“Плерома” - часопис з проблем культурології, теорії мистецтва, філософії
Зміст

Костянтин Москалець

З циклу “ДУМИ”

1

Тоді мене назвуть ім’ям постійним,
коли я народжуся і мій крик
долине до воріт, де королі за ними
на збавлення чекають у нескошеній траві
з мірошниками граючи – то в шахи,
то в інші більш а менш шляхетні ігри.
Нехай тоді один із королів зведеться,
і перекине чашку з чаю догори дном,
і, давлячись фонетикою давніх іудеїв,
усе ж прокаже, дивлячись на рів,
забитий головами непокірних гіацинтів,
прокаже, зимне сонце язиком перекочуючи
з однієї щоки до другої, в долоні сплеснувши,
аби увагу королівську привернути, хоч і так
усі вже перекинули чашки.
І п р о к а ж е о д и н з к о р о л і в:
“Любі браття, крове блакитна в рубінових
скриньках,
щедро всипана мукою ( і низенький уклін
в бік насуплених мірошників),
любі браття, збиратися час, приготуйте дари”.
І п р о к а ж е о д и н з к о р о л і в:
“У дорогу ніхто зайвини з вас не візьме,
бо дорога коротка”.
І п р о к а ж е о д и н з к о р о л і в,
до настрашених слуг повертаючи світле обличчя:
“Відкривайте ворота!”
Це ворота скриплять? Це у труби трублять?
Королі на колінах вітають віз сіна,
вітають вола, на якому сиджу,
чекаючи імена приготованого, щоб міг я
збавити, збавити, збавити королів...
Цвіркуни приїхали разом зі мною,
повен місяць їх тримаю у срібних руках,
і ніхто мене не боїться, навіть слугам від серця
уже відлягло, і приносять криницю із кров’ю,
і несуть паляницю – нічим Говерлу,
і нарешті – імено моє, загорнуте
у вишитий матір’ю крик; поспішаю
його розгорнути, а королі спритно
ловлять цвіркунів, амінь.

ТИРАДА 28

Проминули, короленьку,
наші веселенькі дні,
ой, смутно мені
і тобі!
Брудна челядь возвисилась,
псарні, стайні позаводила,
регочеться над Образом,
над Гербом глумиться,
ой, жаль мені
і тобі!

А радники запродалися,
астрономи пропилися,
бидло їсть зі срібла,
кармеліток лапає,
байструків стругає.

Ходімо по саду,
згадаємо королеву.
Зроблю тобі свищика
ще одного.

* * *

Нічого не знаю нікого не знаю
ніколи не живу
а як живу – то крадькома від самого себе
котрий все одно не живе тільки обсервує
і свідчить потім і свідчення ці – зрада

я сам зраджую себе – більше нічого і нікого
ніколи немає осені і літа немає ніколи
одна тільки ніч ніч буднів і свят
одна тільки ніч а потім кажуть буде смерть

смерть буде кажуть потім а ніч тільки одна
і всі сплять навіть колишні друзі сплять
навіть нинішні вороги яких собі погано уявляєш
попри їхню невідчепну реальність

задихаюся від дощу слухаю музику
дуже багато дощу дуже багато музики
споконвічний чай споконвічна цигарка
ніби ніколи уже закінчилося ніби мертві палять

Господи хоч би я вже прозрів
Господи хоч би я вже отямився
Господи

скільки ще можна подорожувати
прати єдину сорочку сушити її своїм тілом
скільки ще можна читати писати співати
коли ніч все одно одна ніч і не більше

коли пси і ті знаходять таких-сяких господарів
коли блудний син – і той повернувся зрештою
я – блудний син? а докази?
адже я не хочу повертатися і жерти м’ясо

адже я не хочу заздрості свого брата
адже я не хочу позувати художникові
котрий нічим не кращий за мене
і нічим не гірший він теж уже не живе

а ту дівчинку треба проклясти і забути
ні лише забути – її ім’я і очі найперше
а решта забудеться саме по собі
пам’ять осліпне безтямна

Господи
Господи хоч би я вже прозрів

і до війська тебе не заберуть більше ніколи
і нікуди тебе не заберуть комусь на поталу
це було дуже хитре і вірне рішення:
віддати мене мені назавжди на ніколи

Господи
хоч би я вже отямився – – – –

ДЛЯ ТРОЯНДИ

I
Руйнуючи свою безмовну самотність,
я нищу свою свободу.

Люди не ті, за кого їх вважають;
не ті, за кого видають себе;
і не такі, якими видаються
самим собі.

Постійно стережися
великої зараженості і заразності
кожної людини
без винятку.

В боротьбі за викривлене
і демонічне життя та відповідний світогляд
ця п’яна і задурманена істота
здатна винищувати як подібних собі,
так і неподібних.

Через це будь невидимим,
неосягальним і недосяжним.

Погляд на себе очима людей
робить тебе відкритим для них
і незакінченим,
бо закінчення твоє відтак
в тих, хто довкола.

Свідомо зроблена помилка
означає втрату чистоти
нікомуненалежності,
уподіблення людині
і перехід в її стан,
місцезнаходження
в котрійсь із людських систем,
зумовленість, залежність і бруд,
які тільки людина і може витримати.

Уникнути законів отари
і загрози натовпу –
можливо.
Для цього треба остаточно
усвідомити власну відмінність
від людини, недолюдка і надлюдини.
Я відрізняюся від них так само,
як троянда від ворон.
Будь непроникним і знай,
що зовні ти порожній.

II
Ти безіменний, ти неназваний,
адже кожне ім’я
і сама необхідність називати
виникли з потреб людини.

Те ім’я, яке тобі дали
при народженні,
не означає нічого,
воно цілком випадкове,
замість нього могло бути зовсім
інше.

Троянда не знає того,
що вона “троянда”.
Вона не має власного імені.
Ім’я троянди не існує;
ім’я троянди – ілюзія,
тоді як сама троянда –
дійсність.
чистота у своїй безіменності;
безіменність, неназваність, неозначуваність
– це теж нікомуненалежність.

Не шукай собі імена.
Навіщо тобі це робити,
Якщо тим самим займаються люди?
Люди все на світі поназивали іменами
і вважають, що їм належить усе;
але людям і іменам не належить
нічого.

Як і троянда,
ти не можеш мати дійсного імені,
тому що кожне ім’я недійсне,
і не має нічого спільного
ні з трояндою,
ні з тобою.

“Є” – це “є” троянди;
сказати більше про неї неможливо,
та й саме “є”
не треба проказувати вголос,
воно невіддільне від троянди,
воно не запізнюється,
бо кожне слово –
це запізнення, луна і криве дзеркало;
це розбивання цілісної
єдиної троянди
на тисячі
нічим не об’єднаних між собою
скалок.
Троянду можна тільки побачити сповна,
висловитися про неї неможливо.

III
Назвати – отже, зробити власністю;
але людям і назвам не належить
нічого.

Мова – найбільша омана людини.
Дійсність не сон, вона дійсна;
сон – це мова і мова – це сон.

Через першопричину –
нікомуненалежність усього –
висловитися неможливо ні про що;
але єдине бажання,
яке виникає в людей
при зустрічі з дійсністю –
це бажання негайно назвати її,
перенести цілком дійсне явище
в площину понять і свідомості
з тим, щоб, знов-таки, мати його.
Отак з нікомуненалежної дійсності
виникає м а й я, якій належать усі люди.
Майя слова, майя назви,
ілюзія власності, залежні від ілюзії
і зумовленість нею.
Була одна дійсність,
потім друга, за нею третя, –
неможливо перелічити і описати
кожну з хвиль єдиного океану,
і ні в кого, крім людей,
такої потреби не виникає.

Мова безпосередньо стосується подиху,
вона – коливання того ж повітря,
завдяки якому я живу.
Але мова – це тріщина,
це розбивання одного плавного подиху
на ряд фраґментів,
розбивання цілісної єдності скла
на скельця до калейдоскопу.

І чисте відчуття, і чистий настрій,
і чиста думка осквернюються словом,
спотворюються і руйнуються ним.
У слова є лише йому належна
дійсність ілюзії,
і тільки в цьому ілюзійному середовищі
воно живе.

Слово – рефлексія,
якій ніколи не буде кінця;
як неможливо знайти останнє число,
так неможливо знайти останнє слово,
і кінець рефлексії, яку воно створює,
і кінець ілюзії, яка виникає через слово
і щезає разом з ним.

Мова існує завдяки подиху,
розбиваючи його, четвертуючи, обмежуючи;
мова існує також завдяки мисленню;
мова паразитує на одному й на іншому,
ніколи не в стані бути дійсним мисленням;
мова може бути
тільки ілюзією мислення.

IV
Мислення також існує завдяки подиху.
Якщо ти перебереш цю ілюзорну стіну
поміж мисленням і подихом,
якщо ти знешкодиш мову,
тоді, коли чистий подих і чисте мислення
зіллються, –
тоді щезнуть припущення,
невпевненість і недовіра до себе,
а буде дійсність, одночасна з тобою,
і ти – одночасний з дійсністю,
і ти будеш дійсністю.

Тіло твоє бути повинно
сяйним безмірно, як тіло троянди,
чисте в доцільності.
Воно цілком позбавлене зайвини.
Воно сильне, пружне і струнке.
Тіло троянди прекрасне
і чарує своєю єдністю, – неможливо сказати,
де тіло троянди,
а де вона сама.

На кожне порушення нікомуненалежності
тіло відповідає болем.

Люди дуже люблять завдавати біль;
муки подібних їм і неподібних
приносять людям насолоду;
що більші муки, то більша насолода;
що більша подібність жертви до людей,
то більше вони радіють, –
це ще один спосіб їхнього задурманення.

Тому ніколи не уподібнюйся людям.
Їм дуже цікаво мучити смерть,
присутню в тілі;
ця цікавість і насолода
виникають з великої ненависті людей
до нікомуненалежності іншої істоти
і до її смерті.

Тому мертва істота для них нецікава.
Зів’ялу троянду вони викидають
на смітник.
Дехто з людей знаходить втіху
в муках свідомості іншої істоти,
і таких більше, ніж тих,
хто кохається в муках її тіла.

Йдеться не про перемогу
над муками власного тіла,
а про перемогу над свідомістю людей.
Бо все це для них є грою, –
і боротьба, якої вони прагнуть,
і муки, і проникнення за межі
чиєїсь нікомуненалежності, –
все це для них тільки забава.

А коли з-за тих меж
раптом дихне на них вогонь всеспалюючий;
а коли збагнуть вони,
що це вже не гра, –
тоді вони втікають, не озираючись,
тоді вони плачуть і скаржаться іншим людям
на той вогонь,
і бояться повертатися туди,
і мріють про одне, –
як вогонь знищити.

Ось чому треба уникати людей,
як роблять це звірі, боги і птахи.

V
Довкола блукає безліч ловців твого розуму;
течуть брудні потоки брехні;
довкола сіті ілюзії, яка хоче належати всім
і всіх хоче мати своїми.

Варто один раз напитися з цих калюж, –
і ти вже отруєний,
і ти мислиш, як людина,
так само безмежно гордий
зі своєї задурманеної свідомості,
і відчуваєш рабську єдність
з натовпом нечесних, недобросовісних
гравців,
спільний напрям думок,
одностайність висновків,
любов до всього людства без винятку,
не усвідомлюючи, що ти просто п’яний
і впав дуже низько.

Недобросовісність,
відсутність культури духу та мислення
витворили огидний світ,
у якому існує людина.

Все дійсне для неї є страшним і небажаним,
а в першу чергу – смерть.
Почуття страху перед людьми
або перед нічим,
почуття турботи ні про що,
або про все зразу,
або про те, що не є конче потрібним
для дійсного існування,
недостовірність ілюзії,
яка є життєвим середовищем людей,
і подібне, –
все це перетворило
просту і прекрасну дійсність
на кошмар божевільні,
де є найрізноманітніші вияви
одної-єдиної хвороби
і немає жодних ліків,
крім тих, які заспокоюють
чи присипляють,
тим самим відбиваючи
останню можливість порятунку, –
шлях до дійсності.

В’язниця, божевільня, смертна кара, –
ось скільки винаходів людини,
які мають свідчити про чистоту її розуму
та любов до ближнього.
Ти не граєш в людські ігри.
Ти не знаєш їхніх правил,
Вони тобі просто нецікаві.
Ти зберігаєш нейтралітет
і незайманість.
Ти не можеш бути суддею в цих іграх,
не знаючи і не бажаючи знати їхні умови.
Єдине, що виграють люди в своїх іграх, –
це твою огиду до них.
У людей немає такої гри,
в якій ти захотів би взяти участь.
Троянда не грає.
Троянда не має маски.
Троянда не має ролі.
Троянда не має, –
вона є.

Ти не троянда, і троянда не ти,
але ви єдині, ви – дійсність,
яка не належить нікому.
Встань і вийди з минущої ілюзії
у вічну дійсність;
адже ти прагнеш тільки цього.

VI
Ти все життя поруч зі мною,
юна і безмовна,
невидима і реальна трояндо;
єдина, хто залишається вірною,
єдина, хто ні на мить не лишає мене,
єдина, завдяки кому це життя
набуло сенсу.

Як можна жити без тебе,
боятися тебе і нехтувати тобою,
єдина моя трояндо,
спокою мій і радосте...
Адже ти була моєю першою коханкою,
довічною моєю любов’ю.

Сліпі і задурманені люди,
цей натовп безумних і обмежених потвор,
ці мерзенні раби позаздрили нашій любові,
трояндо;
вони принесли всі свої книги і картини,
всі свої релігії і вчення,
створені страхом перед тобою,
кохана;
вони почали переконувати мене
і лякати своєю маячнею про тебе,
і це дало потрібні їм отруйні плоди, –
я теж почав боятися
похоронів і трун,
цвинтарів і жалобної музики;
нещасний, я думав,
що все це належить тобі, кохана, –
а все це, справді моторошне,
належало їм, людям,
зайвий раз доводячи їхню небезпечність,
їхню огидність і тупість.

Адже не про тебе говорили вони,
кохана трояндо,
світло моє найясніше,
найчистіша свободо;
вони белькотіли про себе,
про те, що вони відчувають,
коли бачать своїх покійників, –
те, що не належить життю,
те, що нестерпно брудне,
по-людському слизьке,
могло б образити тебе,
якби воно могло до тебе торкнутися, –
невидимої, неосягальної, недосяжної;

те, перед чим вони тремтіли,
чого жахалися,
що приваблювало їх
нездоровою цікавістю,
не належало ні тобі, ні життю,
воно належало світові,
як обламані вітром гілки,
опале осіннє листя;

вони боялися опалого листя
і загублених у польоті пір’їн;
вони казали, скрушно похитуючи
головами;
“Це тіло покинуло життя”, –
в той час, коли це тіло покинула ти,
кохана.

Це була остання нікомуненалежність,
і тому вони так скаженіли над тліном,
над тим, що їм уже не належало,
над тим, чого вони
вже не могли назвати.

Чиста, як вранішній сніг,
ти йдеш поруч зі мною все життя.
Моє випадкове народження,
моє випадкове ім’я,
мої страждання і радощі
були б нестерпними,
якби не ти, темно-вишнева трояндо,
Золотий Храме під спокійним повільним
снігом, –
і ти цей сніг,
і ти цей Храм,
і троянда оця –
Ти.

А вони приходили
і лякали мене передсмертними муками,
конвульсіями і агонією,
ще якоюсь бридотою,
вони плели і плели облудні словеса,
і морочили голову, –
так, ніби ті муки справді належали тобі;

а ті муки все ще належали життю,
і це воно мучилося і страждало,
прагнучи того, чого воно хотіло завжди, –
набути сенсу і стати прекрасним,
і стати єдиним з тобою
у вічній дійсності.

Дві найсокровенніші миті,
непередана словами єдність,
така ж прекрасна, як єдність троянди,
початок і кінець, рух і нерухомість,
голос і безмовність, –
усе, що поза ними, ілюзійне, неіснуюче;
можливість померти щохвилини –
запорука найвільнішої волі,
постійно присутня любов,
яка розковує,
яка кожну отаку хвилину
життя-і-смерті
робить сяйною, безмовною і безлюдною.

І сьогоднішній день
наближає мене до тебе, смертонько,
трояндо,
вічно вільна дійсносте.

1990–91