“Плерома” - часопис з проблем культурології, теорії мистецтва, філософії
Зміст

Галина Петросаняк

* * *

Я люблю цю дорогу о півсьомій годині ранку, коли
Прокидається вітер-самітник на лавці в сквері,
В пору життя, коли спати твердо, як не стели,
Коли хочеться відчиняти вже не всі існуючі двері,
А лиш деякі. Мимо колеґіати,
по майдані Шептицького і
До стін святої катедри, за якими завжди світає,
Й піднімають опале листя незмінні підмітачі
вулиці із рисунка Осипа Сорохтея.

* * *

Назавжди залишитися в школі домініканок поблизу Відня,
Молитися виключно українською, сестрам на подив.
Після вечірні іноді писати послання рідним,
Питаючи, як їх здоров’я, і як зродили городи.
Ходити щодня на ринок по Schlossbergstrasse,
Звикнути до достатку, купити авто,
Жити з собою в злагоді, складаючи дяку Спасу
За те, що все вийшло так добре. Й раптом,
Років десь через двадцять, коли вже ніхто не буде
Впізнавати в тобі чужинку, прокинутись на світанку,
Помолитись по-українськи знову ж на подив людям
І, не скидаючи з себе одягу домініканки,
Знаючи добре, що і на що міняєш,
Вирушити в дорогу з наміром не повертатись,
Дивуючи тих, хто не думав, що слово “вітчизна” має
Таку незбагненну місткість.
І самій здивуватись.

* * *

З перспективи пташиного лету вежі і куполи,
Притрушені снігом грудневим дахи незрівнянної Праги
Звели звучати мелодії осіннього дня, коли
Цього міста вина тисячолітні твою тамували спрагу
Далеких мандрів та вражень. Помалу гас
парк на схилі, неначе палітра фрески,
Музиканти на Карловім мості грали осінній джаз,
Стурбований голос жіночий кликав когось по-чеськи.
Й прибульцеві випадковому, що трохи втомився вже,
Ідучи не стільки з нового, як з ніким не знаного світу,
Життя здавалось симфонією Дворжака, чи вітражем
Сецесійним Альфонса мухи в соборі святого Віта.