ЗМІСТ

Ірина Магдиш

Львів. Genius Loci

Міста постають саме там, де їм і слід було постати за великим цивілізаційним генпланом, у якому людям, можливо, відведена лише роль підрядників. Від них, як від виконавців, також немало залежить, найбільше від когось одного, хто буде настільки чутливим і прозорливим, що зуміє адекватно відчитати одкровення, приблизно таке: саме тут має бути Місто, або Місто має бути саме тут (для простоти приймемо словесну форму благовіщень, хоча вони, мабуть, таки не вербальні, а радше відчуттєво-інтуїтивні). Якщо послання нікому відібрати згори, а є лише історичні, економічні чи військові резони, що таки спонукають до кладки першого каменю, то виникають випадкові поселення, які також помилково називають містом, хоча скупчення багатоповерхових будівель і наявність централізованого водопостачання чи каналізації зовсім не є визначальними його характеристиками. Резони з часом міняються, а от метафізики місця не прибуває. У цьому сенсі, не є Містами … (на цьому місці пропонується заповнити прогалину у переліку на свій смак).

Чим відрізняється одне Місто від иншого? Чи Місто від міста? Будівлями, історією, мешканцями? Не тільки. Міста різняться так, як і люди. І ніхто не знає, де перебуває той Геній місця (Genius Loci), відомо тільки, що він є. З ним можна перетнутися, а може і не поталанити. Від його присутности і залежить, чи буде Місто, чи ні.

Львову пофортунило двічі. Вперше, коли тут таки замешкав (чи мешкав на цьому місці завжди, очікуючи першого будівничого – брата по крові) той самий Genius Loci. Вдруге, коли знайшовся той самий перший будівничий, що відчув присутність брата по крові – Генія місця.

Відтоді Львів не лише володіє тією, гідною заздрости якого-небудь Херсонополя чи Луганопетровська, обдарованістю бути містом, але й щасливою (і цілком справедливою) впевненістю у цьому. Можна запідозрити, і навряд чи підозра виявиться помилковою, що композиційно місто творилося за музичними принципами. Львів – соната. Окремі частини цієї сонати – це історичні періоди становлення і розвитку Міста, а також долі його мешканців. Зв’язок людини з місцем її життя загадковий, але очевидний. Або так: очевидний, але таємничий. Ним відає відомий вже нам пан Genius Loci, що снує нитку зв’язку між інтелектуальним, духовним, емоційним і їх матеріальним втіленням.

У кожній частині сонати Львова є свої головні і побічні теми. Руйнуючи музичні канони, Львів чередує навперемін мінорну і мажорну тональности. Якомусь поколінню міщан припали skerzo і presto, як навесні народів 1848 р., чи напровесні народу 1991 р., а комусь –голод і пошесть 1362, чи початок довгої, 52-літньої війни у 1939 р.

Погляд уважного, небайдужого сучасника завжди запитальний: а як воно все виглядало років сімсот тому? Як відхилити завісу історії, як зазирнути у дитинство і юність цих вулиць, площ, соборів? Чи було воно щасливим, чи перепадало від мачух і вітчимів? Завдання непросте, однак спробувати варто, не ігноруючи при цьому і день сьогоднішній.

Більшість великих міст «поставало або над сплавними ріками, або понад морськими узбережжями». Правильно і красиво. Або правильно, бо красиво. Львів тут становить виняток – неправильно, але красиво. Місто виросло на вододілі, з його гострих черепичних дахів вода стікала з одного боку у Чорне море, а з іншого – до Балтійського (метафора належить комусь із сучасних українсько-галицьких письменників). У місті ж залишалася лише вогкість пивниць і потішні фонтани дорослих грецьких богів, струмінь яких більше б пасував маленькому хлопчику.

Місто натужно намагалося якщо вже не зажити слави міжморської держави, то бодай не всохнути від спраги і туги. Річка Полтва, що величаво несла свої вже тоді не занадто запашні і склисті води, була єдиною оказією. «По дорозі вона творила стави з тепер уже давно забутими назвами Вулецький, Собка, Пелчинський, Панянський» (Р. Зубик).

«Восени солять тут також варті похвали щупаки, які можна порівняти з тими, які колись ловили між двома мостами у Тибрі і дуже їх цінили римляни. Навколо є багато великих ставків, де ловлять коропів, піскурів та окунів; вони смачні і дешеві» (Іоанн Альнпех, 1603).

Далі Полтва «плила вулицями: Зиблікевича, Академічною, Гетьманськими валами, Соняшною та Полтвяною і недалеко Замарстинівської рогачки виходить ще нині наверх та пливе далі широкою багонною долиною до Бугу. Тепер це стара річка – лінива, колись із Залізною водою і Пасікою вона плила дуже бистро і під час повеней вижолоблювала глибокі яри…» (Р. Зубик).

Затримували вологу і непрохідні ліси, що колись були на місці Львова, а тепер залишилися на його околицях. Тут спиняли своїх коней замерзлі татари, аби віддихатися перед нелегким марш-кидком на Европу. Хтозна, скільки татарської крови гуляє дотепер у жилах міщан, прориваючись на поверхню вилицюватими обличчями та напрочуд українськими очима, що «зводять людей». Можливо, і Настю Лісовську запримітив турецький султан, бо на якусь мить відчув, що є, є щось рідно-половецьке, що не зрадить, а прихилиться і полюбить. Свій, до свого, по своє. Але це історія турецької провінції, а ми про Львів.

Брак води львів’яни поповнювали не у найгірший спосіб вином і всякими медами. На пагорбах передмістя у княжу добу розкинулися знамениті винниці, за офіційною версією – головно для церковних потреб, а оскільки міщани чулися невіддільними від церкви, то задля безпеки отців і з почуття обов’язку робили проби на якість приготованого трунку. Вільний ринок вже тоді знав конкуренцію і праісторичні, але вічні закони реклами про корисність пропонованого продукту: «Привозять сюди угорські і молдавські вина, але вони дуже дорогі, тому населення п’є переважно солодкий мед, заправлений хмелем, і пиво – напої не тільки смачні, але й корисні для здоров’я» (Іоанн Альнпех, 1603).

Такими добрими напоями запивати слід було і несогіршу страву. Її довкола Львова бігало, стрибало і плавало скільки завгодно. Князівська справа була лише прицілитися і влучно вистрілити під гучні аплодисменти сокільників і козільників, що прислуговували при ловах. Навряд чи мешканці львівських передмість Сокільники і Козельники знають про своє колишнє князівське фаворитство, бо інакше спробували б відродити у формах більш сучасних, тобто корупційних.

Лови, виноградники, пущі – все це діялося на околицях. А що ж Львів? А Львів був тоді центром світу, що будується. Світу князя Данила, того князя, що більшу частину свого життя провів у боротьбі за свою Галицько-волинську державу, здобув її, і решту своїх днів присвятив відбудові і новому заселенню міст на зміну спопелілим у набігах. Тоді «у роках між 1246 і 1255 постає низка нових городів: улюблена столиця Данилова – нездобутий Холм, Угровецьк, Данилів і багато инших, що їх назов не подали літописи, – між ними і Львів, збудований для сина Данилового Лева, тоді вже мабуть виручника батька і князя на перемиській землі» (Р. Зубик).

Бажана спадкоємність влади, майна, навіть імени не завжди справджувалась. Наступники часто не стишували і не втішали після бурхливих батьківських років, а підсилювали екзистенційну тривогу за набутий спадок. Нерідко після стрімких злетів слідували такі ж стрімкі і грандіозні провали. Усі провали Львова були грандіозними. Але наразі місто будувалося.

«Це місто має найкращі каменоломні в порівнянні з иншими містами Польщі, чотири цегельні, багато печей для виробництва вапна, а також велику кількість дерева, придатного для будівництва. У навколишніх горах є також поклади гіпсу і гарного прозорого алебастру, якого мало де можна знайти. Місто має архітекторів і найдосвідченіших будівничих – поляків, німців, італійців, і в кожній професії настільки чудових майстрів, що ніде в Польщі не можна б краще озброїти військо, як тут...» (Іоанн Альнпех, 1603). І озброювались. Вірніше, озброювали когось, а саме місто переживало спалення, облоги, чуму, зради своїх і чужих, власні зради своїх і чужих.

Сплавною рікою для Львова були два торговельні шляхи, що перетиналися саме тут і визначили на довгі роки парадигму розвитку міста. Вони поєднували (і поєднують) Европу зі Сходом. Перший йшов з Чорного моря на Білгород, Дністром до Галича і через Львів до Володимира та Бугом і Віслою до прусських міст, до Фландрії, Північної Франції й Англії і мав зайняти місце перерваного татарами Дніпрового шляху з його завданням: зв’язати водною дорогою Чорне море з Балтійським. На старій каталонській мапі 1275 року зазначено той шлях, з припискою біля Львова, що сюди приїздять східні купці і далі йдуть через німецьке море до Фландрії. Другий – це сухопутній шлях із Сходу на Захід, що йшов з Києва уздовж північної границі Поділля до Львова, а звідтіля через Городок і Перемишль до Кракова і Бреслава на Шлеську, або на південь через Сянік на Угорщину. Львів опинився (ось тут треба згадати про одкровення для першого будівничого) у вузлі цих доріг.

Вузли багатозначніші і цікавіші, аніж прямі лінії. Вони багато обіцяють. На ці обіцянки рутенського Львова спокусилися вірмени, сарацини, євреї, татари та молдавани, німці, поляки, чехи. Їх привабило місто свободою (їхньою і нашою, з Магдебурзьким правом і дивовижною толерантністю), можливістю заробити самому і дати заробити комусь, можливістю поцупити самому і не дати вкрасти комусь. «День у день, і вночі», як пише літописець, йшли, збігалися «сідельники, і лучники, і тульники, і ковалі заліза, міді і срібла; і було життя та наповнилися двори кругом города по полях і селах».

Різнобарв’я мов, одягів, пісень, страв, звичаїв, філософій і стилів життя зробило Львів тим, чим він був донедавна. «Маленькою філією великого світу» (Йозеф Рот). Чому був? Властиво, є і дотепер, але все актуальнішим стає маленьке уточнення «Маленька філія великого східного світу» Чи «глобалізованого», як синонім до «східного» для цієї частини Европи. Обличчя тих, які «йдуть і збігаються», змінилися. Усе частіше у пущах сучасного міста перед великим набігом на омріяну Европу осідають вигнанці чи біженці з далеких азійських країн. Як і колись, шлях до ефемерного раю пролягає через цілком реальне і більш гостинне, аніж Европа, місто. Виявляється, що навіть китайською є поговірка, що ліпше синиця у руці, аніж журавель у небі. І вони беруть у руки синицю. Що принесуть вони зі собою? Чи стане для них Місто тим, що треба оберігати, чи лише залом транзитного очікування, де дозволено і плюнути, і відламати, бо тут не живуть, а лише очікують на справжнє життя?

Маленька філія «совєтизованого» світу. Це також актуальна ремарка. Місто стало модним. Донецькі, дніпропетровські, …..ські, ……ські, а загалом совєтські, цілком зрозуміло втомлені бандитськими розборками на рідних луганщинах раптом несподівано для себе у «страшному бандерівському» Львові побачили спокійне і красиве европейське місто, що абсолютно придатне для аристократичного виховання нащадків суміші Красного луча з Гуляйполем. Спокійне ще й у тому сенсі, що воно ніби зовсім і не опирається такому звичному для новоприбулих суржику на вулицях, пластиковим вікнам на сецесійних будинках і шабашу іномарок з київськими номерами на бруківці. Це власне перелік того, що ці прибульці вже принесли до Львова. Гірше, що такий стиль з легкістю переймають і несформовані ще історичним міським середовищем молоді львів’яни. Беручи за взірець «кієвскіх» чи «днєпропєтровскіх», вони малюють потворні графіті на кам’яницях площі Ринок.

Дух тління міста буває не тільки гідним, сиріч венеційським. Инколи він розгульний, від істеричної, награної радости (День міста), до жорстокої меланхолії (день виборів). Однак, життя у великому місті річ настільки серйозна, що побічні протиріччя знімаються. Львів – примиритель: не тому, що він такий добрий, а тому що істотний, тому що людина виявляє себе у ньому в иншому масштабі і змиряється. Наступний крок – зробити цей масштаб співмірним з Містом. Чому нові райони Львова не є власне Львовом? Тому, що мешканці перенесли сюди зі своїх милих сіл такі ж «милі» сільські звички викидати сміття просто за поріг, садити редиску на запорошених клаптиках землі під 9-ти поверховою коробкою, там же вигулювати миле телятко породи вівчарка, виставляти гучномовці на відкриті вінка etc. Місто вимагає праці над собою.

Бо над містом працювали покоління. Князь Данило і Іван Франко, Митрополит Андрей і Ксавер Моцарт, Соломія Крушельницька і Іван Левинський, Джакомо Казанова і Богдан-Ігор Антонич, Рабин Давид Кахане і Костянтин Корнякт, Микола Колесса і Бартоломей Зіморович, Збіґнєв Герберт і Святослав Гординський. Перелік безмежний.

Що поробиш, не виходить писати про Львів з такою ж мірою відсторонености, як про Лубни, Краків чи Кіото. Існують міста, від яких нікуди не дінешся. Львів, де народилася і виросла, Венеція, де хотілося б старітися і померти, Київ, з яким просто у якийсь момент перестаєш сперечатися.

Не виходить написати про Львів без гіркуватого присмаку кави на околицях язика. Бо смак, як фізіологічна властивість, є світоглядом, світосприйняттям, світорозумінням. Розрізняти на смак сорок шість видів кави і знати сто двадцять способів її споживання є таким самим проявом культури, як визначення на слух сорока однієї симфонії Моцарта.

Львівська кухня – острівець надії і безпеки у доволі песимістичному світі сучасного міста, як і вазонки з алое на вікнах, звертання «прошу пана» і львівські бабусі на прогулянці з онуками у Стрийському парку, озброєні неодмінними компотиками, обираними яблучками і сотнею носових хусточок.

Львівський джаз на Академічній під стінами гастроному «Протяг» не досягає захмарних виконавських вершин, однак сповнений актуальности, оскільки звучить, збуджуючи апетит, в унісон з вітриною гастроному і супротивним «Макдоналдсом» (зрештою, того ж таки заокеанського, що і джаз, походження).

Століттями у Львові три головні професії – кухар, проститутка і музикант – обслуговували увесь життєвий цикл міщан. Останніми були музиканти, до яких на Личаківському цвинтарі долучалися скульптори і архітектори, відтворюючи гробівцями і надгробками мініатюрну копію міста, зі своїми вулицями, площами і престижними районами.

Міський ритм і пульс, розмах і хаос такі, що Львів иноді в уяві і у словах виникає якось кавалками. Так сліпі описують слона, так месу сприймають новонавернені, так новоприбулі сприймають місто. Для відчуття цілого потрібна пауза. Треба, щоб натурник посидів тихо. Ні, навпаки, треба, щоб міщанин застановився. Провів рукою по вирізьбленому фасаду старої кам’яниці, задер голову до вершечка собору – так, щоб «корона з голови злетіла», опустив очі на майстерно викладену бруківку – так, щоб знову корона впала. Щоб відчув різницю між технікою блискучою, коли нею захоплюєшся, і технікою бездоганною, коли її не помічаєш, відчув, що дістав у спадок, за що відповідає.

Кажуть, Львів схожий на звироднілий Відень, повоєнний Краків чи тлінну Венецію, тільки без води. Це ракурс чужака, завжди швидкого на узагальнення і з необхідністю самоутвердження за чужий рахунок. Львів парадоксальний. Він починався як всесвітньо відкритий, а зараз слабує на провінційну замкнутість.

Львів – місто з подвійним громадянством – міським і державним. Не усвідомивши першого, ми ніколи не прийдемо до розуміння другого. За гідність держави варто боротися, тільки починати треба з боротьби за власну гідність і гідність Genius loci. Боротися так, щоб хрумкіт костей було чути у глухому до всього Києві. Це важка праця. «Европа починається у Львові», – гасло, що з притиском заперечує цілком законний, але небажаний варіант: «Европа закінчується у Львові». Залежить, звідки і у які часи дивитися. Зараз ми ближчі до другого.

У сьогоднішньому світі відбувається утвердження нового феномену (що водночас є старим середньовічним) – істотну роль відіграють не так державні кордони, як посутнім є своєрідність і неповторність міст. Сучасна Европа все більше складається з міст, а не з держав. «Дух міста робить вільним» – так проголошувала середньовічна традиція і звіряючись з нею формувався Львів, хоча не раз опинявся перед втратою власної самобутности саме через чергові переділи державних кордонів сусідніх і не зовсім країн. На жаль, все повторюється, і місто стоїть перед такою загрозою і зараз, коли відновлений і стократ підсилений кордон часів Молотова-Ріббентропа силоміць розвертає місто на схід, де «чорніше небо» і «ближче до хана» (Ю. Андрухович).

Львів потребує від нас пошуку форми життя у ньому, адже пошук форми – це не втома думки, а найліпше її застосування. Форма співжиття з сучасним містом є дволика: з одного боку, вона приречена бути динамічною і концентрованою – «Місто – це концентрація» (Т. Возняк) – инакше втратиться пульс, ресурси, майбутнє. З иншого боку, місто вразливе, наскільки може бути вразливим витвір мистецтва, якому сотні років. Без оптимального варіанту збереження культурного спадку і максимальної естетизації сучасної інфраструктури міста, воно осиплеться, як макіяж. Не хочеться, щоб про Львів колись говорили так, як зараз говорять про Верону: це місто, куди не варто приїжджати молодим, бо там все так, як буде колись і завчасу цього знати не варто.

Звісно, Львів може мати комплекси образи, наприклад на столицю через далеко не пропорційний розподіл міських бюджетів чи висмоктування молодих і перспективних кадрів. Львів звичайно багатий на таланти, але людський експорт переважає внутрішнє споживання і це загрожує безнадійною маргіналізацією. Або комплекс неповносправности щодо Европи через будову нового прикордонного муру, через який рівно ж успішно експортується найцінніший людський ресурс. Ці комплекси сильні, але безплідні. На них можливі злети, але довговічним є лише позитивний пафос. Його і треба творити.