“Плерома” - часопис з проблем культурології, теорії мистецтва, філософії
Зміст

Ярослав Довган

* * *

Господня мавпа у Господнім храмі
клячить і робить міни й десь-колись
так чітко бачить у вітражній рамі
зелену крону й недосяжну вись.

Сама собою у просторім храмі.
І все саме собою навкруги,
допоки плавно у небесній брамі
не з’являться на древках хоругви.

* * *

Пам’ятай, що і тут, і он там
росли дерева.
Та і хата твоя дерево і глина.
І коли літніми вечорами,
примостившись на призьбі й на лаві,
згадуєте,
пам’ятай,
з сусідніх вікон
спостерігають
за тобою і за тим, що діється.
То з-за фіранок
визирають ті дерева,
що і там, і тут
давно колись росли.

* * *

Як досхочу накеруєшся Америкою,
або, звабивши,
побавиш грека,
повертайся додому
ночувати на дивані,
котрий дасться тобі взнаки
кожною своєю пружиною.

* * *

Вона повернулася. І тепер щоночі, а особливо над ранок настає така тиша, як і тоді, перед великою повінню, що так і не скінчилася. Обважніло долає вогке повітря, перелітаючи з вершка дерева, котре вже не скрипить ревматично, на комин гостроверхої хати. І криком кричить, паралізує простір, розтинає.
Щось має статися не нині – завтра, оскільки її крила розпростерті над людьми, над звіриною.
Як добре, що вона нарешті повернулася.
Моя порожня запальничка зачеркується і освітлює порожній спокій.

* * *

Її найліпше видно з маленького віконця на печі. Щоправда, взимку скло сльозиться й заступає стежку, її середину, не кажучи вже про далеку даль.
З вершечка груші, заселеної круком, горлицею і косою, вона змія, безхвоста, безголова, нерухлива, допоки хтось не йде до міста, чи повертається.
Грушки терпкі, як по смаку терпуг, падуть й гни-личаться і мають над собою маму, таку архітектурну, чорну і безвічну. Злети на неї і дивись – не
надивися – недалекий час, як стежка всякне
в землю, пропаде.