Ґжеґож В. Колодко

Від шоку до терапії

10. Маркетизація і демократизація

10.1. Сумісність ринку і демократії

Чи можливо, щоб економіка добре функціонувала, принаймні, якийсь час, без демократії і суспільних інститутів?⁹⁸ У XX столітті була безліч прикладів цього, включаючи централізовані планові економіки. Так, середній ріст економіки Болгарії з початку 50-х – до кінця 80-х років складав близько 6%. ВВП Китаю в третій чверті цього століття зростав у середньому більш ніж на 5% у рік, тобто швидше, ніж у будь-якій країні західної демократії в цей же період. У результаті ринкових реформ упродовж останніх 25 років економіка Китаю росте ще швидше: у 1976-1998 рр. річний приріст складав близько 8%. І це за відсутности демократії.

Це не означає, що існує пряма залежність між автократією і ростом економіки, і навпаки, між демократією і розвитком. Насправді у тривалій перспективі демократія сприяє росту і розвитку. Добре відомі випадки, коли швидкий ріст досягався під час відсутности демократії – Чилі в період правління Піночета, Індонезія у період правління Сухарто, Іспанія в період правління Франко, а також Гонконг, Сінгапур, Південна Корея і Тайвань під керівництвом різних недемократичних лідерів і урядів – це не настільки вже й численні винятки із загального правила. Список автократичних режимів, яким не вдалося підтримати ріст, набагато довший. Зрештою, усі ці країни дійдуть висновку, якщо вони дотепер ще цього не зробили, що в умовах сучасної глобальної економіки стійкий розвиток потребує підтримки демократії.

Демократична практика і демократичні організації впливають на економічну діяльність і, отже, на здатність до росту. На є принаймні три причини. Перша і найважливіша – демократія означає свободу бути залученим до бізнесу. Вільний вхід у бізнес і вихід з нього означають, що існує механізм, здатний залучити підприємців у якийсь сектор виробництва або видалити їх, якщо їм не удалося знайти свою нішу. Люди, що стають підприємцями за власним бажанням, здебільшого здатні максимально збільшити власні доходи, а також внести свій внесок у національний продукт. Ділові асоціяції й инші зацікавлені групи, хоча й орієнтовані на власне виживання, можуть стимулювати загальний поштовх у напрямку економічного росту, якщо мають підтримку демократичного оточення. Свобода займатися бізнесом – купувати і продавати, виготовляти і конкурувати, акумулювати засоби й інвестувати їх – це рушійна сила, що може підтримати ріст всієї економіки. Вона може зіграти ще більшу роль у постсоціялістичних країнах, оскільки представляє там тільки що вивільнену енергію, що надходить у сферу підприємництва.

Друга причина – демократія забезпечує основу для ефективної економічної політики. Навіть найдосконаліший ринковий механізм не може замінити собою розумну політику економічного розвитку, тому що ці дві речі доповнюють, а не суперечать одна одній. Демократичний порядок і ринкова дисципліна – базові складові того замісу, що сприяє тривалому росту. Демократія означає організації і правила, але крім того, вона означає культуру і поведінку. Усі ці фактори, якщо вони досить визріли, сприяють більшій прозорості ринкових правил і передбачуваності ринкових умов. Демократія домагається стабільности, а стабільність завжди дає поштовх економічному росту.

Третя причина – демократія може підсилити здатність економіки до підйому, якщо над нею не бере гору політика. Демократія не гарантує, що в кожному окремому випадку вибір електорату буде оптимальним для успішної економічної політики. Структура сучасного громадянського суспільства така, що соціяльно мотивоване занепокоєння може переважити економічні доводи. У суспільному житті присутні неекономічні аспекти, що иноді мають більше значення, ніж виробництво і торгівля чи інвестування і споживання. Існують різні ідеології і суперечні одна одній системи цінностей. Існують політичні, соціяльні і культурні проблеми – регіональні конфлікти, забруднення навколишнього середовища, злочинність, викладання релігії в школах, права етнічних меншостей, аборти, ставлення до спадщини комунізму – які на виборах можуть переважити економічні арґументи незалежно від їхньої раціональности⁹⁹. Подібні процеси иноді можуть виявитися руйнівними для економічної політики і її росту.

Не завжди влада є в руках у потрібних людей і рішення зі стратегії розвитку приймають ті, кого підтримує більшість, а не ті, котрі, можливо, ліпше знають, як дати раду з проблемами. У країнах з перехідною економікою рецесія була довгою, а демократія тільки народжується. Ріст економіки і відсутність розумного компромісу можуть створити проблеми при розподілі доходів. Адже популістські спокуси присутні повсюдно, навіть у найбільш розвинутих ринкових країнах¹⁰⁰.

Ще важливішим, ніж результат вільних виборів, є механізм прийняття найбільш значущих рішень. Наприклад, оподатковування і бюджет, дві ділянки, що мають величезне значення для стабільности і росту, визначаються шляхом демократичних процедур, але найчастіше без солідного економічного обґрунтування. Дебати з цих питань завжди виглядають як дискусії про розподіл суспільних ресурсів. Однак із погляду довготривалої перспективи, рішення, прийняті навіть щодо одного річного бюджету, мають серйозне значення для росту. Адже словосполучення «тривалий період» передбачає принаймні кілька років.

Иноді робляться перебільшені висновки про співвідношення між ринком і демократією чи свободою й ефективністю. Навіть багато хто з тих, хто симпатизує політичній демократії і вільному ринку, можуть повірити, що демократія радше перешкоджає, ніж сприяє економічній свободі. «Сучасні дані свідчать, що демократія несумісна зі свободою, принаймні у такій формі, у якій її могли б визнати класичні ліберали. ...Через відсутність сприятливих альтернатив її результати викликають збентеження, а перспективи тривогу»¹⁰¹. Це твердження не враховує, що вибір робиться не між демократією і її відсутністю, а між доброю і поганою політикою. Демократія не гарантує автоматично, що політика буде розумною, а ділове середовище – здоровим, так само як і відсутність демократії не означає автоматично, що політика і ділове середовище будуть погані. Прекрасним прикладом може служити контраст між Китаєм і Росією у 90-і роки.

Дискусії варто скерувати на пошук та ідентифікацію доброї політики при демократії, а не на пошук альтернативи демократії, оскільки в сучасному світі позитивної альтернативи для неї не існує. У 1960 р. тільки 37 урядів і голів держав були обрані вільно і демократично; у 1998 р. уже 117 держав керувалися демократично обраними урядами. Без сумніву, між цим переконливим прогресом демократії і прискоренням економічного росту в останніх десятиліттях XX століття існує прямий зв’язок. Тому не тільки теоретичні докази, але і недавня історія свідчать на користь тези про те, що демократія сумісна з добрим функціонуванням ринків, тобто із ростом економіки, якщо не скрізь і не завжди, то, принаймні, у більшості випадків у тривалій перспективі.

10.2. Зворотній зв’язок

Чи стосується все це до постсоціялістичних країн, майже усі з яких мають демократично обрані уряди, але в яких багато що є «у стані зміни»? Загальне твердження про те, що демократія і ринок сумісні, не означає, що сумісні одночасно демократизація і маркетизація, оскільки «маркетизація» – не те саме, що «ринок», а демократизація – не еквівалент демократії. Ринок і демократія – це економічна і політична мета системних змін у постсоціялістичних країнах. Маркетизація і демократизація – процеси, що ведуть до цієї мети.

Політичні системи в соціялістичних державах трохи відрізнялися, так само як і їхні економічні системи. Такі країни, як Угорщина, Польща і Югославія, мали при соціялізмі часткову політичну децентралізацію і лібералізацію. Навіть у Совєтському Союзі в 80-і роки, завдяки горбачовській політиці гласности і перебудови, спостерігалася деяка політична лібералізація. У той же час у Болгарії, Чехословаччині, НДР і, особливо, в Албанії і Румунії правили авторитарні режими. А на Кубі й у Північній Кореї авторитарні режими вже пережили соціялізм Европи і колишнього Совєтського Союзу майже на десятиліття.

Отож, початкові умови процесу демократизації в одних країнах були більш сприятливими, ніж в инших. Те ж саме можна сказати і про процес маркетизації. Не дивно, що клімат для обох цих процесів був більш сприятливим у тих самих країнах, тому що обмежена лібералізація, що мала місце при соціялізмі, проводилася одночасно як в економічному, так і в політичному житті.

«Шокова терапія» на самому початку переходу була нерозсудливим засобом запровадження ринку, але з приходом демократії це стало можливим. Як маркетизація, так і демократизація вимагають фундаментальних змін внутрішньодержавного устрою і схем поведінки, однак з формальної точки зору демократію впровадити легше, ніж ринок. Для революційної зміни політичної влади і скасування існуючої форми правління, навіть при авторитарній політичній системі, потрібно набагато менше часу, ніж для впровадження ринку. Тому можна закласти правовий фундамент і створити загальну основу демократичної політичної системи радикально і швидко.

Однак, не слід розглядати демократію і ринок винятково через призму формальних правових структур. Недостатньо просто прийняти поняття «демократія» і «ринок», які так довго були неприйнятні, і перевести їх у нові закони¹⁰². Необхідно також змінити культуру і поведінку. Нову політичну культуру, на відміну від нових законів, неможливо ввести силою. Вона повинна бути вирощена і засвоєна. Звичайно, потрібен час, щоб зрозуміти, як працює демократія і як використовувати її для підтримки доброго функціонування економіки і здорового громадянського суспільства. Демократія – це «процес», а не епізод.

Дехто вважає, що в країнах Балтії, наприклад, підприємництво розвинулося більш енергійно, ніж у Бєларусі, Росії чи Україні, завдяки відносно більш короткому існуванню там планової економіки совєтського типу. Однак цей арґумент непереконливий. Навіть якщо в країнах Балтії планова економіка проіснувала б три-чотири покоління, як в инших республіках колишнього Совєтського Союзу, це, імовірно, не привело б до істотно иншої картини. За цим же принципом, більш високі економічні досягнення деяких країн у перехідний період частково приписуються ментальним факторам. Наприклад, вважається, що поляки, завдяки «специфічним» особливостям, загалом значно більше орієнтовані на бізнес і підприємництво, ніж, скажімо, Болгарія чи Угорщина.

Однак, більш показовий приклад В’єтнаму. Північна частина країни істотно виграла від взаємин з активним діловим Півднем, де ринкова економіка вже активно існувала за 10 років до того, як у країні були початі реформи «doi moi»¹⁰³. Насправді ж, країни, подібні до Угорщини чи Польщі в Европі чи Естонії серед колишніх совєтських республік одержали перевагу завдяки тому, що ще під час соціялістичного періоду почали здійснення системних реформ. Хоча ці реформи були спрямовані тільки на пристосування старої системи до нових обставин, вони допомогли виховати дух підприємництва і дали цим країнам стартову перевагу в переході до ринкового капіталізму. Різниця в ринковій культурі і діловій поведінці серед постсоціялістичних суспільств є, отже, результатом не стільки більш давніх традицій чи більш тривалої історії, скільки більш раннього початку реформ.

У ході перетворень взаємини між демократизацією і маркетизацією також розвиваються. Спочатку вплив може бути неґативним, однак пізніше він сприяє розвитку. Зсув економічних ресурсів у приватний сектор заохочує більш ефективні схеми розподілу ресурсів, тоді як стихійний розвиток підприємництва, що відбувається разом з демократизацією, дає для росту навіть більше, ніж рівнобіжний процес денаціоналізації. Відчуття людиною можливости почати власну справу є вирішальним при спробі підняти економіку зі стану перехідного спаду і депресії. Воно дає найбільш динамічним частинам суспільства можливість здійснити безпосередній внесок в економічний ріст. Як наслідок, величезна кількість нових суб’єктів іде в підприємництво, що поглинає усе більшу частку капіталу і дає зростання частки національного доходу. Підприємництво нового приватного сектору стає рушійною силою постсоціялістичного відновлення. Попередня система придушувала підприємництво, однак демократизація оживила його.

Завдяки демократизації й економічній лібералізації після депресії має місце оздоровлення і період прискореного росту. Економічна демократизація забезпечує на початку перехідного періоду поштовх на кілька років уперед. Пізніше ріст триває, але трохи повільніше. Період незвичайної економічної експансії закінчується, не в останню чергу тому, що притуплюється первісний ентузіязм у стосунку до підприємництва. Враження, що вільний і відкритий доступ до «можливостей ринку» є чимсь новим, свого роду єдиним у житті шансом випробувати дух підприємництва, триває недовго і тому не може служити каталізатором росту довгий час. Після цього, коли переважна більшість наново відкритих можливостей уже використана, цей каталізатор починає розмиватися, оскільки усе більше число людей розуміє, що ринок зовсім не обов’язково легко приносить благополуччя і багатство. Це відбувається також і тому, що деякі з найбільш активних підприємців спокусилися високим положенням у приватному секторі і залишили заради нього високі суспільні посади, які колись займали. Одночасно великі компанії витискають з ринку частку підприємців з невеликим оборотом коштів. У кожному разі, приватний сектор більшість людей уже не приваблює так сильно.

Демократія забезпечує основу для ефективної економічної політики. Так є, якщо розглядати розвинуті ринкові економіки і зрілі громадянські суспільства на тривалому відрізку часу. А якою мірою це є істиною щодо країн перехідного періоду? Відповідь непроста. Досвід перших років маркетизації і демократизації показує, що загалом демократичний устрій здатен забезпечити розумну економічну політику. Є багато позитивних прикладів доброї політики, прийнятої «новоспеченими» демократіями.

Однак є і безліч прикладів, коли економічна політика, прийнята новоспеченими демократіями, невдала. Парламенти, демократично обрані уряди і голови держав иноді приймають неслушні рішення, і це впливає на ріст. Саме це відбулося в Польщі в 1989-1991 рр., коли мав місце різкий спад виробництва, зростання безробіття і заборгованости між підприємствами. Так було в Польщі, коли перший вільно обраний президент із політичних мотивів наклав вето на новий податковий кодекс, спрямований на посилення формування капіталу. Те саме відбулося, коли демократично обрані парламенти в Болгарії і Румунії зробили помилки, які призвели до дуже серйозної банківської і фінансової кризи й економічної депресії 1992-1995 рр. Так було і з чеською ваучерною приватизацією, що привела безпосередньо до погіршення конкурентоспроможности промисловости і сповільнення темпів росту, починаючи з 1997 року. Російський парламент і урядова адміністрація, також продукт новонародженої постсоціялістичної демократії, можуть бути прикладом вільно обраних органів, обтяжених жахливими економічними рішеннями, у результаті яких між 1989 і 1998 роками ВВП упав більш ніж наполовину.

Чи є перехідні економіки особливим випадком? Безумовно, так. Політична боротьба в перехідний період значно більш інтенсивна, ніж у традиційних демократіях. Те, що на Заході розглядається як політичний екстремізм, на Сході може мати повсякденний вплив на хід подій. Це унікальний «період росту», протягом якого певні зацікавлені групи і політичні партії, що перебувають під їхнім впливом, не тільки вступають у боротьбу з поточних питань, але і намагаються взяти під свій контроль на тривалу перспективу розв’язання економічних проблем і політичний переговорний процес. Відбуваються стратегічні й історичні «бої». Економічна демократія змінює структуру суспільства і політичний баланс у державі. Супутні «бойовим діям» ривки роблять політичні дебати більш агресивними.

Певною мірою це варто приймати як природний наслідок політичної волі, що народжується. У нових постсоціялістичних демократіях демократичні процедури иноді народжують дивні політичні коаліції. Нерідко економічна політика подібних коаліцій, що вимушено базується на реальних політичних компромісах, може привести далеко не до найліпшого результату. Мало того, переважно так і відбувається. Часто можна почути більше суперечок про розподіл національного продукту, ніж про те, як виробити його якнайбільше. Иноді здається удачею, якщо удається вирішити хоча б якісь проблеми.

Політика й економіка можуть по-різному заважати одна одній. У ситуації, коли так багато речей міняються серйозно і швидко, завжди присутня боротьба між політичними реаліями і «ідеальними» економічними рішеннями. Навіть якщо не існує абсолютно ніякого зв’язку між законом про аборти і прибутковим оподаткуванням, між вільними виборами і структурою бюджету, між приватизацією банків і військовими витратами, у політичних переговорах цілком можуть проявитися непрямі зв’язки між цими проблемами. У реальній політиці, де всі постійно проштовхують уперед власні інтереси й укладають угоди, не зв’язані між собою питання завжди ставляться разом на порядок денний заради одержання підтримки своїх проєктів.

Демократизація працює в підтримку росту, якщо політику визначають лідери, що знають, як найліпше йому сприяти. Звичайно, вони при цьому також повинні переконати більшість електорату у тім, що вони гідні довіри й обрання. Ці два уміння збігаються нечасто.

Проте, економічна демократія не означає простого доступу до можливостей бізнесу. Демократизація і демократія самі по собі є цінностями і можуть самі бути метою. Демократизація повинна також означати децентралізацію й участь колективу в прийнятті рішень і результатах роботи підприємства. Однак, сам процес, у результаті якого економічні ідеї й ініціятиви, про які зовсім недавно неможливо було відкрито говорити, знаходять шлях у суспільстві, досить революційний. Можливо, не завжди приймаються найкращі підходи, але, принаймні, вони стають здобутком гласности.

Політика часто бере гору на економікою через популістські заяви і наслідком є даремні сподівання. Існує прагнення зібрати плоди економічного переходу, перш ніж вирощено достатню їх кількість. Сьогоденню надто часто віддають перевагу перед майбутнім. Величезний соціяльний тиск, посилений політичними цілями, приводить до тенденції прийняття фінансово нереалістичних рішень. Пізніше, коли приходить час розплачуватися, суспільство перебуває в глибокому розчаруванні, однак порочна практика триває, тому що колишній уряд залишається. І навіть якщо уряд не зуміє втриматися і його буде замінено, парламент залишається, а отже, буде проводитися та сама неефективна політика й організаційна діяльність, що не сприяє економічному росту і не задовольняє потреб суспільства.

У деяких країнах на початку перехідного періоду, поряд із впливом ентузіястів вільного ринку і крайнім лібералізмом, немислимим при традиційному капіталізмі, спостерігається сильна віра в те, що ситуація може бути змінена на ліпше однією тільки силою політичної волі. Широко розповсюджене переконання в тім, що все можна виправити, якщо тільки з боку уряду буде виявлена твердість у прийнятті рішень, успадковане від ери соціялістичної командної економіки. Деякі політики дотепер залишаються при цьому переконанні, хоча ніяка виконавча влада не здатна змусити кожного бути розумним, чи чесним, чи тим і иншим одночасно. Відповідно до цього переконання, досить рвонути вперед за допомогою однієї тільки сили волі, але цього разу демократичними засобами. Новий політичний клас часто занадто вільно користається з можливости розділяти і панувати і схильний випустити з уваги потребу в першу чергу виробляти товари і надавати послуги, а також змінювати свої звички.

Таким чином, звичайна хвороба економічної політики попередньої системи – віра в те, що політика може досягти успіху завдяки одній тільки рішучості влади – існує навіть під час переходу. Проте контроль над політикою не завжди означає контроль над станом справ, тому що існує безліч процесів, що по самій природі ринку і демократії не контролюються урядом.

Поки що не ясно, чи демократичний механізм, при якому народ може передати свою підтримку опозиційній партії, здатен позитивно функціонувати в умовах переходу. При демократії, якщо електорат через рік чи два розуміє, що помилився і вибрав не того президента чи не той парламент, він повинен чекати ще два-три-чотири роки до наступних виборів, щоб виправити помилку. Якщо глава уряду може бути зміщений за один день (як у соціялістичній державі) – що ж це за демократія? Суспільство й економіка – це не акціонерна компанія, у якій можна одержати контрольний пакет акцій. Хай ти сто разів маєш слушність, цього може виявитися недостатньо, якщо немає підтримки народу чи більшости в парламенті.

Міжнародний тиск у процесі прийняття рішень иноді бере гору над внутрішніми проблемами, причому резони міжнародної політики можуть суперечити розумній внутрішній економічній політиці. Найліпшим прикладом може служити швидка приватизація. Иноземні держави і міжнародні організації дуже широко рекомендували її у всіх країнах перехідної економіки, маючи при цьому на увазі в першу чергу власні інтереси, а вже потім поліпшення соціяльно-економічної ситуації. Так, британський фонд «Know-How» і американська Рада із закордонного розвитку, організувавши систему перепідготовки і підвищення професійного рівня місцевих фахівців, домоглися чудових результатів для британських і американських інвесторів, експортерів і торговців, що ведуть бізнес у постсоціялістичних країнах, але на процес переходу це занадто не вплинуло.

Загальні результати цих тенденцій і сил виявилися неоднорідними. На початку переходу було зовсім нескладно рухатися наосліп і приймати непопулярні рішення, навіть якщо вони неминуче вели до серйозного економічного спаду. Люди, захоплені зненацька швидкістю перетворень, були готові погодитися з жорсткими заходами, тому що вірили, що жорсткість необхідна, як говорили їхні нові лідери. У цих унікальних політичних умовах не так уже складно виявилося поширити хибну ідею, що не існує альтернативи прийнятій політиці, хоча в результаті вона виявилася не тільки хибною, але і шкідливою. Навіть якщо пізніше ті ж демократичні механізми, що допустили настільки погане управління, виявилися здатні покласти цьому край, шкоду економіці уже було завдано; рівень виробництва упав значно більше, ніж очікувалося, а ріст згодом був набагато меншим, ніж це було б можливо за инших обставин.

 Нові демократії здійснювали і правильну політику. Однак, їхнє завдання було непросте, оскільки при демократії, на відміну від авторитарної системи, необхідно переконати в правильності пропонованої політики значно більшу кількість суб’єктів. Управлінський апарат і уряд, але, крім того, і керівництво парламентських фракцій, президент, конституційний суд, зацікавлені групи, громадські організації і засоби масової інформації (якщо вони реально незалежні), а також міжнародний істеблішмент, особливо Бретонвудські організації й Організація ООН з міжнародної торгівлі – усі вони втягнені в процес утілення плідних ідей у практичні рішення.

Таким чином, при формальному схваленні демократичних установ у країнах з перехідною економікою приймалися як позитивні, так і неґативні рішення. Хоча демократичні процедури не відповідають за якість політики на початковому етапі, але на більш пізніх стадіях переходу демократія має тенденцію трохи активніше працювати проти тенденції переваги політики над економікою. Новонароджена демократія сама по собі не може гарантувати, що більшість матиме слушність. Однак, демократія відкрила можливість вибору більш придатних економічних можливостей. Це дуже позитивний результат, тому що, зрештою, більшого і неможливо було досягти без демократії. Навіть якби існував чисто технічний спосіб визначити заздалегідь, що правильно, що ні, то і тоді демократія все-таки була б необхідна.

Складно виміряти точно вплив, що його справила демократизація на економічну ситуацію загалом. Однак, поки що в цьому питанні, здається, не надто багато простору для позитивних знахідок – демократія в більшості країн асоціюється радше з падінням економіки, ніж з підйомом, радше зі зменшенням виробництва, ніж з його ростом. Проте, у деяких сферах, пов’язаних з економікою, мабуть, варто очікувати инших позитивних змін, що зможуть усе-таки підштовхнути ріст і розвиток.

Уважний погляд на природу, обсяг і швидкість змін приводить до висновку, що демократизація реально підсилила маркетизацію в період постсоціялістичного переходу, і навпаки. Існують емпіричні докази, які підтримують тезу про те, що ці два процеси доповнюють один одного.

У дослідженні Freedom House проведено перевірку повного спектру системних змін у політичній і економічній структурах 25 країн. Проведений огляд враховує політичний процес і розглядає вільні вибори й умови для політичної конкуренції й участи людей у суспільній діяльності. Зрілість громадянського суспільства вимірюється за допомогою оцінки ступеня свободи, яким користуються профспілки і професійні організації, і залучення громадських організацій у суспільне життя. Незалежність засобів масової інформації перевіряється шляхом оцінки їхнього опору тискові уряду і політичних партій. Верховенство закону оцінюється конституційністю порядку і повагою до прав національних меншин. Прозорість дій законодавчої і виконавчої влади, разом з урядовою децентралізацією, служить мірилом якости управління і громадського контролю. При розгляді економічної свободи прогрес приватизації оцінюється якісно, просто у відношенні частки приватного сектора у ВВП; однак оцінка свободи безпосередньо в економіці перевіряється за допомогою оцінки прогресу в створенні основ сучасної капіталістичної економіки, втілених у правах власности, незалежности центрального банку і приступности ділового сектору для людей.

Оцінка здійснюється за шкалою від 1 до 7, де 1 становить найвищий, а 7 – найнижчий рівень досягнень. Таким чином, чим нижча сума, тим ліпша ситуація загалом. Звичайно, результати такого дослідження повинні розглядатися винятково як оцінкові. Проте вони дозволяють зробити цікаві висновки (табл. 26).

Таблиця 26. Демократизація в країнах з перехідною економікою

Користуючись цими величинами, можна представити загальну картину економічної і політичної свободи в постсоціялістичних країнах і, таким чином, апроксимувати рівень демократизації і маркетизації. У результаті подібних умовиводів перехідні економіки були розташовані в порядку, що відповідає досягнутим успіхам до 1997 року (табл. 27). Вони розділені на три групи: консолідовані ринкові економіки (7 країн), перехідні економіки (14 країн) і консолідовані статичні економіки (4 країни).

Таблиця 27. Маркетизація і демократизація: загальні оцінки

Джерела: авторські оцінки.
* Загальна оцінка – середнє значення оцінок економіки і демократії.

На відміну від деяких инших країн, що перейшли глибоку структурну перебудову й економічну лібералізацію, таких як Чилі і Тайвань у 80-і роки, постсоціялістичні економіки здійснюють одночасний перехід до демократії і до ринку. Такі країни, як Чилі, часто наводять як приклад того, що при певних обставинах авторитарний режим може послужити ліпшою основою для економічного росту, ніж демократичний уряд. Цей арґумент загалом помилковий. Однак із цього не випливає автоматично, що демократія може ліпше послужити досягненню цієї мети, ніж автократія.

Значне нерозуміння виникає через невизначеність понять «демократії» і «демократизації». У той час, як демократія і ринок сумісні, взаємодія між демократизацією і маркетизацією значно складніша. Чим більше розвинута ринкова система, тим легше іде процес демократизації. При такій послідовності ринкова система виявляється підставою для демократичної держави і громадянського суспільства. Але це відношення може працювати і навпаки, і тоді стала демократія підтримує запровадження і розвиток ринкової економіки.

Правда також і те, що демократизація може послужити буфером проти скорочення і депресії на ранньому етапі переходу. Політична й економічна лібералізація і свобода, що з’являється, очевидно, відіграють дуже специфічну позитивну роль, компенсуючи падіння рівня життя. Навіть серйозне збідніння може якийсь час бути терпимим, якщо тільки існує можливість задовольнити потребу людей у глибоких змінах. Люди завжди готові сприймати тимчасове погіршення свого матеріяльного стану як короткий епізод. Вони вважають, що результатом страждань буде досвід. Така ціна ліпшого майбутнього, що повинна бути сплачена раз і назавжди.

Прецедент можна взяти зі стародавньої історії, тому що політика «хліба і видовищ» давно знайшла собі застосування. Хоча нестатки серйозні і численні, демократія усе-таки функціонує і дає суспільству те, що не змогла дати економіка, а саме: «добре самопочуття». Однак якщо політика будується на припущенні, що так буде тривати вічно, вона виявиться короткозорою.

Насправді фактор «доброго самопочуття» уже перестав відігравати істотну роль у перехідних економіках. Залишилося зовсім мало простору для мирного зниження рівня життя. Якщо в таких країнах, як Росія й Україна, найближчим часом не почнеться ріст економіки, терпіння людей досягне межі, і можуть відбутися серйозні соціяльні заворушення. Тоді неможливо буде опанувати ситуацію за допомогою лише «видовищ», і зможе працювати тільки політика, що дасть більше «хліба». Стабільний ріст повинен бути відновлений.

Коли стан економіки поліпшується, легше вжити заходів, спрямованих на посилення зв’язку між демократизацією і маркетизацією. Це вже очевидно в багатьох постсоціялістичних країнах. Однак задіяний тут механізм прийняття рішень дуже складний. Щоб арґументи на його користь зіграли свою роль, їх варто повторювати багаторазово, оскільки їхня логіка не може бути відразу ж прийнята всіма зацікавленими групами. Після досягнення цього можна проводити і більш складні реформи. Однак, якщо економіка перебуває у вільному падінні, обтяжена скороченням реальних доходів, зменшенням схильности до заощадження й ослабленням здатности до інвестицій, – у такому разі зусилля щодо просування демократизації можуть виявитися безнадійними.

Очевидно, тоді демократизація може стати перешкодою для маркетизації, тому що люди бажають безпеки, у якій, як їм здавалося, вони жили при авторитарному режимі. У відсталих країнах з низьким доходом дуже складно, якщо взагалі можливо, підтримувати зрілу демократичну систему. Досить високий рівень доходу на душу населення, мабуть, є необхідною початковою умовою демократії. Але ще більш істотним є відносний дохід. Надмірна нерівність доходів в умовах демократії неприйнятна і може породити в бідній країні безліч проблем. Демократія, скажімо, у Канаді – це чудово, а як щодо Гаїті? Вона добре працює в Австралії, але, можливо, не так уже добре в Папуа – Новій Гвінеї. Уже зараз вона, здається, працює в Чехії чи Литві набагато ліпше, ніж у Македонії чи Грузії.

Багато країн з перехідною економікою – колишні республіки СССР Азербайджан, Вірменія, Грузія, Киргизія, Таджикистан; країни Південно-Східної Азії В’єтнам, Камбоджа, Лаос; назвемо також Монголію, Албанію і Македонію – належать до групи країн з низьким доходом, і їхнє просування до стійкої демократії значно повільніше, ніж инших країн, що здійснюють перетворення. Тільки в Киргизії і Монголії демократичні установи просунулися трохи далі. З цих міркувань ясно, що чим багатша і розвинутіша економіка, тим швидше просувається процес демократизації.

Незважаючи на постсоціялістичні хвороби і величезну ціну переходу, демократія ніде не зазнала поразки (принаймні, поки що) у результаті повернення до авторитаризму. Хай якою була б економічна ситуація, демократизація і маркетизація тривають. У гіршому разі в деяких постсоціялістичних демократіях реалізація структурних реформ, необхідних для поліпшення обстановки, була відкладена, але і там спостерігається відчутний прогрес. Бодай це повинно бути оцінене як позитивне явище.

10.3. Дилема «посткомуністичного виборця»

З боку західних урядів і організацій серйозною помилкою було переоцінювати силу і здатність правих партій до реформування й оздоровлення економік і водночас недооцінювати роль у цьому лівих партій. У перехідних суспільствах проблема не в тому, хто ліворуч і хто праворуч, а в тому, хто в результаті залишився позаду, а хто мав слушність зі самого початку. Часто буває, що ліві мають слушність, а праві помиляються.

Існує чіткий взаємозв’язок між політичними й інституціональними змінними. Прогрес у напрямку політичної і соціяльної стабільности сприяє росту, і позитивний вплив його більший, якщо прогрес в обох сферах іде поруч. Помічено, що соціяльно-політична стабільність, що є характеристикою уряду і держави, прямо залежить від зрілости демократії в цих країнах. У перехідних економіках ці змінні мають особливе значення, оскільки кабінет міністрів та урядова адміністрація вразливі і піддаються частому перетасуванню, а політична обстановка не така стабільна, як у старих демократіях.

У політично стабільній з багатьох оглядів Чехії у 1998 р. були проведені дострокові вибори в парламент. У Польщі за 10 років після червневих виборів 1989 р. тільки один парламент пропрацював повний чотирирічний термін (1993-1997 рр.), причому навіть протягом цих чотирьох років змінилося три уряди (хоча і сформованих однією коаліцією). Президент Боріс Єльцин у березні 1998 р. відправив у відставку весь уряд; основною причиною, здається, було бажання довести у цей спосіб, що, попри чутки, він, як і раніше, керує державою. Потім, усього через 5 місяців, у серпні, він розпустив наступний уряд у спробі знайти цапа-відбувайла за погане управління переходом і фінансовий колапс, що виник у результаті. Таку поведінку, можливо, важко зрозуміти і прийняти як нормальну у країні, де президентські вибори регулярно проводяться ось уже більше ніж 200 років, однак це зовсім не дивно в країні, де лише один керівник держави був обраний шляхом загального вільного голосування. Тут дійсно є різниця.

Політичні дебати щодо цих проблем, з їхнім значенням для ділового клімату, иноді можуть бути досить вигадливими. Наприклад, чотири роки, з вересня 1993 р. по вересень 1997 р., багато галасу було з приводу загрози «посткомуністичного» уряду в Польщі, особливо з боку певних дослідницьких організацій і ЗМІ, пов’язаних з інтересами інвесторів, а також з боку консервативних (тобто «ліберальних») партій і установ. Подібний підозрілий тон використовувався і щодо инших країн з лівими і лівоцентристськими урядами, таких, як Угорщина за Дьюле Хорне і, звичайно, Росія за адміністрації Примакова.

У західних політичних колах, як і в суспільній думці на Заході, часто фігурує поняття «посткомуністична спільнота», тоді як у згаданих країнах з перехідною економікою при владі стоять уряди, яких було обрано демократично.

Це справді становить проблему. Традиційний конфлікт між правими і лівими кидає тінь і на постсоціялістичний розвиток. Оскільки важливі події, пов’язані з перетвореннями, швидко привертають міжнародну увагу, нічого не може бути зроблене без залучення иноземних, в основному, західних партнерів. Поза сумнівом, ця причетність дуже сприяє успіхові перехідних процесів. Однак не дивно, що партнери не квапляться підтримувати постсоціялістичні уряди, тому що вони асоціюються з лівими угрупованнями. Цікаво, але так це є навіть тоді, коли саме західний партнер дотримувався лівих переконань. Вважається, що так звані «посткомуністи» і їхні політичні партії не можуть гідно давати собі раду із завданням переходу до ринкової економіки і демократії.

Вважається також, що «посткомуністи» вороже ставляться до иноземних інвестицій та участи иноземного капіталу в приватизаційних угодах. Той факт, що навіть самі «ліві» із західних урядів вирішили лобіювати таку участь, означає, що вони, можливо, не такі вже, зрештою, й «ліві», а перебувають значно ближче до центру і сподіваються на підтримку власних ділових кіл, що зацікавлені брати участь у приватизації. Проте твердження, що «ліві» уряди Західної Европи не підтримують иноземних інвестицій в економіку своїх країн, хибне. Вони підтримують такі вкладення насамперед тому, що це потенційно веде до створення нових робочих місць, хоча їх набагато більше, ніж инші уряди (часто ліберальні), турбує узгодження з національними інтересами і соціяльні наслідки приватизації.

Ніяка примара вже не бродить по Европі. Примари «посткомунізму» не існує. Міт про його існування служить лише правим політикам, що бажають маніпулювати новою недосвідченою «елітою» і народом у країнах, які більше за инших просунулися шляхом переходу. Можливо, у перехідних країнах, що відстають у плані лібералізації і встановлення нового порядку, старі звички дійсно нелегко вмирають. Однак і в цих країнах імовірна загроза «посткомунізму» не надто реальна.

Дійсною загрозою є відродження етатизму і лівого популізму. Однак ця загроза не є постійна, крім того, вона не є функцією ідеологічних сантиментів (чи, принаймні, ідеологічні сантименти тут вторинні). Вона виникає від отриманої у спадок структури економіки і відповідних соціяльних і демографічних особливостей країн. Таким чином, замість того, щоб показувати пальцем на людей, що визначають політику в цих країнах, і говорити про їхні «посткомуністичні» схильності, західним партнерам варто було б забезпечити ще більшу політичну, технічну і фінансову підтримку, щоб відігнати реальний «посткомуністичний» фантом.

Така, в основному, ситуація в декількох колишніх совєтських республіках, що не здобули при соціялістичній економіці великого досвіду реформ, спрямованих на ринок, і не мають традицій навіть обмеженої політичної лібералізації. Найбільш показовими в цьому відношенні є Бєларусь і Туркменія. Знаючи, наскільки жива в цих країнах спадщина минулого, варто уважно розглянути результати їхньої поточної політики.

Спадок минулого в них дуже подібний; небезпеки, що їм загрожують, навпаки, не подібні зовсім. Скажімо, для таких країн, як Казахстан, ризик менший. У Киргизії спадщина відступила далі, а Таджикистан, як і раніше, перебуває під її владою. Різниця ця виникає, зокрема, від обраних стратегії і політики, що відображають різні обставини. Можна не погоджуватися з міркуваннями, що стоять за цим вибором, однак їх варто зрозуміти, а обставини ретельно проаналізувати.

Істотну роль у наполегливій тенденції Туркменії й Узбекистану до етатизму і централізації економіки грає, безумовно, культурний фактор, такий як традиційна повага до становища чоловіка в родині, старших у суспільстві і сильних лідерів у країні. Обидві країни, на відміну від инших колишніх совєтських республік, мають тверду структуру економіки, засновану на одному-двох основних сировинних секторах. У Туркменії це газ і нафта, в Узбекистані – бавовна і золото. Той, хто володіє і розпоряджається цими ресурсами, володіє і розпоряджається економікою. Таким чином, наявна надзвичайно сильна спокуса централізації і серйозного регулювання з боку уряду.

У Бєларусі три специфічних структурних фактори неґативно вплинули на перехід: серйозна залежність від оборонної промисловости, що перестала працювати, дуже велика частка неконкурентоспроможних старих виробництв і висока залежність від системи соціяльного захисту. Звичайно, хтось міг би заперечити, що важке структурне навантаження повинно було б стати додатковим фактором на користь «радикального» курсу, що включає більшу – а не меншу – швидкість денаціоналізації і менший – а не більший – етатизм в управлінні економікою. Однак хтось инший міг би легко стверджувати зворотне, і, мабуть, так і робив, принаймні в рамках уряду. Отже, цей другий підхід був обраний на якийсь час як керівництво до дії. Напевно, не дивно, що було так само багато критики із заходу (включаючи инші постсоціялістичні країни), як і підтримки з боку білоруських робітників і пенсіонерів.

Проте, у багатьох постсоціялістичних країнах Европи, так само як на Заході, «ризик» значно перебільшується в ідеологічному і політичному сенсі. Люди, що визначають політику в перехідних країнах, особливо орієнтовані на системні перетворення, повинні усвідомлювати ступінь ризику, однак вони повинні усвідомлювати також, що «неоліберальний ухил» може завдати курсові постсоціялістичних перетворень ще більшої шкоди. Бажання відродити етатизм і соціялістичний популізм, якщо таке існує, підтримується не ностальгією за втраченим минулим, а надто далекосяжним лібералізмом.

Якщо твердження, що «посткомуністи» не можуть побудувати ринкової економіки, правильне, то так само правильно і те, що люди, які її будують, не є посткомуністами. Адже нікому не спадало на думку стверджувати, що півстоліття тому «посткапіталісти» побудували соціялістичну економіку в Центральній Европі. Все дуже просто. Дехто вважає, що нинішні орієнтовані на реформи неупереджені лідери не здатні працювати на запровадження ринкової системи. Це хибне твердження про те, що людей (багато з яких не були комуністами і при так званому «комунізмі») можна зараз справедливо назвати «посткомуністами», охоче використовується на Заході як заперечення реального прогресу на Сході. Антикомунізм без комуністів і «антипосткомунізм» без «посткомуністів» – це дивна політична гра, і її варто вважати настільки ж безглуздою, як і хрестовий похід проти капіталізму в соціялістичній Европі півстоліття тому. На жаль, наслідки цієї гри для остаточного переходу до ринку дуже серйозні.

Незважаючи на додаткові перешкоди, створені цими ідеологічними розбіжностями і політичною боротьбою, є переконливі приклади того, що «ліві» партії (в основному «посткомуністичні») давали собі раду значно ліпше, ніж їхні опоненти з правої частини політичного спектру. Наприкінці 90-х років це підтвердилося фактом, що справи в лівоцентристського коаліційного уряду Чехії йдуть ліпше, а в правоцентристських урядів Угорщини і Польщі гірше, ніж у їхніх попередників. У Чехії після спаду в 1997 р. і першій половині 1998 р. ріст прискорився, а інфляція сповільнилася. В Угорщині ріст уже не був значним, а в Польщі темп росту при «антипосткомуністичному» уряді упав на 1% у 1998 р. і на 1999 р. передбачалося падіння його ще на 1%. В обох країнах приватизація тепер проводиться аж ніяк не більш скрупульозно, ніж при попередніх урядах. Цікаво, але після виборів 1997 р. польський уряд, очолюваний «Солідарністю» у коаліції із Союзом свободи, намагався пояснити свою невдачу в прискоренні реституції власности тим, що попередній (лівоцентристський) уряд приватизував надто багато. Так чи инакше, тепер приватизувати вже майже нічого.

Значення мають справи, а не слова. Завдяки значним успіхам лівих урядів, Угорщина і Польща зайняли провідне місце серед перехідних економік. Необхідно визнати (хоча для багатьох таке визнання гірке), що принаймні в цих випадках так звані «посткомуністи» зробили роботу ліпше, ніж будь-хто до чи після. Доповідь рейтингового агентства Моуді про стан польської економіки напередодні парламентських виборів 1997 р. стверджував, що: «Верховенство цієї партії, Лівого демократичного альянсу (чи, якщо бажаєте, «посткомуністів») у законодавчій і виконавчій сферах влади нічим не сприяло сповільненню економічних реформ... передвиборний Альянс дуже швидко трансформується в консервативну соціял-демократичну партію, аналогічну німецькій СДПН у часи Гельмута Шмідта... Вона говорить про необхідність подальшого розвитку ринкової економіки і розподілу, наскільки можливо, справедливого. Одночасно вона підтримує жорстку фіскальну і монетарну політику».

Агентство Моуді у США дійшло висновку, що можлива «надзвичайно несприятлива зміна політики, і це може загрожувати зареєстрованим у даний час польським економічним досягненням», якщо наступний уряд після успішної економічної політики Альянсу сформує рух «Солідарність», основний на той момент опозиційний рух¹⁰⁴. Отже, практичний успіх може переважити упередження, висловлювані в публічних дискусіях про мету і засоби економічної політики. Факти говорять самі за себе, а посланця, що приніс добрі (чи недобрі?) новини, належить принаймні вислухати.

У політиці новини, які добрі для одного, завжди є недобрими для когось иншого. Хоча і визнано, що тією мірою, якою инші ринки, що народжуються, у цілому світі борються із кризою, Польща стикається з зовсім иншою проблемою: як дати собі раду з успіхом. Зараз Польща швидко перетворюється в зразок відновлення сучасної економіки, щоправда, шана за цей успіх віддається не тому, кому належить. Справжньою причиною успіху є помірна програма переходу і розвитку «Стратегія для Польщі», проведена в життя урядом, керованим лівою чи посткомуністичною партією.

Коли посткомуністи разом зі своїм партнером по коаліції – центристською селянською партією – у вересні 1993 р. узяли віжки правління у свої руки, вони дійсно зіткнулися із зовсім иншою проблемою: як дати раду з кризою. Безробіття росло; під кінець року інфляція складала близько 38%; заборгованість між підприємствами стрімко росла; проєкту реформи системи соціяльного захисту не було ще й у зародку; приплив прямих иноземних інвестицій був нижче 1,8 млрд доларів; розбіжності з Лондонським клубом кредиторів підривали зовнішнє фінансове становище країни, а внутрішню валюту неможливо було конвертувати навіть для поточних потреб, що цілком перекривало доступ до зовнішніх ринків капіталу.

На наступний же день після того, як посткомуністи залишили поле після чотирьох років розумного макроекономічного управління, поступового системного переходу і добре продуманої політики розвитку, з’явилася зовсім инша проблема: як дати раду з успіхом. Безробіття знизилося на третину (з 3 до 2 млн.), а інфляція на дві третини (до 13% на кінець 1997 р.). Заборгованість ліквідовано, запроваджено конвертованість валюти; у вересні 1994 р. підписано угоду з Лондонським клубом; отримано показники по інвестиціях від дослідницьких агентств; проведено серію успішних випусків боргових зобов’язань і прямі иноземні інвестиції підскочили більш ніж учетверо (до 6,6 млрд. доларів у 1997 р. у реальних грошах). Не дивно, що Польща вступила до ОЕСР, а новий польський злотий став найнадійнішим серед постсоціялістичних валют.

У нестабільних і тому непередбачуваних обставинах політичного й економічного переходу на перспективу росту завжди впливає та обставина, що уряд може бути змінений (навіть тоді, коли уряд залишається на місці). Очікування приходу нового уряду, як правило, пов’язане з тим, що економічна, фінансова і соціяльна політика також змінюється. Це створило нестабільність у плануванні і додаткові труднощі для правильної інтерпретації економічних подій навіть у таких країнах, як Англія, Франція і Німеччина, коли уряди там змістилися вліво в 1997-1998 рр. Отже, чутки і домисли можуть призвести до зменшення припливу інвестицій чи потоків капіталу; може погіршитися ефективність розподілу ресурсів, у результаті чого не всі можливості будуть використані повною мірою. Це може відбутися, навіть якщо фінансовий фундамент міцний і структурні реформи успішні. Це той випадок, коли слова мають більше значення, ніж справи.

Фактор професійної компетенції і моральної зрілости політичного лідерства життєво важливий для успішної стратегії переходу. На початку перехідного періоду так звана «нова» політична еліта – це та сама стара еліта, що володіла владою безпосередньо перед початком перетворень. Тому стратегія переходу повинна бути найвищою мірою обережною в усьому, що стосується еволюції політичного класу, оскільки існує ризик утворення певного вакууму. Краще спробувати працювати з цією «старою гвардією», якщо поки що немає розумної заміни, ніж зчепитися з нею в дискусіях щодо політичних питань та ідеологічних догм. Чим активнішою стає міжнародна підтримка і фінансова допомога в здійсненні реформ, тим прихильніша нова («стара») політична еліта до досягнень демократії й успіхів ринкових реформ. Це стосується і Росії після краху 1998 року. Замість того, щоб називати російський уряд посткомуністичним і боротися з ним, значно розумніше було б запропонувати йому підтримку в його спробі перебудувати економіку і продовжувати реформи. Хоча в постсоціялістичних країнах правлять місцеві еліти, їх підйом чи падіння мають також міжнародні наслідки. У такий спосіб з’являється ще один шлях зворотнього зв’язку, що впливає на перебіг маркетизації і демократизації.

Ключовим фактором є якість державного чиновницького апарату, який набагато більшою мірою, ніж політична еліта, є реліктом попередньої системи. Справді, через 10-12 років стару політичну еліту цілком замінить нова, однак чиновництво залишиться. А це означає, що воно повинно швидко опанувати уміння давати раду проблемам ринкової економіки і новим адміністративним завданням заради стабільности економіки і суспільства і можливости надавати більш якісні послуги діловому сектору зокрема і населенню загалом. Ефективне функціонування чиновництва може впливати на ріст через належне управління справами суспільства, на посилення ринкових інститутів через зниження рівня корупції. Вплив бюрократії на роботу економіки, отже, залежить також від ступеня державного втручання в ринок. Ступінь цей, своєю чергою, є функцією частки державної власности і рівня державного регулювання ринку. Звичайно, чим менший державний сектор, тим менший вплив бюрократії.

Вплив бюрократії в перехідних економіках стає усе менший внаслідок приватизації і зменшення державного регулювання; навіть якщо воно відносно незначне, бюрократія усе-таки відіграє істотну роль в економічних питаннях. Тому важливо, щоб державні службовці проходили належне навчання і підготовку. Иноді буває дуже важко проштовхнути якусь реформу через бюрократичні бар’єри, а не тому, що демократичні процедури створюють для цього перешкоди. Уряди міняються, бюрократія залишається. Важко ламати старі звички і розривати напрацьовані зв’язки. Щоб поліпшити роботу, недостатньо ввести нові стимули. Варто модифікувати також уміння, навички і – головне – напрям думок. На це потрібен час, тому що бюрократія вперта, негнучка і не поспішає мінятися.

11. Від одужання до стійкого росту

11.1. Недоліки ринку і криза

Продовжуються дебати з приводу політики, яку варто застосувати для переходу від державного соціялізму до ринкової економіки і від стабілізації до росту. Однак, точка зору, що ніщо не може відбутися без належної участи держави, визнана вже усіма. Навіть неоліберальні ентузіасти в уряді – явище зовсім не рідкісне в постсоціялістичній Европі – демонструють прихильність до цієї ідеї¹⁰⁵. Ідеологія необмеженої свободи залишається там, де їй і належить бути – у світі слів, ідей і ілюзій. У світі реальної політики і розробки реальної лінії поведінки, необмежена свобода – підхід нереальний. Робота ринку підтримується активною політикою уряду у фінансовій, економічній і соціяльній сфері.

Наводячи арґументи на користь ринку, деякі автори в той же час підкреслюють, що донедавна урядове втручання грало дуже позитивну роль у розвитку. Державний контроль за економікою довгий час успішно працював у традиційних капіталістичних країнах. Відносно статичної політики, що проводилась після Другої світової війни, Д. Ерґін і Й. Станіслав ставлять запитання: «Хто міг би заперечувати успішність цього експерименту? З кінця Другої світової війни і до нафтової кризи 70-х років промисловий світ три десятиліття насолоджувався процвітанням і зростаючими доходами, що народжували нові устремління і мрії. Це було незвичайне досягнення».

І потім вони дійдуть висновку, що «до кінця тривожних 70-х закріпилося нове розуміння – не тільки поточне управління, але і вся структура економіки зайшла в тупик. Необхідно було обміркувати нову роль уряду в управлінні ринком».

Якщо причина дійсно полягала в досягненні межі, то просто разюче, що ледве не увесь світ утратив стабільність одночасно, адже в цей час країни стояли на істотно різних рівнях розвитку¹⁰⁶. Однак, світ приблизно в цей же час відмовляється і від инших старих звичок. Чому? А тому, що кожний повинен прямувати за лідером. Коли країни, що визначають порядок речей, зазнають змін, незабаром після цього такі ж зміни можуть (чи повинні) відбутися у всіх инших країнах. Якщо який-небудь крок уже прийнятий і виконаний лідером, то в инших місцях домогтися здійснення такого ж кроку вже простіше. Так відбувається в розпал процесу глобалізації, що виходить далеко за рамки лише економічних і фінансових питань. Таким чином, оскільки лідер рятується від деяких старих звичок, від них починають рятуватися й инші. Це тільки справа часу.

Звичайно, крім регіональних лідерів, існують і світові. Після закінчення холодної війни у світі лідирують, безперечно, Сполучені Штати, однак існують і регіональні лідери, дії яких також гідні наслідування. Реформа системи соціяльного захисту, проведена в Чилі, знаходить наслідувачів по всій Південній Америці. Спосіб переходу, реалізований у Польщі, є моделлю для постсоціялістичної Европи. Промислова політика Сінгапуру знаходить послідовників у Східній Азії.

Навіть якщо вплив того, що проходить в найбільш розвинутих ринкових економіках не завжди безпосередньо відчувається в країнах, що переживають структурні перетворення, воно часто відчувається опосередковано. Ймовірно, найліпший спосіб привнести демократію і відкриту ринкову економіку в Парагвай – зробити це через Чилі, а в Бєларусь – через Польщу. Це добре розуміють світові лідери, включаючи потенційних партнерів згідно пізнішого Вашинґтонського консенсусу.

Намагаючись отримати відповіді на важливі питання, потрібно, крім геополітичного виміру, брати до уваги історичну перспективу. Наприклад, Сполучені Штати прийшли до визнання прав нацменшин досить пізно. Лише покоління тому у деяких штатах як і раніше існували школи й инші громадські установи (включаючи ресторани і громадські вбиральні) «тільки для білих». Тому 60-і роки були не найліпшим часом для США, щоб займатися моралізацією із приводу громадянських прав чорних у Південній Африці чи відносинами з угорською етнічною меншиною в Чехословаччині. Й. Штігліц пише з цього приводу: «Важко не звернути уваги на іронію ситуації: під час ранніх воєн із приводу наркотиків західні держави намагалися зберегти Китай відкритим для потоку наркотиків, а тепер вони з рівною завзятістю намагаються припинити потік наркотиків у власні країни. Тільки минувшина – а також брак знань про цей історичний досвід – зм’якшує те, що в иншому випадку здалося б непрощенним лицемірством».

І все-таки лицемірство по-давньому присутнє, навіть якщо не враховувати різницю історичних тимчасових зон.

Після довгих років наполегливого переконання в необхідності лібералізації торгівлі, Палата представників США – у той час як більшість країн з ринковою економікою у Латинській Америці нарешті прийняли цю ідею і хочуть втілити її в життя – відмовила президенту в повноваженнях приймати швидкі рішення у сфері торгівлі. Таким чином, виявляється, торгівля не настільки вільна, як повинна бути за твердженнями гарячих прихильників ринку. Снову виявляється незайвим розрізняти ідеї і слова, інтереси і справи.

Не зайве також пам’ятати про те, що лицемірство, на жаль, має вплив на політику. У реальному політичному світі більш сильні партнери, здається, справді чекають, що инші будуть слідувати правилу «Роби те, що я говорю, а не те, що я роблю». Якби те, що деякі радять робити иншим, вони робили самі у своїх країнах, багато проблем виглядали б зовсім инакше. Наприклад, підняття цін на енергоносії в США через запровадження спеціального акцизного податку привело б до зменшення бюджетного дефіциту кілька років тому. Аналогічно, якби порадники самі робили те, що радять, штат чиновників Спільного ринку, що відповідають за сільськогосподарську політику, був би зараз у кілька разів меншим, ніж насправді. Замість цього, ціни на енергію в США нижчі, а сільськогосподарські субсидії у Західній Европі вищі, ніж в инших країнах Европи.

Коли (чи, можливо, варто запитати – чому) варто відступати від етатизму? Можна заперечити, що «коли» вже наступило, оскільки лідери світової економіки вже прийняли таке рішення і діють відповідно до нього (хоча тільки до деякої міри). І вони напевно знають, що роблять і чому. Однак, якщо державний контроль досяг уже межі в розвинутих ринкових економіках (що не є факт), то відносно перехідних чи менш розвинутих економік це не обов’язково вірно. Навіть під час глибокої структурної кризи в Японії, однією з найбільш розвинутих країн, самі крайні з крайніх неолібералів не чекали, що ринок сам вирішить цю проблему, а звернулися за цим до уряду.

Загалом, держава має можливість усунутися від втручання в економіку тоді, коли існують ринкові механізми, ринкова культура і стереотипи поведінки. Зважаючи на все, існують два критерії для відходу (ніколи повного) держави від втручання в економіку. По-перше, повинен існувати надійний механізм підтримки довгострокового росту, несприйнятливий до незначних зовнішніх впливів. По-друге, якщо через невдалий збіг зовнішніх впливів криза все-таки відбувається, повинен існувати автоматичний механізм, що коректує ці перекручування, так щоб економіка змогла залишитися на шляху розвитку. Але навіть у найбільш розвинутих ринкових країнах, включаючи Німеччину і Сполучені Штати, ці критерії не виконуються.

Якщо втручання держави у питання економіки в минулому було виправданим на шляху розвитку нині найбільш просунутих країн, то таке втручання принаймні настільки ж виправдане в країнах, що зараз відстають у питаннях розвитку і ринкових тонкостей. Можливо, існують серйозні арґументи на користь значно меншого державного втручання в економіку в сучасних Бельгії й Італії, однак вони не обов’язково придатні, скажімо, в Болгарії чи Македонії. Те, що може бути розумним для США, для Росії може виявитися безвідповідальним і шкідливим. Навіть те, що вже зроблено в Угорщині і Польщі, не варто поки застосовувати в Росії чи на Україні через різницю між цими ринковими економіками.

Щоб перехід до ринку вдався, уряди повинні енергійно діяти в багатьох секторах економіки. Уряди постсоціялістичних країн повинні втручатися і здійснювати перехідну політику і стратегію розвитку, щоб виробництво змогло почати ріст. Активне втручання уряду особливо необхідне для того, щоб підштовхнути економіку до відновлення, однак воно потрібно і для досягнення тривалого росту. Урядова політика повинна підтримуватися навіть при розширенні економіки, оскільки ніде – і особливо в перехідний період – економічний ріст не є даністю. Його потрібно підтримувати і ним потрібно керувати. Щоб підтримувати дуже швидкий ріст – якщо він приведе до більшої справедливости і не зашкодить навколишньому середовищу – може знадобитися навіть більше політичної уваги, ніж на ранніх стадіях лібералізації і стабілізації. На пізніх стадіях переходу, при подоланні наслідків постсоціялістичної кризи, виправданим може бути ще великий ступінь причетности уряду. Коли пріоритетом є лібералізація і стабілізація, можна покладатися на «невидиму руку» ринку в більшому ступені, але при переході від стабілізації до тривалого розвитку більше справ повинний бути в «видимої руки» політиків.

Мало хто любить ходити до дантиста, однак якщо ми хочемо належним чином підтримувати здоров’я наших зубів, без фахівця не обійтися. Лікар знижує ризик, це не вимагає доказів. Але з нашого боку буде розумним ретельно вибрати дантиста. Якщо уряд, за аналогією, мляво працює з ринком, протиріччя можуть тільки підсилитися, однак розумним втручанням можна було б запобігти кризі. Уряд може необережними крокамизбільшити дію недосконалих сторін ринку, але може й згладити їх і підсилити вплив ринку.

Навіть у сучасних лібералізованих економіках уряди і ринки повинні доповнювати один одного. Ще більше причин для такого стану речей у постсоціялістичних економіках, де автоматичні механізми, на які повинен опиратися ринок, щоб ефективно працювати і сприяти процвітанню країни, ще не розвинуті достатньо, щоб сприяти структурному впорядкуванню.

Недосконалості ринку, так само як і хибні дії уряду, можуть викликати серйозні економічні проблеми і стимулювати кризу. Розширення ролі уряду не є надійним захистом від недосконалости ринку, так само як широка лібералізація ринку не є вірним засобом від помилок уряду. Панацеєю є «партнерство» політиків і ринку. Щоб позбутися від недосконалостей ринкової системи, потрібно не збільшувати частку уряду на шкоду ринку, а домагатися ліпшої і більш сильної взаємодії між ринком і урядом.

У результаті помилок відбулася катастрофа державного соціялізму, відбулася тільки тому, що ринку не було взагалі. Велика депресія 1929–1933 рр. була викликана невдачами як ринку, так і держави. Аналогічно, ще більш велика депресія 1990 – 1997 рр. у постсоціялістичних країнах була викликана тим, що ні держава, ні ринок не могли розібратися в ситуації. Тепер ні держава сама по собі, ні ринок сам по собі не в змозі справитися з наслідками цієї депресії і досягти відновлення і довгострокового росту. Таким чином, перехід до ринку – це постійний пошук найліпшого співвідношення ринку й уряду.

Ринок повинен розвиватися, а уряд повинен сприяти цьому процесу, але в міру розвитку ринку повинна розвиватися і роль уряду. Тільки комбінація цих двох систем управління, в одній з яких провідним є ринок, а в иншій – держава, дасть змогу правильно реагувати на зміни. Ринковим установам, розробленим державою, повинна бути надана можливість розвиватися таким чином, щоб сприяти ефективності і конкурентоспроможності.

 Тим часом, мірою розвитку ринку, держава повинна розробляти нові методи свого втручання, щоб скорегувати недосконалості ринку і забезпечити справедливість і довгостроковий розвиток. Тільки координація цих двох процесів може забезпечити прискорене формування капіталів і ріст економіки.

Небезпека занадто активної урядової «інтервенції» особливо велика на ранній стадії переходу, коли найбільш важкий тягар старих політичних інструментів і слабких установ. Неоліберальне рішення – це усунення уряду («ліпша політика – це відсутність політики»). Однак у такому випадку також немає росту, а якщо є, то він млявий і непостійний. Деякі верстви суспільства від цього виграють, але більшість людей страждає. Таким чином, нульовий підхід («ліпша політика – це відсутність політики») скомпрометований, і не тільки в перехідних економіках.

Конструктивне рішення – це новий стиль втягнення держави, а не її усунення. Переконливий арґумент на користь такого підходу вже отриманий з досвіду значного числа зростаючих економік, включаючи і перетворені соціялістичні перехідні економіки. Цей підхід надає базу для пізнішого Вашинґтонського консенсусу, і він дуже важливий, оскільки може вплинути на принципи економічної політики в усьому світі. Справді, майже увесь світ відвертається від неоліберального напрямку і починає пошук нової ролі держави, і ці зусилля мали б більше шансів на успіх у М’янмі, Парагваї чи Бєларусі, якби вони були добре зрозумілі в инших місцях, наприклад, серед потенційних партнерів у поствашинґтонському консенсусі.

Відомо, що сучасний світ настільки складний тому, що в ньому так багато глобальних зв’язків, і національні економіки, більш ніж коли-небудь, мають потребу в урядовій політиці. Але це втручання мусить бути иншого характеру, особливо в постсоціялістичних країнах. Ядро перехідного процесу – лібералізація, що звільняє стихійні сили ринку. Однак це повинно супроводжуватися зусиллями з формування серйозного фінансового фундаменту, розвитку інфраструктури, забезпеченню інвестицій у людський капітал, запровадженню необхідних структурних реформ. Ці зусилля повинні бути досить серйозними, держава повинна прагнути до реструктуризації свого втручання в економіку, а не до відсторонення.

11.2. Відродження і нова роль держави

В індустріально розвинутих країнах частка суспільного споживання у ВВП підскочила з 12% у 1913 р. і 18% у 1920 р. до 28% у 1960 р. і 45% у 1990 р. Цей феномен має кілька причин, однак він би не відбувся, якби не було сильного і постійного політичного тиску і серйозного економічного обґрунтування для таких великих суспільних витрат. Почасти причиною послужила еволюція соціяльних цінностей, особливо зростаюче переконання в тому, що розвиток повинен бути справедливим, а ринкова система нездатна цю справедливість гарантувати. Здавалося, що розширення виправдане не тільки традиційними нестатками, такими, наприклад, як оборона, інфраструктура і управління, але і широко розповсюдженою думкою, що тільки держава здатна надати належні освіту, охорону здоров’я і соціяльний захист усьому населенню. Таким чином, з’явилося поняття «великий уряд».

Необхідність постійного збільшення витрат уряду може бути переглянута тільки на більш високому ступені розвитку, коли вже існують достатні приватні ресурси для розумного забезпечення потреб в освіті, охороні здоров’я і соціяльному захисті, а також існують установи, здатні керувати цими ресурсами без прямої участи держави. Рішення змінити тенденцію до постійного збільшення бюджету уряду в розвинутих ринкових країнах можна пояснити тим фактом, що ці країни мають позитивну альтернативу. Справді, можна стримувати ріст чи навіть зменшувати витрати уряду заради конкурентности, формування капіталу і потенціалу росту.

У перехідних економіках ситуація инша, і тому викладені міркування не обов’язково справедливі. Постсоціялістичні країни бідніші, їхній рівень розвитку далеко не достатній. Хоча найбільш просунуті і відносно благополучні з них мають досить великі ресурси, але навіть вони не мають приватних установ для надання послуг, що дотепер робила тільки держава.

Значний досвід переходу приводить у деяких регіонах до розуміння, що розвиток залежить також і від «видимої руки» уряду, а не тільки від «невидимої руки» ринкових сил. У середині 60-х років рівень розвитку в Африці і Південно-Східній Азії був однаковий. У 1990 р. Африка, як і раніше, в числі відстаючих, а от Азія стала «індустріалізованою». Без необхідної участи держави і політичної підтримки з боку урядів ринкові сили в Африці виявилися нездатними забезпечити тривалий ріст. Парадоксально, але азіатська криза 90-х років, з якою так і не вдалося справитися, є ще одним арґументом на користь твердження, що навіть наприкінці тисячоріччя є місце для більшого і ефективнішого втручання уряду, а не для його усунення.

Активну роль держави варто визнати, а не відмовлятися від неї в процесі системних перетворень, байдуже яких: соціялістичної системи чи постсоціялістичного переходу. Наприклад, процес приватизації вимагає від уряду і приватного сектору партнерства нового типу. Нові обставини припускають нове регулююче середовище, не «де-регулювання», а «ре-регулювання». Уряд повинен взяти на себе ведення належної політики у сфері стимулювання конкуренції і боротьби з монополіями. Навіть якщо тільки для цього, стара держава, можливо, стає більш непотрібною, однак зовсім необхідна нова, принаймні до тих пір, поки не установиться гідна конкуренція і не з’явиться ефективний ринок продукції.

У період переходу держава змінює рамки своїх дій, а також методи, застосовувані ним для здійснення обраної стратегії.

Ринок сам по собі не може забезпечити широке поліпшення рівня життя без активного втручання держави, що створює потрібні умови, що відкликається на зміни. Разом з ринком воно забезпечує надання послуг у сфері охорони здоров’я, освіти, інфраструктури і соціяльного захисту, що ринок не в змозі забезпечити сам. Те, яким саме чином визначається роль держави і як саме надаються послуги – імовірно, найбільшою мірою визначає рівень життя в суспільстві.

Ці причини стають ще більш важливими, коли їх викладають такі провідні економісти ЕБРР і МБРР як Штерн і Штігліц, а успішне просування перехідних економік від депресії до відновлення і тривалого росту значною мірою залежить від фінансової і технічної допомоги цих організацій.

Світ настільки різноманітний, що здається дивним робити загальні висновки і давати поради на всі випадки життя. Те, що працює у певних обставинах, не обов’язково підходить для инших умов. Один розмір взуття не може пасувати всім однаково. Це так само вірно стосовно черевиків, як і стосовно рівня втягнення держави в управління відновленням після кризи. Якщо спад активности в діловому циклі відбувається закономірно, у цьому випадку, звичайно, ринкові сили й уряд повинні реагувати звичайним чином. Але якщо спостерігається тривала депресія і широка структурна криза, потрібен перегляд урядової економічної політики і відповідна реакція на події, що відбуваються. Це стосується не тільки постсоціялістичного переходу і розвитку, але й серйозних економічних криз будь-де.

Держава повинна виконувати п’ять принципових функцій, що не можуть виконати ринок і приватний сектор. Ці функції стосуються законодавчої бази, рамок макроекономічної політики, вкладень у базові соціяльні служби, у людський капітал і інфраструктуру, загальної системи безпеки для суспільства і охорони навколишнього середовища.

Проблема в тому, що ці п’ять ключових функцій не стали реальними критеріями, а тому не розглядаються як вирішальні в пакетах політичних угод. І все-таки, при наданні фінансової і технічної допомоги варто було б сфокусувати більшу увагу на цих п’ятьох функціях, що будь-яка сучасна держава з ринковою економікою повинна виконувати.

Більше того, МБРР і ЕБРР при наданні кредитів повинні набагато сильніше спиратися на умови, що визнають ці п’ять сфер діяльности держави, і виразно не повинні підтримувати політику чи програми, здатні послабити чи (тим більше) проігнорувати їх. Такий підхід вимагає перегляду кваліфікаційних процедур для фінансової допомоги, і особливо перегляду методів моніторингу країн, що отримують допомогу міжнародних організацій, щоб приділяти більш серйозну увагу виконанню цих п’яти життєво важливих функцій держави.

Однак, політичні напрямки, що не враховують ці функції, також отримують підтримку з міркувань фіскальної обережности і монетаристської стабільности. Особливо це стосується стабілізаційних і структурних регулюючих заходів, що, на жаль, часто ведуть до спаду виробництва і зростання нерівности, а отже, до поширення бідности, росту безробіття, погіршення соціяльної захищености і навколишнього середовища.

Між засобами і цілями політики існують протиріччя, і відповідно протиріччя існують між занадто численними питаннями, що стоять на порядку денному. Таким чином, МБРР затверджує певні фінансові підстави для одного напрямку дій, але вони виявляються вторинними в порівнянні з більш фундаментальними фінансовими підставами МВФ.

Незважаючи на істотні структурні зміни 90-х років, визначені заново функції нової держави з перехідною економікою, залишаються дуже схожими. Однак «схожий» не означає «ідентичний».

Часто стверджується, що найкоротший шлях до відновлення і росту, що слідує за перехідним спадом, – зменшити роль держави. Як доказ провідні економісти наводять ретельно відібрані приклади успішних країн з «маленькими урядами» і швидким ростом. Однак, у світлі досвіду світової економіки, пропонований вибір між «великим урядом» і при цьому більш повільним ростом чи «маленьким урядом» і при цьому більш швидким ростом здається таким, що не цілком відповідає дійсності. Якби вибір був настільки простий, «маленький уряд», можливо, був би ліпшим вибором, навіть ціною тимчасового падіння суспільних функцій. Фактично ж, у реальному світі таке рішення може иноді бути прийнятним, але більш ймовірний инший варіант: позитивна кореляція між розміром державного бюджету і темпом росту.

У перехідних країнах «маленький уряд» – це відносно низький рівень перерозподілу доходів через суспільну фінансову систему і незначне втручання держави і бюрократії в економічні справи, більш слабкі структури і велика тіньова економіка. У той же час «великий уряд» означає, що він більш активно перерозподіляє велику частину доходу через свій державний бюджет.

Урядові витрати можуть прискорити ріст, особливо якщо вони спрямовані на будівництво нових інституцій, розвиток інфраструктури, вкладення в людський капітал, тобто освіту, охорону здоров’я і дослідження, а також розвиток. Урядові витрати можуть стримувати ріст, якщо їхня основна частка витрачається на бюрократію, оборону і субсидії неконкурентоспроможним галузям. Коротше кажучи, витрати можуть бути продуктивними і непродуктивними, вкладення можуть бути орієнтовані на майбутнє чи на поточне споживання, витрати можуть досягти чи не досягти мети. Весь фокус у тому, щоб визначити належне співвідношення між державним і ринковим управлінням.

Ортодоксальна неоліберальна економіка припускає, що зменшення бюджету уряду сприяє росту. Однак на ранній стадії переходу вийшло щось зовсім инше. Через складність і комплексність змін неможливо точно визначити природу кореляції, однак не може бути сумніву в тому, що на першому етапі переходу існує причинний зв’язок між різким скороченням «розміру уряду» і значним падінням виробництва. Раптове припинення субсидій викликало фінансовий стиск, а радикальні стабілізаційні міри привели до руйнування кредитної системи. За первісним шоком, таким чином, пішов спад. Тільки пізніше, після того як виробництво знову стало на шлях росту, можуть позначитися позитивні ефекти, якщо вони взагалі існують, урізування бюджету уряду, оскільки це залежить більше від якости політики розвитку, ніж від швидкости і розміру скорочення урядових витрат.

Отже, навіть якщо при певних обставинах «малий уряд» може виявитися здатним стимулювати тривалий ріст, проблема зовсім не в тому, чи кращий такий уряд, але в тім, як добратися з пункту А в пункт Б і в які терміни – за 15 років чи 50? Завданням перехідної економіки є не загальне урізування витрат уряду, але така зміна структури урядових витрат, при якій велика частина витрат відповідає більш швидкому росту і більш справедливому розподілу доходів.

Майже неможливо довести, що суспільні інститути більш ефективні, якщо їх менше, але такі спроби все-таки робляться. Ясно, що різні компоненти урядових витрат у процесі переходу змінюються. Створюється уряд нового типу, з новими цілями і методами, з новими союзниками і супротивниками й особливо з новим набором проблем, а тому витрати в деяких областях повинні вирости, але при цьому в инших сферах вони зменшуються. Проте, надмірне стримування витрат уряду, найчастіше спрямованих на створення інфраструктури й інвестиції в людський капітал, може підірвати рівень життя і споживання, а крім того, ріст і рівень життя в майбутньому. Думка про те, що існує сильний зворотний зв’язок між розмірами уряду і темпами економічного росту може, таким чином, створити тиск, спрямований на зменшення витрат уряду. Це може бути занадто далеким висновком не тільки в країнах з постійним фінансовим дефіцитом, як Росія й Україна, але й у країнах з міцним фінансовим положенням, таких як Чехія і Польща.

Проведене Всесвітнім інститутом досліджень розвитку економіки широке вивчення гуманітарних криз у 124 країнах, що розвиваються, дозволило зробити аналогічний висновок про небезпеку занадто сильного зменшення урядових витрат. Число таких криз зросло з 20-25-ти у рік на початку 90-х років до 65-70 останнім часом¹⁰⁷.

Зовнішній тиск МБРР, МВФ і инших західних донорів, спрямований на зменшення «розмірів уряду» з метою заохочення економічної стабільности, на практиці привело до посиленої конкуренції за одержання урядових субсидій і зрештою сприяло ще більшій нестабільності.

На початковому етапі переходу частина ВВП, що перерозподіляється через урядовий бюджет, зменшилася на 3-5%. Це означає, що участь держави і її установ у зборі національного доходу зменшилася приблизно на 1/10, а в деяких випадках навіть більше.

Наприкінці холодної війни, просто через зниження тягаря витрат на оборону, частка суспільних витрат у ВВП різко упала. Відбулося зменшення витрат уряду. З 28 країн, втягнених у постсоціялістичні перетворення, тільки в Хорватії витрати на оборону виросли, тоді як у половині країн вони упали приблизно на 10% (табл. 28)¹⁰⁸.

Таблиця 28. Оборонні витрати, 1985-1995 рр., % до ВВП*

* Країни подані в порядку зменшення витрат за 1995 р. Число 13,1% для всіх совєтських республік – це частка оборонних витрат у ВВП для Совєтського Союзу.

Абсолютне і відносне зменшення оборонних витрат і иншої великої сфери скорочень – субсидій, – було одноразовою мірою і не може бути повторено. Це зменшення було радикальним і тим самим викликало серйозні модифікації в структурі суспільних витрат за дуже короткий час. Тим часом частка суспільних витрат на людський капітал і інфраструктуру, росла, хоча абсолютний рівень тут також істотно упав. У 1991 р. військові витрати усе ще перевершували витрати на освіту й охорону здоров’я, разом узятих (на 14% у Китаї і на 32% у Росії). Тепер ці країни інвестують у людський капітал більше, ніж у непродуктивне озброєння¹⁰⁹. Відносно низькі військові витрати в Китаї і Росії відбивають лише політичний вибір: оборона була підлегла реформам і переходу¹¹⁰. Це дійсно важлива зміна в структурі розподілу доходів через оподатковування й урядові витрати. У сучасному світі немає аналогії такому величезному перерозподілу ВВП у мирний час.

Однак, ці швидко падаючі, (в абсолютних величинах) характеристики видаткового боку державного фінансового балансу були замінені иншими, швидко зростаючими. Особливе навантаження викликають швидко зростаючі витрати на соціяльний захист. Свою лепту вносять вибух безробіття і зростаючі витрати на підтримку пенсійної системи. Підтримка чи урізання відносно високих рівнів урядових витрат не є політично можливим, поки не довершена реформа системи соціяльного захисту. Тільки коли з’явиться альтернативний спосіб фінансування пенсій, можна буде розглядати додаткове зменшення загальних урядових витрат. Цього не відбудеться досить тривалий час.

Тим часом, внесок суспільства у соціяльний захист населення повинен не просто залишатися високим, але і зростати. Населення в постсоціялістичних країнах старіє. Очікується, що до 2030 р. частина населення, старша 60 років, перевищить 25%. Однак, до цього часу пенсії швидше за все вже не будуть фінансуватися за старою системою, і тому урядові витрати зможуть зменшитися.

Урядові витрати можуть бути зменшені без особливих структурних змін і в тому випадку, коли в цьому є нагальна потреба чи особливо великий зовнішній тиск. У подібній ситуації часто не береться до уваги брак послуг чи джерел фінансування, здатних замінити ті, що зникають у процесі урізування витрат. Передбачається, що ті сфери, які забезпечувала держава через бюджет, тепер повинен оплачувати приватний сектор через ринковий розподіл. Це дуже складна частина переходу, і важливість її координації очевидна.

Громадяни мають можливість знайти альтернативу тільки в зростаючій економіці, та й то лише в тому випадку, якщо мають достатній прибуток. Тому змінювати систему можна тільки при економіці, що розширюється. Нерозумно просувати структурні реформи в цій сфері тоді, коли їхнім наслідком може бути погіршення рівня життя.

З дослідження, підготовленого Світовим банком, видно, що держава з належною комбінацією «малого» уряду і сильних установ може подвоїти ВВП приблизно за два десятиліття, зате державі з поганим поєднанням «великого» уряду і слабких установ буде потрібно на це два з половиною сторіччя. Звучить переконливо, але це більше схоже на казку, ніж на економіку. На щастя, жодній сучасній країні ніде і ніколи не було потрібно 250 років на подвоєння ВВП, і це навряд чи відбудеться хоча б в якійсь країні з перехідною економікою. У всякому разі, сам перехід навряд чи протриває так довго, а тому можливостей для експерименту не передбачається. Незважаючи на те, що відносний «розмір» уряду в них більший, ніж у деяких найбільш розвинутих ринкових країнах, провідні країни з перехідною економікою, можливо, виявляться спроможні подвоїти своє виробництво лише за одне десятиліття¹¹¹.

Дане дослідження вказує на сильну кореляцію між темпом росту, з одного боку, і політикою уряду, з иншого. Невдале поєднання «великого» уряду і низькоякісних установ є серйозною загрозою для постсоціялістичних і для деяких менш розвинутих ринкових економік. Така комбінація сприяє нерозумному втручанню державної бюрократії в ринкові справи. Це може привести до хибного розподілу суспільних витрат, а також викликати затримку в прийнятті нових законів і необхідних ринкових правил¹¹². Це може послужити живильним середовищем для корупції, яка відтягає ресурси з офіційної економіки.

Як тільки це стає можливим, варто запроваджувати прозорі правила взаємин і забезпечувати їхнє виконання – особливо між ринком фінансів і капіталу, банківською сферою, приватизацією і кредитуванням у суспільному секторі. Запровадження ефективних регулюючих заходів вимагає серйозної участи уряду. Це також вимагає сильного, а не слабкого уряду, причому уряду вже перебудованого і зміненого.

Можливо, принаймні частина суперечок про роль держави бере початок у плутанині між поняттями «маленького» і «великого» уряду, з одного боку, і сильного чи слабкого уряду, з иншого. Значна частина цієї плутанини – якщо вона має місце – може бути заснована на помилковому припущенні, що «велике» означає «неефективне», а «мале» означає «ефективне». Наприклад, уряд Туркменії і великий, і сильний. Однак він не надто ефективний. Уряд Хорватії, теж великий і сильний, але при цьому є досить ефективним¹¹³.

Яскравим прикладом може служити Росія 90-х років з її неформальними установами і дуже слабкою регулюючою основою. Час від часу уряд робить дуже серйозні спроби пробити серйозні структурні реформи, але ці спроби швидко зазнають поразки. При цьому проблема не в тому, що уряд занадто великий, а в тому, що спроб занадто багато. Ясности немає! Яка роль уряду? Яка відповідальність Кремля, тобто президентської адміністрації? Яке відношення парламентської більшости до виконавчої галузі влади? Яке насправді положення неформальних інститутів (починаючи з фінансових і промислових «олігархів» і новаційних організацій, яких вони начебто б контролюють), які поводяться так, немов вони другий уряд? Коротше кажучи, уряд повинен у першу чергу бути досить сильним, щоб виконувати свою нову роль, і ця здатність не повинна залежати від його розміру. Реальний вибір повинен бути зроблений між способом регулювання і рівнем бюджетного перерозподілу в ефективних країнах, таких як Угорщина чи Словенія, і в неефективних, таких як Бєларусь чи Румунія. Угорщина і Словенія показали, що навіть якщо їхні уряди і не малі, вони усе-таки володіють досвідом, дієвими установами і розумною політикою, і в цілому вони можуть похвалитися дієвістю економіки і швидким відновленням. Таким чином, основною проблемою для країн, що відстають у плані росту і розвитку, є не зменшення розмірів уряду, а необхідність перешикувати його й упорядкувати. Для цього може знадобитися його зменшення, а може і не знадобитися. Уряд може бути занадто великим чи занадто маленьким, але він ніколи не буває надто дієвим.

11.3. Розмір уряду, рівність і ріст

Завданням є не зменшення державних витрат, а поліпшення їхнього розподілу й ефективности¹¹⁴. У деяких країнах через опір урядових чиновників замість контролю за зайвими бюрократичними витратами було скорочено фінансування освіти й охорони здоров’я. У багатьох випадках хрестові походи, спрямовані на стримування розмірів бюрократії, закінчилися стримуванням кількости вчителів і лікарів чи ростом заборгованостей по зарплаті все тим же вчителям і лікарям. Вплив такої політики на ріст і справедливість повинен бути серйозно переглянутий.

Якщо суспільна фінансова система має потребу в реформуванні, метод реформування повинен сприяти як росту, так і справедливості. Якщо ж підхід спрямований радше на ріст, ніж на справедливість, чи навпаки, ми знову повертаємося до суперечки між лібералізмом і популізмом, а ми вже знаємо, що обоє суперників неправі. Якщо уряд стримує одночасно свої витрати і доходи, він знижує свої фінансові зусилля для задоволення потреб певної частини населення, то одночасно збільшує доходи инших верств населення. Таким чином, суспільна фінансова система перерозподіляє ресурси від одних до инших груп.

В основному цей державний перерозподіл у приватний сектор, і його наслідки визначаються тим, скільки і які служби воно зачіпає. Перерозподіл може допомогти розвитку кінематографа, але не поліпшити охорону здоров’я; може підтримати періодичну пресу, але привести до зникнення симфонічних оркестрів. Можливо, університетські дослідження можуть і повинні намагатися вижити без державної підтримки, але прийом в середні школи зможе знову збільшитися тільки після довгих і болісних реформ системи освіти задля майбутнього.

При застосуванні такої політики приватний сектор, можливо, матиме змогу розширюватися швидше, однак при цьому постраждають ті групи населення, що не можуть у даний момент платити за послуги, які були дешевими, коли забезпечувалися «великим» урядом. Отже, ще до того, як виробництво почало рости, значно виросла нерівність. Корені і плоди політики перерозподілу такого роду, початої тільки через думку про чільну роль і розміри держави, породжують серйозні політичні, а не тільки чисто економічні і фінансові проблеми.

Якщо економіка «великого» уряду визначається як економіка, у якій суспільні витрати перевершують половину ВВП (як у Бельгії, Італії, Нідерландах, Норвегії і Швеції), а економіка «малого» уряду – як економіка, у якій суспільні витрати нижчі однієї третини ВВП (як в Австралії, Японії, Швейцарії і США), то обидві вони мають подібні характеристики. У 1997 р. виробництво на душу населення (розраховане за паритетом купівельної спроможности) у п’яти перших країнах складало більше 21 000 доларів, а в останніх чотирьох близько 23 000. Середньорічний темп росту в 1960–1995 рр. в обох випадках був майже ідентичним і складав близько 2,5%. Загальне накопичення основного капіталу також приблизно однакове, тобто 20,5 і відповідно 20,7% ВВП. Рівень інфляції відрізнявся не так вже сильно, і в 1986–1994 рр. складав 3,9% у першій групі і 3,7% у другий. Очікувана тривалість життя – 78 років у першій і 77,8 у другій. Відповідно рівень дитячої смертности складає 6,7 і 6,4 на 1 тис. народжених. Рівень прийому до середніх шкіл – 92,8% у країнах з «великим» урядом і 89% з «малим»¹¹⁵. Відповідно до комплексного рівня поступлення до шкіл, розрахованого Програмою розвитку ООН, частка дітей різного віку, що відвідують школи, у першій групі складає 85%, а в другій – 82%. Рівень неграмотности в обох групах однаково низький.

Стосовно якости людського капіталу і рівня життя спостерігаються явно несуттєві розходження радше на користь «великих» урядів. Однак, що по-справжньому розрізняє ці дві групи економік, то це не рівень ВВП чи темп росту, а розподіл доходів. Чим більший уряд, тим справедливішим здається розподіл доходу, а чим менший уряд, тим більша частина доходу, що розподіляється, що йде до більш багатої частини населення. Таким чином, здається, що суперечка знову йде радше про різні інтереси, ніж про різні теоретичні концепції. Твердження, що «малий» уряд – це ефективний уряд, не тільки є абстрактним інтелектуальним арґументом, але і захищає інтереси привілейованих груп. Це може навіть бути справжньою метою політики, розробленої на базі неточного твердження про те, що «малі» уряди ліпше задовольняють соціяльні потреби і служать економічному процвітанню. Вони дійсно задовольняють соціяльні нестатки і служать економічному процвітанню, але найчастіше привілейованої частини суспільства.

Найбідніші дві п’ятих частини населення отримують 24,1% від розподілу доходу у країнах з «великими» урядами і тільки 20,8% у країнах з малими» урядами. У країнах з «малими» урядами найбільш багата п’ята частина отримує приблизно 44% доходу, тоді як найбідніша п’ята частина – лише не набагато більше 5%. В иншому кінці спектру, у країнах з «великими» урядами найбагатша 1/5 отримує близько 37% повного доходу, а найбідніша – 7,4%. Таким чином, у країнах з «малими» урядами відношення доходу найбагатшої однієї п’ятої до доходу найбіднішої однієї п’ятої частини населення складає приблизно 8,3, а в країнах з «великими» урядами – близько 5.

Не було б нічого страшного в таких різних співвідношеннях, якби вони більш-менш відображали внесок відповідних верств суспільства у багатство країни. Однак це питання ніяк не можна назвати ясним, оскільки значне посилення розмивання доходів в останні десятиліття так чи инакше є результатом несправедливого розподілу і не обов’язково відбиває реальну цінність задіяного людського капіталу¹¹⁶. Навіть це могло б бути прийнятним, якби ця нерівність підсилювала здатність економіки до тривалого. Однак, незважаючи на слова неолібералів, це не відбувається. Істина в иншому: байдуже, є там «великі» чи «малі» уряди, країни, обрані для прикладу, розвиваються майже з однаковою швидкістю. Таким чином, у сенсі рівности й у контексті політики, орієнтованої на ріст, ліпшою комбінацією, очевидно, є не «малий» уряд і добрі установи, а «великий» уряд і дієві установи.

Фактично, по-справжньому «добрий» уряд, «великий» він чи «малий», – це дієздатний уряд, який може забезпечити економічний ріст і справедливий розподіл результатів. Є приклади країн, де уряд істотно втягнений в економічні і соціяльні справи, у яких якість життя ліпша, ніж у країнах з меншим урядовим втручанням у ці сфери. Це залежить більшою мірою від структури урядового споживання а, отже, і є в основною функцією обраної політики. Наприклад, хоча В’єтнам показує більш низький рівень доходу на душу населення, ніж Нігерія, і має відносно «великий» уряд, тривалість життя у В’єтнамі на 15 років більша, шанси дитини дожити до п’яти років удвічі вищі, а рівень неписьменности удвічі нижчий¹¹⁷. Не дивно, при тому, що індекс розвитку людини (HDI) для В’єтнаму складає 0,557, а ВВП на душу населення 1208 доларів (у термінах РРР), нігерійський HDI – 0,393 при ВВП на душу населення 1351 доларів (РРР). У результаті, оцінка по HDI мінус оцінка по ВВП на душу населення складає 26 для В’єтнаму (див. табл. 15) і 1 для Нігерії. ВВП на душу населення в Китаї вполовину менше, ніж у Бразилії (2604 і 5362 долари, РРР, відповідно), однак очікувана тривалість життя при народженні в Китаї на 4 роки більше. Пов’язана з цим різниця між оцінками HDI і ВВП складає 3 і 0 відповідно. Це так тому, що такі країни, як В’єтнам і Китай витрачають більше на людський капітал через суспільну фінансову систему, ніж инші країни, що перебувають на такому ж рівні розвитку.

Таким чином, розмір уряду повинен бути функцією тих цілей, яким служить уряд, а не тільки функцією загальних «правил», що визначають, що ліпше, а що гірше, без врахування складних локальних економічних і соціяльних проблем. Розмір уряду міняється відповідно до безлічі факторів. Та й сама структура витрат уряду складним чином відображає процес розвитку. Можливо, у деяких випадках «великий» уряд ліпший для росту і розвитку, а в деяких «малий» є більш придатним для цих цілей. У деяких країнах може виявитися неможливим підтримувати «великий» уряд через його велику вартість, і він буде скорочений винятково з цієї причини, навіть якщо скорочення буде означати уповільнення росту на якийсь час. Може трапитися, що навіть якщо менший (чи більший) уряд за певних обставин сприяв би більш швидкому і справедливому росту, спроба його відповідного збільшення (чи скорочення) хибним способом чи у невідповідний момент може завдати збитків руху економіки й у такий спосіб нанести шкоду справедливості і росту.

Проте, існує верхня межа ефективних розмірів уряду, так само як існує межа розмірів стягнення податків, при якій не утруднене формування капіталу й інвестицій. Якщо межа вища максимуму, то ріст суспільних витрат уже не супроводжується збільшенням кількости чи поліпшенням якости послуг, що надаються державою. Вважається, що цей «максимум» складає десь близько 40% від ВВП. Таким чином, уряди, раніше визначені як «великі» (де суспільні витрати перевищують 50% ВВП), ймовірно, занадто великі, тоді як «малі» уряди (де суспільні витрати менше однієї третини ВВП), можливо, надто малі. Якщо рух до подальшого розширення функцій держави занадто агресивний, урядові витрати можуть переступити межу, за якою подальше збільшення стає неефективним і вже не вносить своєї лепти в добробут. У країнах, де це відбулося, проблема міняється: по-перше, як стримати розширення функцій держави, і, по-друге, як урізати непродуктивні суспільні витрати, не викликавши тим самим ерозії рівня життя чи майбутнього розвитку.

Дещо инша ситуація у постсоціялістичних економіках, де після початкового різкого зменшення «розмірів уряду» на старті переходу було докладено величезних зусиль, щоб продовжити цей процес. Навіть поняття «урядове споживання» у даний час використовується для того, щоб натякнути, що державна бюрократія, а не суспільство, виграє від урядових витрат. Якби це вперте прагнення до скорочення давало можливість розцвісти приватному сектору, здатному більш ефективно використовувати вивільнені при усуненні держави ресурси, це могло б бути прийнятним. Однак, ефективність розподілу не обов’язково поліпшувалася, а більш обмежений перерозподіл ВВП і стриманий фіскалізм, замість позитивного ефекту, схильні були збільшувати і продовжувати скорочення економіки. Більше того, почало скорочуватися соціяльне забезпечення, а виснаження людського капіталу загрожує ослабленням потенціалу росту в довгостроковій перспективі.

На жаль, люди, які визначають політику, були введені в оману необдуманою порадою, відповідно до якої чим раніше уряд стане «маленьким», тим раніше ринкова економіка зможе почати підйом і розширення. Замість того, щоб сфокусувати увагу на цілях політики, вони витрачають багато енергії на спроби налаштувати один з важливих інструментів політики. Так, Джефрі Сакс висловив переконання, що «ринки різко йдуть на підйом, як тільки бюрократи, зайняті центральним плануванням, звільняють поле діяльности». Отже, бюрократи звільнили поле діяльности і пішли в бізнес, у тіньову економіку, у політику, на прибуткові посади консультантів, в організовану злочинність, у країни де краще працює економіка, однак ринки не пішли різко на підйом.

Здорові ринки здатні швидко розширюватися в межах інституційно зрілих систем, що припинили централізоване регулювання і керуються розумною урядовою промисловою і торговою політикою. Це може відбуватися в такій країні, як, наприклад, Японія (хоча Японія, без сумніву, несе великий бюрократичний вантаж і має слабке регулююче середовище), але це ніколи не відбувалося у країнах із перехідною економікою та слабкими установами. У перехідних економіках стоїть завдання не ліквідувати негайно бюрократів, зайнятих централізованим плануванням (не має значення, хто саме може виступити в ролі термінатора), а надати державі змогу контролювати економіку і розвивати ринкові інститути.

12. Інтернаціоналізація постсоціялістичних економік

12.1. Перехід і глобалізація: проблеми координації

Міжнародні організації намагаються відігравати основну роль в управлінні перехідними процесами в міжнародному масштабі. Бретонвудські організації, що першими були залучені до перехідних процесів, грали у цьому особливу роль. Инші організації, в основному такі як ЕБРР, ЕС, ОЕСР і СОТ також відігравали велику роль у ході перетворень, хоча і різняться своїм ставленням до переходу.

Ці організації діють не тільки від свого імени. Економічно розвинуті країни, головно країни «великої сімки» використовують їх як засіб допомоги при переході. Західноевропейські країни через ЕБРР і ЕС задіяні в реконструкції економік постсоціялістичної Европи. Усі ці країни активно прагнуть сприяти не тільки швидкому переходу до вільної ринкової системи, але й інтеграції перехідних країн у світову економіку, чи у випадку «східної частини» ЕС, інтегрувати найбільш просунуті перехідні економіки в иншу Европу. Тому не дивно, що ключові зміни в цих економіках здійснюються на умовах, продиктованих здебільшого пріоритетами розвинутих ринкових країн.

Дивно инше, що між постсоціялістичними країнами при проведенні структурних змін майже не було координації. Вони не встановили жодного формального механізму і ніяких рамок, що могли б послужити предметом для вивчення й обговорення процесу переходу і політики розвитку в постсоціялістичній Европі й у колишніх совєтських республіках. І це, звичайно, не тому, що немає розуміння необхідности координації. Навпаки, країни щиро прагнуть її, так само як аналогічний механізм координації політичних кроків вітали азіатські країни у період криз. Оскільки ніхто не виявився спроможним контролювати поширення азіатської інфекції, була запропонована глобальна політична координація через Тимчасовий комітет МВФ, особливо між потоками капіталу і роботою новостворених ринків. Цей комітет може згодом розвинутися і посилити позиції шляхом періодичних зустрічей глав держав 24 країн-учасниць.

Існують дві причини нехтування координацією. По-перше, як стверджують неоліберали і ринкові фундаменталісти, координація на регіональному рівні не конче необхідна і може тільки перешкодити переходу, що впевнено просувається вперед і без неї. Вистачить лібералізації і глобалізації. Більше того, організація з координації політики, вважають вони, нагадувала б колишню РЕВ.

Цей останній арґумент особливо непереконливий, оскільки РЕВ була розпущена з вагомих причин, а політика переходу потребує координації з инших, не менш вагомих причин. У будь-якому випадку, слід проводити хоча б періодичні конференції впливових політиків країн з перехідною економікою. Це тільки допомогло б збільшити ефективність політики і сприяло обміну досвідом.

По-друге, вважалося, що координаційну роль можуть адекватно виконати ЕБРР і організації Бретонвудських угод. Це було б так, однак, за ще трьох умов. По-перше, інтереси цих організацій повинні тісно стикатися з інтересами перехідних економік. По-друге, перехідні економіки повинні мати змогу впливати на політику цих організацій стосовно переходу. По-третє, перехідні економіки повинні мати можливість використовувати ці організації для координації власних зусиль. Жодна з цих умов не виконується.

Було б наївним очікувати, що багаті країни не захочуть одержати свою вигоду від колапсу соціялістичної системи. Їхня наполегливість у сприянні відкритості перехідних економік може здатися природною. Негайна лібералізація ринків капіталу, фінансів і дуже швидка приватизація державної власности, крім всього иншого, дуже зручні, оскільки вони сприяють не тільки переходу як такому, але й інтересам Заходу. Такі заходи прийнятні доти, доки поки вони не суперечать інтересам перехідних економік. Проблема ж у тому, що не завжди це є так.

Нові середній і вищий класи в перехідних країнах зацікавлені в успіху процесів лібералізації і приватизації. Вони підтримують швидку «вестернізацію», але не звертають уваги на нестатки иншого кінця соціяльного спектру. У них так мало часу, а вони так багато повинні встигнути придбати.

Однак, здорова «вестернізація» у позитивному сенсі, тобто створення добре діючої ринкової економіки й активного громадянського суспільства, неможлива, якщо збільшення вищого і середнього класу, ріст їхнього добробуту супроводжується поширенням бідности серед иншої частини населення. Бідність несправедлива. Вона також загрожує політичній стабільності. У будь-якому випадку, при таких обставинах діловий клімат навряд чи буде сприятливим для місцевих підприємців чи иноземних інвесторів. Аналогічно, якщо доходи стають занадто нерівними, а нові бідняки бачать у «вестернізації» причину свого зубожіння, то атмосфера для иноземної участи в постсоціялістичній економіці буде дуже несприятливою.

Проте, не завжди ситуація така, що нові багатії «за» иноземну участь, а нові бідняки «проти». Це залежить від різних причин. Деякі нувориші проти участи иноземців, оскільки без неї вони можуть укладати ліпші угоди, наприклад, завдяки внутрішній інформації чи старим зв’язкам з людьми, які, як і раніше обіймають важливі посади у державній бюрократії. Деякі нові бідняки «за» зростаючу иноземну участь хоча б тому, що тепер вони можуть дозволити собі дещо купити без довжелезних черг.

Розсудлива політика повинна подбати про те, щоб широке коло людей у перехідних суспільствах було «за» зростаючі зв’язки зі світовою економікою. Щоб домогтися цього, необхідний баланс між розподілом труднощів і розподілом плодів переходу не тільки усередині суспільства, але і на міжнародному рівні. Иноземному капіталу й иноземним урядам, у тісному контакті з міжнародними організаціями, варто було б віддавати перевагу довготерміновим вкладенням і розумній технічній допомозі. Це сприяє переходу і служить цілям триваючої глобалізації. Цей підхід відповідає інтересам усіх зацікавлених сторін. Він створює в перехідних суспільствах якщо не підтримку інтернаціоналізації економіки, то принаймні спокійну обстановку.

Однак, якщо иноземні партнери менше стурбовані довготерміновими інвестиціями, розвитком продуктивних сил і наданням допомоги в процесі створення нових робочих місць, а більше цікавляться швидкими прибутками від торгівлі, спекулятивними інвестиціями і непрозорими приватизаційними угодами з корумпованими місцевими чиновниками і новими багатіями, у цьому випадку більшість людей, включаючи деяких представників нового середнього класу, будуть ставитися з підозрою і пручатися більш глибокому залученню иноземних партнерів у «їхні» справи.

Зараз, в епоху глобальної економіки, перехідні економіки вже більше не є винятково «своїми». Відкриття цих суспільств для множинних контактів із зовнішнім світом веде до культурної революції. Це справедливо навіть для більше геополітично віддалених колишніх совєтських республік. Дійсно, рівень «глобалізації» більше не вимірюється такими показниками, як кількість випитих пляшок чи розвитком ринку гамбургерів. Він також не вимірюється проникненням індустріальної техніки ззовні у ринкові економіки, що народжуються і розвиваються. Рівень глобалізації можна оцінити по тому, що імпортні автомобілі, місцеві побутові прилади й електронні схеми через стабілізацію до дефіциту загрожують торговому балансу, що похитнувся від надлишків раннього періоду девальвації, особливо у швидко зростаючих економіках. Рівень глобалізації можна оцінити і по тому, що пенсійні виплати в розвинутих ринкових країнах можуть у даний час забезпечуватися, принаймні частково, з пенсійних фондів, створених у постсоціялістичних країнах. Рівень глобалізації можна оцінити також і по тому, що уряд будь-якої країни з перехідною економікою змушений збільшувати пенсійні заборгованості системи соціяльного захисту з метою обслуговування зростаючого загальнодержавного боргу, що виник через відсотки по боргових зобов’язаннях, проданих пенсійним фондам розвинутих країн. Пенсіонери в Арізоні чи Флориді, так само як пенсіонери в Сибіру, на щастя, про це не знають, однак економістам і політикам варто про це пам’ятати.

Те, як саме та чи инша економіка відкривається для зв’язків із зовнішнім світом, має однаково велике значення і для еліти, і для звичайних людей. Якщо вливання иноземного капіталу створює нові, добре оплачувані робочі місця, а на частину нових доходів хтось може купити більше речей (при цьому неважливо, хто покупець, хто продавець і хто виробник цих речей), такий спосіб відкритости можна назвати здоровим. Але якщо магазини повні речей, імпортованих чи зроблених місцевими фірмами, що належать иноземному капіталу чи місцевими відділеннями иноземних фірм, і якщо при цьому тільки дуже невелика кількість людей може дозволити собі купити ці речі, у цьому випадку відкритість може бути нерозумною, зокрема і для иноземних інвесторів¹¹⁸.

Люди на Заході иноді оцінюють перехідну політику країни не за ростом ВВП чи задоволенням базових потреб людей, а за виглядом центральних вулиць столичного міста¹¹⁹. Досить часто вони виглядають добре, тому що, на нещастя, вулиці в инших місцях виглядають значно гірше. Навіть шановні журнали публікують ретельні звіти про передбачувані досягнення новонародженого російського капіталізму тільки тому, що там зараз є престижні торгові вулиці (свого роду П’яті авеню для москвичів). Однак, варто чітко розуміти, що широко розповсюджена корупція і заборгованості по зарплатах і пенсіях не виставляються у вітринах магазинів. Більше того, політичне середовище, у якому відбувається иноземна участь у перехідному процесі, визначають не тільки красиві дорогі магазини, але і не настільки красиве повсякденне життя звичайних громадян.

12.2. Роль міжнародних організацій

Для перехідних країн особливе значення мають спроби вступити до СОТ, ОЕСР чи ЕС. Чималого значення, особливо після криз на міжнародних фінансових ринках, набуває кооперація між центральними банками перехідних країн і Банком міжнародних розрахунків (БМР), особливо щодо нагляду в банківському секторі і прозорих та розумних банківських правил. Ця організація може грати велику роль у структурному будівництві, особливо в перебудові і консолідації банків. Здорова банківська система принципово важлива для стабілізації і розподілу капіталу.

Процес вступу до СОТ, чи навіть тільки бажання зробити це, пришвидшив торгову лібералізацію у деяких країнах. Він був також використаний урядами «великої сімки», щоб підштовхнути системні і політичні зміни, що мають значення для міжнародної торгівлі і лібералізації в деяких постсоціялістичних країнах. Дискусії СОТ і «великої сімки» з Китаєм і Росією істотно вплинули на ринкові перетворення у цих двох величезних економіках. Звичайно, у ці дискусії була втягнута і політика. Таким чином, незважаючи на величезний прогрес Китаю в економічній лібералізації, такі неекономічні фактори, як, зокрема, стан справ з дотриманням прав людини і нацменшин, перешкоджають членству Китаю у СОТ.

Членство у СОТ для усіх, включаючи країни з перехідною економікою, дає очевидні переваги. По-перше, його члени мають більш надійний доступ до глобальних ринків. Процес видалення торгових тарифних і нетарифних бар’єрів підвищує ліміти цих ринків, підсилюючи в такий спосіб здатність усіх відкритих економік до розширення.

По-друге, оскільки країни-учасниці повинні дотримуватися міжнародних правил торгівлі, що прийняті СОТ, вони більше спроможні опиратися внутрішньому протекціоністському тиску. При спробі проштовхнути непопулярні рішення для внутрішньої промислової і торгової політики иноді дуже корисно мати такий контрарґумент, як міжнародні зобов’язання.

По-третє, країни-члени СОТ, навіть будучи відносно слабкішими, можуть розраховувати на справедливе ставлення у випадку будь-яких торгових суперечок з иншими членами організації. Якщо, незважаючи на ідеологію вільного ринку й офіційну політичну підтримку вільної торгівлі, слабкіший партнер піддається дискримінації з боку сильнішого чи ставиться у нерівні умови, на допомогу може прийти арбітраж СОТ.

По-четверте, члени СОТ більш надійні в очах міжнародних інвесторів і можуть, таким чином, залучити великі потоки дуже потрібних прямих иноземних інвестицій.

Переговори з приводу членства в Організації економічного співробітництва і розвитку (ОЕСР) у 1994–1996 рр. привели до значного пришвидшення лібералізації в Чехії, Угорщині і Польщі, особливо щодо регулювання потоків капіталу й иноземних інвестицій. Уряди цих країн опрацьовували з Комітетом ОЕСР рух капіталу і міжнародних трансакцій, співпрацювали з відповідальним за виконання Кодексу лібералізації рухів капіталу і поточних невидимих операцій. Нові члени збираються засвоїти ці принципи, що є легальним сполучним інструментом у країнах ОЕСР. Стосовно нових членів, включаючи і країни постсоціялістичної Европи, діють деякі застереження і винятки у специфічних питаннях, однак існують погоджені зобов’язання, що і вони згодом будуть підняті до загального рівня (це означає, що будь-якому «підйому» будуть передувати жорсткі і складні переговори).

У инших країнах також був досягнутий прогрес у напрямку поступової лібералізації рухів капіталу і невидимих трансакцій. Країни Балтії, Словаччина і Словенія, враховуючи вимоги до членства в ОЕСР, цілком самостійно ужили заходів задля збільшення масштабу лібералізації. Офіційну заяву про намір стати асоційованим членом (хоча це поки неможливо) варто також розглядати через призму готовности проводити економічну лібералізацію відповідно до правил і стандартів ОЕСР. При цьому заява Росії буде радше політичним жестом, ніж формальною заявою про вступ, а країни Балтії і Словенії прийняли рішення не звертатися до ОЕСР на цій стадії переходу. З досвіду Чехії, Угорщини і Польщі їм відомі жорсткі умови, що повинні бути виконані, перш ніж членство стане можливим.

Найбільш складні проблеми переходу, що служили предметом переговорів Чехії, Угорщини і Польщі з ОЕСР, були навколо лібералізації потоків капіталу і регулювання прямих иноземних інвестицій. Це серйозні проблеми, оскільки вони стосуються політики розвитку ОЕСР. Тому ОЕСР дуже жорстко наполягала на швидкій і глибокій лібералізації і дерегуляції.

Однак, країни Балтії і Словенія не квапляться знімати обмеження на придбання нерухомости. Правильно чи ні, але вони з багатьох причин, включаючи політичні і ментальні, побоюються иноземців, що скуповують найбільш привабливі об’єкти. Та ж заклопотаність досить голосно звучала в Польщі під час переговорів з ОЕСР. У Словенії можна почути ті ж побоювання щодо італійців, у країнах Балтії – стосовно німців і росіян¹²⁰. Для подібних застережень, можливо, немає серйозних економічних обґрунтувань, але ними не можна нехтувати, оскільки вони легко можуть перетворитися з простої заклопотаности в нездоланні політичні перешкоди.

Ще один камінь спотикання – наполегливість ОЕСР стосовно прозорости банківських операцій. ОЕСР хоче домогтися цього, щоб звести до мінімуму використання цінових змін для відмивання грошей чи для иншого приховування доходів від податкових органів¹²¹. Однак, у перехідних країнах, існує сильна опозиція з боку банків і фінансових організацій, що мають вплив на засоби масової інформації і деякі політичні партії. Перебороти цю опозицію непросто, для цього необхідна певна політична воля. У Польщі відповідних кроків не було б, якби не істотний тиск із боку ОЕСР. Як тільки піднімалося це питання, починалися спроби обійти його, а центральний банк тільки ходив довкола, замість того, щоб просувати реформи, незважаючи на всі політичні перешкоди.

Деякі країни ще не готові прийняти вимоги ОЕСР стосовно потоків капіталу, оскільки побоюються, що лібералізація призвела б до фінансової дестабілізації й у такий спосіб піддала би економіку ризику сильних зовнішніх ударів. Вони праві, тому що лібералізація у цій сфері вимагає серйозної фінансової основи і складних інституціональних рамок. Чехія у своїх переговорах з ОЕСР з цього питання прагнула продемонструвати свою готовність прийняти дуже ліберальні правила, щоб довести свою тверду рішучість якнайшвидше перейти до вільного ринку. Однак, зовсім незабаром, усього через півтора року після вступу до ОЕСР, ця країна пережила валютну кризу, оскільки недостатньо уважно поставилася до середньотермінових наслідків лібералізації у сенсі стійкости поточних рахунків і валютних коливань.

Польща ж навпаки, змогла домовитися про більш поступовий перехід до лібералізації потоків капіталу і тільки з цієї причини уникла аналогічної кризи. Справді, з поміж нових членів ОЕСР – Мексики (1994 р.), Угорщини і Чехії (1995 р.), Польщі (1996 р.) і Кореї (1997 р.) – тільки Польщі вдалося уникнути економічної кризи, пов’язаної з поганим регулюванням потоків капіталу і слабким банківським наглядом. У деяких країнах криза виникла негайно ж, як тільки впевненість інвесторів в економіці країни похитнули не прогнозовані події. Це доводить, що лібералізація і відкритість міжнародним рухам капіталу можуть відігравати позитивну роль тільки при ретельному політичному плануванні й інституціональному будівництві.

Серія криз, пережитих новими членами ОЕСР, схоже, зіграла свою роль у тому, що організація з меншою готовністю дивиться на прийом нових кандидатів. Инша важлива причина – усе сильніше занепокоєння майбутнім організації, куди входять країни, що перебувають на таких різних рівнях розвитку, як Сполучені Штати і Мексика, Японія і Південна Корея, Німеччина і Польща. Навіть якщо ліберальне середовище завдяки технічній допомозі і зусиллям ОЕСР стає аналогічним у всіх країнах, перепади у розвитку залишаються дуже глибокими, і реальне партнерство і кооперація також не завжди легко досяжні і усередині ОЕСР.

Деякі країни вважають достатньою причиною вступу до ОЕСР той факт, що членство є сильним арґументом для вступу до Европейського Союзу. Природно, можна вступити в ЕС і без членства в ОЕСР, як, імовірно, і відбудеться з Естонією і Словенією, але цей шлях складніший. Якби Болгарія, Латвія, Литва, Румунія і Словенія вступили до ОЕСР до 1997–1998 рр., коли формувався поточний список кандидатів у ЕС, вони мали б ліпші шанси бути включеними у цей список. Так відбувається не тому, що членство в ОЕСР має вирішальне значення, а тому, що процедура прийому до ОЕСР, служить важливим додатковим каталізатором певних структурних реформ і інституціональних змін. У будь-якому випадку, для Чехії, Угорщини і Польщі процес прийняття до ОЕСР виявився частиною процесу наближення до ЕС. Реформи, здійснені у цей період, сприяли як переходу до ринкової економіки, так і інтеграції до ЕС.

12.3. Особливе значення МВФ і МБРР

Зараз умови у постсоціялістичних країнах такі, що позиції деяких міжнародних організацій у них сильніші, ніж будь-де. Причин багато, але в основному так відбувається через досить слабке проникнення приватного капіталу в цю область світової економіки. Перехідні країни переживають сильний брак готівки, що, у свою чергу, необхідна для росту. Иноземні уряди дуже зацікавлені у швидкій зміні політичної й економічної системи в цих країнах, водночас вони не хочуть виявитися втягнутими у фінансові, правові і технічні складності. Таким чином, виникає можливість непрямої участи иноземних урядів а також ідеальна ситуація для міжнародних організацій, здатних надати капітал і експертів з роботи ринкової економіки. Слід зауважити, що заслужена доза конструктивної критики на адресу міжнародних організацій ніколи не буде недоречною, але хоча б зараз варто визнати, що внесок цих організацій значний і назагал позитивний.

Уряди країн на етапі переходу передовсім звертаються за коштами і порадою до МВФ і МБРР¹²². Незабаром вони розуміють, що від цих двох організацій вони одержують не стільки гроші, скільки поради про те, яка політика необхідна для того, аби згодом заробити більше грошей. Хоча часто поради ці не застосовуються на практиці, процедура переговорів і довгих дискусій дуже корисні для процесу навчання. Саме це є унікальним вкладенням у людський капітал. Завдяки дуже швидкій зміні урядових чиновників і вищих посадових осіб і тому факту, що багато хто з них після відходу працюють менеджерами у приватному секторі, якість державної бюрократії і корпоративного управління в економіці в цілому підвищилася завдяки контактам з цими організаціями.

Важлива також завзятість і наполегливість МВФ і МБРР у проштовхуванні певної політики. Суперечки з приводу того, яким чином повинна виглядати і здійснюватися політика структурних перетворень, дуже пізнавальні, і вони самі по собі уже впливають на політику.

Звичайно, подяка за політичні досягнення, також як провина за політичні невдачі, повинна покладатися винятково на уряди і політиків, однак варто визнати, що без активної і вмілої участи Бретонвудських організацій перехід до ринкової економіки був би складнішим. Незважаючи на безліч фальстартів, у перехідному регіоні зроблені вже значні кроки до ринкової економіки, і є шанс на тривалий поступ. Завдяки істотному втручанню МВФ і МБРР, системний перехід досяг у цілому більшого прогресу, а стабільний розвиток став більш ймовірним.

Проте, членство у МВФ і МБРР (Світовому банку) не занадто допомогло перехідним країнам у регіональній координації політики переходу і стратегії розвитку. Початкові дискусії між співробітниками МВФ і відповідальними за фіскальні і валютні питання вищими органами перехідних країн – міністерствами фінансів і центральними банками – були звичайно досить однобічними. Перші приділяли не занадто багато уваги поглядам останніх. Участь представників перехідних економік у Бретонвудських угодах організовано таким чином, що можливості широкої координації економічної політики перехідних країн, а також політики цих країн щодо самих Бретонвудських організацій досить обмежені. Тільки Китай і Росія змогли дозволити собі домогтися індивідуальних «зборів клієнтів», так що їхні позиції відносно сильніші¹²³. Що стосується инших, то вони були розподілені між різними групами, які иноді організовані так, що перехідні країни практично не мають права голосу у формулюванні пропозицій, не кажучи вже про розробку політики. У будь-якій групі звичайно головує країна розвинутої ринкової економіки, а инші члени мають мінімальний вплив на політику організації, включаючи і політику стосовно них самих. Найоптимальніше (щодо постсоціялістичних країн) сформована група, де головує Фінляндія, оскільки вона сформована винятково за територіальною ознакою. Иншими членами групи є розвинуті ринкові країни Данія, Ісландія, Норвегія і Швеція, а також три балтійських країни – Естонія, Латвія і Литва, що є перехідними країнами. Однак, инші постсоціялістичні економіки не мають чіткого зв’язку з лідерами й иншими членами їхньої групи. Наприклад, група під головуванням Швейцарії включає Польщу і п’ять колишніх совєтських республік (Азербайджан, Киргизію, Таджикистан, Туркменію й Узбекистан). Група під головуванням Бельгії включає ще три країни з ринковою економікою (Австрія, Люксембург і Туреччина) і шість перехідних країн (Бєларусь, Чехія, Угорщина, Казахстан, Словаччина і Словенія). Група під головуванням Нідерландів складається з Кіпру й Ізраїлю, а також значної кількости перехідних економік – Вірменії, Боснії-Герцеговини, Болгарії, Хорватії, Грузії, Македонії, Румунії й України.

Було б більш розумно і бажано зібрати перехідні країни разом за геополітичним принципом, так, щоб не розділяти сусідів. Те, що, можливо, мало якийсь сенс на початку переходу у 1990 р., зовсім не обов’язково є правильним для ситуації 2000 р. Чому не сформувати хоча б одну сильну і компетентну групу, що якщо і не цілком складатиметься з перехідних економік, то, принаймні, під їхнім головуванням?

Постсоціялістичні країни можуть визнати, що повинно бути саме так. Однак, иноді між ними виникає атмосфера конкуренції і навіть суперництва, заснована на помилковому припущенні, що це ліпший спосіб одержати політичну і фінансову підтримку. Зараз більше, ніж будь-коли, існує реальна необхідність розумної координації політики між цими країнами.

Дієвим засобом координації політики, моніторингу розвитку й експертного забезпечення перехідних країн могло б послужити створення робочих груп, що діють у рамках міжнародних фінансових організацій. Якщо вважається природним, що американський виконавчий директор МВФ може бути викликаний до Вашингтону на слухання у Конгресі про підтримку американських інтересів і політики у раді директорів МВФ, то чому б урядам країн Европи і СНД не мати скоординованих організаційних інструментів висловлення своїх поглядів? Якщо вони занадто малі чи занадто слабкі, щоб діяти у Бретонвудських організаціях по окремості, тим більше це є причиною діяти спільно.

Склад усіх 24-х груп у Бретонвудських організаціях визначається на базі квот за «особливим правом внеску» (тобто відповідно до цінности внеску в організацію). Таким чином, не будь-яка країна може вступити до групи за своїм бажанням (звичайно, якщо її вклад не є настільки великим, що вона може утворити власну групу). Однак, групу може все таки очолювати перехідна країна, як і зараз деякими групами керують менш розвинуті країни. Наприклад, Мозамбік зараз керує групою з 21-ої країни, розташованих південніше Сахари, включаючи значно більш сильне і розвинуте Зімбабве¹²⁴. Кувейт керує групою країн Середнього Сходу і Північної Африки¹²⁵. Філіппіни очолюють групу Південної Америки і Карибського басейну¹²⁶. Нарешті, Болівія очолює групу, що складається з кількох латиноамериканських країн¹²⁷. В останніх двох випадках лідерство в групі переходить від однієї країни до иншої, так що до Філіппін і Болівії лідерами були відповідно Бразилія й Аргентина. Таким чином, структура деяких груп не є винятково результатом фінансових квот, роль відіграють також політичні переваги, і може існувати група, керована, скажімо, Естонією, чи Угорщиною Польщею (чи Чехією, Казахстаном і Україною). Це допомогло б формувати регіональну політику, а також могло б підняти ефективність реагування даних країн на ініціативи Бретонвудських організацій.

Для структури кожної з груп є свої підстави. МВФ і МБРР було зручніше розподілити перехідні країни між лідерами різними груп. Більше того, кілька серйозних спроб цих організацій підсилити координацію між перехідними країнами не вдалися через брак інтересу з боку цих країн, які здаються єдиними тільки в переконанні, що набагато більше можна навчитися з досвіду розвинутих економік і економік, що розвиваються, ніж із невдач і досягнень один одного.

Таким чином, процес навчання на конкретному прикладі проходив через посередників, тому що МВФ і МБРР були не в силах забезпечити достатньої платформи для прямих контактів експертів і політиків перехідних країн. Однак, незважаючи на помилки, були набуті знання і досвід. Більше того, процес навчання на досвіді инших проходить і усередині Бретонвудських організацій, так що ці організації стають не тільки міжнародними фінансовими посередниками у процесі переходу, але і міжнародними посередниками у навчанні переходу.

І все-таки, допоки ці організації не змогли засвоїти викладені уроки, сумнівна політика структурної перебудови, яку вони розробили і запропонували, звичайно погіршувала ситуацію в постсоціялістичних країнах. У всіх країнах постсоціялістичної Европи і колишніх совєтських республіках занепадаючі планові економіки «латинізувалися», так що розходження між ними і не менш спотвореними ринками, головним чином Латинської Америки, згладжувалися. На початку 90-х років ці розходження були істотними. Тепер ці дві групи економік, що мають зовсім різну передісторію, різняться набагато менше. Економіка сучасної Росії нагадує економіку Бразилії кінця 80-х років. Тоді ці дві економіки дуже різнилися між собою. Тепер це не так. Те ж стосується і деяких инших пар, скажімо, Чилі і Чехії, Аргентини і Польщі, Уругваю і Латвії, Нікарагуа і Грузії.

Дві групи економік, що розрізнялися наприкінці 80-х – початку 90-х років, стали схожими через помилкове рішення Вашингтонського консенсусу, суть якого у тому, що перехідна група вимагає таких же політичних рішень. Сильнодіючий заштрик доброї вакцини проти перекрученої ринкової економіки був зроблений не тому пацієнту, і, за іронією долі, у пацієнта з’явилися симптоми яскраво вираженої перекрученої ринкової економіки, що народжується. Справді, чому не зібрати в одну кваліфікаційну групу МВФ і МБРР країни Латинської Америки, постсоціялістичної Европи, СНД? Бретонвудські організації звичайно сприймаються як кредитні. Очевидно, кредитування є предметом «умов» і узгоджується з численними структурними реформами. Тому має значення не тільки обсяг кредитів, але й умови, на яких вони даються, а також мета реформ.

МВФ має справу в основному з фінансовими основами, такими як розумна фіскальна система, збалансованість рахунків, стабільна грошова одиниця і низька інфляція, у той час як метою МБРР є ріст. Обидві організації беруть участь у структурних реформах, причому МВФ займається рівновагою і фінансовою стабілізацією, а МБРР –тривалим розвитком. Саме тому було би помилкою ставити обидві ці організації на одну дошку.

Фінансова підтримка, що надається МВФ бюджетам урядів і платіжному балансу, а також кредити, надані МБРР на перекваліфікацію і працевлаштування працівників, реформу системи соціяльної безпеки, поліпшення системи охорони здоров’я, надійну інфраструктуру й охорону навколишнього середовища, надзвичайно корисні для перехідних економік. У цілому регіоні на початку переходу, а в деяких країнах, що мають обмежений доступ до приватних коштів, і сьогодні, основний обсяг зовнішнього фінансування забезпечувався цими двома організаціями. Двостороння допомога, хоча і більш важлива для деяких країн, грала відносно незначну роль.

Варто пам’ятати, що ці гроші надаються як кредити. Передбачається, що вони ефективно розподіляються, щоб активізувати системні перетворення і соціоекономічний розвиток, але при цьому не слід забувати, що їх слід повертати, і повертати з відсотками. Таким чином, взаємини мають, передовсім, діловий, а потім політичний характер, а зовсім не благодійний.

Кредитування завжди здійснюється через окремі кредитні транші, що повинні бути використані на заздалегідь визначені і погоджені цілі. Надання траншів звичайно широко висвітлюється в пресі. Уряди при цьому самі забезпечують пабліситі. Відомо, що умови надання кредитів Бретонвудськими організаціями дуже жорсткі. Зрозуміло, що сьогодні уряд, що здатен виконати жорсткі умови – ефективний уряд. Якщо уряд добрий, то усі повинні про це знати.

Цей механізм діє також і в иншому напрямку. Критерії діяльности МВФ, що використовуються для оцінки фіскального і валютного профілю економіки, завжди пов’язані з фіскальною системою, валютними механізмами і зовнішнім фінансовим становищем. Вони також добре висвітлюються у ЗМІ, так що, як і у випадку з кредитними траншами, виконання чи невиконання критеріїв обговорюється у суспільстві значно більше, ніж воно того заслуговує насправді. Часто відповідати критеріям важко, однак уряд може під тиском домогтися успіху. Якщо ж уряд не домагається успіху, завжди можна піддатися спокусі й обвинуватити у невдачі або критерії, або політику, привнесену «чужими».

Якщо наступні транші поточного кредиту не є крайньо необхідними у даний момент, все ж ліпше їх прийняти і спробувати виконати відповідний критерій. На це є три причини. По-перше, у важкий період структурної перебудови необхідність у зовнішньому фінансуванні дуже велика, але, якщо перехідна економіка не має доступу до ринків приватного капіталу, одержати таке фінансування можна лише від МВФ. Після того, як досягнуто певного успіху у стабілізації і структурній реформі, країна може звернутися за кредитною оцінкою до аналітичних агентств. Тільки при наявності належної оцінки з’являється шанс наблизитися до міжнародних ринків капіталу і спробувати одержати кредити за комерційними ставками через евробонди чи випуски глобальних бондів. Таким чином, без добрих відносин із МВФ навряд чи складуться добрі стосунки з ринками капіталу.

По-друге, схвалення з боку МВФ – це ніби офіційна резолюція, що відкриває доступ до додаткових кредитів МБРР, ОЕСР і частини комерційних банків. На початку 90-х років жодна постсоціялістична країна не могла сподіватися одержати кредит будь-якого з основних иноземних комерційних банків без схвалення своєї економічної політики з боку МВФ. Навіть зараз усі розуміють, що така залежність необхідна.

По-третє, оцінка діяльности, отримана від МВФ, – це сильний арґумент за чи проти політики того чи иншого уряду. Якщо оцінка позитивна, вона посилює позицію уряду і його можливості у вирішенні инших проблем. Якщо оцінка неґативна, позиція уряду слабшає. Зусилля з виконання критеріїв, оцінка діяльности перебувають під спостереженням не тільки МВФ, ділового співтовариства, міжнародних інвесторів і фінансистів, але і політичної опозиції. Це може значно ускладнити прийняття політичних рішень.

Без сумніву, слово МВФ і МБРР було більш вагомим для урядів на ранньому етапі переходу. Парадокс у тому, що в цей момент, через брак досвіду у вирішенні унікальних проблем постсоціялістичних країн, вони можуть сказати набагато менше корисного. Згодом, незважаючи на те, що Бретонвудські організації через моніторинг поступово багато навчилися і прийшли до розуміння того, які саме політичні пропозиції, швидше за все, спрацюють, їхній вплив почав зменшуватися, особливо у відносно добре працюючих перехідних економіках. Якщо структурні реформи досягли істотного успіху, то технічні поради і фінансова допомога цих організацій уже не настільки необхідні, хоча за ними, як і раніше звертаються¹²⁸.

Економічне відновлення і ріст сприяють більшому припливу приватних иноземних інвестицій і комерційних кредитів від приватного сектора. Мірою того, як ріст набирає темпи, офіційні кредити починають зменшуватися, а приватні інвестиції і кредити – збільшуватися. Одночасно посилюється вплив приватних суб’єктів (інвестиційні банки, хедж-фонди, аналітичні агентства, консалтингові фірми, дослідницькі установи) на економічні питання, а вплив окремих иноземних урядів і міжнародних організацій зменшується.

У момент наступної серйозної кризи може відбутися зворотне. Ступінь істинности цього твердження можна оцінити зсувом відносного впливу від приватного сектора до офіційних установ у ході азіатської кризи. При тому, що криза була викликана в основному приватним сектором, усувати її наслідки повинен уряд і міжнародні організації. Аналогічний зсув, хоча й у протилежному напрямку, відбувся у найбільш успішних перехідних економіках, де від уряду залежить усе менше і менше, а від приватного сектора усе більше і більше.

Очевидно, якщо якась країна зіштовхується з погіршенням економічного становища, вплив МВФ і МБРР посилюється.

Тільки у цьому випадку уряд змушений – подобається йому це чи ні – просити допомоги; тільки у цьому випадку він змушений прислухатися до рекомендацій сторонніх, і тільки в цьому випадку йому не прийде до голови обвинуватити їх у втручанні у внутрішні справи. Таким чином, Бретонвудські організації мають більшу вагу (і, що більш важливо, більше право на прийняття рішень), наприклад, у Росії, ніж у Китаї. У 1997 – 1998 рр. вони були значно впливовіші в Албанії, Болгарії чи Румунії, ніж в Угорщині, Польщі чи Словенії.

12.4. Інтеграція у світову економіку

Ступінь відкритости країни і рівень її інтеграції у світову економіку має істотний вплив на її здатність до економічного росту. Аналогічно, чим більше інтегрована країна у світову економіку, тим більше її розвиток буде впливати на загальні тенденції розвитку глобальної економіки. Це не завжди добре, тому що час від часу в инших регіонах і навіть у найбільш розвинутих ринкових країнах економіка працює мляво. Оскільки перехідні країни намагаються наздогнати розвинуті ринкові економіки, вони можуть, зрештою, набути більшого темпу росту, ніж розвинуті країн, і, завдяки триваючій інтеграції, позитивно впливати на стійкий ріст глобальної економіки. Такий феномен, можливо, уже реальний, оскільки перехідні економіки, як і раніше, розширюються, незважаючи на східноазійську кризу і японський спад.

Інтеграція у світову економіку створює фундаментальні основи для розширення торгівлі і нагромадження капіталу. Підйом імпорту й експорту забезпечує доступ до нових ринків, а иноземна конкуренція активізує технологічне й управлінське оновлення. Велика відкритість також сприяє припливу настільки потрібного капіталу. Капітал необхідно залучати, щоб закрити розбіжність між кількістю внутрішніх заощаджень і потребою у нових інвестиціях. Постійна потреба нових капіталів у перехідних економіках настільки сильна, що тільки Европа поглине у перше десятиліття XXI століття принаймні 150 млрд. доларів. Основна частина буде надана приватному сектору, і відносний вплив міжнародних фінансових організацій, таким чином, ще більше зменшиться. Якщо продовжиться економічна реформа і політична стабілізація, у країни СНД також буде інвестований значний капітал.

Провідні перехідні економіки будуть здатні також досить швидко інтегруватися у світову економіку. Деякі перехідні країни зможуть, якщо побажають, вступити до Европейського Союзу. Соціоекономічний розвиток колишніх совєтських республік Середньої Азії міг би бути настільки ж вражаючим, як і розвиток Південної Кореї у 1960–1990 рр. Деякі з цих країн можуть згодом вступити в АСЕАН чи об’єднатися в нову організацію, і у всіх цих країн є реальна перспектива незабаром стати членами СОТ.

З часу колапсу совєтської системи і розвалу Совєтського Союзу і РЕВ зруйнувалися багато регіональних структур, але виникли нові – і иноді дивні – форми регіональної «реінтеграції». Чотири колишні совєтські республіки: Бєларусь, Казахстан, Киргизія і Росія створили «спільний ринок»; чотири ці країни належать до трьох різних груп у МВФ і МБРР. Між Росією і Бєларуссю (дві різні групи) створений соціоекономічний союз із зобов’язанням згодом уніфікувати валюту. Грузія, Україна, Вірменія і Молдавія створили єдину групу країн ГУАМ. Центральноевропейська угода з вільної торгівлі активно діє в Европі. Неодмінно з’являться і нові регіональні і субрегіональні організації, покликані сприяти росту, регіональній економічній інтеграції і міжнародній економічній кооперації.

Однак, таких зусиль з інтеграції цих країн недостатньо для реального вирішення проблеми здорової кооперації в масштабах регіону. На поточній стадії розвитку більш важлива регіональна координація політики з иншими урядами (які дійсно координують один з одним свою політику), з иншими регіонами. Европі не має сенсу шукати тісних економічних зв’язків, розширювати торгівлю й інтеграцію з ринками Центральної Азії, оскільки в них є більш природні економічні партнери, одак, існує нагальна потреба координувати політику переходу і розвитку всіх країн новостворюваних ринків.

У червні 1997 р. у Денвері Росія уперше взяла участь у саміті «великої сімки», згодом у саміті в Бірмінгемі у 1998 р. Росію було запрошено в основному з політичних, а не економічних міркувань. У недалекому майбутньому Китай також може бути запрошений до участи у подібному форумі. Поки існувала тільки «велика сімка», було очевидно, «хто є хто» у світовій економіці. Тепер потрібно лише час, щоб «велика сімка» стала «великою дев’яткою». Ні Росія, відносне значення якої у світовій економіці швидко зменшується, ні Китай, який мало не щодня посилює свої міжнародні економічні позиції, не підходять для формули «великої сімки». (Це твердження вірне також для Бразилії й Індії). Це величезні економіки, але Росія і Китай виразно не є розвинутими і не стануть ними принаймні ще кілька десятиліть. Фактично стара «велика сімка», як і раніше, жива; вона просто випробовує новий спосіб маніпулювання курсом глобальної економіки у відповідності зі своїми перевагами й інтересами.

У процесі інтеграції у світову економіку перехідні країни напрацьовують свого роду шаблон. Спочатку вони вступили в Бретонвудські угоди¹²⁹. Кілька країн, що дуже швидко провели лібералізацію торгівлі, стали членами СОТ. Серед її 134 членів – Болгарія, Чехія, Угорщина, Киргизія, Латвія, Монголія, Польща, Румунія, Словаччина і Словенія (а також Куба, що була країною-засновником Генеральної угоди про тарифи і торгівлю (ГАТТ), попередника СОТ).

Повторимо ще раз, країни, що починали завчасні ринкові реформи в період планової економіки, мали деякі переваги. Так, колишня участь у ГАТТ допомогла Угорщині, Польщі і Словенії стати членами СОТ без істотних складностей.

Навіть ті країни, що відстають у процесі переходу, намагаються стати членами цієї організації. Серед 30 країн, що подала заяви на вступ у СОТ у 1998 р., були Албанія, Вірменія, Бєларусь, В’єтнам, Грузія, Казахстан, Китай, Литва, Молдавія, Росія, Україна, Узбекистан, Хорватія, Естонія і Югославія. Членство Китаю і Росії (і меншою мірою України) залежить від виконання таких же умов, які пред’являлися до більш ранніх постсоціялістичних членів СОТ. На відміну від МВФ і МБРР, у які всі постсоціялістичні країни були прийняті без всяких умов, СОТ виставляє економічні і політичні умови, такі, як подальша політична лібералізація у випадку Китаю чи вирішення локальних конфліктів у випадку Хорватії.

Для деяких постсоціялістичних европейських країн найважливіше значення має вступ до Европейського Союзу. Це тривалий і складний, але водночас, найвищою мірою стимулюючий прогрес та економічний і політичний перехід процес. Честолюбне бажання вступити до ЕС, безсумнівно, збільшує зусилля з перетворення економічної і політичної систем.

До 1996 р. десять перехідних країн – Болгарія, Угорщина, Латвія, Литва, Польща, Румунія, Словаччина, Словенія, Чехія й Естонія – стали асоційованими членами ЕС (табл. 29 і 30). Угорщина, Польща, Словенія, Чехія й Естонія почали переговори про повне членство в березні 1998 р., і існує імовірність, що це відбудеться десь після 2003 р. Можна впевнено припустити, що инші асоційовані члени (Болгарія, Латвія, Литва, Румунія і Словаччина), у свою чергу, підуть за ними. Враховуючи значний прогрес системного переходу в Хорватії, ця країна також, як, скажімо, Болгарія чи Румунія, заслуговує того, щоб бачити себе в майбутньому членом ЕС.

Таблиця 29. Населення і ВВП в европейських країнах – членах і асоційованих членах ЕС, 1996 р.

Таблиця 30. Сільське господарство в асоційованих членах ЕС, 1995 р.

Пропонуючи Угорщині, Польщі, Словенії, Чехії й Естонії обговорити умови інтеграції, ЕС підкреслює, що перша група кандидатів була відібрана на базі «цілком об’єктивних критеріїв... Попередні умови вступу містять у собі діючу ринкову економіку, існування демократичних інститутів і повага до етнічних меншостей, здатність до конкуренції на спільному ринку і виважене громадське управління». Маркетизація має значення, але і демократизація теж важлива. Розширення ЕС на схід – настільки ж економічна, як і політична робота.

У деяких випадках у кандидатів на вступ до ЕС існують проблеми з певними аспектами запровадження повномасштабного громадянського суспільства. Однак, у будь-якому випадку довгий процес, що веде до членства, вносить вклад у оптимальне і найшвидше вирішення такого роду проблем.

З инших п’яти асоційованих членів ЕС тільки Болгарія і Румунія значно відстають у питанні майбутнього членства в ЕС, особливо щодо маркетизації. Незважаючи на те, що Словаччина обирає найбільш радикальний шлях до економічної реформи і звичайно вважається найбільш просунутою перехідною країною (див. табл. 14), вона не була включена в перше коло переговорів про членство. Як і Латвія і Литва, при тому, що обидві країни щодо переходу і росту ВВП оцінюються майже так само високо, як Естонія і Словенія (табл. 14 і 27).

Можна здогадуватися, що на процес добору вплинули инші політичні і геополітичні міркування. П’ять країн, запрошених вступити до ЕС, мають з його членами спільні кордони¹³⁰.

З инших постсоціялістичних країн Словаччина має спільний кордон з Австрією, тоді як три балканських держави – Албанія, Болгарія і Македонія – мають короткі ділянки кордону з Грецією (яка разом з Португалією є найбіднішими членами ЕС). Геополітичний фактор, хоча це ніколи і не визнається, має особливе значення при інтеграції частини Европи в Европейський Союз. Цей фактор вплинув на рішення Европейської Комісії з «затінення» частини карти Европи у випадку, якби переговори з ЕС і процес переходу увінчався успіхом. Таким чином, навіть, якби, наприклад, Молдавія була в ліпшому політичному й економічному становищі, ніж Естонія, її зовсім не обов’язково запросили б на переговори про членство в ЕС.

Тим часом, рішення включити Естонію і Словенію до першої хвилі переговорів базується на багатьох факторах. Естонія і Словенія – дуже маленькі країни, з населенням усього в 1,5 і 2 млн. осіб відповідно. Керувати переходом і інтеграцією маленької країни простіше, ніж великою, скажімо, Румунією з населенням майже 23 млн. Маленька площа і маленьке населення – важливі фактори щодо бюджету ЕС, особливо якщо вже прийняте остаточне рішення про те, що загальна сільськогосподарська політика ЕС і політика регіональної допомоги повинні бути реформовані до того, як відбудеться розширення на схід. Словенія – єдина запрошена республіка колишньої Югославії і також найменша з усіх. Аналогічно, якщо Естонія зможе виконати погоджені умови, вона стане єдиною республікою колишнього СССР, що має шанс стати членом ЕС у близькому майбутньому. Включивши до складу цю країну, найменшу з колишніх совєтських республік, ЕС уникає обвинувачення в тому, що він залишив балтійські країни у сфері впливу Росії. Проте, той факт, що ці маленькі країни відносно добре розвинуті, можливо, має більше значення. Естонія – найбільш розвинута країна з колишніх совєтських республік, а Словенія – із усіх постсоціялістичних економік (табл. 31).

Таблиця 31. Валовий національний продукт на душу населення в перехідних економіках і частка ВНП регіону

Джерело: Світовий банк, 1997 р.

Оцінка ВНП чи ВВП на базі РРР відрізняється з добре відомих методологічних причин. План 2000, представлений у 1997 р. Жаком Сантером, президентом ЕС, Европейському Парламенту, дає дані по ВВП на душу населення для асоційованих країн, що відрізняються від даних, представлених у табл. 31. Наприклад, ОЕСР оцінює ВВП на душу населення для Польщі у 1995 р. у 5400 доларів, тоді як ЕС бачить його ближче до 5300 екю (близько 5800–5900 доларів на той же період). Инша оцінка припускає ВВП на душу населення на 1997 р. ближче до 7000 доларів. Ця оцінка здається більш достовірною, особливо якщо врахувати ріст порядку 14% у 1996–1997 рр. і флуктуацію внутрішніх цін стосовно міжнародних. Після деякої тенденції до зниження, особливо у 1995 р., коли ріст упав із понад 2-х до 1,8 відношення офіційного обмінного курсу до обмінного курсу РРР коливалося в межах від 1,77 до 1,82 у 1996 р. і знову збільшилося приблизно до 1,9 у 1997 р.¹³¹. Такого роду проблеми з оцінкою ВВП на базі РРР існують також і для всіх инших країн.

Розширення ЕС може виявитися складнішим, ніж просте прийняття і «облаштування » перших п’яти кандидатів, незважаючи на імовірність того, що в майбутньому инші перехідні претенденти будуть ліпше підготовлені для інтеграції. Завжди буде поставати питання про припустимі межі розширення ЕС на схід і про те, у який момент прийняття нових членів буде носити неґативний характер. Дотепер ключові ролі в інтеграційному процесі грали геополітичне положення (не залежне від політики) і членство в ОЕСР (що залежить винятково від розумних реформ і політики).

З погляду участи у міжнародній економіці, торгівлі і фінансових організаціях, тільки три перехідних економіки, а саме: Чехія, Угорщина і Польща працюють «на п’ять зірочок» (табл. 32). Ці країни належать до Бретонвудських організацій, СОТ й ОЕСР, а незабаром вступлять у НАТО. Під час мадридського саміту влітку 1997 р. трьом країнам були зроблені офіційні пропозиції приєднатися до НАТО у 1999 р. Членства в НАТО вони досягли легше, ніж майбутнього членства в ЕС.

Таблиця 32. Членство держав з перехідною економікою в міжнародних і фінансових організаціях

Майбутню інтеграцію до ЕС варто розглядати як партнерство між 15-ма старими членами і 5-ма новими. Нові члени повинні привести свої інститути у відповідність з вимогами ЕС, а також поліпшити інфраструктуру і перебудувати промисловість. Ці заходи обіцяють бути дуже дорогим, а платити за них в основному повинні будуть платники податків нових країн-членів ЕС¹³². До того, як податкові зусилля принесуть плоди, заходи, що передують інтеграції, викликають напругу. Однак, якщо ці перетворення не будуть проведені на даній стадії переходу, ціна, зрештою, може виявитися ще вищою. В’єтнам став членом АСЕАН у 1995 р., Лаос – у 1997 р. У зв’язку в політичними заворушеннями у Камбоджі влітку 1997 р. АСЕАН змушена була відкласти рішення про прийом цієї країни до складу організації. Членство в АСЕАН для цих країн має велике значення, особливо з урахуванням різниці в розвитку між ними і більш розвинутими членами асоціації. Наприклад, у В’єтнамі ВВП на душу населення, обчислений у доларах РРР, майже в чотири рази більший, ніж обчислений відповідно до ринкового обмінного курсу. Для Сінгапуру ж, навпаки, число на базі РРР на 25% менше. Таким чином, співвідношення доходу на душу населення в Сінгапурі і у В’єтнамі зменшується від шокуючої пропорції 100:1, заснованої на поточному номінальному обмінному курсі, до вражаючої пропорції 20:1, заснованої на порівнянні купівельної спроможности (табл. 33).

Таблиця 33. Населення і ВВП на душу населення в країнах АСЕАН і в Камбоджі, 1996 р.

* За ринковим обмінним курсом

Єдиний спосіб перекрити гігантський розрив – підштовхнути ріст у менш розвинутих країнах. Ефективним методом у досягненні цієї мети є посилена регіональна інтеграція, що супроводжується лібералізацією торгівлі, вільними потоками капіталу і координацією структурної політики. Незважаючи на кризу 1998–1999 рр., а можливо, завдяки їй, АСЕАН планує провести роботу у програмі під назвою «Бачення 2020 року». Це «бачення» є перспективним поглядом на координацію стратегії розвитку на регіональному рівні, без ілюзорної надії, що вільний ринок сам може вирішити всі проблеми. Це той рішучий підхід, що, зокрема, дозволив азіатським країнам так довго підтримувати високі темпи росту. Недавня серйозна криза не заперечує цього висновку. Ці економіки напевно зможуть відновитися. Саме таке бачення необхідне Центральній Азії, Европі і зокрема Росії.

 Чи буде розширення АСЕАН сприяти пришвидшенню ринкової реформи і взагалі переходу до повномасштабного ринку в соціялістичних і постсоціялістичних країнах Азії¹³³? У В’єтнамі лібералізація цін і торгівлі, яка як регулятор середовища, сприятлива для ринків капіталу і прямих иноземних інвестицій, вже одержала імпульс від членства в АСЕАН, що, таким чином, позитивно впливає на темпи реформи. Якщо яка-небудь країна стає членом АСЕАН до того, як її економіка встигне підтягтися до рівня асоціації, як це відбулося з В’єтнамом і Лаосом і, імовірно, відбудеться з Камбоджею, то за цим повинна піти поступова лібералізація.

Це – перевага раннього вступу. Структурні зміни при цьому форсуються, що істотно впливає на політику країни. Раннє членство в АСЕАН допомагає зламати будь-який ідеологічний, політичний чи бюрократичний опір необхідним реформам. На відміну від СОТ, що вимагає здійснення більшости реформ до прийняття країни у свої ряди, членство в АСЕАН не обставлено політичними й економічними умовами, а трактується усередині асоціації як наріжний камінь змін. Після того, як країна стане членом організації, завжди знайдуться час і засоби наполягти на реформах і перетвореннях.

Чи процес лібералізації і регіональної інтеграції означатиме, що ріст менш розвинутих ринків країн АСЕАН буде швидшим, ніж більш розвинутих? Незважаючи на східноазійську кризу 1997–1998 рр. і її наслідки для найближчих сусідів, темпи економічного росту країн АСЕАН не занадто зменшилися. У тривалій перспективі членство в АСЕАН буде сприяти економічній стабільності. Тому можна чекати, що економіки Індокитаю будуть швидко рости, якщо кооперація продовжиться і будуть вирішені політичні проблеми Камбоджі. Це повинно відбутися тому, що економіки стануть більш відкритими для иноземних інвестицій і технологій, але також і тому, що ці процеси відкриють для Камбоджі, Лаосу і В’єтнаму нові ринки. Така комбінація більшого припливу иноземного капіталу, з одного боку, і поліпшеного доступу, до нових ринків, з иншого, дозволить цим економікам ефективніше розподіляти ресурси і розширюватися в основному за рахунок росту експорту.

12.5. Два боки нових ринків

Ринки у всіх постсоціялістичних країнах є такими, що народжуються, з двох позицій. По-перше, ці ринки перебувають у процесі формування і можуть розглядатися як нові, оскільки усі вони виростають з централізованої планової економіки і поступово стають частиною інтегрованої економіки світового ринку. Це означає, що політики повинні свідомо сприяти зрілій ринковій поведінці і створювати умови, для того щоб розвиток ринкової системи був по можливості здоровим.

По-друге, постсоціялістичні країни мають нові ринки фінансів і капіталу, тому що вони відкриваються для світової економіки і є, таким чином, новими інвестиційними можливостями. Ці можливості використовуються, в основному, багатими країнами, що мають надлишки накопичень, які не поглинаються внутрішніми інвестиціями. Схильність до накопичень і можливості для формування капіталу в цих країнах перевершують їхні поточні внутрішні потреби в інвестиціях, тому деяка частина нагромаджень іде на пошук різних інтересів в инших країнах. У той час, як в умовах зрілих ринків приріст капіталу перевищує потребу в ньому, у нових ринках потреби у капіталі перевершують те, що є. Оскільки капітал має тенденцію перетікати з тих місць, де є його надлишок, туди, де його не вистачає, то ці надлишки інвестуються в ринки, що народжуються, де є шанс на одержання надзвичайно високого прибутку (і де ризик також надзвичайно високий).

У 1997 р. на фондових ринках нових ринкових економік було продано акцій на дуже істотну суму – 2,7 трильйони доларів чи 14% від 19,3 трильйони доларів в цілому світі. Фондовий ринок у найбільш просунутих перехідних країнах – Чехії, Угорщині і Польщі – мав більший оборот, ніж фондовий ринок Росії, але цього разу перше місце в таборі країн, де йдуть перетворення, виразно посів Китай. Оборот фондового ринку Китаю склав близько 230% капіталізації ринку цієї країни, а це означає, що кожна акція змінила власника в середньому двічі. Таким чином, Китай разом з Тайванем і Південною Кореєю був у 1997 р. серед найбільш активних ринків, що народжуються. Щодо активности Польща й Угорщина з оборотом майже 80% перебувала, відповідно, між США і Бразилією і між Малайзією і Грецією. Росія, що була майже у самому хвості, мала оборот приблизно 25% капіталізації ринку і містилася, таким чином, між Ізраїлем і ПАР.

Унікальною рисою маленьких нових постсоціялістичних фондових ринків є той факт, що вони давали можливість одержати надзвичайно високі прибутки навіть тоді, коли виробництво усередині економіки сильно скорочувалося. Можна вважати, що ті, хто вкладав гроші в ці ринки, піддавалися більшому ризику, щоб врешті одержати великі доходи, однак з макроекономічної точки зору це було просто вкладення частини національного доходу на рахунки иноземних інвесторів. Доходи ці найчастіше не були результатом підвищення продуктивности за рахунок інвестицій і найчастіше вони не реінвестувалися на тому ж місці, а швидко переводилися в инші місця.

Більшість перехідних економік могли забезпечити здоровий приплив прямих иноземних інвестицій, а нові ринки фінансів і капіталу звичайно полегшують формування і розподіл капіталу, вносячи в такий спосіб внесок у постсоціялістичне оновлення і ріст. Однак, у деяких країнах рівень відтоку капіталу піднявся вище рівня иноземних кредитів і інвестицій, включаючи вкладення приватного капіталу і фінансову допомогу урядів і міжнародних організацій. Цього не сталося б, якби були прийняті відповідні регулюючі акти. Замість цього спостерігалися ререгуляція і руйнування загальновідомих методів, здатних контролювати грошові потоки. Це відбулося не тому, що ніхто не знав, як регулювати грошові потоки, а через брак політичної волі і відваги, необхідної для проведення реформ. Не дивно, що ринки в деяких з таких країн виявляються дуже незграбними. У таких країнах, як Албанія і Росія, інтереси неформальних груп якийсь час стояли вище стабілізації і розвитку національної економіки, а ринки, що народжуються, використовувалися як спосіб задоволення цих інтересів.

Політика повинна бути сфальцьована на залученні иноземного капіталу в довготермінові, переважно прямі інвестиції. Такого роду політика сприяє мікроекономічному реструктуруванню і створенню конкуренції. У такий спосіб досягається відновлення і ріст, що сприяють як иноземним, так і місцевим інвесторам капіталу. Якщо такий політичний підхід відсутній, то лібералізація руху фінансів і капіталу може привести замість додаткових вливань капіталу до його виснаження.

Прикладом цього останнього сценарію є російська економіка, що у 1996 р. скоротилася на 6%, привівши ВВП до рівня 50% від доперехідного (1989 р.). Одночасно ставка доходу на російському фондовому ринку в доларовому вираженні складала 113%. Ця тенденція продовжувалася й у 1997 р. Падіння ВВП не припинилося, а ставка доходу, як і раніше, складала дуже високі 111%. Прибуток, який можна було одержати на инших ринках, що народжуються, включаючи лідируючі перехідні економіки, був не настільки вражаючим, але також високий, і в більшості випадків значно перевершував прибуток, що має місце в розвинутих ринкових країнах (табл. 34).

Таблиця 34. Ставка доходу фондового ринку: постсоціялістичні ринки і деякі розвинуті ринки, $

Джерела: Фондова біржа, національні статистики, «Reuter».
* Середньозважене.
** Міжнародний індекс капіталу Морґана Стенлі включає ринки країн ОЕСР, крім Греції, Мексики, Португалії, Південної Кореї і Туреччини, а також крім Чехії, Угорщини і Польщі, що, хоча і є членами ОЕСР, включені в групу нових ринків.

Потім реальність вступила у свої права – після початку азіатської кризи маятник почав рух у зворотному напрямку, і інвестори в усьому світі, що годуються з нових ринків, запанікували. У першій половині 1998 р. індекс для Московської фондової біржі зменшився на 63,3%, а це означає, що в доларовому вираженні вартість акцій упала майже на дві третини за шість місяців. Під кінець року цей індекс упав на приголомшуючі 96%. Наскільки пропасним було в цей період життя фондового ринку, можна побачити за падінням індексу на 18,2% за один тиждень червня. Справді, економіка Росії перетворилася в економіку «казино». Багато інвесторів, включаючи солідні иноземні інвестиційні банки і фонди, що використовують техніку хеджування, втратили значні суми.

Проте, провину за падіння фондового ринку Росії варто покладати не на иноземних інвесторів і спекулянтів, що діяли, як звичайно, а на невдале макроекономічне управління з боку уряду і непрацюючу політику структурних реформ, в основному у сфері приватизації і корпоративного управління.

Упродовж кількох років уряд продавав авуари нижче ринкової клірингової ціни. Проте, ріст індексу фондового ринку склав приблизно 450% усього за два роки. Тільки деякою мірою причиною цього послужив природний процес вирівнювання, що включає пошук і встановлення заново стабільних рівнів ринкової вартости. Різниця між номінальними цінами первинного ринку, з одного боку, реальною вартістю і прибутковістю реальної власности, з иншого, що виявляються протягом тривалого періоду часу на вторинному ринку, зменшувалася, при цьому значний зліт фондового ринку створений штучно не тільки за допомогою постійних спекуляцій, але і деякими інвесторами, здебільшого своїми. Ця мильна бульбашка, у свою чергу, вселяла невиправдані очікування, пов’язані з подальшим ростом. Те, що бульбашка лусне – тобто що капіталізація, завдяки роботі реальної економіки, поверне фондовий ринок на рівень, на якому йому слід перебувати, – було неминуче, і, як наслідок, за шість років обсяг біржових операцій скоротився наполовину. Середня вартість акцій на ринку капіталу за перше півріччя 1998 р. упала на 50%.

У той час як на фондових ринках розвинутих країн ці шість місяців цілком належали «бикам» (індекс Доу-Джонса на Уолл-стріт виріс на 14,4%, а Міжнародний індекс капіталу Моргана Стенлі, що включав 23 найбільш розвинутих у цей період країни, збільшився на 17,4%), для всіх инших, за винятком лише декількох країн, це були дуже важкі шість місяців. За той же період утрати коливалися від 56,9% в Індонезії і 49,6% у Венесуелі до 6,2% у Бразилії і 0,9% у Південній Кореї. Втрати на основних постсоціялістичних ринках склали від 8,6% в Угорщині до 1,7% у Чехії. Лише на п’ятьох невеликих ринках у першій половині 1998 р. був зареєстрований позитивний приріст на фондовій біржі. Це три старих ринки: Греції (приріст 50,9%), Ізраїлю (приріст 5,2%) і Португалії (приріст 39,5%), а також ринки Китаю (приріст 11%, незважаючи на падіння на 6,1% в останній тиждень червня) і Польщі (приріст 9,6%), де має місце найбільш стабільний і впевнено зростаючий ринок капіталу, що народжується.

Китай і Польща переконливо демонструють той факт, що відносно тверда макроекономічна підстава і добре розроблена політика структурних перетворень дійсно мають вирішальне значення. Вони показують, що новий ринок спроможний – неважливо, чи це реформована соціялістична економіка чи відкрита постсоціялістична – уникнути фінансової кризи. Китай і Польща цілком можуть продовжувати діяти в такий спосіб і в майбутньому, якщо лібералізація і ререгуляція потоків капіталу залишаться підлеглими стратегії розвитку, а не навпаки.

У Росії жадібність портфельних інвесторів до швидкого доходу – незважаючи на зростаючі фінансову нестабільність, нерівність і убогість, – а також неадекватне регулювання і неспроможна політика уряду створили мильну бульбашку, готову луснути при першій же паніці на ринку. Наслідки для реальної економіки – падіння обсягу виробництва і рівня життя. Єдиний спосіб уникнути цього – не допустити виникнення такої бульбашки. Але єдиний спосіб зробити це – стати поперек дороги зацікавленим фінансовим групам. Саме тому олігархи і не хотіли, щоб уряд регулював потоки капіталу, і належним чином піклувався про корекцію. Не дивно, що при цьому існувала можливість серйозної кризи. У проміжку пройшов величезний перерозподіл акцій і потоків капіталу як у національному, так і в міжнародному масштабі. І знову деякі стали багатші, а багато хто – бідніший.

Оцінка доходів, отриманих на нових фондових ринках, залежить від періоду. Наприклад, у 1996 р. капіталізація фондових ринків у перехідних економіках була відносно невелика, але реальна ставка доходу була у понад 7 разів вища, ніж відповідна ставка на розвинутих ринках. Однак, індекс нових фондових ринків, що включає ринки перехідних економік, складений Міжнародною фінансовою корпорацією (кінець 1993 р. – вересень 1997 р.), упав на 15% у доларовому вираженні. За цей же період індекс Доу-Джонса виріс більш ніж удвічі. У той час, як з 1990 р. по вересень 1997 р. середньорічна ставка доходу у всіх нових ринках складала 5,3%, доход Уолл-стріт склав близько 13%. Постсоціялістичні ринки були більш доходними до провального 1998 р.

 Нові ринки капіталу були, безперечно, більш доходними, але також і більш хаотичними і непередбачуваними. Певною мірою цьому завинили поради представників розвинутих ринкових економік. Тривалий час ніхто на Уолл-стріт не розумів, яким чином російський ринок капіталу може виникнути з нічого і яким повинно бути регулююче оточення. Гірше того, накопичені знання допомагали радше експлуатації, ніж захисту ринків, що народжуються. Навіть офіційна допомога, призначена для технічного сприяння у проведенні приватизації і зміцненні ринків капіталу, иноді перенаправлялася на инші, менш соціяльно виправдані цілі. Згідно USAID (агентство уряду США, що регулює допомогу иноземним державам), деякі американські радники з російської приватизаційної програми «використовували інформацію, отриману при виконанні їхньої програми... для подальших приватних інвестицій». Торгівля інформацією – явище в перехідних економіках доволі розповсюджене. Однак, завдяки участі впливових інвесторів зі зв’язками, у тому числі й у ЗМІ, випадки конфлікту інтересів і використання конфіденційної інформації заради особистої вигоди не привернули, на жаль, ні широкої громадської уваги, ані серйозної критики, якої вони заслуговували.

 Ринки, що народжуються, і постсоціялістичні економіки не слід розглядати тільки як поле діяльности для фінансових спекуляцій міжнародних інвесторів. І все-таки, завдяки припливу капіталу, який вони забезпечують, ці інвестори важливі для перехідних країн, тому що усі вони без винятку мають недостатні внутрішні можливості накопичення. Таким чином, здатність залучити якнайбільше тривалих иноземних інвестицій є ключовою для розвитку цих країн. У цьому сенсі ситуація в перехідних економіках дуже динамічна, оскільки прямі вкладення иноземного капіталу, на відміну від портфельних трансакцій, увесь час розширюються.

12.6. Економічна допомога, прямі капіталовкладення і иноземний капітал

На початку переходу основним джерелом иноземного капіталу були міжнародні організації, особливо МВФ, МБРР і ЕБРР. Однак у довгостроковій перспективі ним стане приватний сектор. Спочатку відносно велику роль, хоча і не скрізь, грала допомога, що надається урядами розвинутих ринкових країн. Одержувачами найбільшої економічної допомоги були Албанія, Киргизія і Польща. Відносно висока допомога на душу населення була отримана також країнами Балтії (табл. 35)¹³⁴.

Таблиця 35. Економічна допомога в перехідних економіках, 1994-1996 рр.*

* Допомога – це офіційні ґранти, дотації, субсидії, цільові кошти, надані підприємствам, організаціям і фізичним особам у грошових і натуральних формах на проведення науково-дослідних робіт, навчання, лікування і т. ин. – (прим. ред.), сприяння розвитку, плюс позики, мінус виплати боргів із джерел ОЕСР. Величини в графі «на душу населення» – середнє значення за 1994-1997 рр. Цифра 1 відповідає відкритій економіці, 0 – закритій.

Перевага, що надається малим країнам, пояснюється просто. Надати допомогу у 100 доларів на душу населення Естонії упродовж трьох років приблизно в 35 разів дешевше, ніж надати таку ж допомогу Україні. Допомога у 33 долари на людину в рік у період 1994 – 1996 рр. вимагала б у цілому близько 150 млн. доларів для Естонії, а для України така ж допомога коштувала б понад 5 млрд. доларів. Допомога в розмірі 50 доларів на людину в Албанії і Киргизії може видатися вражаючою в порівнянні з убогими 2-ма чи 3-ма доларами для значно більших Казахстану й Узбекистану, але насправді сума допомоги в цілому, отримана першими двома країнами, менша, ніж двома останніми. Ми ще раз бачимо, що стосовно переходу бути маленьким значно ліпше. Дешевше дати багато доларів кільком, ніж кілька доларів багатьом.

Польща – виняток. Значне урізування боргів було для неї винагородою за піонерську роль у переході і за перебудову соціялістичної системи¹³⁵. Якби постсоціялістична революція почалася в Угорщині, то борг був би полегшений для цієї країни, а Польща продовжувала б гнутися під нестерпним тягарем боргів. Але саме Польща першою початку повертати колесо історії.

У 1991 р. Паризький клуб кредиторів прийняв принципове рішення щодо величезного боргу Польщі, виконання ж схеми зменшення боргу продовжувалося після цього кілька років. Друге істотне урізування боргу було погоджено з Лондонським клубом у 1994 р. У обох випадках борг був зменшений на 50%, і жорсткою умовою угоди було подальше продовження структурної реформи. Оскільки прогрес у цьому був досягнутий, борг був забутий. У цьому сенсі з усіх постсоціялістичних країн Польща одержала найбільшу, причому набагато переважаючу инші, фінансову допомогу від розвинутих ринкових країн¹³⁶.

Цю допомогу Польщі можна розглядати не тільки як винагороду, але також, з огляду на відносне здоров’я нового польського ринку, як добре вкладення капіталу. Аналогічно, у сенсі економічної вигоди розподілу допомоги серед перехідних економік, допомога переважно надавалася тим країнам, які більше просунулися, чи принаймні, твердо націлені на структурну реформу і які демонструють у процесі реформування ліпші результати. Уже кілька років у цих країнах спостерігається більший економічний ріст, ніж в инших ринках, що народжуються. Це добре не тільки для країн, що отримують допомогу, але і для тих, хто її надає, оскільки це означає, що економічний клімат сприятливий для інвесторів з цих країн. Якщо, наприклад, надана допомога для підтримки реформ, то створені при цьому нові ринкові структури обслуговують не тільки місцевий бізнес, але й иноземних інвесторів.

Такого роду схема «ти – мені, я – тобі» добре відома з досвіду надання технічної і фінансової допомоги менш розвинутим країнам. Простіше одержати иноземну допомогу (чи, скажімо так, непрямі иноземні інвестиції) для фінансування досліджень реалізованости приватизаційних схем, на підготовку банківського персоналу чи купівлю комп’ютерного обладнання, виготовленого в країні-донорі, ніж на фінансування програм зменшення бідности, схем створення робочих місць, культурних установ, на підготовку медичного персоналу чи розвиток місцевої комп’ютерної промисловости. Вичерпних досліджень цього питання не існує, але анекдотичні факти свідчать про те, що на розвиток фінансового сектора було спрямовано набагато більше иноземної допомоги, ніж на програми боротьби з бідністю. Таким чином, не слід розглядати допомогу як добродійність, це радше інвестиції, часто – в людський капітал. І це може допомогти країні, що одержує додатковий капітал, відновитися і рости швидше, для того щоб надалі вона могла зібрати незалежні ресурси на свої потреби в инших областях.

Як і комерційні кредити міжнародних фінансових організацій, иноземна допомога часто має певні умови. Надання коштів багато в чому залежить від виконання якоїсь конкретної програми чи певних реформ. Такого роду умови постійно практикує Европейський Союз, що з цієї причини иноді скасовує вже заплановану допомогу. Наприклад, понад 34 млн. екю грантів для Польщі з ініціативи PHARE були анульовані у 1998 р., тому що уряд країни не виконав висунутих вимог¹³⁷. Той факт, що подібного роду умови прив’язані до прогресу в проведенні структурної реформи, частково пояснює, чому ті країни, що далі просунулися шляхом реформ, можуть отримати більше допомоги. Иноземна допомога впливає на економічну політику і, навіть якщо її розміри невеликі, може пришвидшити ріст, якщо буде спрямована в основному на інвестиції, а не споживання.

Так було в Албанії, найбільш відсталій з европейських країн, до колапсу її економіки у 1997 р. Політична й економічна складові иноземної допомоги спрацювали таким чином, що якийсь час, завдяки прогресу, досягнутому в стабілізації і лібералізації, Албанія одержувала найбільшу иноземну допомогу як щодо частки від ВВП, так і на душу населення. Відтоді Албанія продовжує одержувати досить істотну иноземну допомогу, незважаючи на політичні невдачі, головною з яких є хибне проведення реформи у фінансовому секторі. Однак, це той виняток, що підтверджує правило, оскільки ця істотна допомога надається з геополітичних міркувань, пов’язаних з війною на Балканах, регіонально-етнічними проблемами і албанською імміграцією у сусідні країни. Стосовно колишніх совєтських республік Балтійського регіону і Центральної Азії зв’язок між наданою допомогою і проведеними реформами очевидний: більша допомога надається тим країнам, що найбільше просунулися у здійсненні переходу. І тут також існує позитивний зворотний зв’язок між рівнем припливу иноземного капіталу і загальними досягненнями країни.

Те, що постсоціялістичний перехід проходить у період збільшення накопичень у розвинутих ринкових економіках, – вдалий історичний збіг. Ринки Европи й Азії, що тільки народжуються, з населенням понад півтора млрд., є широким полем для иноземних інвестицій і для розширення ринкового капіталу. У певному сенсі вони грають для світового капіталу роль, що її зіграв Новий Світ для европейського капіталізму після 1492 р. Точно так, ще навіть на початку 90-х років постсоціялістичний регіон був для основних майбутніх інвесторів terra incognita.

Однак, иноземні інвестори не барилися. На відміну від постсоціялістичних економік, що назагал ще покладаються на стару пенсійну систему, у розвинутих економіках організація соціяльного захисту розвивалася в основному в напрямку ринкових, фондових систем. За даними дослідницької компанії InterSec Corporation, повний розмір пенсійних активів у світі виріс між 1991 і 1996 р. майже на 60%, з 5,4 млрд. доларів до 8,5 млрд. За наступні п’ять років ці активи повинні принаймні подвоїться і до 2001 р. перевищити 17 млрд. доларів, хоча це, можливо, і перебільшення, якщо врахувати безладдя на ринках капіталу в усьому світі у 1998 р. За другу половину 1998 р. пенсійні активи знецінювалися через корекції на цих ринках. У всякому разі, перехідні країни разом з иншими ринками, що народжуються, здаються відкриттям Америки, оскільки вони пропонують так багато додаткових інвестиційних можливостей для цих активів.

Якби не існувало вільних капіталів, що перебувають у пошуках ринків, ситуація для перехідних країн була б ще складнішою. У даному випадку швидкі зміни, що відбуваються одночасно й в инших регіонах світу – особливо в Латинській Америці й Азії, а також в Африці – означають, що перехідні економіки повинні боротися за иноземні інвестиції. За оцінкою Інституту міжнародних фінансів у Вашингтоні, чистий приплив приватного капіталу в основні ринки, що народжуються, упав у 1997 р. до 261 млрд. доларів з рекордної висоти 1996 р. – 281 млрд. Це було передовсім результатом зменшення приблизно на 35 млрд. доларів потоку інвестицій до Азії (з 142 млрд. доларів до 107 млрд.) і зменшення приблизно на 10% потоку інвестицій до Латинської Америки, тоді як потоки капіталу у перехідні економіки продовжували рости. У 1998 р. потоки приватного капіталу як і раніше зменшувалися, а через «російський синдром», що неґативно позначалося також і на нових постсоціялістичних ринках.

Проте зрозуміло, що постсоціялістичні країни здатні успішно боротися за увагу світових ринків капіталу. Новий етап цієї боротьби наступив у 1998 р. у результаті азіатської кризи. Постсоціялістичні економіки намагаються домогтися, щоб иноземні інвестори розглядали їх як нові ринки. У 1995 – 1996 рр. Польща, єдина з постсоціялістичних економік, була включена до списку «великої десятки ринків, що народжуються»¹³⁸. Метою цієї ініціативи уряду США було залучення великої кількости американських інвесторів і експортерів до цих ринків.

Виявилося, що найбільш активні портфельні інвестори, потім йдуть прямі інвестори, експортери, і врешті імпортери. Ліпшою для перехідних економік була б така послідовність: прямі інвестори, потім імпортери, експортери і, нарешті, портфельні інвестори. Тоді ріст, імовірно, був би інтенсивнішим, дефіцит з поточних операцій меншим, а сумарні прибутки иноземних інвесторів більшими.

Перехідні економіки почали конкурувати і між собою за найбільший шматок пирога. Глави держав країн з перехідною економікою охоче відвідують численні конференції, зібрання й инші міжнародні заходи з метою розповісти усім про переваги своїх ринків. Вони приймають у себе міжнародних банкірів, керуючих фондами і спонукують їх вкладати гроші в економіку своїх країн. Такі зустрічі спершу мали місце у відносно просунутих країнах постсоціялістичної Европи, але незабаром і инші країни, включаючи великі економіки з числа колишніх совєтських республік, також приєдналися до табору ринків, що народжуються. Вони запускали широкі приватизаційні програми і випускали евробонди і глобальні облігації для фінансування свого податкового дефіциту. Внаслідок цього «народилися» не тільки їхні ринки, але також і дефіцит за поточними операціями, оскільки експорт із цих країн у розвинуті ринкові країни ріс недостатньо швидко, а потоки портфельних інвестицій навпаки – занадто швидко.

Сумарно прямі иноземні інвестиції у перехідні економіки Европи і країн СНД досягли понад 60 млрд. доларів між 1989 і 1990 рр. і кінцем 1997 р. і 90 – 100 млрд. доларів до кінця 1998 р. Близько 2/3 цієї кількости поглинула Европа, а инша третина – країни СНД. Це небагато в порівнянні з потребами цих країн і з рівнем прямих інвестицій в инші ринки, що народжуються.

Підсумкові (не сумарні) прямі иноземні інвестиції в 1996 р. нараховували за даними ООН 349 млрд. доларів, але частина їх, що йде в перехідні економіки, за оцінкою ОЕСР склала усього близько 15 млрд. доларів, тобто всього 4% від загального капіталу. Велика частина пішла в розвинуті ринкові економіки, хоча частка, отримана країнами, що розвиваються, особливо азіатськими, включаючи Китай і В’єтнам, також росла.

Одержувачем найбільшої частини прямих иноземних інвестицій, як у виді потоків капіталу, так і через фондовий ринок, був Китай. До 1996 р. включно до країни сумарно надійшло 159 млрд. доларів¹³⁹. Тільки у 1996 р. Китай одержав 42,3 млрд. доларів, тобто приблизно утричі більше, ніж Европа і колишні совєтські республіки, разом узяті. Однак, оскільки населення Китаю складає понад 1,2 млрд, то цей величезний внесок зводиться усього до 35 доларів на людину, що відповідає величинам, отриманим иншими перехідними економіками на душу населення цього року.

У 1997 р. середня величина на душу населення для перехідних країн склала 43 долари, з яких 86 доларів на душу населення отримала Европа і 26 доларів – країни СНД. До кінця 1997 р. сумарні прямі иноземні інвестиції до Китаю перевищили 200 млрд. доларів. Приблизно 230 тисяч підприємств, заснованих за рахунок иноземного капіталу, одержали дозвіл працювати в Китаї. На підприємствах, що підтримуються иноземним капіталом, працюють 17 млн. осіб, що дають понад 10% промислових і комерційних податків і близько 40% експорту¹⁴⁰. Усі ці досягнення – результат постійно зростаючих вкладень, оскільки прямі иноземні інвестиції, на відміну від портфельних потоків, не можуть швидко залишити країну в результаті кризи чи радикальної зміни місцевої політики.

І все-таки кількість грошей, що інвестуються в економіку певної країни, може иноді коливатися, оскільки, наприклад, приватизаційна програма в одній певній галузі промисловости може істотно змінити картину. Зв’язок між приватизацією і надходженням прямих иноземних інвестицій не завжди очевидна. Навіть якщо загальні темпи приватизації невеликі, можливе залучення істотних прямих иноземних інвестицій, якщо заходи для організації нових підприємств і впровадженню нових проектів досить масштабні. Звичайно, за таких умов спостерігається проникнення иноземного капіталу до сферу розробки природних ресурсів і великих індивідуальних инвестицій у енергетичні галузі. Великі приватизаційні схеми у банківському секторі, енергетиці і телекомунікаціях викликали істотний підйом деяких економік у списку одержувачів найбільшої кількости иноземних інвестицій. Так, у 1997 р. Польща обігнала Угорщину щодо сумарних иноземних інвестицій (табл. 36).

Таблиця 36. Прямі иноземні інвестиції*

Джерело: ОЕСР, 1998 р.
* Чисте вливання, записане у балансі платежів. У мільйонах доларів, якщо не зазначено инакше.
** Оцінка.
*** Цифри прямих иноземних інвестицій для Литви доступні тільки з 1993 р. Для 1993-1994 рр. цифри охоплюють тільки інвестиції капіталу в акції. Для 1995-1996 рр. враховані вкладення в акції і реінвестиції прибутку, але виключені борги між підприємствами.
**** Другий рядок для Польщі – дані, надані Державним агентством иноземних інвестицій. Різниці частково виникають через різний рід інвестицій і реінвестованих прибутків.

Серед колишніх совєтських республік і перехідних країн Европи Росія згодом повинна неминуче зайняти лідируюче положення, якщо враховувати величезні суми, які необхідно інвестувати, наприклад, у ще не приватизовану енергетику. Хоча інвестиції на душу населення відносно невеликі, усього 13 і 26 доларів у 1996 і 1997 рр. відповідно, Росія вже отримала за цей час близько 6 млрд. доларів сумарно. Це все-таки менше, ніж сумарні інвестиції в Польщу в 1997 р. (6,6 млрд. доларів), але майже втричі більше, ніж у Казахстан у 1996 і 1997 рр., де середній прибуток на душу населення був також утроє більшим (близько 73 і 76 доларів відповідно)¹⁴¹. У Европі наприкінці 1997 р. прямі иноземні інвестиції на душу населення були найбільшими в Угорщині (1519 доларів), потім у Чехії (726 доларів) і Естонії (557 доларів). У Росії й Україні, найбільших за населенням країнах, інвестиції на душу населення були 66 і 41 доларів відповідно.

Найкращим мірилом прямих иноземних інвестицій є не витрата на душу населення, а частка ВВП. Відповідно до цього принципу в Азії список очолюють Азербайджан і Китай. Вважається, що у 1997 р. прямі иноземні інвестиції в Азербайджан склали 24,4% (!) ВВП (табл. 37). У Европі найбільша частка була отримана Латвією (7,6%) і, незважаючи на серйозне скорочення, Болгарією (5,6%). На иншому кінці шкали перебували Узбекистан (0,4%) у Центральній Азії і Македонія (0,5%) у Европі.

Таблиця 37. Прямі иноземні інвестиції у перехідні економіки, 1989 – 1997 рр.

Джерело: ОЕСР, 1998 р.

Оскільки иноземні інвестиції дають назагал позитивний ефект, зникли колишні страхи, і сумніви деяких політичних кіл. Це зрушення відбулося також завдяки зміні обстановки, оскільки частина політичного класу пов’язана з иноземним капіталом через дії індивідуальних підприємців, фінансових посередників або прямих інвесторів у зовсім нові проекти й акціонерні товариства. Відбулася також істотна зміна суспільної думки. Усе більше і більше людей вітають приплив иноземного капіталу. На противагу агітації і пропаганди соціялістичної епохи, більшість на своєму досвіді переконується, що ці інвестиції не тільки не шкідливі, але і ведуть до появи нових продуктів і послуг, надають шанс на високооплачувану роботу. Таким чином, люди поступово розуміють, що ці інвестиції позитивні і для внутрішньої економічної діяльности, і для рівня життя зокрема.

12.7. Відкритість, потоки капіталу і чотири політичні дилеми

Уряди, як і раніше, не наважуються відкривати всі галузі промисловости й економіки нестримному проникненню иноземного капіталу. Така справа з автомобільною промисловістю в Китаї, банками у Чехії, туризмом в Угорщині, енергетикою в Росії, землею у Словенії тощо. Є чимало проблем і питань фінансового й економічного характеру, а також політичного, психологічного і морального порозуміння. Чотири дилеми заслуговують окремого згадування: 1) острах «залежного капіталізму», 2) нестабільність портфельних інвестицій, 3) перерозподіл світового багатства і доходу і 4) утеча капіталу.

Перша дилема – небезпека «залежного капіталізму». Як можуть уряди країн з перехідною економікою віддавати національне надбання иноземцям, не ризикуючи при цьому незалежністю і свободою дій своїх країн? Постсоціялістичним економікам часто не вистачає ресурсів, і широка приватизація означає, що значна частина активів буде придбана иноземним капіталом. На відміну від инших економік, середній клас і навіть дуже багаті люди в перехідних країнах часто не мають істотних зовнішніх інвестицій і звичайно не мають власности в инших країнах, а громадяни инших країн можуть володіти постійно зростаючою частиною активів економіки країни. Якщо рівновага порушиться занадто сильно, то перехідна країна може стати суб’єктом «залежного капіталізму» із усіма неґативними політичними наслідками.

Якщо говорити про потоки капіталу, завжди існує ризик асиметрії між зазвичай сильнішим иноземним партнером, що приносить капітал, і урядами перехідних країн, їх промисловістю і внутрішніми фінансовими посередниками, що є більш слабкими партнерами. Звичайно, ідеальна політична реакція – формування внутрішнього капіталу, однак на це потрібно більше часу, а поки велика частина надзвичайно важливої діяльности ведеться за підтримки иноземного капіталу, що у такий спосіб працює також і на добробут країни. Однак, хижі иноземні інвестори можуть спробувати взяти у свої руки контроль над певними галузями промисловости шляхом придбання активів – а країна з перехідною економікою продає їх иноземцям з метою мікроекономічної перебудови і збереження робочих місць – і потім за рахунок цього знищити будь-яку конкуренцію на внутрішньому ринку.

Міжнародні фінансові інститути працюють заради підтримки світової фінансової стабільности і ліквідности, однак вони також повинні брати до уваги інтереси найбільших економік. Менш впливові країни і їхні уряди повинні при цьому намагатися використовувати ці інститути для залучення розумних кількостей не занадто дорогого капіталу на довготерміновій основі.

Обов’язкова частина будь-якої фінансової угоди – перевага того, хто надає капітал, що повинна гарантувати досягнення його цілей. Однак, одержувач капіталу повинен бути твердий на переговорах. Інвестор може мати далекосяжні плани, такі як податкове послаблення, фіскальні знижки чи зменшення мита на імпорт конкуруючих товарів, однак уряд не повинен приймати на себе зобов’язань, що прирікають споживачів і своїх виробників на нерівну конкуренцію, а державний бюджет на невиправдано низькі доходи.

Виходячи з цієї перспективи, уряду варто заохочувати прямі иноземні інвестиції, оскільки приплив такого роду капіталу є – непрямим шляхом і обмежено, суб’єктом національного законодавства, а також регулюючих положень і політики. Більше того, прямі иноземні інвестиції звичайно носять довготерміновий стабільний характер і можуть підсилити ріст економіки країни через участь у перебудові виробничих потужностей, що, у свою чергу, сприяє підвищенню конкурентоспроможности. Прямі иноземні інвестиції орієнтовані не тільки на внутрішній ринок. Справді, часто прямі иноземні інвестори прагнуть використовувати перевагу низької ціни місцевої робочої сили з метою налагодити виробництво експорту. Це може стимулювати ріст у першу чергу експортних галузей, що врешті вигідно для всіх учасників процесу.

Існує сильний позитивний зворотний зв’язок між масштабами і темпами приватизації і кількістю иноземних інвестицій у перехідну економіку. Правда і те, що чим швидше приватизуються державні активи, тим дешевше вони продаються. Однак, це зазвичай означає, що в економіку країни швидко надходить відносно більша кількість иноземного капіталу. Якщо програма приватизації супроводжується упевненим прогресом і фінансовою стабілізацією, то цей зворотний зв’язок може сприяти істотному росту.

Назагал розумна політика стабілізації і створення ефективних інститутів більш важливі для відновлення і росту, ніж приватизація чи иноземні інвестиції, пов’язані з денаціоналізацією. Але якщо всі ці елементи працюють одночасно, ризик «залежного капіталізму» істотно зменшується, а економічний ріст може бути пришвидшений. Приватизація і лібералізація заохочують иноземні інвестиції. Якщо цей процес має підтримку, він може підштовхнути ріст. А ріст, у свою чергу, забезпечує пришвидшене формування внутрішнього капіталу, додатковий приплив портфельних інвестицій і прямих иноземних інвестицій. У такий спосіб якісний ріст, тобто ріст швидкий, тривалий і справедливий, набирає хід.

Існування цього взаємозв’язку між лібералізацією, приватизацією, иноземними інвестиціями й обновленими інститутами пояснює, чому країни з відносно більшою часткою приватного сектора і відносно великим припливом иноземного капіталу можуть мати менші темпи росту (чи великі темпи скорочення), ніж країни з меншим приватним сектором і відносно меншою кількістю иноземного капіталу.

Просте порівняння Чехії і Словенії в Европі чи Росії й Узбекистану в СНД свідчить на користь цього твердження. У Чехії у 1994–1998 рр. середній темп росту ВВП був нижчий 3%, тоді як у Словенії він перевершував 4%. У Росії в цей же період ВВП скорочувався за рік у середньому на 4,2%, тоді як в Узбекистані він ріс у середньому на 0,7%. При цьому частка приватного сектора в економіці була більша у Чехії, ніж у Словенії, і більша в Росії, ніж в Узбекистані. Аналогічно цьому розмір прямих иноземних інвестицій на душу населення до кінця 1997 р. у Чехії був майже наполовину більший, ніж у Словенії (726 і 538 доларів відповідно), а в Росії – у сім разів більший, ніж в Узбекистані (66 і 9 доларів відповідно).

Друга дилема – нестабільність портфельних інвестицій. Вона може змусити сумніватися навіть найбільш ліберальні уряди і найбільш ліберальних політиків, перш ніж дозволити иноземному капіталу вільний доступ в усі сектори економіки. Ліквідність портфельних інвестицій значно більша, ніж прямих. Тому для портфельних інвестицій дуже підходить гасло «легко прийшов, легко пішов». Нерозумно допускати занадто легкий приплив таких інвестицій, оскільки згодом може виявитися дуже важко, якщо взагалі можливо, запобігти їхньому відтоку з країни, що серйозно шкодить економіці. На відміну від прямих інвестицій, прив’язаних до основних фондів, портфельні інвестиції можуть бути вилучені з економіки з вражаючою швидкістю, завдяки ліберальному регулюванню ринків капіталу.

Більше того, вторинний дефіцит капіталу (фінансові «діри», що утворяться після втечі інвестованого в економіку капіталу) приносить економіці більше шкоди, ніж первинний (брак капіталу для запланованих інвестицій і проектів реформ). Вторинний дефіцит капіталу призводить здебільшого до невикористання існуючих потужностей і внаслідок цього до скорочення національного доходу і збільшення бідности. Первинний дефіцит капіталу означає тільки, що виробничі потужності не можуть бути збільшені. Тобто він не обов’язково приводить до зменшення економічної активности, що неминуче при вилученні капіталу. Иншими словами, економічні і політичні наслідки цих типів дефіциту капіталу різні. Портфельний капітал може згодом повернутися, і часто так і буває (хоча він знову може бути вилучений). Тому портфельні інвестиції капіталу ризиковані у сенсі тривалости і стабільности процесу формування капіталу і, отже, стійкости росту. Саме через такий раптовий відтік портфельного капіталу ризик у Східній Азії обернувся крахом. Замість свіжих иноземних інвестицій там відбувався масований відтік капіталу.

У такий спосіб політика повинна фокусуватися не тільки на залученні інвестицій, але і на утриманні їх у країні на можливо довший термін. Чим більше спекулятивного капіталу й отриманих прибутків реінвестується, тим більше стабільним і тривалим є ріст і стійким – розвиток. Міцна основа, привабливі відсотки і стабільний фінансовий і політичний клімат можуть сприяти перетворенню спекулятивного капіталу в довготерміновий. Тому перехідним країнам варто прагнути до продуманої структурної політики і перетворення стабілізації в стабільність. У цьому випадку буде забезпечена довіра иноземних партнерів, включаючи і портфельних інвесторів.

Звичайно, політика при цьому перебуває у складнішому становищі. Портфельні інвестиції, через свою спекулятивну природу, часто перетікають із країни в країну. Молоді постсоціялістичні ринки, будучи хиткими і хаотичними, більш уразливі при таких явищах. Їхні ринки фінансів, капіталу, инших ринкових інститутів тільки формуються, а тому у них слабкіший фундамент і менш ефективне регулювання. Вони не спроможні легко справлятися з панікою на ринку капіталу (хоча і зрілі ринки капіталу иноді панікують, наприклад Уолл-Стріт у 1987 р.).

Якщо інвестори починають панікувати, жодні офіційні політичні заяви, ніякі вагомі економічні арґументи не зможуть заспокоїти їх. Оскільки ринок не має потрібного механізму дій в екстремальних ситуаціях, інвестори здебільшого мають стадні почуття. При невдалому збігу обставин капітал починає витікати з економіки, як вода із сита, і ні ринок, ні уряд не в змозі зупинити цей процес. Навіть МВФ (який, схоже, ближчий до ангелів) буває безпомічний у таких ситуаціях.

Мексиканська криза дала так званий «ефект текіли», східноазійська – «інфекцію». Поки не спостерігається однозначного «горілчаного ефекту» від коливань на ринках Росії, хоча цей ефект викликав неґативну реакцію в багатьох перехідних країнах. Деякі з них, наприклад, Польща, спробували скористатися з російської кризи. Її уряд звинуватив Росію в уповільненні росту власної економіки, що насправді було викликано відповідною політикою польського уряду¹⁴².

В Естонії у 1998 р. внаслідок подій у Росії ріст упав приблизно на 1,5%. В епоху глобалізації може статися і так, що країни, які навіть мають здорову і зрілу основу, не зможуть протистояти подібному ефекту. Тим більше у перехідних економік є підстави бути обережними в лібералізації потоків иноземного капіталу. Якщо спекулятивна атака на незахищену економіку (а постсоціялістичні країни виразно належать до цієї категорії) може бути організована, вона буде організована.

Проте, хедж-фонди й інвестори, у пошуках легких прибутків на хитких ринках додають цим ринкам ліквідности і тим сприяють зменшенню непередбачуваности і можливостей для спекуляцій.

Хоча хедж-фонди неможливо цілком видалити з ринку – вони занадто могутні і мають сильну підтримку впливових зацікавлених груп у найбільш розвинутих країнах – принаймні можна зменшити їх небезпеку для стабільности ринку. Однак, це може відбутися, якщо застосувати до них таке ж регулювання, як до інвестиційних банків. Незважаючи на відчуття терміновости, що виникло в результаті світової фінансової кризи 1998 р., дотепер не досягнуто консенсусу (звичайно ж, у Вашинґтоні) щодо того, яким чином повинно відбуватися таке ререгулювання.

Було заявлено, що «хедж-фонди роблять законною роль МВФ в очах впертої клієнтури. Хедж-фонди, у свою чергу, залежать від МВФ як останній від бригади сміттярів». Хедж-фонди і глобалізація фінансових ринків, безумовно, не зменшили роль МВФ. Насправді вони тільки підсилили його роль, зокрема у перехідних економіках. Лише приватні фінансові посередники, мабуть, не спроможні служити сторожовими псами при надходженні капіталу на нові ринки. Є навіть випадки, коли виявляється, що ці сторожові пси самі непогано поживилися.

Деякими інвесторами володіють жадібність і прагнення до великих прибутків. Якщо через це виникають проблеми, даремно ганити ринок, можна лише розумно з ним працювати. Уряди країн з новими ринковими економіками усе більше дивляться убік міжнародних фінансових інститутів, таких як МВФ, ОЕСР й ін. Країни, що зіткнулися з нестабільністю потоків капіталу, покладаються на допомогу цих організацій.

Окрім міцної основи і розумної політики, кооперація з міжнародними фінансовими організаціями – єдиний засіб проти спекулянтів, доступний перехідним країнам, що повинні при цьому продовжувати відкривати свою економіку світовому ринку і приймати глобальні рухи капіталу. Фактично ці організації представляють ринок не менше ніж уряд, і, крім їхнього посередництва (офіційного чи таємного), не існує иншого способу поєднання уряду і ринку. Вплив цих організацій може стати поперек дороги спекулянтам.

За іронією долі одним з результатів переходу стала зовсім не запланована взаємна залежність колишніх планових економік. Те, що відбувається в Угорщині і Польщі, певною мірою залежить від того, що відбувається в Росії чи Україні. Нові ринку капіталу зв’язані між собою, і безладдя у найбільших колишніх совєтських республіках, як грозові хмари, нависає над иншими ринками. Без глобальної координації політики стосовно ринків фінансів і капіталу (а така координація здійснюється міжнародними фінансовими організаціями) окремо узята країна може виявитися неспроможною опиратися тиску ринку, навіть якщо вона має міцні економічні основи і розумну політику.

Третя дилема стосується перерозподілу глобального багатства і доходу. Нові ринки поряд із глобалізацією, мобільністю трудових ресурсів, розвинутими інформаційними мережами і розумною державною політикою (що нерідко спрямовується міжнародними організаціями), можна розглядати як буфер для найбагатшої частини світу під час різких коливань ділового циклу. Політика, розроблена багатими країнами з урахуванням цієї перспективи, цілком може ігнорувати вплив світової економіки на умови праці і життя в инших місцях, перетворюючи в такий спосіб перехідні економіки у свій інструмент. Якщо перехідні економіки – лише щит, що захищає розвинуті ринкові країни від коливань ділового циклу, то що говорити про вплив згаданого циклу на самі перехідні економіки? Яке це має значення? Кого це цікавить? Брак здорового партнерства може означати, що, наприклад, чеська економіка може бути у будь-який момент використана як підпірка для німецького бізнесу, якщо розвиток німецької економіки раптом застопориться, але водночас німецька економіка ніколи не буде підмогою чеській економіці в подібних обставинах.

Якщо такого роду відносини є логічним наслідком відносної цінности конкретних економік у міжнародному плані, тим паче є причини обговорювати їх на міжнародних політичних дискусіях. Це ще одне підтвердження необхідности провідних економічних і фінансових організацій. Без підтримки цих організацій неможливо захистити перехідні економіки від експлуатації їх иншими гравцями, хедж-фондами, інвестиційними банками чи иноземними урядами.

Якщо зусилля перехідних країн зі створення ринкової економіки і досягнення сталого росту є тільки засобом пришвидшити процвітання людей в инших країнах, то це означає, що із системою світового ладу щось не гаразд. Проблема більш серйозна, ніж просто успіх чи провал хрестового походу спекулянтів на песо чи бат, злотий чи крону, форинт чи гривню. Нові ринки капіталу, на які бідні економіки прагнуть опертися як на базу накопичень і формування капіталу, можуть бути використані інвесторами й урядами багатих країн як засіб перекачування до себе активів і доходів країн з перехідними економіками. Те, що починається як інвестиції багатих країн у більш бідні, закінчується як вивіз капіталу чи «видоювання» активів. У результаті збільшується нерівність доходів, однак цього разу глобальна економіка стає театром воєнних дій, де «старі багатії» відбирають капітали у «нових бідняків». Це серйозна проблема для координації міжнародної політики.

Четверта дилема – утеча капіталу. Завдяки денаціоналізації державних активів зростає ліквідність капіталу. Якщо при цьому фінансова основа слабка, а регулювання руху капіталу ненадійне, то ситуація може сприяти втечі капіталу. Якщо гроші вилучаються з економіки, то це не обов’язково означає, що відсутня перспектива вигідних місцевих інвестицій. Це відбувається радше через політичну й економічну нестабільність і непередбачуваність, а иноді просто тому, що активи набуті сумнівним, або нечесним шляхом, особливо враховуючи корупцію й організовану злочинність.

Неможливо точно оцінити кількість капіталу, перетягнутого з країн з перехідною економікою, однак, ця цифра, безумовно, велика. Жак де Ларозьєр, президент ЕБРР, заявив на щорічних зборах банку у 1997 р. говорячи про Росію й инші колишні совєтські республіки, сказав: «Тільки у 1996 році відтік капіталу з цього регіону, імовірно, перевищив сумарні інвестиції ЕБРР із моменту його створення».

Росія є крайнім випадком, якщо згадати, що країну залишили 60 чи 70 млрд. доларів у 1997 р., а до кінця 1998 р. – 150 – 180 млрд. Ці капітали перевершують усі сумарні прямі иноземні інвестиції в перехідні країни Европи і СНД за 1990 – 1997 рр. Утеча капіталу і переведення його за кордон спостерігалися й в инших місцях, але ніде вони не досягали такого масштабу, як у Росії. Неможливо повірити, що (за оцінкою Deutsche Morgan Grenfell) тільки у 1996 р. відтік капіталу склав близько 22 млрд. доларів і в такий спосіб перевершив розміри прямих иноземних інвестицій у 10 разів, однак можливо, що середній рівень відтоку капіталу складав приблизно 12 млрд. доларів щорічно від початку перехідного процесу.

Якщо з Росії було вивезено стільки капіталу, можна поставити запитання, чи не була ставка доходу по інвестиціях занадто високою. Відповідь полягає в тому, що не всі інвестори діяли однаково. Деякі внутрішні інвестори, хоча і не були готові ризикувати так, як иноземні інвестори, залишили свої капітали в країні¹⁴³. Звичайно, часто у внутрішніх інвесторів просто не було достатньо капіталу, щоб брати участь у приватизаційних угодах. Багато з них втратили свої гроші через махінації фінансових посередників, зокрема і через «піраміди», і потім, ці гроші були переведені за кордон як чиїсь прибутки.

Значною мірою цей капітал склали незаконні гроші, які неможливо було знову пустити в оборот усередині країни, попередньо не відмивши. За тим же принципом незначну частину прямих иноземних інвестицій у російську економіку також склали «бурдні» гроші. Слабкі системи регулювання і неадекватні зусилля у боротьбі з відмиванням грошей зробили таку діяльність можливою. Принаймні частина капіталів, що залишають країну як з метою відмивання, так і з иншими цілями, зазвичай, повертається. Вважається, що немала частина як портфельних, так і прямих інвестицій (особливо інвестицій з Кайманових островів, Кіпру і зі Швейцарії) – це відмитий капітал. Тим часом активи поміняли власників, і приватизація продовжилася. Фінансове і ринкове становище посередників, що перетворили цей капітал із брудних внутрішніх накопичень у чисті иноземні інвестиції, також змінилося.

Таким чином, у Росії основними причинами втечі капіталу виявилися погано спланована приватизація й організована злочинність. В Албанії ж безпосередньою причиною послужили фінансові піраміди. На вході були масові (і наївні) інвестиції заощаджень у ці шахрайські схеми, на виході – спроби переправити гроші за кордон. Неадекватна система регулювання і слабкі інститути, а також нездатність чи небажання уряду покласти кінець такому ходу подій, дозволили пірамідам вирости настільки, що їхній крах став неминучим. Оцінки втрат різні, однак за найбільш достовірними з них біля третини ВВП було викачано пірамідами. Очевидно, значна частка цих грошей залишила країну. З’ява цих фінансових патологій – російської, албанської чи якоїсь иншої – була б неможливою без активної участи третіх (иноземних) сторін.

Дуже погано, що ці країни, иноземні уряди і міжнародні фінансові кола терпіли такі нечесні методи нагромадження, концентрації і переведення капіталу. Принаймні, ці дії не були вчасно перервані відповідними заходами. Міжнародні організації, впливові ЗМІ, дослідницькі установи і радники ніяк не реагували на цю проблему навіть тоді, коли вона стала очевидною.

Хоча і дуже своєрідно, але цей фінансовий розгардіяш допоміг постсоціялістичним країнам пришвидшити процес накопичення первісного капіталу і поліпшити його зв’язки з глобальними ринками. Був даний імпульс до створення нового класу підприємців, капітал став більш концентрованим, встановилися міжнародні зв’язки. Однак, неґативні політичні і психологічні ефекти завдали удару по згоді усередині суспільства, а така згода дуже важлива при переході. Можливо, деякі вважають, що пришвидшилися лібералізація, приватизація й інтернаціоналізація, однак інституціональне будівництво, поведінкові зміни і розвиток ринкової культури були виразно загальмовані. Зрештою, такого роду перерозподіл капіталу, можливо, призвів до появи нових «капіталістів» і концентрації активів, але воно також виявилося перешкодою для формування фінансового і людського капіталу. Хотілося б, щоб і в тому, і в иншому були досягнуті більш значні успіхи.

⁹⁸ Деякі автори підкреслюють, що демократія не є необхідною складовою ринкової економіки. Я. Корнаі вказує на той факт, що інвестори віддають перевагу або стабільності консолідованої демократії, або стабільності диктатури. Нестабільна демократія відштовхує їх найбільшою мірою. Це пояснює, чому деякі уряди Заходу і зацікавлені групи готові підтримувати лідерів зовсім не демократичних режимів, таких, як в Азербайджані й Узбекистані, що володіють величезними ресурсами нафти і газу. Такий подвійний стандарт змушує припустити, наприклад, що президент Лукашенко користався б більш енергійною підтримкою західних урядів, якби Бєларусь була більш значним джерелом енергії і володіла б сировинними ресурсами.

⁹⁹ Як ілюстрацію можна привести результати недавніх виборів у двох успішних центральноевропейських економіках. На виборах у Польщі у вересні 1997 р. правляча лівоцентристська коаліція змушена була піти в опозицію, незважаючи на значні успіхи в економіці. Неекономічні фактори виявилися більш важливими. Подібною була і ситуація під час виборів в Угорщині в травні 1998 р., коли до влади прийшла нова коаліція, незважаючи на позитивні результати розумної економічної політики попереднього уряду.

¹⁰⁰ Боротьба Франції, Німеччини й Італії в 1996-1998 рр. за утримання бюджетного дефіциту в межах 3% від ВВП відповідно до Маастрихтського договору є добрим прикладом.

¹⁰¹ «Економіст», 1997 р.

¹⁰² Протягом 1-7 років з початку перетворень у всіх постсоціялістичних країнах були прийняті нові конституції чи серйозно змінені існуючі. Показовий випадок Польщі, країни, що найбільше просунулася на шляху перетворень: нова конституція там була прийнята тільки в 1997 р.

¹⁰³ Насправді реформи були перервані, і, якщо говорити точно, політика «doi moi» була реалізована тільки в 1986-1989 рр. Оскільки вона зазнала поразки, була обрана радикальна стабілізаційна політика (иноді помилково називана «радикальними реформами» чи навіть «перехідним періодом»). У цьому сенсі період «doi moi» порівнюємо з періодом перебудови в Совєтському Союзі.

¹⁰⁴ Так і було зроблено, але разом із ліберальною партією, тобто своїми супротивниками. Така суміш популізму і лібералізму заздалегідь прирекла цей дивний альянс на продовження політики попереднього уряду. Це виявилося корисним для переходу до ринку і подальшого розвитку. Інституційні зміни тривають: йде приватизація, прихід иноземного капіталу, а економіка росте більш-менш відповідно до напрямку, якого їй надав попередній лівий уряд. Навіть дослідницькі агентства США – не тільки урядові чиновники й експерти-економісти – можуть помилятися.

¹⁰⁵ Деякі спостерігачі вважають, що ті, котрі оголошують себе «неолібералами» в Угорщині і Польщі, переконалися на досвіді початку 90-х, як насправді працює економіка і тепер з більшою готовністю втручаються в ринок, ніж колись «ліві» уряди (ліві, імовірно, вагалися, оскільки їм хотілося довести, що вони не є «посткомуністами»). Факти свідчать, що хоча між словами «неоліберали» і «ліві» пролягає прірва не менша від Великого каньйону, насправді їх розмежовує лише невелика канава.

¹⁰⁶ Це правильно також у стосунку до колишніх соціялістичних економік. У складі СССР і СФРЮ були країни, такі як Таджикистан, із ВВП на душу населення менше ніж 1000 доларів, і країни, подібні Словенії, із ВВП на душу населення в 10 разів більшим.

¹⁰⁷ Серед країн з перехідними економіками відбувалися гуманітарні кризи у Вірменії й Азербайджані (через конфлікт щодо Нагірного Карабаху), у Боснії-Герцеговині, Камбоджі, Грузії (через конфлікт щодо Абхазії) і останнім часом в Албанії і Югославії через провінцію Косово.

¹⁰⁸ Вони, безумовно, піднялися в Боснії-Герцеговині і Югославії, не включених у цей список.

¹⁰⁹ Для порівняння: у тому ж році в Ізраїлі військові витрати перевершували сумарні витрати на освіту й охорону здоров’я на 6%, у Пакистані – на 25%, і в Іраку – на 171%.

¹¹⁰ У випадку Китаю зростання доходів означає, що було виявлено більше гнучкости в ідентифікації видаткових пріоритетів. У Росії колапс фінансових доходів привів до вимушеного зниження військових витрат, так що «вибір» у цьому випадку більше схожий на економічний примус.

¹¹¹ Саме це Світовий банк передбачає в иншому прогнозі. Якщо перехідна економіка виявиться здатна підтримувати швидкість росту ВВП на 7% протягом двох десятиліть, це буде означати не подвоєння виробництва, а ріст майже в чотири рази за 20 років.

¹¹² Иноді виникають ситуації, що нагадують «Пастку для дурнів». В Україні в 1998 р. поправку до бюджету не було прийнято до літа, хоча це було критично необхідно для численних структурних реформ. Відбулося це не через нездатність отримати підтримку більшости на користь реформ чи поправок до бюджету, а тому що парламент не міг прийти до згоди з приводу кандидатури спікера. Його не змогли вибрати за 11 спроб – дуже демократично, але геть контрпродуктивно.

¹¹³ Зі суто математичної точки зору, якщо залишити осторонь усякі нюанси стосовно специфічних умов у різних країнах, існує вісім різних комбінацій слів «великий» і «малий», «сильний» і «слабкий», «ефективний» і «неефективний» у стосунку до уряду.

¹¹⁴ Думка про те, що ліки полягають у зменшенні витрат, дуже стійка. «МВФ буде наполягати на різкому скороченні Києвом приблизно 1000 податкових пільг як ключовій умові кредиту уряду, що потребує коштів... Фонд також попросив уряд урізати заплановані витрати на наступних півроку, на 30% чи на 2,1 млрд» («Development News», 1998 р.). Однак навіть в умовах стабільного росту і здорової економіки надзвичайно важко настільки урізати витрати; вимагати ж цього у важких для країни обставинах просто нереалістично і некоректно.

¹¹⁵ Рівні дитячої смертности і вступу в середні школи для країн з «малим» урядом відносяться до країн, де суспільні витрати менші ніж 40% ВВП. Цей список включає у себе Австралію, Японію, Швейцарію і Сполучені Штати, але не обов’язково обмежується ними.

¹¹⁶ Нерівність росте також і в міжнародному масштабі. Так само як у ситуації усередині країн, це не відбиває реальних змін внеску країн у глобальне багатство, а є результатом перерозподілу доходу, цього разу в міжнародному масштабі. У світовому масштабі відношення доходу, отриманого найбагатшою п’ятою частиною, до доходу, отриманого найбіднішою п’ятою частиною, підскочило з 30 до 1 у 1960 р. до 59 до 1 у 1989 р.

¹¹⁷ Дані на 1995 р.

¹¹⁸ Унаслідок фінансової кризи і девальвації валюти в Росії в 1998 р. постачання предметів споживання, а також реальне побутове споживання різко впало. Це відбулося почасти тому, що основна частина предметів споживання ввозилася чи вироблялася на місці з використанням ввізних напівфабрикатів. Вважається, що безпосередньо перед кризою 80% предметів споживання в Москві і 40% предметів споживання в Росії імпортувалося.

¹¹⁹ На питання про найвище досягнення стабілізаційної програми в Польщі в 1991 р. радник посольства відповів, що тепер у Варшаві з фруктової ятки можна купити ківі.

¹²⁰ Навіть Данія зберігає обмеження на продаж землі иноземцям через побоювання, що німці придбають значну частину нерухомости.

¹²¹ Це маніпулювання інформацією про ціну і вартість за допомогою перекручування звітности, здійснюване на міжнародному рівні.

¹²² На противагу цьому, ЕБРР, наприклад, кредитує в основному приватний сектор чи проєкти, що сприяють приватизації.

¹²³ Крім того, індивідуальні «збори клієнтів» мають Франція, Німеччина, Велика Британія, Японія, Саудівська Аравія і США.

¹²⁴ Инші 19 країн – Ангола, Ботсвана, Бурунді, Гамбія, Замбія, Кенія, Лесото, Ліберія, Малаві, Намібія, Нігерія, Сейшельські острови, Сьєрра-Леоне, Судан, Свазіленд, Танзанія, Уганда, Еритрея й Ефіопія.

¹²⁵ Ця група складається з Бахрейну, Єгипту, Йорданії, Ємену, Катару, Лівану, Лівії, Мальдів, Об’єднаних Арабських Еміратів, Оману і Сирії.

¹²⁶ Ця група включає Бразилію, Гаїті, Домініканську Республіку, Колумбію, Суринам, Тринідад і Тобаго, Еквадор.

¹²⁷ В цій групі є також Аргентина, Парагвай, Перу, Уругвай і Чилі.

¹²⁸ Технічні поради можна назвати «м’якими» не тільки тому, що вони абстрактні, але також тому, що давати поради завжди простіше («затягніть паски», «уріжте витрати», «припиніть субсидування», «закрийте державні компанії», «звільніть зайвих працівників»), ніж їх слухати. У цьому ж сенсі, «тверду» (оскільки вона матеріяльна) фінансову допомогу одержати важче. Завжди дається занадто багато легких порад і недостатньо реальних грошей, але особливо це видно на ранньому етапі переходу, коли економіка більш слабка й уразлива.

¹²⁹ Деякі з них, наприклад, Румунія (з 1972 р.) і Угорщина (з 1982 р.) ще до переходу були членами МВФ і МБРР.

¹³⁰ Естонці і фіни вважають, що вузька смуга Фінської затоки ідентична кордону.

¹³¹ Оцінка на кінець 1998 р.: ВВП на душу населення на базі РРР 5033 доларів для Естонії, 6540 для Польщі, 7400 для Угорщини, 10 521 для Словенії і 10 820 для Чехії («Економіст», 1998 р.).

¹³² В поліпшенні інфраструктури також надає допомогу Европейський інвестиційний банк. Ця «фінансова рука» ЕС уже надала значні кредити (до 1998 р. – понад 3 млрд екю) на розвиток інфраструктури в Европі.

¹³³ Це питання ще актуальніше стосовно М’янми, що вступила в АСЕАН у 1997 р. Хоча М’янма* бідніша, ніж В’єтнам, і не є країною з перехідною економікою, вона, щоб домогтися розвитку, повинна піти тим самим шляхом політичної й економічної стабілізації.

¹³⁴ Сюди не входить військова допомога, що, хоча і «непродуктивна», але значно збільшує цифри, особливо для країн, втягнених у локальні конфлікти, таких, наприклад, як Азербайджан, Вірменія, Грузія і Таджикистан.

¹³⁵ Хоча у свій час стверджувалося зворотнє, війна у Перській затоці в 1990-1991 рр. у певному сенсі сприяла переходу, принаймні в Польщі. Каталізатором для урізування боргів Польщі, про що було досягнуто згоди з урядами Заходу в 1991 р., послужило рішення зменшити наполовину борг Єгипту. Зі суто політичних причин було просто неможливо простити борг Єгиптові і не зробити так само у стосунку до Польщі, беручи до уваги вирішальну роль, яку остання зіграла в руйнуванні соціялістичної системи.

¹³⁶ Без цієї допомоги перспективи Польщі не стали б після 1993 р. настільки блискучими. Надмірний вантаж неоплаченого боргу – у Польщі чи в Росії, не має значення, – робить успішний перехід до ринку неможливим. З цієї причини значну частину величезного боргу Росії варто було б також списати.

¹³⁷ Фонд PHARE був створений у 1989 р. спеціяльно для надання фінансової і технічної допомоги Угорщині і Польщі в процесі реформ. Звідси назва, що є абревіятурою «Pologne et Hongrie Action pour la Reforme Economique» («Польща й Угорщина: дія на підтримку економічної реформи»). Згодом PHARE був розширений і тепер діє в інтересах більшости постсоціялістичних країн.

¹³⁸ Инші дев’ять «великих» ринків у цьому списку – Аргентина, АСЕАН, Бразилія, Індія, Китай, Мексика, Туреччина, ПАР і Південна Корея. Заслуговує на увагу той факт, що Росії там немає.

¹³⁹ Наступною за розмірами отриманих прямих иноземних інвестицій серед ринків, що народжуються, була Бразилія, яка одержала за 1996 р. 108 млрд доларів.

¹⁴⁰ Базується на даних, наведених у «Jie Fang Daily» (Пекін), від 8 вересня 1997 р.

¹⁴¹ Відповідно до статистики поточних рахунків, прямі иноземні інвестиції в Росію в 1997 р. були оцінені в 3,9 млрд доларів, і це було найбільше вливання серед постсоціялістичних країн. Обчислене на цій основі вливання у Польщу склало 3 млрд доларів (див. табл. 36).

¹⁴² Уряд помилково припустив, що економіка країни «перегріта», і майже за рік до російської кризи в серпні 1998 р. вирішив стримувати внутрішній попит. У результаті темп росту упав із середньої величини 6,3% у 1994-1997 рр. до 5,8% у 1998 р., й очікувалося його подальше падіння приблизно на 5% у 1999 р.

¹⁴³ Часто такі «інвестори» не вкладали усі свої гроші. За більшістю оцінок у росіян «у панчосі» лежить близько 40 млрд доларів.