ЗМІСТ

Францішек Яворскі

Навколо ставу Пелчинського

Ще до половини ХІХ століття став Пелчинського був центральним пунктом краєвиду, якому тодішній Львів надавав усіх можливих на світі імен Аркадій і Швейцарії, що його оспівували сучасні поети найпрекраснішими віршами і до якого плинули звідусіль міщани.

У цьому місці, оточеному горою Цитаделі і стрийським шляхом, було все: став з таємничими глибинами, що нерідко ставав останнім прихистком самогубців, усміхнені зелені пагорби, старі алейні дерева і безмір сонця.

Але почнімо з Цитаделі.

Дві вежі від ставу Пелчинського, одна від вулиці Коперніка і одна від Голубів – тобто чотири округлі вежі оточують червоний будинок, переламаний посередині на два крила, випуклий назовні округлим бастіоном, і наїжачений на пляц військової муштри бійницями для урочистих гарматних пострілів. Усі описи і образки мілітаризму втілилися у тому місці: нічні вигуки вартових, вивішена білизна на віконних ґратах, стук військових підківок на навчаннях, співи різного ґатунку і розмаїті гасла на щоденні потреби, – від ранкового підйому аж до вечірнього сну.

І хоча Цитадель розміщена в самому центрі міста, хоч саме місто впирається в її корпус – однак там инший світ, цілком инше життя, навіть повітря і природа – инші.

Дивна річ, як ця бідолашна природа, затиснена на кожнім кроці, а все-таки така прекрасна і буйна львівська природа, може озолотити навіть… казарми. Ці під шнурок витягнені мури, майдани військової муштри – це поле для виправи голосових зв’язок фельдфебеля – як похмуро, сумно і казенно виглядало б воно, якби не буйна зелень, романтичні вибрики місцевости та й увесь краєвид Цитаделі. Усе з добрим усміхом збіглося задля полегшення солдатської долі. Від вулиці Лазаря око спочиває на плоскій рівнині, оточеній деревами; від Цитадельної розкинувся тінистий парк з зеленим килимом трав’яної галявини, від вулиці Мохнацького спадає потоком город, засаджений зелениною, зі сторони Пелчинського ставу – гірські підйоми, від вулиці Лелевеля спинаються тераси.

Цілком не дивно, що задовго до казарм тут була львівська Аркадія, літня резиденція міського патриціату. Сам король Ян Казимир проживав тут, відпочиваючи після недуги і невдач свого правління. З боку вулиці Голубів особливо багато було заїжджих дворів і літніх будинків. Тут “над самим трьох пагорбів обличчям” жив бургомістр, поет і гонор старого Львова, Бартоломей Зіморовіч, тут наспівував він свої співанки “Розимунд потішений”, зачарований, скільки сягає око, прекрасним розташуванням і краєвидом цього милого місця.

Власне сьогоднішня Цитадель охоплює три пагорби, котрі раніше називались Калічою горою, Пелчинською, Шемберкою, пізніше Вроновською. Кожна з цих гір мала своїх власників, а усі разом вони були вкриті “плодовими деревами, городами, виноградниками, гаями і галявинами”. У цьому гроні Шемберкова гора, ця що від вулиці Коперніка, була найвищою і відзначалася якимось незвиклим шармом. Саме на цій горі у першій половині минулого століття, археолог Зигота Пауль знайшов якісь дивні камені, ніби рештки стародавніх поганських вівтарів, дещо подібні трохи до тих, що їх називають “бабами”. Згодом Шемберкова гора відіграла чималу роль під час облоги Львова турками в 1672 році, звідки турецькі батареї обстрілювали місто, а львівська традиція ще й донині зберігає назву цього місця “турецькі окопи”.

На схилах гори, з боку вулиці Вроновської, наприкінці ХVІІІ століття повстав шляхетний дворик, збудований у французькому стилі, котрий разом з прекрасним парком, засадженим липами аж до ставу Пелчинського з “круглою вежею” на самій верхівці гори, становив прекрасний, чарівний маєток. У 1791 році весь цей маєток купив Станіслав Вроновскі, радник львівського forum nobilium, надзвичайно освічена людина, збирач книжок й археологічних знахідок, аматор театру, жива енциклопедія Львова. Цей меценат дуже любив забави, то ж його дворик нерідко гудів від веселощів, згромаджуючи навколо себе все найшляхетніше, що було у Львові. Тут у 1804-1807 роках знайшов притулок і польський театр. Це були найсумніші часи для польської сцени, саме у той час, коли німецький театр чванливо розростався у величезному перебудованому францисканському костелі. Тоді Вроновскі організував аматорську трупу, яка впродовж трьох років давала в його палаці безкоштовні польські вистави, котрі мали величезний успіх у львівської публіки. Цей палацик існував аж до 1895 року і був зруйнований дощенту, не збереглася жодна його фотографія.

Сам Вроновскі помер у 1829 році, маючи 106 років. Його маєток разом з цілою горою Вроновскіх отримала як посаг у 1806 році донька Йозефа, заміжня за Фабіяном, графом Гумєцкім, котра після його смерті отримала все під свою опіку.

Саме тоді власниками гори Вроновскіх стали військові. Це був час, коли австрійський уряд прагнув оточити Львів фортецями, котрі повинні були розпочинатись саме від гір Калічої і Вроновскіх. За наполяганням тодішнього губернатора Галіції архикнязя Фердинанда Першого княгиня Гумєцка змушена була відступити військовим частину свого маєтку, а саме гору Вроновскіх, яка в той час була місцем прогулянок для львів’ян.

Від Цитаделі спадиста, зелена стіна старих дерев, дуже стрімко веде до решток ставу Пелчинського. Ця стара назва загадкового походження повторюється в архівних актах від дуже давніх часів, однак завжди в поєднанні з борошном, камінням і млинарськими жорнами. Так насправді ця єдина “велика“ вода у Львові крутила кілька млинарських коліс, які завжди давали привід для судових процесів і скандалів, а тим самим для великої судової писанини. Зрештою, вся околиця ставу Пелчинського була дикою і романтичною пусткою, котру оточував вінок лисих, розкиданих пагорбів. Посередині диміли багнисті випари. Старші львів’яни воліли б ліпше будувати дороги, ніж їздити чи ходити коло страшних урвищ. Навіть пастушок, котрий пас кіз, боявся спинатись по цих горах, котрі кишіли гадинами, осами і шершнями.

Лише близько 1820 року генерал австрійської кавалерії князь Генеквін фон Фреснель і Курель звернув увагу на цей романтичний закуток, може тому, що і сам, не дивлячись на сиве волосся, був дуже великим романтиком. Уже тоді, коли мав за собою багато вдалих битв, а на грудях цілі ряди орденів, запрагнув любовних чарів гіменею. Його вибір впав на молоденьку панночку Зузанну Стшембош, котра, окрім розкішної вроди, мала ще мільйонний маєток. Посаг чарівної одиначки тягнувся з обох боків цісарської дороги від Львова до самого Золочева: шістнадцять сіл з панщиною вклонялося молодій дідичці, для неї шуміли ліси на всім гірськім пасмі Вороняків, до неї всміхалася уся ця людна околиця.

Але у серці панянки не було щастя і ніколи весна не буяла в її блакитних очах. На старім дворі в Ламкім, резиденції її батька Томаша Стшембоша, творились дивні речі, які яскравою дорогою пліток і обурень розходились по цілім краю, турботою і соромом наповнюючи душу дівчини. Старий Стшембош був войовничим авантюрником, цілком в стилю польських магнатів ХVІІІ століття. У твердому австрійському ярмі вже не було місця для такого типу осіб, однак Стшембош і далі навіснів, страхом і переляком охоплюючи цілу околицю.

Врешті дійшло до того, що суд змушений був, зважуючи на клопотання родини, відібрати з батьківських рук молоденьку Зузанну і помістити її у львівський монастир Sacre Coeur. Тут її і побачив генерал Фреснель і запалав до неї великою любов’ю, невідомо лише чи до панни, чи до її 16 сіл. З допомогою родини і дружніх інтриг, цей нерівний шлюб було укладено. Генералові, окрім родинних зв’язків з Бурбонами, потрібні були мільйони польської шляхтянки, а вона потребувала опіки проти батьківських дивацтв.

Молода пані змирилася з долею, бо хоча не могла знайти в обіймах старого генерала щастя, однак він дав їй високе становище дами цісарського двору, оточив її ореолом захоплення найшляхетнішого товариства Відня… І тільки на самому дні душі прекрасної пані ховався смуток і сумне бажання, що змушувало її заздрити навіть жінкам, котрі замітали віденські вулиці.

Тимчасом старий Стшембош, як звичайно, повний фантазій і духовних піднесень, став на стезю війни зі своїм зятем. Окрім того, що на дні його душі жевріла нелюбов до підстаркуватого зятя, дійшло і до суперечок матеріальних, оскільки генерал, отримавши у власність частину маєтку своєї дружини, суворо пильнував територіальні межі зі своїм авантюристичним тестем. Дрібні сусідські суперечки множились з кожним днем і аж нарешті дійшло до суперечки про тисячу моргів лісу. Ця суперечка замалим не довела до масового кровопролиття, оскільки тесть із зятем не бавились у жодні сентименти на кшталт судових процесів і просто змобілізували свої збройні сили і рушили на поле бою.

Одного дня, на горі недалеко від Золочева, зустрілися старий Стшембош на чолі 500 селян, зібраних зі своїх сіл, і генерал Фреснель з досить великою кількістю гусарів. Обидві сторони збиралися серйозно воювати, однак найближчі сусіди почали переговори з войовничою родиною і цю суперечку вдалося закінчити мирно.

Стшембош однак не забув образи і доволі оригінально помстився зятеві. Під час листопадового зриву, в котрому ця шалена особа з патріотичних і шляхетних міркувань брала участь, його улюблений пес урятував йому життя. Ото ж коли ця собака здохла, Стшембош на місці незреалізованої битви зі своїм зятем, якраз супроти каплиці, що була родинним склепом, вибудував на честь свого улюбленця високий обеліск, показавши тим самим, що значно більше цінує вірного чотириногого друга, аніж власного зятя. Цей обеліск стоїть до тепер, як німий свідок родинних стосунків зятя і тестя.

У маєтку своєї дружини, в Ольшаниці і на прилеглих територіях, генерал почав господарювати, створюючи там щось на зразок табору чи фортеці. Довший час існували в тих околицях невеликі будинки з назвами “Майорівка”, “Капітанівка”, “Поручнівка”. Фреснель запровадив там військові звичаї, а що гірше – також і солдатські тогочасні буцегарні, де нерідко за найменшу провину, часом навіть вигадану, знущалися над людьми. Улюбленим покаранням генерала було опускання у колодязь, де замість води було лише болото, жаби і різні хробаки. Ця кара була такою страшною і гидкою, що багато людей не витримувало цього і позбувалося глузду.

Серед всього цього нещастя Зузанна Стшембошувна мала лише дорадчий голос, її мільйони щораз зменшувалися і щораз менше втіхи мала вона від життя між двома шаленцями, з яких один був її рідним батьком, а другий чоловіком.

Врешті-решт смерть позбавила її тих двох найдорожчих осіб, і нарешті графиня могла дати волю своєму доброму серцю і філантропним почуттям. В Ольшаниці, де люди найбільше потерпали, вона за свій рахунок вибудувала церкву і віддала під її власність 400 моргів поля і також вибудувала церкви в Лацкові і в околиці, не рахуючи допомоги на різні потреби, без огляду на віросповідання.

Здавалось, що нарешті спокій і умиротворення опуститься на цю нещасну жінку і дасть змогу забути їй похмуре і сумне минуле. Але, видно, особисте щастя не було призначене для цієї гарної як ангел і багатої як Крез жінки, бо вона мусила заопікуватись порятунком родини Ожаровських, котра втратила весь свій маєток під час листопадового повстання. А врятувати цю родину вона могла тільки вийшовши заміж і віддавши свій маєток графові Константу Ожаровському, людині, знаної зі своєї фізичної бридоти…

У долі цієї спадкоємиці мільйонів достатньо матеріалу для трагедії, але, водночас, не бракує і характерних для того часу ознак, коли виконання патріотичного обов’язку вимагало аж таких пожертв – заміжжя з нелюбом, до того ж, фізично відразливим...

Але Зузанна відважилась на цей героїчний вчинок. Віддала себе і свій маєток Ожаровському і ніхто напевне навіть не припускав скільки в цьому було власної затятости, посвяти, скільки внутрішньої боротьби і бунту… Зрозумів цю ситуацію і Ожаровський, людина, поза своєю фізичною бридотою, дуже інтелігентна, вихована і великий патріот, а тому їх шлюб був чисто формальним…

Графиня Ожаровська пережила і свого другого чоловіка. Померла десь на 89 році життя, присвячуючи своє вдовине життя духовним справам.

Сьогодні старий Фреснель, Ожаровський і Стшембошувна сплять вічним сном в родинному склепі на високому, але дуже мальовничому пагорбі в Лацкові коло Золочева, їх оточує зелень, довкола шумлять дерева і поля, вкриті збіжжям і синяві дими сільських хат линуть до каплиці, навіюючи спогади про жінку, життя якої не було щасливим.

Після Фреснеля у Львові залишилась пам’ятка у формі басейну для військових над ставом Пелчинського і заслуга впорядкування цілої місцевості. Напис на низькому тріснутому будинку з колонами, котрий оберігають два леви, свідчить, що львівський гарнізон з сердечною вдячністю згадує ініціатора будови басейну. Менш вдячно думав про це все львівський магістрат п’ятнадцять літ опісля, коли довелося за великі гроші чистити став, а потім ще значно більшим коштом судитись з військовиками за повернення видатків.

Нарешті судовий процес закінчився полюбовно: військовики визнали за магістратом право безкоштовно навчити плаванню 15 учнів, а мешканці Львова отримали прекрасне місце для прогулянок, котре багато років поспіль було дуже популярним серед звичайних міщан і львівських поетів.

Один з них, Рафаїл Венжик, навіть написав цілу поему під назвою “Прогулянка до басейну у Львові і військові маневри там же”. У цій поемі “йдучи за натовпом людей, якому належиться день відпочинку за шість днів праці” зайшов поет аж на сьогоднішню вулицю Пелчинського, яка в цей час була “зручною дорогою і туди поспішають на бричках пані надзвичайної вроди і молодь гуляє, вправляючись у перегонах на конях та весільних співах”.

Але понад усе захоплювався поет військовим басейном і з великим ентузіазмом описав, як там хтось з гори стрибав, ніби з вежі, як инші вчилися мистецтву плавання, ще хтось біг східцями до води, а ще инші просто споглядали. На пагорбах, з другого боку ставу, де військовики поставили кам’яний міст з написом (“Військо збудувало – місту подарувало”) відбувалися показові виступи військових при великому, спраглому видовищ, натовпі. Судячи з поетичного опису згадуваного вже Рафаїла Венжика, ці маневри були справжніми фестинами для львівської публіки. Для поважніших гостей виставлялись намети, звідки все було найліпше видно і де сиділи переважно пані. Наш поет вже наперед облизувався на думку про те, що його погляд блукатиме серед прекрасних пань.

У виступах брали участь усі види зброї, навіть артилерія з гарматами. Правду сказавши, це була дитяча військова забава, якісь, сьогодні нам вже незрозумілі військові фестини, з військовими показовими маршами, з атаками, засідками, молодечими вигуками і т.п.

Пагорби Пелчинського були однак не тільки видовищем справности австрійської армії в організації парадів. Став був і місцем для морських видовищ. Оскільки у Львові немає жодного моря, то нічого дивного, що використовували став Пелчинського. Якось на велику втіху архикнязя губернатора Фердинанда Першого, цілого генералісимусу і взагалі Львова 30 серпня відбулися показові виступи вихованців басейну, а на закінчення частини … піхоти і кавалерії розіграли морську битву, ... кидаючись у воду в повнім обладунку. Смакам львівської публіки потрафляли змоклі військові, з яких вона дуже потішалася. А за кілька років, на тому ж ставі Пелчинського відбулася битва чудовиськ.

Яскраві ефекти, кричуща барва, перебільшення і закоханість у найбільш тривіальні несподіванки були визначальними у смаках львів’ян. Одягався Львів яскраво і демонстрував барвистість життя на догоду власній насолоді. Жінки міста вже за часів Собєского наслідували французькі манери, але все ж у своєму золоті, сріблі, перлах і кольорових камінцях виглядали, як візантійські мадонни. Релігійні свята були наповнені приголомшеним гуком гармат, радість засліплювала блискучими штучними вогнями, хворобливе перебільшення доходило у Львові до тривіальності, весілля чи похорон тягнулись впродовж тижня. У манері одягатись, у побуті, у смаках, до певної міри навіть у мистецтві, проглядається ця риса перебільшення. Львів прагнув примітивної забави, а з перенесених на його брук чужих замислів чи моди майже завжди виростала карикатура.

Сукні львівських жінок з часів Директоріату значно перевищували свої французькі прототипи викличною непристойністю. Модно одягнена молода людина відразу переходила в ранг карикатури, в різних часах названа то фанфароном, то “гогєм”, а врешті навіть ананасом. Німецька добродушність, пересаджена з Відня до Львова, загубилася у забігайлівках і серед богеми, а весь сентимент був втоплений в потоках пива, і катаринка та чеська арфа грали йому колискову.

На львівськім бруку відбулося дуже багато різних, гідних уваги забав. Прогулянка за місто поєднувалась з ловами жовківського драгуна і сильним пископобиттям, сільські забави поєднувались з бійками і залицянням до жінок. Ніде більше, а тільки у Львові редут став публічним місцем, фестини – вихвалянням, громадська акція – каротажем, лотерея – економічним зростом, доброчинність – звичайним ошуканством.

Типовим прикладом такого смаку стали фестини з битвою морських чудовиськ на ставі Пелчинського, влаштовані в 1845 році на користь потерпілих від повеней.

Збереглася гравюра, що є репродукцією афіші, котра запрошує на це видовище, відтворюючи увесь несмак того, що там очікувало львів’янина. Морські чудовиська, запущені у став, мусили мати натуральний вигляд. Кити, крокодили, літаючі дракони, навіть симпатична мелюзіна, чи то пак сирена, про які сучасна популярна література мала багато оповідань – це все мало бути 14 вересня 1845 року на ставі Пелчинського на втіху львів’ян.

Рідкісні сьогодні гарні літографічні афіші зробили свою справу. У визначений час дослівно ціле місто вирушило понад став Пелчинського. Підприємці влаштовували трибуни, бо за львівським звичаєм один хотів бачити ліпше і більше, ніж инший. Був величезний тлум, а найбільше нарікали на непорядок ті, які найактивніше штовхалися, прагнучи встати в перших рядах.

Якщо вірити тодішнім записам, битва морських чудовиськ на ставі Пелчинського справила на громадян незабутнє враження. Кружляючи ставом штучні кити, крокодили, сирени породжували голосні викрики захоплень і погроз, так само як і човни, заповнені неграми, турками. На закінчення цієї забави повинна була відбутись до цього часу у Львові невідома забава – відлов кита.

Але здається, що не все відбулося згідно із сценарієм. Публіка, як зрештою на кожних фестинах, була трохи обдурена, але оскільки львів’янин полюбляє час від часу бути трохи обдуреним, то все закінчилось легкими наріканнями і потім ця ж публіка ще не раз ходила дивитись на улюблених штукарів, акробатів, линвоходців, так само як і сьогодні ходить в кіно чи до театру на оперетку.

Зрештою, став Пелчинського з давніх давен був місцем практично усіх львівських самогубців і недільних риболовів. До тепер не минає року, щоб кілька, змучених життям, не пошукало в водах ставу своєї смерти, а разом з нею і спокою. А от рибалки, котрі в давні часи ловили рибу зі ставу, зникли назавше.

Сьогодні став Пелчинського до половини осушений, на його пагорбах димлять фабричні димарі і одна по одній виростають вілли.

Переклала Софія Завада