ЗМІСТ

Кость Присяжний

Львівські виходки

ВИХОДОК

Abort
Gabineta, gabinecik
Dansker /wykusz/
Klozet, wasserklosett, кльозет
Latrina
Locus sekretum, locus nessesarum ¹
Miejsce ustronne
нужник
Prewet, priwat, priwet
Szalet
Transit, transet
Tualet, toaleta
Ubikacja
Вбиральня (вже повоєнне надбання словника української мови)
Ustкp
Wychodek, виходок

Наведений ряд термінів узято з давніх люстрацій та написів на архівних кресленнях. Латина, німецька, макаронічна польська. Дивно виглядають, як на середньовіччя, евфемізми, тим більше написані мовою Рабле його сучасниками. Але все це – туалети. Ergo, виходки.

Гамільтон (колишня краківська “Kultura”, Perswazje) так описує галицький виходок: кожух, патик, ліхтар. Йшли за стодолу, патиком відганяючи псів. Патика вганяли в сніг, на нього вішали ліхтар. З ожереду висмикували віхоть запашного сіна. “Хто був учтивий, виходив на двір, хоч і в тріскучий мороз – пише докладний в подробицях Кітович – хто ж не хотів задавати собі тої прикрості, заливав у каміні вогонь, який ... тріском не одного будив зі сну і перестрашував.” (Bystroс, – S. 429). Фацеції жартують на тему бунчука у виходку. Однак, папірні з ХVII cт. продукують туалетний папір. За Бистронем (“Dzieje obyczajów w dawnej Polsce”), “коли в 1677 році папір подорожчав, почали сміятись, що знову повертаються пакля і солом’яні віхті”.

Тогочасні літератори, як і історичні кінофільми, любили бавити читачів сценами обливання міських перехожих вмістом нічних горщиків. До другої половини XVIII ст. це начиння за італійським чи французьким прикладом знаходимо лише у вжитку магнатів (часом і срібне), навіть для подорожей. Для шляхти це предмет кпинів. Жартики вигасли з заниканням звичаю. Один з останніх львівських віців на цю тему оповідає про певну “пані грабіну”, яка “мала три ноцнікі на всі трафунки: їден порцилєновий, їден срібний, їден злотий; а єк прийшли перші Совіти, на жоден не здонжила, – на сходках сі всрала”.

Незабутній Петро Лінинський, реставратор, дослідник, невтомний збирач кераміки в 1971 році в котловані під розбудову головноі пошти на руїнах кол. монастиря Домініканок (з часів Йозефа ІІ – греко-католицької семінарії) натрапив на сей “сосуд скудельний” – нічний горщик з XVIII cт., наповнений властивим муміфікованим вмістом…

Одного ранку львів’яни побачили пам’ятник Ґолуховському з горщиком на голові – подяка за сервілізм щодо Відня.

Навряд чи мешканці каналізованого міста – а Денис Зубрицький  згадує каналізатора серед міських службовців вже у 1405 році, – вергали нічні збори на вулицю. Хроністи нарікають на нечистоти на вулицях, але походили вони від скупчення кінного війська. Треба було аж заставляти передміщан з возами очищати місто від гною, а ми зараз в архівах можемо читати їхні протести, залишені ратушею без уваги.

 Реставраторам чи археологам ані разу не трапились сліди вуличних ринштоків для відведення нечистот, натомість знайдені муровані канали і видовбані колоди з накривкою внутрішньої каналізації, які виставлені для огляду у вестибюлі управління охорони історичного середовища.

Найстарша згадка про виходок у Львові трапляється в описах Низького замку. Над фосою зі сторони Гетьманських валів нависав на кам’яних кронштейнах мурований данскер – “одиночне машикулі” з бійницями для фланкуючого обстрілу мурів та дучкою в підлозі, яка, крім зганьблення облоги, слугувала й підсябиттям. Подібні данскери були на вежі цеху римарів, наріжній, на монастирі Домініканів зі сторони вул. Л. Українки, перетворені у ХVIII ст.на балкони. Залишки цих грізних неприятелеві споруд і донині можна бачити на мурах Старого Села і Свіржа.

Натомість у Межирицькому монастирі 1609 р. біля Острога монахи йшли “в потребі” з келій до наріжноі вежі, де в стрільничних нишах, піднявшись на сходинку, були влаштовані дерев’яні сидіння, під які ставився шаплик чи відро. В заглибленні ставилась свічка, яка залишила сліди кіптяви. У ХVIII ст. з обох крил монастиря – жіночого і чоловічого –вивели просторі дерев’яні галереї на мурованих пілонах понад мур, де багатомісні нужники нависли над злиттям Вілії та Збитенки недалеко перед Острогом.

Житлова забудова Львова була обладнана дво-триярусними “устемпами”, розташованими в куті подвір’я зі входами з галерей. Вертикальний уступчатий канал був обладнаний дерев’яними сидіннями, які в наш час успішно замінили сучаснішими сантехнічними приладами.

До кінця ХІХ ст. в панських маєтках гостей ранком обносили “слупком домовим” – за виразом Ю. Винничука, “мандрівним ослоном з відром”. Перші німецькі фаянсові унітази, наслідуючи звичну форму “слупка”, були сховані в мальований футляр. У 1917 році. стандартовий пісуар був вознесений до музейного експонату Марселем Дюшаном.

А в палаці Потоцького ще 30 років тому, коли там містилася філія АН УССР, був пісуар зі золотим обідком… Такого нам вже не побачити…

І, нарешті, варте забуття донесене до кожного десятого совєтське надбання – тюремна “параша”.

¹ Автор вдячний Р. Могитичу за це повідомлення

Кость Присяжний

Львівські ліхтарі

Сучасні мешканці уявити собі не можуть, які різноманітні за формою та конструкцією ліхтарі освітлювали вулиці їхніх міст. Перед революцією ХVІІІ ст. в Парижі було 1200 “реверберів”. Лій для них виварювали з кишок тварин. До того Париж освітлювали 8000 ліхтарів з опливаючими лойовими свічками. Місячними ночами вулиці не освітлювались (абат Мерсьє).

Дрогобич ще у ХVІ ст. дістав привілей освітлення вулиць “олеєм скальним” (нафтою), змішаною з лляною олією. (Czuma & Mazan). Львів доавстрійський вуличного освітлення не мав. Кожний, хто йшов вулицями темної пори, носив з собою світло (або слуга). У кінці XVIII ст. домовласників зобов’язали встановити ліхтарі на будинках. На гравюрах і фотографіях ХІХ ст. бачимо безліч ліхтарів. З часом вони один за одним зникали і їх залишилось декілька, переважно у непомітних і недосяжних для основної маси людей двориках і вуличках.

У перших вуличних ліхтарях посудину наповнювали оливою і кожного вечора ліхтарники з драбинами, які опирали на поперечку стовбура ліхтаря, запалювали гніт. Фігура ліхтарника з драбиною на плечі, як і фігура сажотруса, присутня у пейзажі міста у гравюрах та акварелях.

Винайдення у 1858 р. (?) [Львів: Туристичний путівник / Під ред. Рудницького А.– Львів: Центр Європи, 1999. – 299 с.] гасової лампи сприяло і запровадженню на вулицях гасових ліхтарів. З 1858 р. після будівництва газового заводу з’являються газові ліхтарі з трубкою підведення газу  та вентилем для перекривання його доступу у плафон.

З іконографій видно, що крім звичних для нас ліхтарів на стовпах невеликі площі, вузькі проїзди освітлювали ліхтарі, закріплені кронштейнами на стінах будинків.

Плафони кріпились основою або дашком до металевого кронштейну. У окремо розташованих ліхтарях (не на стінах будинків) залежно від форми кронштейну плафони завершували стовбур (чавунний профільований або дерев’яний, кам’яний у вигляді колони, бруса) чи розміщувались на його грані збоку. Як вже зазначалось, обов’язковим елементом була поперечка для опори драбини ліхтарника. Газові ліхтарі запалювали гнотом на кінці жердини, відкриваючи вентиль гачком, і поперечка для драбини стала непотрібною, залишившись, проте, на старих стовпах. Зауважимо, що найбільш визначні площі міста освітлювали ліхтарі з трьома-п’ятьма плафонами.

Щоб карета чи віз випадково не наїхала на ліхтар, біля його основи з одного (на вулицях) чи двох (на площах) боків розміщували чавунні обмежники.

За нормативною естетикою ХІХ ст. в оздобленні кронштейнів уживались класицистичні і ренесансні мотиви, переважно акантові. Можливо, деякі з кронштейнів відливали у Відні, бо такі ж зустрічаємо у Будапешті, Празі, Львові, Ужгороді, Мукачеві. На початку ХХ ст. пишним цвітом оповила сецесія ліхтарі, що збереглись на проспекті Свободи у Львові, втративши завершення та картуші з гербом міста.

З розвитком промисловости, у кінці ХІХ ст. поряд з газовими з’являються електричні ліхтарі, що відрізнялись від попередніх не лише потужністю і характером джерела світла, а й пропорціями та формою. Типів ліхтарів значно поменшало і вони відрізнялись одне від одного лише кількістю плафонів, формою та оздобленням. Переважно ці ліхтарі мали високий (5-11 м), тонкий стовбур, масивну основу, в якій знаходилась вся необхідна електроарматура, вигнутий вершок та плафони (один або два), що нагадували конвалії чи корабельний дзвін.

Деякі з ліхтарів «перейняли» від газових поперечку для опори драбини ліхтарника.

Крім металевих декоративних деталей, окрасою електричних ліхтарів були квіти у вазонах, розміщених у  жардіньєрках, закріплених на стояку ліхтаря на значній висоті.

Відомо, що після Першої світової війни під електричне освітлення були пристосовані деякі з газових ліхтарів. Однак, використовувалось і газове освітлення. Після проведення у 1930 році газопроводу з Дашави природній газ змішується з отриманим з вугілля. Газове мерехтливе, зеленкаве, дещо містичне світло існувало на Ринку Львова ще по війні. У Стрию – “місті вічного світла” – ще у 1945 році дашавський газ горів у ліхтарях цілодобово. Не оплачувалось утримувати ліхтарника.

З часом індустрія набувала все більшого розмаху і газові ліхтарі виявлялись все більш і більш непотрібними. Вони руйнувались і їх руйнували, вони щезали один за одним. Сьогодні їх залишилися одиниці. Споглядаючи залишки колишньої краси та іконографічні джерела, ми можемо лише уявляти, яким чарівним, таємничим і неповторним у мерехтінні ліхтарів було нічне місто кінця ХІХ – початку ХХ ст.

Автор вдячний Вікторії Базилевич за надані матеріали