“Плерома” - часопис з проблем культурології, теорії мистецтва, філософії
Зміст

Тарас Мурашко

Кохання є інде

“Я хотів бути сам. Без твоїх поглядів, які прагли мене, без твоїх дотиків, які гоїли і приносили спокій, без твоєї відданості, яка мені оголила сліпу закоханість до мене. Я був настільки щасливий, коли знову відчув дівоче тіло і радий, що це тіло було якраз твоє, що був згоден тієї ночі зробити для тебе все, хоча ти нічого незвичайного не хотіла. Я знову відчув свою силу і знову знайшов себе. Але незабаром прийшла ніч, коли я знав, що більше вже з тобою кохатися не буду.

Не знаю чому, я почав зустрічатися з Веронікою після того, коли вона мені розказала про себе і попередила мене, щоб я собі усе добре продумав. Мабуть, вона вже не мала жодної надії, що хтось їй ще може допомогти, і тому була до мене настільки відвертою. І я хотів помогти і хотів, щоб вона була моєю. Може, якраз після настільки емоційних стосунків з Анною, які тривали майже два роки, я не чекав і думав, що не можу чекати чогось схожого на те, що сталося кілька місяців тому. Але зі всього цього залишився тільки відчай.

Я втратив психічну силу, і все навколо загубило свої обриси та вартість. Я був на дні. Її душевна хвороба, яка проявлялася тим, що дотики чи інші мої інтимні прояви їй заважали, а не зворушували, довела мене на грань моїх можливостей і я вже не бажав собі нічого іншого, крім одного – більше її не бачити.

Від цілковитого розладу психічної рівноваги мене захоронила не ніч з Адріаною, але три вечори з Ангелікою, яка погодилася зі мною танцювати, а потім ще зустрічалася зі мною, хоч мала на думці поїхати додому.

І того вечора, коли я вперше бачив у кав’ярні Ангеліку (краса якої була для мене не тільки дивовижною, але і цілком недоступною, хоча я ще недавно зустрічався з не менш привабливими дівчатами), і коли вона погодилась зі мною танцювати, я не хотів вірити, що саме я, хто загубив майже всю свою внутрішню силу і мало не падав з ніг, можу бути тим, з ким вона танцює до пізньої ночі. Тоді я бажав собі, щоб ця ніч не закінчувалася, і щоб я міг бути тільки з нею.

І ці дні, коли я був з нею, я не хотів нічого іншого, тільки дивитися на неї і слухати її. А вона, яка може нічого не розуміла і якій я міг би здаватися дивним, мені дала стільки, скільки мені ніколи ніхто не дав”.

***

– Анна, Анна, Анна... – гукає на неї і дивиться на її силует, який з’явився на галявині між високою травою та дикими квітами. А вона ніби блукає, вагається, чи підійти, чи відійти, у гарному, але звичайному платті. У тому, яке йому показала ще давно в магазині, але він не мав грошей, тоді він взагалі не мав грошей, і тому він не зміг його купити. Вона ще трохи постояла і повільно, непомітно зникла.

Денис проснувся, відчувши декілька краплин на чолі, він стер їх рукою і незабаром отямився. Він втратив кохання, своє єдине кохання, якого він так прагнув і яке раптом з’явилося, відбулося у якомусь напівсвідомому стані і відійшло, як легкий літній сон.

Яким може бути прекрасним цей світ, подумав Денис, коли знову побачив своє кохання, що його, здавалося, цілком забув, але весь час відчував, хоча вже приховане під якимсь великим, туманним віялом, неясне і абстрактне.

***

– Це якесь дивне. Куди ми їдемо? – проговорила Майка до Дениса, але напевно не тільки до нього, але й до шофера таксі, який саме віз їх чи то через якийсь парк, чи ліс, чи чорт зна що, але те “щось” від київських бульварів та вулиць досить очевидно відрізнялося.

Денис уже тільки мовчав і чекав, коли шофер зупинить, дістане з-під куртки чи сидіння пістолет, ніж або якийсь розвідний ключ і скаже віддати гроші.

– Гроші я тобі віддам, тільки ти нас залиши живих. Задля 20-ти чи 30-ти доларів мені не хочеться вмирати. Це для мене якийсь абсурд. За такі гроші у нас не вбивають. Виявляється, звертатися українською мовою до шофера київського таксі в пізню нічну годину та ще й погодитися заплатити утричі більшу суму за переїзд, це найбільша дурниця, яку тут можна второпати. Ця дівчина має двадцять або двадцять один, невже ж він здібний вбити дівчину в такому молодому віці?

Але вони виїхали з цього темного лісу чи парку, який Денис, здається, вже ніколи не бачив і не дуже хотів би знову побачити. Чи шофер спочатку подумав, що вони канадці, Денисові досить часто говорили, що в нього подібний акцент до канадських українців, а потім подумав, що вони поляки, тому що у Майки був відчутний польський акцент, і дійшовши такої думки, шофер передумав їх грабувати, чи просто хотів собі скоротити дорогу і так заощадити бензин (це Денисові анітрохи не здається, але все ж таки і таке може статися), цього Денис вже не знає. Одним словом, після того, коли шофер-бандит показав їм ці небезпечні кавалки міста і цим нагнав їм страху, він привіз їх туди, куди потрібно, і тим усе закінчилось.

З того часу Денис вже завжди звертався до шоферів таксі, а таксі він брав майже виключно вночі, тільки російською мовою.

***

Коли Денис приїхав до Києва, падав густий сніг і був великий мороз. Типова “русская” зима. Наступного дня, коли він дізнався, що вони житимуть у якомусь дивному гуртожитку, де живуть не студенти (він мав на думці більше студенток, аніж студентів), а перестарілі аспіранти різного походження і кольору, і коли дізнався, що міський транспорт майже африканський, з тією різницею, що там він мабуть кращий, бо їхні автобуси не мають дверей та вікон, а тут якраз зима і вікна в тролейбусах ніхто не відкриває і сморід спочених людських тіл, які тиснуться на себе, просто нестерпний, він вирішив, що зразу повернеться назад.

Але коли Денис побачив, що тут є декілька західних іноземців, він вирішив залишитися.

Він за походженням українець, на Україні вже десь вдесяте, може, він тепер чутливіший, ніж звичайно, і все напевно перейде. Бачить сам, що німка залишилася, напевно, ще молодша за нього, правда, швед від’їхав наступного дня додому, але що ж, цей світ різноманітний, десь кращий, а десь гірший, а тут він такий, який є.

Але Денис знав, що справа не в цьому. Він згадав про Анну. Вона панічно боялася Чорнобиля. Коли він запропонував Анні разом поїхати до Києва, вона відмовилася. Денис передбачав, що вона не поїде, але вона хотіла також, щоб і він не їхав. Тепер він не думав ні про що інше, тільки про те, що місто може бути забруднене радіацією. Все інше було несуттєвим, тим паче, що з його молодим віком йому це все не було складно, але через це його переповнювала якась неприродна напруга, якої він не зміг позбутися. Аж на четвертий день за значної допомоги пляшки коньяку його інстинкт самозбереження завмер.

***

Коли Денис повертався з Києва, він часто думав про Україну, найчастіше в моменти, коли шукав самого себе. Україна вже не була для нього рідною, але все ж і не чужою. Задля кількох людей, які йому були інколи дуже близькими, він відчував, що належить до них. Ці, може, навіть не повні три десятки людей, враховуючи й еміґрантів, надали йому повноцінне відчуття, хоча й завжди сумнівне, що він належить якраз до цієї нації. Сумніви з’являлися тому, що приналежність до цієї нації приносила більше горя, аніж добра. А він міг асимілюватися, вибрати ту дорогу, яка, може, з боку старих не є моральною, але на яку кожен еміґрант, чи цього хтось хоче або не хоче, має право.

Іноді ці люди йому були далекі. Значним ускладненням був інший рівень їхнього фінансового забезпечення. З огляду на те, що Денис мав більше грошей від більшості з них, між ними часто виникали різні непорозуміння, які були пов’язані з людською заздрістю, нетерпінням та збентеженням. Тільки врівноважені люди вміли виходити з таких неприємних ситуацій. З дівчатами, де існувала взаємна симпатія чи спорідненість, до таких непорозумінь не доходило.

З еміґрантами це було набагато легше. Симпатії чи антипатії проявлялися прямо, але коли вже виникали якісь глибші стосунки, тоді вони залишалися. Правда, зустрічі були часто спорадичні, бувало і так, що він бачив людину тільки раз у житті, та зустріч залишала багато корисного.

Але все інше на Україні – бульвари, площі, станції, пошти, ресторани, гастрономи, кіоски, телефонні будки, афіші... йому було чуже.

І, може, він би шукав якесь відношення до цих споруд та речей, але йому цього не хотілося, тому що майже все, що було навколо нього, було застаріле, невикінчене чи занехаяне.

Вся ця архітектура йому нагадувала Америку тридцятих років, де інколи абсурдно з’являлися відблиски шістдесятих чи сімдесятих, найчастіше у вигляді готелів чи ресторанів. На тому розвиток радянської архітектури закінчився. А з ним закінчився і радянський побут. Навіть “Лада Самара”, якщо її порівняти з іншими моделями автомашин, є моделлю кінця сімдесятих – початку вісімдесятих років.

Само собою, ті найбагатші – жаль, що там живуть тільки найбагатші та найбідніші – вже давно своєю останньою закордонною машиною обігнали “Ладу Самару” і дісталися до дев’яностих.

***

– Дамо собі ще? – запитав Івор, подивившись на Дениса.

– Добре, дамо, – посміхнувшись відповів той.

Незабаром золотистий коньяк вже грів їхні груди. Знову тут була прагнуча життя п’ятниця, яка після кількарічної традиції відбувалася у невеличкому словацькому барі, де знаходилися його старі знайомі і куди він завжди приходив, коли приїжджав до свого рідного міста.

– Ще два коньяки, – замовив Денис, коли нарешті добрався до товстого офіціянта, хлопця, з яким вони разом ходили до школи.

– Дякую, – символічно відповів йому Денис, віддавши гроші й узявши дві невеличкі скляночки важко здобутого алкоголю.

Навколо бару сиділи та стояли хлопці, здебільшого вже добре підпиті. Між ними з’являлися різні дівчата, які або ніби когось уважно слухали і водночас трохи зваблювали, або просто кокетуючи сміялись, показуючи свою все більше і більше обеззброєну дівочу обачливість.

– Це є життя, що? – заговорив сам від себе Івор.

– Так, це є життя, – підтвердив Денис, дивлячись навколо себе.

Коньяк знову запульсував у грудях і стало якось вільніше.

– Ходи, я тебе познайомлю з дівчатами, – сказав Івор і, обнявши Дениса за плече, попрямував до першої-ліпшої дівчини.

І так івор знайомив Дениса з дівчатами, а той, як це тут було прийнято, коли хлопець знайомиться з дівчиною, їх цілував у щічку та вуста. Після цього вони вели з дівчатами безглузді розмови, які були добрі тільки для того, щоб ще раз до дівчини підійти, купити їй щось випити, затанцювати собі з нею, а може навіть і зустрітися наступного дня.

Вони обійшли з десяток дівчат. Якби Денис не знав цей бар так добре, і якби не мав у собі декілька коньяків, він би цього не робив. Але тепер це було для нього цілком приємне і цікаве. З однією дівчиною він навіть поговорив трохи довше.

Івор десь зник. Але це не було важливе, тому що Денис вже стояв біля дівчини, яка називалася Анета. Вони зналися довго і завжди, коли він її бачив, вона його починала приваблювати. Він не дуже розумів самого себе, як це можливо, що дівчина, яку він знає так довго, його приваблює тільки тоді, коли він її бачить.

– Чау, Анета.

– Чау, Денис. Ти б може не повірив, але я сподівалась, що ти сьогодні або наступного тижня тут з’явишся. Коли ти приїхав?

– Я вже тут тиждень. Післязавтра назад.

– І ти навіть не зміг мені подзвонити. Як завжди, тільки приїдеш і вже ти весь час з Івором. Чому ти не обізвався?

– Не знаю, може так і краще.

Анета на нього подивилася трохи докоряючи йому, але незабаром її погляд пом’якшав.

– Що твій новий знайомий, розумієте себе? – запитав Денис.

– Ми розійшлися. Ти ж знаєш мене. Потребую романтику, але він був цілком інший. Його більше цікавить спорт, аніж бути зі мною. Цілковитий прагматик.

– Так, це інколи буває. Краще не думати про те, що було.

– А як ти і празькі дівчата?

– Нічого, маю поганий досвід. Зустрічався з двома і нікуди це не привело. Не знаю, може вони справді інші, ніж ми.

Йому здалося, що в її погляді майнуло співчуття.

– Ането, може ти б поїхала зі мною наступного разу на дачу? Підемо на озеро, розкладемо вогонь.

– Побачу, не знаю, – мовчки подивилась на Дениса і продовжила, – думаю собі, що ти хочеш бути зі мною тільки тоді, коли мене бачиш, коли мене не бачиш, навіть собі не згадуєш.

– Ането, прошу тебе, про що ти говориш? – старався не говорити про те Денис.

– Скажи, хіба це не так?

– Може це так, але ти знаєш, що ти мені не байдужа, – однозначно сказав Денис.

– Що ти маєш на увазі, що я тобі не байдужа? – примхливо запитала його Анета.

– Я тебе люблю, Ането, – трохи знервовано відповів Денис.

– Любиш, але не кохаєш, – сумно сказала вона.

Якусь мить вони дивилися одне на одного, і коли Денис не знав, що відповісти, він дістав з кишені цигарки і запропонував разом запалити.

– Чау, Анета. Що, Денис знову намагається привернути твою увагу своїми ніжними балачками? – заговорив Івор, який щойно з’явився.

– Не будь циніком, Іворе. Бачу, ти вже сьогодні добре почав, – відповіла Анета трохи подразнено, але все-таки обороняючи Дениса.

– Але, але, Анетка. Чому зразу злишся? Сьогодні п’ятниця, треба трохи пожити, а між тим щось добре випити, – в доброму настрої продовжував Івор.

Денис попрощався з нею і пішов з Івором. Потім побачив знайому дівчину, яку спізнав ще коли відвідував гімназію і вечорами гуляв у місті зі своїми ровесниками. Вони пішли танцювати і вона йому тепер здавалася справді гарною. Денис був радий, що зустрів її після так довгого часу і що міг з нею танцювати. Йому подобалося, коли вона сміялася, коли він міг відчувати дотик її тіла. Але це було все, тому що вона вже належала комусь іншому.

Йому й так здавалося дивним, що він може у своїх руках тримати настільки гарну дівчину і відчувати її. А разом з тим відчувати справжнє життя, яке незабаром, одразу після того, як вона від нього відійде, десь зникне.

Нарешті Денис танцював з Анетою, так, як це вже було не один раз. Він знав, яку музику вона любить і як любить танцювати, так само, як дуже добре знав, що вона не любить і коли може нагніватися чи взагалі образитися.

Бар зачинили, і всі подалися додому. В нічному тролейбусі Денис з Івором ще пригадували собі різних дівчат, яких вони сьогодні бачили або й не бачили, але разом знали. У своїй спільній розмові погодились, що вечір вдався. Першим виходив Івор, потім Денис.

Коли Денис вийшов з тролейбуса, був майже ранок. Одна з чергових, прагнучих життя п’ятниць закінчилась.

***

Усе ж таки Денис не дуже любив відшукувати нові знайомства по барах, тому що поверховість, з якою вони відбувалися, визначала тільки їхню коротку тривалість. Йому дійсно двічі сталося, що того ж вечора, коли він познайомився з дівчиною, він з нею переспав. Ні, це не було у барі прагнучих життя п’ятниць, але у звичайному, дешевому, студентському барі в гуртожитку, який поглинав щоденне, одноманітне життя Дениса.

Це був поганий бар, але єдиний у Празі, де він міг зустріти когось із знайомих. Між знайомими були передусім його однокурсниці, але вони йому не подобались, принаймні ті, які ще не вийшли заміж. У барі він бачив і дуже гарних дівчат, найчастіше у компанії зі своїми хлопцями. Коли це так не було, то на них ліпилося повно їхніх однокурсників, здебільшого надуманих і непривітних студентів права або журналістики.

Денисові не було з чого вибирати і він важко сприймав атмосферу в барі. Але він хотів десь вечорами ходити, і так він ходив до цього мізерного бару.

Одного разу Денис потрапив до невеличкої компанії, яка складалась із однієї студентки медицини, її несимпатичного однокурсника та афганця – іноземного студента психології, місцевого плейбоя. Коли бар зачинили, то дівчина запропонувала їм випити пляшку домашньої горілки і вони пішли у кімнату її однокурсника. Там вони продовжували пити, потім дівчина почала танцювати і кожний з них трьох прагнув її.

Відкриті підманювання однокурсника швидко закінчились, коли він згадав, що до нього має незабаром завітати батько. Вони з ним розійшлися і опинилися в кімнаті дівчини. Тоді афганець почав з Денисом сперечатися, хто з них двох залишиться з дівчиною. А дівчина, розслаблена алкоголем і незручною ситуацією, почала тихенько плакати. Денис хотів, щоб він перестав, але афганець настирливо продовжував розпитувати дівчину, стараючись все ж таки говорити спокійним голосом, з ким вона хоче залишитись. І вона, хоча й не дуже рішуче, та все ж таки ясно, витираючи водночас сльози, дала афганцеві зрозуміти, що залишитися з нею має Денис.

Нарешті незадоволений афганець відійшов і Денис залишився з дівчиною сам. Він погладив її волосся, і коли вона підняла голову, він почав її цілувати. Вони цілувалися довго і потім, коли вони зупинилися, вона почала розстібати йому сорочку. Денисові все це бачилось якимось неквапливим, може аж трохи повільним, ніби запах алкоголю, який обвивав і зачаровував їхні голі тіла. Нарешті вона йому цілком віддалася і він, інколи близько, а інколи дуже далеко, чув її лагідні слова, наповнені жіночою насолодою та розкішшю.

Але вранці, коли він встав з отупленою головою, висохлим горлом і добитим тілом, він якомога швидше одягнувся і майже не прощаючись покинув її. Він себе відчував ніяк, – ні добре, ні погано, тільки його тіло, замучене довгим питтям та беземоційним коханням, бажало собі відпочинку.

Тоді, по дорозі додому, він собі цілком холодно сказав, що вже і він, який до сьогоднішнього дня цього остерігався, переспав з дівчиною, до якої нічого не відчував.

***

– Ти ще колись мене захочеш побачити? – запитала його вранці інша дівчина, після того, коли Денис поцілував її у голе плече, яке виглядало з-під ковдри. Її голос звучав недовірливо, але все ж таки з якоюсь веселою кокетливістю, яка напевно була ще частиною їхньої нічної насолоди.

Йому було приємно і своїми поцілунками він розігравав на її тілі непомітну сексуальну радість. Інколи, коли бачив, що її м’язи напружуються, він відчував невелику збудженість, хоча він не хотів кохатися і все це вважав тільки ранковою невинною грою.

Денис хотів цю дівчину любити, але може якраз цим реченням, яким вона привітала його у їхньому першому спільному дні, їхнє знайомство було приречено на загибель.

Його несамовито захоплювало її тіло і він знав, чому це так. Він не міг повірити, що між тілом дівчини і Анни може існувати настільки велика подібність, подібність, яка не могла залишити його спокійним. Він тихо божеволів, все більше і більше домагаючись його. І коли він дивився на її ноги, де над п’ятками виднілись досконало сформовані кісточки, а над ними привабливі литки та прекрасні стегна, він би ніколи не зміг сказати, що зможе її колись забути.

Але вона була іншою, ніж Анна, так само як її обличчя, яке не було настільки гарне. І може якраз це дало Денисові остаточно зрозуміти, що вона була іншою, менш емоційною, стриманою у своїх почуттях і головне, – вона менше збуджувалась.

– Я тебе не кохаю, – сказала йому одного разу ще інша дівчина – відразу після того, як вони кохалися.

Денис не знав, що їй відповісти, тому що цього йому ніколи ніхто у ліжку не казав. Мав він її викинути на вулицю, образливо засміятися їй в обличчя, перевернутися на другий бік і заснути, чи може навіть почати плакати?

Нічого з того Денис не зробив. Він пішов узяти душ і, повернувшись до кімнати, знову почав з нею кохатися, шукаючи в її тілі марноту марнот – дійсну розкіш, яку йому вдалося спізнати тільки біля єдиного, раз і назавжди втраченого тіла Анни.

***

І все ж таки Денис мав і гірший досвід щодо дівчат.

З Веронікою не все було в порядку. І замість того, щоб послухати Івора, котрий як єдиний з усіх його приятелів сказав, щоб він про неї забув, Денис зробив навпаки і почав з нею зустрічатися.

Він не знав, чи Вероніку хтось зґвалтував, чи вона мала перед тим якогось дивного хлопця (вона йому розказувала раз про одне, а раз про інше), тому що з її уст все виглядало якимось непевним і вигаданим. Але не це було головне. Головне було те, що вона не мала ні найменшого бажання себе змінити, стати нормальною дівчиною і почати сексуальне життя.

Денисові спочатку не хотілося вірити, що такі дівчата можуть існувати. Але потім, коли він дійсно побачив, що вона нездатна спати з хлопцем, він з відчаєм зрозумів, звідки у людини може з’явитися абсолютна лють.

Вероніка була гарною і тому, хто її не знав, вона здавалась дуже сексуальною дівчиною – так, як колись Денисові.

Та все це було жалюгідним обманом. І тоді, може вперше, Денис подумав, що людина, яка на перший погляд виглядає, як усі інші, може бути цілком відмінною і злою. Так само він тоді не зміг зрозуміти, чому якраз вона має таку долю і тоді, десь поза собою, він помітив свій власний сумнів, сумнів над божою справедливістю.

Але що йому здавалося гіршим, було те, коли Денис спізнав, що добро не завжди може перебороти зло – він хотів їй допомогти, але він їй не допоміг.

У стосунках з Веронікою він цілком програв.

***

Нарешті він зустрів Адріану, цю непомітну біляву дівчину в окулярах Леннона. Дівчину, на яку на вулиці не звертають уваги і якій просто так не подарують квіти. Що додати, вона не була гарною, але для нього вона була найкращою дівчиною, яку він тоді знав. Вона його хотіла і вміла йому це показати. А Денис нічого іншого і не потребував.

Хоча комусь може здаватися, що хлопці вибирають собі дівчат, це не так. Ми можемо до себе привертати увагу, почати залицятися, показувати, які ми є і що у нас привабливого, але якраз за дівчиною залишається остаточний вибір – так чи ні.

І Адріанине пряме “так”, яке ці дівчата вміють вимовити своїми очима і тілом, ще перед тим, ніж його насправді скажуть, додало Денисові дійсної відваги та чоловічої войовничості. Після стосунків з Веронікою він почував себе непевно, до того всього вже не пам’ятав, як виглядає дівоче тіло і як до нього треба підходити. Але біля Адріани було все легко і вона взагалі не помітила, що Денис вже довго з ніким не спав.

Вона його повернула назад, назад до життя та кохання. І тієї хвилини Денис відчув, що в нього ось-ось покотяться сльози, але він вже кохався, тримав Адріану в руках і дивився на її обличчя та груди, дивився на її очі, які були заплющені, і на її уста, які ворушились розкішшю. Відчуття сліз десь зникло і слова подяки, які він хотів їй шептати, вже були для неї зайві, і так Денис кохався, кохався з усієї сили і найкраще, як вмів.

Йому здавалося дивним, навіть аж трохи іронічним, що він кохається із цією білявою, добродушною німкою, а навколо нього стільки своїх дівчат. Але нічого дивного тут не було. Він не жив у звичайному гуртожитку, студентки філології були десь далеко і невідомо де, а Адріану він зустрічав кожного дня, або в напівтемній, холодній купальні, або в її кімнаті. І ще, вона вміла до нього підійти так, як жодна інша дівчина, і це було вирішальним.

Адріана була на декілька днів його коханкою, але у трохи іншому розумінні, ніж у загальному. Вона була його найкращою приятелькою, нерідною сестрою, з якою він спав, дівчиною, яку він любив над усе і нікому б не дав скривдити навіть волосинки на її голові. Вона це знала, хоча разом із тим знала, що не може бути впевненою в тому, що Денис з нею залишиться.

Їхнього першого спільного вечора вона йому віддала своє тіло так само, як сестра віддає своє лоно братовій стомленій голові. Вона ніби його погладила по голові, а він її за це поцілував. Взаємна прихильність, відчуття свого ближнього, безпеки та злагоди. Але поза тим є завтрашній день, який нічого не обіцяє. Є тільки сьогоднішня, інтимна хвилина, коли брат і сестра собі повністю належать і ніхто чужий не має права їх за це засуджувати.

З цього погляду він у доброму розумінні слова заздрив німцям і не тільки німцям, але й іншим мешканцям заходу – люди, які собі були щойно чужі, можуть притулитися, подарувати один одному цю інтимну, братерсько-сестринську хвилину. Віддати не тільки душу, але й тіло.

Він уже мав досить дівчат, які зі своїм слов’янським сентиментом, часто вже здеґрадованим, чекають, аж поки хлопець не запропонує їм серце у долонях. І потім, коли вже чують сотий раз з ваших вуст, як ми їх незмірно кохаємо, біля шампанського та коробки шоколаду, вони може (ще раз підкреслюю, що може), нам віддадуться.

Коли Денис пригадував оці церемонії, то йому ставало якось неприємно. Вони йому здавалися примітивними і він старався їх уникати. Все це йому бачилося скоріше, як невдала любовна комедія, аніж справжнє захоплення дівчиною.

Та все ж таки Денис знав, що ця коротка прихильність між хлопцем і дівчиною може принести також сльози. Так само, як це сталося у стосунках між Денисом та Адріаною.

Того дня, коли Денис сказав їй, що він хоче бути знову сам, він уперше помітив, що існує запах сліз. Це був дивовижний та лагідний запах і Адріана йому тоді дуже подобалася, але він знав, що тепер він їй цього не може сказати. Вона плакала, тому що хотіла, щоб він з нею залишився.

Але для Дениса це не були сльози нещастя, які виникають тоді, коли людина чогось прагне і не може цього досягти. Для нього це були сльози суму, які виникають тоді, коли людина втрачає щось цінне та гарне. Сльози, які тільки з чимось прощаються, що було перед тим, сльози, які на думку Дениса, вже не настільки великі й не настільки болять.

Те, що було між Денисом та Адріаною, було до якоїсь міри коханням, “коханням”, яке довго не прожило, тому що хтось із них двох хотів, щоб воно закінчилося. Але і наперекір тому це було кохання. Невелике кохання, яке зустрічається у нашому житті, яке нічого не змінює і яке швидко зникає. Назвімо це “кохання” нетривалою спорідненістю душ і тіл. Або, якщо хочете простіше, “малим коханням”.

***

– Ви слухаєте радіо LOVE, радіо, яке Вам принесе кохання до Вашого дому, – прозвучала жіночим кокетливим голосом на хвилях радіо LOVE їхня власна реклама.

Денис уявив собі, як біля його дверей дзвонить Санта Клаус, Денис йому відчиняє двері і Санта Клаус із настирливо солодкою усмішкою подає йому у великому відкритому пакунку негарну, перестарілу проститутку.

– Радіо LOVE Вам приносить Ваше кохання, – посміхаючись йому гонорово, каже Санта Клаус.

– Дуже гарно Вам дякую, – трохи з кислуватим виразом на обличчі відповів Денис, – але Ви напевно щось поплутали. Мені щойно двадцять п’ять років, а цій жінці не менше сорока.

– О, Денисе, невже ж вона вам не подобається? Подивіться, як вона доладно намальована. В неї не видно жодної зморшки, – переконував його Санта Клаус у досконалості жіночого ґриму.

– Вибачайте, що я такий не рішучий, але може у Вас є якісь молодші дівчата? – не знаючи як далі, запитав Денис.

– О, Денисе, ну так справді не можна. Вас слухають майже всі наші слухачі. Ви у прямому ефірі радіо LOVE. Ми до Вас приходимо з найціннішим, а Ви нас так невпевнено вітаєте, – сказав ніби обурено Санта Клаус і, нахилившись до Дениса, трохи тихіше продовжував. – Зрозумій, хлопче, гарних і добрих дівчат мало, а хлопців багато. І потім не забувай, що ти все ж таки чужинець і не найкращого походження, сказати відверто, взагалі на сьогоднішній день непривабливого та нецікавого. До того всього, до вас треба ставитися обережно, бо хто його знає, хто ви насправді такі. А тут, хлопче, у цій прекрасній маленькій країні спочатку вибирають чужинці з найбільш багатих країн світу, потім наші багаті хлопці, після того всі інші і аж потім ви. Все має точний порядок. І ми цього не забуваємо, – докінчив з поважним виглядом Санта Клаус. – Бачиш, ми знаємо, у тебе є машина. Правда, вона не нова, але усе таки ще і нестара, переіржавіла “Лада”. Так що, як ми все гарно зрахуємо, тобі залишається якраз ця мила жіночка, – додав Санта Клаус і коли побачив, що Денис нічого не говорить і тільки розгублено на нього дивиться, він вирішив, що краще продовжувати, аніж чекати якоїсь відповіді від Дениса.

– Ну, добре, маю тут ще одну молоду дівчину, то якщо хочеш, можеш вибирати між ними двома, – тихо заговорив Санта Клаус, – їй двадцять два роки, походження невідоме, може румунка, може ні. Я і так думаю, що тобі все одно. Але цей солодкий вік, ти чуєш, якраз тобі пара. Правда, обличчям вона не настільки гарна, як перша, розумієш, трохи кривий ніс, але інше все як має бути.

– Ага, і ще одно, має золоті зуби. Тобто в неї прекрасні золоті протези, а так зубів немає, – додав накінець він.

Тут трохи завагався, але потім знову зі своєю солодкою усмішкою подивився на Дениса, нахилився до нього і тепер уже цілком тихо йому пошептав: – Але що стосується орального сексу, то це просто фантастика.

– Як Ви думаєте, Денисе, – тепер уже знову поважно запитав Санта Клаус, – вибираєте собі з того, що я вам приніс, чи хочете почекати на другу дівчину, яку я зможу Вам принести щойно післязавтра?

– Я все ж таки візьму сьогоднішнє кохання, – відповів Денис.

– Ви робите дуже добре, бо післязавтра невідомо чи я ще взагалі прийду, – зауважив Санта Клаус.

Денис подумав, що якби він напевно знав, що Санта Клаус уже не з’явиться, то він би з радістю відмовився і від сьогоднішнього кохання.

– Як ви вже напевно знаєте, Денисе, щастя кожний день не приходить, а Вам, Вам просто в коханні щастить. І Ви це повинні цінувати й не забувати, – уже цілком вголос і з якоюсь церемонністю заговорив Санта Клаус.

– Так, так, – по-дурному випало Денисові з уст.

– Вітаю Вас з Вашим новим коханням, так само як і наші слухачі і вірю, що Ви і надалі залишитеся вірним слухачем радіо LOVE.

Санта Клаус десь зник і після нього тут залишилася тільки велика, розпакована коробка, а перед коробкою стояла розмальована проститутка.

***

Денис кохав Анну, але Анна йому вже не належала. Рік після того, як вони перестали зустрічатися, Денис отримав повідомлення про її весілля. На запрошенні було надруковане її ім’я та ім’я ще когось незнайомого. Усе це йому здавалось якимось докором. Денис хотів про неї забути, та чим більше він намагався, тим більше її згадував. Він кохав її до нестями і водночас мучив цим самого себе. Страшенно бажав з нею зустрітися, хоча і не бачив її з того часу, як вони останній раз попрощалися.

Краще було б покинути її на початку. Не писати жодних листів. Не погодитися з тим, щоб вона приїхала до Праги. Або розійтися з нею ще рік тому, тоді, коли вона дорікала йому за те, що він розказав їй про іншу жінку. Про дурний флірт, який нічим не закінчився.

Анна ревнувала і не слухала, що він їй казав, тільки весь час згадувала когось іншого. Вона впала в істерику. Вночі його будила і знущалася над ним. Денис уперше помітив, що відчуває до неї ненависть. Мав її вже досить. Не хотів уже з нею бути. Вона йому загрожувала. Постійно згадувала, що він втратив її довіру.

Так, тоді треба було її покинути. Відійти і не вертатися. Але він вернувся. Боявся, що вона собі щось зробить.

Нехай робить.

Ні, він хоче її, він прагне її, він кохає її.

Він кохає її... Настільки просте речення, а як може змінити людське життя. Не залишилося каменя на камені.

Він кохає її, тому що вірить, що і вона його ще кохає. Він кохає її, тому що вірить, що вони будуть разом. Він кохає її, тому що вірить.

Коли Денис повернувся з України, вона наполягала, щоб він їй прямо сказав, чи він там з кимось спав, чи ні. Денис відповідав заперечливо, але вона йому не вірила. Йому здавалося дивним, що вона собі вбила в голову, що він там з кимось переспав. Тоді він сам запитав її, чи вона з кимось не спала за той час, коли його не було. Анна зніяковіла, невпевнено заперечувала, але очі її зрадили. Вистачало тільки спитати, щоб усе стало зрозуміло.

Денис взагалі не ревнував і це його здивувало. Він був іншим, ніж Анна, він був внутрішньо сильнішим. Тоді настала зміна. Їхні стосунки вже для нього не були врівноважені. Вона для нього стала менш вартісною, тому що він знайшов її слабке місце. Вірніше, знайшов між ними непоборну різницю. Вона надзвичайно ревнувала, а він не ревнував майже взагалі.

Мабуть, тоді було найкраще її покинути, але він цього не зробив, тому що він її ще кохав.

***

І одного дня, Денис ще сьогодні добре пам’ятає, як йому ніде не хотілось іти, він знову зустрів Ленку.

Колись, приблизно два роки тому, вони зустрічалися кожної п’ятниці у компанії п’яти-шести приятелів і разом пили. Пили вони досить багато, тому що хотіли бути п’яними, мати добрий настрій і відчувати, що вони справді живуть. Вони були молоді і тому хотіли, щоб кожний бачив, що якраз тепер їм належить цілий світ. Тоді Денис не звертав багато уваги на Ленку, бо у компанії йому подобалася інша дівчина.

Денис все ж таки вирішив піти на карнавал, хоча ні на що особливе він і не сподівався. Він не знав, що на нього чекає, але він уже раз був на студентському балі, який зорганізував їхній факультет. Там було стільки людей, що було неможливо ні танцювати, ні з кимось познайомитись. Якщо йому там сподобалась якась дівчина, він не встигав навіть дійти до неї, коли вона вже зникала в натовпі. Дениса тоді настільки охопило почуття відчаю, що він, знайшовши кимось забуту пляшку вина, зразу її випив і цілком п’яний пішов додому.

Тепер він пригадав, що коли він приїхав до Праги і вже знав, що житиме там, у нього з’явилася не дуже зрозуміла ідея незвичайного карнавалу, який би в цьому місті, що Денисові настільки подобалося, надав найвищого горизонту розваги і водночас духовності. Карнавал, який би освітлив та осмислив буття як таке. Та після його розчарування на студентському балі, він просто забув, що таке карнавал.

І ось, після такого довгого часу, він потрапляє на такий же собою вигаданий карнавал. Невеликий карнавал студентів мистецької школи, який відбувається у колишній величезній роздягальні для плавців на березі Влтави.

Навколо відчувалася дивовижна атмосфера. Свобода. Було літо, і тіло жадало тіла. У середині, в залі для танців, почалися відважні та перверзні танці, а поза тим, на терасі та молі, відбувалися розмови і зваблювання. Усі придивлялися одне до одного, або вже цілувалися і обнімалися.

Якщо всередині панувала дещо божевільна атмосфера, то надворі вона була природнішою. Літнього теплого вечора інколи віяв приємний холодний легіт, а присутність води чимось приємно заспокоювала.

Денисові навіть не дуже хотілося пити. З невеликої кількості масок, які хаотично з’являлися в натовпі, його зацікавили дві. Одна із них була мекдональдським гамбурґером, придуркуватою маскою, яка насувалася тільки на голову і яка у Дениса викликала усмішку і зневажливу думку про дівчину. Друга з них була тільки одягом, пошитим із блискучої срібної матерії у стилі a la Елвіс Преслі, де на великому стоячому комірі блимали маленькі лампочки. Весь цей одяг разом із його власником мав у собі якийсь рок-енд-рольно-ковбойський, неприємно-настирливий вигляд. І тоді, коли Денис стояв разом з Ленкою, вона помітила, що він дивиться на хлопця в масці, і вона йому з неочікуваною для нього довірою сказала: “Цей хлопець і в дійсності такий відразливий, як його сьогоднішня маска”.

Денис помітив, що вона змінилась. Це речення, яке вона щойно сказала, було сказане так, ніби вони вже були довго разом і цілком себе розуміли. Ще дві-три години назад, коли вони сиділи на молі і спостерігали за річкою та околицею, не вміючи володіти собою, він зловив її руку і сказав: “Ленко, ти така гарна. Чуєш, ти така гарна”.

Але вона тільки посміхнулась і сказала йому, щоб він таке перестав говорити. Тоді між ними існувала невидима стіна, вона його до себе не підпускала і він тільки вдарявся в її кам’яну стриманість.

Тепер усього цього не було. Вона перестала приховувати себе. Її стриманість зникла, вона була для нього відкритішою, залишила його говорити і дивитися на неї та й сама інколи спостерігала за ним. Вона вже була біля нього, але ще не зовсім його. Він це відчував, але йому цього не вистачало. Він прагнув її. Того вечора вона була для нього прекрасною та неповторною. Ленка, ти така гарна, звучало знову в його голові.

Він запросив її танцювати. Вона погодилась. Спочатку вони танцювали одне проти одного, пізніше, коли музика грала повільніше, вони танцювали разом. Дениса це збуджувало. Коли він став збуджений, то Ленка, притулена щільно до нього, відчула, що він прагне її. Вона від нього повільно відштовхнулась і подивилась йому в очі. Потім її погляд перенісся трохи нижче, а потім вона до нього всміхнулась. В її очах заблищала якась дивовижна радість та ніжність.

Вона до нього знову притулилась, але незабаром відштовхнулась і знову притулилась. Вона хотіла з ним гратися, робити те, що можуть між собою робити тільки ті, які себе дуже добре знають та люблять. Вона з ним розпочала грати свою дівочу гру.

Денис був у цій грі обеззброєний, тому що його єдиним щитом було якраз тіло Ленки і тим, що вона від нього відштовхувалась, вона видавала його чужим очам на волю, хоча інші на них і не дуже придивлялись. Ленці це подобалось, тому що, якщо Денис хотів себе прикрити її тілом, то він мусів її зловити і міцно до себе притиснути, аби вона не могла зразу від нього відштовхнутись. Тоді вони ніжно обнімалися і на невеличку мить залишалися в обіймах, щоб віддати себе одне одному. Коли це сталося вперше, Денис поцілував її обличчя, а пізніше обличчя та шию. Навколо них танцювали лише три-чотири пари і карнавал уже давним-давно закінчився. Залишилася тільки невеличка купка людей, яка не мала куди йти і хотіла ще пити. Він спитав її, чи вона не хоче звідти піти, вона погодилась і вони вийшли. Коли вони опинилися перед дискотекою, Денис її знову зловив, тендітно обійняв і вони довго поцілувалися. Він тут таки запропонував, щоб вони пішли до нього додому. Вона погодилась, Денис приємно здивувався, але не показав цього. Він обійняв її рукою і вони пішли.

На вулицях не було нікого. Вони подалися найкоротшою дорогою, але водночас найгарнішою, старими вулицями Малої Страни та Градчан. Вони обіймалися та цілувалися. Ніч була дивовижною, ясною та теплою і тому вони ніде не поспішали. Ленці було біля нього затишно, а Денисові приємно. Він відчував себе, як колись давно, коли ще гуляв з Анною, чи навіть ще раніше, коли вечорами несміливо обіймав своїх перших дівчат і старався їх поцілувати. Тепер йому здавалося, що це було страшенно, страшенно давно.

Денис знав, чому йому подобається Ленка. Вона була веселою дівчиною, яка вміла гарно засміятись. Також йому бачилось гарним її коротке волосся. Нарешті, яскраві очі містили повно життя та ніжності. Денис уже досить добре знав своє ставлення до дівчат. Він не вмів, а може не хотів їх переконувати. Він не хотів на них накладати свою волю, не хотів їх переконувати, щоб вони з ним танцювали, щоб поїхали на дачу, щоб пішли з ним у ліжко. Але з іншого боку, він умів привабливо подивитись та усміхнутись. Так само він наперед знав, які дівчата відповідають на цю усмішку. Вони мусили мати такі самі очі, як має Ленка, очі, які приховують непомітне сяйво радості та життя. І якраз такі дівчата Денисові подобались і він вірив, що з такою дівчиною він зможе прожити все своє життя.

Вони прийшли до їхнього дому біля третьої чи четвертої години ранку. Денис потихеньку взяв ключі від верхньої кімнати, намагаючись не розбудити батька. Коли вони прийшли до кімнати, вони знову обійнялися і тепер вже коротко поцілувалися.

Денис не поспішав, коли він зняв її сорочку, він почав цілувати її плечі, роздивлюючись кожну лінію тіла. Потім він зняв їй ліфчик і перед ним з’явилися настільки очікувані груди. Він з повною насолодою занурився у них своїми устами та язиком. Ленка з нього також зняла сорочку і незабаром, відчувши взаємне збудження, легко його від себе відсунула і розстібнула йому ремінь.

Для нього це була коротка, але прекрасна ніч. Коли Ленка йому віддалася, вона була для нього настільки гарною, що йому не хотілося вірити, що він дійсно з нею кохався. Вона була дуже збудженою і водночас дуже ніжною. Денис дійсно не міг на неї надивитись. Кохання з нею було зрівноважене, вони разом збуджувались і разом дізнавали розкоші. Після довгої сексуальної абстиненції він думав, що перший раз їхнє кохання буде дуже коротким, але нічого такого не сталося.

Відразу потому вони заснули і Денис засинав завжди другим, тому що він хотів їй показати, що він може все ж таки трохи довше перебороти сон і що кохання з нею для нього не означає тільки нетривале захоплення її тілом. Так само він і першим прокидався, починав знову цілувати її тіло, спочатку в якомусь напівдрімотному стані, а пізніше вже повністю зосереджений на її кожному русі та видисі. Вони знову засинали і знову прокидалися. І аж пізнім ранком, коли його батько постукав у двері і перебив їхній солодкий літній сон, вони остаточно проснулися. Тоді Денис посміхнувся і вона йому так само віддячилася усмішкою. Він запитав її, що вона буде сьогодні робити і вона відповіла йому, що буде з ним цілий день кохатися.

Денис був щасливий, хоча він цього повністю не усвідомлював. Тільки після обіду, коли він відчував, що вечірня година наближається і він її сьогодні не побачить, він зрозумів, що вона для нього означає все.

Але їхнє кохання мало бути тільки “малим коханням”. Він це давним-давно знав і не мав права очікувати чогось іншого. Він дуже добре знав, що Ленка має хлопця, якого любить і до якого повернеться. І дуже добре знав, що від нього очікується, що він усе це стримано та розважливо прийме і буде їй тихо вдячний за її єдину, але все ж таки для неї розуму позбавлену ніч. Він мав їй тільки тихо подякувати за її прагнуче тіло та її відкриту душу і з цим мало все закінчитися.

Так, це було “мале кохання”. Кохання, яке Денис не раз прожив і якщо не брати до уваги невеличкі сльози Адріани, то всі ці кохання закінчувалися цілком спокійно та раціонально, так само, як сотні чи тисячі інших.

Але з Ленкою було все інакше. Їй також подобалося бути з ним, хоча Денис був цього разу другим, хто за нею прийшов і хотів її. Вже було пізно, тим паче, що він міг її мати раніше, тоді, коли вони познайомилися і коли він не звертав уваги на неї. Її теперішній хлопець захотів її зразу, як тільки її побачив, що означало – його кохання було все ж таки рішучішим, отже сильнішим, ніж кохання Дениса.

Денис усе це добре розумів, але що йому залишалося робити, коли його почуття перевершило його розум. Він був тепер на місці Адріани і після того, коли він сказав Ленці, що хоче стати її хлопцем, вона знала про це також. Денисові було важко, та він опанував себе.

Але того, що сталося через тиждень після їхнього кохання, було вже забагато і для нього. Хоча Ленка від нього відмовилася, як від свого хлопця, це було на третій день після їхньої ночі у недорогій піццерії в центрі міста. Денис вірив, що вони ще хоча б один вечір будуть разом. Так і сталося. Приблизно через тиждень після карнавалу відбулася невелика вечірка у квартирі його приятелів, у тих самих приятелів, з якими він колись пив по п’ятницях, і Денис очікував, що на вечорі з’явиться Ленка. Вона з’явилася, і він старався не натискати на неї, бо, на його думку, це було єдиним шляхом, яким він міг її ще здобути. Але Ленка на нього зовсім не звертала увагу, вона почала спілкуватися з іншим хлопцем і за короткий час для неї перестали всі навколо існувати. Денисові не хотілося вірити, що вона здібна перед ним залицятися ще до когось іншого, та це дійсно було так. І коли вони разом танцювали один-єдиний танець і Денис їй сказав, що він хоче бути з нею, вона до нього тільки байдуже посміхнулася і сказала йому, що сьогодні з цього нічого не буде. Його “мале кохання” закінчилось і він, цілком приголомшений, міг тільки дивитися, як вона танцює в обіймах іншого хлопця.

Це був кінець, і йому тепер справді не тільки хотілося плакати, але кричати, хоча він точно не знав, на кого: на них, чи на себе. Але він не кричав, а тільки пішов і ліг до кімнати приятеля, де спав ще один його товариш. І в кімнаті між двома тілами, заспокоєними алкоголем та добрим сном, він слухав недалекі звуки музики і дівочий сміх. Ще рік-два тому Денис ридав би як мала дитина, але сьогодні він уже тільки заплющив очі і намагався не чути та ні про що не думати.

***

Приблизно через півтора місяця після Ленки він зустрів Анну. Пройшло повних три роки, коли він її нарешті побачив. Вони сиділи у невеличкій кав’ярні і дивилися одне на одного.

Вони змінилися, так само, як змінилося все навколо них. Вони говорили про щось, але розмова була якоюсь дивною. Денис не знав, як Анна, але тієї безлічі слів, які він хотів їй сказати, він тоді не сказав, бо, на його думку, це вже не було потрібне.

Він чекав, що він буде прагнути її, що вони будуть кохатися цілий день та ніч, що вони надовго залишаться прихованими коханцями, а пізніше, найщасливішою парою під небом. Нічого, зовсім нічого з цього не залишилося.

Анна для нього стала цілком чужою. Він передбачав, що вона стане впевненішою у своєму житті після того, коли народить дитину, але те, що він побачив, була не впевненість, але якась неприємна, відразлива самозакоханість. Не мало більше сенсу губити з нею час, та Денис все ж таки думав, що вона хоча б трохи зміниться під час розмови. Але вона не змінилась.

Поспішала за дитиною і поспішала додому. Він навіть не дізнався, чи вона дійсно кохає свого чоловіка. Дізнався тільки те, що вона себе не відчувала дуже винною після того, коли його покинула, бо, як уже вона йому сто разів сказала, він втратив її довір’я.

Дениса опанував німий жах. За весь цей час, поки він стільки мучився, стільки прагнув її, вона собі спокійно та задоволено жила без найменшого сумління. За весь цей час, коли він собі казав, що він повинен терпіти, щоб одного дня вона до нього вернулася назад, вона собі про нього і не згадала.

Де поділися її слова про самогубство? Де поділися її слова про кохання? Де поділися її слова, залиті сльозами?

Не було вже нічого. Його єдине “велике кохання” зазнало такого самого вбогого кінця, як будь-яке інше нецікаве, нетривале “мале кохання”.

***

Денисові знову пригадалася Валерія з Києва. Тепер він не знав, де і як вона живе. Зі своєю мізерною зарплатою та зі своєю красою вона могла стати проституткою. Чи вона була весь час з одним, чи була кожний день з трьома, це для Дениса не мало значення. Основне було те, що вона відчуває, коли роздягається у присутності інших очей, коли віддає своє тіло, спочатку рукам, а потім все ж таки знову тілу, чоловічому і прагнучому розкоші, тілу, яке належить тому, хто себе вважає тим, хоча б упродовж тієї нетривалої, але настільки жадібної миті, кому вона повністю піддасться.

Він згадав інших молодих, схожих на Валерію, з їхніми чутливими душами та жалюгідним щоденним життям. Вони жили на грані життя та смерті. Він бачив багато таких, яких дійсність перестала цікавити. Інші цілком втратили стосунок до людей, вони вже нікому не вірили і нічого від нікого не чекали. А ще інші навіть втратили повагу до самих себе.

Але були між ними й інші, хоча вони були майже такі самі, як усі попередні. Змучені, байдужі і може недовірливі, але з очима, в яких інколи блищало сяйво і десь усередині знаходилось слабожевріюче напівмертве кохання.

Вони хотіли кохати, тому що вони були зроджені для кохання, але вони не знаходили сили і ніде не бачили звичайної краси життя, тому що всюди було тільки зло – байдужість, приниженість, заздрість, недоброзичливість, мерзотність, підступність і ненависть.

А кохання, кохання було інде.

Безжурливе, відверте, радісне і молоде було на добре доглянутих пляжах Середземного моря, на свіжій траві міських парків, де можна пролежати цілий день, на великих концертах груп, як Пінк Флойд чи Роллінґ Стоунз, в невеличких кав’ярнях і нічних дискотеках багатих міст Західної та Центральної Європи, в дешевих автах останніх моделей, на дачах і хатах, де немає батьків, але зате є повні холодильники чи кошики з добрим питтям та їжею. Воно було там, де було всього повно і коханці чисті та молоді.

Але й там його не було і “чисті та молоді” бажали покінчити зі своїм життям. Денис був тут і міг собі дозволити більшість цих задоволень, але його незнайомої, “чистої та молодої” тут не було. Може, вона була там, цілком сама, притулена до стіни і з очима, повними сліз, чи десь на вулиці дивилася на хлопців і чекала, що одного разу побачить когось, хто буде наповнений коханням і скаже їй: “Я хочу бути тільки з тобою”.

Може, це буде Денис, а може, якщо прийде день, коли кохання буде також там, це буде зовсім хтось інший.