“Плерома” - часопис з проблем культурології, теорії мистецтва, філософії
Зміст

Наталка Білоцерківець

***

Забуваються лінії запахи барви і звуки
слабне зір гасне слух і минається радість проста
за своєю душею простягнеш обличчя і руки
але високо і недосяжно вона проліта

залишається тільки вокзал на останнім пероні
сіра піна розлуки клубочиться пухне і от
вже вона розмиває мої беззахисні долоні
і огидним солодким теплом наповзає на рот
залишилась любов але краще б її не було

в провінційній постелі я плакала доки стомилась
і бридливо рум’яний бузок заглядав до вікна
поїзд рівно ішов і закохані мляво дивились
як під тілом твоїм задихалась полиця брудна
затихала стихала банальна вокзальна весна

ми помрем не в Парижі тепер я напевно це знаю
в провінційній постелі що потом кишить і слізьми
і твого коньяку не подасть тобі жоден я знаю
нічиїм поцілунком не будемо втішені ми
під мостом Мірабо не розійдуться кола пітьми

надто гірко ми плакали і ображали природу
надто сильно любили
коханців соромлячи тим
надто вірші писали поетів зневаживши зроду
нам вони не дозволять померти в Парижі і воду
під мостом Мірабо окільцюють конвоєм густим

ПОЇЗД 2000

Ти поїзд, що відходить в нуль годин
нового року.
Все ті ж купе, освітлені, мов дим,
у ніч широку.

Ті ж пасажири – маски на лиці
кохані, рідні.
І збуджено затиснені в руці
склянки похідні.

Ти поїзд, що палаюче вино
проллєш на тіло,
аби несамовитіше воно
палахкотіло.

Аби серед подушок і полиць,
обмов, обманів
злітали зграї детективних птиць
нічних романів.

...Ти поїзд, ти убивця і мета,
часу знемога;
двотисячна колійна мерзлота
старого Бога.

Та навіть в передканцерній імлі,
в інсультній піні –
душа, неначе свічка на столі,
стоїть в промінні.

ВИНО АНГЕЛІВ

Є лагідна земля, де діви, мов кришталь,
а діти ніби сталь – незламні неодмінно;
де ангелів вино в холодній тиші заль
п’ють змієборці, ставши на коліна.

Є лагідна земля, конаюча трава,
там, де дракон співа, чекаючи віками.
Нахилена його розумна голова,
габа могутніх крил гаптована квітками.

Червоний колір скель, де келії ченців,
де у нужді осель горять камінні чаші;
де ангелів вино невидиме давно,
як сльози на ріці, як мертві душі наші.

Там перемог нема, й поразок теж нема;
там скорпіон дріма в ногах рододендрона.
І в сяєві вікна божественна пітьма,
неначе письмена на шкірі скорпіона.

ХОР ХЛОПЧИКІВ

Це хлопчики, що приручають змій.
Вони безстрашні, і вони співають.
Їх білі сорочки, неначе сніг
над свіжою могилою, літають.

Під чорним оксамитом їх штанців
горять коліна, зідрані в походах
на мармурових скелях. Голоси
тонкі; але ще тонший чистий подих.

Їх абсолютний слух гримить, як грім,
від капловухих вух до ніжних ребер.

...Немає фальшу в почутті моїм
до Тебе, мій Володарю, до Тебе.

О, ця любов, холодна і ясна,
ця честь сталева!
Немов кристал, солева й крижана
і кришталева!

Це ті уста, що закривають шов
на рані сонній.
Неначе кров, що крапле з підошов,
стає росою.

Це та любов, що приручає змій
і б’є без жалю;
і вбити може, якщо образ Твій
змигне з кришталю

і вкаже пальцем на кривавий шлях
поміж покоси,
де сніг лежить на мертвих кораблях
і сплять матроси.