“Плерома” - часопис з проблем культурології, теорії мистецтва, філософії
Зміст

Олександр Ірванець

АЙНЕ КЛЯЙНЕ НАХТМУЗІК

Від Дону до Сяну
Лежиш, осіянна.
Від Тігра з Ефратом лежиш аж до Осло й Баранович.
Вже сонце низенько,
Вже вечір близенько,
І я тобі, ненько, кажу по-синівськи “Добраніч...”
Та перше, ніж ти свої очі, мов брами, до завтра причиниш,
Давай спом’янемо усіх,
Що не сплять ції ночі, з причини, або й без причини:
Твої космонавти
На станції “Тризуб” так само летять по орбіті;
Твої костоправи
Так само стуляють щелепи, коліна і лікті побиті;
Твої педерасти
Так само приймають (або не приймають) закони,
Або закидають за комин, або закладають за комір;
Твої мільйонери
Так само рахують так само набуті мільйони;
Твої офіцери
Вчать мову й муштрують іще не готові Десну перейти батальйони;
Твої Роксоляни
Попід “Брістолями”
Йдуть заміж по п’ять разів за ніч.
Гірка і пречиста, свята й ненависна,
Добраніч, вітчизно, добраніч, вітчизно, добраніч...
Все інше заснуло. В лісах твоїх сплять, обійнявшись, звірята.
Поклався осел з бараном, а тигр, наче з братом, з ефратом.
На водах морів твоїх сплять кораблі: криголами,
сейнери, траулери, китобої, канонерки, джонки, чайки,
катамарани, есмінці, авіаносці, крейсери, катери,
тримарани, байдарки, каное, галери, моторки, галеони,
яхти, барки, баржі, рудовози, танкери, міноносці, кліпери, –
а окремо від них –
каравели й ґондоли.
Сплять люди в будинках, і навіть поети – оті джони донни твої, дон жуани, гандони, –
Й вони навіть сплять у якихось альковах, і наче в оковах –
В обіймах своїх маргарит, припадочних і припадкових.
Поетів ти завтра у шати вбереш і у рами обрамиш.
Лиш встанеш раненько із шатів тих соплі і кров відпереш.
Тож добраніч, вітчизно, добраніч...
Вже й я відпливаю, але відчуваю, як десь у містах їхніх рідних
До сну вже схиляє і двох побратимів моїх богорівних.
І ми вже лягаєм, набік відкладаєм болючі свої 3 (три) пера,
І вже засинаєм, і вже не встигаєм востаннє тобі побажати добра... –
Ніч.

ВІРШ ДО РІДНОЇ МОВИ

Як ти звучиш калиново-дубово,
Рідна моя, моя матірна мово!

Слово м’яке, оксамитове, байкове,
Слово є дідове, слово є батькове.

І Білодідове, і Сивоконеве,
І Чорноволове, вже узаконене.

В соннім спокої вогонь твій ледь бився.
Але страху я тоді натерпівся!

З тої халепи не вийшли б ми зроду.
Кляпи, здавалось, в ротах у народу.

Та щоб підняти тебе із гробовищ,
Стали до герцю Жулинський, Грабович.

Щоб воскресити тебе з домовини,
В діло пішли каменюки й дубини.

Вороне чорний! Даремно ти крячеш.
Ріднеє слово жиє і є – бачиш!

Рідна моя українськая мова
Житиме вічно – кльова, фірмова!..

МІЙ ХРЕСТ

Сьогодні вечір, а вона – з ними.
Сьогодні вітер, а я сам, знову.
Оце мій хрест, зніміть його з мене.
Оце мій хрест, зніміть мене з нього.

Оце мій хрест. Я ніс його довго.
Зустрів її і кинув під ноги.
Оце, кажу, такі мої дрова.
Ти розпали мені вогню з нього.

Вона сказала: “В мене є фрески.
У мене храми є, на них – шпилі.
Якби маленький, золотий хрестик.
Якби на шию, а не на спину”.

Тепер прийшли і кажуть: “Прощайся”.
Центуріони стали, як влиті.
Візьміть маленьке золоте щастя.
Лишіть велике кам’яне лихо!..

Хрестоносіння, кажуть, – це догма,
І час новий мене змете, змеле.
Оце мій хрест, я ніс його довго.
Зніміть мене. Зніміть його з мене.

ТРАВНЕВА БАЛАДА

Травень, а так, понімаєте, холодно.
Так, понімаєте, все навпаки!
А за вікном починається поле
І видно за полем село Бармаки.
В час, коли бідній душі одиноко,
А поряд дорога гурчить об’їзна,
Я плащ одягаю і йду на дорогу –
А може полегшає, хто його зна...
Дорога так само, як я, неприкаяна,
Дорога мене обтікає, мов каменя,
Байдужа, хоч губи собі прокуси.
Дорога мене приведе до лікарні –
В дощі рожевіють її корпуси.
В мене тут зараз ніхто не вмирає,
Так що й сумління знеболено спить.
В мене тут є санітарочка Рая,
В Раї для мене знайдеться спирт*.
Підем гуляти? Рая не проти.
Станем в садочку під деревце.
Віршів читати Рая не просить.
І дуже я вдячний Раї за це.
Рая сама говоритиме більше.
Каже: “Наравицця дуже мині
Амириканський писатель Селінжер”.
Знаєш, – питає, – такого, чи ні?
Я відповім. (Не те, що подумав).
Пахне мовчання, як шоколад.
Голдена Колфілда постать сутула
Ген у вікні однієї з палат.
Я відчуваю – підходжу до краю,
Вже й бісенята стрибають в очах.
Я обніму санітарочку Раю
Прямо в холодних і мокрих кущах.
Далі вже слів не знаходиться в мові,
Тільки – що ми молоді і живі.
Буде як острів в зеленому морі
Плащ мій, простелений на траві.
Скоро вмирати я ще не збираюсь.
Я ще існую,
бо я ще люблю
Милу мою санітарочку Раю
І мокру – під нею – вітчизну мою.
Але коли таки прийде по мене
Баба безноса з косою в руках,
Хай би росли такі темнозелені,
Мокрі й холодні кущі в головах...

* Спирт нашатирний Н₄ОН. (прим. автора).