“Плерома” - часопис з проблем культурології, теорії мистецтва, філософії
Зміст

Володимир Цибулько

ЧОРНА КОРОВА

до мене щоночі приходить чорна корова
і рогом звалює дім

мене поховають у білій сорочці
та й серед білого дня

і ніхто не питиме
і всі згадуватимуть як я спершу пив а потім не пив
як я любив та мене не любили

до мене щоночі приходить чорна корова
і рогом звалює дім

а може мене поховає жінка
що так за життя й не змогла полюбити
полюбити взагалі при чім тут я
такі стають професійними плакальницями

від її завивання у всіх здротяніє волосся
особливо у лисих
від її зрад скільком уже чорна корова звалила доми

а на моїй могилі танці нехай влаштовує братва
і на екскурсію китайці нехай з’їжджаються смішні
а я лежу в сорочці білій і павуки у голові
точуть точну копію зі звивин

чи віддзеркалення всіх здогадів
коли і хто кого й навіщо кому й за що

я лікував склероз пурґеном
а клина клином вибивав

лиш вчасно зради зрадою
комусь не радив лікувати а ще не радив
корову чорну в біле фарбувати... на ній проявиться любе
і архаїчна безметафорність й любовне милослів’я
і багатослівність і чорний камінь ноти му-у
нанизаний на мислячу тростинку...

яке це бабство примітивне це абзац...
з любов’ю і напівлюбов’ю але більше з нелюбов’ю
вся з молока ледацтва і з образ
вся суть метелик бабка й оска

суть бджілка

своїх невивірених поз своїх непевних сподівань
й з хмільної віри що усе проститься
проститься прохмелій й взолотиться душа пилком
з нагідок й як лисиця стане і хвостом
ліси запалить тростинно чуственні ліси...
краси... й за вітрами носи й шкарпетки й
п’яні голоси все пошикує корова чорна –
на боку валторна – як спадок – ремесла й валторна
також чорна та плюс веселість ділення ядра

та веселість бо баба у суті своїй
є сотворіння капризне
візьме наприклад уб’є чоловіка
а потім сидить і ридає над тілом і каже люблю!
добре що є іще чорна корова постійна як правда
хату завалить коли в хаті зрада
із чоловіком разом якщо той невірний
можна сказати вже був! був чоловік і нема
бо прийшла паніматка корова читай може помста
читай може кривда читай може правда а може й любов

тота любов розфарбовує голки скажім на липах
в хамелеонські кольори серце дівоче тоді лопотить як осика
баба як жаба тоді репетує і лізе пітонові в пащу
й чорна корова тоді вже спокійно виходить на пашу
мирна пасеться й до вечора в хамелеонському
сяйві ялинок тихо біліє біліє біліє...
як день що мене серед нього ховатимуть
як сорочка із яскравим слідом від помади
в області серця це помада тої, що таємною
любов’ю мене врятувала, що ми з нею обнявшись
спостерігаємо на відстані мій похорон...

Р. S. По якомусь році після смерті починаєш
розуміти що жінка така ж прикра звичка як
тютюн і алкоголь... і закликаєш боротися
з прикрими звичками

ТЕКСТ БЕЗ ГЕРОЯ. Уривок

17.

Текст завжди тривимірний, плюс до того ж на ньому завжди позначається стома матеріалу. Текст, залишаючись самим собою, спостерігає за своїм розвитком оком стороннього. Коли в депресивному середовищі з’являється подібна властивість, самому собі подивитись на себе оком стороннього, починається одужання. Реальність порятована сюрреальністю. Це щось із розряду думок, що відвідують уми в епоху не “Поневоленого розуму”, а в часи “Пост-Поневоленогорозуму”, коли шокуючими для самого розуму виявились зовсім не ним прогнозовані біди. Державне “я мислю” заступається індивідуалістичним “я порятований”, хоча здавалось час саме задатись чисто кантіанськими терзаннями: що я можу знати? що я повинен робити? на що я можу сподіватися? Одномоментне “я порятований”, якось зовсім не вкладається в нормальний рух уява, “я порятований” – це крик-нагадування про необхідність пошуку іншого забезпечення емпіричних синтез. Це вже чиста рефлексія, це вже всевидящеє око із однодоларової купюри, а не зреченія провидця і чомусь спасителя нації. А може “я мислю” ніколи й не домінувало, як і епітет-забезпечення того “я мислю”, і поневолювачем розуму виявився образ власноруч створений, ні – геніально створений провидцем, аж настільки талановито, що нація самоув’язнилась у своєму образі. Мислення за даних умов паралізується, як і воля до спротиву. Порочне коло страждання, о бідний Іов! Всі ознаки антропологічного сну. Внерухомлення, знелюдження, знемислення – ще дочорнобильська порожнеча. А далі зовсім не парадоксальний у своїй парадоксальності Мішель Фуко: “В нашу добу мислити можна лише в порожньому просторі, де вже нема людини. Порожнеча ця не означає нестачі і не вимагає заповнення себе. Це лише розгортання простору, де нарешті можна знову почати мислити”. Є простір, точніш порожнеча, що виконує ролю простору, так само як і місце від героя – порожнє місце – ще парадоксальніше означення, ніж порожній простір. І те порожнє місце до трьох кантівських питань з величезними потугами починає приміняти четверте: що є людина. антропологічний квадрат стає закінченим, а значить із тими терзаннями має рано чи пізно постати й герой. Тілом його буде знання, а рефлексії його будуть підкорені тільки одному – пізнанню. Це не буде ніякий Шевченко і Сковорода, що говорили людям те, про що вони або знали або здогадувались – категорія “чужий” тут ні до чого, то буде свій, але говоритиме він те, про що люди в собі і не підозрювали, або боялися зізнатися. Обурена юрба з кілками вишукуватиме його по хлівах, а він піщинкою під нігтем Бога дріматиме до часу, коли юрба врозуміє. Юрбі так добре було в становищі стражденників, а тут цей... на палю! Стороннє око з тексту. Диви, вже й на псячому кістякові почали проявлятися шматки жил і сухожиль... “гряде якесь нове, могутнє поко...” І знання із кольорів патріотично-розфарбованих майтечок, перетрансформовуються у знання самого знання, а масло повільно стає масляним, повітря повітряним, державні службовці відчищають державні стіни від творчости недержавних мистців, повільно приходить усвідомлення. Усвідомлення потреби чи непотребу самого усвідомлення, усвідомлення потреби чи непотреби існування списку, відповідности букви і місця в списку тих, “хто належить Імператорові”, усвідомлення того, що текст без героя хоч і можливий, але неможливий, того що героєм “Тексту без героя” давно став контекст. Заради нього врешті- решт все це і писалось, про все це дуже довго мовчалось, щоб сказавши раз, змовкнути ще на довше. – Мовчиш? мовчи ж! – Летиш? – лети ж! Якщо ти птах – скажімо чиж, Якщо ж ти розум – то не спи ж! ...... Ж! Ж-Ж-Ж-Жук чи янгол пролетів?