“Плерома” - часопис з проблем культурології, теорії мистецтва, філософії
Зміст

Василь Махно

БОЖЕВІЛЬНІ САДИ

Євангеліє від Антонича

I
За сповідальним днем, за суттю чорнокнижжя
зіходить ніч в облуді своїх шат.
І тіло не сумне, і барва в нім не хижа,
хоч тінь така липка вже на хресті куща.
І півковтка шумить від спілої трутизни
огрядних дум, місяцеликих лиць
і мідь мурах. Найближчий співвітчизник
лисячого сліду – богобоязний лис.
Цей сповідальний плач нічного мерехтіння,
що розум божевільних вмре – і нам
зостанеться цей світ в ясних видіннях
в надбитій пляшці доброго вина.
Коли б зосталась й крихта можновладців
німих осіб. Загал спинився б враз...
І в сповідальний день той чорнокнижник мацав
худенькі реберця просвітлених образ.
І ніч тут ні при чім. І ні тяжка задуха,
безмежжя голосу і простори легень –
від сну мурах і лисячого духу
ти вбережешся як наступить день.

II
Великий поганин своє жорстоке сім’я
розвіяв по світах. В холодному жалю
червоні зорі, наче кров осіння,
й тепер не схожі на сипку золу.

* * *

Та ніч була вільготна, як верлібр.
Мурахи твого тіла метушились,
кусали мої губи. Я ж волів,
щоб повен рот мурах. А жили
колючу кров спровадили до скронь,
набухли і розширились без міри
і я рукою обертав твій сон
до снів моїх. А птиці віри
над нашим садом. І вони самі,
і мармур неба, як плитки підлоги,
незґрабні руки і незґрабні ноги
в холоднім світлі. Ми німі
і ненажерливі, і посплітались крони
голів пропащих, всмоктались дні.
Вільготна ніч нас, нерозважно-сонних,
купає в водах і в густім вині.
Нам солодко і мед тече повільно.
Шумить той сад. Ми тішимося в снах,
та наша ніч, як перепона війнам,
де повен рот мурах. А світ запах
мурахами, їх кислота отруйна.
Ще сніг блищить. І сон нам допоміг,
і ми в знемозі і себе готуєм
до всіх верлібрів губ, очей і ніг.

До Марка Аврелія

(На мотив Збіґнєва Герберта)

Добраніч, Марку, світло погаси,
прикривши книжку. Вже над головою
ядерних звізд посріблений ясир
і темний знак незримого сувою,
і варварського крику й звірини,
яких не вивчить – обмине латина,
це переляк, що хтось колись зронив
в прозорім тілі. Віра їх дитинна

у переможне. Чути шум, прибій –
вода надходить. Літер зморшки, пише
нестримний нурт природи – і тобі
в стіні із світла чорний зойкіт миші
на вітрі мідний, у соломі – тьма,
і бабратись в золі, і хухати в долоні,
і шестикрильця змовчазнілий змах –
і вже бредуть полеглі і комонні.

Отож, що ліпше, Марку, й що по чім,
твоя присутність і часи невтішні,
дрижать не змисли – руки не мечі
і утла ліра, і слова колишні.
І зрадить світ, астроном і зірки,
лічбу яких закинь в траву, і камінь
твоїх садів, і тепла тінь ріки,
і виплачся, прикривши тінь руками.