“Плерома” - часопис з проблем культурології, теорії мистецтва, філософії
Зміст

Володимир Єшкілєв

Місто Термітів: Оповідання з блукаючими символами

Якби ми уявили собі щось подібне на місто Термітів розташованим у Китаї, то дали б цьому утворенню назву Внутрішнього Гаю І-Цзін; якщо б ми зібрали тінь Міста Термітів з уламків Стародавнього Єгипту, її обрії склали б трикутники символу Піраміди; у просторі Борхеса Місто Термітів визначалося б у Лабіринті; в архітектурі пізнього Ніцше Місто Термітів набувало би вигляду Будинку Духа Важкості. Але, скільки б ми не уявляли це дивне Місто у різнобарв’ї кольорів Простору та Часу, воно знаходиться у жовтій Африці. Тому Місто Термітів є тільки Містом Термітів і нічим більше.

Отже, уявимо жовту африку. Центральну її частину. Уявимо терміта – дрібну прозору комаху. Уявимо термітник – вапнякову конічну вежу заввишки до трьох метрів. Уявимо, що термітників багато і вони зв’язані безліччю хідників. У вежах і хідниках снують міріади блідо-прозорих комах. Ми уявили Місто Термітів. Потішимося з того і продовжимо уявляти далі.

Всі міста, і Місто Термітів також, мають сукупність кольорового затишку, яку стомлені словоутворенням філософи називають змістом існування міста. На відміну від людських міст, сенс існування яких з часом змінює колір (а через століття зовсім стає безбарвним), Місто Термітів завжди актуальне. Воно для термітів і терміти для нього вкрай потрібні. Були, є і будуть. З боку потреби Місто Термітів – ідеальне місто. Тому там немає мистецтва. У мистецтва вроджена відраза до потреби та ідеальності, хоча зі всіх своїх хворіб воно найглибше ховає саме цю алегорію. Мистецтво – зашкарубла шкіра недосконалості. Тому воно тягне за собою своє минуле і верещить углиб Всесвіту: “Це найбільший скарб!”

Жителі Міста Термітів, як ми їх собі уявили, дуже працьовиті. Вони весь час будують, вдосконалюють своє Місто. Це тому, що вони не знають різниці між наявним і можливим. Для них усе можливе вже існує в наявності і вони думають, що Місто їх уже остаточно збудоване – лишилось тільки ворухнути лапками і щелепами і Місто Термітів перетвориться у Остаточне Місто Термітів. Тому вони працюють так завзято і невтомно.

За станом своєї свідомості мешканці міста Термітів поділяються на носіїв двох типів мислення. Перший тип мислення – нульовий. Терміти з нульовим типом мислення вважають, що майбуття буде такого самого кольору, як сьогодення, саме вони будують хідники Міста Термітів. Другий тип мислення ми умовно назвемо “міфотворчим”. Міф у жителів Міста – це спосіб гри із Богами. Який-небудь глибоко опозиційний радощам життя дуже злий філософ назвав би таку гру: Розвага із Смердючими Здохлими Принципами. Але, поспішаючи помститись словам, цей уявний філософ відірвав би лише останній сеґмент від довгого плаского білого глиста Істини. Все значно складніше.

Терміти Міста вбили всіх своїх Богів, окрім першого та останнього. Перший Бог Міста Термітів такий старезний, що вбивати його нема сенсу – нешкідливий він. Останнього Бога всі бояться, а тому не вбивають. Чекають, поки Місто стане остаточним. Вбиті Боги є у кожному термітнику; іноді їх переносять з місця на місце і дивляться, чи не виникне з розташування вбитих Богів знак Довершеного Терміта. Кажуть, що колись, у прадавні світанкові часи Міста, терміти бачили одну з щелеп цього таємничого знаку. Щелепа була така довершена, що терміти з нульовим типом мислення від захвату припинили будувати хідники. Два термітники при цьому вимерли від перенаселення. Отже, на запитання – що таке Прекрасне? – мешканці Міста відповідають: згадка про Довершену Щелепу. Це єдина згадка, яка вносить дискусію у стрункі лави термітів з нульовим мисленням. Деякі з них у простоті своїй вважають, що майбуття буде більш сірим за сьогодення, бо повний Довершений Терміт є ще прекраснішим за свою Щелепу. Канонічна леґенда, поширена у 2134-му термітнику, стверджує, що головною ознакою Довершеного Термітника є “рух вусів, сповнений стурбованого презирства”.

Два маленькі термітники у північній частині Міста ведуть між собою війну. Війну вони почали за проханням двохсот сусідніх термітників, де від одноманітності та досконалості припинилось статеве життя. Всі сусідні з вонючими термітники побились об заклад – хто переможе у війні. Ті термітники, що заклад програють, мусять вмерти. Відчуття небезпеки відновило занепадаючий потяг термітів до спілкування. Війна ж іде неквапно: за сорок років бойових дій проведено півтори військові операції. Можливо, всяка війна є тільки уможливленням простору для імітації.

У термітнику № 7779 мешканці не працюють. Саме вони колись склали словосполучення “досконалий терміт”. З того часу вони створюють досконалі визначення для всього Міста. Такі визначення виникають під час руху комах навколо вбитих Богів. Терміти Непрацюючого Термітника досліджують також різні неоформлені, стихійно-кочові символи Міста Термітів. Один з таких символів – Блукаючий Термітник. Деякі терміти уявляють його марою – прозорим конусом, що блукає крізь справжні сірі вапнякові термітники. Інші мешканці Міста, які не вірять у привиди, вважають його підземною вежею, верхівка якої спрямована углиб Землі. Прибічники другої гіпотези іменують мешканців Блукаючого Термітника “антитермітами”. Взагалі, здається, що віра у Блукаючий Термітник виникла на фундаменті відчуття, що справжнє Місто, окрім геометрії, мешканців та гри з вбитими Богами, повинно мати ще один вимір – нестійкий і протилежний трьом першим. Для його означення ми, люди, використали б слово “містика”, але навряд чи терміти-мудреці Непрацюючого Термітника погодились би з таким спрощенням. На відміну від містики в нашому розумінні, символ Блукаючого Термітника не викликає у блідих комах жаху, комплексу неповноцінності та психологічного дискомфорту.

Смерть у Місті Термітів – поняття відносне. Геґель колись стверджував, що смерть – це найближчий спосіб, котрим від’ємність проявляється у суб’єкті. Слова “від’ємність” та “суб’єкт” у Місті не вживаються, а тому бліді комахи позбавлені розуміння смерті. Вмерти може тільки Бог, смерть – ознака божественної природи.

Графомани з сусіднього мурашника (ворожого Місту Термітів) розповідають три хрестоматійні анекдоти про Місто і його мешканців. Ми наводимо їх тексти, але блискучого гумору мурах-графоманів передати не в змозі. Мурахи розповідають анекдоти у темпі “престіссімо” (дуже швидко), а ми звикли споживати гумор у темпі “анданте” (розмірено).

Анекдот № 1
Йшов терміт. Йшло його число. Йшов його колір. Хідник завалився. Терміт здох. Все інше пішло далі.

Анекдот № 2.
З’явився Досконалий Терміт. Жителі Міста сказали: “У-у-у...” Всі, крім одного. Один мовчав. Його спитали: “Чого не радієш?” Той відповів: “А Щелепа була цікавішою”.

Анекдот № 3.
З’їв терміт мураху. Ходив, будував хідники. Забув, що з’їв мураху. Ходив, будував хідники. Згадав, що з’їв мураху. У хіднику його з’їли кочові терміти. Тоді він остаточно забув, що з’їв мураху – став Остаточним Термітом Що Забув.

Серед мурах розповсюджене також пророцтво Великого Му, згідно з яким в останній день Міста Термітів біля нього з’явиться Несправжнє Дзеркало, у якому зруйнується досконалість...

Для того, щоб уявити собі Місто Термітів у повноті його існування, необхідно доповнити стратегічні спостереження та філософські студії чимось побутово-фраґментарним. Як писав Лонґфелло: “мацьонька мить нам зберігає вічність...” А може не писав. Тільки думав.

Отже, уявимо зустріч двох термітів у підземному хіднику між 10252-им та 5674-им термітниками і спробуємо зрозуміти їхню бесіду. Рух термітів у цьому хіднику пульсуючий. Складні ритми пульсуючого руху нагадують розгортання фіолетових спіралей “Весни священної” Стравінського. На висхідній синусоїди ритму, посеред хідника, зустрічаються два терміти: просто терміт № 10252 і терміт-мордент (1).

– Ти чув, – питає терміт-мордент, – що на жовто-західному кордоні зловили чотирьох комах-шпигунів?

– Трьох, – уточнив просто терміт. – Число четвертого вмерло (2).

– Шпигунів напророчив ординатний Бог (3) термітника № 675, – сказав мордент.

– У 675-му всі Боги пророчі (4), – зауважив мешканець 10252-го термітника.

– А у нашому, – вусики мордента заворушились несиметрично, – Богів вбивали фіолетово (5), а тому вони всі вертикальні (6).

– Якщо Бога вбивати фіолетово, то від нього потім тхне вапняковими числами, – погодився просто терміт.

– Ну, бувай, – сказав мордент.

– Біжи, старий, – сказав просто терміт.

Червень 1992 р.

1 Терміт-мордент – самоназва великих термітів-вояків, що охороняють кордони Міста від мурах і диких термітів-кочівників. Від італійського “морденте” – гострий, кусаючий. Є версія, що ця назва має музичне походження. В системі музичних символів мордент – назва мелізму, швидкого виконання трьох нот: головної, допоміжної (на секунду вище головної) і знову головної. Як мордент-мелізм складається з трьох нот, так мордент-терміт має три сеґменти. Термітознавці вважають мордентів елітою більшості термітників. Морденти керують будівництвом термітників, саме мордентам доручено вбивати Богів та визначати колір обріїв.

2 Смерть числа – термітський евфемізм. Терміти не мають уявлення про смерть окремої особи, тому кажуть: його Число вмерло, його колір вичерпався. Знак і особистість в уявленні термітів дорівнюють одне одному. Африканолог Д. Ольдероґґе колись зауважив, що в племен вандороббо і дама (Тропічна Африка) рахунок і смерть тісно між собою пов’язані. Це зауваження можна розгорнути у систематизовану “містику рахунку”. Перелічуючи щось, ми здійснюємо умовний ритуал вбивства: 1, 2, 3, 4... Називаючи число “чотири”, ми вбиваємо (деактуалізуємо) число “три”. Отже, саме перелічення людей є знищенням їх тимчасових числових значень, тобто містичним вбивством певних ціннісних фраґментів людського існування. У племені вандороббо людей лічити заборонено.

3 Ординатний Бог – один із різновидів вбитих Богів. За просторовим розташуванням вбиті Боги поділяються на абсцисні та ординатні. Найперший Бог вважається нульовим Богом Міста Термітів. Він ще живий.

4 Пророцтво Вбитих Богів – системи знаків, що виникають під час переміщення вбитих Богів. Терміти-філософи Непрацюючого Термітника дають тлумачення пророцтв. Сукупність таких тлумачень термітознавці називають “наукою Міста Термітів”, бо вона має головну ознаку науки – гниле бажання всидіти на двох стільцях: на авторитеті та на хвилях вічно мінливої Істини знаку. Найкращий друг родини Ваґнерів додав би: “...смерть богів – завжди забобон”.

5 Фіолетове вбивство – евфемізм, що у межовому наближенні до свого потаємного значення перекладається як “байдуже знищення суттєвої частини знаку”. Найкращий друг родини Ваґнерів додав би: “...смерть богів – завжди забобон”.

6 Вертикальність – термін, що вказує на надлишковість мови термітів. Надлишковість мови вираховується за формулою p=I(H/Ho), де Н – ентропія мови.

Квадрати чорний і червоний

...Вона бачила, як кляту циганку, зв’язану, з розпатланим волоссям, стягають з воза, бачила, як солдати ведуть її за дровітню ґвалтувати, дочекалась, коли вони набавляться і не сходила з балкона доти, доки загін капітана Вамби не передав циганку вартовим палацової фортеці Лос Кампос да Санта Фе.

Тоді зрозуміла вона, що завершення спостигло її мрії та передбачення і вознесла моління до святого Евлогія і собору мучеників Толедських, що опікують богоспасенну Кастилію. Вдячне моління.

Три роки знала вона, Біанка Рамона, що її чоловік Беренгар, двадцять восьмий граф де Ебро, командор Ордену Калатрава, зраджує шлюбній обітниці, кохаючись у смердючому притоні Санчо Бубаса з єретичкою і циганкою Рікетою. Три роки вона мовчала – тільки її сповідник отець Фернандо знав глибини неможливого, що їх досягло її терпіння. Мудрий сповідник відкрив їй істину про дружбу шляхетності і чекання – лише безродним селюкам Бог вибачає нетерплячість. Біанка Рамона упокорилась; тридцять поколінь її благородних предків – від ґотського короля Рікареда Католика до покійного батька – підтримували її в цьому упокоренні і перемогли. Бог виповнив досконалість часу – 16 липня 1212 року від Різдва Христового, в переможній битві побіля Лас Навас де Толоса, граф Беренгар був смертельно поранений магометанами і вмер у червоному наметі свого сюзерена короля Альфонсо Восьмого...

Вона проминула замкову трапезну, що сяяла кольоровою мозаїкою і астурійським мармуром лицарського столу, пройшла повз рожеву статую короля Санчо*, яка тримала трофейний дамаський меч у зведеній для удару руці, і піднялась сходами у свій літній альков, завішаний квадратними полотнищами з червоного шовку. Там, між образами Мадонни Рятівниці і пірамідою кипарисових скринь, графиня застигла у непорушності неквапливого вибору.

Потік часу став теплим і покірливим, немов упалий у дрімливість стомлений коханням чоловік. Біанка Рамона відчувала себе господинею цього потоку. Циганку замкнули суворі лещата графині де Ебро, реґентки малолітнього Хайме, двадцять дев’ятого володаря замку, і вирвати блудницю з цих лещат не зміг би тепер і Найсвятіший Отець у Римі: левиці Кастилії здобичі-бо не віддають.

Графиня думала про помсту.

Спочатку вона вирішила, що накаже здерти з живота та стегон Рікети шкіру і посадити її у бронзову ванну з рапою. Але така ванна у Лос Кампос да Санта Фе була одна-єдина. Реґентці здалось, що їй буде потім не дуже приємно митись у знарядді для тортур. Після довгих роздумів її уява зупинилась на страті розпеченим залізом; подробиці і послідовність катувань вона вирішила обсудити з ученим ченцем Дієґо.

Втішена тим, що далі думати вже не треба, графиня де Ебро вклякла до молитви; потім чорношкіра мавританка роздягла її та обтерла тіло володарки ганчіркою, змоченою у лавандовій воді.

Хриплуваті кастильські півні вже присвятили сутінкам недовгі співи, вже процокали ґалереями ковані чоботи нічної варти, а сон все ухилявся від лавандових обіймів графині. Вона слухала нічні звуки фортеці: ось хлопчик-паж заліз на рипливу постіль чорношкірої служанки і та застогнала від сподіваної щедрості юного тіла; ось п’яний капітан Вамба заспівав з-під воза бойового тропаря і налякав вартових псів внутрішньої брами – ті загавкали; ось вдарили малі дзвони монастиря Саагуна, закликаючи братів-клюнійців до нічних молитовних пильнувань.

Графиня не спала.

Вона встала з ліжка і навмисно зачепила ногою мідний казан; той загуркотів підлогою. З-за шовкового вітрила вискочила гола перелякана мавританка. Графиня зауважила блискучу рідину на її чорних литках. Володарка Лос Кампос де Санта Фе завагалась – чи не покликати пажа до себе. Але кощаві хлопчиська з літ безвинних не подобались Біанці Рамоні, – вона вдарила шкіряним паском: “Одягни мене, мавпо!”

Мавританка допомогла графині одягти важку накидку з чорного оксамиту. Проходячи повз ложе чорношкірої, реґентка побачила, що паж не надто кощавий і запам’ятала це. Вона вийшла з алькову у лункий простір кутової вежі, відповіла на вітальні вигуки вартових, зійшла до фортечної каплиці Санто ґеросо. Сповідник отець Фернандо мешкав у келії поряд з каплицею; графиня сподівалась, що старий не спить. І дійсно – не встигла вона впасти перед престолом, як прочинились ґратчасті двері і ветхий чернець прошепотів над її траурним оксамитом благословення.

Вона розповіла сповідникові про плановану страту.

“Та дівка є донькою проклятого народу, – сказав отець Фернандо, – і ваша світлість може покарати її за власним розсудом не наражаючись на осуд Святої Церкви. Але циганка надзвичайно вродлива. Всі солдати тільки й говорять що про її принади. Жорстока страта не піде на користь вашому реґентству. У молодого дона Хайме багато ворогів. А ось диявольський вертеп єретика Санчо Бубаса зруйнувати треба неодмінно”.

“Єретичка заслуговує жорстокої страти!” – прошепотіла Біанка Рамона.

“Король Альфонсо Восьмий – славетний хрестоносець, – сказав старець, – але й він грішить, маючи коханок при живій дружині. У Толедо багато пліткарів, які піднесуть до королевих вух оповідь про вашу жорстокість та оспівають вроду страченої блудниці. А ваш сусід, граф Хуан де Альмаха, щедро заплатить тим пліткарям. Великий Маґістр ще не вирішив, кому віддати командорство Ордену Калатрави...”

“Він віддасть його моєму синові”, – сказала графиня підводячись. Рука старця сковзнула з її рамена, – ніби сухий лавр відпав від пружної розкоші трауру. Реґентка вийшла з каплиці, не чекаючи на благословення сповідника. Вона відчула, як щось гірке піднімається від шлунка до горла, і з силою вдихнула прохолодне нічне повітря.

“Треба негайно відкликати Хайме з Толедо, – вирішила графиня, – вивчати теологію він зможе і тут, під надійною охороною. Дієґо потурбується про це”.

Вона проминула фортечне подвір’я, відчуваючи спиною запитальні погляди вартових і мандрівних ченців, що відпочивали під дашком кузні. Старший вартовий відчинив їй двері замкового підземелля і запалив смолоскип.

Смердюча клітка, до якої графиня наказала запроторити циганку, виявилась порожньою. Лише тлустий пацюк сидів на земляній підлозі, вирячивши очі на червонувате полум’я смолоскипа. Гаряча смола впала на руку Біанки Рамони; вона здригнулась і відчула, що кров припливає до її обличчя та вух.

“Де та тварюка?” – спитала вона старшого вартового. Офіцер відвів погляд від її очей.

“Напевне, солдати взяли її до своєї кімнати”, – сказав він і повів реґентку вглиб підземелля.

Приміщення вартових виявилось великим і добре освітленим смолоскипами. Рікета лежала зовсім гола на розгорнутих козячих шкурах посередині кімнати, а четверо солдат, звільнені від обладунків, дивились на неї, ніби уражені спроможністю Творця посилати в недосконалий світ втілеснену досконалість. Вони не ворухнулись, коли володарка замку і офіцер увійшли в грішний простір їх споглядання.

Біанка Рамона вперше побачила Рікету зблизька. За мить вона вибачила покійному графові де Ебро половину його провини перед нею. Врода циганки перевершила всі описи і перекази.

Офіцер закричав на остовпілих вартових, і ті, прикриваючи сором свій, кинулись знімати з гаків шоломи та кольчуги. А графиня ще деякий час, уникаючи погляду циганки, розглядала її стегна, з яких мріяла здерти шкіру.

Вона дочекалась, заки Рікету знову замкнуть у клітку з пацюками, наказала не давати блудниці одягу і повернулась до свого алькову, перебираючи перлини спадкового молитовного намиста. Коли вона дісталась ліжка, то відчула порухи незнайомих дивних бажань, що ніби глибинні морські потвори плавали в тій гіркоті, котра нарешті досягла її горла.

Зранку графиня покликала до себе вченого ченця брата Дієґо.

Брат Дієґо був високим і товстим. Три роки він студіював теологію в богословському колеґіумі Сараґоси, аж поки отцеві ректорові не донесли про його винахід. Винахід цей був пречудовим та багатообіцяючим. Прочитавши заборонені Святою Церквою книги сараґоських кабалістів, брат Дієґо насмілився у своїй грішній уяві утотожнити Святе Письмо з текстовим кодом. Потім він вигадав спосіб запису слів, коли літери не вимальовувались послідовно одна за другою, а накладались одна на одну. Вже після двадцятої літери на пергамені виникав чорний квадрат.

Одного дня брат Дієґо показав своєму другові-ченцю квадрат і під великим секретом повідомив, що в ньому міститься вся Біблія. Увечері його викликав ректор Хірінеус і запропонував покаятись. Сповнений щирого милосердя до заблуканої вівці сараґоського стада, Хірінеус не віддав брата Дієґо інквізиції, але відправив його до свого небожа, графа Беренгара де Ебро, в якого перед тим повісився єврей-писарчук. Так на неокріплі рамена брата Дієґо впала немудряща графська канцелярія. Цілими днями невдаха-теолог просиджував у Літописній залі замку і малював на обрізках кордовських пергаменів чорні квадрати. При цьому він згадував відстовбичені вуха отця ректора і згіршував свою післясмертну долю кабалістичними прокляттями, більш темними, аніж найчорніший з апокрифічних квадратів.

Брат Дієґо з’явився в алькові графині де Ебро у найсмиреннішому зі своїх образів. Від його ряси тхнуло самітництвом і розпачем, у нечесаному волоссі дзижчала велика муха, а в руці винахідник невичерпних квадратів тримав Євангеліє та гусяче перо. Він шепотів молитву, яку сам склав на честь святого Евлогія і всіх святителів Толедських, умучених магометанами. Разом з Біанкою Рамоною та мавританкою він вкляк перед чудодійним образом Мадонни Рятівниці Бурґоської і помолився за упокій душі покійного командора та за здоров’я його спадкоємця дона Хайме.

Після молитви графиня спитала вченого ченця, чи не є надзвичайна врода гріхом проти гармонійного задуму Творця. Брат Дієґо відповів, що згідно з найновішими богословськими висновками найвизначнішого теолога Сараґоси отця Хірінеуса досконалість є ознакою Божого Промислу і в ній упосліджується Сатана.

Графиня посміхнулась і запитала брата Дієґо, якої страти заслуговує розпусна єретичка, що замкнена у в’язниці Лос Кампос де Санта Фе.

Учень достойного Хірінеуса згадав лекції з догматики отця ректора, рясно прикрашені оповідками про пекельні муки грішників, і запропонував колесувати циганку. При цьому він, правда, висловив сумнів, що місцевому кату вдасться переламати тонкі жіночі кістки за класичним толедським варіантом, котрий передбачає сорок два переломи без ушкодження шкіри та розщеплення п’яти хребців.

Біанка Рамона відповіла на це, що не хоче бачити, як кат – худобоподібний араґонський дядько – буде перетворювати на ковбасу досконале Боже творіння, і тим тупо знущатись над красою світу сього.

Брат Дієґо уважно подивився на графиню і запропонував влити Рікеті у горлянку півказана киплячої олії. Володарка Лос Кампос да Санта Фе у відповідь зауважила, що неможливо вбити в рот єретички металеву лійку, не пошкодивши при цьому її обличчя.

Тоді брат Дієґо нап’яв на себе образ задумливої виваженості і сказав, що Рікета може вмерти не єретичкою, але християнкою, якщо на те буде воля її світлості.

Біанка Рамона подумала і сказала, що їй треба порадитись з отцем Фернандо. Помахом руки вона відпустила секретаря.

Брат Дієґо подався до палацової кухні, з’їв пісний сніданок, приготовлений для мандрівних ченців кухарем Пелайо, а потім, прихопивши з собою шматок м’яса, коржі та глечик з пивом, спустився у замкове підземелля. Там він знайшов клітку, де бавила пацюка Рікета, і, намагаючись не дивитись на її голе тіло, привітав циганку: “Мир тобі!” Тій здалось, що чернець прийшов сповідати її перед стратою; вона заверещала і всім тілом кинулась на ґрати.

На якусь мить брат Дієґо побачив її всю, і це видіння надовго струїло його благочестиві сни. Похітлива примара щезла з нічних кошмарів графського секретаря лише після того, як намалював він власною кров’ю червоний квадрат з літер першого вірша Діянь Святих Апостолів.

“Не бійся”, – промурмотів вчений чернець і просунув крізь ґрати у клітку коржі, м’ясо та глек. Потім додав: “Як станеш тут великою панею, не забувай бідного ченця Дієґо...”

Уранці наступного дня жінкам, що мешкали у фортеці, стало відомо, що графиня всю ніч проговорила з отцем Фернандо, після чого старий священик навідав в’язницю і навернув Рікету у католицьку віру, охрестивши її під ім’ям Стефанії. А по обіді чорношкіра служниця розповіла своїм друзям-пажам, що добра володарка простила Стефанії всі провини її циганського минулого і, з християнського милосердя, залишила жити служницею при своїй особі.

Увечері солдати пили жовте араґонське пиво за здоров’я та довголіття мудрої реґентки, а хоробрий капітан Вамба присягався на хресті, що розвалить дурну голову Хуана де Альмахи, якщо той насмілиться просити у Великого Маґістра де Рінехро командорство Ордену Калатрави.

Коли зорі прикрасили стелю мороку над водами Ебро, Біанка Рамона дозволила мавританці провести залишок ночі в кімнаті пажів і усамітнилась з новою служницею. Вона дозволила Стефанії зняти одяг, звільнилась від натільного хреста та ладанки і звеліла служниці наблизитись. У ту мить, коли графиня відчула стегнами спраглого тіла доторк прохололої досконалості, вона чомусь згадала власне весілля і червоний квадратний килим, що на нього її поставив для виголошення шлюбної обітниці архієпископ Толедський.

* Санчо Третій (1157–1158), король Кастилії та Леону, в роки правління якого був заснований духовно-лицарський Орден Калатрана.