ЗМІСТ

Отар Довженко

Львів. Трансплантація долі

Культурний туризм завжди видавався мені заняттям, позбавленим сенсу. Екскурсія – доволі варварський спосіб пізнання дійсності. Можливо, ґідові й ліпше знати, що саме цікаво й потрібно побачити, та зі свого досвіду можу судити: “places of interest” кожного міста розраховані передусім на “interest” маскультурний, кічовий, дешево-сенсаційний. Місто (як і людина) має природу ірраціональну; тому місто (як і людину) годі пізнати, рухаючись за побудованою кимось схемою, пересуваючись у допитливій юрбі мисливців за враженнями. А пізнаєш лише тоді, коли залишаєшся сам на сам.

Тому не дивно, що я не побачив Львів у свій перший приїзд. Нас, переляканих підлітків-східняків, зголосився поводити по місті якийсь тутешній військовослужбовець. Ми ходили тихо й покірно, більше дивуючись українській мові, ніж старовинним будинкам і бруківці; наш ґід, сам родом зі Сходу, припускався мальовничих ляпсусів. То знайшов на Краківській будинок ХІІ століття (ми-то знали, це – ще до заснування міста!), то обізвав статую на Ринку Аполлоном, хоча навіть малі діти знають, що дядько з тризубом – Нептун. Під вечір нам нарешті дали розбігтися по центрі, і вже тоді я вхопив трохи різдвяного Львова, ще не зовсім (лише п’ятий рік по Незалежності) очищеного від колоніального совдепівського колориту. Мовби вкрадені півгодини зачарованих блукань вузькими вулочками, крамнички, двори, афіші, – а потім жорстоке повернення до музейно-театрального занудства.

Познайомитись довелось у вересні 2001-го, коли я приїхав сюди з сумкою на плечі, шукаючи нового життя. Це можна було б назвати авантюрою, якби не повна байдужість до майбутнього: незнайоме місто, малознайомі люди, а з містом ще треба вміти домовитись, воно може й не прийняти...

Переїзд сюди з постіндустріального, геометричного Дніпропетровська був насамперед мандрівкою в часі. Двісті кроків від вокзалу – і я потрапив у 20-ті роки; це Городоцька, вулиця тисячі крамничок, її закіптюжені будинки і шпилястий костел Ельжбети. Вже згодом я дізнався, що справжній львів’янин, не конче сноб, ставиться до Ельжбети трохи зверхньо – “псевдоґотика”, мовляв, блискуча обманка, – тоді ж я дивився на стрільчастий храм, як герої конан-дойлівського “Загубленого світу” – на динозаврів. Маючи за єдиний орієнтир трамвайну колію, я простував у невідомому напрямку з обережністю водолаза, боячись доторкнутись до стін (бо ж усі ці будинки – пам’ятники), не наважуючись запитати щось у заклопотаних аборигенів. Забавно згадувати, якими манівцями я йшов тоді до центру, з яким благоговінням дивився на звичні тепер будівлі: Оперний, Університет, бібліотеку Стефаника...

До Львова приростаєш повільно, як пересаджений в чуже тіло орган. Хоч яким милим видається цей колорит, алергійної реакції на його специфічність не уникнути. У мене це особливо стосувалось назв.

Ці назви, вони такі характерні для Львова, наскрізь ірраціонального.

Для Львова, де існує проїзд Крива Липа, на вході в який, рівно посередині, вкопана грубезна сталева труба. Проїжджайте.

Де Городоцьку називають Городецькою, хоча до білоруського Городця мала б вести зовсім інакша вулиця, а Любінську – Люблінською, хоча Любліном у тій стороні ніколи й не пахло.

Де невідомо що, в кілометровому радіусі від згадуваного ґотичного собору, називають нарочито жіночого роду словом Привокзальна, хоча немає ні вулиці, ні площі з такою назвою. Де навідріз відмовляються відмінювати слово Рясне.

Де навіть найзавзятіші націоналісти називають Левандівку Лівандовкою і вживають старі, совітські, назви вулиць, за перейменування яких самі ж і боролись. А маршрутні таксі, незалежно від марки, звуться тут гордим ненашим словом пежo; коли ж до зупинки під’їжджає той самий мікроавтобус, лишень без таблички з номером, то львів’яни повідомляють одне одному: це не пежo.

І якщо ви справжній львів’янин, то ніколи не звернете уваги на ці речі, до самої смерті вважаючи їх просто елементами місцевого, рідного для вас колориту. Коли ж ви родом не зі Львова, вони мали б вас хоч трошки дратувати. Ну, принаймні – вражати. Особисто я почав вражатися ще на вокзальній зупинці трамвая, уздрівши на кіоску екзистенційний напис:

Альоша, лох з рогатки.

Що це? Автограф? Констатація факту? Провокація? Первісне львівське хайку?

Стовідсоткову ґарантію “іншопланетного” ефекту дає прочитання книжок на зразок винничуківських “Кнайп львова”. Особливо рекомендую тим східнякам, для кого Львів ще залишається іконкою, казковим заповідником усього українського, де шанують, плекають і дбають. Я теж чекав від нього синьо-жовтої патетики, але з ностальгії за польськими і австрійськими часами, з замилування батярською субкультурою, з “Мертвого півня” і Морозова, Винничука і Андруховича (оце так поєднання) постала картинка зовсім іншого, ляльково-вигаданого Львова. Такого, де можливе існування гасла “Львів понад усе”; понад ЩО?

Перше, що відчуваєш у цьому місті, обживаючись, – відсутність річки. Хто виріс, як я, на березі Дніпра, той знає: ріка додає біоритмам міста плинності, ніби підганяючи його невпинну циркуляцію. А тут навіть Полтву сховали під землю, де вона чи й тече тепер, – адже місту виявилась непотрібною. Біля річки міста виструнчуються за течією, а Львів, якщо дивитися з Високого Замку, здається закрученим у спіраль навколо невидимої осі.

У львівській старовині найбільше вражає те, як скоро до неї призвичаюєшся. Я живу в будинку з числом “1759” на фасаді. Отже, його було зведено, коли на місці мого рідного міста були самі безлюдні пагорби з дикими сайгаками, козаками й татарами. Так швидко звикаєш ступати по історії, не витерши ноги. Це так само органічно, як і здибати на вулиці, у кнайпі, в крамниці, в транспорті місцевих і всеукраїнських знаменитостей, а потім говорити з ніжною фамільярністю: а, цього я мало не щодня бачу.

Спочатку здавалося, що галичани говорять із сильним акцентом. Потім зрозумів: то не в них акцент, а в мене. Намагаючись адаптуватись, невдало наслідував інтонації; виходила мовби пародія на галасливих сільських бабок. Звикаючи до мелодійної, експресивної галицької говірки, чуєш дедалі більше грубості, неоковирності, неприродності в мові наддніпрянців. Так дивно, коли ловиш себе на першому “Прошу?” замість анекдотичного “га?”.

Львів – останнє закрите місто. Він надійно затуляє своє справжнє єство захисною оболонкою зі старожитностей, архітектури й патріотичних символів. Впускаючи до себе всіх, дає українцеві натішитись Шевченком і Франком, полякові – Личаківським цвинтарем з “орльонтами”, американському еміґрантові сказати “Well, це все будували мої предки”, – і не побачити зовсім нічого, крім цієї шкаралущі. Забрати з собою пачку світлин – офіційне портфоліо міста. Зробити про себе висновок, що місто нічого собі, симпатичне, але таки не Париж, не Венеція і навіть не Краків.

Що в вашому місті такого, львів’яни? В чому “фішка”? Якщо послухати самих львів’ян, то ні в чому. Навпаки, їхній Львів – цвинтар добрих намірів і перспектив, заповідник небитого гонору, колос із позолоченої пластмаси; провінція з амбіціями столиці не знати чого, звідки навіть галицькі сепаратисти тікають по гроші й визнання до зневажуваного Києва; з позиченим у поляків і австрійців славним минулим і оплаченим східноукраїнськими грішми туманним майбутнім. Вони сполучають гордість і сором у ставленні до своїх кастових ознак богообраності: хто ще, крім львів’янина, зрозуміє магію словосполучення “з шостої до дев’ятої”, цього суто біблійного дійства – поспішати додому, щоб впіймати воду?

Львівське диво – з області енергетики, флюїдів, геопатогенних зон, словом, тих речей, які не визнають ані правдиві християни, ані іронічні агностики. Умом того, звичайно, не пойняти, та й вірити не віриться; але це напевно відчував кожен, хто колись безцільно вештався по львівському центрі. Десь там, де місто закручується навколо земної осі. Бажаною є відсутність людей: тоді здається, що їх тут ніколи й не було, не могло бути, і все це – будинки, храми, ратуша, фонтани, брук, дерева, горщики з квітами на стовпах – лише бутафорія. Щось іде з-під землі, зі стін, і водночас накриває зверху, і ніби дихає, і ніби десь там живе. Це ж не я придумав, що під містом щось живе. Це класика.

І коли зі мною це сталося, я махнув рукою і сказав: “Приїхали”.

Збережено стиль і правопис оригіналу (Ред.)