Ґжеґож В. Колодко

Від шоку до терапії

13. Далекі перспективи

13.1. Альтернативні шляхи: стагнація, ріст, стійкий розвиток

Перспективи відновлення і росту занадто невизначені, щоб покладатися на прості прогнози. Час від часу навіть короткочасні пророкування виявляються недостовірними. Це підтверджують численні приклади з ранньої стадії переходу. Наприклад, випадок з Польщею, коли в 1990 р. замість прогнозованого падіння до 3,1% ВВП скоротився утричі більше.

Такі помилки недопустимі. Проте, наприкінці 1996 р. було прогнозовано, що ВВП Болгарії за період 1996–1998 рр. упаде приблизно на 1%, що складеться з -6% падіння у 1996 р., відновлення на 0,4% у 1997 р. і росту на 4,8% у 1998 р. Однак усього за 10 місяців, із грудня 1996 р. до жовтня 1997 р. три поважні організації – PlanEcon, ЕБРР і ING Baring Bank – змінили свої пророкування щодо росту ВВП у Болгарії у 1997 р. з +4% до -7%.

Таблиця 38. Порівняльна таблиця передбачуваного росту ВВП на 1997 р., %

Джерело: ЕБРР, 1997 рік.
* EIU = Economist Intelligence Unit.
** Для Албанії через велику невизначеність у розвитку економіки ЕБРР прогнозів не робив.

Навіть дуже короткочасні оцінки росту ВВП, наприклад, на відносно небагатий подіями рік, можуть бути дуже різними. Деякі різночитання в передбаченнях щодо країн, показаних у табл. 38, мають істотне значення. Помилки у прогнозах більш зрозумілі стосовно Таджикистану, що роздирається конфліктами, але здаються дивними щодо такої спокійної країни, як Киргизія, для якої ЕБРР у лютому 1997 р. визначив ріст ВВП на 8%, а Economist Intelligence Unit очікував усього лише 3,2%. Для Румунії різниця між найбільш оптимістичним прогнозом (5,4% згідно PlanEcon) і найбільш песимістичним (-2,5% відповідно до припущень ЕБРР) склала дивовижну цифру – 8%. Аналогічна різниця для Литви склала більш 4%, тому що ООН передбачала ріст у в 1,5%, а PlanEcon планував енергійний ріст у 5,8%. Різниця значень щодо Таджикистану може бути пояснена регіональними конфліктами, але для инших країн єдиним вибаченням можуть послужити незвідані глибини перехідної економіки. Досвід, що його варто з цього набути, полягає в наступному: навіть до найбільш короткочасних прогнозів варто ставитися з великою обережністю, особливо коли це стосується перехідних економік.

Проте (хоча не слід занадто довіряти передбаченням), незважаючи на складності початкових років переходу і неприємності, пов’язані зі значним занепадом, останнім часом росте переконання, що перехідні економіки вже досягли дна і тепер можуть почати набирати енергію для подальшого росту. Це стосується навіть тих країн, що після декількох років відновлення пережили другу хвилю занепаду. Так сталося з Албанією, Болгарією, Латвією і Румунією між 1990 і 1997 рр. (див. табл. 13).

За винятком Бєларусі, для якої PlanEcon передбачає на період 1998 – 2002 рр. середньорічний ріст всього 0,7%, для инших 25-ти перехідних економік передбачається ріст від 3,8% для Словенії і 4% для України до 9,3% для Грузії і 9,7% для Азербайджану. У середньому за цими оцінками очікується темп росту ВВП у 4,9% для 11 країн перехідної Европи (за винятком Боснії-Герцеговини) і 4,3% для 15 колишніх совєтських республік. Отже, середньозважений темп росту ВВП серед перехідних економік на кілька найближчих років очікується приблизно 4-6%. Водночас, очікується також, що до 2002 р. тільки третина цих економік (тобто дев’ять) відновить доперехідний рівень виробництва, з них тільки дві колишні совєтські республіки – Естонія й Узбекистан (табл. 39).

Таблиця 39. Очікуваний економічний ріст у перехідних економіках, 1998 – 2002 рр.

Джерело: PlanEcon, 1998 р., авторські оцінки, базовані на даних табл. 13.
* Місця розподілені відповідно до середніх темпів росту в 1998-2002 рр. та індексом ВВП на 2002 р.

І все-таки, тут можуть бути сумніви, особливо щодо наслідків російської фінансової кризи 1998 р. Безпосередньо після фактичної девальвації рубля на третину в серпні 1998 р. PlanEcon переглянув прогноз по Росії убік зменшення, передбачивши падіння ВВП на 2,5% у 1998 р. і на 4% у 1999 р., а «досягнення дна» можливо тільки у 2000 р. Очікувалося істотне нарощення інфляції, а також подальше уповільнення формування капіталу з очевидними наслідками для середньотермінового і перспективного росту. Кілька місяців потому, наприкінці 1998 р., уряд робив куди більш песимістичні прогнози, пророкуючи падіння ВВП на 3% у 1998 р. і падіння від 5 і до 9% у 1999 р.

На відміну від пророкувань, «можливі сценарії» можуть бути більш здоровими. Помірковано позитивний сценарій на 1999–2002 рр. міг би бути заснований на припущенні, що в середньостатистичній перехідній економіці будуть спостерігатися відновлення і ріст у середньотерміновій перспективі (див. Статистичний додаток, частина 2). Беручи до уваги різницю між темпами росту ВВП (вимірюваними різними способами) і темпами росту поглинання ВВП через приватне споживання й інвестиції, можна будувати різні гіпотези (табл. 40).

Таблиця 40. Індекси структурних змін, 1999-2002 рр.

Джерело: оцінки автора, засновані на даних Статистичного додатка, частина 2.
*A – відношення росту ВВП на душу населення по ринковому обмінному курсу до росту ВВП на душу населення за рівнем купівельної спроможности;
B – відношення реального росту ВВП на душу населення до росту ВВП на душу населення за рівнем купівельної спроможности;
C – відношення росту валових капіталовкладень до реального росту ВВП;
D – відношення росту приватного споживання до реального росту ВВП;
E – відношення росту середньої реальної заробітної плати до реального росту ВВП.

1. У результаті триваючої економічної лібералізації і відкритости, цього разу в контексті росту, розрив між ВВП, розрахованим на підставі постійних цін у внутрішній валюті, і оцінкою ВВП на базі рівня купівельної спроможности має тенденцію до зменшення. Це сильна тенденція, як показує індекс «А» (див. табл. 40), що є відношенням середньорічних темпів росту ВВП на душу населення за ринковим обмінним курсом до середніх темпів росту ВВП на душу населення за рівнем купівельної спроможности за період 1999–2002 рр. У всіх випадках, за винятком Росії, стосовно якої будь-який прогноз сприймається з великим сумнівом, цей індекс більше одиниці, і така різниця дуже показова. Присутність цієї тенденції означає, що ринковий обмінний курс і обмінний курс, розрахований на базі рівня купівельної спроможности, будуть зближатися, а існуючий розрив між цими величинами, що складає звичайно від 1,5 до 2, буде зменшуватися.

2. Індекс «У», що відображає відношення середнього реального темпу росту ВВП (у внутрішній валюті, у фіксованих цінах) до середнього темпу росту ВВП за рівнем купівельної спроможности, розкриває дві ймовірних тенденції зрушення відносних обмінних курсів. У деяких країнах процес реального зміцнення внутрішньої валюти буде продовжуватися, сприяючи подоланню розриву між розміром національного доходу, вираженого на базі рівня купівельної спроможности, і його розміром, вираженим у постійних цінах у національній валюті. Якщо цей індекс більше одиниці, це означає, що росте відносна ефективність економіки, а отже, і її конкурентоспроможність. Якщо він менше одиниці, відносна ефективність і конкурентоспроможність зменшуються.

Очікується, що цей індекс буде менше одиниці (ненабагато) приблизно у третини перехідних економік, тобто буде спостерігатися обмежене знецінювання національних валют. Російська економіка, що має істотно більш низький індекс (усього 0,985), який пророкував до фінансової кризи літа 1998 р. на період 1999–2002 рр. ріст 4,1%, теж, імовірно, буде рости, але радше за рахунок екстенсивних, ніж інтенсивних факторів. У будь-якому випадку, обидві тенденції означають, що інтеграція цих країн у світову економіку буде продовжуватися.

3. Індекси «C», «D» і «E» указують на тенденцію до росту у всіх цих країнах за деякими винятками. Індекс «З», що відображає відношення середнього темпу росту валових капіталовкладень до реального темпу росту ВВП, показує, що процес формування капіталу, імовірно, буде набирати швидкість у результаті зростаючої схильности до накопичень і відповідно зі зменшенням схильности до споживання. Обидві ці тенденції очевидні (див. індекси «D» і «Е»). Якщо величини цих індексів менше одиниці, це означає, що формування капіталу, імовірно, буде рости швидше, ніж споживання і ВВП, і це повинно створити надійну основу для подальшого росту. Формування внутрішнього капіталу завжди є більш важливим фактором для швидкого і стійкого росту, ніж приплив иноземних капіталів. Тільки для Чехії, Словаччини, Туркменії й Узбекистану очікується, що індекс «З» залишиться нижче одиниці. Це означає, що споживання, імовірно, буде рости швидше, ніж інвестиції. Якщо справи підуть саме так, може початися процес «пожирання плодів майбутнього», і темп росту може зменшитися після 2002 р.

Ще одна причина впевнености в стійкому рості постсоціялістичних націй – очікування, що нові ринкові економіки, у тому числі і перехідні, будуть розвиватися швидкими темпами. У 1997 р. МБРР передбачав для цієї групи економік середній темп росту 5–6% на найближчі 25 років, тоді як для розвинутих ринкових економік очікується ріст всього 2,5% (табл. 41). Темпи росту для «п’ятірки великих країн» (Бразилія, Індія, Індонезія, Китай і Росія) очікувалися 5,8% у рік^144. Очікувалося, мабуть, що Китай і Росія повинні, завдяки своїй досить значній вазі у світовій економіці, грати важливу роль. Усього, відповідно до думки МБРР, частка економік «п’ятірки великих країн» у світовому виробництві повинна зрости з 8% у середині 90-х років до приблизно 16% до 2020 р. Частка їх у світовому експорті повинна зрости відповідно з 9 до 22%, з яких майже половина (близько 10%) прийдеться на Китай.

Таблиця 41. Середньорічний світовий ріст і частки у світовому ВВП, 1974-2020 рр., %

Джерело: МБРР, 1997 р.
* Ринковий обмінний курс з урахуванням фіксованого долара, 1992 р.
** Сінгапур, Південна Корея і Тайвань.
*** Бразилія, Китай, Індія, Індонезія і Росія.
**** Малайзія, Таїланд і Філіпіни.

Однак, усього роком пізніше всі ці прогнози довелося переглядати. У них були закладені недостовірні методологічні припущення, але, крім того, і хід подій істотно змінив ситуацію. Через східноазійську інфекцію і триваючу кризу в Росії рівень оптимізму у 1998 р. був уже на порядок нижчим, ніж у 1997 р., а політику урядів і міжнародних організацій необхідно було переглядати і змінювати.

Після ядерних випробувань в Індії і Пакистані «велика сімка» (до нещастя, і МБРР теж) застосували до цих країн економічні санкції. Однак, незабаром вони були зняті, не тому що когось стурбувало можливе уповільнення економічного росту в Індії і Пакистані, а в основному через побоювання втратити можливість розширення експорту на ринки цих країн.

Вважалося, що у 1997 р. швидкий ріст в Індонезії повинен продовжитися, однак у 1998 р. МБРР передбачав уже скорочення на 10–15% тільки протягом одного року, і за його даними ще 50 мільйонів індонезійців опинилися за межею бідности (дохід менше одного долара в день). У випадку здійснення належних реформ і заходів для структурних перетворень, погоджених із Бретонвудськими організаціями, можна сподіватися, що після подальшого скорочення на 2% у 1999 р. відбудеться деяке відновлення у 2000 р. на 2–4%. Вважається, що в результаті східноазійської кризи Індонезія піде по «стопах» Мексики, де після девальвації песо у грудні 1994 р. ВВП упав на 7%, а потім знову підскочив на ті ж 7%. Однак, у Південно-Східній Азії через безпрецедентний відтік капіталів спад економіки може тривати довше, а відновлення – наступити пізніше.

Таким чином, Бразилія, здавалося, мала добрий шанс стати провідним виробником у п’ятірці великих країн. Однак, безладдя на світових ринках капіталу дали неґативний ефект і викликали в економіці Бразилії структурні зрушення, у результаті чого вона також не піднялася до очікуваного рівня. Значний короткотерміновий борг і пов’язані з ним дуже високі процентні ставки лягли додатковим тягарем на державний бюджет. З огляду на уроки індонезійської кризи і російських труднощів, МВФ і уряд США вирішили витягти бразильську економіку з лиха. Для цього був підготовлений особливий «аварійний» фінансовий пакет приблизно у 41,5 млрд. доларів, тобто майже удвічі більше, ніж призначалося для Росії, що опинилася у 1998 р. у значно складнішому становищі. Але цього разу на карту була поставлена не тільки доля бразильської економіки, але престиж МВФ і казначейства США. Деякі складали провину за індонезійську кризу і російські труднощі на спадщину соціялізму. А серйозний відкат назад у Бразилії може означати, що основна сума величезного зовнішнього боргу цієї країни не буде повернута кредиторам зі США. Ці втрати, можливо, будуть стимулом для пошуку більш глибоких причин кризи.

Тим часом, МБРР у 1997 р. передбачав для перехідних економік середній темп росту на період 1992 – 2020 рр. 5,5%, що менше середнього темпу росту для Індонезії (6,9%), а також для Малайзії, Філіппін і Таїланду (7,1%). Хоча прогноз МБРР був «довготерміновим», його слід було переглянути усього через рік, оскільки перехідні країни посіли місця в списку найбільш швидко зростаючих економік. Відбулося це не через раптове пришвидшення росту, а тому, що країни «великої п’ятірки» і економіки країн АСЕАН перемістилися ближче до кінця списку¹⁴⁵.

У будь-якому випадку прогноз МБРР для перехідних економік виявився занадто оптимістичним. У 1992–1996 рр. ці економіки скорочувалися на 5,1% щорічно, а у 1997–1998 рр. їх сумарний ВВП зріс усього на 2% у рік (див. табл. 8). І все-таки МБРР очікував зростання виробництва в цих країнах у середньому на 7,6% у рік у 1999 – 2020 рр. Це означає, що виробництво повинно буде підскочити вчетверо, а частка цих країн у світовому ВВП – майже подвоїться, і зросте з 3,2% наприкінці 90-х до 6% до 2020 р.¹⁴⁶.

Але чи реальне досягнення і підтримка такого високого темпу росту ВВП протягом довгого часу для перехідних економік? Оскільки малоймовірно, що у всіх цих країнах буде однаково високий темп росту, то, можливо, у деяких з них темп росту повинен бути ще вищим, скажімо 10% у рік. Очевидно також, що в більшості країн темп росту буде менше 7,6% у рік. Це говорить про те, що МБРР (разом із МВФ) знову став жертвою свого надмірного оптимізму.

Оптимізм, можливо, добра риса, але зайвий оптимізм – поганий порадник, особливо при формуванні політики розвитку. Хотілося б, звичайно, вірити, що 24 країни будуть розвиватися швидше, ніж абиколи, протягом 20 років, але така віра межує з відсутністю реалізму. За сприятливих обставин тільки деякі щонайліпше працюючі постсоціялістичні економіки мають реальний шанс хоча б наблизитися до нормального рівня росту, і то на короткий час. Одна чи дві, можливо, зможуть підтримувати його усі 20 років.

Звичайно, країни групуються за геополітичними чи системними критеріями, однак постсоціялістичні перехідні економіки не можна розглядати як однорідну групу щодо їхнього тривалого росту. Ці країни ввійдуть у XXI століття різними шляхами. Одних там може очікувати застій, инших – стійкий розвиток і тривалий ріст.

13.2. Оптимістичні прогнози, похмурі сценарії і мудра політика

Менше, ніж через рік після того, як МБРР видав свою найбільш оптимістичну оцінку світової економіки і пообіцяв блискуче майбутнє, Роберт Рейч, міністр праці у першій адміністрації Б. Клінтона, уже бачив иншу перспективу. У відповідь на заходи, вжиті Бретонвудськими організаціями і міжнародними фінансовими колами, а також його колишніми колегами з Міністерства фінансів США, у зв’язку зі східноазійською кризою, Рейч попереджав, що події можуть повернутися в инший, неприємний бік: «Розглянемо загальну картину: у Південно-Східній Азії – обвал валют і банкрутств банків; ріст безробіття в найбільшій економіці Латинської Америки і падіння заробітної плати в регіоні; стагнація і безробіття в Европі; швидко наближається межа спроможности споживачів США приймати на себе великі борги. Мірою гальмування світової економіки зростає загроза соціяльного занепокоєння».

Зазначимо, що не згадано небезпеку кризи в Китаї. Що стосується перехідних країн Европи і СНД, то, хоча їх виразно вважають на шляху до успіху, можливо, вони не числяться в списку «дійових осіб» через незначний вплив на світову економіку. Однак, малюючи сумну картину світової економіки, не слід апріорі виключати потенційний неґативний вплив перехідних економік, навіть якщо він здається менш істотним, ніж вплив кризи у Східній Азії.

На противагу цьому в 1998 р. з’явилися порівняння між кризою в Східній Азії і ситуацією в перехідних економіках. Схожі риси часто перебільшувалися, на них зверталася зайва увага, а розходження чомусь ігнорувалися. Показові були слова, що пролунали в Києві в травні 1998 р., на щорічній зустрічі ЕБРР: «Виступаючі зазначали ряд схожих рис між країнами Азії і Европи, з одного боку, і країнами колишнього Совєтського Союзу, з иншого. Ці схожі риси – розширення поточного платіжного дефіциту в декількох країнах, а також проблеми корупції і корпоративного управління. Зокрема, виступаючі переконували країни регіону почати термінові заходи для зміцнення фінансової системи. Діючий президент ЕБРР Чарльз Френк сказав, що інвестори регіону зіштовхуються з таким труднощами, як зайва бюрократія, погано розроблена і дотримувана податкова система, а також високий рівень злочинности і корупції. У регіональних компаніях спостерігається зневага до прав акціонерів, недостатня прозорість і відкритість, нечутливість до конфліктів інтересів, бажання давати й одержувати хабара».

Подібними аналогіями не слід нехтувати, але не варто і перебільшувати. Поточні платежі і податкові бюджети в країнах Південно-Східної Азії перед кризою виглядали більш здоровими, ніж зараз у країнах з перехідною економікою. Більше того, економіки цих країн два чи три десятиліття росли з дуже високою швидкістю, тоді як для перехідних економік останнє десятиліття було періодом глибокого падіння. Проте, кілька наступних років, можливо, будуть для них схожі, і тим, і иншим доведеться боротися за досягнення тривалого росту. Південно-Східна Азія повинна буде перебороти свої проблеми, а перехідні економіки – просунутися далі шляхом реформ і структурних перетворень.

У країнах перехідної економіки може відбутися податкова й економічна криза. Значна лібералізація в період експансії глобальної економіки не тільки дає постсоціялістичним країнам шанс росту, але також робить їх беззахисними перед впливом чужої кризи. Ніяка група економік ніколи не відкривалася настільки швидко навколишньому світу, як це зробили постсоціялістичні економіки. Після десяти років перебудови багато хто з них більш відкриті для різного роду трансакцій і угод, ніж десятки менш розвинутих економік в Африці, Азії і Латинській Америці.

Так, у результаті рівнобіжного плину процесів лібералізації і глобалізації, доля більшости перехідних країн тепер залежить від факторів, які уряди цих країн (включаючи податкові і валютні органи) якщо і можуть контролювати, то не цілком. Події на ринках капіталу у Москві чи Празі, Ташкенті чи Любляні, Бухаресті чи Бішкеку усе менше і менше залежать від місцевих парламентів, президентів, урядів і центральних банків і усе більше і більше – від глобальних фінансових ринків, особливо в Лондоні, Парижі, Нью-Йорку, Франкфурті і Токіо. Надзвичайно важливим моментом є кількість короткотермінового иноземного капіталу, залученого в нову економіку, і, отже, рівень залежности цієї економіки від нервових і полохливих інвесторів. Світова дефляція могла б знову запустити механізм кризи в перехідних економіках. Якщо великі ринки не будуть піддані ререгулюванню (під наглядом міжнародних фінансових організацій) з урахуванням інтересів більш слабких економік, ці економіки можуть виявитися не спроможними перебороти можливі труднощі.

Час від часу, безумовно, будуть відбуватися фінансові і економічні кризи, хоча заздалегідь важко сказати, де і коли. Якщо криза відбувається в маленьких Албанії чи Естонії, наслідки будуть менш серйозними, по-перше, тому, що втягнуті невеликі країни; по-друге, тому, в основному, що в цьому випадку меншим буде ризик «інфекції». Однак, якщо криза відбудеться в Польщі, Росії чи на Україні, то це стане проблемою для усіх. Відповідно криза великої перехідної економіки виразно буде мати набагато більш серйозні наслідки для регіону і глобальної економіки, якщо вона піде відразу за східноазійською кризою, ніж якщо вона відбудеться в період відносного спокою у світовій економіці.

І все-таки, якщо не вживати заходів для запобігання гіршого, імовірність неґативних подій зростає. Добрий шлях спробувати уникнути неприємностей – прорахувати можливі сценарії і почати відповідні кроки для того, щоб події не розгорталися по гіршому з них. Справді, у процесі здійснення «стратегії для Польщі» час від часу обговорювалися «чорні сценарії» і розроблялися плани їхнього запобігання. Поза всяким сумнівом, економічна політика в цій країні у 1994 – 1997 рр. була успішною, почасти завдяки такому підходу.

Проте, кризи відбуваються не через брак теоретичних знань про те, як їх уникнути. Причиною є нездатність вирішити конфлікти інтересів до того, як вони приводять до нещастя. Вирішення конфліктів – надзвичайно важливий компонент подолання криз. Повинні бути відкриті дискусії зі спірних питань, з методів лобіювання (особливо неформального) а також з реальних чи потенційних інтересів впливових груп на внутрішній чи міжнародній арені, включаючи олігархів, урядову бюрократію, політичні партії, дослідників і радників, ЗМІ й ідеологів. Неправда, що в громадянському суспільстві кожен безкорисливо працює на благо здорової економіки. Багато дійових осіб зайняті просто пошуками вигідної позиції. Це ще одна причина, з якої серйозний перспективний аналіз завдань уряду, разом з поточною урядовою політикою, може дати результати, що сприяють задоволенню справжніх потреб економіки і суспільства.

Економічне безладдя, фінансова чи виробнича криза в Европі чи СНД навряд чи викликають всесвітній спад. Незважаючи на те, що росте залученість приватного сектора в ці економіки, що збільшується приплив портфельних і прямих інвестицій і що розширюється роль міжнародної торгівлі, глобальна економіка, як і раніше, досить обмежено представлена в перехідній Европі і колишніх совєтських республіках. Зрештою, колапс системи централізованого планування і різкий спад перехідних економік не викликав спаду у світовому масштабі. Навпаки, він дав додатковий імпульс розвитку капіталізму й експансії світової економіки.

Але якби Китай виявився уражений східноазійською «інфекцією» чи якби він став жертвою власної кризи, наслідки для глобальної економіки були б значно серйознішими¹⁴⁷. Зв’язки між Китаєм і рештою світом усталилися і постійно посилюються. Китай перетворився в дуже важливий ринок експорту для розвинутих країн і інвесторів. Жоден розумний виробник експортного товару, жоден фінансовий посередник не буде ігнорувати ринок цієї країни, де проживає одна п’ята частина населення Землі, і жоден розумний економіст не буде ігнорувати наслідки потенційної кризи на такому величезному ринку.

Якби планові економіки кінця 80-х років були так само тісно пов’язані зі світовою економікою, як Китай наприкінці 90-х, то колапс «реального соціялізму» напевно спровокував би світовий спад. Індустріальні країни втратили би ринки й сферу своїх зовнішніх інвестицій. Їхній експорт у ці країни упав би, виробництво і зайнятість зменшилися, як і прибутки, і сумарні доходи міжнародних інвесторів.

Але цього не відбулося, оскільки соціялістичні «ринки» були майже цілком закриті для Заходу. «Дикий» Схід викликав політичну стурбованість курсом ринкових реформ, змушуючи тим самим иноземні банки, багатонаціональні корпорації й інвесторів триматися на віддалі. Так що коли виробництво в командних економіках упало, це було відчужене від світу виробництво, що майже не мало фінансових, торгових і виробничих зв’язків із глобальною економікою.

Однак, це відкрило нові можливості для багатьох корпорацій Заходу і Сходу: хтось втрачає, хтось знаходить. З того моменту існує значно більше можливостей експорту товарів і інвестування капіталу на нові ринки. Загальна лібералізація (у тому числі запровадження конвертованої валюти) і зрушення в структурі попиту дали новий поштовх експорту й иноземним інвестиціям в усі перехідні регіони.

У найближчі роки позиції соціялістичних і постсоціялістичних економік почнуть мінятися. Вирішального значення набудуть зміни в найбільших колишніх совєтських республіках, у першу чергу в Росії і на Україні, а також у Казахстані, Туркменії й Узбекистані. Чверть мільярда людей будуть робити товари і торгувати, як ніколи раніше, а також споживати зростаючу кількість імпорту. Величезні природні ресурси (їхній потенціал здатен серйозно вплинути на схему світового постачання в багатьох галузях) привернуть ще більшу увагу транснаціональних корпорацій. Продовжиться приплив портфельних і прямих інвестицій, покликаних задовольнити потребу в капіталі. Найбільші колишні совєтські республіки будуть нагадувати Китай і В’єтнам вісім-десять років тому, а зміни в перехідних економіках Центральної Азії можуть бути ще більш драматичними і динамічними, так що відносне значення розвинутих країн може трохи змінитися на користь колишніх совєтських республік.

Зараз стало очевидним, що постсоціялістичні економіки включилися в процес досягнення рівня найбільш розвинутих країн. Починаючи з відносно низького рівня виробництва і ВВП на душу населення між 3000 і 10 000 доларів у Европі і між 1000 і 3000 доларів у Центральній Азії, вони мають у даний час шанс рости швидше, ніж велика частина иншого світу.

З цієї причини перехідні економіки иноді кваліфікуються як країни, що розвиваються, і на користь цього погляду говорять деякі арґументи. Структурна перебудова, приплив иноземних інвестицій, лібералізація торгівлі і ринку капіталу, збільшення інвестицій в інфраструктуру і людський капітал – усі ці риси є спільними для обох груп країн. Не є простим збігом той факт, що прогноз темпу росту ВВП для цих груп на перші два десятиліття XXI століття складає 6% для країн, що розвиваються і 7% для перехідних економік. Ці прогнози засновані на припущенні, що акціонерний капітал буде збільшуватися на 7% у рік аж до 2020 р., а продуктивність буде рости на 1,7%.

Основний сценарій на 2020 р., який передбачає МБРР, такий: «Вважається, що буде відбуватися значна лібералізація торгівлі... Очікується, що більшість відкритих світовій торгівлі й інвестиційному середовищу країн і регіонів, що розвиваються, доможуться стійкого прогресу в широкому спектрі структурних і макроекономічних реформ, у результаті чого сумарний ріст країн, що розвиваються, у період до 2020 р. буде на 2-3% більшим, ніж в останні двадцять п’ять років».

Такий розвиток видається цілком ймовірним, якщо вважати заданими зростаючу схильність до накопичень і результати структурних перетворень, причому і те й инше повинно підсилюватися припливом прямих иноземних інвестицій. Тому політика повинна працювати на реалізацію цього позитивного, хоча і важкого сценарію. З багатьох причин можна очікувати ще більшого росту продуктивности. Ринковий розподіл фінансових, сировинних і трудових ресурсів, а також технологічний прогрес повинні сприяти значному і швидкому росту загальної продуктивности. Отже, здатність до стійкого і швидкого росту можна підштовхнути. Однак це вірно тільки для найбільш успішних перехідних економік. Переможцями не можуть бути усі.

Деякі дослідження з розвитку і переходу показують, що лібералізація торгівлі і велика відкритість постсоціялістичних економік повинні сприяти підвищенню ефективности і конкурентоспроможности, а отже, і більш високим темпам росту. Принаймні в країнах, найбільш просунутим шляхом переходу, політика орієнтована на ріст експорту. Міжнародна торгівля розглядається як рушійна сила для пришвидшення росту і повинна (як очікується) розвиватися значно швидше, ніж виробництво в цілому. Очікується, що в цих країнах довготерміновий ріст експорту буде перевершувати темп росту ВВП на 0,7%, а темп росту частки експорту у світовій торгівлі – на 0,8%. Для імпорту аналогічна різниця оцінюється у 0,4 і 0,5% відповідно.

На відміну від прогнозів щодо росту ВВП, оцінки МБРР щодо розширення торгівлі перехідних економік, здаються занадто консервативними. Експорт і імпорт у деяких країнах можуть розвиватися набагато швидше через послідовність перетворень у перехідних економіках. По-перше, обсяг торгівлі падає швидше й більшою мірою, ніж виробництво в цілому; відновлюється він також швидше, ніж ВВП, і згодом, будучи одним з локомотивів росту, розвивається більш швидкими темпами, ніж національний доход. Тому можна чекати, що частка перехідних економік у світовій торгівлі в 2020 р. буде навіть вищою, ніж це випливає з оцінок МБРР (3,6% для експорту в порівнянні з 3% у 1992 р. і 3,9% для імпорту в порівнянні з 3,4% у 1992 р., табл. 42).

Таблиця 42. Ріст торгівлі і її частка у світовій торгівлі, 1992-2020 рр., %

Джерело: МБРР, 1997 р.
* Експорт і імпорт, дані в доларах. 1992 р.
** Бразилія, Індія, Індонезія, Китай і Росія.
*** Малайзія, Таїланд і Філіпіни.

Инша справа, як усе це вписується в аналітичну модель світової торгівлі, на якій заснована вся матриця довготермінових прогнозів світової економіки. Очевидно, вплив розширення торгівлі на ріст виробництва було недооцінено, у той час як значення не пов’язаних з торгівлею факторів, що сприяють росту, наприклад, підвищення продуктивности праці, поліпшення ефективности розподілу завдяки лібералізації і приватизації, навпаки, переоцінено. Коротше кажучи, прогноз МБРР представляється занадто песимістичним стосовно перспектив розширення торгівлі і занадто оптимістичним стосовно росту ВВП. Можливо, було б ліпше, якби МБРР помилився в инший бік.

З огляду на різні геополітичні, фінансові і культурні характеристики, було б великою помилкою очікувати, що всі перехідні економіки будуть розширюватися однаково. Хоча всім, особливо міжнародним організаціям, нелегко визначити заздалегідь, які саме перехідні країни досягнуть успіху, а які ні, можна з упевненістю припустити, що деякі постсоціялістичні економіки (поки ми не знаємо, які саме) будуть переживати застій, якщо не більш серйозні економічні проблеми. У якісь періоди деякі країни будуть стрімко розвиватися, а инші – переживати кризу. Усупереч очікуванням багатьох експертів так уже відбулося у Чехії (стрімке зростання до 1997 р. і криза у 1997–1998 рр.), а також в Албанії, Болгарії і Румунії, хоча і не такою мірою. Занадто оптимістичні прогнози знову і знову робляться щодо Росії, що, здається, потрапила в пастку і перебуває у системному вакуумі. У 1997–1999 рр. вона в черговий раз виявилася не спроможною запустити процес росту (усупереч прогнозам, сформульованим ще до краху в серпні 1998 р.).

Насправді ж, на відміну від прогнозів, ми як і раніше, бачимо періоди млявої роботи економіки країн і субрегіонів. У будь-якому випадку, до 2020 р. ВВП перехідного регіону, звичайно ж, не збільшиться вчетверо. Більш реалістична оцінка полягає в тому, що ВВП 28-ми перехідних економік (Монголії і 27 постсоціялістичних країн СНД і Европи) може за два наступні десятиліття тільки подвоїтися.

Однак, якщо ВВП якої-небудь країни скорочується з певною швидкістю протягом якоїсь кількости років, а потім росте з тією ж швидкістю за такий же період часу, це зовсім не означає, що ріст обов’язково перекриє скорочення, особливо якщо країна йде від доперехідного рівня до постперехідного. Це питання простої арифметики. Наприклад, падіння ВВП із 1990 по 1997 р. у середньому склало 8,3% у рік. Це привело до загального падіння ВВП щодо докризового рівня 1989 р. на 50%. Однак, щоб повернутися до рівня 1989 р., російська економіка повинна тепер рости в середньому на 7,2% щорічно протягом цілого десятиліття чи на 9,1% – ті ж 8 років. Якщо ж швидкість росту буде такою ж, як швидкість падіння (тобто 8,3%), то для досягнення докризового рівня ВВП буде потрібно дев’ять, а не вісім років. Так само й у Польщі в 1990–1991 рр. ВВП упав на 18% чи в середньому на 9,4% у рік. Насправді польській економіці треба було приблизно три з половиною роки при середньому темпі росту 5,8%, щоб знову досягти доперехідного рівня. Падати завжди легше, ніж підніматися.

Якщо хтось може передбачити на найближчі чверть століття щорічний темп росту 7–8% для провідних перехідних країн, що будуть користатися більш сприятливими зовнішніми умовами і яким поталанить з розумним урядом, то цей провидець повинен мати також досить уяви, щоб передбачати, що середньозважений річний темп росту перехідних економік на найближчі 25 років складе щось близько 5%. Проте, темп їхнього росту повинен перевищувати темп росту глобальної економіки, так що частка перехідних економік у світовому виробництві буде також рости, хоча навряд чи складе до 2020 р. більше 6%.

Починаючи з 1992 р. і до 1998 р., середньорічний темп росту ВВП був набагато нижчим, ніж середній темп росту, передбачений на весь період 1992–2020 рр. МБРР оцінював середньорічний темп росту ВВП у 5,5%, а насправді середньозважений ріст ВВП для 25 країн, що перебувають у сфері діяльности ЕБРР, склав у 1997 р. 1,6%, а у 1998 р. очікувався у розмірі 2,5% (див. табл. 8). У 1995–1997 рр. усього кілька країн дійсно пережили дуже швидкий ріст, як і прогнозував Світовий банк. Навіть у Польщі у 1994–1997 рр. був зареєстрований ріст реального ВВП усього 6,4%, і якби цей темп протримався довше, це було б величезним досягненням. З огляду на все це, прогноз МБРР необхідно буде знову переглядати убік зменшення.

МБРР, инші організації, а також впливові аналітики будуть, імовірно, продовжувати робити недостовірні прогнози, але в цьому немає нічого незвичайного. Зрештою, прогнози у цій сфері – по суті здогади, вони можуть стати реальними тільки в тому випадку, якщо припущення, що стоять за ними, також виявляться точними. Навряд чи так трапиться з прогнозами МБРР щодо перехідних економік, хоча ніхто не може знати заздалегідь, як надалі вони будуть розвиватися. Наприклад, ніхто у 1988 чи навіть у 1996 р. не міг передбачати, що в чотирьох країнах АСЕАН трапиться серйозна криза. Але не варто надавати занадто великого значення неточним прогнозам. Зрештою, винуваті не прогнози, а політика.

Відповідно, якщо економіка виявиться більш здоровою, ніж очікувалося, це зовсім не обов’язково означає, що прогноз був поганий. Можливо, політичне планування виявилося ліпшим, ніж очікувалося. Реальні темпи росту не визначаються лише початковими умовами і добре відомими (а тому, зрозуміло, ліпшими) схемами росту. На них впливають також зовнішні шокові впливи (чи відсутність таких), несподівані повороти шляхів розвитку певних країн і, звичайно, політика, здійснювана урядами, центральними банками і міжнародними організаціями. Змінюються умови і пріоритети, розвиваються політичні інструменти. Так що темп росту також може змінитися. Немає причин вважати, що в перехідних економіках час від часу не будуть траплятися політичні невдачі, і це повинно послужити достатньою причиною для обережности в прогнозуванні.

Відносна вага тієї чи иншої країни у світовій економіці залежить від внеску країни до світового ВВП. З цього погляду найбільшу вагу серед перехідних економік має Росія. Незважаючи на сильний спад, Росія, як і раніше, має понад 40% від загального ВВП постсоціялістичних країн. Наступною є Польща, частка якої у ВВП складає близько 14%. У результаті сильного падіння економіки Росії і дуже швидкого росту економіки Польщі відносні позиції цих двох економік, що мають принципове значення для розвитку инших постсоціялістичних економік, значно змінилися. Якщо у 1990 р. відношення ВВП Росії до ВВП Польщі було майже 7:1 (у доларах за купівельною спроможністю), то в 1998 р. – уже максимум 3:1. У геополітичному плані така зміна економічної ваги двох країн має більше значення, ніж запрошення Польщі до вступу в НАТО.

Коливання темпів росту перехідних економік у перспективі будуть сильно відрізнятися від циклічних коливань позитивного економічного росту планових економік. Вони будуть більше нагадувати підйоми і падіння ділового циклу, типового для сучасної ринкової економіки. Коливання росту будуть відбуватися через фактори попиту та пропозиції, а також через зміни на ринку праці. У якісь моменти безробіття буде визначати низьку заробітну плату для одних і високі прибутки для инших. Таким чином, як з внутрішніх, так і з зовнішніх причин будуть періоди прискореного росту і періоди повільного росту, застою чи навіть невеликого спаду.

Однак, без сумніву, постсоціялістичні економіки будуть рости. Схема зміни темпів зростання виробництва і національного доходу, імовірно, буде нагадувати радше 50-і чи 70-і роки (див. табл. 7), ніж 90-і (див. табл. 8 і 13). Будуть спостерігатися більш швидкі і більш повільні темпи росту, але ці зміни не зможуть вплинути на здатність перехідних економік до конкуренції і розвитку у перспективі. Отже, перехід до ринку приведе до значно більш серйозних змін якісних характеристик росту, ніж його кількісних характеристик. Якість росту зміниться в основному завдяки поліпшенню якости продукції і послуг, а отже, міжнародної конкурентоспроможности. Мірою інтеграції перехідних економік характеристики найбільших циклічних коливань усе більше будуть залежати від тенденцій росту світової економіки. Проте, основна схема росту, включаючи темп і будь-які періодичні коливання, буде визначатися в основному внутрішньою політикою, а не зовнішніми подіями. Тут, таким чином, криються як нові можливості, так і проблеми.

13.3. Манівці і тупики

Мистецтво управління перехідною економікою і визначення економічної політики формується у пошуку балансу задоволення очікувань суспільства щодо підвищення рівня життя і очікувань ділового співтовариства. Тільки на значному проміжку часу і тільки при розумному управлінні ці дві тенденції можуть підтримувати одна одну і саме в таких умовах ріст може стати тривалим. Але якщо спостерігається зрушення убік необґрунтованого збільшення приватних доходів (тобто, якщо це збільшення є занадто швидким і занадто великим у порівнянні з можливостями економіки), то в результаті нестабільности всякий шанс на реальне поліпшення життєвих умов випарується, і суспільство буде налаштовано проти переходу до ринку. У випадку протилежного зрушення, цього разу убік занадто великих поступок внутрішнім і міжнародним інвесторам і фінансовим колам, результат буде дуже схожим. Тільки інтегрований підхід до потреб споживаючого, нагромаджуючого, працюючого і інвестуючого секторів суспільства і до очікувань міжнародного ділового і фінансового співтовариства може сприяти високоякісному росту.

Здійснити такий підхід дуже складно, оскільки до перехідного процесу залучено безліч конфліктних інтересів, і ці інтереси відображаються у різних стратегіях переходу. На політичній арені иноді важко відрізнити добру спільну ідею від ідеї, що переслідує тільки певні інтереси. Процес переходу в цілому багатошаровий і має безліч можливих шляхів, при цьому конкретні характеристики цього процесу виникають у відповідності зі своєю власною логікою, тому важливо знати і розуміти численні корені і джерела процесу переходу. Якщо швидкість і координація здійснюваних перетворень не контролюються ефективним чином (наприклад, приватизація і контроль за фінансовими посередниками, чи лібералізація цін і створення системи соціяльної безпеки, чи лібералізація торгівлі і політика, спрямована на підвищення конкурентоспроможности), може трапитися криза, можливо, навіть більш важка, ніж криза, що супроводжувала кінець ери централізованого планування.

Перехід до ринкової економіки – настільки ж управлінська проблема, як і економічна. Процес дуже динамічний, а кожен випадок унікальний, проте багато економістів-дослідників і инших експертів переживають спокусу узагальнити цей процес і запропонувати єдину теоретичну схему з метою об’єднати його цілком і у всій його складності. Насправді ж, належний підхід у межах однієї країни повинен бути більше схожим на діяльність менеджера, що щодня зіштовхується з новими проблемами і змушений шукати відповіді на нові питання. Процес переходу до ринку, зокрема його структурні й інституціональні аспекти, містить у собі такі швидкі і часті зміни, що теоретичні узагальнення часто мало корисні і не мають практичного значення. Деякі ситуації змінюються настільки стрімко, що бажання прикласти теоретичні схеми нагадує спроби сфотографувати пейзаж з вікна швидкісного потягу.

Можна отримати досить точне і своєчасне уявлення про ефективність антиінфляційної політики шляхом аналізу відповідних щомісячних даних. Якщо інфляція збільшується щомісяця, можна на це швидко зреагувати. Однак, пунктуальне відстеження тенденцій поширення бідности набагато складніше. Може виникнути така ситуація, коли ріст нерівности і бідности у 1998 р. можна буде зафіксувати, скажімо, тільки у 2001 р., але на той час, імовірно, виявиться вже занадто пізно вживати оздоровчих заходів.

Добра політика, застосована несвоєчасно, може перетворитися в погану. Точно так само ми найчастіше не бачимо належної політичної реакції на доконаний факт. Якщо на події, що відбуваються, немає жодної реакції, теоретична оцінка цього факту, можливо, не буде мати подальшого розумного політичного доповнення. Наприклад, якщо стає очевидним, що приватизація того чи иншого об’єкта державної власности проводиться погано, може виявитися непросто і навіть шкідливо намагатися відновити статус-кво, скасувавши вже зроблені політичні, фінансові і юридичні кроки. У подібній ситуації єдина розумна реакція – знизати плечима і продовжувати рух уперед.

Маючи перед собою такі практичні перешкоди ефективному рішенню проблем, багато економістів і провідні політики схильні покладатися на вже існуючі теорії і засоби, хоча часто вони не підходять для рішення поточних проблем. Дослідники намагаються знайти опорні точки, радники намагаються використовувати досвід, отриманий в инших обставинах.

І все-таки, постсоціялістичний перехід до ринку – як зрозуміли дослідники і радники, – не слідує за якимось добре відомим історичним чи теоретичним прецедентом, чи це досвід повоєнної Европи, ортодоксальні неоліберальні доктрини, Вашинґтонський консенсус чи старі бюрократичні методи урядового втручання. З цієї причини перехідна політика повинна бути творчою, інноваційною і гнучкою. Звичайно, політикам перехідних країн варто покладатися на знання, досвід і поради инших систем і регіонів, однак вони повинні швидко вносити поправки за вимогою обставин, а також вчитися на помилках і досягненнях инших перехідних країн. Будь-яка задана політика в якихось випадках може спрацювати, а в якихось – ні. Так може відбутися в одній і тій же країні в різні періоди, а може й у різних країнах у той самий період.

Невідповідні доктрини і погані поради мали занадто сильний неґативний вплив на політику перехідних країн, вони завели деякі постсоціялістичні країни на обхідні дороги і навіть у тупики. Після декількох років переходу, незважаючи на всі пережиті труднощі, дотепер немає ніяких ознак того, що Албанія, Бєларусь, Боснія-Герцеговина, Туркменія і Югославія впритул наблизилися до оздоровлення економіки. Те ж стосується найбільших постсоціялістичних країн, Росії й України¹⁴⁸.

Багато радників, уряди й організації, на жаль, продовжують підтримувати помилкову політику. Країни, мабуть, уже втомилися від дурних порад і виставлених умов, що не мають нічого спільного з їх внутрішніми обставинами. Їм варто самостійно вивчати досвід переходу до ринку скрізь, де він є, щоб шукати шляхи, які дозволяють уникнути тупиків і обхідних доріг. Невеликі країни можуть багато почерпнути з досвіду Словенії. Навіть віддалена Киргизія спроможна надати приклади плідної політики, що можуть виявитися корисними для маленьких чи середніх колишніх совєтських республік. Безліч уроків може дати і Польща.

У цілому ж необхідно визнати досягнення перехідних країн Европи, що були совєтських республік, Китаю і В’єтнаму в їхніх спробах створення ринкової економіки і досягнення економічного росту. Навіть у країнах, що переживають серйозні приступи економічної депресії і безладдя, багато змін дуже позитивні, включаючи виникнення нових організацій і еволюцію ринку. Насінини ринкової економіки посіяні, хоча в деяких місцях врожаю доведеться чекати довго.

Проблеми, що стоять перед провідними перехідними країнами Европи, усе більше нагадують проблеми країн ЕС. Справді, перехід до ринку навряд чи усуне прогресуюче безробіття, податкові складності, старіння суспільства, нерівність і несправедливість у розподілі доходу й уразливість ринків капіталу. Маючи справу з такими проблемами, жодна країна не приречена на успіх і не гарантована від поразки.

Крім того, хоча це здається очевидним, тільки недавно було широко і відкрито визнано, що участь уряду, а не механізми вільного ринку, є визначальним чинником успішного переходу. Основний підхід деяких провідних міжнародних організацій щодо цього почав помітно змінюватися тільки у 1997 р., безсумнівно внаслідок триваючої економічної депресії і зростаючої критики на їх адресу не тільки самих урядів перехідних країн, але і таких різних інститутів, як Ватикан і Йєль, агентство Моуді і ЮНЕСКО, Інститут міжнародних фінансів і Міжнародна організація праці (МОП). Зрештою, усі основні міжнародні організації почали підкреслювати принципове значення участи уряду.

Колись ці організації вважали, що спонтанні ринкові сили приведуть перехідні економіки до тривалого росту. Тепер, через сумні результати втілення цієї позиції в життя, маятник хитнувся в инший бік. Наприклад, Польща, найбільш успішна з усіх перехідних економік, неодноразово демонструвала, що інноваційна політика може дати результати, далеко переважаючі навіть найбільш оптимістичні прогнози, а ліберальний підхід «поживемо – побачимо» далеко не такий ефективний, як активна і розумна участь уряду¹⁴⁹. Виходячи з досвіду як спаду економіки, так і її росту на ранньому етапі переходу в багатьох країнах, у 1996 р. стало ще більш очевидно, що успіх перетворень багато в чому зобов’язаний надійності і наполегливості політики уряду.

Суть не в тому, що уряд ліпший за ринок, але в тому, що добрий уряд ліпший, ніж поганий чи його відсутність. Тільки той уряд, що активно підтримує творчі ринкові сили, заслуговує називатися добрим. Найліпшим рецептом для успішного переходу до ринку і досягнення стійкого розвитку, мабуть, є певна суміш з вільного ринку і політики уряду. Розумний уряд може використовувати ринок для досягнення цілей економічної політики, але ринкові сили не спроможні змінити політику уряду у своїх цілях. Досягнення високоякісного росту неможливе, поки відсутній баланс між урядом і ринком. Це ще один урок початкового етапу переходу, коли багато країн зазнали невдачі саме з цієї причини.

13.4. А чи буде щасливий кінець?

Соціяльно-економічний і культурний розвиток буде продовжуватися навіть після того, як завершиться перехід від старого внутрішньодержавного устрою до нового. Економічні системи завжди будуть розвиватися, тоді як перехід до ринку – тільки історичний епізод. Перехідний процес закінчиться, а історія нескінченна¹⁵⁰.

Деколонізація третього світу, а також підйом і падіння соціялістичної системи – другого світу – надзвичайно важливі історичні процеси XX сторіччя. Відлуння падіння соціялізму будуть відчутні у світовій економіці ще й у XXI столітті.

Хоча перехід до ринку почався в країнах Европи й у колишньому Совєтському Союзі приблизно одночасно, процес цей, мабуть, завершиться в різних країнах у різний час. Можна без зусиль назвати країни, що не приступили до переходу (такі, як Куба), країни, що далі инших просунулися цим шляхом (наприклад, Угорщина) і відстаючі країни (Вірменія). Ця оцінка ґрунтується в основному на розмірі приватного сектора, хоча важливим критерієм є також ступінь відкритости й інтеграції в глобальну економіку.

Уже говорилося, що на далеку перспективу маркетизація повинна супроводжуватися демократизацією. Це найбільш ймовірний і найліпший сценарій. Проте, і недемократичний режим, орієнтований на ринок, міг би провести структурні реформи, соціяльно-суспільні і культурні зміни, достатні, щоб досягти переходу до ринку без встановлення повноцінної демократії чи громадянського суспільства. Так уже відбулося в менш розвинутих регіонах світу, і такий сценарій цілком підходить для деяких колишніх совєтських республік, особливо середньоазіатських.

Геополітичне положення країни також впливає на результат перехідного процесу. Деякі країни, такі як Чехія, Естонія, Угорщина, Польща і Словенія, у результаті стануть схожі на розвинуті ринкові економіки Европейського Союзу. Згодом це відбудеться, імовірно, з Болгарією, Хорватією, Латвією, Литвою, Румунією і Словаччиною. Хоча Албанія, Боснія-Герцеговина, Македонія і Югославія можуть також піти цим шляхом, вони, безумовно, не зможуть приєднатися до ЕС у доступному для огляду майбутньому. Економіки инших країн, таких як Казахстан і Узбекистан, імовірно, будуть нагадувати економіки Ірану і Туреччини. Треті, такі як Грузія і Киргизія, можливо, будуть мати багато спільного з Ліваном і Сирією. В’єтнам, що вже є членом АСЕАН, імовірно, піде у своєму економічному розвитку шляхом Таїланду.

Можливо, не усі з цих аналогій спрацюють. Справді, у результаті переходу може виникнути зовсім новий тип ринкової економіки зі специфічними постсоціялістичними чи постсовєтськими рисами.

При старому режимі, завдяки впливу Росії на республіки колишнього Совєтського Союзу, а Совєтського Союзу, у свою чергу, на соціялістичні країни, йшов постійний процес системної уніфікації. Внутрішньодержавний устрій, політика й економічні структури стали зовсім однаковими у всіх цих країнах. Економічно тільки Китай в Азії і Югославія в Европі, будучи також соціялістичними, розвивалися инакше. У політичному сенсі тільки Албанія і деякою мірою Румунія намагалися залишитися осторонь і вирішувати проблеми по-своєму. Албанія і Югославія не були членами РЕВ і Варшавського договору. Румунія входила до складу й одного, і иншого, однак часто займала особливу позицію у міжнародних справах.

У результаті історичного процесу перетворень відбувається нове злиття. У минулому ринковий капіталізм уже прийняв і усотав певні соціялістичні цінності. Цього разу постсоціялістичні економіки усмоктують у себе характеристики капіталізму. Однак, подібно іммігрантам (які зберігають деякі звичаї покинутої ними країни, засвоюючи одночасно нові звичаї) ринкові інститути, що народжуються, зберігають деякі соціялістичні риси. Прихильність до справедливости, увага до розвитку людського фактора, лояльність стосовно більшости, соціяльна солідарність, спрямованість політики уряду на спільне благо – от цінності, що ще для цілого покоління будуть визначати обличчя капіталізму в постсоціялістичних країнах.

Перехідні країни схильні також асимілювати деякі специфічні особливости і ринкову поведінку своїх найближчих капіталістичних сусідів. Це відбувається завдяки сильному демонстраційному ефекту, а також тому, що вони часто покладаються на досвід і поради цих сусідів. Це поступово повинно призвести до появи додаткових розходжень між країнами, незважаючи на уніформізм у їхньому спільному соціялістичному минулому. Згодом Узбекистан повинен стати більше схожим на Туреччину, ніж Болгарія, що, у свою чергу, стане більше схожою на Грецію. Естонія вже в багатьох сенсах більше схожа на Фінляндію, ніж Азербайджан, що, у свою чергу, уже не надто відрізняється від західного Ірану. Віра в те, що перехідні країни рухаються до спільного майбутнього, – ще одна ілюзія.

Тим часом Китай і Росія творять новий тип ринкової економіки. У майбутньому вони стануть ще більш несхожими одна на одну, хоча ці дві великі і дуже значні країни набудуть рис инших великих країн, таких як Бразилія, Індія й Індонезія. І все-таки Китай буде усе більше перетворюватися у «новий Китай», а Росія – у «нову Росію». У найближчі десятиліття мірою росту і посилення їхніх позицій у світовій економіці, Китай вийде на перше місце. У всякому разі, якщо брати до уваги успіхи реформ і політику розвитку в ході перетворень, то поки Китай виходить переможцем у цьому змаганні.

Після 40 років конфронтації між цими країнами через вибір найліпшої дороги до «реального соціялізму» ми вступили в нову еру, і тепер вони двома різними шляхами рухаються до життєздатної ринкової економіки і капіталістичної системи. Півстоліття тому між цими двома країнами спостерігалися певні паралелі у державному устрої і політикою розвитку. У доступному для огляду майбутньому ці економіки будуть усе більше схожими, однак розходження їхнього устрою, структури економіки, культурного середовища і геополітичної позиції дасть багато поживи для порівняльних досліджень. Китай і Росію в майбутньому, так само як і в минулому, не слід кидати в один мішок.

Уже якийсь час Росія перебуває у системному вакуумі, у неї немає ні плану, ні ринку, але згодом може виявитися, що вона вже завершила перехідний процес. Це уже відбувається у Китаї, уже з’являються думки, що Китай тепер є ринковою економікою. Це, звичайно, залежить від точки зору, однак, виходячи з представлених тут критеріїв, ні Китай, ні Росія з різних причин не можуть поки вважатися ринковими економіками.

У своїх дослідженнях глобальної економіки, так само як у своїй політиці, що більш істотно, міжнародні організації проводять розмежування між «розвинутими», «такими, що розвиваються » і «перехідними» економіками. Деякі постсоціялістичні країни, особливо ті, що належать до ОЕСР чи центрально-европейської Угоди про свободу торгівлі, можуть згодом бути віднесені до категорії розвинутих економік; инші – вважаються країнами, що розвиваються, а треті – будуть вважатися ринковими економіками «у процесі переходу» навіть після того, як процес переходу завершиться, через специфічні структурні особливості.

У 1997 р., після чверті століття швидкого економічного росту і розумного реструктурування, МБРР і МВФ почали відносити чотири країни з високими доходами – Гонконг, Сінгапур, Південну Корею і Тайвань – до розвинутих економік. Навпаки, наприкінці 90-х деякі країни ОЕСР, наприклад, Південна Корея і навіть такі члени ЕС, як Греція і Португалія, розцінювалися деякими організаціями, особливо інвестиційними банками, як ринки, що народжуються. Скільки ж потрібно часу, щоб «народитися»? З формальної точки зору членство в ОЕСР і ЕС варто розцінювати як однозначне свідчення того, що процес переходу завершений. Проте, із практичної точки зору, навіть якщо країна прийнята в ці організації, ще необхідно багато чого зробити, щоб створити в ній повноцінну ринкову економіку і громадянське суспільство. Особливо тривалий час потрібен для поведінкових і культурних змін. Справді, для завершення успішного переходу від постсоціялістичної економіки до ринкової економіки потрібне життя цілого покоління.

Так само, як колись існувало кілька видів соціялістичних планових економік, так у майбутньому з’являться постсоціялістичні ринкові економіки різних типів. Складний процес постсоціялістичних перетворень повинен постійно аналізуватися і добудовуватися відповідно до унікальних особливостей кожної країни. Цей процес не універсальний. Та сама політика буде працювати в одному місці, але не буде працювати в иншому. Різна спадщина і проблеми, різні цілі і можливості разом з унікальним досвідом переходу означають, що кожна країна повинна пройти свій шлях змін.

Більше того, ринкова система також багатолика. Ніхто не скаже, наприклад, що Туреччина перебуває в «процесі переходу»; вона є членом ОЕСР і НАТО, виходить, це ринкова економіка. І все-таки, Туреччина має багато «перехідних» рис. Багато загальновизнаних ринкових країн насправді мають більший громадський сектор, ніж постсоціялістичні країни. Існують «ринкові економіки» із ВВП на душу населення менше 500 доларів і є економіки «у процесі переходу» із ВВП 10 тисяч доларів на душу населення.

Постсоціялістична частина Европи швидко доганяє капіталістичну. Навіть у їх нинішньому перехідному стані посткомуністичні економіки управляються (і це можна довести) не гірше, ніж у Греції чи Італії, їхні ринки праці є не менш гнучкими, ніж в Іспанії, а кількість шкіл у них більша, ніж в Англії. І, незважаючи на інфляції, їхні фінанси більше відповідають Маастріхським критеріям, ніж фінанси багатьох провідних капіталістичних країн. Багатьом посткомуністичним економікам ще треба зробити гігантський ривок, але те ж можна було сказати і про Португалію, коли вона вступала до ЕС.

Таким чином, критерії визначення, які саме країни є, а які не є ринковими економіками, досить розмиті. Поки можна погодитися, що членство в ОЕСР не є достовірною ознакою того, що перехід закінчений. Однак, повноцінне членство в Европейському Союзі варто розглядати як доказ того, що перехід підійшов до завершення. У будь-якому випадку, найбільше значення мають не формальні критерії, а постійне просування в напрямку тривалого росту.

Дебати про процес переходу будуть продовжуватися, але при цьому варто пам’ятати, що впровадження ринкових механізмів у постсоціялістичні економіки означає сприяння стійкому розвитку. Инакше весь цей досвід не буде корисним і не матиме сенсу.

Коротше кажучи, у перехідних країн і справді є вибір.

14. Сумніви і висновки

Чому почався перехід до ринку? Чому саме зараз, а не раніше чи пізніше? Чому перехід до ринку стартував саме в Польщі, хоча бацили поразки соціялістичної системи були скрізь? Можливо, економістів розчарує такий висновок: вирішальну роль у зміні ходу історії зіграли політичні, а не економічні фактори.

«Реальний соціялізм» мав багато недоліків, але і багато достоїнств, що також не слід забувати чи недооцінювати. Він міг проіснувати і довше, і можливо, системи поступово пристосувалися б до мінливих обставин, якби не безрозсудна політика Совєтського Союзу, що витрачав багато зусиль і ресурсів на спроби зовнішньої експансії, а не на внутрішні реформи і розвиток. Дорогий військовий комплекс, участь у регіональних конфліктах, політична і фінансова підтримка иноземних режимів, негнучка політика стосовно системної розмаїтости соціялістичних країн, тривале і вороже суперництво з Китаєм – от ключові неекономічні фактори, що підірвали адаптабельність СССР до нових проблем.

Якби не ця політика і якби не наростаюча слабість провідної соціялістичної наддержави, инші проблеми соціялістичної системи, включаючи і найбільш важливі економічні, могли б бути вирішені. Навіть «хвороба дефіциту», що була результатом структурних вад і макроекономічних помилок, не викликала би розвалу системи у цілому регіоні, незважаючи на те, що вона не була настільки вже міцною в деяких країнах, скажімо, у Чехословаччині і НДР. Однак, сильний демонстраційний ефект і політичний тиск на регіон ззовні спричинили ланцюгову реакцію. Якби в той момент у країнах зі здоровою економікою, наприклад, у Австрії чи Швейцарії, був державний соціялізм, не встояли б і вони.

І все-таки, незважаючи на всі ці обставини, перехід би не почався тоді, коли почався, якби не сміливе політичне рішення В. Ярузельского, лідера Польщі, прийняте влітку 1988 р., ініціювати історичні переговори за круглим столом з опозицією, що так довго була поза законом. Якби не успіх цих переговорів навесні 1989 р., неможливим був би і початок виїзду німецьких родин із НДР влітку 1989. Згодом, восени, коли угорський уряд дозволив першим східнонімецьким сім’ям вільний прохід через свою територію (на шляху до Західної Німеччини), пропозиція совєтського лідера М. Горбачова зруйнувати Берлінську стіну була логічним завершенням. Наступна зима виявилася останньою для старої соціялістичної системи, а потім наступила «весна» нових постсоціялістичних країн.

Тільки цей «ефект доміно» і міг призвести до переходу від соціялізму до ринкової економіки. Неґативні економічні наслідки совєтського експансіонізму і нездатність системи адаптуватися до мінливих глобальних економічних умов виявилися критичними. Тактично перехід був можливим завдяки успішним переговорам за круглим столом у Польщі і падінню Берлінської стіни у 1989 р. Ці причини були вирішальними в тому сенсі, що без них перехід би не розпочався. Безпосередні причини також були вирішальними, оскільки вони визначили час початку переходу. Розпочавшись, цей процес неминуче мусив поширюватися і поглиблюватися (тобто географічно і стосовно системних перетворень).

Перехід супроводжувався значним спадом виробництва у період з 1990 р. до 1999 р. Більшість постсоціялістичних економік зараз намагаються почати процес стійкого росту. Для цього уряд повинен зайняти більш ефективну позицію, оскільки головні структурні проблеми ще тільки чекають свого рішення, а внутрішні сили ринку не здатні самі подолати ці проблеми. Так що ці країни не повинні відкидати державну політику, їм варто змінити її шляхом реформи урядової адміністрації, комерціалізацію державних підприємств і розвиток приватної власности, а також шляхом відповідних юридичних змін і ринкового регулювання.

Перехід до ринку – це довгий і складний процес. У цей період усе в країні змінюється: установи і структури, закони і норми, стиль управління і поведінки, культурне і політичне життя. Додаткові складності викликає змішання понять: перетворення і розвиток, системний перехід і ринкова реформа, конфлікт ідей і конфлікт інтересів, засоби і цілі економічної політики. Змішання понять виникає як у теоретичних міркуваннях, так і в практичній діяльності. Під рукою може не виявитися адекватних засобів для вирішення конкретних проблем, може також не вистачити часу для експериментів з альтернативними підходами. Таким чином, для рішення багатьох проблем принципово важливою є здатність виділити їхню суть.

Важливо розробити таку перехідну політику і таку стратегію розвитку, що могли б підтримувати одна одну. Ціль переходу – запустити ринкові механізми, що могли б сприяти стійкому розвитку, але треба ясно розуміти, що сам ринок не зможе цього зробити. Логіка такого твердження очевидна: не слід покладатися на ринкові сили як на інструмент досягнення певного типу ринкової системи, тобто системи, орієнтованої на розвиток. Якщо така ринкова система вже існує, це означає, що перехід завершений; якщо ні, він усе ще продовжується. Передбачається, що ринок повинен сприяти досягненню стійкого росту і не повинен бути самоціллю. Таким чином, уряд повинен управляти ринком, а його політика повинна бути спрямована на високоякісний (тобто збалансований, швидкий і справедливий) ріст.

С. Фішер, перший заступник виконавчого директора МВФ, у спеціальному зверненні до X Всесвітньої банківської конференції з розвитку економіки зізнався, що «протягом тривалого часу, навіть після опублікування Звіту про світовий розвиток (МБРР, 1991 р.), я вірив, що існує еліксир росту, магічний засіб, що не значиться у списку політичних заходів WDR і присутність якого в цьому списку здійснило б диво – східноазійське диво. Я більше у це не вірю. Чи, радше, я вірю, що можу назвати відсутній інгредієнт. Це тяжка праця. Це важке завдання на тривалий період, у процесі виконання якого безліч різних людей повинні правильно робити безліч різних речей упродовж багатьох років, щоб домогтися росту країни».

Дійсно, забраклим інгредієнтом може стати тяжка праця протягом багатьох років, можливо, навіть поколінь, хоча декому таке твердження може видатися марксистським. У будь-якому випадку, без розумної політики, тяжка – але, безумовно, необхідна – праця може виявитися безпотрібною, чи це праця китайського селянина, російського вчителя, польського шахтаря чи першого заступника виконавчого директора МВФ. Політика робить можливими дива, але вона ж буває причиною криз. Необхідно визнати, що, наприклад, у країнах АСЕАН люди працюють дуже напружено. Так само багато хто працював і у доперехідній Европі. Однак, тяжку працю необхідно організувати і управляти нею так, щоб вона була корисною для росту, а не тільки наповнювала гаманці спекулянтів й інвесторів, зокрема й иноземних. Напружена праця повинна забезпечувати підвищення рівня життя всіх людей, а не тільки правлячої еліти й олігархів. Плоди цієї праці не повинні перекидатися кудись назовні по складних міжнародних мережах фінансів і капіталу. Якщо усе відбувається саме так, проблеми не будуть вирішені; вони будуть лише множитися й ускладнюватися.

Ринок сам по собі не спроможний організувати процес праці і управляти ним. Фактично тенденція ринку по-своєму розподіляти доходи, отримані в результаті праці, є ще однією причиною – можливо, головною, – того, що «вільний» ринок необхідно жорстко контролювати і регулювати.

Недавня азіатська криза була викликана, в основному, падінням ринку. Це важливо зрозуміти, щоб уникнути подібних криз в инших місцях, включаючи і постсоціялістичний регіон. Нехтування необхідністю змусити нові ринки діяти за розумними правилами є помилкою.

Отже, відсутнім інгредієнтом, справжнім «еліксиром росту» є належна участь «розумного» уряду у формуванні і розподілі фізичного і людського капіталу і грамотному співробітництві з міжнародними організаціями. Не тільки люди, але особливо уряди і міжнародні організації повинні працювати ще ліпше. Серед їхніх завдань – аналіз величезного накопиченого соціяльного й економічного досвіду з метою усвідомлення невдач і успіхів. Це цілком під силу дослідникам і політикам. Ще більш важливим є завдання вирішення конфліктів інтересів, що заважають досягненню стійкого росту. Можливо, що вона нездійсненна і виходить за межі можливостей більшости політичних і фінансових груп.

Алан Грінспен, голова Федеральної резервної системи ЕС, прийшов до висновку, що «тільки вільна ринкова система має достатню гнучкість і здоров’я, щоб змінити людську природу, приборкати технології, що швидко розвиваються, і привести в результаті до стійкого підвищення рівня життя». Грінспен, можливо, має рацію, якщо йдеться про ринкову модель США. А як щодо Китаю? Як щодо Росії? Чи вірне також і в цих випадках припущення Грінспена, якщо мова йде про спадщину соціялістичної системи, сучасну ситуацію і майбутні проблеми цих країн? Звичайно ж – ні.

Думка Грінспена цілком може бути правильною в окремо узятому випадку, якщо він розглядається в конкретному історичному контексті. За кілька десятиліть до висловлювання Грінспена з приводу вільного ринку Джавахарлал Неру сказав, що «ідея планування і планового суспільства різною мірою прийнята тепер усіма». На той час слова Неру були правильними. Якоюсь мірою вони правильні і зараз. На економічній сцені не існує жодного істотного гравця, що не планував би свої дії наперед. Звичайно, це планування сильно відрізняється від того, котре мав на увазі Неру, – планування, що існувало при соціялістичній системі в країнах, що намагалися використовувати його переваги (наприклад, Індія у 1960-х і 1970-х роках). Однак, фактично і корпорації, і уряди, і навіть «федерали» під керівництвом Грінспена «будують плани» з метою змінити світ, щоб він задовольняв їхнім цілям. Центральне планування і державний соціялізм «віднесені вітром». Але стратегічне і демонстраційне планування як засіб реалізації розумної соціяльної й економічної політики, як і раніше, з нами.

Перехід ще не означає, що суспільство повинне цілком довірити свою долю сліпим силам «вільного» ринку. Ринок може бути вільним тільки в тому випадку, коли він стає зрілим і бездоганним. У протилежному випадку ним повинна ефективно керувати політика. Хибна думка, що цілком некерований («вільний») ринок служить вищим інтересам вільного суспільства. Насправді цілком вільного у цьому сенсі ринку не існує в природі. Держава зобов’язана втрутитися, щоб підкорити ринкові сили потребам суспільства. Повинно бути так і тільки так, а не навпаки.

У 1848 р. К. Маркс і Ф. Енгельс написали «Комуністичний маніфест». Сторіччя потому, у 1948 р. Джордж Орвел написав роман «1984». Ще через півсторіччя, у 1998 р., постсоціялістичні країни Европи й Азії переходять від шоку до терапії, від найглибшого постсоціялістичного провалу до стійкого росту, від замкнутости до інтеграції у світову економіку, від автократичних режимів до створення громадянського суспільства. Чи існує щасливий кінець? Ні, оскільки виникає безліч все нових і нових проблем. На що буде схоже майбутнє? Як буде виглядати економічний, соціяльний і політичний ландшафт ще через півсторіччя, у 2050 р.? Цього ми не знаємо, але, можливо, ліпше, ніж зараз. Багато в чому, це буде залежати від наступного покоління.

Додаток

Політичні висновки і поствашинґтонський консенсус

Політика, що випливає з Вашинґтонського консенсусу, вплинула на напрямок системних реформ і курс змін у постсоціялістичних економіках. У свою чергу і перетворення зробили значний зустрічний вплив. Ця політика, щоправда, не дала очікуваних результатів, що привело до пошуку альтернативних заходів. Разом із зародженням постсоціялістичних ринків з’явилися нові проблеми і турботи. Ґрунтуючись на попередньому досвіді, автор зробив дванадцять основних політичних висновків.

Перше. Структурний устрій – найбільш важливий фактор для досягнення тривалого росту. Ліпше, щоб цим процесом керував уряд, ніж коли він буде проходити спонтанно. У тих країнах, де уряди дотримувалися такого підходу, відновлення почалося раніше, ріст був більш інтенсивним і його перспективи там більш обнадійливі. Ті країни, де уряди покладалися на спонтанну появу нових структур, виявилися не в змозі адекватно керувати цим складним процесом і тепер відстають у динаміці переходу.

Друге. «Розмір» уряду менш важливий, ніж якість урядової політики і метод, яким здійснюються зміни. У перехідних економіках реструктуризація суспільної фінансової системи більш важлива, ніж зменшення розмірів уряду. Варто фінансувати в першу чергу соціяльно-суспільну облаштованість (включаючи поведінкові і культурні зміни), вкладення в людський капітал і тверду інфраструктуру. Спроби зменшити розміри уряду шляхом зменшення витрат можуть принести більше шкоди, ніж користи у справі відновлення економіки і досягнення стійкого росту. Навіть якщо повірити, що «маленький» уряд ліпший, ніж «великий», його зменшення може привести до економічного спаду і падіння рівня життя. Усупереч неоліберальним, монетаристським переконанням, позитивне зменшення розмірів уряду варто проводити тільки в умовах економічної експансії. Инакше кажучи, не слід урізати витрати заради ілюзорної фіскальної ощадливости, а треба їх реструктурувати.

Третє. Будівництво нових інститутцій повинно йти поступово. Повинен вестися постійний моніторинг результатів будь-якого впливу на цей процес. Не слід покладатися на досвід спотворених ринкових економік, потрібне розуміння специфічних рис постсоціялістичних ринків, що народжуються. Це особливо важливо при проведенні приватизації і розвитку ринків капіталу.

Четверте. У випадку, якщо структурний устрій нехтують і залишають його у владі спонтанних процесів і ринкових сил, то виникає системний вакуум і на світ з’являються неформальні структури. Як наслідок виникає і швидко поширюється корупція й організована злочинність. Це дві основні хвороби країн, у яких лібералізація і приватизація були проведені при слабкій участі уряду. Иноді слабкість урядів може виникати від їх занадто малих розмірів, однак у перехідних економіках вона виникає в основному через те, що уряди були зменшені, перш ніж нові ринки виявилися спроможними взяти на себе деякі істотні функції держави. Навіть якщо скорочення уряду має на меті заохочення формування капіталу і, отже, інвестицій і росту, не можна не враховувати той факт, що боротьба проти неформальних структур також коштує дорого. Занадто рано чи занадто сильно скорочений уряд може виявитися занадто слабким, щоб керувати цією боротьбою, а ринок може швидко розвиватися в межах неформального сектору паралельно з нагромадженням проблем в офіційній економіці. Тому в неформальному секторі прибутки можуть рости, а в офіційному – падати. При такому політично нестійкому процесі прибутки «приватизуються», а втрати «усуспільнюються», що загрожує бюджету і соціяльній політиці численними неґативними наслідками.

П’яте. У перехідних економіках метою політики повинно бути трансформування і спрощення законодавчої системи, щоб вона могла служити ринковій економіці. Прийняття і розвиток нових законів – торгового і податкового кодексу, законодавчої бази ринку капіталу, захисту прав власности, антитрастових законів, банківського нагляду, захисту споживача, захисту навколишнього середовища – надзвичайно важливі. Їм варто приділити увагу до приватизації державних активів. Установлення законодавчих рамок, що відповідають вимогам ринкової економіки, повинне мати значно більший пріоритет на порядку денному міжнародних фінансових організацій. Це більш насущне і важливе питання, ніж лібералізація і приватизація, оскільки ці останні можуть внести свій внесок у здоровий ріст тільки в тому випадку, якщо забезпечена законодавча база.

Шосте. Для забезпечення дерегулювания в постсоціялістичних економіках необхідна передача функцій від центрального уряду місцевим органам управління. Це означає, що суспільна фінансова система повинна піддатися певній децентралізації, а місцеві органи керування повинні одержати велику фіскальну автономію. Процес зменшення повноважень центрального уряду повинен супроводжуватися одночасним посиленням місцевих органів управління. Обидва рівні керування варто розглядати як дві частин єдиного цілого. Якщо місцеві органи керування не будуть підсилюватися в міру зменшення ролі центрального уряду, то здорові ринкові сили не будуть підтримані новим державним устроєм, а лібералізація і приватизація будуть мати менше шансів для поліпшення розподілу капіталу і підйому ефективности.

Сьоме. Варто прискорити розвиток неурядових організацій і надати більш значне міжнародне технічне і фінансове сприяння щодо їх розвитку. Разом із приватним сектором і державою ці організації є невід’ємною частиною й опорою сучасної ринкової економіки і громадянського суспільства. Необхідний широкий спектр неурядових організацій, що діють у різних сферах громадського життя, щоб зменшити постійну напругу між державою і суспільством. Приватний сектор, що розширюється, не може адекватно заповнити цю порожнечу. Певні сфери громадського життя не можуть спиратися ні на державу, ні на орієнтований на бізнес приватний сектор. Без інфраструктури, забезпечуваної неурядовими організаціями, успішні системні перетворення і високоякісний ріст стають проблематичними, ринкова економіка і демократія в постсоціялістичних країнах не можуть розвиватися належним чином, а процес переходу так і залишається незавершеним.

Восьме. Для успіху перехідного процесу дуже важливі дохідна політика і справедливий ріст. Оскільки в перші роки переходу нерівність неминуча, держава за допомогою фіскальної і соціяльної політики повинна відігравати активну роль у керуванні розподілом доходів. Є певна межа, за якою нерівність доходів сповільнює розширення економічної активности, гальмує економічний ріст і затримує відновлення. Значна нерівність заважає проведенню принципово важливих реформ.

Дев’яте. Постсоціялістичний перехід до ринку відбувається в контексті всесвітньої глобалізації. Тому інтеграція у світову економіку – невід’ємна частина цього процесу. Здійснювати її треба обережно. Варто приділяти особливу увагу лібералізації короткотермінового капіталу, що повинна проходити під наглядом і керівництвом фіскальних і валютних органів і за підтримки міжнародних фінансових організацій. Лібералізацію ринків капіталу варто проводити радше пізніше, ніж раніше. До цього моменту структурне реформування повинно істотно просунутися, а стабілізація повинна вже перетворитися в стабільність. Тільки тоді варто поступово лібералізувати ринки капіталу. Инакше населення молодих демократій не підтримає введення ринкових чи механізмів інтеграцію у світову економіку, а можливо, навіть вороже зустріне ці кроки.

Десяте. Міжнародним організаціям варто не тільки заохочувати регіональну інтеграцію і кооперацію, але і наполягати на ній. Швидкий і тривалий ріст вимагає розширення експорту, що залежить від міцних регіональних зв’язків. У свою чергу розширення експорту потребує фінансової підтримки, що здійснюється через імпортно-експортні банки, прийнятні засоби обміну валют, страхові кредитні агентства і т. ин. ЕБРР може надавати таку підтримку як за допомогою прямого кредитування, так і через технічну допомогу. Ринкова інфраструктура такого роду зараз недостатньо розвинута в перехідних економіках, при цьому регіональна торгівля і прямі інвестиції відстають від процесу перетворень загалом. Те, що повинно служити рушійною силою стійкого росту, насправді є в даний момент основним його гальмом.

Одинадцяте. Бретонвудським організаціям варто переглянути свій політичний підхід до перехідних економік. МВФ повинен домагатися ліпшої фінансової ліквідности, конвертованости валют, фіскальної і валютної стабілізації, а МБРР – сконцентрувати свою увагу на реалізації стійкого росту і розвитку. Ці два напрямки економічної політики часто не поєднуються один з одним. Иноді надмірно посилюється тиск із боку МВФ, при цьому стає явною тенденція змішувати засоби і мету політики, домагатися нетривалої стабілізації на шкоду довготривалому розвитку. Думка, що такий спосіб може спрацювати – не більше ніж ілюзія (досвід переходу до ринку вже ясно показав це), оскільки там, де немає значного розвитку, не може бути і стабільности. Звідси випливає, що політикам, які приймають рішення, не слід покладатися тільки на стабілізаційну політику, а варто шукати належний баланс між політикою стабілізації і стратегією середньотермінового і довготермінового розвитку. Фіскальна і монетарна політика повинна підлягати політиці розвитку, а не навпаки. Критерії соціяльно-економічного розвитку, пропоновані Світовим банком, настільки ж необхідні, як фіскальні і монетаристські критерії МВФ. Необхідно постійно відслідковувати результати фінансової політики в плані росту, розміщення капіталу, розподілу доходів і системи соціяльної безпеки. МБРР не повинен підтримувати політичні ініціятиви, що можуть привести до соціяльної дестабілізації через недостатній ріст, поширення убогости, нерівности і недостатніх вкладень у людський капітал.

Дванадцяте. Будуть продовжуватися взаємозалежні процеси «навчання під керівництвом» і «навчання на практиці». Якщо існує хоч якийсь шанс на зародження поствашинґтонського консенсусу (а такий шанс, мабуть, існує), то цей консенсус варто розуміти як певний процес. Будь-який поствашинґтонський консенсус повинен охопити значно більше партнерів, а не тільки міжнародні організації, що базуються у Вашингтоні. Політика, прийнята ними, не завжди може привести до очікуваних результатів. В еру глобалізації це, можливо, і не дуже помітно, проте, політика повинна переглядатися в міру зміни умов і появи нових проблем. Пошук всеосяжного політичного консенсусу, що сприяє стійкому росту, повинен тривати.

¹⁴⁴ В результаті випадкового збігу, незабаром після того, як МБРР почав приділяти так багато уваги «п’ятірці великих країн», вони стали завдавати світовій економіці значно більше головного болю.

¹⁴⁵ Індонезія належить як до «великої п’ятірки», так і до країн АСЕАН, але в табл. 41 подано прогноз для неї, тільки як члена «великої п’ятірки». Так само і Росія, що одночасно належить до «великої п’ятірки» і є перехідною економікою, представлена в табл. 41 тільки серед перехідних країн.

¹⁴⁶ Не слід забувати, що втрата приблизно однієї третини національного доходу в період перехідного скорочення 1990-1996 рр. зменшила частку цих країн у світовому ВВП приблизно на 1%, тобто більш ніж з 4% у 1989 р. до 3,2% у 1996 р.

¹⁴⁷ Фактично східноазіятська криза позначається і на Китаї внаслідок значної відкритости китайської економіки. Китайський експорт виріс за першу половину 1998 р. усього на 7,6%, тоді як у 1997 р. за цей же період він злетів на 26,2%. Таке падіння в основному викликано зменшенням попиту на китайські речі у Східній Азії.

¹⁴⁸ Різниця між Польщею й Україною щодо економічної лібералізації і ринкової культури була велика вже в 1989 р. через радикальні реформи в Польщі і повну відсутність реформ в Україні. Наприкінці 90-х років різниця стала ще більшою, і з’явилася ще одна дуже істотна різниця – у розвитку. У 1998 р. повний ВВП Польщі складав близько 125% від рівня 1989 р., тоді як ВВП України – менше 40% від відповідного рівня 1989 р. Частка Польщі в сумарному ВВП перехідної Европи і колишнього Совєтського Союзу в 1989 р. складала близько 8%, у той час як частка України становила близько 12-13%. В даний час пропорції змінилися: тепер на Польщу припадає 13,6%, а на Україну – 8,1%. Відношення цих часток через десятиліття обернулося від 5:3 на користь України в 1989 р. до 5:3 на користь Польщі.

¹⁴⁹ Це ще один арґумент на користь такої точки зору: на початку 90-х років поганою була не широко розповсюджена віра у швидке відновлення й активний ріст, а поганою була здійснювана політика.

¹⁵⁰ Якщо виключити можливість зіткнення Землі з гігантським астероїдом (у 2028 р. очікується проліт такого астероїда поблизу Землі), що викликає, можливо, менше сум’яття в душах людей, ніж перехід до ринку.