“Плерома” - часопис з проблем культурології, теорії мистецтва, філософії
Зміст

Володимир Назаренко

ЗАСУМУВАЛИ МАВПИ

Засумували мавпи. Вже зима
на шибах креслить ієрогліф лютий.
Мені не віриш ти, але нема
в моїх словах ні меду, ні облуди.

Минають ночі, крижаніє сад,
як кажани – в хліві сплять кури чорні;
вапном в коров’ячому вим’ї молоко стає,
вугілля пахне допотопним торфом.

Засумували мавпи. Йдуть роки.
Мені ти віриш. Крижаніють вишні.
Щось неземне тіка з-попід руки,
наче дитина...Тихо диха тиша

у нашій хаті, повній порохів.
Ідуть віки. Не віриш...Віриш...
        Гарно
було мені, було мені...мені
гойдатись на тугих твоїх ліанах.

МАНДРІВНІ АКРОБАТИ

Заснуло сонце. Три струни
висять від стелі до підлоги,
сусіди знуджені лоби
вночі собі ламають й ноги.

Мала Міньйона в холодку
стіни бетонної ридає...
Яка бентега! Ізнадвору
хтось в шибу гілочку кидає.

Там клен росте. І я дивлюсь,
і бачу– там, під кленом темним,
стоїть мій любий і тремтить,
і знаки подає непевні.

Арфіст у мене в голові.
Я знаків тих не розумію...
Але іду і відчиняю
парадні двері в веремію.

І пахне осінню рука
коханого, і він так довго
про щось говорить... Три струни
висять від стелі до підлоги.

розсіюється чад, угар...
(Я так тремчу, як ти під кленом).
“Що сталось, люба?”
“Ах, це жар...
арфіст у голові у мене”.

ФОНТАН “САМСОН”

Щодня страшнішає Самсон
і вже на те немає ради –
хіба що осінь тихо вкраде
героя в золотий свій сон.

В чотирикутнику колон
він роздирає пащу леву,
і листя ланки в тишу древню
спадають з тополевих крон.

Безсило цебенить фонтан,
лівійський лев відпочиває,
коли його перемагає
щупавий, мов чернець, титан.
І то видовище жахітне
було б... Але як оберіг
увінчує архистратиг

Ротонду– й можна непомітно
схимерити, мов то запону
ізніме з тайни цього миру –
полоскотать п’яту Самсону,
що роздирає пащу звіру...

* * *

Завчасно я сказав: “Прощай, моя зелена”,–
чи долю, чи себе хотів я одурить...
Але скорилась ти– ти, мов життя, шалена,
слухнянко, прощавай, хай Бог тебе простить.

Добридень, золота! Старечі твої кості
під вікнами риплять. Чи ж довга була путь?
В твоїх сумних очах, глибоких, наче осінь,
повільно осіда зелена каламуть .

Якщо перевелась на світі непокора,
то можна за слівце і не таку купить...
Одначе, я мовчу, мовчу, моя прозора.
І буду так мовчать.
Хай Бог мене простить.