“Плерома” - часопис з проблем культурології, теорії мистецтва, філософії
Зміст

Василь Герасим'юк

***

Я прокинувся в серпні
    з холодних космацьких отав...
І в багряному Києві як би мені не жилося,
це неспинене місто дитинства твого –
          як волосся,
я над росами вгледів
    і в росах космацьких зібрав.
Наче буковий ліс,
  я під ранок шепочу: “Не плач...”
Я нагадував блазня і сном,
      і премудрістю лісу...
А на жовтому склі тебе
      знову закутало місто –
все із літер малих,
  як гарольд, коли йдеться про плащ.
Теплі камені осені.
      Ранок! – на запах, на гул.
Плечі голі, як сіно...
    І видно ж тебе – на півсвіта!
Ти на вранішнім вітрі лежиш...
      Ти лежиш розповита,
як роса!..
   Так лежиш ти одна,
      з тих, що знав і забув.
...Та невже не притулю ніколи
          до жовтих озер
два листки?..
    Все летять,
      пропадають у леготах, стуках
на світанку,
    коли доростаєм до тих,
          що на буках...
ніби вчора...
    Ще тепле каміння
          плечима повзе.
Що ж, ми в серпні живем.
      У повітрі, де кожен згорав.
Тут багато від кожного.
      Тільки під ранок не досить...
Втім, це, може, тому,
    що душа на світанку попросить...
І такої попросить –
      з холодних космацьких отав.

ПРАДІД

Космач іноді видається мені
древнішим від Києва...
А в якому столітті загублене
його заплічне мале село,
де з прадіда
всі з усіма родичі?

Прадіда знають, а хто
розкаже про його тата?

А той же помер на початку двадцятого віку.
Обхопив голову руками
І “віддав чортові душу” –
так говорили, бо це сталося
на виборах до австрійського парламенту.
Коли все губиться? В рік його народження?
У яких церквах, у яких маґістратах,
у скриптурах яких німецьких, польських
був записаний той рік?
Може, був... Може, був
славний опришок з Прокурави Мосорук –
про нього я сам читав.

Ніхто не знає. Ніхто не чув.
Чули крик з ґруня.
На покрову кричав чоловік,
переходячи з ґруня на ґрунь:
– Люди-и! Завтра – по соровицю!
Мусили чути.

Мусили знати прадіда.
Мусили вдосвіта бігти в Текучу,
мусили ночами варити сіль,
мусили з першим снігом спускатись на доли,
мусили крадьки, бо за це – кримінал,
вимінювати сіль на збіжжя,
аби до полонинської весни дожити,
коли знову на кожному ґруні
кричатиме немолодий чоловік:
– Люди-и! Завтра – на Мончели!

КОСА

Я сказав собі так: “Ти не зодчий цих стін.
Ти народжений жінкою в муках, ти син
нерозумний, що падав і падав”.
І було мені так: ранок, вечір – одне.
Ті забули мене, що любили мене.
Я упав. Я зламався. Я зрадив.

Не провал, не обвал, не сповзання, не зсув...
Я прозріння й не знав. Я натхнення забув.
Дні і ночі зімкнулися в коло.
Доки маски міняли мої вчителі
для нової маланки на рідній землі,
я згадав, що скінчилася школа,

і сказав собі так: “Ти не зодчий цих стін.
Тобі вистачить власних провин і колін
тільки впасти, а це не поможе –
забагато, кого вже ніщо не спасе.
Навіть вітер, що зносить, несе й не знесе,
бо куди нас позносити, Боже?”

І було мені так: ранок, вечір – одне.
Соломинка, яка ще тримала мене,
стала тоншою за соломинку.
І сказав я собі: “Так було й буде так”.
І тоді розповів мені сивий вояк
восени, уночі, про жінку.

Зимували вони у землі. Не одна
є зимарка у горах самотня й сумна,
але їм у зимарці не можна.
Їм – лише у землі. І не день. і не два...
Та настане весна. І настане трава.
І настане ловитва безбожна.

З ними жінка була. У землі розплела
свою чорну косу. І сокиру дала
найгрізнішому в руки: “Не хочу.
Відітни”. Той узяв. Озирнувся, як тать.
Зблід. Немов йому шию біленьку рубать.
І промовив, заплющивши очі:

“Я чесатиму сам. Скільки треба. Засни”.
“Відітни” – вона плаче. А він до весни
чеше косу. Розчісує косу.
Хай усе на землі у крові і в золі –
Є живі і в землі! І між ними в землі
він розчісує чорноволосу.

По війні десять літ – у землі десять літ
зимували. Щоб знову піднятись на світ, –
розчеши чорну косу, вояче!
Настарай за ці зими на землю дощу!
(Так він чеше – як плаче й не чути плачу).
Хай ніхто під землею не плаче!

(Косу чеше!) Не дасть вона спати змії.
Скине іскри свої у долоні твої –
Ще забавиться доля з тобою!
Ти вже рвешся на світ? Ти на цей не спіши.
Чорну косу чеши. Чорну косу чеши.
Твердь, як смерть, над тобою з косою.

А весна захлинається! Тепла, як грудь
у землі – аж потоки над вами ревуть!
Хай ревуть. Скоро стане їм легше –
вийде жінка на сонце! На перші громи!
Поможи їй – волосся на руки візьми.
Хай сама в перших травах розчеше.

Що потому, вояче?
      “Потому нема,
Чи цікавить геройство? тортури? тюрма?
Може, зрада? відступництво? Може,
доля кожного з нас аж по нинішній час?
Міг би я розказати про кожного з нас,
але це тобі не допоможе”.

ПЕРШЕ ПОСЛАННЯ ДМИТРА З КУТІВ ДО ГАЛИЧАН

Не знаю, чому ви завжди боялися
божевільних і привидів.
Може, тому, що божевільний забагато розказував,
знаючи про вас те, що самі не знали чи не хотіли,
а привид перестрівав глупої ночі
у найнесподіванішому місці.
За своє життя я відучив вас
боятися божевільних,
а тепер помираю і в скорім часі
відучу боятися привидів.

Страх ваш я збагнув тоді,
коли мовчав, а ви говорили.
А потім я отверз уста
на тридцять літ –
я відправляв богослужіння
у всіх автобусах на всіх дорогах Галичини.
Я зайшов у найперший автобус зі словом Божим,
і ви почали вигадувати,
що мене вигнали з духовної семінарії
за несусвітні гріхи і я збожеволів.
Різне вигадували ви,
але без мене
у 50-х не сідали в автобус на перевалі.
Та цим я не тішився, бо добре знав,
що заповів Спаситель.

Я підсів до нещасного чоловіка і сказав:
“Я твій брат”.
“Ось мій брат, – махнув той головою убік, –
ось той, що вернувся вчора з далекого краю,
і згадав, як нас тато поділив.
Ти помолися за нього,
бо я буду просити панів,
аби повезли його назад,
віддам за це усі гроші й маржину”.

Я підсів до того,
якого мали вдруге вигнати,
і сказав: “Я твій брат”.
“А щоб тебе кров залляла, блаженний, –
я на рідній землі, як між чужими”.
Він був перший,
хто поборов страх і прокляв мене.

Тоді я підсів до нещасної жінки,
я хотів назвати її сестрою,
але тільки поцілував
і сказав: “Щоб тебе голова не боліла”,
бо в мене дуже боліла голова.
А ви почали усміхатися –
ви більше не боялися божевільних.

А тепер, умираючи, кажу:
браття і сестри,
щоб ви не боялися і привидів,
я приходитиму до вас при світлі дня.

ДРУГЕ ПОСЛАННЯ ДМИТРА З КУТІВ ДО ГАЛИЧАН

Я прочитав Книгу Мертвих, кажу:
країна мертвих старша від країни живих,
там немає Галичини,
там нема героїв,
дарма ваші герої все забрали з собою.
Невже не з вами, а там
вирішуються питання честі?

Виносили ви своїх покійників,
їхніми домовинами тричі стукали
о пороги їхніх домівок –
тричі прощення просили.
Чому нині
кладете в труну горілку?

Голови дітей ваших померлих
ви покривали вовною,
а чим покриваєте голови
ваших байстрюків на базарах Європи?

Говорив-бо я вам:
не божевільних і привидів бійтеся, галичани!

Коли мордували вашу церкву,
ви збиралися до купи в темному лісі
і молилися.
А що нині чините в храмі?
Ви поставили свою правду про Спасителя
понад самого Спасителя.

Говорив-бо я вам:
приходитиму при світлі дня.

Коли жив я з вами,
часто мусив ходити лісами,
і якщо сніг застав мене
у буковому лісі,
я бачив, як падає сніг,
а в смерековому віти закривали його,
але я чув, як падає сніг,
хоч падає він нечутно.

Браття і сестри!
Сніг іде із одного неба
і вкриває до Божої весни
нашу Галичину,
прекрасну, як передсмертна посмішка.

ВОСЕНИ, НАПРИКІНЦІ 40-х...

І в церкві недобре, навіть на сповіді
(випитує піп: “Кого вбив?”, пастир).
І в тебе недобре, навіть тоді,
коли залишаємося удвох.
Не можу тебе обняти,
бо страшно скрізь і страшно,
стоячи на такій землі,
цілувати тебе.
Добре тільки у стайні,
коли доїш корову,
а я даю сіна вівцям і ягнятам
і довго дивлюся в їхні очі,
бо тільки там залишилося щось лагідне, щось людське, щось материнське,
тільки маржина ще вміє спати,
як ми уміли, – хай спить,
я постелю їй
сухого листу з горища на стайні.
Та враз від різкого крику дальньої птахи
з рук падає кошіль
і листя засипає тебе, літає навколо
тебе, яворове листя, букове, багряне, золоте! відриває від цієї землі
Піднімає тебе,
разом із молоком,
і я в страсі підхоплюю тебе на руки
аж на горищі – я обнімаю тебе!
Я тебе обнімаю.
Я вперше зриваю з тебе одежу страху,
і в ту ж мить нас одягає листя
букове і яворове,
яке літає і літає
і не хоче з нами впасти і вмерти.
Я люблю тебе тут, обціловую тебе в цьому листі,
відціловую букове на грудях твоїх,
яворове приціловую на твоїх очах,
бо між нами й землею кривавою
мирно спить маржина
із людськими заплющеними очима,
а над нами тихо співає
букове листя і яворове,
мила моя...

... Коли виводили із зав’язаними за спиною руками,
забили голову його у яму,
куди витікало все жолобком зі стайні.
Притиснули важкими
від осінньої грязюки чоботами
і гримали доти, доки літав перед їхніми невиспаними очима
яворовий, а може, буковий листок.

ОСІННІ ПСИ КАРПАТ

Іду – немов траву чиюсь толочу –
отак мені. Не погляд і не зойк
з гущавини. Та озирнутись хочу,
поглянути на слід бодай разок.

Не видно сліду. Не крадуться тіні.
Ніхто не скочить і – по рукоять!..
Але я знаю: є ще пси осінні –
Вони мене почули і не сплять.

Не виють. Не печуть небесні схили.
Отари не женуть – то відійшло.
Верхи їх відпустили й побіліли –
вже був мороз. Вже вкуталось село.

Вже все забуто!
      Згризено в гонитві!
А що насподі – чорне і круте,
аж крутить листям буковим на вітрі,
аж менша псота кумельгом іде!

Їх спини жовті. Їх зіниці білі.
Їх лапи відігріті у золі.
Їх ґазди мокрі в тихому похміллі.
Їх зорі вічні. Їх ґаздині злі...

А ти ідеш – печаль чиюсь толочиш.
В ногах чиїхось часом, як щеня,
заскімлиш...
    Часом озирнутись хочеш,
немовби хтось тебе наздоганя.