ЗМІСТ

Роман Зубик

Княжий Львів

Всі найстарші, а нині всі великі міста, майже без вийнятку, поставали над сплавними ріками, або морськими побережжями. Так було і в нас на Україні. Київ, Чернігів, Теребовля, Галич, Володимир, Перемишль засновано на оборонних горбах над ріками, а Звенигород і Белз, що постали серед багон, і були в свій час незвичайно добрими оборонними городами, навіть столицями князів, скоро цілком занепали. Львів творить неабиякий вийняток. Заснований не над великою сплавною рікою, а в джереловищах Полтви, на самому європейському вододілі, де вузол краєвидів Поділля, Волині, Розточчя і Комарнянського Підгір’я, до нині зберіг своє значення столиці.

Води з південних і західних горбів довкола Львова спливають до Дністра, а з ним до Чорного моря. Полтва ж, з невеличкими допливами, що пливе серединою міста (у підземеллі) на схід, вливається до Бугу та належить до области Балтійського моря. Колись ця Полтва, на яку склалися води двох потоків: Пасіки (околиця вул. Кохановського) і Сороки, що випливала в ліску між Стрийською і Вулецькою рогачками, була доволі значна річка. Недавно ще були у Львові стави, які вона творила подорозі (Вулецький, Собка, Пелчинський, Панянський); далі плила вулицями: Зиблікевича, Академічною, Гетьманськими валами, Соняшною та Полтвяною і недалеко Замарстинівської рогачки виходить ще нині наверх та пливе далі широкою багонною долиною до Бугу. Тепер це стара річка – лінива, колись із Залізною водою і Пасікою вона плила дуже бистро і під час повеней вижолоблювала глибокі яри, які, получившись, створили львівську кітловину. Кітловина ця відділює рештки подільської плити (Чортківську скалу, гору кн. Лева, Високого Замку і Лису або Княжу гору над Підзамчям) від перших горбів Розточчя (Гицлівська гора і Кортунова).

Колись на тому місці, де нині стоїть Львів, були непрохідні ліси. Вони хоронили від морозних вітрів та задержували вогкість. Ще в XVI і XVII століттях на південних схилах львівських горбів держали міщани свої винниці (головно для церковних потреб), а донині ще околиці Львова добре заліснені. За княжих часів займав ліс і нинішній Ринок, і кітловину Полтви на Замарстинові, а манастир св. Юрія стояв серед лісової пущі. Сьогодні в тих лісах переважає береза, вільха і буки, колись росли тут дуби і буки. З букових бервен збудовано і перший Святоюрський манастир.

Часто бували тоді у Львові великі повені, бистра вода Полтви та її допливів зривала мости і забирала доми на передмістях. Ще 400 років тому треба було під час повені добиватися човном від Краківської брами до передмістя. Там, де сьогодні Марійська площа, Великий театр, Єзуїтський город, наші предки стріляли качок та іншу водяну птицю. Були стави на площі Домбровського, на вулиці Кохановського і Пекарській, на місці бібліотеки Оссолінських, на Янівськім і Жовківськім передмістях, і долина Полтви на північ від Високого Замку була майже непрохідним багном. Погорджувана в нові часи Полтва порушувала в XVII віці понад 20 міських млинів, не враховуючи приватних промислових підприємств.

Багатою була тоді фавна львівських околиць. Не тільки на лисів, зайців, оленів, вовків і диків, але й на ведмедів, бобрів та зубрів полювали колись під Львовом наші князі, а для пильнування ловецького звіра та помочі в ловах тримали окрему службу – козільників і сокільників, по яких ще назви сіл залишилися. А в львівських ставах було стільки риби, що Львів ще в XVII ст. вів широку торгівлю рибою і постачав її навіть до Варшави. По старих дуплавих пнях в околиці Львова роїлося від бджіл. Завелися пасіки по лісових полянах, а з ними виникла продукція меду і воску, що мав свою добру марку далеко поза межами країни.

Тому й не диво, що найближчі околиці княжого Львова були заселені ще довго до заснування міста. Сліди передісторичного поселення знаходжено і під Чортівською горою і на Личаківській рогачці, на Балках (чи не Байках?) і на Янівському, на Цитаделі (колись – Калічій горі) і на Високім Замку, де викопувано глиняні черепки первісної роботи, кремінні ножі, сокири і стріли та предмети з бронзи. А на горбах навколо Львова ще нині можна пізнати сліди давніх городищ (Рокітно, Брюховичі та Чорна гора над Грибовичами). Трохи далі низка городищ: Домажир, Щекотин, Страдче, Деревич і Звенигород.

Одначе до половини XIII віку про якусь більшу оселю в околиці сьогоднішнього Львова нічого не знаємо. Постає він щойно за часів князя Данила, того князя, що більшу частину свого життя провів у боротьбі за свою Галицько-володимирську державу, здобув її і поширив на люблинську землю, розбивши під Ярославом 1245 року грізну угорсько-польську коаліцію; того князя, що в час татарського наїзду мав свого намісника в Києві, що до останньої хвилини не квапився із своїм виїздом до татарсько орди по «ярлик», і що, врешті, вернувшись звідтіля, другу частину свого життя й володіння віддав на скріплення своєї волости, на відбудову і нове заселення країни, на будування нових городів, які б постали замість давніх, зруйнованих.

Із свого блукання по західних країнах Европи під час татарського наїзду вернувся Данило не без досвіду. Тоді, напередодні татарської інвазії, поведено на Угорщині і в західній Польщі живу поселенчу діяльність. Людського матеріялу, доброго до поселення, бо з високою рільничою, торговельною та промисловою культурою і з власним виробленим суспільним ладом, постачали володарям тих країн Саксонія та надренські країни, з густим, а то й надмірним населенням. Не диво, що й Данило, закріпивши своє володіння та працюючи над відбудовою спустошеної волости, взявся до подібної роботи. У роках між 1246 і 1255 постає низка нових городів: улюблена столиця Данилова – нездобутий Холм, Угровецьк, Данилів і багато інших, що їх назов не подали літописи, – між ними і Львів, збудований для сина Данилового Лева, тоді вже мабуть виручника батька і князя на перемиській землі.

Докладної дати заснування Львова не знаємо. Першу виразну згадку про Львів знаходимо в старому галицькому літописі під 1255 роком. Тоді згорів город Холм, а «таке велике було полум’я – каже літописець, – що з усіх сторін видно було заграву, навіть зі Львова, з белзьких піль, бачили її люди».

Ця згадка стала вихідною точкою для давніших істориків Львова, що бажали устійнити місце, де стояв княжий город. І вийшло непорозуміння. Вишукувано найвищі горби навколо Львова: Високий замок, гору кн. Лева, а навіть Чортівську скалу, з яких можна б бачити пожежу Холму. Тим часом згадка в літописі означує докладно, що пожежу видно було з белзьких піль. А белзькі поля – це не поля під Белзом, ані рівнина, що стелиться напівніч від львівських гір, але точно означене місце на Клепарові, де ще в ХVІ-ому віці стояв міський фільварок. Таким чином вістка про пожежу Холму не може ніяк причинитися до роз’яснення справи положення Львова, а розв’язки її треба шукати в топографії середньовічного Львова.

Тією дорогою пішов д-р Ол. Чоловський і йому завдячуємо найбільш правдоподібну розв’язку цього питання. На його думку княжий город стояв там, де є тепер плянтації Високого Замку, на крайній західній горі, що спадає стрімко до Замкової вулиці, яку називано колись Лисою, а ми назвемо (за проф. Крип’якевичем) «Княжою горою». Стояла вона колись окремо над церквою св. Миколая і манастирем ОО. Васильян, і між нею та Високим Замком був глибокий яр. В минулому столітті яр засипано, а з Княжої гори залишився нині невисокий горбок із штучною печерою на замковій терасі.

Тут на самому верху Княжої гори постав високий город або т. зв. «дітинець», оточений валом, скріпленим заборолами з дерев’яних «городниць». Посередині стояв мабуть «стовп», вежа із грубих дерев’яних колод, будинок для залоги і мала церковця. Сюди звіз кн. Лев свої скарби і мешкав на цій горі одну зиму. Але гострі вітри примусили його перенести свій двір до нижчих частин города, а горішний город призначити на склад зброї та скарбів. Новий княжий двір станув, мабуть, на горбку над церквою св. Миколая, який називано давно «будильниця». Нині і той горб зрівняно і перемінено на терасу. У 1900 р. відкрито підземний хідник, що веде від Княжої гори впоперек через вул. Татарську і Жовківську до Бальонової. Біля нижчого княжого двора поселилися значніші бояри та княжі слуги і ту частину оточили півколом вали та частоколи. Так постав нижчий, або окольний город. Вели до нього ворота, що були, мабуть, там, де сходяться нині вул. Замкова з Смерековою та куди веде сходами вгору вулиця «Під Брамкою».

На вістку про заснування нового города почали стягатися під Львів люди із ближчих і дальших сторін, щоб безпечно жити і заробляти під охороною городських заборол. Приходили передусім будівничі, теслі, столярі та інші ремісники, що бажали знайти працю при будовах. Поселювались під городом пекарі та різники, шевці і кравці, ковалі і мечники, навіть хлібороби. Гуртувались коло князів бояри, служба і боярська молодь, що заправлялася в лицарському ділі.

Сюди перенеслася з Галича церковна ієрархія та Домініканський і Францісканський манастирі.

Та не тільки самі українці поселювалися біля нового города. Львів, правда, великої та сплавної ріки не мав, – зате тут перетиналися два важливі торговельні шляхи, що лучили західну Европу із Сходом. Перший – це здебільша водний шлях, що йшов з Чорного моря на Білгород, Дністром до Галича і через Львів до Володимира та Бугом і Вислою до пруських міст, до Фляндрії, Північної Франції й Англії і мав зайняти місце перерваного татарами Дніпрового шляху з його завданням: зв’язати водною дорогою Чорне море з Балтицьким. Зазначений той шлях і на старій каталонській мапі з 1275 року, на якій при Львові є зазначено, що сюди приїздять східні купці і далі йдуть через німецьке море до Фляндрії. Другий – це сухопутній шлях із Сходу на Захід, що йшов з Києва здовж північної границі Поділля до Львова, а звідтіля через Городок і Перемишль до Кракова і Бреслава на Шлеську, або на південь через Сянік на Угорщину. Положення в узлі цих двох шляхів запевнювало новому городові визначну ролю в торгівлі західної Европи зі Сходом.

І тому дуже скоро поселилися під городом чужинецькі купці, промисловці і ремісники. Зі Сходу: вірмени, сарацени, жиди, татари та молдавани, з Заходу німці, може й чехи та поляки. Всіх їх приваблювала до нового города свобода, багатства країни, вигляди на торговельні успіхи та привілеї, які обіцював їм король Данило. Вірмени здавна вже наймалися до княжої дружини, бо їх виганяли з власної країни, де їх переслідували турки-сельджуки, а після нападу татар поселювалися на постійно по княжих городах. «Прихожаї» німці і Русь, іновірці і ляхи ішли, як каже літописець, «день у день і вночі» на запрошення Данила до Холму, і «майстри всякі збігалися: з татарщини сідельники, і лучники, і тульники, і ковалі заліза, міді і срібла; і було життя та наповнилися двори кругом города по полях і селах». Бо, будуючи городи, дбав король Данило не тільки про їх оборонне значення, але й про їх господарську будучність. Ті чужинці розбудили живий промисловий і торговельний рух у молодому місті. Львів став посередником у великій торгівлі між Сходом і Заходом і цю ролю задержав ще цілі століття після упадку Галицько-волинської держави. Бо чужинці зі Сходу й Заходу втримували тісний зв’язок із своїми країнами, привозили звідти всякі товари до Львова і тут ними торгували.

А під загрозою нових татарських наїздів прибувало тих нових поселенців, і наших, і чужих, так багато, що не могли поміститися у пригородку на горбі, ні поза валами, так що князь Лев наказав теребити для них ліси у долині Полтви і призначив це місце (вул. Жовківська і Замарстинівська) на властиве місто, осідок торгівлі і ремесла. Закладаючи це «підгороддя» або «підзамчя», визначив князь для кожної нації окрему дільницю. Німці поселилися автономною громадою із власним війтом і магдебурзьким правом біля костелика Богородиці Сніжної і св. Івана Хрестителя; вірмени і татари по північній стороні замкової гори, біля вірменських церков св. Якова і св. Анни; жиди і сарацени дещо далі від города, де і донедавна їх було найбільше над самою майже Полтвою. І ці народи судилися своїм правом і вибирали собі старшину.

Та найбільше було поміж львівськими «містинами» таки українців, що поселилися під самим городом від західної сторони. Вказує на це велике число українських церков, з яких до сьогодні існують ще тільки три: св. Миколая, Св. Параскевії (або П’ятниць) та манастирська св. Онуфрія. По церкві св. Теодора залишилася площа цього імени, а по інших самі назви (Воскресення, св. арх. Михаїла, св. Івана Євангелиста, Благовіщення, Введення Богородиці, Успення, Рождества Пресв. Богородиці і Преображення Господнього). До тодішнього Львова належало також Знесіння з окремою церквою. Зате манастир св. Юрія, славний пізнішими ярмарками, стояв далеко за містом, на горі, серед лісів, укріплений як замок. Осередком, що сполучав усі дільниці, був головний торг там, де сьогодні «Старий Ринок».

Головною церквою у княжому Львові була церква св. Миколая, що лежала у підніжжі княжої палати. Цього свого першенства обороняє вона і в пізніших віках, коли дала польським королям затвердити начебто диплом князя Лева з 1291 р. яким галицький князь мав надати їй ґрунти та інші користі. В манастирі св. Онуфрія зберігався довший час чудотворний образ Пресв. Богородиці, що сьогодні в Ченстохові (дарунок князя Володислава Опольського). Манастир св. Юрія мав заснувати князь Лев на прохання свого вихованця Василишка, інакше Лавриша Римонта, сина Тройдена (литовського князя), який став першим його ігуменом.

В порівнянні з сьогоднішнім містом невеликий був княжий Львів: займав тільки одну Жовківську дільницю і людей було в ньому ледве кілька тисяч. Та між тогочасними містами Східної Европи займав одне з перших місць. Це було гарне місто. Розкинені навколо доми містичів купалися в зелені садів і городів, а понад ними, мов сторожі, здіймалися церкви і гордий замок володаря країни.

Мусів це бути і сильний город, бо 1259 р. під час нападу татар, мусів князь Лев за наказом Бурундая розкидати крім укріплень інших городів теж укріплення Львова. Та скоро ці укріплення відбудовано, бо вже в 1283 році давав він захист місцевому і довколишньому населенню. Тоді хан Телебуга, вертаючись із походу на Польщу стояв два тижні під Львовом: «Стояли на Львовій землі, кормлячися, не воюючи, але не давали і з города вийти (по харчі); хто виїхав з міста, тих забивали, або брали в неволю, інших пускали обідраними цілком і ті гинули від морозу, бо була зима дуже люта». Згинуло тоді 13.000 людей в околиці Львова. Ще раз записує літописець татарський набіг в 1287 році, але ближчих відомостей не подає.

Львів став столицею Давидового сина Лева і багато йому завдячує. В пізніших, менше бурхливих роках багатів і поширювався. За останнього галицького князя Юрія Тройденовича, що масово спроваджував до міст чужинців (купців) – німців та поляків, чужий елемент дуже скріпився. Тоді зовнішня торгівля Львова сягала вже до Генуї, Норимберґії, Торуня, Кракова і Чорного моря.

У 1340 році трапилася у Володимирі страшна подія, що стала причиною упадку Галицько-волинської держави. Дня 7. квітня отруїли там останнього князя Юрія Тройденовича. Водночас по містах виникли великі заворушення. І у Львові наробив тоді нарід, розлючений на чужинців, великих шкід чужим, здебільша західним купцям – так що вони залишили свої доми і замкнулися на княжій горі. Скоро, бо вже з кінцем квітня, станув під Львовом польський король Казимир. Міщани не мали навіть часу приготуватися до оборони. Казимир здобув і спалив манастир св. Юрія, куди поховався переляканий народ. Така сама доля зустріла город, переданий Казимирові зрадою чужинців. Забравши велику добичу та княжий скарб, в якому були дві дорогоцінні корони, княжий золотистий плащ, престіл – оздоблений золотом і дорогоцінним камінням, кілька великих золотих хрестів (один з них з куснем хресного дерева) – Казимир подався скоро до Кракова. Разом з ним залишили Львів західні купці, тікаючи перед гнівом народу.

Тоді встановив лад у країні та громадську безпеку начальник перемиського города – боярин Дмитро Детько. Дев’ять літ він боронив країни як сторожкий опікун або староста (provisor seu capitaneus) землі нашої. Розбивши ворожі затії на галицьку землю, звернув він пильну увагу на Львів, що зазнав найбільшої шкоди в тих війнах. Чужинних купців, що після жахливих подій у Львові стали оминати місто, успокоював листами: «Хто хоче їхати в руську землю, може, як за давніх князів, безпечно приходити до Львова, нікого не боячися. Коли б хто хотів тут поселитися, дістане громадянство для себе і своїх дітей, на рік свободу від повинностей, як давніше бувало, і всі інші права. А шкоди пороблені львов’янами по смерті руського князя зобов’язуюся заплатити ...» І чужинці-купці заспокоїлися, вернулися – віджила торгівля і зростав добробут Львова.

А десять літ пізніше заволодів Львовом і галицькою землею король Казимир та замкнув першу столітню світлу добу княжого города. Будуючи під боком давнього, княжого Львова другий Львів на іншому місці, призначений для союзників – місцевих чужинних купців, збудував і новий замок на вищій, замковій горі.

Збережено стиль і правопис оригіналу (Ред.)