враховувати можливість виникнення монетарного і фіскального дисбалансу, а також рівень толерантности населення.

Проведення структурних реформ при будь-яких умовах вимагає декількох років. Політичним лідерам і населенню країни постсоціялістичний перехід може здатися досить тривалим, але це усього лише мить з погляду історії, особливо якщо врахувати величезні масштаби цих складних всеосяжних змін. У минулому створення добре налагодженої ринкової економіки займало набагато більше часу, ніж нинішній процес переходу. Переробити економіку усього за десять років – це реальний подвиг.

Однак на цьому шляху виникає безліч труднощів. Вони не пов’язані з недостачею знань про те, як працює ринок, причиною є непоінформованість у такому питанні, як створення ринкової системи на основі соціялістичної економіки при гострій системній і структурній кризі. Головна проблема для перехідних країн полягала тут не у визначенні завдань для нових структур, а в організації самого процесу переходу. На самому початку переходу нагальне завдання полягає у тому, щоб зрозуміти, як треба закладати фундамент ринку капіталу, а не наскільки складні його функції в остаточному варіанті. Було би помилкою наполягати на копіюванні англійської моделі приватизації, коли майже всі активи перебувають у руках держави, так само як прагнути до радикальної лібералізації квартплати, коли галопуючі ціни можуть опустити реальні доходи населення нижче соціяльно прийнятного рівня.

Як не дивно, на Заході вивчали надзвичайні заходи, з яких варто починати ліквідацію наслідків великомасштабних катастроф, однак при цьому не розглядався крах всієї економічної системи соціялізму. Правда, у 80-і роки Каспар Вайнбергер, міністр оборони в адміністрації Р. Рейгана, чесно визнав, що найбільшою проблемою для Сполучених Штатів буде крах комунізму. Але на практиці виявилося, що до цього ніхто не був готовий. Та ж адміністрація Рейгана фінансувала дослідження перспектив економічного відродження після можливої термоядерної війни, але не проблеми відродження після економічного спаду в перехідний період, і це незважаючи на загальне визнання учасниками проєкту того факту, що постсоціялістичний спад виробництва буде величезний.

На Заході багато сил було витрачено на розробку політики стабілізації і структурних реформ, але для зовсім иншого типу економіки. Уже на ранніх стадіях стабілізації лунали тривожні попередження (на жаль, вони залишилися без уваги), що проведена політика розроблена для иншої моделі економіки. От що сказав стосовно переходу провідний економіст МВФ Віто Танці: «Реформа податкової системи буде відбуватися у важкій економічній, соціяльній і політичній обстановці. Успішна податкова реформа завжди пов’язана з труднощами, але, з огляду на всі обставини, у постсоціялістичних країнах вона може бути особливо важкою і зайняти більше часу, ніж припускали багато фахівців. У реформі податкової сфери не може бути однозначного рішення, оскільки необхідні зміни, навіть при відсутності помилок, не можуть відбутися миттєво. З огляду на різні обставини, у яких буде відбуватися податкова реформа, не можна з упевненістю сказати, що остаточний результат виправдає наші очікування».

Тепер абсолютно ясно, що впливові вчені Заходу і фахівці міжнародних організацій недостатньо повно розуміли специфіку соціялістичної централізованої планової економіки. Вони були неприємно здивовані зненацька виниклою і зовсім незнайомою інтелектуально-політичною проблемою, і були змушені користатися теорією і практикою, розробленими для инших ситуацій. Західні вчені і фахівці були вражені, але їм був відомий тільки один вид терапії, який, однак, багато в чому не відповідав характеристикам і завданням переходу.

Загальний незадовільний рівень знань про різні варіанти політики переходу означав, що цей перехід є благодатним ґрунтом для експериментів з численними теоретичними концепціями. В одних країнах перехід проходив спонтанно, в инших він проводився за планом, хоча ці плани сильно відрізнялися між собою⁶⁶.

Совєтологи з їхнім величезним стажем економічних і історичних досліджень теж були захоплені раптово і виявилися зовсім непідготовленими до вирішення завдань переходу. Вони були зайняті педантичним описом старої системи, приділяючи особливу увагу її недолікам і слабкостям (а також способам їхнього загострення), але ніколи не займалися впритул наслідками розпаду системи. Як це не парадоксально, десятиріччями совєтологія була основним знаряддям боротьби з комуністичною ідеологією і практикою соціялізму і комунізму, але коли система «реального соціялізму» розпалася, у совєтологів і їхніх спонсорів не виявилося під рукою жодних планів, що вказують шлях від глибокої кризи соціялістичної системи до демократичного і капіталістичного майбутнього, хоча завжди саме це і було конкретною метою боротьби.

Разом з тим, відповідальність за виникнення настільки жахливої ситуації після «шокової терапії» і «творчого руйнування» повністю лежить на лідерах перехідних країн. І це справедливо, оскільки існував і инший шлях, що міг би певною мірою згладити соціяльні труднощі і пришвидшити одужання економіки. Цей підхід, що ґрунтувався на поступовій, але всебічній і цілеспрямованій реформі, створенні нової макроструктури і переосмислюванні ролі держави, був або зовсім не прийнятий, або застосований лише частково.

Процес пізнання проходив методом спроб і помилок. На Сході і Заході фахівці володіли тепер набагато більшими знаннями про роботу ринку в постсоціялістичному просторі. Політичні й інтелектуальні дебати, підготовка, отримана в себе в країні і за кордоном, особиста участь у пошуку вирішення реальних проблем перехідної економіки різко збільшили обсяг знань і досвіду у дослідників, підприємців і політичних лідерів. Професіонали в розвинутих ринкових країнах, включаючи урядових експертів, офіційних представників міжнародних організацій і ділових людей, ознайомилися з конкретикою перехідного процесу і зрозуміли, що всі проблеми варто вирішувати лише з урахуванням місцевих умов.

Усі ці зміни виявилися недешевими, але не для західних експертів, а для населення країн, втягнутих у перехід. Майбутній ріст ніколи не компенсує пережитих труднощів. Фактично скорочення ВВП у перехідних країнах було більш різким, чим у часи Великої депресії 1929–1933 рр. Більше того, спаду виробництва можна було певною мірою уникнути, якби вчасно враховувалися всі тривожні симптоми, а перегляд західної економічної теорії і практики не зайняв би так багато часу. Ранні методи лікування, прописані важко хворій постсоціялістичній економіці, не рятували від цієї недуги.

Останнім часом були розпочаті більш розумні спроби реалізувати поетапний, спокійний процес системного будівництва, включаючи розвиток ринкових організацій, установлення відповідних зв’язків і прийняття нових законів. Міжнародна підтримка теж стала більш скоординованою, а політика переходу, схоже, почала просуватися у потрібному напрямку. Розходження між ситуацією перехідних країн Европи і колишніх совєтських республік на початку 90-х років і ситуацією наприкінці 90-х просто разючі. Але розходження цього разу означають поліпшення.

7. Перехід від плану до ринку: концепція і реалізація

7.1. Приватизація, новий приватний сектор і корпоративне управління

Під час відновлення дебатів про долю соціялізму, капіталізму і переходу постійно вказувалося на чільну роль приватної власности стосовно державної. Переконаність у тім, що вільний ринок гарантує ефективність виробництва, підвищення продуктивности праці і рівня життя, завжди стимулювала прагнення трансформувати соціялістичну систему. Фактично вся концепція переходу ґрунтується на припущенні, що лідерство приватного сектора підвищить ефективність економіки і пришвидшить ріст виробництва.

Приватний сектор розвивався двома рівнобіжними шляхами. По-перше, мірою розвитку ринку виявлялася природна тенденція до розширення того, що малося, і створення нового. По-друге, у перехідній економіці права власности переходили від державних підприємств до приватних. Ортодоксальна ліберальна економічна теорія підкреслює значення другого методу: прискорена приватизація чи денаціоналізація державних активів є ключовим чинником досягнення стійкого росту економіки. На противагу Китаєві і В’єтнаму, у Европі і колишніх совєтських республіках значення першого методу, тобто стихійного виникнення приватного сектора чи так званої «органічної приватизації», на початкових стадіях переходу применшувалося, тоді як значення денаціоналізації перебільшувалося. І тільки згодом приватний сектор, а не денаціоналізація був визнаний визначальним фактором зміцнення і розширення ринку.

Отже, приватний сектор став вирішальним фактором постсоціялістичного видужання і росту економіки. Це особливо чітко видно на прикладі Албанії (до кризи 1997–1998 рр.), Хорватії, Естонії, Угорщини і Литви (з 1996 р.), Монголії (з 1995 р.), Польщі і Словенії. У Польщі в 1994–1997 рр. близько мільйона осіб одержали роботу в новому приватному секторі, а у 1998 році малий і середній приватний бізнес забезпечував третину ВВП і приблизно 60% робочих місць.

Повна лібералізація (включаючи право громадян почати свою справу), а також монетарна і фіскальна політика, що стимулює створення і розширення приватної економічної діяльности, позитивно вплинули на забезпечення ринку товарами.

Акумулювання і концентрація капіталу привели до створення нових приватних компаній, здатних конкурувати з закордонними партнерами і великими державними підприємствами.

У результаті лібералізації торгівлі і перерозподілу капіталів, а також правильного використання прямих иноземних капіталовкладень, з’явилося багато нових підприємств, що повністю належать иноземному капіталу чи існують у формі спільних підприємств.

Більшість таких підприємств створювалося за допомогою інвесторів з розвинутих ринкових країн, але багато з них з’явилися завдяки зусиллям партнерів і капіталам з инших постсоціялістичних перехідних держав. Наприклад, у Росії в 1998 р. існувало більше двох з половиною тисяч спільних підприємств (в Україні – 800) із залученням приватного капіталу з Польщі.

Комерційні і торгові зв’язки між країнами сприяють розвитку підприємництва в державах, що межують з ними. Немає сумніву, що поляки, відомі своїми підприємницькими схильностями, привнесли частину свого досвіду і ринкової культури в економіку Бєларусі, Литви, Словаччини й України. Угорці допомагали болгарам і румунам, македонські фірми активно діяли в Албанії. Китайці і в’єтнамці зміцнили діловий дух Камбоджі і Лаосу.

Инше ортодоксальне явище полягає в тім, що денаціоналізація державних активів, тобто один шлях до розширення приватного сектора, повинна спричинити швидке і значне підвищення ефективности інвестицій, що позитивно позначиться на виробництві товарів і росту ВВП. Але з цілого ряду добре відомих причин цього не відбулося. Незважаючи на численні спроби покласти на систему централізованого планування провину за глибокий економічний спад і довготермінову рецесію, сама манера проведення денаціоналізації частково пояснює, чому потрібно стільки часу для досягнення до перехідного рівня виробництва і реструктуризації індустріального потенціалу.

Хоча таке твердження, що в остаточному підсумку приватний сектор візьме гору над державним з погляду його ефективности, можливо, і справедливе, очевидно також і те, що на початкових стадіях переходу активи гарячково протягуються через нетрі прав власників, викликаючи значні зловживання в керівництві і корпоративному управлінні. Приватизація, поспішно і без певного плану насаджувана політичною волею, радше знижує, ніж підвищує ефективність капіталовкладень. Нові потужності, створені за допомогою ринкових інвестицій, ще не набрали темп, а більша частина старих уже не використовується повною мірою. Затримки, викликані «революційними» перетвореннями у сфері прав власности, виявилися більш тривалими, ніж передбачалося.

З огляду на успадковану структуру економіки, було б більш доцільно і практично проводити належну економічну політику, а приватизацію розглядати тільки як інструмент цієї політики. Звичайно, держава може погано виконувати свої функції і проводити хибну економічну політику, однак повна відсутність такої політики зовсім не є панацеєю, хоча саме таке рішення пропагували зашорені фундаменталісти вільного ринку. Економічна політика не повинна обмежуватися лише виявленням галузей, здатних успішно розвиватися в умовах ринку, і наданням їм відповідної підтримки. Завдання полягає радше в розширенні експорту і розвитку технічного прогресу в масштабах усієї промисловости, а також у зниженні ризику підприємництва за допомогою заходів для забезпечення торгових кредитів і прямих иноземних інвестицій.

Існує багато прикладів політики, результати якої увінчалися економічним ростом. Однак проблема перехідної економіки полягає в тому, що реалізацією нової економічної політики займається стара бюрократія. Тому для всебічної перепідготовки чиновників і керівників приватного сектора необхідні спеціальні програми, здійснювані за підтримкою уряду і міжнародних організацій.

На початку перехідного періоду необхідність економічної політики або заперечувалася фанатичними прихильниками вільного ринку і супротивниками участи держави, як, наприклад, у Чехії при адміністрації Вацлава Клауса, або сама державна бюрократія не приділяла належної уваги завданням цієї політики. Крім того, існувала певна «ностальгія за минулим», як, наприклад, у Румунії до зміни політичного курсу в 1997 р. чи в Бєларусі навіть наприкінці 90-х років. Таким чином, був упущений шанс використання цілого спектру конкретних заходів економічної політики, спрямованих на підтримку і зміцнення ринкових сил.

Досвід цілого ряду перехідних економік підказує, що чим ліпше корпоративне управління державного сектору, тим швидше проходить відновлення колишніх державних підприємств після їхньої приватизації. Таким чином, прогрес у сфері корпоративного управління державними підприємствами виконує ключову роль у стримуванні економічного спаду і початку одужання економіки. Цього можна досягти, перетворивши державні підприємства у корпорації. Для цього, до моменту приватизації і формальної передачі власности, ці компанії повинні випробувати на собі тиск ринку і законів нормальної конкуренції. Подібний крок вимагає застосування суворих бюджетних обмежень і зміни юридичного статусу, для того щоб державні підприємства перетворилися в спільні компанії, акції яких усе ще контролюються державою.

Більше того, якщо прагнення до удосконалення корпоративного управління супроводжується здоровою індустріальною політикою і послідовною денаціоналізацією державних активів, одужання настає раніше і наступний ріст відбувається більш енергійно. Підтвердженням цьому може служити порівняння між спадом промислового виробництва у Польщі приблизно на 40% у 1990–1991 рр. на початковій стадії переходу і помітним ростом економіки понад 20% у 1996–1997 рр. У перші два роки державному сектору не тільки бракувало належного корпоративного управління, але і самі державні підприємства страждали від дискримінації. У цей період додаткові кредитні обмеження (включаючи обмеження на одержання позичок від міжнародних фінансових організацій навіть для найбільш конкурентоспроможних і прибуткових підприємств) і спеціальні фіскальні заходи застосовувалися винятково до державних підприємств. У наступний дворічний період ставлення до державного і приватного сектору вирівнялося. Таким чином, поряд з новим приватним сектором і недавно приватизованими державними компаніями підвищення ефективности і конкурентоспроможности державного сектору також активно сприяло зростанню виробництва. Замість того, щоб бути додатковим навантаженням для бюджету, державний сектор сприяв збільшенню прибутків, росту зайнятости й експорту.

Таким чином, корпоративний статус повинен бути наданий державним підприємствам ще до їхньої приватизації. Така політика може стати частиною більш широкої маркетизації. Умови, при яких приватизація може вирішити завдання підвищення ефективности економіки і соціяльної справедливости, дуже обмежені і аналогічні з умовами, при яких конкуруючі ринки, за моделлю В. Парето, стають продуктивними⁶⁷.

Наприклад, при недостатній конкуренції створення приватної нерегульованої монополії, імовірно, приведе до ще більшого підвищення споживчих цін. Розходження між державними і приватними підприємствами дуже розпливчасті і допускають безліч варіацій. Корпоратизація, наприклад, означає державну власність, але покладає на фірми великі труднощі, пов’язані з бюджетом і самофінансуванням. Стимулювання діяльности державних виробничих організацій ґрунтується на заходах, спрямованих на одержання прибутку. Є свідчення того, як багато можна досягти в результаті ефективного використання індивідуальних і організаційних стимулів ще до моменту приватизації.

У зв’язку з цим, значна частка довіри до постсоціялістичного розширення виробництва залежить від рівня комерціалізації державного сектору. Азіатські країни з реформованою соціялістичною економікою, схоже, зробили з цього належні висновки і намагаються використовувати комерціалізацію в якості основної рушійної сили політики конкуренції.

Деякі країни намагаються зробити це ще до початку переходу і продовжити їх пізніше, незважаючи на гострі політичні дебати, викликані економічними проблемами і розбіжностями у політичних поглядах. Суперечки велися радше з приводу контролю над економікою, ніж щодо її ефективности і росту. У будь-якому випадку, комерціалізація иноді більше сприяла економічному росту, ніж приватизація. Успіх Польщі після 1993 р. пояснюється радше комерціалізацією державного сектора, ніж його денаціоналізацією, що також сприяла прогресу, але грала лише другорядну роль. У Киргизстані, Словаччині, Словенії, Узбекистані, Хорватії й Естонії порівняно невеликий спад виробництва можна розглядати як позитивний результат комерціалізації державних підприємств в умовах суворих бюджетних обмежень.

Нераціонально приватизувати всі державні активи у короткий час. Більш розумно спробувати реорганізувати державний сектор відповідно до ринкових принципів, а не робити його об’єктом ворожої фіскальної і монетарної політики. Чисто формальне проведення відомої ваучерної приватизації в Чехії і Росії зайняло приблизно три роки, але негайного підвищення ефективности за цим не послідувало. Навпаки, плутанина, що супроводжувала приватизацію, на якийсь час викликала скорочення загального виробництва в Чехії, а в Росії привела до помилок в економічній політиці, тривалій кризі і витоку капіталу за кордон. Помилково вважати, що ігнорування надійного корпоративного управління і відтермінування мікроекономічної реструктуризації державних підприємств прискорять приватизацію і підвищать ефективність капіталовкладень.

Простіше позбутися державних активів шляхом штучного банкрутства, але, на жаль, цей підхід приводить до більшого спаду виробництва, ніж це необхідно, і сильно ускладнює одужання економіки. Чим гірше управління державним сектором, тим більший спад виробництва в перехідний період, а чим ліпше працює адміністрація державного сектора, тим легший шлях до відновлення економіки. З цього досвіду слід зробити ще багато висновків, і ще тривалий час питання приватизації і корпоративного управління будуть залишатися для нас невирішеною проблемою.

7.2. Зацікавлені групи і лобіювання економічного росту

Еволюція зацікавлених груп має величезне значення у формуванні суспільної думки. З огляду на походження, характеристики і динаміки, зацікавлені групи, успадковані від соціялістичного минулого, багато в чому відрізняються від тих, котрі необхідні для розвитку нової системи. Тому не слід сидіти склавши руки і чекати, якого роду утворення виникнуть з хаосу переходу. Необхідно терміново вживати відповідних заходів для створення нових впливових груп, що належним чином презентують суспільство. З’ява «економічного лобі» не може означати того, що певні групи спонтанно нададуть активну підтримку позитивним заходам, спрямованим на розвиток економіки. Це повинно стати політичною справою. Хоча лібералізація і приватизація автоматично сприяють формуванню деяких груп, що виступають потім у підтримку економічного росту, цей процес повинен бути контрольованим. Робітники, фермери, вчені і службовці не спроможні об’єднатися самостійно, щоб сформувати таке лобі. Появу групи нових лідерів економіки варто передбачати у ході широкомасштабної реструктуризації суспільства і колишніх інститутів.

І тут необхідне втручання держави. Більше того, між мінливими цілями цих груп і політико-економічними змінами, що відбуваються, існує безпосередній зв’язок. В екстремальних випадках або з’являється нове «лобі розвитку», що виконує роль провідної зацікавленої групи, або хід економічного розвитку продовжує визначати стара бюрократія. У гіршому випадку нова політична еліта, тісно пов’язана з організованою злочинністю, візьме на себе вирішальну роль у визначенні політики.

Можна припустити, що лобі економічного росту виникне самостійно на базі новоявленого середнього класу, що народився в результаті лібералізації і структурних реформ. І все-таки, щоб такий процес відбувався розумно і швидко, необхідне міцне і цілеспрямоване політичне керівництво. У перехідному суспільстві лобі – розвитку завжди складається з підприємців, інвесторів, менеджерів і орієнтованих на реформи політиків і економістів. Спадщина режиму централізованого планування з усіма його структурними, поведінковими і культурними характеристиками обмежує сферу появи нового лобі.

Формування такого лобі – це повільний і складний процес, якому варто надавати всіляку підтримку. А оскільки він пов’язаний з падінням старої еліти і становленням нової, тут неминучі конфлікти. По-перше, стара еліта прагне зберегти владу і перетворитися в нову еліту. По-друге, цей процес відбувався на тлі цілої серії дуже істотних заходів для приватизації і реструктуризації фінансової системи. По-третє, даний процес підданий впливу демократизації політичного життя і виникнення демократичних інститутів і безпосередньо пов’язаний з ними. Таким чином, виникає взаємозв’язок між економічною владою і політичною позицією конкретних індивідів, груп і партій, що впливає на формування зацікавлених груп.

Серед представників цих груп – чи це підприємці, менеджери, банкіри, інвестори, політики, профспілкові діячі, службовці, економісти, юристи чи журналісти, – деякі виступають за економічний ріст, а инші намагаються підігнати хід подій під свої власні потреби, нехай навіть на шкоду цьому самому росту, тобто на шкоду самому суспільству. Коли ще не зміцніли суспільні інститути, ці люди завжди і всюди порушують закони, ігнорують правила ринку чи ухиляються від сплати податків, підриваючи тим самим потенціал економічного росту. Схоже, логіка їхніх дій зводиться до наступного: чим менше вони платять у бюджет, тим більше можуть заощадити і витратити, особливо на свої власні потреби. Їх не хвилює, що така поведінка неґативно позначається на бюджеті, зменшуючи ресурси, необхідні для покриття державних витрат, вкрай необхідних для розширення виробництва.

Якщо підприємницький дух орієнтований, головним чином, на створення капіталу, інвестиції, розширення експорту, створення нових робочих місць і чесну конкуренцію, – у цьому випадку лобі економічного росту відіграє прогресивну роль. Але якщо дух підприємництва, що став просто спрагою наживи, спрямований на перерозподіл наявного капіталу, ухилення від податків, бездумну експлуатацію робітників і нечесну конкуренцію, – тоді він перетворюється на різновид капіталістичного популізму, а прогресивне лобі – у деструктивне.

Завдання політичного керівництва полягає в тому, щоб сприяти прогресивному лобі і координувати як макро-, так і мікрополітику таким чином, щоб групи, які дійсно прагнуть до відродження економіки, могли контролювати популістські тенденції й обмежувати владу консервативної бюрократії, не спокушаючись при цьому своїм надмірним впливом. Таким чином, координація переходу і політики розвитку означає проходження між Сциллою популізму і Харибдою експансіонізму, коли популізм опирається головним чином на значення розподілу прибутку і споживання, не приділяючи при цьому належної уваги зростанню виробництва, а експансіонізм – на значення формування капіталу і росту економіки, деякою мірою ігноруючи соціяльну справедливість.

Підприємці й інвестори посідають місця, що звільнилися після колишніх партійних і державних діячів і директорів державних підприємств. Від цих людей очікують, що вони візьмуть на себе ризик і відповідальність не тільки за свої власні рішення, але і за наслідки цих рішень для инших. Тому уряд повинен обов’язково організовувати технічну і професійну підготовку ділових людей. Навіть якщо ці люди вважають, що вже знають, як вирішувати нові проблеми, держава повинна постійно прагнути до вдосконалення цих якостей. Чим більші ці здібності, тим вищий коефіцієнт росту.

Протягом декількох наступних за переходом років, перед тим, як ці діячі відійдуть, поступаючись місцем новому поколінню, більшість виконавчих кадрів приватизованих і нових ринкових компаній будуть набиратися зі старої гвардії колишніх державних підприємств. Далеко не усі з цих людей зможуть відмовитися від старих звичок, як цього вимагає управління бізнесом в умовах ринку. Перетворення директора державного підприємства, що працювало довгий час у рамках закритої статичної економіки, в управлінця приватної компанії, що діє в умовах відкритої ринкової конкуренції, може бути настільки ж важким, як і перетворення політичного діяча старого стилю в лідера нової чи епохи прихильника моделі централізованого планування у фанатика капіталізму, хоча остання метаморфоза менш важка.

В умовах приватизованого чи нового ринкового підприємства складність полягає вже не в постачанні, а в збуті продукції на відкритому, конкуруючому ринку. Тим часом, постсоціялістичні керівники часто губляться в ринкових умовах і роблять помилки у сфері мікроекономічного управління.

Якщо деякі управлінці швидко приходять до розширення виробництва і готові зустрітися зі складностями конкуренції відкритого ринку, то инші наполягають на збереженні патронату держави, до якого давно звикли. Коли прогресивні керівники готові ризикувати і виступають за чесну конкуренцію, скасування держрегулювання, за зростання виробництва, инші, більш консервативні, визнають тільки субсидії і нормування, що впливають на перерозподіл доходу, спотворюють ринкові показники і, відповідно, ефективність капіталовкладень.

З упевненістю можна сказати, що економіка у віддаленій перспективі значно менше буде регулюватися з боку держави, і як наслідок, зросте вага і вплив керівників великих підприємств, орієнтованих на одержання великих прибутків, а також значення лобі економічного росту. Однак, існує небезпека зайти надто далеко в цьому напрямку, якщо участь держави у вирішенні економічних питань буде погано сплановано, особливо щодо нагляду за корпоративним управлінням і мікроекономічною політикою.

7.3. Неформальні організації: корупція й організована злочинність

Чим вища здатність держави координувати системні зміни за допомогою політики розвитку, тим більше сильним може бути лобі економічного росту. Чим гірше держава виконує свої функції в цьому напрямку в період нерозвинености суспільних інститутів, тим більше місця залишається для виникнення неформальних зацікавлених груп, зокрема корумпованої бюрократії й організованої злочинности.

На жаль, у багатьох країнах існує практика підкупу службовців будь-якого рівня, а також поліції з метою свободи дій тіньової економіки. Це явище, настільки розповсюджене в капіталістичних країнах, стало також типовим для постсоціялістичних держав, особливо для тих, де відносно низький статок і слабка відомча структура.

Перехідна економіка, як і инші ринки, що народжуються, зі слабкими суспільними інститутами і низькою ринковою культурою, пропонує додаткові спокуси для незаконних дій. Однак, корупція там поширена менше, ніж в инших країнах з аналогічним рівнем розвитку, але не більше, ніж у державах, де рівень ВВП на душу населення набагато вищий, зокрема членів ОЕСР чи ЕС.

Міжнародна організація активістів боротьби з корупцією вивчила ситуацію у 50 країнах і виробила спеціальний показник – індекс корумпованости, що відбиває рівень цього явища на основі вибіркових свідчень, прозорости юридичних канонів, зрілости відомчої структури, розмаху загальної лібералізації, рівня регулювання економічної діяльности, критеріїв надання ліцензій і дозволів на адміністративно регульовану діяльність і бізнес, ефективности судочинства, рівня компетентности бюрократії, ефективности і прозорости фіскальної системи й оподатковування, ефективности роботи митниці. За допомогою звичайних методів усі ці фактори оцінюються для визначення загального показника. Чим вище індекс країни (за шкалою від 0 до 10), тим нижче її корумпованість (табл. 16).

Таблиця 16. Індекс корумпованости, 1997 р.

Джерело: МБРР.

Країни з перехідною економікою займають у цій таблиці проміжне місце між найбільш корумпованими державами ЕС і найменш корумпованими державами, що розвиваються. Чехія, Угорщина і Польща стоять поруч з Бельгією, Грецією, Італією й Іспанією. Румунія перебуває у набагато гіршій ситуації (між Бразилією і Туреччиною), але у ще гіршому становищі Китай (між Філіппінами й Аргентиною). Росія знову виявилася наприкінці списку, цього разу між Пакистаном і Колумбією. Природно, цей індекс лише приблизно відбиває реальний стан справ, однак дає загальне уявлення про масштаби проблеми.

Деякі економісти, залишивши осторонь моральні аспекти, стверджують, що за певних умов корупція може підвищити продуктивність. Як приклад, вони наводять видачу ліцензій на імпорт, які або продаються адміністрацією особам, що пропонують найбільшу ціну, або розподіляються за аналогічними критеріями. У першому випадку явно більше можливостей для корупції, однак тут же криється великий потенціал для росту продуктивности, оскільки виробник, здатний заплатити більше за ліцензію, може при инших рівних обставинах більш ефективно використовувати імпортні товари.

Виходячи з таких міркувань, можна б зробити висновок, що корупція в сфері ліцензування – це добре. Однак, глибокий економічний аналіз показує, що тут багато невирішених питань. Як впливає корупція на ріст і розвиток? Чи сповільнюється економічний ріст у більш корумпованих країнах? Чи сприяє корупції уповільнений економічний ріст?

Корупція суперечить росту і розвитку принаймні у п’яти напрямках. По-перше, корупція неґативно позначається на ефективності капіталовкладень. Якщо розглядати корупцію як економічний феномен, то її можна класифікувати як конкретний метод розподілу прибутку чи ресурсів, що йде врозріз з нормальними ринковими правилами. Прибуток розподіляється не як компенсація за особистий внесок у суспільний добробут і не так, щоб забезпечити більшу віддачу від інвестицій. Ресурси розподіляються аж ніяк не відповідно до вимоги ринку, а в залежності, наприклад, від політичної чи адміністративні позиції корумпованої особи, що приймає рішення. Перерозподіл капіталу порушується, а інвестиції стають менш ефективними, ніж при їхньому ринковому використанні. За твердженням В. Танці і Н. Девуді корупція призводить до збільшення державних інвестицій на шкоду продуктивності. Навіть якщо економіка інвестує порівняно більший капітал, його ефективність занижена з вини відхилень, викликаних корупцією.

По-друге, корупція знижує прагнення до економії. Оскільки вкладення малих ресурсів не відповідає вимогам ринку, коефіцієнт віддачі від капіталу, що інвестується, як і середній доход, відносно низький. Крім того, оскільки прибуток, отриманий у результаті нелегальної діяльности, не завжди можна використовувати відкрито, його приховують чи вивозять із країни. Такий відтік капіталу за кордон різко знижує коефіцієнт економії на виробництві, хоча в инших ситуаціях він може привести до великих заощаджень, наприклад, у державах, що абсорбують відтік капіталу, пропонуючи послуги з відмивання грошей.

Автору, звичайно, можуть заперечити, що підкуп стимулює тягу до економії, тому що це ефективний, хоча і непристойний, додатковий спосіб концентрації капіталу. Оскільки, звичайно, коефіцієнт заощаджень вищий у групах з більш вільним використанням прибутку, то акумулювання і концентрація накопичень за допомогою корупції повинні сприяти росту заощаджень і, відповідно, темпам росту. Це може бути властиво країнам з перехідною економікою, тому що частина їхньої нової фінансової еліти корениться у старій державній бюрократії. Якщо ці люди за допомогою хабарів нагромадили деякий капітал під час лібералізації і приватизації, то вони вільно можуть влитися в новий підприємницький клас. З часом те, що вступило в життя у формі хабара, може трансформуватися в діючий актив ринку, що народжується.

У цьому випадку результат можна подати у виді вектора двох протилежних тенденцій, описаних вище. Навіть якщо при певних обставинах на початковій стадії переходу корупція може стимулювати прагнення до економії, в остаточному підсумку неґативні аспекти починають переважати, і це прагнення зменшується.

По-третє, корупція послаблює мотивацію і знижує продуктивність праці. Якщо частина прибутку надходить від нелегальної діяльности, зокрема хабарництва, мотивація до розумних зусиль і збільшення продуктивности праці загасає. Свідомість того, що частина прибутку надходить у результаті корупції, знижує прагнення посилено працювати і поважати закони, зокрема ті з них, яких звичайно дотримуються на ринку праці. Разом з бажанням уникнути сплати податків, це приводить до дрейфу частини діяльности убік тіньової економіки. Зрештою, таке ставлення може привести до більш сумних результатів, наприклад, позначитися на якості людського капіталу, що втратив стимули до удосконалювання своїх навичок. Крім того, у корумпованій економіці інвестування людського капіталу не завжди приводить до підвищення зарплати.

По-четверте, корупція приведе до політичної напружености і дезінтеграцї суспільства. Якщо представники державних органів і чиновники всіх рівнів примушують до дачі хабарів і беруть їх, то, в остаточному підсумку, ставлення населення до всієї соціяльно-економічної політики уряду буде неґативним. Переконання в тім, що національний доход розподіляється несправедливо, а державні посади служать лише для одержання особистої вигоди, не тільки підриває довіру до політики уряду, але може привести до антиурядових виступів.

По-п’яте, корупція – це приреченість надій. Соціяльне розшарування і посилення політичної напружености дестабілізують очікування населення, неґативно позначаючись на ефективності спільних економічних процесів. У такій атмосфері результати економічної діяльности стають менш передбачуваними, рішення міжнародних організацій про інвестиції стають більш обережними, і все це в підсумку сповільнює темпи росту чи навіть приводить до спаду виробництва.

Переважає думка, що з корупцією варто боротися не тільки з етичних міркувань, але також маючи на увазі її тривалий неґативний вплив на продуктивність праці і зростання виробництва. Рішучість повсюдно боротися з загрозою корупції, зокрема у перехідних економіках, лежить в основі зусиль міжнародних організацій, включаючи ОЕСР, МВФ і МБРР. Світовий Банк і МВФ створили спеціальні ініціативи з проведення антикорупційних заходів, оскільки кошти, призначені для структурних реформ і програм регіонального розвитку, часто використовуються не за призначенням й осідають у кишенях корумпованих службовців і бюрократії. Це відбувається у багатьох країнах, що розвиваються, особливо в Африці, тому надання ресурсів постсоціялістичним ринкам, необхідно суворо контролювати. Хоча дотепер немає свідчень подібних порушень у постсоціялістичних країнах (за винятком Росії), слабкість відповідних структур і невідповідний політичний клімат можуть значно погіршити ситуацію.

Деякі процеси перехідної економіки сприяють процвітанню корупції, особливо три з них: приватизація, дерегулювання і ЗМІ. Приватизація прямо пов’язана з корупцією, оскільки денаціоналізація – це масштабний процес, що надає широкі можливості для нелегальної діяльности. Прагнення провести приватизацію швидко і радикально, високі темпи розпродажу державних активів надають додаткові можливості для корупції. Чим швидше завершиться приватизація і зв’язок між державною бюрократією і процесом денаціоналізації буде перерваний, тим легше буде стримувати корупцію.

Помітною рисою перехідної економіки є велика кількість укорінених звичок, що залишилися від режиму централізованого планування. Усяка надрегулююча економіка, природно, піддана корупції, оскільки найчастіше простіше дати чи взяти хабар, ніж дотримувати чи змусити дотримуватися закону і порядку. Потрібен час, щоб поставити економіку на нові рейки і скасувати старі правила. На наступних стадіях переходу небезпека їхнього застосування зменшується, тому що усе більше питань вирішується за законами ринку й усе менше за приписами бюрократії. Щоб з часом ліквідувати цю небезпеку, потрібні відповідні зміни в економіці, прозора відомча структура і прагнення дотримуватися діючих законів.

Усі дискусії з приводу корупції проводяться відкрито, при широкій участі ЗМІ. Хоча їхня участь повністю зрозуміла і навіть бажана, але не слід забувати, що ЗМІ теж можуть виявитися корумпованими. Нерідко впливові газети і провідні телевізійні канали належать особам (чи, принаймні, пов’язані з ними), що мають велику зацікавленість у тім, наприклад, як відбувається скасування регулювання державних активів і їхня приватизація. Аналогічні симптоми, природно, можна спостерігати як у країнах, що розвиваються, так і в розвинутих ринкових державах⁶⁸.

Якщо корупцію розглядати як обмін люб’язностями за гроші, то у такому випадку ЗМІ можуть бути також піддані корупції, як і урядова бюрократія. Засіб масової інформації можна використовувати як засіб «переконання» провладних осіб і тих, хто приймає рішення. Ця проблема дуже педантична і важка до розв’язання, оскільки корумповані ділові кола можуть використовувати ЗМІ у своїх цілях, але їх важко виставити на суд громадськости через зв’язки із ЗМІ і зацікавленими групами.

Є вражаючі приклади, коли ЗМІ маніпулюють політичними партіями, виконуючи роль політичних діячів. В Албанії корумповані ЗМІ були тісно пов’язані із шахрайськими фінансовими пірамідами. ЗМІ вселяли у населення фантастичні надії і залучали заощадження громадян у підприємства, що вже збанкрутували. У багатьох країнах – в обмін на непряму фінансову компенсацію – ЗМІ допомагали тіньовим біржовим проєктам.

Межа між активним лобіюванням і обачною корупцією проходить нейтральною смугою, де важко відрізнити добре від поганого. Потрібен час і величезні зусилля, щоб навести порядок у цих питаннях. Це неможливо зробити без демократії, цивілізованого суспільства і дотримання суспільних інтересів.

Якщо суспільні інститути слабкі і не можуть повною мірою підтримати ринкову економіку, тоді цю системну нішу займає організована злочинність. На певному етапі перехідна економіка є вакуумом – «ні плану, ні ринку». Відсутність діючих антимонопольних установ, ефективної податкової і митної служб, грамотного фінансового посередництва і судово-правової системи, а також відмова від реального сприяння приватному бізнесу відкривають широку дорогу для поширення організованої злочинности.

Наївно і помилково очікувати, що ринкові сили самі можуть регулювати економічну діяльність в умовах зміни цінностей, структур, пріоритетів, економічних, соціяльних і політичних зв’язків. У 1997 р. в Албанії заворушення, що розпочалися після катастрофи шахрайських фінансових пірамід, поставили країну на межу хаосу. Міжнародна громадськість не вживала жодних рішучих заходів доти, поки не виявилося занадто пізно. Необхідним було иноземне військове втручання, що виявилося набагато дорожчим, ніж своєчасні політичні заходи.

За деякими розрахунками, близько 40% економічної діяльности в Росії пов’язано з організованою злочинністю⁶⁹. Організована злочинність у Росії займається як легальною, так і нелегальною діяльністю, що ще більше ускладнює ситуацію⁷⁰. Хоча фактичні масштаби проблеми не визначені, вона стоїть дуже гостро і пронизала всю економіку. Організована злочинність сконцентрувала свою діяльність головним чином у банках, торгівлі і розподільних системах, а також у прибутковому енергетичному секторі. Мафіозні групи активно беруть участь у ряді приватизаційних схем. Масштабний процес денаціоналізації є родючим ґрунтом для різного роду спекулятивної і нелегальної діяльности на виникаючих ринках капіталу. Відомо, що деякі значні об’єкти російської економіки мають кримінальне походження. «Ми, – пише «Financial Times», – постійно спостерігаємо за процесом, коли окремі особи чи підприємства, що три чи чотири роки тому за всіма міжнародними стандартами вважалися б кримінальними чи напівкримінальними, перетворюються, часто за допомогою фахівців у сфері суспільних відносин, у бездоганні зразки цивілізованого корпоративного чи індивідуального управління»⁷¹.

Організована злочинність перетворилася у гостру політичну проблему. Наступного дня після того, як під натиском міжнародних фінансистів і інвесторів, а також урядів індустріально розвинутих країн великої сімки, МВФ прийняв рішення ще раз (і знову намарно) прийти на допомогу російській фінансовій системі, надавши додатковий кредит у розмірі 12,2 млрд. доларів у період із середини 1998 по 1999 р., були оприлюднені шокуюючі дані про корупцію, організовану злочинність і витік капіталу. Владіслав Сєліванов, керівник Відділу з боротьби з організованою злочинністю Міністерства внутрішніх справ РФ, заявив в одному з інтерв’ю: «Ми маємо інформацію, що кримінальні структури і їхні лідери проникли як у місцеві, так і у центральні законодавчі органи. За даними урядових органів у Росії зараз діють близько дев’яти тисяч кримінальних груп, сформованих за всіма стандартами міжнародного організованого кримінального співтовариства. Вони мають у розпорядженні зброю і новітні засоби зв’язку, власну розвідку і контррозвідку, зв’язки з корумпованими державними і політичними діячами (не тільки серед законодавців). Прибутки тіньової економіки наочно показують, що тінь кримінального чудовиська витає над Росією.

Пан Сєліванов процитував також слова швейцарського федерального прокурора Карла Дель Понте про те, що приблизно 40% від 40 млрд. доларів на рахунках росіян у швейцарських банках мають кримінальне походження. У точності цих підрахунків можна сумніватися, однак зовсім очевидно, що деяка кількість грошей, призначених для російської економіки у виді позик і інвестицій, за допомогою неформальних угруповань пішло з країни. Таким чином, слабкість відомчого і політичного контролю за реалізацією кредиту влітку 1998 р. не дозволила запобігти участі тіньового бізнесу у фінансових операціях і триваючому витоку капіталу.

Схоже, 1998 р. став ще одним роком, коли обсяг капіталів, вивезених за кордон, знову перевищив суму кредитів, наданих міжнародними організаціями. Це порочне коло не можна розбити за допомогою додаткових фінансових ін’єкцій у дезорганізовану економіку. Використовуючи різні схеми перерозподілу, неформальний сектор опановує частиною цих грошей. За умови завзятого прагнення з боку міжнародних фінансових посередницьких організацій, ділових кіл, впливових зацікавлених груп і урядів провідних країн Заходу (як у випадку з пасивними рахунками жертв Голокосту у Швейцарському банку, грошима, відмитими у Швейцарії братом Салінаса де Гортарі, що був президентом Мексики, чи капіталом, перерахованим за кордон Фердінандом Маркосом, що був диктатором Філіппін) можна було хоча б спробувати покінчити з подібною практикою. Як би там не було, частково ця проблем пов’язана саме з відсутністю такої рішучости.

Багатства, накопичені кримінальним шляхом, зрештою часто знаходять шлях у легальну діяльність. Таке «перехідне відмивання капіталу» набагато важливіше, ніж їхнє традиційне відмивання, оскільки значна частина накопичення первинного постсоціялістичного капіталу ґрунтувалася саме на цьому. Цим же можна пояснити пасивність реакції міжнародних організацій і урядів розвинутих ринкових держав⁷².

Організована злочинність міцніє через відсутність відповідних законів, слабкість і неадекватність судової системи і неефективність правоохоронних органів. Часто змінювані уряди, навіть при бажанні боротися проти організованої злочинности (дуже типова ситуація), не мають політичних можливостей і технічних засобів для боротьби з цією недугою. Найчастіше вони позбавлені підтримки ЗМІ і міжнародного співтовариства. Так було на початковій стадії переходу. І тільки останнім часом, завдяки вдосконаленню відомчої структури і більш активній позиції міжнародних організацій, зокрема МБРР, МВФ і ОЕСР, вдалося скоротити обсяг «відмитого» капіталу і обмежити сферу діяльности організованої злочинности.

У Китаї і В’єтнамі справи йдуть инакше. У цих країнах приватизація проводилася не так, як у державах з перехідною економікою, і там масштаби корупції значно менші. І все-таки, боротьба зі злочинністю, особливо в Китаї, проводилася суворими методами.

У більшості перехідних країн (за винятком Албанії) рівень корупції і відмивання капіталу були не такими високими, як у Росії і ряді инших колишніх совєтських республік. Це пояснюється більш високою культурою ринку европейських країн і більшою увагою до структурних змін на початку перебудови. Велике значення має і геополітичний фактор. ЕС наполягав на належному дотриманні законів, особливо в країнах, асоційованих з ЕС, а також вимагав координації на міжнародному рівні антикримінальної діяльности, що теж зіграло свою позитивну роль.

Різними рівнями організованої злочинности можна хоча б частково пояснити, чому економічний спад у перехідних країнах Европи був коротший, ніж у колишніх совєтських республіках. Корупція й організована злочинність спричиняють порушення в діяльності вільного ринку. У кожному конкретному випадку акумулювання і розподіл капіталу відбувається не за законами ринку, що гарантує, як правило, оптимальне використання ресурсів, а за бажанням конкретних зацікавлених груп, задіяних у тіньовому бізнесі і стурбованих тільки максималізацією своїх прибутків без врахування інтересів навколишніх.

Але, як і у випадку з хабарами, нелегальний бізнес і навіть організована злочинність при певних обставинах можуть позитивно впливати на економічний ріст. Така ситуація в слаборозвинених країнах (наприклад, Колумбія і Ямайка), де величина прибутків залежить від експорту наркотиків. Величезний економічний ріст США у XIX сторіччі також можна почасти пояснити існуванням рабства, наявністю геноциду стосовно корінного населення і потуранням влади щодо оборотів тіньової економіки. Так і нелегальний бізнес може сприяти накопиченню первинного капіталу, що при розумному його використанні здатний пришвидшити економічний ріст. Чим більший капітал, має він кримінальне походження чи ні, тим більший ріст економіки.

І все-таки, прямі чи непрямі неґативні аспекти корупції й організованої злочинности, в остаточному підсумку, приводять до спаду виробництва й уповільнення економічного росту, украй неґативно позначаються на розподілі доходів і гальмують структурні реформи.

8. Фінансова реформа і політика

8.1. Нова фіскальна система

Для інтенсивного зростання необхідна ефективна система розподілу ресурсів і уміння заощаджувати. Думка про те, що економічний ріст наступить швидко в результаті денаціоналізації і дерегулювання, не враховує той факт, що на початковій стадії рівень заощаджень падає у зв’язку зі скороченням ВВП. Для швидкого росту коефіцієнта заощаджень, тобто коефіцієнта формування капіталу понад ВВП, необхідні: збільшення реального доходу громадян, сприятлива податкова система, надійна фіскальна політика, відповідні фінансові посередники (особливо банки, біржі й інвестиційні фонди), правильне управління ринками капіталу і спільне розуміння ринкових законів. Усі перераховані фактори важливі для росту накопичень, але жоден з них не з’являється самотужки.

Навпаки, прагнення до накопичення знижується на початку перехідного періоду, тому що політика централізованої планової економіки, спрямована на підвищення заощаджень і вкладення капіталу, більше не працює, а нові організації, спрямовані на ті ж цілі в рамках ринкової економіки, ще тільки формуються. Реальні доходи громадян знижуються, хоча і не так різко, як виробництво, оскільки інвестиції в промисловість скорочуються швидше, ніж ВВП. Иншими словами, формування капіталу скорочується швидше, а споживання – повільніше. Це явище називається «правилом відставання корекції споживання».

Перехідний спад виробництва був настільки різким, що навіть швидке скорочення інвестицій не допомогло зберегти докризовий рівень споживання⁷³. Згодом, коли економіка в остаточному підсумку почала ставати на ноги, тенденції виробництва і поглинання ВВП почали відроджуватися. Потім формування капіталу росло швидше, ніж ВВП, а споживання зростало більш повільними темпами. Коефіцієнт накопичення знову почав підніматися. При дотриманні деяких додаткових умов, реальний дохід зростає, і прагнення до накопичення теж збільшується.

Заощадження навіть для таких цілей, як навчання дітей, поліпшення житлових умов, не говорячи вже про купівлю автомобіля чи проведення наступної відпустки на узбережжі, не можуть бути акумульовані, якщо реальний дохід знижується.

Протягом тривалого періоду спаду виробництва і зниження рівня життя неможливо підвищити коефіцієнт заощаджень тільки за допомогою маніпуляцій із процентною ставкою центрального банку. По-перше, дохід громадян повинен дозволяти їм робити накопичення; по-друге, у них повинна бути причина до накопичення; і по-третє, заощадження повинні приносити позитивний процентний дохід. Якщо ж реальний дохід громадян дозволяє ледь зводити кінці з кінцями і забезпечувати основні умови життя (цей рівень у більшості населення деяких перехідних країн нижчий рівня бідности), то процентну ставку можна зробити і дуже високою, однак це не допоможе стимулювати загальне прагнення до накопичень. Люди починають робити заощадження не тому, що центральний банк піднімає процентну ставку, а тому, що їхній дохід дозволяє їм відкладати гроші для цієї мети.

Звичайно ж, можна переконати людей навіть у бідній країні, що умови гри будуть дотримуватися. Візьмемо, приміром, катастрофічний випадок з фінансовими пірамідами в Албанії чи схеми фінансових махінацій в инших країнах, хоча і не з настільки серйозними наслідками. Подібні схеми радше будуються за принципом «денакопичення», ніж за правилами формування капіталу. Деякі з постсоціялістичних країн, «купилися» на цю оману, створену зростаючими ринками капіталу. Врешті ці мильні бульбашки тріскали, а страждало населення. Такого роду події викликають корінний переділ власности і заощаджень, їхній відтік до найбільш спритних спекулянтів і руйнують прагнення до накопичення надалі. Тільки коли купівельна спроможність знову починає зростати, а номінальний дохід підвищується швидше, ніж ціни, заощадження громадян можуть рости більш стабільно.

Приплив накопичень не стимулюється винятково наявністю всіх джерел доходу, а залежить також від наявности вагомих причин витрати накопичень на поточні потреби. Рішення про накопичення повинно мати виправдану перспективу в майбутньому, коли буде можливо одержати позитивну віддачу (у реальних показниках) на ринку, що добре постачається. Це рішення залежить від цілого набору мотивацій, зокрема прагнення забезпечити собі майбутнє, збільшити свою купівельну спроможність щодо необхідних речей, а також від наявности надійних фінансових посередників і впевнености у правильній фінансовій політиці уряду.

Шлях від старої системи накопичень до системи, що властива здоровій ринковій економіці, дуже непростий. Коефіцієнт накопичення при централізованій плановій системі був відносно високим (виразно вищим, ніж у перехідний період), однак необхідно пам’ятати, що велике прагнення до накопичень у колишніх соціялістичних країнах не було показовим. Це не було пов’язано з рівнем розвитку чи суспільними традиціями, це було характерною рисою політико-економічної системи цих країн. Вимушене накопичення було результатом постійного дефіциту. Тому така культура заощаджень відрізнялася від аналогічного явища в ринковій економіці, як і самі механізми накопичення. Усе це має серйозні наслідки для процесу переходу.

Статична економіка має особливу систему оподатковування, що є однією з її основних характеристик. Доходи держави складалися головним чином з податків з державних підприємств і непрямого оподатковування споживачів. З цієї причини реформа фіскальної системи була одним з головних елементів усього процесу переходу. Це завдання ще більш ускладнювалося тим, що при виникненні нової системи вона негайно повинна була поліпшити процес формування капіталу. Однак, жодна з постсоціялістичних країн ще не завершила будівництва ефективної податкової системи. Навіть для прийняття нового податкового кодексу потрібно кілька років, набагато більше часу необхідно для зміни менталітету як платників податків, так і збирачів податків.

Для здорової державної фінансової системи необхідна ефективна політика, що можливо тільки при наявності працездатних установ і дотриманні нових правил усіма учасниками. Це тривалий і складний шлях з безліччю перешкод. Насамперед необхідно відрегулювати правову систему, а люди, що працюють у фіскальній системі, повинні вивчити нюанси перерозподілу бюджету в умовах ринкової економіки. Оскільки нова фіскальна система змінює результати розподілу доходів для простих людей, то тут на карту поставлені дуже важливі аспекти, тому і виникають напруженість і жорстокі політичні баталії. Оподатковування обговорюється широко і гаряче, як, наприклад, спортивні події. Але фінальний рахунок футбольного матчу на противагу рівню оподатковування звичайно не включається до порядку денного парламенту.

Податківець найчастіше розглядається політичними партіями і їхніми ЗМІ як ворог роду людського, котрий намагається позбавити підприємців і громадян їхнього доходу. Міністерство фінансів для громадськости повністю може стати ворогом номер один.

Природне небажання людей платити податки найчастіше використовується як політична зброя. Так, наприклад, було у Росії у 1997–1998 рр., коли після бурхливих обговорень були прийняті зміни податкового кодексу (з деякими виправленнями). Опозиція звичайно заявляє, що податки занадто високі, але замовчує про те, що, перебуваючи при владі, не знижує їх. От і виходить, що податки завжди занадто високі, витрати, природно, занадто низькі, і, можна не сумніватися, фіскальний дефіцит завжди занадто великий.

Дилеми оподатковування і формування капіталу перехідної економіки схожі з аналогічними проблемами ринкової економіки, однак вирішувати їх набагато складніше. Оптимальний рівень податків такою ж мірою економічна проблема, як і всі инші. Хоча для деяких політичних діячів завжди існує спокуса підвищити податки, щоб збільшити доходи і, таким чином, збільшити витрати. Отут можна запросто перегнути палицю і викликати небажані наслідки збільшення податків. Замість задоволення фіскальних потреб держави надмірне підвищення рівня оподатковування може, в остаточному підсумку, знизити потугу економіки щодо інвестування і росту. З иншого боку, занадто низький рівень податків може дестабілізувати державну систему, тому що в цьому випадку деякі повсякденні витрати доводиться покривати за рахунок витрат на покриття дефіциту і державного боргу. Це також знижує здатність економіки до розвитку.

Чим менше збирається податків при конкретній сумі державних витрат, тим сильніший ефект «витіснення»: дефіцит державного бюджету покривається за допомогою урядових позик на валютному ринку, але це починає витісняти приватний бізнес з ринку, оскільки кредити стають усе більш дорогими через високу процентну ставку. Фактично, незалежно від джерела фінансування, будь то податки, позики чи грошова експансія, державні витрати, як правило і інфляція знижує реальну цінність ліквідних активів приватного сектору.

Визначення оптимального рівня оподатковування є компромісом між економікою і політикою. З погляду економіки оптимальний рівень оподатковування є поняттям відносним. Фактично рівень оподатковування повинен залежати від рівня розвитку економіки на даний момент.

Політичні мотиви, що стоять за вибором конкретного рівня оподатковування, залежать від наявности і масштабів соціяльної напружености, внутрішніх конфліктів, політичної структури суспільства, позиції неурядових організацій, зрілости демократії і механізмів проведення суспільного обговорення цього питання. Традиції і культура перемовин і узгодження між групами фахівців і робітників, різними верствами населення й урядом мають велике значення⁷⁴.

Компроміс між економічною необхідністю і політичною допустимістю знайти не легше, навіть якщо країна більше розвинута і темпи росту її економіки вищі. Насправді, якщо дохід не зростає, то не зростають і державні витрати. Так, у бідній країні структура державних витрат залишається щорічно в основному незмінною. Але з появою можливости одержання додаткового прибутку, наприклад, в умовах економічного росту, є добрий привід приступити до політичної боротьби за додатковий шматок пирога. Цим пояснюються настільки жаркі дебати в ЕС із приводу монетарного об’єднання, у США – із приводу бюджетних витрат, а в Японії – щодо фіскальних заходів у підтримку ієни. Не дивно, що подібні питання стають предметом політичних суперечок у повсталих демократіях.

На наступних стадіях переходу може з’явитися можливість зниження податків, але тільки за умови стійкої тенденції до зростання виробництва. У такій ситуації податки варто знижувати спершу в секторі бізнесу, але в деяких випадках можна знизити податкове навантаження і на населення. У Польщі в рамках програми «Пакет – 2000» податки були значно знижені в обох секторах. До 1996 р. податок на доходи юридичних осіб складав рівно 40%, але з 1997 р. знижувався на 2% щорічно, що в 2000 р. склало 32%, і цей коефіцієнт повинен зберегтися й у майбутньому. Це буде сприяти росту інвестицій і, в остаточному підсумку, конкурентоспроможності на міжнародному рівні. У той же час, податок з фізичних осіб знижувався у два заходи. На першій стадії у 1997 р., у результаті політичного консенсусу, досягнутого в парламенті, три податкових коефіцієнти для фізичних осіб були знижені кожний на 1 пункт, що склало відповідно 20, 32 і 44%. Пізніше, у 1998 р., ці рівні були ще раз знижені відповідно до 19, 30 і 40%.

Запровадження цих змін супроводжувалося постійними і гострими політичними суперечками. Сильна протидія, хоча і з різних причин, була як з боку правлячої коаліції, так і з боку її політичних опонентів. Арґументація урядових кіл проти зниження податку з юридичних осіб зводилася до того, що ліпше розширити існуючу систему зниження податків для залучення нових інвестицій, ніж знизити податковий тягар на всі підприємства. Опозиція заперечувала: ліпше повністю відмовитися від системи зниження податків з інвестицій і ще більше знизити загальний податок з юридичних осіб.

Збір податків з фізичних осіб і система розподілу прибутку в Польщі організовані таким чином, що люди, які належали до заможних верств хоча б упродовж декількох місяців, платять податки за одним із двох вищих коефіцієнтів, тобто 30 і 40% з часу зниження податків у 1998 р.⁷⁵ Основний арґумент проурядових партій проти даного зниження полягав у тому, що це робиться на благо заможної частини населення, тому що знижує номінальний коефіцієнт податку для них на 5 пунктів, у той час як для переважної більшости населення цей рівень знижується тільки на 1 пункт (не слід забувати, що податки з фізичних осіб спочатку були підняті в тих же межах, тобто до 21, 33 і 45%). Ставлення ж опозиційної ліберальної партії було досить цікавим. Хоча вона й оголосила про свою підтримку бізнесу, але насправді партійні лідери опиралися плану зниження податків, оскільки, на їхню думку уряд, очолюваний лівою партією, підтримував гасло «Податки і витрати». У підсумку, поряд з деякими иншими змінами (наприклад, зниження податку на інвестиції в людський капітал, особливо у сфері вищої освіти) скорочення податку для нижчого коефіцієнту було зменшено на 2 пункти і план був здійснений.

Багато політичних перепон для здійснення подібних схем зниження податків пов’язані з тим, що з погляду макроекономіки набагато дешевше (у показниках альтернативних бюджетних доходів) знизити найвищі коефіцієнти податків, ніж найнижчі. Прагнення до накопичень, природно, починає зростати, у зв’язку з чим збільшуються заощадження. У довгостроковій перспективі це допомагає проводити додаткові інвестиції і прискорювати ріст економіки.

Не дивно, що деякі инші країни теж намагаються йти цим шляхом, наприклад, Чехія і Румунія. У нормальних умовах цей підхід може сприяти формуванню внутрішнього капіталу і знижувати залежність від припливу иноземного капіталу. Це можливо тільки при наявності стабільної податкової системи і відкритої фіскальної політики. Величезне значення мають передбачуваність і стабільність методів і цілей фіскальної політики. Успішнішою виявляється та політика, яка довше підтримує відносно високий рівень податків. Якщо ж знизити його занадто рано, то потім уряд буде змушений знову підвищувати податки.

Ці конкретні схеми ґрунтувалися на переконанні, що підвищення тяги до накопичень сприяє створенню фінансових ресурсів, необхідних для подальшого економічного росту. Це залежить від прогресу у сфері грамотного управління податковою системою і, найголовніше, від її гнучкости, а також від розширення податкової бази. Відповідно до цього механізму, відомого в економіці як «крива Лаффера», податкові накопичення спочатку збільшуються разом з коефіцієнтом оподатковування, а потім, пройшовши критичну межу, починають знижуватися, незважаючи на підвищення зазначеного коефіцієнта. До певного моменту при конкретних умовах існує і протилежний процес: загальні доходи підвищуються, а податковий коефіцієнт знижується.

8.2. Реформа соціяльного забезпечення, заощадження і зростання виробництва

При соціялістичній економіці пенсії виплачує держава. Пенсійні фонди, як у розвинутих ринкових державах, відсутні і, таким чином, ці інструменти заощаджень теж відсутні. Пенсії виплачувалися цілковито за рахунок державної фінансової системи і, якщо органи соціяльного забезпечення відчували дефіцит, державний бюджет негайно приходив на допомогу. Подібний дефіцит часто виникав в останні роки соціялістичної системи, оскільки чисельність громадян пенсійного віку почала збільшуватися швидше і, відповідно, витрати на соціяльне забезпечення теж швидко збільшувалися, иноді перевищуючи можливості державних позабюджетних фондів. Старіння населення і збільшення тривалости життя знижувало заможність системи через додаткове навантаження на державне фінансування. Дефіцит, що виникав з вини системи соціяльного забезпечення, перетворювався у дефіцит довіри уряду.

На початку 90-х років перші спроби удосконалити стару державну пенсійну систему головним чином за допомогою обмеження пільг і підвищення податків із зарплати не тільки не вирішили проблеми, але і певним чином ускладнили її, знизивши можливість забезпечення принаймні стабільного рівня основного соціяльного забезпечення. Тепер для підтримки системи довелося вишукувати додаткові доходи. Це означало подальше збільшення фінансового навантаження на сектор бізнесу, що, разом з населенням, надавав кошти, необхідні для державної фінансової системи.

Инші відхилення були викликані нечіткими правовими нормами, низькою планкою пенсійного віку і недостатньо прозорою пропорцією між внесками в дану систему і рівнем пенсій, виплачуваних через неї. Зростаючий обсяг невиплачених пенсій (наприклад, у Росії в 1996–1998 рр.) і високі податки з заробітної плати (52% в Україні) довели, що дана система застаріла.

У зв’язку з демографічними тенденціями, ранньою пенсією і нечіткими правилами, що стосуються допомоги для непрацездатних громадян населення, групи населення, що залежать від виплат із системи соціяльного забезпечення, збільшувалися досить швидко. Серед колишніх совєтських республік у 1990 р. найвищий коефіцієнт залежного населення (чисельність пенсіонерів стосовно числа працюючого населення) був у Литві (47,4%) і в Україні (51,4%). Вже в 1996 р. цей коефіцієнт складав відповідно 53,8 і 65,3%. Упродовж цих двох років найвище рівень піднявся у Болгарії з 55 і 47%, в Угорщині до 74,4 і 76,9% відповідно. Минуло приблизно п’ять років з початку переходу, і єдиними країнами, з порівняно прийнятним рівнем залежного населення, були Туркменістан (25,3%), Таджикистан (27%) і Узбекистан (29,2%), але це відбулося радше внаслідок неповного охоплення населення сферою соціяльного забезпечення, а не тому, що система була дієвою.

У середньотерміновій перспективі тільки зниження відносних пенсійних рівнів дозволить регулювати тиск системи соціяльного забезпечення на державні фінанси і знизити в більшості перехідних країн так званий рівень залежности (відношення середньої пенсії до середньої зарплати). З 1990 по 1993 р. в Албанії, Румунії і Хорватії цей показник знизився в середньому на понад 10%. Однак, пізніше в цих же країнах згаданий показник змінювався. У Хорватії він швидко знижувався з 62% у 1993 р. до 35,4% у 1995 р., а в Румунії зріс у 1993–1995 рр. з 26 до 29,7%. У період 1990–1996 рр. тільки в п’ятьох перехідних країнах – Киргизстані, Латвії, Молдові, Польщі і Туркменістані – це співвідношення збільшилося, однак у Чехії воно залишилося незмінним. У 1996 р. ці цифри варіювалися від 31,4% у Болгарії до 61,3% у Польщі. У колишніх совєтських республіках цей розрив був помітнішим: від 23,7% у Таджикистані до 53,3% у Туркменістані (табл. 17).

Таблиця 17. Державна пенсійна система в перехідних країнах, 1990–1996 рр., у %*

*«Системний коефіцієнт залежности» означає кількість пенсіонерів щодо кількости працюючих людей. «Середній коефіцієнт залежности» – це середній розмір пенсії стосовно середньої зарплати. Дані за 1995 р.
Джерело: МВФ, 1998 р.

Ріст коефіцієнту залежности був більшим у тих країнах, де значно зросло безробіття, оскільки даний коефіцієнт є відношенням чисельности пенсіонерів до працюючої частини населення, а не до загального обсягу робочої сили, включаючи тих, хто не працює.

Існує певний взаємозв’язок між фінансовими наслідками безробіття і фінансовими труднощами, викликаними різким збільшенням числа пенсіонерів. У ряді країн з відносно низьким рівнем безробіття (наприклад, Чехія) коефіцієнт залежности нижчий, ніж у країнах з більш високим рівнем безробіття, таких як Словаччина. У 1996 р. у Чехії коефіцієнт безробіття складав 3,5%, а коефіцієнт залежности – 61%, тоді як у Словаччині ці величини складали відповідно 12,6 і 46,1%⁷⁶. Ці розходження є прямим результатом стратегії, прийнятої кожною з країн. Під час переходу стратеґія Чехії допускала велику кількість робочої сили на виробництві. Стратеґія Словаччини була радикальнішою і допускала більш різке зменшення кількости робочої сили (і, відповідно, більшого безробіття). Незважаючи на це, внаслідок повільного збільшення числа пенсіонерів стратеґія Словаччини не привела до значного збільшення коефіцієнта залежности. Якщо у Чехії за шість років це число склало 19%, то у Словаччині тільки 7,1%.

У Польщі через помилки, допущені керівництвом на початку переходу, коефіцієнт залежности зріс наполовину – від 40% у 1990 р. до 53% у 1993 р. і 61,3% у 1996 р. Це відбулося через те, що сотні тисяч людей у 1990–1993 рр. завчасу пішли на пенсію. Цей крок повинен був стати антидотом швидко зростаючому безробіттю, що до кінця 1993 р. досягло 16,4%. Коли число працюючих скорочувалося, число пенсіонерів і непрацездатного населення значно зростало⁷⁷. Таким чином, збільшення розмірів обох груп, що мають вирішальне значення для коефіцієнта залежности, було радше результатом політичних помилок, ніж об’єктивного демографічного процесу. І тільки згодом, коли в результаті нової політики почався ріст виробництва і безробіття скоротилося на одну третину, коефіцієнт залежности поліпшився.

Це підказка, як вирішувати дане питання в инших перехідних країнах. Якщо ці країни зможуть скористатися перевагами більш раннього пенсійного віку і пенсій з непрацездатности як засобом боротьби із зростаючим безробіттям, тоді його спад у період пришвидшеного росту послабить фіскальний тиск, тому що відрахування до пенсійної системи теж будуть швидко зростати. В остаточному підсумку, цього разу з демографічних, а не політичних причин, проблеми раннього відходу на пенсію і непрацездатности зникнуть, оскільки вони взаємопов’язані.

Корені кризи системи соціяльного забезпечення криються в самому процесі переходу, а не в попередній системі. По-перше, тривалий і глибокий спад виробництва в період переходу привів до зменшення асигнувань і збільшення витрат у даній системі. По-друге, відсутність відповідної відомчої структури означала неможливість використання альтернативних засобів у вирішенні проблеми усе більшої кількости людей похилого віку. По-третє, неефективні дії політичних лідерів з реконструкції існуючої системи задля її відповідности економічним і фінансовим реаліям часу, викликали постійний інфляційний тиск. По-четверте, неефективне керівництво податкової системи призвело до неадекватного збору податків із заробітної плати.

Немає нічого дивного у тому, що на мікроекономічному рівні індивідуальні пенсії найчастіше занадто низькі, щоб відповідати мінімальному соціяльному рівню життя, а на макроекономічному рівні рівновага всієї системи виявляється порушеною. Пенсійні витрати непосильним тягарем лягли на державний бюджет. Уряди намагаються регулярно виплачувати пенсії, однак це відбувається на шкоду иншим невідкладним платежам – на освіту, охорону здоров’я, розвиток інфраструктури. Розрив покривається за рахунок інфляційної чи монетарної експансії запозичень на ринках капіталу, що або збільшує інфляцію, або створює ефект «витіснення». І те й инше йде врозріз з ефективністю і ростом виробництва й у такий спосіб ще більше ускладнює становище пенсіонерів (табл. 18).

Таблиця 18. Витрати на державне пенсійне забезпечення у перехідних країнах, 1993–1996 рр., у % стосовно ВВП

Джерело: МВФ, 1998 р.

Криза пенсійної системи не носить винятково фінансовий характер, вона має також і дуже серйозне політичне значення. Оскільки зростає коефіцієнт залежности, збільшується також частка пенсіонерів і непрацездатного населення в електораті з усіма відповідними наслідками. Можливо, саме цей аспект, більше, ніж економічні і політичні міркування, робить реформу цієї системи настільки насущною. Реформу варто проводити за допомогою всебічних змін закону, ці зміни, у свою чергу, повинні бути прийняті парламентом, а доля його депутатів залежить від думки виборців. Парламентська більшість і правляча коаліція найчастіше залежать від груп підтримки, і уряду доводиться прислухатися до них при визначенні політики реформування пенсійної системи. В ідеалі дана реформа повинна бути орієнтована на поступові зміни, однак нинішнє покоління пенсіонерів очікує якнайшвидшого поліпшення умов свого життя і негайного підвищення пенсій⁷⁸. Тому робота уряду без підтримки пенсіонерів дуже складна, а його діяльність врозріз з їхніми інтересами – просто неможлива.

У перехідних країнах рівень залежности звичайно варіюється між 40 і 60%, однак, як виняток, може знижуватися до 25 і перевищувати 75%. Рівень у 50–75% означає, що чотири працюючих особи повинні заробляти достатньо, щоб забезпечити не тільки себе і свої родини, але і принаймні потреби ще двох чи трьох пенсіонерів. Пенсійна система до цього явно неготова. У низці країн вона фактично вже руйнується. Держава не може виконувати свої зобов’язання, тому що не здатна зібрати кошти для виплати пенсій. У таких країнах, як Азербайджан, Грузія, Киргизстан, Молдова і Росія, є дуже серйозні труднощі. Збір податків із заробітної плати дуже низький, і коефіцієнт ефективности пенсійного внеску ледь досягає половини номінального пенсійного рівня. Тому необхідна докорінна зміна системи соціяльного забезпечення в перехідних країнах.

Деякі держави вже почали спроби реконструювати пенсійну систему. Тут важлива послідовність вживаних заходів. Проведені реформи мають тенденцію опиратися на новостворювані приватні пенсійні фонди, що вимагають суворого контролю і керівництва. Для цього необхідно створення відповідної структури, тому що держава зобов’язана гарантувати роботу всієї системи. Нова структура повинна бути надійною, инакше вона не зможе залучити й акумулювати достатній обсяг накопичень. Вона повинна також мати підтримку з боку макроекономічної структури і фінансових ринків. Тому послідовність повинна бути така. По-перше, потрібні усім зрозумілі закони і правила. По-друге, необхідно створити можливості для розвитку приватних пенсійних фондів. Зрозуміло, усе це може мати місце тільки в умовах економічного зросту.

Завдання полягає в тому, щоб замінити традиційну, але вже неефективну і конфліктну пенсійну систему на багатобазисну систему соціяльного забезпечення. Фактично вона поєднує в собі три системи. По-перше, туди усе ще входить стара система. Вона зберігається для виплати пенсій людям похилого віку, що уже довгий час одержують пенсії за допомогою саме цієї системи. Тому ця частина населення продовжить користатися звичною для неї мережею соціяльного забезпечення. По-друге, це приватна, але мандатна система, повністю фінансована за рахунок внесків. Вона націлена на залучення пенсійних накопичень працюючого населення і їхнє інвестування у фонди ринкового капіталу. Третя підсистема повністю складається з добровільних приватних схем.

Одержуючи технічну і фінансову підтримку від Світового банку, такі системи на різних стадіях розвитку вже діють в Угорщині, Казахстані і Польщі. Ряд инших держав, зокрема Азербайджан, Грузія, Литва, Македонія, Росія, Румунія, Словенія, Хорватія, Чехія й Естонія також розробляють плани впровадження таких систем. Деякі з цих країн уже запровадили правові і регулюючі режими для створення приватних пенсійних фондів.

Угорщина, Латвія і Польща здійснювали більш поступове реформування. В Угорщині тільки молоді люди (яким зараз ще не виповнилося двадцяти років), що вперше приступають до роботи, зобов’язані робити відрахування у приватні пенсійні фонди. Инші працюючі, незалежно від стажу роботи, мають право вибору: залишитися в колишній пенсійній системі чи скористатися новою схемою і робити накопичення у приватних пенсійних фондах. На пенсіонерів реформа не поширюється.

У Латвії обговорення цього питання продовжується. Зараз стара система замінена системою «національно визначених внесків». За цією схемою кожна пенсія розраховується як сума пожиттєвих внесків, розділена на середню тривалість життя.

У Польщі люди віком від 30 до 50 років можуть самі вирішувати, яку систему їм вибрати.

Ці підходи викликали нерозуміння серед багатьох людей, оскільки упродовж тривалого часу обговорення реформи соціяльного забезпечення було зосереджено, головним чином, на проблемах нинішніх пенсіонерів, у той час, як уся робота повинна бути орієнтована на майбутніх пенсіонерів.

Схема повністю добровільних приватних фондів повинна сприяти росту заощаджень і, таким чином, розвитку економіки. Це саме та сфера, де реформа соціяльного забезпечення прямо пов’язана з розвитком фінансового сектору і політичним завданням є стимулювання громадян до накопичення заощаджень. Характерною рисою цієї схеми є те, що вона дає змогу людям особисто брати участь у прийнятті рішень щодо своєї пенсії. Держава більше не визначає одноосібно, скільки коштів кожна особа повинна накопичити для свого відходу на пенсію. Цей вибір повинен зміцнювати прагнення населення до накопичень, а ефективне професійне керівництво приватними пенсійними фондами зобов’язане забезпечити прибуткове вкладення накопичених заощаджень, що підвищить ефективність соціяльної політики і пришвидшить загальний економічний ріст.

8.3. Режими обмінного курсу

Може видатися, що монетарна теорія знайшла в дослідницькій лабораторії перехідної економіки родючий ґрунт для експериментування і прикладом тому служить управління обмінним курсом і конвертованістю валюти. Однак, результати цих експериментів далеко неоднозначні.

На початку 1990 р. у Польщі девальвація валюти значно перевищила встановлену оцінку, і спроба використовувати обмінний курс як надійний якір програми стабілізації провалилася. Темпи інфляції до кінця 1990 р. досягли 250%, хоча за заявою уряду ріст індексу споживчих цін повинен був залишатися нижче 1% на місяць, тобто 12% у рік. На жаль, все відбулося инакше, і, після 16 місяців, упродовж яких номінальний обмінний курс тримався на рівні 9500 злотих за долар, девальвація була неминучою. У цей період ціни продовжували рости на 3–5% щомісяця, а виробництво різко скорочувалося. Аналогічним чином розвивалися події й у Росії в період правління Єльцина. Надалі в управлінні і стані валютних режимів почалися чіткі розходження.

При ринковій економіці питання обмінного курсу иноземної валюти служать різним, иноді суперечливим цілям, і тому конфліктні політичні завдання можуть впливати на режим обмінного курсу і систему управління валютою. Хоча основним завданням монетарної політики є стабілізація цін, ця політика не може ігнорувати питання росту і розвитку економіки. Проте, навіть у провідних, індустріально розвинутих країнах обмінний курс часто використовується як інструмент політики, а иноді як її середньотермінова мета. В останні роки обмінні курси основних валют досить різко коливалися, наприклад, від 140 до 80 і від 80 до 140 ієн за долар, а в Німеччині від 1,70 до 1,40 і від 1,40 до 1,85 марок за долар. Навряд чи такий стан справ можна назвати стабільністю.

У перехідний період одна з основних системних реформ зводилася до відмови від централізованої міжнародної торгівлі у рамках РЕВ і початку реінтеґрації перехідних економік у систему світової торгівлі. Цей процес, що включає в себе реструктуризацію і перерозподіл торгових потоків, вимагає скасування монополії на зовнішню торгівлю шляхом трансформації зовнішньоторговельних організацій. Основною складовою цього процесу є наявність ринкових активів иноземної валюти, необхідних для оплати імпорту, а також можливості використовувати на свій розсуд увесь валютний виторг від експорту.

Иншими словами, за загальним визнанням, для використання всіх позитивних сторін міжнародної торгівлі необхідно надати громадянам країни право вільно обмінювати національну валюту на иноземну для поточних розрахунків. Найповніше поняття «внутрішня конвертованість» визначено у Статті VIII Генеральної угоди МВФ. Це не тільки обмін грошей на товари, але обмін грошей на иноземні товари. Такий рівень конвертованости є наслідком відкритої ринкової економіки.

При старій системі гроші не могли вільно конвертуватися в иноземну валюту, вартість якої, як і вартість матеріяльних цінностей, була заниженою. Це пояснювалось внутрішньою недостачею товарів (і валюти), а також частим збігом дефіциту й інфляції. Отже, ціна внутрішньої валюти була завищена, а иноземну валюту виділяли тільки для певних осіб відповідно до центрального плану.

Міжнародної конвертованости національної валюти можна досягти дуже просто, легалізувавши чорний ринок иноземної валюти, як це відбулося у Польщі в лютому 1989 р. до початку переходу й у Росії в січні 1992 р. У цьому випадку виникає так званий змінний курс, що диктується ринком і немає необхідности використовувати резерви иноземної валюти для збереження встановленого обмінного курсу. Конкурентоспроможність торгівлі, у разі необхідности, автоматично підтримується за допомогою девальвації валюти і, таким чином, швидко досягається її конвертованість.

На практиці, в умовах очікування інфляційних потрясінь, викликаних загальною лібералізацією цін, основний недолік такого рішення полягає в тому, що вартість національної валюти занижується, а це, у свою чергу, ставить під погрозу її купівельну спроможність і тривалу рівновагу. Таке заниження вартости може також привести до подальшої інфляції. Однак, цей процес не тільки неминучий, але в період лібералізації і стабілізації певною мірою бажаний, тому що корекційна інфляція є важливим інструментом структурної перебудови.

Якщо конвертованість запроваджується без особливого поспіху за умови забезпечення подальшого зниження інфляції і при наявності значних стратегічних резервів, можна вже думати про стабільний чи змінний курс у валютному коридорі, який би сприяв стабілізації цін. Але тут небезпека полягає в тому, що можлива втрата конкурентоспроможности на міжнародному ринку у випадку, якщо тільки не удасться стримати зросту заробітної плати за допомогою росту виробництва чи шляхом обмежень, або обома цими способами.

Тому питання полягає не в тому, слід чи не слід запроваджувати внутрішню конвертованість (оскільки вона є непорушною умовою ринкової економіки), а в тому, при якому рівні обмінного курсу це може відбутися. Вибір між фіксованим і змінним обмінним курсом, просто кажучи, є альтернативою: боротьба проти інфляції чи проти безробіття.

Режими обмінного курсу, при яких запроваджується конвертованість, можуть сильно відрізнятися: від плаваючого курсу, (наприклад, у Росії з 1992 по 1995 р.) до фіксованого курсу (у Польщі з 1990 до 1991 р.) із проміжними девальваціями в травні і листопаді 1991 р.; від фіксованого валютного коридору (в Естонії і Литві з 1992 р. і в Болгарії з 1997 р.) до проміжних режимів (у Польщі з листопада 1991 р. до травня 1995 р.); від розпливчастих меж (у Польщі з травня 1995 р.) до фіксованих меж (у Росії з 1996 р. до серпня 1998 р.). Чехія й Угорщина теж були змушені установити валютний режим відповідно до мінливих політичних обставин, а на більш пізньому етапі вони зупинилися на «керованому» плаваючому обмінному курсі. Улітку 1997 р. Чехія була змушена фактично девальвувати крону на 10%, і відносна вартість долара змінилася стосовно цілої групи валют, з якими крона була пов’язана.

Незалежно від режимів обмінного курсу валютні перетворення в перехідний період відбувалися, в основному, в дуже традиційній манері. Після значного знецінювання національної валюти, що супроводжувалося активним сальдо торгового балансу, наступала її ревальвація. Це відбувалося, головним чином, за рахунок інфляційних перепадів, що часто супроводжувалися порушеннями торгового балансу, якщо тільки конкурентоспроможність не підвищувати внаслідок росту виробництва, що більш важливо, ніж ріст заробітної плати, а реальна ревальвація не стримувалася номінальною девальвацією. Інфляційну вартість недооцінки національної валюти, пов’язаної з її ранньою конвертованістю, варто розглядати на тлі швидкого зросту торгівлі і розширення можливостей для иноземних інвестицій.

Помірний рівень тимчасових і недискримінаційних тарифів може знизити масштаби девальвації, необхідної для досягнення конвертованости, і навіть збільшити надходження до бюджету, полегшуючи в такий спосіб фіскальну кризу.

Інтеґрація перехідних економік у міжнародні ринки також вимагає конвертованости поточних рахунків, але це значно збільшує небезпеку спекулятивного перекачування валюти, особливо через шахрайські фонди⁷⁹. Звідси випливає, що мірою проведення перехідних реформ повніша конвертованість буде досягнута після того, як стабілізація перетвориться в стабільність, буде проведена широка реструктуризація підприємств, а політика уряду здобуде міжнародне визнання. Робота в цьому напрямку вже ведеться, але про повну конвертованість, включаючи конвертованість валютних рахунків на більш пізній стадії, говорити ще рано.

Валютний режим може впливати на загальну економічну активність і, відповідно, на обсяг виробництва. Якщо валютна політика добре збалансована і проводиться поетапно з урахуванням відомчої реструктуризації, вона може сприяти росту торгівлі і залученню додаткових прямих иноземних інвестицій. З иншого боку, неправильно організована лібералізація режиму обмінного курсу може зменшити можливості росту. Як приклад можна навести політику Узбекистану з його так званою політикою «крок уперед – зупинка – крок назад». Такий хаотичний підхід до валютного режиму ускладнює міжнародну торгівлю та експорт. Багатоступенева система обмінного курсу узбецького сума, повторно запроваджена владою в 1997 р. після його часткової лібералізації, помітно зменшила приплив імпорту і прямих иноземних інвестицій, що, у свою чергу, знизило експорт і загальний зріст економіки.

Таким чином, правильна оцінка валютних режимів і політики обмінного курсу повинна враховувати їхній вплив на економіку і рух капіталу. Для перехідних країн змінні величини процентних ставок і тенденції обмінного курсу мають велике значення. Якщо серйозні інвестори, головним чином прямі иноземні інвестори, цікавляться стратегічними перспективами країни, потенціалом її ринку і можливістю отримати розумний прибуток із вкладених коштів, то інвестори короткочасних капіталів цікавляться змінними величинами процентних ставок і перспективами коливань обмінного курсу. Якщо обставини складаються на користь иноземного капіталу, тоді, природно, цей капітал вливається в перехідну економіку, як це відбувалося в ряді країн у 1994–1998 рр. Такі країни, як Угорщина, Польща, Росія, Словаччина, Чехія й Естонія передовсім отримали значні ін’єкції спекулятивного капіталу. Інвестиції такого роду з’явилися в результаті розходжень між національними процентними ставками і ставками глобальних ринків капіталу і завдали значної шкоди новим системам обмінного курсу. Тому тактика і стратеґія регулювання обмінного курсу залишається найбільш гострою проблемою перехідного періоду і, навіть більше, усього ходу національного розвитку.

8.4. Розвиток фінансового сектору

Нерозв’язними проблемами для ураженої дефіцитом соціялістичної економіки були витяг надлишкової ліквідности в населення і фінансування виробничого сектору, що контролювався системою централізованого планування капіталовкладень. Тільки згодом у реформованих країнах Европи, Китаї і В’єтнамі банки почали використовувати як організації, за допомогою яких уряд міг перекласти бюджетні труднощі на державні і приватні підприємства.

Необхідно було створити таку банківську систему, яка б ефективно обслуговувала організації і населення. При цьому велике значення має структура цієї системи. Стійкі комерційні банки – це необхідна умова забезпечення конкуренції.

Успішна реконструкція банківської системи вимагає приватизації державних банків. Вирішенню цього питання може сприяти розпродаж активів національним і иноземним інвесторам, а також дерегуляція, що дозволяє діяльність иноземних банків. У зв’язку зі спадом виробництва банки позбавляються частини активів, і стають неминучими великі втрати в банківському секторі. Процес консолідації банків і їх рекапіталізації завжди пов’язаний з великими бюджетними витратами, тому до нього варто приступати одночасно з реформою фіскальної системи. Коли виникає необхідність у таких заходах, виробництво усе ще знижується чи тільки починає відновлюватися, накопичення незначні, обсяг капіталу недостатній, а сам капітал «несконцентрований». Необхідність рекапіталізації в умовах, коли капіталу недостатньо, – це ще одна гостра проблема, яку необхідно вирішувати у перехідний період.

У середині 90-х років у Росії існувало 2500 банків, але лише незначну частину з них можна було назвати надійною. Пізніше консолідація банків йшла швидкими темпами, особливо у Москві. Парламент у той час прийняв спеціальний закон про банкрутство, відповідно до якого багато банків підлягали реструктуризації. Відтоді процес реструктуризації банків почав набирати значних темпів⁸⁰. Однак, все це відбулося занадто пізно, щоб запобігти кризі 1998 р.

У Польщі, завдяки розпочатій у 1993 р. спеціальній програмі консолідації державних банків, менш надійні банки почали зникати, а число більш надійних банків – зростати. Поліпшувалася також якість банківського обслуговування. Поступова приватизація і правильне управління процесом збільшення відкритости перед иноземними банками сприяли подальшому вдосконаленню корпоративного управління банками і тими компаніями, яким позичалися гроші.

У Чехії банківський сектор опинився у кризі через хибне управління програмою масової приватизації і відсутність відповідної законодавчої бази. Банки займалися більше спекулятивними проєктами, ніж налагодженням системи позик чи консультаціями з питань реструктуризації приватизованих компаній. Ефективність виробництва знижувалася, і економіка, втрачаючи темпи, увійшла в стан стагнації. І тільки у 1998 р. був прийнятий відповідний закон, що регулює роботу фінансового сектору.

У Болгарії у 1996–1997 рр. банківська криза була настільки гострою, що довелося переглядати курс всієї політики переходу. На вимогу МВФ було закрито кілька банків і створено валютне управління. З метою відкритости в січні 1998 р. був опублікований список найбільших боржників.

Велике значення має реструктуризація неоплачених боргів, що є побічним продуктом переходу, а не спадщиною централізованої планової економіки. Спад виробництва і спроби стабілізувати економіку шляхом суворих монетарних заходів привели до збільшення невиконаних зобов’язань. В умовах, коли обмежувальні процентні ставки були запровадженні не тільки за новими, але також і за старими кредитами, не дивно, що багато компаній невдовзі стали неплатоспроможними і почали шукати порятунку, ховаючись за все більші міжвідомчі заборгованості. Багато компаній відчули на собі раптовий перехід від надлишкової до недостатньої ліквідности, що неґативно позначилося на використанні потужностей, трудовій зайнятості й обсязі продукції.

Повертаючись до банківської системи, варто зауважити, що рекапіталізація проводилася різними шляхами. Уряд Польщі доручив банкам диференційовано підійти до боргів і боржників. Частина боргів була скасована, частина реструктуризована чи профінансована, частина боржників піддалася процедурі банкрутства. Валютна криза у Чехії в середині 1997 р. і її важкі наслідки для економічного зросту показують, що польський підхід, імовірно, був більш ефективним. Хоча банківський сектор у Польщі був далеко не досконалий, але він однак зумів одужати, а в Чехії не тільки банківський сектор, але увесь ринок капіталу опинився в нокауті.

Тим часом, в Албанії, Болгарії і Румунії ситуація складалася ще гірше. Угорщина спершу досягла значного прогресу, згодом багато великих банків виявилися в повній залежності від иноземного капіталу. Ця тенденція вказує на небезпеку надмірних вливань иноземного капіталу, що, проте, можуть спростити проблему рекапіталізації. Подібна залежність гостріше відчувається у банківському секторі, ніж у нефінансових секторах.

Шлях до ліквідности всієї колишньої банківської системи і виникнення стійких комерційних банків не завжди прямий. Тут можуть допомогти поступова приватизація, вдосконалення корпоративного управління, ін’єкції свіжого капіталу, покриття банківських боргів акціями підприємств, але труднощі все ж залишаються дуже відчутними. Проблема полягає в тому, що рекапіталізація банків і ліквідація міжвідомчих заборгованостей можливі тільки при наявності достатнього обсягу капіталу. Доти поки цей обсяг не буде досягнутий у результаті росту економіки, капітал доводиться брати з инших джерел. Дотепер, незважаючи на запевнення в зворотному, иноземна допомога була незначною, хоча банківський сектор (а також енергетика і телекомунікації) є привабливими для иноземних інвесторів у перехідних країнах⁸¹.

Мірою консолідації банків і росту економіки комерційні й інвестиційні банки здобувають можливість сконцентрувати зростаючі накопичення. Фінансуючи прибуткові проєкти й інвестуючи инших посередників, ці банки сприяють ефективному вкладенню накопичених коштів, що допомагає формуванню капіталу.

І все-таки загальний перегляд банківської системи – це тільки одна глава з історії про розвиток фінансового сектору. Инша, не менш важлива глава, оповідає про створення ринків капіталу.

Постсоціялістичні країни визначили свій курс, при якому основа фінансового сектору переходить у руки банків. Біржа має відносно менше значення. Навіть у найбільш розвинутих країнах капіталізація біржі досить помірна. Наприклад, в Угорщині і Польщі вона не перевищує 10% від ВВП, хоча приблизно три чверті внутрішнього валового продукту в цих двох країнах виробляється приватним сектором. У країнах, що ЕБРР у 1998 р. вважав успішними в перехідному процесі (Угорщина, Латвія, Литва, Польща, Словаччина, Словенія, Хорватія, Чехія й Естонія), частка иноземного капіталу на біржі складає 20–30%, тоді як у цілому в економіці частка иноземного капіталу дуже мала.

На біржах Хорватії й Естонії відчувається структурна плутанина, оскільки фінансовий сектор виявився «переповнений банками», що становлять близько однієї третини від загальної капіталізації. У Грузії діяльність фінансових посередників усе ще обмежена. У Росії, як відповідна реакція на азіатську кризу, поліпшилась робота банків і посилився нагляд за їх діяльністю, однак ці заходи запізнилися і банківський сектор виявився в глибокій кризі. У Болгарії перший великий банк був приватизований тільки у 1997 р., а біржа почала свою роботу в жовтні того ж року. В Угорщині більше половини банківського сектора перебуває в руках иноземців. У Польщі великі банки прибуткові і надійно капіталізовані. У Туркменістані банківська діяльність скована неповерненими позиками, що так і не були пущені в оборот і в результаті канули у безвість. У Молдові з 1997 р. законодавчо запроваджений мінімальний розмір капіталу, при якому банк отримує дозвіл на фінансову діяльність. У Таджикистані ліквідність активів продовжує знижуватися. Таким чином, фінансове положення і правова ситуація банківського сектора в постсоціялістичних країнах не настільки погані, як, наприклад, в Ефіопії, але і далеко не такі сприятливі, як у Швейцарії.

Біржа також є важливим механізмом у процесі приватизації, у якому вона виконує не тільки технічні функції (наприклад, розпродаж державних активів з урахуванням суспільного попиту), але, і це важливо, наочно демонструє населенню принципи роботи капіталу і ринку. Правда, ціна деяких з цих «відкритих» уроків занадто висока і ще недостатня кількість людей добре їх засвоює.

Коливання цін, набагато різкіше, ніж у розвинутих ринкових країнах, ввели в оману багатьох індивідуальних інвесторів і потім розорили їх, а махінації великих інвесторів, головним чином вітчизняних, найчастіше робили біржі занадто вразливими.

9. Перерозподіл витрат і прибутків у перехідний період

9.1. Приватизація: боротьба за розподіл багатств

У процесі приватизації криються дві небезпеки. По-перше, потреба в бюджетних доходах викликає необхідність прискореного розпродажу активів за найвищими ставками. Але, фактично, це провокує нездорову тенденцію жертвувати тривалим поліпшенням корпоративного управління в угоду швидкому одержанню поточного прибутку. Намагаючись поспішно розпродати активи, уряди можуть спокуситися продати їх дешево, що, крім прямих фінансових втрат, відкриває широкі можливості для одержання інформованим особам миттєвих прибутків, дозволяє робити значні покупки за неприйнятними цінами, а також підвищує рівень корупції.

Друга небезпека полягає в повній відсутності стимулів приватизації. Навпаки, є бажання сповільнити цей процес, для того щоб пом’якшити труднощі, що звичайно супроводжують хід реструктуризації. Приватизація звичайно викликає такі проблеми, як велике скорочення робочих місць, перепідготовка і перерозподіл робочої сили, зміна форм і методів управління, боротьба за активи на нових ринках і зростаюча конкуренція. Незважаючи на загальне визнання того факту, що у віддаленій перспективі приватизація підвищує ефективність виробництва, вибір може бути зроблений на користь її відтермінування (на невизначений термін) до завершення реструктуризації.

Політика повинна бути спрямована на: а) підвищення мікроекономічної ефективности і б) одночасне підвищення бюджетних доходів. Якщо фактор «а» зміцнює потенційні можливості росту, то фактор «б» зміцнює макроекономічну стабільність. Тому грамотна політика передбачає акуратне балансування між двома небезпеками приватизації.

Схоже, що друга, тобто відтермінування приватизації, привертає до себе більшу увагу преси, ніж перша, хоча обидві мають важливе значення для розвитку й успіху процесу переходу. Якщо глянути на це явище крізь призму публічного обговорення в засобах масової інформації, можна прийти до висновку, що громадськість більше стурбована приватизацією тютюнової промисловости і розпродажем телекомунікаційних фірм, ніж боротьбою з безробіттям і зубожінням населення. При цьому варто пам’ятати, що безробітні і бідняки не складають лобі і не можуть винагородити ЗМІ за підтримку. Це роблять... инші.

Немає сумнівів, що основна мета тих, хто одержує найбільшу вигоду від пришвидшеної приватизації, полягає не в поліпшенні корпоративного управління, зміцненні фіскального балансу чи підвищенні рівня життя населення, а у придбанні вартісних активів за заниженими цінами⁸². Створюється досить дивна ситуація: переконані прихильники вільного ринку агітують за пришвидшений розпродаж державного майна, зокрема і того, що приносить прибуток, за цінами, набагато нижчими ринкових клірингових цін.

Однак, в цьому не варто звинувачувати одну лише порочну гонитву за накопиченням багатств. Це насамперед, гонитва за прибутками за відсутности будь-якої конкуренції, що пояснюється недосконалістю управлінських структур, які крізь пальці дивляться на розгарбання національних багатств чи (ще гірше) негласно цьому сприяють, одержуючи відповідну винагороду⁸³.

Прагнення придбати активи за неприйнятними цінами набуває серйозного політичного забарвлення. Якщо тиск зацікавлених груп не подоланий і приватизація відбувається за принципом розпродажу з молотка, тоді приватний сектор починає рости, але разом з ним росте і державний борг, що, у свою чергу, викликає політичну напруженість, тому що активи, як і борги, тягарем лягають не на уряд, а на населення.

Отже, приватизація повинна відбуватися поступово, а міністерство фінансів повинне враховувати інтереси всіх громадян. Тому денаціоналізацію треба проводити відкрито, під невсипущим оком громадськости. Здійснюючи приватизацію, держава повинна одночасно продавати свої активи і скорочувати державний борг. У певному сенсі державний борг повинен бути приватизований разом з державними активами.

Унаслідок політичної нестабільности і системного вакууму сьогодні в перехідних країнах можна скуповувати активи, не докладаючи великих зусиль і не надто ризикуючи. Багатство і благополуччя здобуваються не в результаті важкої праці, новаторського підходу до бізнесу чи до досягнень технічного прогресу, воно виникає завдяки таємним угодам, хитромудрим махінаціям і довільній денаціоналізації. Приватизація більше не є передачею державних активів за розумною ціною в руки нових власників, що могли б більш ефективно їх використовувати. Сьогодні це можливість швидко збагатитися. Тому в перехідних країнах відбувається запекла боротьба за переділ власности. Чим швидше і радикальніше проводиться приватизація, тим простіше заробити мішок грошей, незважаючи на різке зниження національного доходу.

Поки в Чехії не вибухнула відкрита криза, а мильна бульбашка російської біржі засліплювала иноземних аналітиків і їхніх російських партнерів, економічна політика цих країн вважалася успішною, а хід приватизації не зазнавав особливої критики. Незважаючи на це, уже тоді було відомо, що неграмотне управління приватизованими активами і відсутність економічної стратегії в остаточному підсумку приведе до краху. Чехія пережила короткий період стагнації, а в Росії вона призвела до винятково важких наслідків. Якщо врахувати неспроможність економічної політики Росії, то ці приватизаційні кризи можна було не тільки передбачити, але й уникнути їх, як це вдалося сусіднім країнам. Але, на жаль, можливості політичних діячів бачити перспективу і відповідно вибудовувати політику, дуже обмежені. От і виходить, що інтереси деяких впливових фінансових і політичних груп вище арґументів розуму, і опам’ятовуються вони лише тоді, коли ситуація уже вийшла з-під контролю.

Поки приватизація в Росії не суперечила інтересам офіційних кіл і впливових груп, а також пов’язаного з ними иноземного капіталу, вона не зазнавала особливої критики. Хоча час від часу були чутні пошепки вимовлені слова «капіталізм для своїх», у міжнародних організаціях переважав досить доброзичливий тон. Водночас відбувалися численні фінансові спекуляції, інвестування капіталу при повному незнанні фактичного стану справ в економіці і соціяльних питаннях, придбання фізичних активів шляхом протизаконних угод. Інвесторів, які купували російські компанії, схоже, не цікавило, де вони розташовані і як правильно вони називаються, тільки б вони відносилися до телекомунікацій чи енергетики. Як сказав один американський підприємець своїй дружині під час візиту до Москви: «Люба, мені нема чого вимовляти їхні назви – я їх просто купую».

Затримка з приватизацією енергетичної компанії може привернути до себе більше уваги, ніж затримка виплати пенсій чи зарплати. Якщо перше розглядається як принципова проблема розподілу багатств, то останнє, схоже, розцінюється лише як технічне питання. Тим часом, хоча державні активи найчастіше розпродаються за заниженими цінами, державна заборгованість продовжує зростати.

І, нарешті, коли спеціальні політичні заходи стають необхідними, ціна помилок встигає зрости. І хоча подібні витрати в Европі не були настільки високі, як у Південно-Східній Азії, початкові заходи, з урахуванням майбутніх труднощів, повинні бути дуже жорсткими. З приводу чеської кризи один з експертів писав: «Аналіз показує, що вороже ставлення громадськости до цих жорстких мір можна пом’якшити тільки иншими реформами, які уряд зобов’язується провести. Основні проблеми полягають у перегляді правової системи і ліквідації злочинности в середовищі «білих комірців», що призвела до збагачення крихітної елітної групи за рахунок пограбування тисяч громадян-інвесторів за допомогою програми ваучерної приватизації».

Де були всі ці горе-аналітики раніше і що вони говорили тоді? Які коментарі давали ЗМІ під час приватизаційної компанії? Чому уряд не вжив своєчасно заходів? Чому несприятлива політика, що в остаточному підсумку привела до кризи, здобувала підтримку з боку міжнародних організацій і офіційних інвесторів? Чому ніхто не приймав усерйоз своєчасні попередження?⁸⁴

Відповіді на ці питання варто шукати в галузі економічних інтересів, а не в економічній теорії. Все вказує на недооцінку своєчасної реорганізації управлінських структур і особливо перерегулювання, а не дерегулювання фінансових ринків і ринків капіталу. Велике значення також мала неправильна неоліберальна політика, тривалий час активно підтримана міжнародним діловим і фінансовим співтовариством. Подібна політика служила інтересам конкретних груп і впливала на ефективність, ріст економіки і виробництва. Проведення такої політики було помилкою, за яку доводиться розплачуватися спадом виробництва і зниженням рівня життя.

У розвинутій ринковій державі було би вкрай підозріло, якби в найкоротший час цінність активів підскочила до небес, як це відбулося в Росії. Р. Стаус, що був послом США в цій країні, заявив: якби в нього було 100 тисяч доларів і він захотів би перетворити їх у 10 мільйонів, він би зробив усе це в Росії... А якби він мав 10 мільйонів доларів і захотів би подвоїти цю суму, він однак привіз би в Росію тільки 100 тисяч доларів.

Формування таких багатств при бездіяльному законі стало можливим завдяки системному вакууму, а також, головним чином, відсутності важелів регулювання і контролю в атмосфері неоліберальної політики. Безсумнівно, такі надзвичайні вигоди від інвестицій капіталу легко можна одержати за допомогою приватизаційного процесу, що відбувається при цінах, нижче ринкових. Така ситуація була не тільки в Росії, але й у багатьох инших країнах.

При такій обвальній (чи хаотичній) приватизації легко скористатися слабкістю політичних сил, нездатних протистояти подібному переміщенню державних активів. Тільки на пізнішій стадії приватизації, і це відкрито визнається урядами, у деяких найбільш волаючих випадках вживалися належні заходи. Наприклад, у випадку з монстром російської економіки Газпромом зазначалося, що «купувати акції на російському ринку вигідно, тому що вони йдуть за третину ціни, пропонованої иноземцям». Цікавий той факт, що російський ринок, закритий для иноземних інвесторів, залишався «суспільним секретом» упродовж тривалого часу, однак иноземці купували акції через різні тіньові фонди, механізм яких був створений самими иноземними інвесторами. Цим пояснюється наявність такого могутнього політичного тиску, включаючи зусилля російських і міжнародних ЗМІ і добре оплачуваних експертів, на користь радикального і пришвидшеного процесу приватизації. Цим же пояснюється і терпиме ставлення влади до так званих тіньових фондів. Таке ставлення буде доти, поки вони будуть потрібні і виправдовуватимуть своє призначення, тобто до закінчення приватизації.

Таким чином, приватизацію варто розглядати як засіб перерозподілу багатств, а не тільки як засіб підвищення мікроекономічної ефективности. Досвід Росії – добрий приклад цього. Сюди ж можна віднести скандальні фінансові піраміди в Албанії, непрацюючі, але широко розрекламовані ваучерні інвестиційні фонди в Чехії під час чеської приватизації, а також продаж найбільшого банку Польщі за дуже малу ціну в порівнянні з його реальною вартістю⁸⁵.

9.2. Справедливість і рівність: очікування і результати

Треба відзначити, що доходи справедливіше розподілялися при соціялізмі, ніж у постсоціялістичних державах. Рівень цього справедливого розподілу в різних соціялістичних країнах також був різним. Серед конкретних груп країн можна виділити певні моделі за допомогою коефіцієнта (індексу) Джині.

Хоча коефіцієнт Джині і не є точним інструментом для виміру розподілу доходів, проте це оптимальний метод для проведення подібного аналізу. Чим вищий коефіцієнт, тим несправедливіше розподіляється дохід, і навпаки. Якщо він дорівнює одиниці, то доходи розподіляються егалітарним шляхом і всі отримують однакову частку пирога. Якщо коефіцієнт складає цифру «100», то хтось один дістає увесь пиріг, а инші залишаються ні з чим.

Наприкінці 80-х років у соціялістичній Европі і колишньому Совєтському Союзі індекс Джині коливався від 20 пунктів до 28, але в основному був між 23 і 24. До початку переходу розподіл доходів у соціялістичних країнах був відносно справедливим (табл.19), що також стосується Західної Німеччини, Нідерландів, Норвегії, Швеції і Фінляндії.

Таблиця 19. Коефіцієнт розподілу доходу у групі країн, 1986 – 1987 рр.

Джерело: А. Аткінсон і Дж. Міклевріч (1992 р.), Б. Міланович (1998 р.).

Розподіл первинного номінального доходу і механізм його перерозподілу мали важливе значення для політики переходу.

Стосовно розподілу первинного доходу можна виділити три ключових моменти. По-перше, державна власність на засоби виробництва означала, що конкретні форми індивідуального доходу – накопичення капіталу, прибуток, рента, дивіденди – існували чисто теоретично. Тільки в таких державах, як Угорщина, Польща і Югославія, де приватний сектор посідав не останнє місце, ці фактори впливали на розподіл доходів серед населення, але неістотно. Відсоткові ставки не приносили великого доходу, оскільки банківський сектор був слабкий, а инших фінансових посередників не було. Таким чином, основну частину доходу населення становили зарплата і пенсія.

По-друге, виплата заробітної плати була централізована, і лише невелика група країн здійснила ринкові реформи, що дозволили досягти певних зрушень у цій області. Соціяльний тиск на користь егалітарного розподілу був ідеологічно підкріпленим і став рушійною силою, що, природно, вплинуло на розподіл робочої сили і продуктивність праці.

По-третє, державна пенсійна система була тісно пов’язана із системою заробітної плати, і, таким чином, структура пенсій, що нараховуються за період трудової діяльности, відображала структуру заробітної плати. Природно, пенсії були в середньому нижчі зарплати, однак у рамках конкретного прошарку можливі були різні схеми нарахування пенсій (природно, вбік їхнього підвищення).

У перерозподілі доходів також спостерігалися три основні риси централізованої планової економіки. По-перше, велике значення мали різні субсидії і пільги⁸⁶. І хоча вони призначалися головним чином для малозабезпеченої частини населення, їхня виплата сприяла більш справедливому розподілу доходів лише частково. Субсидії і пільги надавалися тільки на обмежене коло послуг, наприклад, квартплата, комунальні послуги, громадський транспорт і охорона здоров’я.

По-друге, оподатковування при соціялістичній системі не грало великої ролі і прямі податки не мали великого значення для перерозподілу доходів.

По-третє, брак товарів впливала на попит і споживання, тому що доступ до досить убогого набору товарів найчастіше цінувався вище, ніж більш високий грошовий дохід. Тому практично неможливо оцінити розподіл доходів, ґрунтуючись лише на даних про грошові нарахування.

Вимоги справедливого розподілу в процесі переходу проявилися в невдоволенні населення ростом невідповідности його реальних доходів до зростаючих потреб. Безсумнівно, однією з основних причин постсоціялістичних перетворень була переконаність народу в тому, що розподіл доходів несправедливий.

Важко визначити, якою мірою люди були стурбовані рівнем своїх доходів і способом їхнього розподілу. Проте, можна припустити, що саме способи розподілу стали важливою причиною катастрофи соціялізму.

Думка, що розвинуті країни багаті завдяки лише ринковій економіці, а не цілому комплексу історичних факторів, нерідко зустрічалася навіть серед політичних лідерів. Також широко була поширена думка про те, що при ринковій економіці доходи будуть вищими, а їхній розподіл буде справедливим. І, схоже, вона наочно підтвердилася на прикладі індустріально розвинутих ринкових держав. Тому більшість людей очікувала, що перебудова швидко збільшить їхні доходи і зробить розподіл благ оздоровленої економіки більш справедливим. Але ці мрії виявилися химерою.

Усе це можна зрозуміти, а от погляди політичних лідерів безумовно заслуговують критичної оцінки. Вони вважали, що запровадження ринкової системи приведе до більш справедливого розподілу доходів.

На жаль, ці надії не виправдалися. Навіть якщо перехід до ринку буде сприяти більш справедливому розподілу доходів (подібно тому, як лібералізація цін відкрила доступ до товарів, що колись були дефіцитом), инші пов’язані з переходом фактори, – інфляція, зниження реальних заробітків, зростаюче безробіття – принесли нерівність у доходах і збідніння населення.

І все-таки, незважаючи на політичний клімат у період переходу і необхідність підтримки з боку населення при проведенні структурних реформ, державні і політичні діячі не вагаючись ошукували людей, що очікували швидкого поліпшення умов життя. Образно кажучи, це був перехід з пункту А, до якого вже не може бути повернення, у пункт Б, куди дороги немає. Яскравою ілюстрацією цьому може служити Угорщина, де у 1998 р. відразу ж після виборів, на яких здобула перемогу правоцентристська коаліція, Віктор Орбан, новий прем’єр-міністр, оголосив, що основне завдання уряду – підняти рівень життя народу до стандартів Европейського Союзу. Але він забув додати, що це стане можливим лише для наступного покоління і лише за умови швидкого росту економіки.

Люди були переконані, що масова приватизація принесе всім рівні блага. Ширилася надія на те, що постсоціялізм, завдяки вільному розподілу денаціоналізованих активів, переросте в «народний капіталізм». Потім прийшло гірке розчарування, особливо серед населення і політичних лідерів-популістів.

Якщо політики не хитрують з народом, якщо «правила гри» зрозумілі для усіх, якщо інтереси населення належним чином захищаються і якщо моделі перерозподілу сприяють правильному розвитку економіки протягом тривалого періоду, то в такому перерозподілі немає нічого поганого. Звичайно ж, дуже привабливо, і навіть практично, розпродавати державну власність за ринковими цінами будь-кому платоспроможному. Водночас, ідеалістичний метод передбачає справедливий і вільний розподіл активів серед усіх повноправних громадян. Важко зробити вибір між цими двома крайностями. Більш «несправедлива» приватизація шляхом продажу активів стратегічним інвесторам може бути вигіднішою і для економічного зросту, і для вищого рівня доходів. У той же час у короткочасовій перспективі більш пропорційний розподіл активів повинен привести до справедливішого розподілу доходів, але не обов’язково до економічного зростання і підвищення ефективности виробництва.

Угорщина впритул підійшла до розігрування карти «стратегічних інвесторів», Чехія намагалася реалізувати щось схоже на «популістську» модель, а Польща пішла компромісним шляхом. У маленькій Естонії велику роль у приватизації зіграв иноземний капітал. У Росії перерозподіл величезних активів проводився паралельно шляхом масової приватизації і внутрішніх махінацій. У всіх цих випадках рівень мікроекономічної ефективности, корпоративного управління і несправедливости в розподілі доходу змінювався в залежності від конкретних умов.

Популістський напрямок економіки і політики, тобто проведення масової приватизації шляхом вільного розподілу акцій, може пом’якшити труднощі, що виникають як побічний продукт структурної перебудови, особливо зростаюче безробіття і зниження реальних доходів. Це допустимо, але лише певною мірою і як проміжна компенсація втрати доходів. Насправді ж у ряді країн робітники влаштовували страйки не проти приватизації, а на її підтримку. Вони робили це аж ніяк не тому, що були прихильниками капіталізму і вільного ринку. Вони просто хотіли підвищити свою купівельну спроможність, здобуваючи акції чи ваучери і наївно припускаючи, що перерозподіляють активи. Ситуація, при якій безробітна людина навіть не одержує допомогу з безробіття через розвал мережі соціяльного забезпечення, позбавлена доступу до соціяльного обслуговування, але володіє певною кількістю акцій, є доволі дивною⁸⁷. Це не ринкова економіка і не народний капіталізм, це просто убогість.

За іронією долі, зараз у Чехії більше акціонерів, ніж в Австрії, у Польській республіці їх більше, ніж у Німеччині, а в Росії більше, ніж у США⁸⁸. Як бачимо, не число «капіталістів», а добре функціонуючий капітал визначає наявність ринкового капіталізму. Основна частина вільно розподілених акцій у будь-якому випадку концентрується в руках інвесторів, включаючи банки й инших фінансових посередників. Таким чином, справедлива приватизація (чи так зване право на володіння) не заперечує концентрації капіталу, а, навпаки, робить її можливою. Під час приватизації велика кількість людей безкоштовно отримали акції, але багато хто з них швидко їх позбулися. І через якийсь час за допомогою постійного перерозподілу, ці акції акумулюються у невеликої групи інвесторів, що орієнтовані на ведення бізнесу, а не на широкі маси, орієнтованих тільки на споживання.

У перехідний період розподіл доходів рідко виправдує очікування. Несправедливий розподіл, як правило, виникає всюди (табл. 20).

Таблиця 20. Зміна рівня справедливого розподілу доходів у перехідний період

Джерело: Б. Мілановіч, 1998 р.
* Для більшости країн концепція доходу в 1993 – 1995 рр. являє собою видатковий дохід. У 1987 – 1988 рр. – це загальний дохід, оскільки на той час податок на особистий дохід був низьким і малою була різниця між чистим доходом і загальним доходом. Дохід містить у собі також натуральне споживання (крім Угорщини і Литви у 1993 – 1995 рр.).

У результаті всіх цих змін розподіл доходів у першій (Угорщина, Словаччина, Словенія) і другій (Бєларусь, Латвія, Польща, Румунія, Чехія) групах країн виявився в середньому більш справедливим, ніж у розвинутих ринкових державах. У третій групі, особливо в колишніх совєтських республіках, такий розподіл став менш справедливим, ніж у державах-членах ОЕСР.

Таблиця 21. Зміна коефіцієнту Джині у 1987/1988 – 1993/1995 рр.

Джерело: Розрахунки автора на основі даних ПРООН (1996 р.) і Б. Мілановіча (1998 р.).

Проте, подібні висновки варто сприймати з обережністю, враховуючи тіньову економіку. Оскільки з нею пов’язані незареєстрованні економічні активи, то неможливо оцінити фактичне значення доходів у цій сфері.

Коли людям говорять, щоб вони самі визначали свою долю, вони так і чинять, але при цьому не горять особливим бажанням реєструвати свої підприємства, платити податки і внески до сфери соціяльного забезпечення. Щоб змінити таке ставлення, потрібен час. У будь-якому випадку на даному етапі цей тип підприємництва є значним джерелом доходів. Тому з таким становищем необхідно рахуватися і поступово втягувати цих підприємців в офіційну економіку.

А поки більша частина прибутку тіньової економіки перерозподіляється через рівнобіжний сектор офіційної економіки. Про розміри цих прибутків і масштаби їхнього перерозподілу можна тільки здогадуватися, однак будь-які виправлення такої схеми розподілу багато в чому змазують картину. Багато громадян, наприклад, віднесені до груп з низькими доходами, насправді заробляють набагато більше, завдяки своїй участі в тіньовій економіці. Якщо враховувати її масштаби і методологічні проблеми, пов’язані з оцінкою безробіття, стає зрозуміло, що велика частина безробітних одержує свої доходи в секторі неофіційної економіки. Тому їхні реальні доходи не відображаються у даних державної статистики.

Якщо подивитися на розподіл доходів з иншого боку, офіційна картина може виявитися ще більш розпливчастою, тому що комерційна діяльність нових підприємців не відображається даних про отримані доходи і приховується від податкових органів.

У країнах, що переживають тепер спад економіки, багато людей шукають додаткові доходи, зокрема у сфері тіньової економіки, де, як правило, менше робочих місць, ніж в офіційній економіці. В умовах зростання виробництва більша частина офіційно зареєстрованих безробітних ледь зводять кінці з кінцями, працюючи у сфері тіньової економіки, а не за рахунок допомоги. Підприємства також можуть отримувати більший прибуток на тіньових ринках, тому що слабість і бездіяльність законів дозволяє їм приховувати частину своїх доходів.

Безперечно, тіньова економіка впливає на підвищення середнього доходу, однак неможливо сказати точно, як вона впливає на остаточний розподіл частини реальних витрат із доходу. Неофіційний сектор не тільки підвищує продуктивність праці і добробут народу в цілому, але і перекачує частину доходу від однієї групи населення до иншої. Такі переміщення доходів дуже складні і часто суперечливі, а важелі контролю за цим процесом мало вивчені.

Перерозподіл доходів усередині тіньової економіки (а також між нею й офіційною економікою) може сприяти економічному зростанню. У далекій перспективі він може підвищити рівень життя всього суспільства. Разом з тим, з огляду на її внесок у національний дохід і вплив на перерозподіл цього доходу, тіньова економіка збільшує нерівність. Розходження між офіційними даними про розподіл доходів і фактичним їхнім розподілом, включаючи доходи тіньової економіки, схоже, набагато більші в перехідних країнах, ніж у розвинутих ринкових державах.

9.3. Механізми розподілу

Отже, перебудова неухильно рухається вперед і одночасно спричиняє величезний перерозподіл багатств і доходів. Велике значення для цього процесу мало скасування правил і принципів централізованого планового режиму. І тут слід зазначити кілька основних моментів.

По-перше, різко скоротилися субсидії і дотації. Скасування багатьох субсидій було визнано необхідним міжнародними організаціями і насамперед МВФ, що обіцяв підтримку тільки тій політиці структурних змін, що передбачала скасування цих субсидій. Це спричинило загострення внутрішньої боротьби, зокрема, між популістами старого лівого і нового правого ухилу й апологетами вільного ринку.

Методи скасування субсидій по-різному впливали на розподіл доходів в залежності від політичної ситуації і прийнятої схеми лібералізації цін. Загалом, чим радикальніший процес скасування субсидій, тим значніші зміни в розподілі доходів. Якщо в деяких випадках брак товарів була ліквідована досить швидко, то реальний дохід і заощадження громадян скоротилися ще швидше (і кишені споживачів майже спорожніли).

Лібералізація цін і скорочення субсидій в остаточному підсумку зміцнили бюджет і сприяли впровадженню ринкового клірингового механізму, однак усе це відбувалося в умовах високої «корекційної» інфляції і зростаючої несправедливости в розподілі доходів. Але з погляду віддаленішої перспективи цей підхід себе виправдує⁸⁹.

По-друге, обсяг перерозподілу залежить від процедур індексації, що використовуються у період стабілізації. У той час як стабілізація вимагає швидшого зростання цін і, отже, різкішого зниження реальних доходів, громадська думка і політичний тиск змушують уряд проводити більш м’які перетворення. На цьому тлі індексація стає не просто наслідком економічної діяльности, а методом політичного компромісу. Зміна доходів конкретних груп населення відбувається безвідносно до їх внеску до національного добробуту. Наприклад, подорожчання життя з політичної точки зору доцільніше компенсувати робітникам і службовцям (особливо у великих промислових центрах), ніж вчителям чи медикам. Оскільки цей процес вже йде, то зміни відносної заробітної плати і далі будуть викликати політичну напруженість. Однак, такі коливання рівнів доходів не викликають серйозної реструктуризації існуючої моделі розподілу, а тільки змінюють становище конкретних професійних груп.

По-третє, інфляційний перерозподіл впливає на грошовий баланс громадян. В умовах централізованої планової системи у громадян залишався залишковий дохід. Коли ціни були відпущені і піднялися до ринкового рівня, купівельна спроможність залишкових грошей, включаючи банківські заощадження, була індексована тільки частково⁹⁰. Через поганий стан банківського сектору і державної системи програми стабілізації не передбачали незадовільний компенсації. Тому залишкові гроші знецінилися, багато людей позбавилися заощаджень, що робили упродовж життя і лише деяким вдалося перетворити свої ліквідні накопичення в капітал, який вони збільшили на хвилі лібералізації. Такий хід подій тільки збільшив нерівність у доходах.

По-четверте, на первісній стадії реформ було лібералізовано встановлення рівня заробітної плати у державному секторі⁹¹. Незалежно від початкових темпів денаціоналізації, у середині 90-х років у більшості галузей економіки понад половину працівників усе ще отримували зарплату в державному секторі. При соціялістичній системі різниця в заробітній платі була незначна, однак під час переходу відбувається її істотна диференціація і доходи стають тісніше пов’язаними з професійною кваліфікацією, досвідом і ретельністю. В умовах централізованої планової економіки розходження в освіті і професіоналізмі не позначалися на рівні заробітної плати. Але корекція заробітної плати відповідно до ринкової вартости людського капіталу збільшило нерівність доходів. Одночасно з цим міг би і підвищитися рівень справедливости у розподілі доходів. Це стосується як робітників, так і «білих комірців»⁹².

По-п’яте, переміщення робочої сили з державного сектору в приватний, її зростаюча зайнятість у приватному секторі стали могутніми факторами поглиблення нерівности доходів. У приватному секторі диференціація заробітної плати вища, відповідно вища і різниця в середньому рівні доходів. Це відбувається завдяки вищій продуктивності праці в приватному секторі, а не у зв’язку з тим, що застарілі неконкурентоспроможні галузі залишаються в руках держави. Через поганий стан бюджету зарплата в державному секторі не може змагатися з оплатою праці на прибуткових підприємствах. Незважаючи на це, у перехідних країнах, де ринки праці все ще консервативні, структура заробітної плати залишається перекошеною вбік регіонів, а також конкретних професійних груп.

По-шосте, запровадження всебічної системи оподатковування змінило схему розподілу доходів. Податкові правила в перехідних країнах навряд чи можна назвати зразком державної теорії і практики у сфері фінансів. Це більшою мірою результат політичного компромісу. Податок на персональний дохід, що є нововведенням у багатьох країнах, завжди прогресивний, хоча коефіцієнти податків у різних країнах різні і час від часу коливаються. Оскільки більший дохід обкладається більшим податком, сама система оподатковування повинна скорочувати розрив між рівнями доходу високооплачуваної категорії людей і людей з низьким статком. Однак, податковий режим все ще нестабільний, оскільки не відрегульовано вплив врівноважувальної фіскальної політики.

По-сьоме, найбільш фундаментальною зміною економіки в перехідний період є зміна типу власности на активи. Головними системними характеристиками такої економіки є денаціоналізація, приватизація, реституція раніше націоналізованої приватної власности її колишнім власникам, участь иноземного капіталу і розширення числа фінансових посередників, що обслуговують приватний сектор. Ці риси також впливають на розподіл доходів. Перехід активів від держави до приватних власників супроводжується зміною моделі отримання доходів від цих активів. При цьому частка заробітної плати в цих доходах знижується, а частка капітальних доходів – прибуток, дивіденди, відсотки, рента – підвищується. Цей процес значною мірою збільшує несправедливість і нерівність у розподілі доходів. Якщо ж активи набуті шляхом нечесної приватизації, то це також збільшує несправедливість.

У цілому, усе це має досить серйозні наслідки, пов’язані не стільки з методами розподілу доходів, що застосовувалися у 1989 – 1998 рр. (хоча вони і вплинули на населення), скільки з неможливістю застосування колишніх моделей розподілу доходів у майбутньому. Велика відповідальність за це лягає на бурхливий і погано керований процес перерозподілу активів. У той час, як багато хто вважав, що їм поталанило, якщо їхній скромні поточні доходи більш-менш справедливо індексувалися, инші, тобто меншість, спокійно здобували величезні багатства⁹³.

9.4. Питання справедливости при визначенні політики

В основі переходу лежить бажання замінити централізовану планову систему на ринкову економіку, здатну розширюватися і конкурувати на міжнародній арені. Инші питання, включаючи розподіл доходів і багатств, иноді розглядаються як вторинна мета соціяльно-економічної політики, або як системні характеристики таких змін. Або навіть як важливий напрямок перегляду всієї системи у тому сенсі, що радикальні зміни моделі розподілу доходів можуть стати інструментом додаткового накопичення багатств, що послужить основою формування середнього і вищого класів, необхідних для підтримки ринкової системи. Дуже швидко поширилася думка, що реставрація капіталізму неможлива без капіталу і капіталістів. Висновок очевидний: у перехідний період нерівність доходів посилиться, а політика повинна так відрегулювати цей процес, щоб він сприяв успіху перебудови.

Проблема в наступному: треба розробити відповідний політичний підхід, а потім його реалізувати. Цей процес складніший, ніж процес первинного накопичення капіталу, тому що він супроводжується різким спадом виробництва і, можливо, навіть економічною депресією. Тому при розгляді питання про нерівність доходів варто враховувати економічні стадії спаду і росту виробництва.

Із соціяльно-економічної точки зору ризиковано допускати різкий перехід доходів від бідняків до багатіїв. Ще небезпечніше це в умовах різкого спаду виробництва. Якщо середній дохід знижується в період, коли політика сприяє виникненню нового середнього класу, бідність стає жахливою проблемою. Це характерно для перехідного періоду, оскільки при спаді виробництва механізм перерозподілу переводить частину доходів з найбіднішої групи населення до найбагатшої.

Так може виглядати загальна картина з макроекономічної точки зору. Однак, на мікрорівні мінлива модель перерозподілу доходів демонструє наступну картину: бідняки стають ще біднішими, тому що їхній внесок у ВВП зменшується швидше, ніж внесок инших груп. Очевидно, що перший висновок зі сказаного повинен бути таким: вирішуючи проблему нерівности доходів у перехідних країнах, слід по можливості скоротити тривалість винятково важкого періоду і стримати спад виробництва.

Рано чи пізно перехідна економіка почне відроджуватися, і тоді до проблеми несправедливости і нерівности можна підійти по-новому. Під час економічного спаду питання стоїть так: як можна розподілити залишки доходів? В умовах економічного росту це питання звучить инакше: як розподілити зростаючий дохід? Навіть у найбільш розвинутих ринкових державах шляху розподілу доходів визначаються політичними методами, тому що це питання не можна повністю віддати на відкуп жорстоким силам ринку. Уряд повинен використовувати свою владу для гарантій розумного компромісу між конкретними інтересами груп з різними рівнями доходу, забезпечивши при цьому стимули для формування капіталу з метою майбутнього розвитку країни і підвищення рівня життя усіх верств населення.

У більшості перехідних країн безробіття вже досягло свого піку, однак у деяких з них, наприклад в Албанії, Чехії, Росії й Україні, воно ще продовжує рости. Це результат відставання мікроекономічної реструктуризації і політики підтримки надлишкової зайнятости, заснованої на соціяльних міркуваннях і побоюванні, що коефіцієнт залежности у сфері соціяльного забезпечення буде підвищуватися занадто швидко. У перехідних країнах зі зростаючою економікою, що пройшли через широку мікроекономічну реструктуризацію і високий рівень безробіття, багато людей, що втратили роботу вперше в житті, майже у всіх випадках улаштувалися на роботу знову і – разом зі своїми громадянами – змогли поліпшити своє становище з погляду абсолютних і відносних доходів. У цьому сенсі нерівність доходів зменшується. Таким чином, другий висновок зводиться до наступного: тільки економічний ріст і зменшення безробіття може зменшити нерівність у перехідний період.

Якщо це йде на користь економічному росту, політичний підхід до питання перерозподілу доходів і активів повинен стимулювати накопичення капіталу, що є привілеєм багатих людей. Якщо формування капіталу почалося в умовах позитивного розвитку економіки, включаючи фінансовий сектор, тоді легше заручатися суспільною підтримкою. Якщо ж одні багатіють, а инші бідніють, що звичайно відбувається в часи економічного спаду, немає ніякої змоги переконати населення в правильності проведеної політики. Якщо ж вдається потроху поліпшити становище незаможних верств населення, а середні і вищі класи стають ще багатшими, але не за рахунок инших, а завдяки своєму внеску в загальний розвиток, то така ситуація може бути прийнята більшістю населення.

Природно, що така політика розширить сферу розподілу доходів. Проведені дослідження оцінили реакції населення на тенденції коливання рівня життя і розподіли доходів у двох перехідних країнах у 90-і роки – у Польщі і Росії. У Польщі число громадян, що оцінюють своє становище як «добре чи дуже добре» було незначним, але поступово збільшувалося. Воно зросло на початку десятиліття до 12,2% і до 13,1% у 1997 р.

Громадськість Росії переконана в тому, що перебудова породила тільки чуму корупції і створила «капіталізм для своїх», що асоціюється з постійним спадом виробництва і зубожінням народу. Наявність зростаючої заборгованости з виплат заробітної плати і пенсій, таємної приватизації, шахрайських угод на фінансових ринках і організованої злочинности поглибило нерівність доходів. 82% населення провину за своє зубожіння покладає на нову економічну систему; 88% людей вважають, що основним джерелом збагачення є «потрібні зв’язки», і 76% упевнені, що в основі всякого багатства лежать непорядні чи протиправні дії (табл. 22). На загальну думку, в основі нинішньої відомчої структури (або її відсутности) лежать протекціонізм, клановість, кумівство, обман і злодійство. Коли переважна більшість населення переконана в тому, що бідність прямо пов’язана з неграмотним управлінням економічною системою, майбутнє виглядає не дуже оптимістичним.

Таблиця 22. Які причини бідности і багатства на думку росіян?*

Джерело: опитування 1585 респондентів, проведений «Інтерфакс-АІФ» у Москві в листопаді 1997 р.
* Відсоток від загальної кількости респондентів по кожній з названих причин.

Неґативне ставлення населення Росії природно пов’язано зі зростаючою нерівністю, масштаби якої подвоїлися і продовжують рости. У Польщі, де настрій людей більш позитивний, коефіцієнт Джині за останні роки стабілізувався. За даними ОЕСР у Польщі після підвищення з 25 пунктів у 1989 р. до 30 пунктів у 1994 р. коефіцієнт Джині небагато знизився – до 29,4 пунктів у 1995 р. Розрахунки показують, що відтоді він міг залишитися на тому ж рівні чи незначно підвищитися з погляду розходжень у рівнях заробітної плати і бути небагато більшим в частині доходів на душу населення (табл. 23).

Таблиця 23. Коефіцієнт Джині у Польщі з 1993 до 1996 р.

Джерела. Коефіцієнт Джині для зарплати: Я. Рутковский (Світовий Банк). Коефіцієнт Джині для доходу на душу населення (округлений до цілих чисел): И. Топінська (Варшавський університет).

Чи було в Польщі (більш просунутій перехідній державі, що пережила бурхливий ріст виробництва) прагнення до більш справедливого розподілу доходів простим збігом чи результатом цілеспрямованої політики? І те, і инше. З одного боку, зрослі доходи під впливом законів ринку розподілялися серед усіх верств суспільства, коли економіка переживала швидкий ріст приватних секторів і одночасну реструктуризацію державної промисловости. З 1995 р. у Польщі частки різних груп у потоці зростаючого ВВП були досить пропорційні.

З иншого боку, політичні діячі вважали, що більш справедливий розподіл доходів повинен бути як чіткою політичною метою, так і засобом пришвидшення економічного росту. Аналогічні арґументи останнім часом були висунуті МВФ як розумне пояснення його зацікавлености у більш справедливому розвитку цілого світу.

Переміщення робочої сили з державного до приватного сектора приводило до збільшення нерівности в заробітній платі. У Польщі ця тенденція була підкріплена дискримінаційними заходами щодо державного сектора. Одним з перших кроків, що вважалися необхідними для боротьби з інфляцією, було прийняття достатньо жорстких обмежувальних податкових норм стосовно заробітків. Ці норми призначалися для стримування росту номінальної заробітної плати. Пізніше, особливо у 1991–1993 рр., почали використовувати новий податковий метод боротьби з інфляцією зарплати – покарання за надмірний ріст номінальної заробітної плати. Він використовувався, головним чином, як стимул, що підштовхує державні підприємства до приватизації, хоча основа для цього була вже готова. Але, повністю відповідаючи такому призначенню, він також сприяв поглибленню нерівности доходів і придушував прагнення до підвищення продуктивности праці в державному секторі. Коли у 1995 р. від цього методу нарешті відмовилися, продуктивність державного сектора почала підвищуватися. У результаті ріст доходів працівників державного сектору зрівнявся з аналогічними показниками приватного сектору. Звідси третій висновок: нерозумно застосовувати дискримінаційні заходи щодо одного сектору на користь иншого, навіть якщо це сприяє пришвидшенню приватизації. Подібні заходи иноді шкодять конкуренції і знижують темпи росту не тільки державного сектора, але й економіки на загал.

Ще одна проблема політики у сфері доходів виникає на початковій стадії структурної перебудови в атмосфері інфляції. На початку стабілізації були спроби знизити доходи державних службовців більше, ніж доходи промислових робітників. Тому четвертий висновок потрібно сформулювати так: заробітки у приватному секторі – турбота ринкових сил, а заробітна плата державних службовців не повинна відставати від середньої зарплати промислових робітників. Фіскальна політика теж повинна надійним і передбачуваним чином служити цій меті.

Перепади перехідної політики породжують також дуже складну проблему індексації пенсій і допомоги для непрацездатного населення.

Було б доцільніше знижувати рівень пенсій більш повільними темпами, ніж заробітну плату, а згодом підвищувати рівень пенсій повільніше, ніж зарплату, але виявилося дуже важко змінювати метод індексації вже постфактум.

У перехідний період політика доходів була пов’язана з низкою инших компромісних угод. Якщо спроба стимулювати заощадження передбачає більш м’яке оподатковування деяких джерел доходів, то зостаюча нерівність доходів передбачає зворотне. Рішення цієї проблеми пов’язано винятково з політичним вибором. При добрих перспективах швидкого відродження і росту економіки певну перевагу варто віддавати накопиченню капіталу. Подібний підхід може бути пов’язаний з великими труднощами не тільки через популістські тенденції, але, головним чином, через несправедливе оподаткування допомоги безробітним, але не прибутку, отриманого шляхом спекулятивних угод на біржі. І все-таки, такий політичний вибір може бути зроблений з метою стимулювання заощаджень. Прибуток, отриманий шляхом біржових операцій, дивідендів, відсоток за банківськими вкладами і т.п., не обкладається податком чи обкладається незначним податком, що сприяє формуванню капіталу і підвищенню коефіцієнту національних заощаджень. Природно, даний підхід збільшує нерівність, але сприяє економічному росту за допомогою заощаджень і інвестицій і, таким чином, підвищує загальний рівень життя.

На самому початку переходу, особливо під час економічного спаду, така політика працює лише на благо більш заможної частини населення, тобто тих, хто одержує дохід, достатній для накопичень і інвестицій. Згодом, коли починається одужання економіки, більше число людей починає отримувати реальний дохід, оскільки розширені ринки капіталу і ліпша робота фінансових посередників разом з пільговою податковою політикою стимулюють накопичення заощаджень у групах з иншим рівнем доходів. У результаті середній клас, що тільки народжується, і бідніші верстви населення одержують можливість відкладати більшу частину своїх заробітків.

Однак, такий політичний підхід може виявитися досить суперечливим. У Польщі наприкінці 1992 р. і у 1993 р. недостатнє оподаткування прибутку, отриманого в результаті біржових угод, плюс загальна ейфорія привели до підриву ринку капіталів. Масштаби нарощування капіталу зросли неймовірно. Однак, даний період не був сприятливим для иншої частини суспільства, тому вимоги про оподаткування цих неймовірних прибутків були повністю закономірні. На жаль, необхідні заходи не вживалися. Вибух відбувся на початку 1994 р., коли біржовий індекс упав приблизно на дві третини і обкладати податком прибуток з капіталу більше не було сенсу. Залишився лише нейтральний податок з обороту у розмірі 0,2% для короткотермінових біржових угод, але від нього незабаром відмовилися, і в програмі уряду «Пакет – 2000», спрямованої на досягнення безупинного зросту економіки, було прийняте рішення не обкладати податком прибуток з капіталу до кінця 2000 р.

У результаті всіх цих заходів національні заощадження в загальному обсязі ВВП підвищилися у період між 1993 і 1997 рр. на 4%. Якби прибуток з капіталу обкладався податком, нерівність у доходах, імовірно, була б менш помітною, але і ріст виробництва не був би таким бурхливим. Таким чином, п’ятий висновок зводиться до наступного: якщо існує вибір між меншою нерівністю в доходах при знижених темпах економічного росту і між підвищеною нерівністю в доходах при підвищених темпах росту, перевагу варто віддати пришвидшеним темпам росту економіки на шкоду рівності в доходах. В остаточному підсумку економіка від цього тільки виграє.

9.5. «Нові багатії» і «нові бідняки»

В умовах соціялістичного централізованого планування існували як середньо забезпечені, так і малозабезпечені верстви населення, хоча чисельність тих і инших залежала від того, коли, де і за допомогою яких критеріїв вироблялися розрахунки. Кілька років після початку перебудови число багатих і бідних безсумнівно збільшилося. Але навіть після проведення серйозних досліджень цього питання ми дуже мало знаємо про розміри тих груп населення, що можуть вважатися відносно чи абсолютно багатими. У 90-х роках зубожіння населення в колишніх соціялістичних країнах значно зросло. З переходом пов’язують і спад виробництва, і зубожіння мас.

За рівнем бідности країни можна поділити на групи. У деяких країнах відзначається «дуже високий рівень бідности», що означає, що більше половини населення країни вважається бідним⁹⁴. В инших країнах, де бідних менше 5% населення, «рівень бідности» може вважатися низьким (табл. 24).

Таблиця 24. Розподіл доходів відповідно до частки бідного населення*

* Наведена тут класифікація бідности для країн Европи і колишніх совєтських республік ґрунтується на методі Б. Мілановіча і відноситься до групи населення з річним доходом менше 120 доларів США (оцінка дана на основі купівельної спроможности). Концепція бідности для Китаю і В’єтнаму взята з матеріялів ПРООН (1994 р.).

Збільшення нерівности істотно позначається на бідності. У деяких дослідженнях відзначається, що в ряді держав, таких як Болгарія, Польща, Румунія, Узбекистан і Естонія ріст бідности пов’язаний радше зі збільшенням нерівности в доходах, ніж зі скороченням самих доходів. Це явище слід розглядати як дуже неґативний побічний продукт перебудови (табл. 25).

Таблиця 25. Збільшення рівня бідности і зниження ВВП у перехідний період, 1987/1989 – 1993/1994 рр.

* Межі бідности: 21% від середнього доходу для Чехії, 24% для Угорщини, Латвії, Литви, Польщі, Словаччині й Естонії і 27% для Азербайджану, Молдови і Румунії.

Ріст бідности неможливо стримати під час спаду виробництва, оскільки цьому сприяли й инші процеси. По-перше, на перерозподіл доходів впливав регіональний фактор. Навіть в умовах росту економіки в деяких регіонах рівень бідности може підвищуватися. На противагу системі централізованого планування, при якому міжрегіональний перерозподіл національного доходу проводився адміністративними методами, в умовах ринку перерозподіл доходів через державну фінансову систему зводиться до мінімуму. Ринковий перерозподіл не тільки не упорядковує доходи регіонів, а лише збільшує нерівність. Банкрутства, закриття застарілих фабрик, ліквідація цілих неконкурентоспроможних галузей промисловости означає, що в деяких регіонах виробництво скоротилася наполовину, а безробіття в кілька разів перевищило середній національний рівень. У таких регіонах міста виявилися у винятково скрутному стані, особливо якщо вони традиційно залежали від одного заводу чи одного промислового сектору, що було характерно для соціялістичних країн. Така ситуація типова для простору від Східної Німеччини до Східного Сибіру. У цих регіонах і старих індустріальних центрах зубожіння населення набагато більше порівняно з середнім показником.

По-друге, у результаті переходу виник реальний ринок праці, першим і головним наслідком якого стало безробіття. Додатковим поштовхом до її розширення послужив спад виробництва. Безробітні отримують лише дуже скромну допомогу (якщо взагалі отримують) і багато хто з них, особливо ті, хто тривалий час залишається без роботи, поповнюють ряди бідняків. Постсоціялістичні країни виявилися зовсім непідготовленими до боротьби з безробіттям, особливо тривалої. Якщо в розвинених ринкових державах, наприклад, у США, менше 5% безробітних залишаються без роботи більше одного року, то відповідна цифра, скажімо, у Словенії складає більше 30%.

По-третє, більшість населення, зокрема пенсіонерів з відносно низьким статком, позбулися своїх заощаджень через галопуючу інфляцію і відсутність необхідних механізмів індексації. У більшості випадків слабкість і неефективність фінансових посередників, а головне – політична недалекоглядність влади послужили причиною того, що багато громадян позбулися своїх заощаджень, накопичених за ціле життя. Той факт, що інфляція зросла, а приватизація принесла одним людям багатство й иншим убогість, мав серйозні політичні наслідки і послабив підтримку перебудови з боку громадськости, особливо з боку людей похилого віку⁹⁵.

По-четверте, бездумне прагнення до економії змусило деякі уряди відкласти виплату пенсій і заробітної плати державним службовцям. Це створювало ілюзію, що бюджети набагато стабільніші, ніж вони були насправді, оскільки статті поточних витрат є просто прихованим фіскальним дефіцитом, а статті акумульованих засобів – державну заборгованість. Зростаючі статті, що номінально дорівнюють невиплаченому боргу, прямо спрямовані на зниження рівня життя. Цікавий факт: коли ліберальна економічна політика (включаючи ту, котра має інтенсивну підтримку з боку МВФ і міжнародних фінансових кіл) відстоює запровадження санкцій і додаткових відсотків із неоплачених позик, вона ніколи не вимагає подібних компенсацій за невиплачену зарплату і пенсії⁹⁶.

По-п’яте, у ряді постсоціялістичних країн, зокрема у найбільш успішних у процесі переходу, більша частина населення проживає у сільській місцевості. Якщо третина чи навіть чверть населення країни зайнята сільським господарством, погіршення умов праці і життя у цьому секторі негайно позначається на загальному рівні життя. Багато дослідників не беруть це до уваги і концентруються тільки на умовах життя городян. Однак, будь-яка лібералізація торгівлі і приплив імпортних продуктів з більш конкурентоспроможних ринків відкинули багатьох селян до рівня бідности і розорили численні сімейні ферми і великі господарства, що раніше були у кооперативній чи державній власності.

Схоже, що ці фактори привели до виникнення «нових бідних» у постсоціялістичних державах. Частково це наслідок цілої низки подій, але також, певною мірою, результат політичних помилок. Спад виробництва і поглиблення нерівности привели до росту бідности. Уперше на вулицях цих країн з’явилися бездомні люди, а злочинність досягла небачених розмірів. Розширилася економічно мотивована міграція населення, а тіньові ринки почали зростати, як гриби після дощу. Середня тривалість життя знизилася, а смертність у результаті соціяльних потрясінь зросла.

Бідність збільшилася навіть у тих перехідних країнах, що вважаються лідерами з погляду системних змін і економічного зростання. Це відбувається через розрив у часі між одужанням економіки і поліпшенням умов життя. Спочатку повинно відновитися виробництво, потім підвищиться зайнятість і тільки згодом більш здорова ситуація дозволить підвищити фінансування соціяльних потреб населення. Таким чином, рівень бідности почне знижуватися лише кілька років після відновлення економіки.

Перебудова породила клас «нових багатих», частина з яких добре освічена, багато працює, здатні не тільки захищати своє багатство, але при цьому ще і відкривати нові можливості для своїх співгромадян. Вони здатні ризикувати і вкладати свої капітали в справи, від яких залежить загальний розвиток економіки. На жаль, через слабку структуру і низьку ринкову культуру нерідко можна зустріти також заможних злодіїв, шахраїв і аферистів.

Люди збагачуються різними способами, однак в умовах перехідної економіки існують певні фактори, що роблять цей процес більш широким і динамічним. Основним джерелом збагачення, хоча і не головним, є специфічний постсоціялістичний метод приватизації, так звана самолегалізація. Значна частина нового середнього класу вийшла із середовища керівників і службовців, що тим чи иншим способом мали відношення до активів кооперативної чи державної власности. У ряді країн основним джерелом доходів «нових багатих» був не тільки перерозподіл раніше існуючих фондів, але і накопичення доходів від прибуткових експортних операцій і субсидій, а також від субсидованих кредитів, наданих на умовах неґативних реальних відсотків. Не дивно, що ці країни тепер обтяжені величезними боргами, а активи належать кільком «новим багатіям». Замість здійснення політики одночасної приватизації державної власности і скорочення державного боргу, Росія, наприклад, пішла до ринку шляхом формування приватної власности і збільшення державної заборгованости до рівня дефолту.

При відродженні економіки звичайно передовсім задовольняються потреби багатих і тільки пізніше на порядок денний виноситься поліпшення життєвих умов иншого населення. Після економічного спаду виробничому сектору потрібно більше часу для відновлення, ніж фінансовим ринкам, що незабаром починають працювати на повну потужність. В умовах ринку, що народжується, часто робота на біржі вирує, а виробництво тупцює на місці. Подібні суперечливі тенденції стають можливими в зв’язку з тим, що ряд факторів робить короткотерміновий і середньотерміновий вплив на фондовий ринок і ріст ВВП. Фінансові ринки піддаються спекуляції й ейфорії, а конкретного виробництва – немає. У найбільш показовому випадку (знову ж у Росії) біржовий індекс лише за два роки (1996-1997 рр.) збільшився у 4 рази в доларовому вимірі, у той час як ВВП скоротився на 5%. Природно, колись повинен був настати судний день, і в середині 1998 р. відбувся фінансовий обвал і велика катастрофа ринку капіталу⁹⁷.

Розходження країн у доходах і добробуті залежить від історичного процесу їхнього розвитку і проведеної політики. Історія і політика привели до того, що розподіл доходу менш справедливий у Латинській Америці, ніж в Азії. Енріке Іглесіас, президент Міжамериканского банку розвитку (МБР), за виняткову нерівність доходів у Латинській Америці звинувачує численні структурні і соціяльні фактори, включаючи спадщину колоніалізму. У Латинській Америці коефіцієнт Джині дуже високий і складає від 38,4 пунктів для Аргентини до 61,4 пунктів для Бразилії. За останніми підрахунками він дорівнює 53,0 пунктам у Чилі, 53,4 – у Колумбії, 54,0 – у Мексиці і 47,2 у Венесуелі. Відповідно до індексу Джині розподіл доходів настільки ж нерівномірний в Киргизстані, Росії і на Україні, як і в Мексиці. У всіх инших постсоціялістичних країнах доходи розподіляються більш рівномірно, ніж в Аргентині, найвідсталішій у цьому сенсі країні Латинської Америки.

В Азії коефіцієнт Джині значно відрізняється у різних країнах. Як не дивно, розподіл доходів відносно рівномірний в Індії (29,7 пунктів) і Шрі-Ланці (30,1), що звільнилися від колоніалізму набагато пізніше латиноамериканських країн. Тому, у даному випадку, спадщина колоніалізму могла б мати більше значення з огляду на обрані стратегії і політику. У В’єтнамі коефіцієнт Джині не набагато вищий і зберігається на рівні 35,7 пунктів, тоді як у Китаї він уже складає 41,5 пункта, у Малайзії 48,4, у Таїланді 46,2.

Способи реструктуризації, що використовувалися дотепер, шляхів економічного росту визначать майбутню модель розподілу доходів у постсоціялістичних країнах. А на сьогодні одні з цих країн нагадують держави Південної Америки, а инші – Південної Азії.

9.6. Розподіл доходів і економічне зростання

Політика, що допускає значну нерівність у розподілі доходів при здійсненні широкої програми приватизації, може сприяти економічному росту, якщо коефіцієнт накопичення високий, а корпоративне управління, включаючи і державний сектор, ефективне. Проведення такого курсу повинне стати головним завданням перехідних країн. Однак, ця політика може і неґативно позначитися на можливостях економічного росту. Це буде залежати від соціяльних і політичних обставин, що у короткотерміновій і навіть середньотерміновій перспективі найчастіше не підвладні політичним діячам. Тому стратеґія економічного росту і політика в області доходів повинні бути добре збалансовані і проходити періодичну переоцінку.

Нерівність у доходах може сповільнити економічний ріст, якщо буде занадто великою – то викличе соціяльну напруженість і знизить прагнення до підвищення продуктивности праці. Незалежно від фактичного розподілу доходів цей фактор завжди відігравав велику роль у постсоціялістичних країнах. Яким би не був реальний розподіл доходів, переважна більшість населення буде вважати його несправедливим. Можна з впевненістю сказати, що розподіл доходів ніколи не може бути правильним з погляду громадськости, особливо в перехідний період.

Однак, надмірне бажання, яке найчастіше стимулюється демократичними процесами, домогтися більш урівноваженого розподілу доходів може послабити прагнення до економічного росту, особливо якщо воно буде досягатися за допомогою підвищення податків і збільшення соціяльних трансфертів. Так виглядають справи в ряді перехідних країн, парламенти яких радше схильні контролювати перетікання капіталів, ніж боротися за об’єднання національних ресурсів, стимулюючи накопичення, формування капіталу, залучення інвестицій і економічний ріст. Політика економічного росту в перехідний період функціонує таким чином, що орієнтованим на реформи членам уряду найчастіше доводиться вступати в конфронтацію зі своїм власним кабінетом і парламентською більшістю для підтримки балансу державних фінансів і стабілізації економіки.

Молоді постсоціялістичні демократії дуже чуттєві (у всякому разі – на словах) до змін соціяльно-економічних умов. Підтримка нових політичних партій з боку населення багато в чому залежить від позитивних зрушень в економіці, але иноді навіть більшою мірою від моделі розподілу доходів і шляхів його розвитку. З цієї причини для успішного проведення реформ може бути життєво важливим, щоб нерівномірний розподіл доходів не перевищував критичної маси, а це, щоправда, важко заздалегідь прорахувати. Перебудова користається підтримкою мас доти, поки пов’язані з нею труднощі вважаються людьми відносно меншим злом, ніж пережитки соціялістичної економіки і поки надії на ліпше майбутнє переважають поточні труднощі. Здобувши політичну свободу і відновлені громадські інституції, суспільство згодне миритися з різким спадом виробництва і наступним погіршенням умов життя. Однак, якщо політика не здатна вселити надію на прийдешнє поліпшення умов життя і якщо, одночасно з цим, деякі групи населення починають жити набагато ліпше за инших, тоді умови цього «соціяльного контракту» можуть різко змінитися. Соціяльна напруженість може вибухнути, і сприятливий політичний клімат, обов’язковий для фундаментальних змін, може зникнути.

Політична нестабільність, викликана соціяльно неприйнятним дисбалансом розподілу доходів, погіршує умови для інвестицій, конкуренції й економічного росту. Цей фактор особливо важливий для перехідної економіки, що нестабільна за своєю суттю. Коли сама система є у перехідній стадії, політичні інститути і політична культура, закони і їхнє дотримання, парламенти й уряди, політика і перспективи її подальшого розвитку – все перебуває у стані постійного руху. Тому деякий рівень невизначености завжди присутній. Але його необхідно по можливості максимально знижувати, особливо серед підприємців, інвесторів і споживачів, підвищуючи тим самим можливості одужання і росту економіки.

Кінцевий результат впливу цих суперечливих тенденцій на темпи економічного росту в найближчій перспективі може бути неґативним, але у віддаленій перспективі вони здатні відігравати позитивну роль, якщо вживаються заходи для зміцнення прагнення до накопичення й інвестування. Однак, у цьому плані величезного значення набуває модель розподілу доходів і її сприйняття громадськістю. У більшості країн ця модель на поточній стадії розвитку не відповідає необхідним вимогам. Більшість свідчень указує на те, що, незважаючи на ріст виробництва і споживання, при певних обставинах ринкові сили намагаються поліпшити становище багатих і, відповідно, погіршити становище бідних. Дотепер така картина зберігається в постсоціялістичних країнах.

Подвійний процес росту нерівности доходів і бідности є однією з головних проблем, оскільки між його компонентами існує причинний взаємозв’язок. Чим довший період депресії, тим більш насущною стає ця проблема. Так, для понад 200 мільйонів людей у Росії і в Україні зростаюча нерівність доходів є політичною проблемою, котра уже викликала велику напруженість і ряд конфліктів, однак, вона також є і економічною проблемою, що перешкоджає стабільному економічному росту. Тому досягнення справедливого і соціяльно прийнятного рівня розподілу доходів і багатств є ключовою і довготерміновою політичною метою.

Незалежність процесу розподілу доходів від політичного втручання в перехідний період збільшується, однак справедливість такого розподілу (зокрема, доступність освіти й охорони здоров’я) держава повинна визначати і контролювати набагато більшою мірою. Масштаби і спрямованість цих змін не можна повністю віддавати від відкуп ринку, але в реальних умовах виконати це завдання і домогтися політичної підтримки иноді дуже важко.

Перед країною, що прагне зрівнятися з найбільш розвинутими державами, постає доволі чіткий вибір між пришвидшенням економічного росту при більшій нерівності (однак, бідність при цьому буде зменшуватися) і зниженням росту економіки при меншій нерівності (у цьому випадку бідність зростатиме). Перший варіант виразно ефективніший. Економічна політика повинна насамперед сприяти стабільному економічному росту, а політика доходів повинна бути спрямована на досягнення цього першочергового завдання. Тоді є шанс в остаточному підсумку поліпшити загальний економічний стан. Коли економіка одужає і почнеться її ріст, може з’явитися можливість зменшення нерівности в доходах без збитку для подальшого розвитку. Серед перехідних країн вже є приклади такої послідовности подій. Чим могутніший прогрес і міцніші основи для швидкого і стабільного економічного росту, тим менша необхідність робити вибір між справедливістю й ефективністю.

Завжди варто пам’ятати, що мета переходу в постсоціялістичних країнах полягає не просто в зміні системи, а в досягненні ефективности виробництва, конкурентоспроможности, стабільного росту і безупинного розвитку економіки. Це означає, що перехід повинен привести до поліпшення умов життя переважної більшости населення.

⁶⁶ У цьому сенсі економіки Угорщини і Польщі перебували у відносно ліпшому стані завдяки частковій політичній лібералізації і раннім ринковим реформам.

⁶⁷ Модель В. Парето є прикладом найбільшої ринкової рівноваги: повне використання потужностей, загальна зайнятість і клірингові ринкові ціни.

⁶⁸ Наприклад, «Економіст» у 1997 р. указував на недостатню прозорість зв’язків деяких ЗМІ з промисловими і фінансовими групами у провідних державах ЕС. Можливо, це і не корупція як така, але виразно сумнівний тип лобіювання.

⁶⁹ Ці розрахунки були опубліковані Світовим банком, що під керівництвом Д. Вулферсона приділяє багато уваги боротьбі з корупцією і кримінальною діяльністю.

⁷⁰ Не дивно, що Б. Нємцов, заступник прем’єр-міністра в 1997–1998 рр., упродовж перших днів перебування на посаді наполягав на тому, що Росія повинна вибирати між «диким капіталізмом» і «капіталізмом з людським обличчям». На жаль, на той час, коли він був змушений залишити свою посаду у серпні 1998 р., ситуація анітрохи не змінилася. Деякі аналітики стверджують, що насправді «дикий капіталізм» набув ще більшого поширення.

⁷¹ Ця думка Річарда Пріора, помічника директора американської компанії «Кролл Асошіейт», що займається розслідуваннями.

⁷² В 1997 р. за наполегливою вимогою влади США на Кайманових островах були закриті кілька банків, що належать російським фінансистам. Але міжнародне співтовариство більше майже нічого не зробило для припинення перехідного відмивання капіталу.

⁷³ У циклах бізнесу, типових для ринкового механізму, і циклах росту централізованої планової економіки частка споживання в поглинанні ВВП завжди удвічі, або у чотири рази вища (скажімо, 65% до понад 80%), чим відповідна частка інвестицій (скажімо, 35% до менше 20%). Разом з тим, деяке скорочення інвестицій, що слідує за уповільненням чи спадом росту національного доходу, може служити амортизатором для зниженого споживання. Поки інвестиції скорочуються в абсолютних значеннях паралельно з ВВП, споживання не знижується. Якщо, наприклад, ВВП знижується з 100 до 95 одиниць, а в цей час інвестиції скорочуються з 30 до 25 одиниць, споживання залишається на рівні 70 одиниць в абсолютних значеннях. Але при цьому змінюється структура поглинання ВВП. Коефіцієнт інвестицій скоротився з 30/100 до 25/95, а коефіцієнт споживання зріс з 70/100 до 70/95. Таким чином, перший знизився з 30 до 26,3%, а другий піднявся з 70 до 73,7%. Звідси – коефіцієнт споживання став вищим, а його абсолютний рівень залишився.

⁷⁴ У Польщі була створена спеціальна комісія, що складалася з представників уряду, профспілок (робітники), приватних і державних підприємств (керівники). Її основне завдання – узгодження росту заробітної плати для робітників та службовців. Комісія зіштовхується з великими труднощами, з огляду на поточні процеси деіндексації і дезінфляції, але все-таки продовжує працювати.

⁷⁵ У 1996 р. понад 7% платників податків платили податки за ставкою 33% і тільки 2% – за ставкою 45%. Ці коефіцієнти діяли не упродовж року, а лише декілька місяців, у залежності від акумульованого прибутку.

⁷⁶ У 1997–1998 рр. рівень безробіття підвищувався у Чехії і знижувався у Словаччині.

⁷⁷ З урахуванням віку і стану здоров’я багато «непрацездатних» людей фактично могли ще працювати.

⁷⁸ 75 років тому Джон М. Кейнес у своєму «Трактаті про грошову реформу» писав: «Кінцевий підсумок – це помилковий орієнтир для поточних справ. В остаточному підсумку ми усі помремо».

⁷⁹ Неконтрольовані і найчастіше діючі за кордоном, шахрайські фонди ведуть активний пошук високих прибутків, не боячись брати участь у ризикованих підприємствах.

⁸⁰ Дослідження ОЕСР, проведене в 1997 р., повністю висвітлює тодішній стан банківської системи в Росії.

⁸¹ Варто лише порівняти загальну суму позик, наданих перехідним країнам членами Бретонвудських угод і ЕБРР (і порівняно невелику частку приватного капіталу в реструктуризації і рекапіталізації банків), і величезні суми, інвестовані в азіатські країни. Десять млрд. доларів, поетапно надані Росії МВФ і МБРР у період між 1991 р. і серединою 1998 р. і обставлені дуже суворими умовами, ніщо в порівнянні з 20 млрд., виплаченими Таїланду, 43 млрд. – Індонезії і понад 58 млрд. – Південній Кореї.

⁸² Будучи міністром фінансів Польщі в 1994–1997 рр., автор жодного разу не одержував пропозицій від иноземних інвесторів про приватизацію державних підприємств – вугільної промисловости, судноверфі, металургійного чи тракторного заводу. Разом з тим, постійно, наполегливо і при добре зрежисованій підтримці провідних політичних партій і зацікавлених груп на нього чинили натиск із метою пришвидшеної приватизації банків, телекомунікаційних фірм і об’єктів енергетичного сектору.

⁸³ Як говорить стара приказка, якщо запровадити у Сахарі централізоване планування, то незабаром там буде відчуватися брак піску. Сьогодні цю приказку можна перефразувати у такий спосіб: варто людині набути багатство нечесним шляхом, вона одразу починає погано поводитися.

⁸⁴ Кажучи про завчасні попередження, варто сказати наступне. Прогнозувалося, що коефіцієнт росту ВВП у Чехії складе у 1997 р. принаймні 4%, однак згодом ця цифра переглядалася кілька разів, поки не наблизилася до нуля. Замість пришвидшеного росту наступила стагнація, що протривала до 1998 р. У цей період були проведені парламентські вибори, склад уряду і його політика змінилися, що, треба сподіватися, позитивно позначиться на економічному рості у майбутньому.

⁸⁵ Коли у 1993 р. автор поставив запитання високопоставленому чиновнику міністерства фінансів Польщі, чому акції Шльонського банку продаються за ціною в кілька разів нижчою їх ринкової клірингової вартости, відповідь була дуже простою: треба забезпечити новим власникам банку такий прибуток, щоб незабаром вони могли придбати ще один банк. Що і було зроблено. Акції Шльонського банку, виставлені через два місяці потому на торгах Варшавської біржі, продавалися за ціною у 13 разів вищою за ту, що пропонувало раніше міністерство фінансів. Бюджетна система зазнала великих втрат, а невелика група інвесторів дістала величезний прибуток.

⁸⁶ У 1980 р. (рік найвищого підйому руху протесту робітників) у Польщі субсидії складали 10% від національного доходу.

⁸⁷ За твердженням Ю. Хонккіла, «для людей, вихованих у соціялістичному суспільстві, втрата гарантій у питаннях працевлаштування й инших соціяльних привілеїв не може бути компенсована ілюзією володіння власними активами».

⁸⁸ У Польщі після кількох років обговорень і підготовки у 1995 р. була проведена спеціальна кампанія «масової приватизації». Понад 500 державних підприємств, сумарна вартість яких складала до приватизації приблизно 10% від усіх державних активів, були передані у власність населенню за допомогою 15-ти спеціально створених для цього національних інвестиційних фондів за номінальну плату 7 доларів за кожне підприємство чи за 2% від середньомісячної заробітної плати. У здійсненні цієї програми брали участь 97% жителів країни. Серед тих 3%, що залишилися, були, крім инших осіб, президент Польщі і заступник прем’єра (які, до речі, так і не одержали свої сертифікати, тому що були занадто «зайняті»). Як з’ясувалося, під час вторинного розпродажу тільки третина учасників початкової кампанії залишили акції, тоді як инші продали свої сертифікати за ціною уп’ятеро чи вшестеро вище первинної.

⁸⁹ Деяким країнам, що перебувають на ранній стадії переходу, наприклад, Туркменістану, ще належить пройти довгий шлях лібералізації і перебудови.

⁹⁰ Проблема різкого знецінювання накопичень у 1998 р. ще загрожувала деяким країнам, наприклад, Литві і, звичайно ж, Росії.

⁹¹ У країнах, що почали ринкові реформи на початку 90-х років (колишня Чехословаччина і Румунія), це призвело до більш фундаментальних змін. В инших державах, що приступили до проведення реформ і дерегуляції заробітної плати раніше (наприклад, Угорщина і Польща), цей процес йшов швидшими темпами.

⁹² В епоху соціялізму вважалося прийнятним, якщо співвідношення заробітної плати некваліфікованих робітників і професорів університету не перевищувало, скажімо, 1:5. У перехідний же період подібне співвідношення, що перевищує 1:15, вважається припустимим, якщо ринкові умови це дозволяють.

⁹³ Коли одна людина платить найвищий податок зі своїх доходів, инша, що одержує невеликий поточний дохід, може виявитися набагато багатшою, тому що є власником акумульованих фондів. Тому аналіз, що враховує тільки приплив доходу, не може дати точної відповіді на запитання щодо розмірів нерівности, а також темпів і тенденцій розвитку цієї нерівности.

⁹⁴ Було підраховано, що невдовзі після російської кризи в середині 1998 р. число бідняків, віднесених до групи населення з доходом менше 1 долара США у день, збільшилося, перевищивши 40%, і продовжувало зростати. Але це було також пов’язане зі значною девальвацією рубля, і тому різке скорочення доходів вимірялося в доларах. Фактично через галопуючу інфляцію реальні доходи знизилися до такого рівня, що значна частина населення миттєво виявилася бідняками.

⁹⁵ Проте, люди похилого віку не відносяться до найбіднішої групи. Наприклад, у Польщі тільки 15% пенсіонерів у цілому бідніші чи менш забезпечені, ніж робітники. Значна частина пенсіонерів відноситься до другого і третього розряду. Найчастіше найбіднішими залишаються члени великих родин.

⁹⁶ «Файненшнл Таймс» у 1998 р., наприклад, стверджувала, що якщо югославський уряд виплатить пенсії й инші борги, він втратить потенційний прибуток, який можна одержати від приватизації. І все-таки, незалежно від того, з яких джерел поповнюється бюджет, із прямих податків чи у результаті приватизації об’єднання «Телеком», держава повинна виконувати свої зобов’язання. У протилежному випадку це може привести до прихованого фіскального дефіциту, збільшення статей державної заборгованости. У підсумку це остаточно дестабілізує економіку. Впродовж багатьох років це було характерною рисою російської економіки, із усіма її неґативними наслідками – уповільненням процесу переходу і збільшенням періоду спаду. Уряду варто виконувати всі зобов’язання, включаючи виплату пенсій і т.д. У цьому і полягає значення ринкової економіки, і тут варто не критикувати, а схвалити в даному конкретному випадку зусилля югославського уряду з виконання узятих на себе зобов’язань.

⁹⁷ Від серпня 1995 р. до серпня 1997 р. біржовий індекс у Москві підскочив з 100 до 571%, а в серпні 1998 р. знову упав до найнижчого рівня, що склав всього 37% від трирічного рівня.