ЗМІСТ

Володимир Несторович

"Ревіндикації" малого Юлька

Юлько тримався бадьоро і не плакав, хоч як йому на плач збиралося. Він тулив до себе свій прапорчик, свою бляшанку з мотилями і сітку, якою ловив сьогодні метеликів, і стримував думки, що багато швидше, ніж звичайно, стрибали в його дитячій головці.

Підміський потяг уже виїхав із станції Брюховичі і за нецілої пів години повинен був закінчити свою їзду у Львові. В ваґоні гуло наче в вулику. Крикливі хлоп’ячі голоси мішалися із сміхом. Юліян думав, що колеґи сміються з нього, з історії з його прапором, тому й не хотів, щоб вони бачили його сльози. Він дивився в кут ваґону і вперто мовчав, бажаючи чимскорше відірватись від тих школярів та бути наодинці.

Думки Юлька заєдно травили пригоди, що їх приніс цей випад зі Львова в ліс, спізнена «маївка» учнів 3-ої кляси. Цю маївку відкладали вже двічі і всі хлопці з нетерплячкою чекали, коли врешті господар кляси Щурек рішить, що погода добра і їхати можна. Як вони раділи, коли врешті вибрано перший червневий вівторок, соняшний і теплий. Щоправда, хрущі вже минулись, які хотілося стрясати з дерев, мов яблука, зате мотилів та інших комах було чимало. А втім самий ліс – яка краса! Бігати по ньому замість сидіти в клясі – чи не розкіш?

Лиця школярів сяяли радістю, коли уставлялись двійками, щоб рушити до трамваю і ним дістатися на головний залізничний двірець. Всі хлопці, як було вирішено, несли прапорці і всі були червоно-білі, з вийнятком одного. Цей був синьо-жовтий ...

Учитель Щурек зніяковів, коли Юліян розвинув спокійно свій прапорець, який залопотав на вітрі, здавалось, інакше, як усі інші.

– Рухлинський! – сказав, стримуючи лють учитель, – ти все мусиш вирізнюватись...

– Я греко-католик... – наївно виправдувався Юліян і міцно тримав на рамені гарний, гладенький держак прапора.

– Русін, а по руску нє умє, – почулись голоси.

– Вмію, а як не вмію, то навчуся, – боронився ясноволосий хлопчина.

– Жуць то, Юлєк, бондзь мондри, – радив йому завжди прихильний Стах, а ще хтось виявив готовість занести синьо-жовтий прапорець до школи і заховати в сторожа, щоб Рухлинський, вернувшись, забрав його додому.

Але той твердо відстоював право мати свою «хоронґєвку», як і вони їдуть із своїми.

Поїхали, виповнивши головами всі вікна ваґону. Криком попращали Львів і з криком вітали та пращали подорозі станції Клепарів і Рясну. В Брюховичах висипались з ваґону і просто з двірця пірнули в ліс. Тут ніхто про прапори не думав. Поклали їх хлопці на купу разом із частинами одежі, харчами та іншими речами, що їх не потребували для своїх забав.

А ліс зносив їм з усіх усюдів свої пахощі, свою весняну свіжість. Пташки, здавалось, усі злетілись до них. Стільки їх було і такі голосні вони були! Немов на змагання ішли: в кого, мовляв, дужчі горла, в них, чи в юнаків, що замість у школі сидіти, ліс гамором, сміхом і співом наповнили.

Хлопці спочатку трималися разом, бавлячись, як хотів учитель. Та згодом пан Щурек захотів спокою і зачитався серед тінистих хащів, а хлопці розбрились гуртками. Одні ганялись за мотилями, другі за своїми товаришами, інші жучків ловили і випробовували на них силу сонячного проміння, прикладаючи сочку з фотоапарату, при чому дехто обурювався на ту жорстокість, а ще інші лазили по деревах і вирізували палиці з рівного віття. Були й такі, що випробовували свою силу і качались по траві, тримаючись цупко руками. Ті, що приглядались, сміялися з цього змагання, особливо, коли змагуни вже злісно, немов півні, до очей собі скакали. Сміх, бувало, перерве хтось плачем, але коротким, бо біль у забаві швидко минає.

Юліян брав живу участь у забаві. Його бліді звичайно щічки пашіли і серце товклось від приємної напруги й від щастя. Якими непривітними видались йому тепер будні у Львові. За кілька годин він знову буде мусіти забути про ліс і траву, про корчики і пташок, про жучків і мотилів. Ще трохи і знову почує гостре упімнення батька «не дурій» або навіть «не блазнуй», коли він зробить якусь витівку дома, або забагато буде сміятися ...

Снідали в лісі й обідати рішили теж там, розгорнувши пакуночки, що їх приготовили завжди добрячі ручки матерей. Але гурток хлопців, за дозволом пана Щурека, пігнав на двірець. Одним хотілось гарячої кави, другим квасного молока, а іншим – морозива чи лімонади. Учителеві обіцялись вернутись не пізніше, як за годину. Провадив їх Мєтек, який нетільки знав усі дороги, але й усі стежинки в лісі, бо тільки рік минув, як його мама повдовіла і переїхала з Брюхович до Львова. Отож хлопці йшли за ним гусаком, поки не вийшли з ліса на високий беріг, де в долині виблискувались у сяєві сонця залізничі рейки. О, Юліян знав уже добре дальшу дорогу. Він уже провів вакації в недалеких Бірках, що належали до домініканських ченців, і ходив до Брюхович на залізничу станцію не раз і не десять. Ось і стежина, якою він з сестрами і молодшим братчиком бігли зустрічати батька, часто бігли задихані, бо яром, по залізних рейках, простукав саме «жовківський» потяг, яким батько, напевно, приїхав ...

На станції тепер було майже пусто. Це ж не була неділя, ані субота, коли то довжезний перон і станційний будинок заміняється на велике муравлище людей, а початок червня ще не встиг кинути маси вакаційників-львов’ян, спрагнених шпилькових дерев і живицею сповненого повітря.

Хлопці прилипли на якийсь час до буфету, де стільки було лакоминок, покрутились по пероні, накупили прецлів і рушили з поворотом у ліс.

Учитель сердився. Задовго ніби їх не було. Зарядив негайну збірку, щоб повести їх ще до каплиці.

Хлопці кинулись збирати свої речі та прапори. І тепер сталось те, що Юліяном стрясло до глибини його душі: держак його прапору був відломаний і закинений кудись у гущу дерев.

Пан Щурек здвигнув тільки раменами, коли він йому поскаржився, а хлопці підсміхались, або ховали від нього очі. Тільки Мєтек назвав це «свинством»...

Для Юліяна прогулька втратила всю атракцію, ввесь свій чар. Зломання держака в прапорі він сприймав, як велику образу його почувань, а виявлену Щуреком байдужність, як ганебну поведінку, негідну вчителя. В його головці пересувались різні думки й рішення. Він питав себе: чому він ходить до польської школи, коли є українська, кілька вулиць далі? Туди чейже ходить Левко і Данко з сусіднього дому... «Так, але вони знають добре мову, а ти ще калічиш її», – підсказувало йому щось... «Дам раду», – протестував. Але що тоді було б з паном Любком? – із сумом думав Юлько.

Пан Любко, точніше, Любомир Чорноус, був кандидатом на вчителя і був на третьому році вчительської семінарії, там же, де була і школа вправ, до якої ходив Рухлинський, де збігались вулиці Каліча й Оссолінських. Він разом з іншими, такими ж як і він, кандидатами, приходив часто в його клясу, сідав у останні лавки і прислухувався лекціям, які вів Щурек, або один із його товаришів, і кандидати на вчителів теж дижурили на павзах по клясах, на подвір’ю та на галерії будинку. І тоді Юліян заприязнився з паном Любком. Яка страшно цікава була ця приязнь! Чорноус був знаменитим рисівником. Він майже щоденно приносив якийсь власної роботи рисунок з боїв японців і росіян у Кореї і в Манджурії. Він навіть під час лекції, сидячи в останній лавці, міг олівцем рисувати страшні сцени з війни: як великани-росіяни атакували гострими багнетами, насадженими на рушниці, малих японців, як вибухали стрільна гармат і забивали людей, як російські вояки заплутувались у кільчастих дротах, а японці пражили на них з рушниць і на дротах уже повисло кілька вбитих... Юліян з цікавістю розглядав ці рисунки. Вони були куди кращі, ніж ті, що їх подавав «Вєк Нови». А Юліян так страшно цікавився війною, що саме тоді йшла поміж Росією і Японією, і так хотів, щоб малі японці в пух і прах розбили великанів у зелених мундурах. Він нераз розставляв своїх олов’яних вояків, що їх діставав на іменини, які зображували саме цих росіян і японців, та кожний раз покотом клав москалів і переможців на полі бою робив японців. Пан Любко дав йому навіть кілька таких рисунків, ба навіть один образ, мальований олією на дощинці і той образ висів тепер у золотій рямці над його ліжком...

Але той пан Любко ще й говорив гарно. Він оповідав Юліянові, що Русь – це тепер Україна і що русини – такі ж українці, як по російській стороні, та що нас на світі багато більше ніж поляків. Він сказав одного разу, що ревіндикація – це для українців найважніше. А коли Юліян спитав, що таке «ревіндикація», то пан Любко пояснив йому, що це відібрання всього того, що їм забрали сусіди – москалі і поляки. Можна, мовляв, ревіндикувати предмети, доми, церкви, міста, пісні, а навіть людей, людські душі...

– Людські душі?.. – дивувався Юліян.

– Так. От уяви собі, – поясняв пан Любко, – ти тепер ніби поляк, хоч греко-католик, але ти насправді українського походження. Коли я тобі розкажу, що твої діди, прадіди, були русини-українці, і коли в твоїй душі закоріниться це переконання і ти схочеш повернутись до народу, з якого вийшли твої предки, то ти вже стаєш свідомим українцем. Це значить, що я ревіндикував твою душу для України, тобто навернув тебе туди, де твоє місце. Ми втратили не тільки твій рід, ми втратили нашу шляхту і міщанство. Ось я Любомир, а є рід князів Любомирських. Вони були колись русини-українці, а тепер вони поляки. І таких є багато нинішніх польських панів, як на Україні – російських. Тільки ґрафи Шептицькі частинно навернулись. І коли б нам удалося навернути таких, як князі Любомирські, то це мало б велике значення.

– Я тепер розумію, що таке ревіндикація! – з гордістю сказав Юліян. – То так можна б і цілий Львів ревіндикувати? Татко говорив, що король Данило заснував Львів для свого сина Лева.

– Так, Юльку, це правда. Львів є українським містом, хоч тепер нас тут меншість, але з нами є мільйони довкола Львова. Львів тому має польський вигляд, що жиди вживають польської мови, що німці, оті всі Гюбнери, Вінклери, Кребси, Кіршнери, Дітмари, купці, міщани, а також родини урядовців, яких прислала сюди колись Австрія, коли адміністрація тут була німецька, спольщились. До того доходить багато вірмен, ну, і що найсумніше, наших русинів-українців, що говорять по-польськи. Очевидно, ревіндикація Львова – це справа нелегка, але колись таки прийде до того. Напевно прийде. Чехи теж мали понімчене міщанство, інтеліґенцію й аристократів, а яка ж тепер Прага інша, як ще була недавно...

Все те пригадував собі Юліян, коли, втиснений в кут ваґону, що гуркотів по рейках, чув, як наруга над його прапором відчужила його від розбавлених і розспіваних товаришів.

Він думав тепер про те, що лекції української мови в польській школі йому не вистачає, що з Левком і Данком йому треба говорити по-українськи, щоб навчитись так, аби з нього не сміялися. І так йому це буде потрібне. Адже дома хочуть, щоб він був священиком. Батько згадав раз, що коли так, то мусів би йти до української гімназії. Мама дуже побожна і каже, що хотіла б мати сина «ксьондзом». «Буде з тебе поляк чи русин – це не грає ролі На одне й друге маєш право. Важне, щоб була з тебе порядна людина», – говорила вже йому нераз. Добра мама! Вона полька, але яка? Каже, що дідо як нераз розсердився, то лаявся по-українськи. А тіточна тета раз згадала, що її батька поховав священик зі св. Юра. Всіх їх тепер можна б ревіндикувати... – думав Юліян. А батько? Сам батько оповідав, що саме тоді, коли він народився, діда не було у Львові, а що батько народився дуже кволий, то перестрашена бабка, римо-католичка, побігла до своєї парафії св. Миколая і охристила дитину, щоб нехрищена не вмерла. І що ж? Вернувся дідо з комісії, впав в страшну лють, коли довідався, що його син хрищений «на польське». Потім завіз його з новими хришеними батьками до церкви й охристив вдруге. Оповідаючи це, батько всміхався, що його справа пішла аж до Риму, як скарга польського пароха на пароха греко-католицької парафії і там застрягла ... Отож, думав Юліян, дідо міцно тримався свого, дарма, що говорив тільки по-польськи...

– «Львуф»! – крикнув йому над вухом Стах і Юліян відірвався від своїх думок.

Під школою розійшлись. Юліян швидко вистрибнув з рядів і побіг, міцно стискаючи в жмені свій синьо-жовтий прапор із зломаним держаком. Дома він сказав, що сам при забаві зломив через неувагу. Не хотів, щоб з нього сміялись і щоб на подвір’ю вся дітвора з нього глузувала ...

Але ця справа для нього не скінчилась.

Другого дня мала бути теж лекція співу. Як кожного разу, повторятимуть хором за фісгармонією тонації: до-ре-мі-фа-со-ля-сі-до і знову навпаки : до-сі-ля-соль-фа-мі-ре-до, а потім за чергою виходитимуть, щоб заспівати пісню, яку собі кожний вибере, а спосіб співу поправлятиме вчитель. Хто він такий? Триньовський – «русин», але вчить по-польськи і польські пісні. І завтра він напевно викличе Юлька, бо він сидить у тій лавці, що на черзі.

І він злорадісно посміхнувся. Він вибере українську пісню. Скаже, що іншої не вміє.

Попросив маму сісти до п’яніна і грати різні пісні з нот. А було їх чимало, бо мати любила мелодійні і чутливі українські пісоньки та нераз дітям грала і заставляла співати. Спинився тепер на пісні «Родимий краю». Переспівав двічі дома і, другого дня, коли його покликав учитель, станув на ступні біля фісгармонії і назвав пісню. В клясі помічалось ремствування. Збентежений учитель вдарив по клявіятурі, а Юліян, хоч серце йому товклось міцно, гордо глянув на своїх колеґ і почав:

Родимий краю, село родиме Вас я витаю, серцю любимі Зелені ниви, ліси, могили, Щасливі з вами дні ми уплили ...

Співав він цю пісню з таким глибоким почуттям і надхненням, як ще ніхто досі. Учитель задоволене кивнув головою, зробив заввагу щодо віддиху при співі і покликав чергового. Кляса прийняла його виступ неприхильне. Та йому було байдуже. Він і не чекав чогось іншого. Зате на павзі приступив до нього худерлявий Стефко Шаля, стиснув йому руку і сказав: «я также русін». Юліян здивувався. Невжеж він не сам у клясі, а є ще хтось?

Коли вийшли зі школи, Рухлинський пішов уперше з Шалею разом, хоч вони раніше ніколи не дружили. І тоді Шаля визнав йому, що його батько переписав метрики всіх дітей на римо-католицьке, але він уважає, що це неслушне і що він «русин».

– Твій тато пан, – сказав Шаля, – а мій листонош. І якщо ти можеш бути русин, то чому я маю бути поляком?

Юліян ще того дня оповів йому про Україну і українців, що це те саме, що Русь і русин, що нас більше ніж поляків, про «ревіндикації» та все те, що чув від пана Чорноуса.

– Боже мій! – думав з радістю Рухлинський, біжучи додому, бо загнався зі Стефком у зовсім іншу дільницю міста. – От і ревіндикував уже одного для України ...

І коли про те оповів пану Любкові, той поцілував його в чоло і сказав: «я тебе за те дуже люблю». А потім дав йому ще кілька своїх рисунків.

Його прапорчик скоро був направлений і чекав на чергову прогулянку. Пан Салик, тапіцер, що мав у цих домах робітню, доробив йому новий держачок, ще кращий дрючок.

– Як підросту, – думав Юліян, – то і його ревіндикую ... Вирішив зробити це за два роки.

Збережено стиль і правопис оригіналу (Ред.)