“Плерома” - часопис з проблем культурології, теорії мистецтва, філософії
Зміст

Володимир Мулик

Блюзи Месопотамії

***

Це життя не лишає й найменшого шансу на виживання.
Як взагалі поєднати цю гірку несумісність –
Це бажання йти, ці до простору поривання
З довічним ув’язненням у статичному місті.
Його, певно, хтось любить – це місто кольору прілого сіна.
І ним, певно, хтось марить у зашморгу простирадл.
Перед ним поети і віршомази падають на коліна.
А мені так душно у ньому, що нема на те ради.
Як примари, існують десь Відні, Парижі і Амстердами –
Там вирує життя, хоч і це лиш ілюзія, звісно.
Я ж гуляю цим містом, його брудними садами.
І мені в цих садах так незатишно й тісно.

***

Чого ще можна шукати в цьому місті брудних алей,
Де тісні провулки ще пам’ятають свою Європу,
Де холодний вітер зверхньо штурхає в спини людей
І обличчя моє обпікає, немов окропом.

Дивне місто, за що тебе люблять повії, поети, курці гашишу?
Чим ти вабиш московських зайд і русинських калік?
Я збагну це, певно, тоді, коли тебе врешті залишу
і поїду в світи, щоби вже не вертатись повік.

ПАДІННЯ ЯНГОЛА

Мені більше не пити з ріки, що небом зветься.
Я став духом землі. Злим чи добрим, я ще не знаю.
Всі мости дотлівають – минуле не повернеться.
Я тікаю від нього, тікаю, тікаю, тікаю.

Я один серед трав вологих, дерев високих.
І немає доріг, якими бредуть до прощ.
Я заплющив навіки своє голубе третє око.
Дощ стікає зі щік. Ні, не дощ це, не дощ це, не дощ.