ЗМІСТ

Ігор Чорновол

Юліян Романчук - сеньйор українських політиків

Юліян Романчук символізував тих, про кого М. Шлемкевич сказав: “Ми, галичани, це не плем’я геніїв і героїв, але плем’я організованої пересічі. І в цьому наша сила”. “Півсонний маєстат” – так назве Ю. Романчука в’їдливий Федь Федорців.

Тож якщо польський Львів другої половини XIX ст. ототожнюють здебільшого зі С. Смолькою, то український – з Ю. Романчуком. Проте стиль раціонального й завжди врівноваженого Ю. Романчука був цілковитою протилежністю невгамовній романтиці С. Смольки.

Ю. Романчук навчався на філософському факультеті Львівського університету. Згодом – педагог, літератор, видавець. З 1863 р. – заступник учителя німецької гімназії у Львові, з 1870-го – учитель, а з 1877-го – професор Академічної гімназії у Львові. Член-засновник товариства “Просвіта” (1896-1906 – голова), Народної Ради, Наукового товариства ім. Т. Шевченка, страхового товариства “Дністер”, “Народної торгівлі”, “Учительської громади” (її другий голова), міщансько-ремісничого товариства “Зоря” й инших товариств. Фундатор газети для селян “Батьківщина”. Видатний парламентарій: посол до Сейму (1883-1895) і Рейхсрату (1891-1897, 1901-1918).

Чимало рис Ю. Романчука мали символічний характер і надавали йому харизматичности. Він народився в сім’ї народного учителя 24 лютого 1842 року в Крилосі – селі, на місці якого був розташований княжий Галич. Уже тридцятирічним Ю. Романчук був повністю сивим. Це автоматично додавало поважности. Блискуча кар’єра парламентарія розпочалася 1883 року в Галицькому сеймі. Як згодом згадував Кость Левицький: “Українську політику в тому періоді називали у нас “професорською”, бо представником її був професор Юліян Романчук, і він зачав в галицькому соймі ставити внески на основування українських ґімназій і учительських семінарій в ім’я засади: хто має свою школу, той має нарід!” Такі внески йшли один за одним і, врешті, робили свою справу, незважаючи на те, що тієї каденції “Руський клуб” був найнечисельнішим за всю свою історію (з 150 депутатів 11 мандатів + 3 єпископи; утім єпископат старався уникати сеймових засідань). Так само вода пробиває діру в найтвердішому камінні. Тож після трирічних дебатів Сейм був змушений схвалити постанову про українську гімназію в Перемишлі (1887, друга після Львова), а Львівська міська рада – про відкриття початкової школи з українською мовою навчання ім. М. Шашкевича (1884-1886, після втручання Державного трибуналу – друга в місті).

Унаслідок цих успіхів у 1888 році Ю. Романчук очолив “Руський клуб”. На сесії 1890 року він склав гучну заяву про вірність русинів династії Габсбурґів, готовність українських послів до порозуміння з “Польським колом” і зрікся солідарности з москвофільською партією, інавгурувавши в такий спосіб так звану політику “нової ери”. Проте 1894 року він уже відмовився від спілки з поляками та знову втягнув український табір у пошуки порозуміння з москвофілами. П’ять років марно намагався знайти спільну мову з ними, поки не погодився на проект Української національно-демократичної партії (1899).

У 1907-1910 і 1916-1917 рр. Ю. Романчук очолював Українську парламентську репрезентацію (так називалася тоді українська фракція Рейхсрату). З 1910р. – віце-президент Рейхсрату; вперше і востаннє українець здобув таку високу посаду в австрійському парламенті. Молодше покоління українських політиків чимало іронізувало з приводу компромісности Ю. Романчука: “передчасно постарілий”, мовляв. А Франко присвятив йому вірш “Сідоглавому” (“Ти, брате, любиш Русь...”). Але парламентська політика – це й є змагання компромісів. Щоправда, у безвихідному становищі “безкомпромісні” йшли до “передчасно постарілого” та просили про “компроміс”. Так, коли 16 грудня 1907 р. Лев Бачинський (згодом – респектабельний адвокат і соціал-демократ) запустив у президію парламенту півметрового пульпіта і розбив голову словінському депутатові Беньковицю, (пульпіт до президії не долетів), то просив пробачення перед високою палатою не він, а Ю. Романчук.

Раціоналісти прораховують все далеко наперед і живуть згідно з цим каноном. Це повною мірою стосується й Ю. Романчука. Лише одного разу він зрадив своїм життєвим настановам. 1888 року, невдовзі після похорону своєї дружини, аби перевірити чи бува не заснула вона летаргічним сном, здійснив ексгумацію…

Під час I світової війни Ю. Романчук очолював Український допомоговий комітет і Українську культурну раду у Відні. Перед ним присягали члени уряду ЗУНР 10 листопада 1918 р. Активної ролі в епосі ЗУНР він не відігравав і взагалі залишився в окупованому поляками Львові. Нова влада його не чіпала. У 1920-х роках очолював скликану для політичних консультацій “Раду сеньйорів”. 1923 року після рішення Ліги Націй (теперішня ООН) про анексію Галичини Польщею учасники багатотисячної маніфестації складали перед Ю. Романчуком присягу на вірність Українській державі. Помер 22 квітня 1932 року на дев’яносто третьому році життя.

Ю. Романчук мешкав по вул. Кампіана, 5. Нині це вулиця С. Палія. Вулиця Ю. Романчука знаходиться поруч (колишня Замойського).

Сеньйора українських політиків Львова поховали на Личаківському цвинтарі. Оскільки могилу доглядати було нікому (єдиний син Тит, художник-імпресіоніст, помер у 1911 році), то за совєтських часів її знищили (це дозволяло законодавство). Близько 1990 р. члени Товариства Лева зуміли встановити місце поховання, а адміністрація кладовища кілька років тому виставила навпроти входу гранітну стелу із зображенням Ю. Романчука – на жаль, виконану в стилі типового соцартівського несмаку. Нині її, очевидно, встановили на місці поховання. Sic transit gloria mundi!

Ігор Чорновол

Францішек Смолька - вождь вулиці і президент Парламенту

Років зо два тому, переходячи через площу Генерала Григоренка, я підвів очі на фасад будинку №4 й остовпів. На мене дивилася чудово збережена меморіальна таблиця, захована раніше, очевидно, під штукатуркою. Напис стверджував, що в цьому будинку мешкав президент першого австрійського парламенту, довголітній депутат Галицького сейму і творець пагорбу Люблінської унії Францішек Смолька.

Узагалі вся друга половина XIX cт. перебуває в тіні цього, без перебільшення, найбільш легендарного галицького політика. Він народився 1810 року в сім’ї адвоката з Чехії, який прибув до Львова на початку XIX cт. Батько, схоже, почував себе німцем, проте його син під час навчання на правничому факультеті Львівського університету вплутався в конспіративний рух і став завзятим польським патріотом. 1841 року його заарештували та засудили до кари смертю, проте 1845-го помилували, хоча й відібрали ступінь доктора та право займатися адвокатською практикою. Під час “весни народів” Ф. Смолька знову очолив революційний рух. Увійшовши до складу конституційного парламенту, обраний спочатку віце-президентом, а згодом і президентом (спікером), утримував цю посаду до його розпуску в 1849 році. Водночас брав участь у житті віденської вулиці, виконував функції ледь не диктатора революції та намагався утримати юрбу в рамках законності. Це вдавалося не завжди: так, не зміг вирвати з рук розперезаного натовпу міністра війни графа Лятура – і його повісили на очах у Смольки.

Після поразки революції Смолька повернувся до адвокатури. Проте після проголошення автономії Галичини його знову захопив вихор політики. Очолював польських лібералів у Галицькому сеймі, в якому засідав від 1861 року. Відігравав помітну роль у парламенті імперії (1861-1867, 1870-1877, 1879-1893). 1868-го в Сеймі порушив питання розширення автономії Галичини, що перетворило б імперію на федерацію Австрії, Угорщини, Галичини та Чехії. Після краху розв’язаної ним “резолюційної кампанії” в Сеймі та ним же створеної партії “Національно-демократичне товариство” впав у депресію. Водночас реалізовані ним великі бізнесові проекти принесли лише борги. Рятуючи свою репутацію, перерізав собі жили. Однак його врятували, а відомий меценат граф Володимир Дідушицький, довідавшись про ситуацію, оплатив усі його борги.

Усе ж доля усміхалася йому не раз. 1881 року парламент обрав його своїм президентом, а цісар нагородив титулом таємного радника. Останнє він прийняв з умовою, що ніколи не вдягатиме позолоченого мундира. Його президентство – “золотий вік” австрійського парламентаризму. Мав беззаперечний авторитет. Навіть найбільші крикуни затикали писки, коли Смолька твердо, але водночас ґречно закликав їх “до порядку”. Ті депутати, які пережили Ф. Смольку, згодом згадували його з ностальгією. Справді, після інтриг 1893 року, внаслідок чого він подав у відставку, парламент перетворився на театр перманентного скандалу. Вже 1897 року опозиція закидала президію мармуровими бюстами, аж поки професор римського права (!) німецького університету в Празі Пферше не захопив її з ножем у руці, викрикуючи, що заріже кожного, хто стане йому на перешкоді. Депутатів тоді утихомирила поліція, натомість Пферше після повернення додому мав тріумф серед студентства, яке подарувало йому “почесний” (?!) ніж із срібла.

Після відставки цісар нагородив Ф. Смольку кріслом у Палаті Вельмож (вища палата парламенту), проте він не склав присягу та не переступив її порогу.

Ф. Смолька помер 4 грудня 1899-го на 89 році життя. У 1913-му львівська громада поставила йому пам’ятник на площі його імені навпроти будинку, де мешкав. Після ІІ Світової війни пам’ятник демонтували, а тепер там стоїть пам’ятник загиблим міліціонерам.

А втім, Ф. Смолька залишив після себе инший пам’ятник. Варто зауважити, що лібералізм змушував його прихильно ставитися до українського національного руху. Він мріяв про єдність галицьких політиків супроти віденських централістів. Згідно з його ідеалами, Польща мала б відродитися у формі федерації поляків, українців і литовців. Ця думка, притаманна польському політичному етносу тієї доби, знайшла своє втілення в організованих 1869 року демократами святкуваннях 300-річчя Люблінської унії. Водночас ентузіасти вирішили увіковічити ювілей насипанням пам’ятного пагорбу на Високому Замку. Ф. Смолька тоді писав: “Такий пам’ятник відповідає престарій слов’янській традиції. Піраміди фараонів упадуть, а наш пагорб стоятиме вічно, нагадуючи поколінням почесну засаду братньої любови: рівні з рівними, вільні з вільними”. На першу толоку з цього приводу з’їхалися тисячі людей із цілої Галичини. В основу пагорба урочисто закладено камінь із написом “Польща, Русь і Литва, з’єднані Люблінською унією, – вільні з вільними, рівні з рівними”, капсулу зі звітом про підготовку святкування, декілька монет і книжок, землю з могил А. Міцкевича, Ю. Словацького, У. Нємцевича, К. Князевича, В. Островського, а також зі Солов’ївки під Києвом, де селяни 1863-го вбили 12 польських повстанців. Проте насип робили з піску, кожна злива підмивала його. Крім того, ентузіастів меншало. Тож Ф. Смолька використав свої значні пенсії від Сейму та Рейхсрату, щоб упорядкувати пагорб. Кажуть, у такий спосіб витратив 80 тис. гульденів. Також стрункого вісімдесятилітнього дідугана зі здоровецькими вусами та бородою можна було побачити серед робітників. Після смерті Ф. Смольки роботи фінансувала Львівська міська рада. Так, задум довершили, хоча й не повністю: лев, який стоїть нині біля підніжжя пагорба, мали б встановити на вершині.

Могила Ф. Смольки та його дружини Леокадії з дому Бекер фон Зальцгайм у формі скромного неоготичного обеліска знаходиться на Личаківському цвинтарі поряд із могилою В. Івасюка.