“Плерома” - часопис з проблем культурології, теорії мистецтва, філософії
Зміст

Володимир Яворський

Два напівсонні листи з Діамантової Імперії і Королівства Північної Землі

41. Жахливий день у Блакитному палаці

Звістка про зникнення принцеси Ніоби, яка не з’явилася до Великої їдальні на обід, викликала у Блакитному палаці величезний переполох. Імператор Балтазар Другий, який цілих сім хвилин марно прочекав свою сестру за широким, вкритим рожевим обрусом з фруктами, напоями, гарячими й холодними наїдками і комплектом розставлених на дві особи ножів, ложок, виделок столом, мовчки покинув їдальню, так і не торкнувшись жодної страви. Зали й коридори палацу зразу ж сповнилися розпачливими зойками придворних, які кинулися шукати за принцесою. А імператорський лікар, академік Базилікс, який був останнім, хто бачив цього дня Ніобу, так перейнявся тим, що сталося, що, здавалося, зовсім хибнувся розумом. Проте навряд чи хто-небудь в палаці здогадувався, що його не так приголомшило зникнення самої принцеси, як заява начальника Таємної служби Теодора про нібито його, Базиліксову причетність до її зникнення.

Академік у розкішному коричневому сюртуку із оксамитовим коміром і срібними ґудзиками раз у раз витирав шовковою хустинкою піт з лисої голови і, цілковито не тямлячи себе, ходив туди-сюди біля навстіж розчинених дверей Ніобиної спальні.

– Я нічого не знаю! Клянуся Матінкою Божою, я лише бачив її, бачив, як вона заходила сюди вранці! – безперестанку бурмотів він.

Придворні, які пробігали коридором, здивовано витріщалися на нього, не розуміючи, що він верзе.

А в протилежному кінці, на широких мармурових сходах з бронзовими статуями древніх воїнів усіх, хто біг, перепиняв художник Мельхіор, одягнений у вузькі сукняні штани та білу, розстебнуту на грудях сорочку з широченними, наче крила, рукавами. Художник через силу тримався на ногах і, час від часу заточуючись назад, вдарявся спиною об яку-небудь із статуй. Цілу ніч він пиячив в імператорській стайні з глухонімим сином конюха Теофілем і тепер ополудні, ще добре не проспавшись і нічого не відаючи про страшну подію, з’явився до палацу, бо мав малювати портрет принцеси на тлі засніженого саду.

Мельхіор простягав руки до кожного, хто пробігав мимо, і захриплим голосом вигукував:

– Де принцеса? Куди вона пішла? Я мушу негайно побачити принцесу!

– Не знаємо, не знаємо, вона десь щезла! – сахалися від нього придворні і бігли далі.

Художник безтямно дивився їм вслід, тряс головою і, тереблячи свою чорну фарбовану бороду, кричав знову:

– Мене чекає принцеса! Де вона? Скажіть, де вона?

Мельхіор був улюбленцем Ніоби і належав до кола наближених до неї осіб. Із півтори сотні митців, які жили при імператорському дворі, вона найбільше цінувала саме його, глибоко вірячи, що Мельхіора чекає слава геніального художника. Завдяки Ніобиному заступництву Мельхіорові прощалися найдикіші вибрики.

За наказом начальника Таємної служби Теодора Блакитний палац було оточено щільними рядами ґвардійців. Вони перекрили не тільки всі виходи з палацу, а й усі його підземні канали із стічними водами. У кожному каналізаційному колодязеві на імперській площі та прилеглих навколо палацу вулицях сиділо по двоє ґвардійців. А в сам палац було введено три відбірні ґвардійські чоти, які, блискавично розсипавшись у різні боки, розпочали масований пошук зниклої принцеси. За якісь дві-три хвилини їхні червоні квадратні шапки вже миготіли на всіх шістьох поверхах палацу, сповнюючи його криві заплутані переходи, довжелезні лункі коридори, широкі сходи, маленькі кімнати, просторі покої й гігантські зали жахливим тупотом важких кованих чобіт. І від цього тупоту ніде було сховатися. Він проникав у найдальші закапелки палацу, у всі його щілини та потаємні сховки, поймаючи серця придворних тривожним очікуванням неминучого лиха.

У палаці наростали сум’яття й паніка. Безладна біганина ґвардійців, які гасали по всіх приміщеннях імператорської резиденції, безперервно заглядаючи в одні й ті самі закутки, ставала щодалі напруженішою. Зовні навіть могло скластися кумедне враження, що вони зовсім і не шукають принцесу, а просто без всякої причини бігають за придворними. Страхітливий тупіт чобіт, гупання дверей, скрегіт завіс, замків, тарахкання клямок, бряжчання шибок, вигуки, зітхання, здушені прокльони, лайки, вереск дам, запах поту і пилюка до самої стелі – все це перетворювало палац на справжнє пекло. Деякі з придворних, не витримавши напруги, падали непритомними на підлогу. На їхні скорчені тіла, які лежали то тут, то там під стінами, часто посеред коридору чи перед входом до якого-небудь залу, ніхто не зважав. Через них переступали й бігли далі. Пошуки принцеси не тільки ні на мить не затухали, а, навпаки, набирали все більше обертів.

Керував усією цією веремією Начальник Таємної служби Теодор. Він стояв біля дверей свого відомства на другому поверсі палацу і, бачачи, що пошуки не приносять ніяких результатів, скаженів з люті.

– Швидше, ви, бевзі, швидше, недоумки, чого так плететеся, прокляті вишкребки! – кричав він велетням-ґвардійцям, які один за одним, а іноді по двоє і навіть по троє з оглушливим тупотом пробігали мимо нього, з такою силою вдаряючи ногами по підлозі, що аж у деяких місцях дубовий паркет виламувався з-під їхніх чобіт.

Теодор був невисокий і худий, як тріска. Його бліде обличчя з довгим гострим носом і маленькими темними очима мало в собі щось пташине. А чорний мундир з перехрещеними на грудях ременями надавав його постаті злого, похмурого вигляду.

Начальник Таємної служби не обмежувався самими лише прокльонами. Він ще й щосили копав вояків ногами, намагаючись влучати у найболючіші місця. І особливо радів, коли вдавалося зацідити якого-небудь ґвардійця шпіцом черевика у коліно, бо був переконаний, що ці телепні вкрай тупі й мало чим різняться від тварин. У руці Теодор тримав свій знаменитий молібденовий пістолет зі скорпіоном на руків’ї і, коли підстрибував, щоб у черговий раз вгамселити когось ногою, стрясав цим пістолетом, наче випускаючи смертельну кулю в якогось невидимого лиходія.

ґвардійці, одержавши від начальника Таємної служби міцного копняка в коліно, гомілку чи сідницю бігли щоразу жвавіше і моторошний гул від тупотіння їх важких чобіт ставав ще сильнішим і нестерпнішим.

Пошуки принцеси тривали так довго, що навіть імператор змушений був кілька разів вийти з Білого залу в коридор, аби подивитися, що відбувається в палаці. Голова в нього була замотана рушником, щоб якось захиститися від ненависної гуркотняви, яка зчинилася в палаці, а в руках він тримав свою улюблену книгу – зібрання пророцтв Святого Маркума.

– Уже коропи у мармуровому басейні одуріли від цього проклятого тупоту, – роздратовано крикнув він, шукаючи очима в біготняві кого-небудь з придворних.

Але в загальному хаосі та шумі марно було до когось звертатися. Всі в палаці, наче їх хтось зачарував, ошаліло носилися по коридорах та залах, нічого не помічаючи перед собою. Балтазар Другий, зрозумівши, що цілковито безсилий привернути до себе хоч чию-небудь увагу, безпорадно розвів руками, кинув сердитий погляд услід двом ґвардійцям, які вихором промчалися повз нього, і повернувся до Білого залу, де, принаймні, мав хоч якийсь спокій, бо сюди ніхто з підданих не насмілювався заглядати. Спершись на широкий край мармурового басейну, де схарапуджено металися півметрові коропи, імператор втупився у розхвильовану скаламучену воду. Йому нічого не лишалося, як тільки чекати, коли весь цей рейвах скінчиться.

Проте пошуки принцеси не припинялися ще довго. Під вечір уже мало що не половина придворних, зовсім вибившись із сил, валялися на долівці. Решта сяк-так продовжувала ще метушитися, бігати, тулячись попід стінами. А ґвардійці здавалися невтомними і ні на мить не припиняли своєї безумної гонитви. Вони гасали з такою несамовитою швидкістю, що начальник Таємної служби Теодор не встигав до ладу навіть роздивитися вояків, а не те, щоб зуміти когось стусонути ногою. Виглядало, що ґвардійців опанувала якась темна сила і ніхто тепер не зможе зупинити їх. Вони рухалися самі по собі і не потребували жодного керівництва. Ця сила захопила і самого Теодора. Він стояв під масивними сталевими дверима, на яких була намальована біла п’ятикутна звізда – символ Таємної служби, і кумедно підтанцьовував, метляючи туди-сюди головою вслід воякам, які проносилися мимо, здіймаючи за собою куряву.

Ніхто точно не міг сказати, коли і як все припинилося. Тиша настала так несподівано, що ні придворні, ні сам імператор довго не могли усвідомити, що пошуки закінчено. Блакитний палац наче запався у прірву, безгоміння. Всі, хто де стояв, застигли на своїх місцях. Стало тихо-тихо, не чулося ні найслабшого шереху. І тільки багряне сонце повільно ховалося за засніженими дахами будинків.

Принцесу Ніобу знайшли мертвою на шостому поверсі біля дверей помешкання композитора Авесалома. Вона була переодягнена в темно-синє плаття служниці і сиділа навпочіпки під стіною, припавши лицем до колін. Її чудове золотаве волосся закривала велика попеляста хустка, а в кулаці принцеса тримала малесеньку пляшечку з отрутою (пізніше виявилося, що це був смертоносний яд хвощової змії з острова Амоса) і записку, в якій говорилося: “Коханий, ти пішов і забрав зі собою моє життя!”

Коли кремезний ґвардієць зносив на руках Ніобу з шостого на перший поверх, весь палац схлипував з жалю. А коли її було занесено до Білого залу і покладено перед імператором Балтазаром Другим, з помешкання Аваселома раптом долинула сумна мелодія із знаменитого Авесаломового Концерту ре мінор для флейти з оркестром.

– Скажіть, хай старий дурень негайно припинить грати, якщо не хоче бути викиненим через вікно разом зі своїм гидким роялем, – сказав Балтазар Другий, клякаючи перед тілом сестри, щоб помолитися за упокій її душі.

Його повеління негайно було виконано. Мелодія раптово урвалася. Відразу після цього почувся гуркіт важкої дерев’яної кришки рояля, що впала, а потім якесь довге уривчасте скимління зі свистом і гахкання, наче завив старий простуджений собака. Це один з ґвардійців, який побіг до кімнати Авесалома виконувати волю імператора, надто різко відштовхнув композитора від інструмента і той, звалившись із дзиґлика, розпачливо залементував на підлозі. Але цей лемент був дуже дивний. З Авесаломового горла виривалося клекотіння, булькання, писк, сичання, що мало нагадувало людський плач і більше скидалося на завивання хворого пса. Ніхто в цілому світі не знав, що композитор був таємно закоханий у принцесу.

Помолившись, імператор звівся на ноги. Поряд стояла служниця Солюксія, тримаючи на таці пляшку із сорговим бальзамом і склянку. Її зелені очі не виражали ні найменших почуттів. Кілька метрів за нею стояли згорблений в дугу канцлер Друїд, блідий, як смерть, академік Базилікс, маршал Хризостом, начальник Таємної служби Теодор, художник Мельхіор з червоними від сліз очима, поетеса Лаура та інші придворні. Всі вони сумно дивилися на бідолашну принцесу, яка нерухомо лежала на м’якому червоному килимі.

– Я відчував, що станеться якесь нещастя, – імператор провів рукою по голові. Його чорне, зачесане назад волосся аж лисніло від жиру рака-пекіло ґамаруса. Тоді глянув на Теодора:

– Це все через того негідника Трувілія?

– Ваша величносте, я ніколи не довіряв йому. Ви знаєте з моїх щотижневих реляцій, як я ставився до принцесиного секретаря, – відказав Теодор, вклонившись імператорові.

– Що нового на фронті? – імператор повернув голову до головнокомандувача імперськими військами маршала Хризостома.

Хризостом, величезний, наче гора, у розкішному блакитному мундирі зробив півкроку вперед і хрипким голосом доповів:

– Відтоді, коли наприкінці липня армії короля Рафанаїла вдалося окупувати наше північно-східне узбережжя, на фронті вже п’ять місяців триває повне затишшя. Припинилися навіть найменші сутички. Ситуацію там контролює командувач Шостою армією генерал Байзель.

Балтазар Другий слухав Хризостома без цікавості. Його очі, виказуючи жахливу втому, мляво блукали по залу, ковзали по стінах з картинами у срібних рамах, по білих шторах, вікнах і врешті спинилися на канцлерові Друїдові.

– Друїде, перенесіть принцесу до Кришталевої каплиці. Вона часто любила там молитися, – тихо мовив він і, повернувшись до всіх спиною, повільно рушив до невеликих бічних дверей із позолоченою клямкою у вигляді котячої лапи, де містилася його спальня. Солюксія з тацею попрямувала за ним.

42. Каштанові гаї – також ілюзія

– Ти вже йдеш? – королівський лікар Савадок з тривогою глянув на Лію, яка встала з ліжка і підійшла до великого дзеркала з різьбленим нефритовим обрамленням.

– Йду, – вона швидко розчісувала своє гарне біляве волосся, час від часу поглядаючи у вікно, за яким ось-ось мали заблискотіти перші ранкові промені.

– Може залишишся? – Савадок підтягнувся до побічниці ліжка і спер на неї голову. Він був до половини накритий м’яким голубувато-рожевим простирадлом. На підлозі валялися його сорочка та чесучеві штани, а також Ліїні бюстгальтер, шовкові панчохи, сріблясто-білі туфлі, а на спинці дерев’яного гнутого стільця висіло її синє плаття в жовтих трояндах.

– Ні, вистачить з тебе і цих двох днів, – холодно мовила Лія, не повертаючи голови.

Вона стояла трохи боком і Савадок бачив усі спокуси її розкішного тіла: округлі плечі, великі важкі перса, які похитувалися з кожним рухом, плавні лінії масивних сідниць і широких стегон, рівні, наче точені, ноги. Він заплющив очі і спробував не думати про неї. І згадав, як чотири роки тому на Рафаґедонський вокзал прибули рештки королівської армії після поразки у Двомісячній війні. Тоді по жахітливій Брайбінарській битві з усього війська вціліло лише кілька сотень вояків. Солдати, які чотири дні пливли кораблями до Люрма (головного порту на півдні Північно-Земельного королівства), а потім ще майже дві з половиною доби тряслися поїздом до Рафаґедона, мали такий змучений та нужденний вигляд, що на них неможливо було спокійно дивитися. Обдерті, брудні, хворі, багато хто із тяжкими ранами, вони похмуро висідали з вагонів і ставали в шеренги вздовж колії. Особливо запам’ятався Савадокові солдат з відірваними по коліна ногами, якого несли на ношах. Його зелений мундир був весь заляпаний запеклою кров’ю, а з обмотаних ганчір’ям обрубків сочився гній.

Коли оркестр бравурно заграв “Наші лави сталеві не здолати нікому” і натовп рафаґедонців радісно закричав “слава”, безногий бідолаха підвів голову і зі злістю прохрипів: “Хай здохне скажений пес, король Рафанаїл”. Від такої страшної зневаги королівської особи Савадокові аж у голові потемніло. Охоплений жахом, він кинувся геть і тут же зіткнувся з молодою білявою жінкою у блакитному капелюшку, яка стояла за його спиною, весь час витираючи хустинкою сльози. Це була Лія.

– Ти що, спиш? – Лія сіла на ліжко й стала одягати панчохи. Бюстгальтер уже мала на собі.

– Ні, просто згадав одного нещасного солдата, – Савадок устав з ліжка.

– Це тоді на вокзалі, коли ми познайомилися?

– Так, там того дня багато прибуло покалічених вояків. Потім ми з тобою довго гуляли вулицями, а вечір провели в ресторані “Срібний бегемот”. Ти пам’ятаєш, як смакували тобі печені баклажани і горіховий лікер?

– Справді, вечеря була чудова. Тобі довелося заплатити за неї аж п’ять срібних рафенів.

Знайомство з Лією принесло в одноманітне й нудне Савадокове життя багато тривог. Поведінка її була вкрай химерна, а вчинки неможливо було ні зрозуміти, ні передбачити. Вона з’являлася до Савадока, коли їй заманеться, часто без всякого попередження, жила у нього два-три дні і потім несподівано залишала його. Він був неспроможний їй що-небудь заперечити і покірно приймав усі її дивацтва. Іноді Лія не приходила по кілька місяців і тоді Савадока огортала пекуча туга за нею. Але незважаючи на це, він не робив жодних намагань знайти її і навіть ні разу не пробував зателефонувати до неї додому, хоча добре знав номер Ліїного телефону.

Савадок мужньо носив свої страждання у своєму серці: самотньо блукав Рафаґедоном, годинами просиджував на набережній Рафи, вдивляючись у її каламутні води, а ввечері збавляв час у затишних кав’яреньках, де смакував чорну, як смола, каву у кольорових глиняних чашках, пив малесенькими скляними келишками найвишуканіші ароматні коньяки із знаменитих пивниць Люрма і читав останні числа “Королівського кур’єра”, курячи свої улюблені цигарки “Фазан”.

І тільки зрідка, пізно вночі, коли від випитого коньяку його язик заплітався більше, ніж звичайно, Савадок забредав на вулицю Перебитих хребтів, де у гарному триповерховому будинку з високими вежами і мозаїкою на стінах у вигляді рослинного орнаменту жила Лія зі своїм чоловіком, знаменитим драматургом Королівського театру Веніаміном. Савадок тихо проходив повз її дім, кидав тужливий погляд на три крайні вікна третього поверху, де була Ліїна кімната, і, ні на мить не затримуючись, огорнений тьмяним світлом вуличних ліхтарів, прямував до площі Секста. Там він зупиняв першу-ліпшу швидкохідну бричку і, падаючи на м’яке сидіння, наказував візникові їхати до Королівського палацу, в якому було Савадокове помешкання.

– Чому ти ідеш так рано? Ще тільки-но розвиднюється! – Савадок натягнув штани і підійшов до Лії, яка вже була в платті.

– Поможи застебнути ґудзики, – сказала вона, повернувшись спиною і прибираючи ззаду своє довге біляве волосся.

– У тебе дуже красива шия, – Савадок, застібаючи маленькі перламутрові ґудзики на платті, відчув непереборне бажання поцілувати її.

– Невже тобі було погано зі мною? – він обняв Лію, припавши губами до звабливого вигину під її потилицею.

– Як ти не розумієш, що мене чекає чоловік! Я до дев’ятої мушу вернутися додому, – Лія випручалася із Савадокових обіймів і стала взувати туфлі.

– А зараз Веніаміна вдома немає? – запитав він, підійшовши до вікна.

– Навіщо тобі це знати! – в її голосі чулося легке роздратування.

– Просто цікаво, – він знічено опустив очі.

– Ні, немає! – сказала вона, змірявши його глузливим поглядом. – Мій чоловік уже тиждень у Берґесті, де ставлять його трагедію “Згубна пристрасть Транкваля”. Через кілька годин він має вернутися поїздом до Рафаґедона.

Савадок мовчки дивився крізь розчинене вікно. Над Рафаґедоном поволі вставало сонце. Вулиці столиці оживали. Починався новий день.

– Ну, я пішла, – Лія взялася за клямку. Вона була у капелюсі з широкими крисами, який дуже личив до її плаття, а в руках тримала білу торбинку, виглядаючи напрочуд свіжою та гарною.

– Коли ти прийдеш? – Савадок нерухомо стояв біля вікна.

– Ти що, навіть не поцілуєш мене? – Лія грайливо скривила вуста. Савадок тихо підійшов до неї і поцілував у губи.

– Па-па, я ще якось завітаю до тебе, – всміхнулася Лія і вийшла геть.

Після Ліїного відходу у Савадока цілий день був препаскудний настрій. Йому нічого не хотілося. До чого він тільки не брався, все набридало. Він пробував читати історичні романи про героїчні подвиги лицарів-бельведерів, які колись заснували Королівство Північної Землі, але описувані події здавалися йому такими нудними, що він відкидав кожну почату книгу, не прочитавши й п’ятнадцяти сторінок. Те саме повторилося і з любовними романами про прекрасних дам і шляхетних кавалерів, яким злі сили перешкоджали в коханні, створюючи численні перешкоди в пошуках одне одного. Їх Савадок теж не зміг читати, бо взаємини між персонажами здавалися йому настільки заплутаними, що він уже після перших сторінок втрачав здатність будь-що розуміти. Савадоків слуга Дуфін подумки проклинав свого господаря за його несподівану пристрасть до читання, бо весь зіпрів, без кінця бігаючи в королівську бібліотеку за все новими й новими фоліантами.

Зневірившись у романах, Савадок узявся до поезії. Він наказав Дуфінові принести книги найвидатніших поетів королівства. Але поетичні твори викликали в нього ще більшу нехіть, ніж романи. “Не розумію, що люди знаходять у віршах. Там, крім пустопорожнього кривляння, нічого немає,” – сердито думав він, сидячи на м’якому, оббитому червоним сукном фотелі і шпурляючи на підлогу щоразу нову збірку віршів. Навіть поезія найвідомішого у Рафаґедоні поета Ахіма, з яким Савадок якось випадково познайомився на набережній Рафи і який уже майже рік як чогось покинув столицю і усамітнився в Молібденових горах, не справили на нього ні найменшого враження. “Ніколи не сподівався, що вірші цього Ахіма такі нудні”, – міркував він, відчуваючи, як туга все більше огортає його серце.

І тільки коли Дуфін став носити йому всілякі наукові книги і до рук Савадока потрапила товстелезна сімсотсторінкова монографія теософа Йосафата “Індикатриса стародавнього вірша”, він на якийсь час по-справжньому захопився читанням. У цій фундаментальній праці Йосафат доводив, що гімн Північно-Земельного королівства був всього-на-всього дещо зміненим перекладом сороміцької пісеньки рибалок з північного узбережжя Діамантової імперії. У книзі наводилося безліч зразків подібних пісеньок і читати їх для Савадока було справжньою насолодою.

Гортаючи сторінки монографії, він збавив кілька годин, а потім, безцільно блукаючи кімнатами і чіпляючись до Дуфіна за всякі дрібниці, сяк-так дотягнув до полудня і врешті відчув, що більше ні хвилини не може залишатися вдома. Тоді нашвидкуруч пообідав печінкою риби-молота та солодким пудинґом з фіґів і, сказавши слузі, що повернеться пізно, вийшов з помешкання.

Коли він проходив найтемнішим коридором палацу, так званою Чорною кишкою, де вдень і вночі на стінах горіли у темнозелених малахітових держаках глеєві смолоскипи, то біля дубових, окованих крицевими штабами дверей королівської скарбниці побачив скарбника Варума і ката Еліуда, які про щось тихо перешіптувалися. Потім Варум дав Еліудові якийсь полотняний згорток. Той сховав його за пазуху і, побачивши Савадока, швидко пішов геть.

– Як ся маєте, лікарю, – розплився у нещирому усміхові скарбник Варум, коли Савадок порівнявся з ним. – Усі в столиці тільки й говорять про вашу чудодійну кокосову мазь.

– Дякую за похвалу, – з байдужим виразом на обличчі пробурмотів Савадок, проходячи повз нього.

“От чорна душа! Цікаво би мені знати, що за підступи він снує”, – подумав Варум, проводжаючи його злим поглядом.

До Савадока серед придворних короля Рафанаїла ніхто не ставився з приязню. Він був відлюдькуватий, у товаристві здебільшого мовчав і рідко коли сміявся. Однак на самоті або серед незнайомих людей (наприклад у ресторані) він легко міг віддаватися почуттям і навіть голосно реготати. Придворні час від часу чули Савадоків сміх, проходячи коридором мимо дверей його квартири, і це у багатьох викликало злість. “Він не хоче з нами знатися, бо має нас за ніщо”, – обурено говорили вони один одному. Єдиним приятелем Савадока був королівський кравець Єсей, який жив неподалік від палацу на проспекті Прямої лінії. До нього Савадок зрідка заходив, щоб збавити вечір за грою у карти і пляшкою вина. Але і Єсея Савадок не вважав близькою людиною. “У цілому світі немає жодної душі, яка б розуміла мене”, – з гіркотою думав він.

Савадок вийшов з палацу і опинився на широченній Королівській площі, вимощеній гладенькими базальтовими плитами. Площею туди-сюди сновигали люди, проїжджали карети, автомобілі, швидкохідні брички на ґумових колесах. Звідусіль чулися крики візників, цокіт кінських копит, шум автомобільних двигунів, скрегіт гальм, пронизливі звуки сиґнальних ріжків. То тут, то там з висолопленими язиками бігали безпритульні собаки, пурхали горобці, зривалися вгору зграї білих голубів. А з неба немилосердно пекло сонце і повітря аж двигтіло від спеки.

“Зараз би піти десь на ріку або в ліс, а не тинятися вулицями”, – подумав Савадок. Він перетнув площу і попрямував бульваром Великого виходу, тримаючись правого боку, де падала тінь від високих цегляних будинків. Задуха в повітрі посилювалася. Савадок кілька разів зупинявся, купував у ятках світле пиво і неквапливо пив терпку прохолодну рідину, сидячи на круглих бамбукових стільцях під кольоровими парусиновими тентами. Йому не треба було нікуди поспішати і він міг би, попиваючи пиво то в одній, то в другій ятці, до самого вечора втішатися радощами спекотливого літнього дня, але щось не давало йому сидіти на місці і гнало вперед. “Куди я мчуся? Що сподіваюся знайти у цьому світі химер?” – дивувався він і йшов далі.

Коли неподалік проспекту Прокляття предків перед Савадоком виріс величний з рожево-білого доломіту собор Святого Нефертума з двома височенними позолоченими шпилями, які стрімко здіймалися в небо, і довгими рядами скульптурних ансамблів на незчисленних примурках та карнизах, він відчув непереборне бажання зайти до нього.

У соборі було прохолодно й тихо. Товсті, викладені з тесаних доломітових блоків стіни надійно захищали від спеки і столичної суєти кожного, хто приходив сюди спілкуватися з Богом. Храм був порожній, віруючі тільки-но починали сходитися. Савадок сів на дерев’яну лавку у темному кутку під образом святого Нефертума. Образ, намальований вправною рукою якогось знаменитого художника давнини і вставлений у чорну обсидіанову раму, тьмяно освітлювала маленька позолочена лампадка. Лице святого здалося Савадокові злим, у ньому він відчув навіть щось диявольське. Великі, налиті кров’ю очі Нефертума були сповнені нелюдської люті, а довгий кинджал у його руці цілився просто в Савадокове серце. Савадок з жахом відвернувся від Нефертума і став удивлятися вглиб собору.

Його слух уловив дивний наростаючий звук, схожий на шум далекого прибою. Це дзвеніли чи точніше шелестіли з ледь чутним подзвоном тисячі малесеньких, завбільшки з горошину, срібних дзвіночків. Вони звисали з численних поперечин, прикріплених до високих алюмінієвих жердин, які несли служителі храму. То була ціла процесія, яка складалася з півсотні осіб. Вона рухалася від найдальшого, протилежного до входу кінця собору. Пахучий дим кадил, що нагадував аромат лісової лілії, був таким густим, що неможливо було виразно побачити людей, які йшли. Але, коли процесія зупинилася біля вівтаря, Савадок упізнав на її чолі пресвятого патріарха Вуринала.

Це був довгобородий, білий, як лунь, старигань в окулярах з товстими лінзами, який мав уже десь під сто років. Він був одягнений у блакитні ризи з великими золотими кружечками, а на голові у нього стримів фіолетовий конусоподібний клобук з жовтим діамантом. Коштовний камінь щоразу, коли Вуринал повертав голову, міняв свій колір, сяючи то червонястими, то синюватими, то зеленкуватими відтінками, то раптом зовсім щезав, ніби лише привиджувався тим, хто на нього дивився. Патріарх був такий немічний, що ледве пересував ногами. Тому з боків його підтримували двоє одягнених у білі мантії служників з поголеними головами. Коли він наблизився до вівтаря, то зашпортався за ріжок килима і мало не гепнувся на долівку, але служники встигли схопити його і поставити на ноги.

Службу Божу Вуринал правив дуже довго. Вона починалася о четвертій і закінчувалася аж опівночі. Проте патріарх лише перші півгодини служив навстоячки. Після ритуалу потрясання золотим жезлом, яким Вуринал мав описати в повітрі хутромудру фігуру, подібну на дві літери А, його садовили на червоний яшмовий трон, що стояв за вівтарем між двома рядами ірисів у глиняних вазонах, і він до самого кінця провадив богослужіння сидячи.

Ніхто з віруючих і не підозрював (бо це трималося у великій таємниці), що патріарх уже кілька років як повністю онімів. І тепер служба Божа відправлялася за допомогою магнітофона, на який було записано голос його богослужінь у попередні роки. Вуринал лише відкривав рота й похитував головою, іноді піднімаючи руку з жезлом. А щоб він часом не засинав, один зі служників зобов’язаний був смикати за тонесеньку нитку, яка була прив’язана до лівого патріархового вуха. Богомольці настільки вірили у Вуриналову святість, що часто впадали в екстаз, не добувши й до половини служби. Під час богослужіння нерідко траплялися й чудесні зцілення хворих та калік. Про кожен такий випадок докладно повідомлялося у пресі, зокрема у “Королівському кур’єрі”.

Савадок, який, хоч і вірив у Бога, проте дуже рідко ходив до церкви, ніяк не міг второпати, що людей приваблює у храмах. Тепер, бачачи й слухаючи богослужіння головного священика королівства, якого багато хто вважав живим втіленням Бога, він почував себе цілковито спантеличеним. І як Савадок не намагався уважно вслухатися, дошукуючись у співі патріарха Вуринала чогось особливого, невловимого, тонкого, він здавався йому вкрай неприємним. Цей спів не тільки нічим не нагадував щось божественно піднесене, а навпаки, був подібним на бридке щуряче вищання, яке дерло вуха і від якого жахливо боліла голова. Слухаючи жахливе Вуриналове завивання, Савадок нічого, крім огиди, не почував. “Що за дивина, – чудувався він, – те, чим всі так захоплюються, у мене викликає лише обридження”. І, коли собор ущерть заповнили віруючі і до голосу патріарха додався ще й важкий гул молитви кількатисячної юрби, він не витримав, підвівся з лавки і, розштовхуючи молільників, вийшов з храму.

Надворі на нього зразу пахнуло гарячим повітрям. Сонце продовжувало пекти. Савадок зійшов на тротуар і миттю опинився серед звичного вуличного гамору. Повз нього проходили статечні пани в легких літніх костюмах, насуплені королівські ґвардійці з чорним пір’ям на коричневих шапках, огрядні пані з кольоровими віялами в руках; мовчазні, заглиблені в себе семінаристи; час від часу пробігали з веселим сміхом молоді панночки, кумедно цокаючи підборами; проносилися з криками хлопчаки – продавці газет. “Усе нецікаво!” – пробурмотів Савадок, тужливо втупившись невидющими очима кудись поперед себе. Тоді зупинив швидкохідну бричку, запряжену парою білих, наче сніг, коней і, всівшись на сидіння, гукнув візникові:

– Вези до Південного мосту.

Той мовчки кивнув і бричка, плавно похитуючись на сталевих ресорах, помчала проспектом Прокляття предків до ріки Рафи. На набережній перед Південним мостом Савадок висів з брички, розплатився з візником і пішов пішки через міст на другий берег ріки. Там був широкий піщаний пляж, на якому аж кишіло від відпочивальників. Багато з них плескалися у воді, зусібіч чулися крики і сміх. Тут, коли було безлюдно, часто любив бродити і Савадок. Він роззувався і йшов по піску над самою водою, доходячи іноді аж до Північного мосту.

За пляжем тяглися луки з чагарниками, а далі за ними починалися каштанові гаї, які поступово переходили у густі листяні ліси. Саме сюди і йшов Савадок, прагнучи сховатися від туги, що мучила його у Рафаґедоні. Коли він нарешті опинився у затінку каштанових дерев, то зразу відчув полегшення. Тут було тихо, вир людської марноти щез, ніщо більше не спокушало душу. Але ця тиша була зовсім не подібна на мертвотну тишу порожнього храму. В каштанових гаях буяло життя. Широке зелене листя дерев, густі високі трави на галявинах, де цвіла ніжна ясно-голуба вероніка, красувалася пишна біла валеріана, жовтіли приземисті квіточки вербозілля, то тут, то там яскравіли рожеві суцвіття хамерії, – все це, напоюючи повітря чудесними пахощами, сяяло, тремтіло, виблискувало під палючими променями сонця. А із гущавини дерев та кущів долинали найчудернацькіші пташині виспівування: скрекіт, цвірінькання, поцокування, туркіт, глухе ухкання, закотисті трелі, пронизливий тьохкіт, свист, які змусили би радісно трепетати серце навіть найпохмурішої людини.

Савадок у легкій лляній сорочці і капелюсі з соколиним пером йшов серед каштанових дерев усе далі й далі. На серці йому було надзвичайно легко. Він ні про що не думав. Забув і про палац, і про придворних, і про короля, і навіть про Лію. Він не знав, куди йде. Просто прямував уперед, бачачи перед собою тільки зелень розлогих каштанів. Іноді він переходив через великі галявини, лягав на м’який жовто-зелений мох і довго-довго дивився у блакитне небо. Потім вставав і знову брів далі. Він ніколи не почував себе таким щасливим, як зараз.

Через деякий час Савадок дістався до невеликого озера, яке називалося Малиновим. Він ніколи не був тут. Суцільні зарості мигдалю та розмарину, який напоював повітря солодкавим запахом, покривали його береги. Савадок вирішив скупатися і йшов уздовж озера, шукаючи зручного доступу до води. Біля старої порохнявої груші він на мить зупинився, бо запримітив у траві дуже гарну синю квітку, подібну на фіалку. Вона була цілком як фіалка, але більшого, майже як тюльпан розміру. Квітка мала чаруючий аромат, а на пелюстках – кілька прозорих крапель роси.

Савадок нахилився, щоб злизати їх язиком, і раптом десь зовсім поруч почув жіночий сміх. Він відсахнувся від квітки і прислухався. За мить почувся чоловічий голос. Тоді знову сміх жінки. Їх голоси долинали десь збоку від води. Савадок обережно розсунув кущі, зробив кілька кроків уперед і уздрів просто перед собою на траві жіночі сріблясто-білі туфлі, шовкові панчохи і зібгане синє плаття у жовтих трояндах. Трохи далі біля кошика з їжею, з якого стирчала розкоркована пляшка з вином, валялися бюстгальтер і трусики.

Його серце мало не вилетіло з грудей. Все це були Ліїні речі. Він повернув голову праворуч і побачив саму Лію. Вона, зовсім гола лежала на спині в обіймах чоловіка з чорним, коротко підстриженим волоссям, який обсипав поцілунками її обличчя. Савадок відразу впізнав Єсея по витатуюваних у нього на спині величезних ножицях. Лія метляла головою, вдаючи, що їй неприємні Єсеєві поцілунки, і час від часу голосно сміялася. Ні він, ні вона навіть не підозрювали, що хтось дивиться на них.

Савадок стояв, наче прибитий громом. Вся його радість зникла безслідно. Прийшовши врешті до тями, він повільно повернувся і рушив геть. Коли переходив міст через Рафу, то на палубі пароплава, який саме пропливав неподалік, побачив дівчину, на шиї якої розвівалася легенька червона шаль. Вона махнула до нього рукою і посміхнулася. Савадок кивнув їй у відповідь і довго проводжав пароплав поглядом, спершись ліктями на поруччя. Тоді знову попрямував мостом, раз у раз сумно повторюючи одну й ту саму фразу “Все у цьому світі ілюзія і туман, навіть каштанові гаї”.