ЗМІСТ

Ігор Клех

Аптеки Львова

Аптека у нашому уявленні зазвичай пов’язана зі стерильністю, мінімалістською естетикою, й тихою діловитістю. Вона оживає на час епідемій грипу, а у проміжкам між ними – особливо ранками – там панує затишок, як у районній бібліотеці.

Аптеки Львова найбільше схожі на букіністичні крамнички: старовинні інтер’єри і меблі, високі заскленні шафи, шухлядки картотек, нерідко антресолі або металеві балкони по периметру. Як і чому совєтська влада, що все уніфікувала, не зачепила їх – загадка. Мабуть, вже дуже доладними були, і хтось з високопоставлених чиновників аптекоуправління або ж хтось із заслужених фармацевтів заступився за них. Далеким від ідеології медикам дозволено було бути освіченими консерваторами – й інтер’єри більшости львівських аптек, що розміщені у центрі міста, вціліли. Вони були розкидані і вживлені у полотно його кварталів, неначе каюти давно затонулого “Титаніка”. У них затримався ностальгічний аромат цивілізації, ще не знайомої зі світовими війнами – так, ніби фармацевтам була відома і передавалася з покоління в покоління таємниця консервації минулого часу. Більшість з цих інтер’єрів належить до кінця ХІХ початку ХХ століть. До приходу совєтів замість порядкових номерів усі вони мали власні імена – як кораблі, ресторани, цукерні: “Під чорним орлом” (1775), “Під золотою зіркою” (1828), “Під золотим оленем” (середина ХІХ ст.), “Під Фемідою” (1901), “Під угорською короною” (1902), “Під святим духом” (1913), “Під святим Іоаном” (1915) і так до вересня 1939 року.

Тебе посилали в аптеку на куті купити якихось порошків і гірчичників чи замовити мікстуру. Аптека могла вже бути новою, схожою на десятки инших таких самих аптек – з великими вітринним склом і типовою лядою. Ти ставав у хвіст черги і, підходячи до заскленого касового віконця, раптом випадав з часу і геть-чисто забував – навіщо тебе сюди посилали? Ляскіт і хрукіт шестерень, дзвін мелодій і пружне клацання, що супроводжували обслуговування кожного покупця, народжувалися в американському касовому апараті “Огайо”, що пам’ятав героїв вестернів і сяяв тисненим матовим сріблом, наче інкрустована рукоятка дорогого револьвера з круглим барабаном, який допомагав робити такі пропозиції, від яких неможливо відмовитися.

Що тоді говорити про центральні аптеки з травленим склом – з якого, наче туманні привиди, виступають безіменні персонажі античної мітології, – з воїнством старовинних пляшечок і порцелянових баночок з вплавленими написами прописною латиною, з горіховим і червоним деревом панелей, що відливають червленим золотом, потемнілими латунними ступками, різьбою, кованими виробами, литвом, иншим добром – справжніми скарбами!

Владарювала і продовжує владарювати над ними всіма, звісно ж, аптека-музей, яка виходить на ренесансну площу Ринок – середньовічний центр міста з будівлею Ратуші посередині. Її обожнюють туристи й екскурсоводи. Музеєм вона стала у совєтські 60-ті роки, у 80-ті розбудована – було відремонтовано (або ж відновлено реставраторами за аналогією) пивниці, сходи і горища цього будинку, спорудженого у 1775 році на місці купленого армійським провізором Вільгельмом Ф. Наторпом, де він, разом з Карлом Шерфом, відкрив аптеку – найдавнішу з тих, що до сьогодні збереглися у місті (якраз супроти Чорної кам’яниці і палаццо Бандінеллі, – першої в місті пошти, що відкрилася на півтора сторіччя раніше, – двері в двері). Тільки тут ви зможете купити пляшечку з так званим “залізним вином” – дозу підбадьорливого темного сиропу, з в’яжучим смаком і ефектом плацебо, – сувенір на пам’ять про перебування у старовинному місті.

Однак, воля ваша, а я більше люблю инші аптеки, що не страждають від напливів туристів і ведуть більш органічне життя. “Любити аптеки” звучить сюрреалістично, як “изысканный труп хлебнет молодого вина”, – сказати щось такого може собі дозволити тільки нам диво здорова людина. Ні, я хворію, як і всі, –  і у Львові, і у Москві тепер. Але ж в аптеки ходять не самі хворі, а їх родичі чи близькі: недуга в них, з усією її фізіологією, наче відгороджена ощадливою ширмою, а набір засобів, респектабельність науки і міжнародної кооперації виробників, що стоять за аптекою, загадкові “каляки” на рецептах і вчена мова терпеливих служителів – все це разом подає тверду надію, що немає такої немочі, від якої неможливо було б вилікуватися, немає таких страждань, які неможливо було б полегшити (див. епіграф літературного класика Галичини), – усе перемелеться, хворі піднімуться з ліжок, випишуться з лікарень. За це варто любити аптеки. І за здоровий глузд, що вони зберігають: чи можна було в совєтському середовищі залишити цей німий докір недугам духу і дегенерації матерії?!

У шаленстві може бути своя краса, однак не може бути якоїсь тривкої правди. І я шалено люблю найгарнішу з львівських “аптечних” історій – усі наведені факти перевірено, це не легенда. У ній зафіксовано вигадливий сюжет про винахід першої у світі гасової лампи.

Північно-східне передгір’я Карпат сочилися нафтою, однак, події, що тут описуються, відбувалися задовго до винаходу двигуна внутрішнього згорання, дизельного двигуна і реактивної авіації, коли ще було незрозуміло, яку користь може принести людині нафта. І ось, один підприємець з Борислава, прагнучи все-таки витиснути хоча б якусь користь і отримати прибуток з цієї маслянистої рідини, привіз до Львова величезну бочку нафти. Він вивантажив її у самому центрі міста біля аптеки “Під золотою зіркою” (нині вул. Коперніка, 1), домовившись з фармацевтами, що за щедру винагороду, вони знайдуть спосіб перегнати нафту в алкоголь – таким був його план фантастичного збагачення. Йоган Зеґ і Ігнацій Лукасевіч, кращі фахівці своєї справи, закинули приготування ліків і понад місяць билися над неапетитною юшкою – замовник уже втрачав терпіння, – однак, спирту так і не добули. Та все ж, у процесі дистиляції, при нагріванні нафти у проміжку температур від 150 до 315 градусів за Цельсієм, вони навчилися виділяти з неї якусь схожу на сечу рідину – це був гас. З паршивої вівці хоч вовни жмут: не зумівши перегнати нафту на горілку, вони створили освітлюваний пристрій – скляний циліндр з двох частин і виведеним назовні ґнотом. Так було створено дослідний зразок першої у світі гасової лампи, що і до сьогодні служить джерелом світла у деяких глухих місцях Карпат. Тоді ж ішов 1853 рік, до винаходу Едісоном електричної лампочки ще залишалося чверть століття.

Далі історія темна: за деякими даними усі учасники подій пересварилися між собою, замовник вивіз дослідний зразок лампи до столиці – у Відень, де спочатку з великим успіхом демонстрував її, але, позаяк за своєю природою він був “авантурником”, швидко безслідно зник разом з лампою, засмоктало столичне життя – мабуть, запиячив. Львів же отримав дещо неоковирний предмет для пихи, який, щоправда, швидко вийшов з ужитку, а аптекарі – піонери прогресивних способів освітлення – стрічку в енциклопедії (у якій поляки залишають лише одне прізвище – Лукасевіч).

Ось такий “аптечний” слід у всесвітній історії винаходів, несподівано для автора надав цьому ностальгічному нарисові про львівські аптеки жанрових рис байки чи навіть притчі.

Переклала Оксана Дащаківська