“Плерома” - часопис з проблем культурології, теорії мистецтва, філософії
Зміст

Юрій Покальчук

Ваґнер

А чому я? Ні, от чому саме я? Соромлюсь? Ніяковію? А чого мені ніяковіти? Я нічого не соромлюсь і нікого тим більше! Теж мені – ніяковію, соромлюсь! Так просто, знічев’я питаю! Між іншим, я квіти продаю, в мене цей час робочий, сеньйоре! Та ні, я від вас нічого не хочу, от лиш, може, купите квіти? Дивіться, які гарні троянди! Ні, купіть, от своєму приятелеві! Не хочете йому, то купіть для своєї дівчини чи він нехай купить для своєї...

А що вас цікавить? Живу, як всі тут живуть. Ви знаєте, що таке Кіноландія? Це ж центр Ріо! Тут все і всі... Ха-ха-ха. Як мене звуть? Чому такий веселий? Я завжди такий, а що? Плакати? Кому потрібний ти зі своїм плачем? А так – всім, будь ласка! Купіть квіточку, троянду для дами, сеньйоре! Скільки років? П’ятнадцять у квітні виповнилось.

Аякже! У нас, в Бразилії, повноліття в п’ятнадцять, це всі знають, та й в усіх країнах Латинської Америки так! А у вас в Європі у двадцять? Ви там у морозах скнієте, без сонця! Як ви там живете, коли холодно? У шістнадцять повноліття? Ну, це ще туди-сюди. А женяться? У вісімнадцять? Я ж казав, що там у Європі всі ґрінґо змерзлі з дитинства, поки ще їхня кров розігріється!!! Ха-ха-ха... Я дещо знаю про цих ґрінґо з Європи, зустрічався з деякими... і не раз.

Ні, я не з Ріо, я з Пернамбуку, а тут живу... Лише два з половиною роки. Сан-Крістован, знаєте цю дільницю? Не знаєте? Та що ви знаєте, ви ж ґрінґо! На скільки ви приїхали? Оце й усього? Тю-тю! Та ви тут нічого й не побачите.

Спортом? Ви що, сеньйоре? Ну, грав у футбол, як усі на вулиці, а до занять спортом нам далеко, це для багатих! Стрункий? Спортивна фігура? Не знаю, Бог дав! Це, мабуть, через костюм здається. Так, у спортивному зручно. От і все. Де взяв посмішку? Що за запитання у вас? Батьки дали, зрозуміло! От дивак ви, сеньйоре, з такими запитаннями! В кіноактори? Аякже, мене тільки там і чекають! Давайте, беріть мене в кіноактори, я згоден, якщо вам здається, що я підходжу, що я привабливий...

Ага, ото-то!!! Поговорити, таких багато, а щось реальне – тут уже й розмови нема.

Чого я приїхав сюди? Мама померла, коли мені було дванадцять. Так, ми жили в Рефісе, столиці Пернамбуку. Ну, а батько... як вам сказати, десь повіявся на заробітки, у мене п’ятеро братів, один тут живе в Ріо, я поїхав до нього, його теж давно немає вдома, на заробітках, то я живу у його жінки... Приїхав місяців на два, а вже понад два роки, як тут...

Причини різні. Почав ось квіти продавати, ніби заробляю більш-менш на прожиття.

Що ще вас цікавить? Живу! Працюю і живу... От і все.

...Я люблю тебе, я так люблю тебе... Я не знав цього. Жоден з нас цього не знав, я ніколи не уявляв собі, що значать ці слова, а зараз, так, зараз, тільки зараз, я нарешті утяв, збагнув у самотності своїй, у відстороненості від світу, хоч і в гущі натовпу, серед якого я живу давно так безмежно самотній, як перша зірка поночі, яка ніколи не зустрічається з іншою... Як я люблю тебе...

...Це безглуздя. Я – божевільний маленький дурний мулат, кинутий напризволяще, просто дрібне смагляве ніхто, сирота-виродок, випадок долі...

Хто знає, може, краще було б, аби мене не було на світі, бо зараз я прокидаюсь кожного вечора від важкого сну, перед тим як, іти на базар купувати квіти, а потім сунути у мій район, у центр міста, в центр великого знаменитого Ріо, ніхто не каже Ріо-де-Жанейро, усі кажуть Ріо... Майже три роки тому це було, мама лежала в труні, і я не міг збагнути, що це вже все, що тепер ніколи не буде того, що було позавчора, що було рік тому, що було завжди. Це завжди ніби розбилось на друзки, що осипались на два боки, на дві окремих купи – те, що було раніше, до... і те, що прийшло потім...

Як признатися, кому признатися, хочеться кричати на увесь світ, хочеться висповідатись комусь, хоч комусь, хоч оцьому клятому ґрінґо, який пристає зі своїми дурними запитаннями, який чогось хоче від мене, чхати мені на нього, але... хоч хтось питає мене про мене, хоч хтось...

Як признатися, кому признатися, кому сказати, що живу в пеклі, що живу, мучусь, що чекаю, божевільний, дурний кинутий хлопчак, чекаю її, бо люблю.

Фернандо з пивного бару поряд з нашим “Амаріліно” тоді забрав мене до себе. В той вечір я думав, що здурію від щему і болю, він побачив це, давно на мене око поклав, я знав, але тут уже вибору не було, я не міг бути сам, мені було байдуже все, хай гірше, аби забутись, аби втекти від себе.

Я знав, що вона не повернеться, ні, не знав, ніколи не думав так, я лиш відчував серцем, відчував і тієї останньої ночі... Все, що виробляв, відбувалося саме тому, що я знав, що ці канікули – назавжди...

Інший час, інша країна, інше місце, інший чоловік...

Фернандо раз по раз забирає мене до себе, байдуже, мені однаково байдуже, я лечу, я падаю в нескінченну прірву, я падаю і ніколи не вернусь назад, хіба що... ні, так не буває... того, що сталося зі мною, також не буває, це мара, кіно, яке скінчилося, сон, якого не було.

Як мене звуть насправді? Освальдо Сезаріо да Сілва. А Ваґнер – прізвисько. Так мене називають усі тут. Не знаю чому. Вже давно так усі кажуть і я звик називати себе Ваґнером. А чого ви так смішно говорите? Перекладіть мені нормальною португальською мовою. Та ні, пробачте, я жартую! А чого він хоче, цей ґрінґо. Він що, журналіст? А з якої газети? З якої країни? А я думав, з Швейцарії. Так, так. Годинник мені навіть подарували, і взагалі, люди з Швейцарії бувають... Ха-ха-ха, як він чудно говорить! Це по-іспанському? А що, він не може нормальної мови вивчитись, коли вже приїхав до Бразилії. Ось мої приятелі з Швейцарії розмовляли гарною португальською мовою. Скільки були тут? Близько року. А цей два тижні? То хай лишається. Вже їде? Тю-у-у-у, ну й нехай собі йде. Нащо він тут потрібний. Що це таке? Книжечка про країну? Це там такі люди живуть? Усі білі?

Є смагляві? А негрів нема? Мулатів, як я, нема? Та мені байдуже, просто цікаво, а так що мені до того. Ну, я пішов, мені працювати треба. Купіть ось краще у мене квіти!

Чому ти продаєш квіти? Любиш квіти? Люблю, люблю, люблю, люблю... Що я люблю, кого я люблю, крім того, чого немає і не буде, крім самотності, і нічних походеньок у барі “Амаріліно”, і понурих офіціантів з їх завченими посмішками до клієнтів. Офіціанти усі геть із штату Сеара понаїхали, а що я пернамбуканець, то вже мені від них не дочекатися допомоги, був би я із Сеара... От Раймундо ніби непогано до мене ставиться, часом навіть поїсти підкине щось з нерешток від клієнтів, а ось розірвалась в мене мотузка, що тримала пакетики з трояндами, ну й оскільки людей у барі було мало, поклав я на одному з крайніх столиків квіти і почав шукати мотузку, аби перев’язати. Аж тут раптом вихопився Раймундо і – геть звідси. Це не місце для твоїх квітів, он, на лавку котися, там порпайся зі своїм майном... Я забрався геть, а вже образився – не те слово! Ну, що йому, шкода того місця чи я йому вкраду щось з порожнього столу... Вони на мене з тих пір злостяться, як ото сталося з тим клієнтом... А що я міг удіяти, коли Шіно тут король. Такий собі ніби ніхто, живе під бібліотекою, тиняється по вулиці Ріо Бранко разом з отим негром, вони й живуть разом, ніби щось і продають тут, у кожному разі негр продає, а Шіно біля нього. Але ж усі ми знаємо, що Шіно професійний злодій, чистить клієнтів довкола по перше число. В бар його однак не пускають, хоч столики стоять у більшості просто на вулиці під навісом, але Шіно поминає це місце, ніби столики бару оточені вогненним колом... Просто всі його тут знають як облупленого, і є домовленість – у барі не зачіпати! На вулиці – то його справа, а в барі – ні! Та досить лише на одного Паоло подивитись, цей за два метри зростом, мабуть, разів у півтора вищий за мене, широкоплечий, могутній мулат, він тут у барі вишибайло, а точніше, ніби офіціант-сторож чи охоронець. Його справа – порядок у барі. Ну і з ним треба миритись передовсім, бо якщо навіть не в поліцію здасть, то й так начувайся! Цей як схопить своїми лапищами отакого, як я...

Тоді й сталося... Шіно завербував Луїса гугнявого, який черевики чистить. Йому лиш одинадцять, сирота, живе отут на вулиці, спить під кінотеатром, у нього десь там ковдра прихована, а де вже він надбав те своє причандалля для чищення взуття, не знаю, тільки я його бачу тут, відколи сам ошиваюсь у Кіноландії.

Єдиний раз зі мною таке скоїлось, а попався і наївся гіркоти й стусанів...

Узявся чистити Луїс черевики одного клієнта тут, у барі, чистить і мені очима сиґнали подає, а я бачу, у того гладуна, якому Луїс чистить черевики, гаман товстезний з кишені стирчить, із задньої у штанях. А сам цей чолов’яга такий тлустий, тарбота з салом, та й годі... Я зрозумів Луїса, ну й знаю ціну – поділиться – третина моя, ніколи не наважувався, а тут... Усе через біль, якось мені було байдуже, що робити... Почав задурювати клієнтові голову – купіть квіти!

Чіплявся, щоб відвернути увагу. Старався як ніколи... Мабуть, забагато, бо фальшиво звучало або хтось збоку все бачив, бо Рейнальдо зацідив Луїсові в пику саме в той момент, коли він, однією рукою чистячи черевики, тягнув другою того товстого гамана із задньої кишені клієнта.

Рейнальдо називає себе ще й Оскар, ми частіше кажемо на нього Оскар, але я знаю, що він Рейнальдо, сеаранець, який вигнав мене з бару, коли в мене порвався мотузок на в’язанці з трояндами. Я на нього недовго злостився, а він на другий день раптом нагодував мене добряче – хтось із клієнтів майже не їв замовленого...

Привіт, сеньйоре! Купіть квіти! Фотографуєте? Будь ласка! Ще раз? А чому б і ні? Як мені сісти? Серйозний? Не буваю? Не знаю, не пам’ятаю, може, й ні! А один фотограф тут якось на площі навпроти міського театру знімав якусь компанію, всі такі поважні, а він каже – щоб вийшла усмішка, треба якесь слово всім казати, щоб губи розтяглися, як в усмішці. Ось, наприклад, всі фотографи пропонують: скажіть “віскі”, а я знаю краще слово! Його питають – яке, а він уже наготував камеру і каже: сідниці – всі як зарегочуть, а він знімає їх! Ха-ха-ха...

І що зараз? Що буде зі мною? Ти поїхала, відійшов поїзд, загуркотів автобус, майнуло таксі... Так, я приїхав у аеропорт, я вдягся у найкращий свій одяг, начепив годинник, якого ти мені подарувала, гарний швейцарський годинник, ні в кого такого немає, зараз хочеться плакати, коли дивлюся на нього, хочеться скинути і розбити його об асфальт, бити й бити... а в наступну мить хочеться цілувати його, потайки, щоб ніхто не бачив, у схованці, в затишку, у ліжку, як завжди, коли вкладаюся спати о шостій ранку, коли всі лише прокидаються, щоб іти на працю, а я вмощуюсь, накриваюсь з головою, притискаючи до щоки цей годинник, і його дотик навіює мені спогад – щем і приємність водночас, і я стомлено засинаю, провалююсь у марення, у сон, де сподіваюсь побачити тебе, як пощастить, або відчути те, що вже не відчуваю понад рік, уже рік і два місяці минуло, я вже знаю, що це назавжди, що ніколи більше, що ні, ні, ні, ні... Хочеться кричати мені інколи оце “ні”, але вже з часом воно слабішає, і я кажу його тихіше, рідше, бо час безжально жене мене геть від моїх спогадів, від мене самого, колишнього, того, хто був тоді... В той єдиний відтинок мого часу я був собою, бо був із тобою, ми були разом... А може, я все це вигадав... такі, як я, ніколи не бувають комусь потрібні насправді, назавжди, на життя... Зараз доходжу болісної думки, що це було лише грою для тебе, тимчасовим періодом... Так, це Фернандо мені сказав, що в ту першу ніч я не хотів ні заперечувати йому, ні стверджувати нічого, я хотів просто забутися, спати, за будь-яку ціну звільнитися від болю і тоскного щему за неможливим... Фернандо – це забуття, це цигарки з маріхуаною, це ліжко на ніч, це об’їдки від когось із клієнтів у їхньому барі... Я знаю, що Фернандо – це і східці вниз, на асфальт, туди, де Шіно, де Лисий, де Кларінда і Альфонсо... де всі, хто ночує на вулицях, хто має лиш ковдру в найкращому випадку, аби вкритися і перебути ніч під магазином, а з одежі тільки те, що на ньому, а з їжі те, що здобуде за день...

Я встаю о третій дня і п’ю ріденьку каву, яку готує мені Марсіа, дружина мого брата, шматок сиру, два помідори, – досить, їстиму потім, на вулиці, на базарі, біля свого, так, так, уже свого за цих майже три роки бару “Амаріліно” і другого “Вермеліно”, який, по суті, є просто продовженням першого, власник тут один, але у кожного своє поле роботи – “Жовтенький”, “Червоненький”...

Я ніколи не замислювався, як називається бар, біля якого я продаю квіти, аж вона колись спитала мене: “Жовтенький” – чому не “Жовтий“ – “Амаріло”, а саме “Жовтенький” – “Амаріліно”, чому не “Червоний” – “Вермело”? Я не знав і спитав Раймундо – Оскара, той теж знизав плечима, помислив, а тоді – всі ж кажуть у нас “кафезіно”, а не “кафе”, коли хочуть кави, так уже в Бразилії повелося, особливо тут, у Ріо, це стиль “Каріока”, так тут говорять, полюбляють зменшувальні назви, але тут заріжуть при бійці швидше, ніж у нас у Сеара, у Форталесі...

О, ці сеаренці такі патріоти, що куди там! Що вже спритні, то більше не буває. Важко когось уявити в Ріо в пристойному місці офіціантом, аби не був він зі штату Сеара. Кажуть, що є сенатори із Сеара, що навіть у якійсь країні був міністр за походженням бразилієць, і, звичайно, виявилось, що родом він із Сеара... такі вони меткі та спритні, я проти них нічого не маю, але я з Пернамбуку, це сусідній штат, ну а сусіди, звичайно, мають що ділити, отож у нас нападають на сеаренців, що вони такі й сякі... Але ж у Ріо я чужий, як і вони, ми разом з ними тут з нордесте, північносхідного сходу, так звичайно називають наш кут Бразилії, наш приморський край, де Фортелеса, Ресіфе і Салвадро – три великі міста Бразилії, що творять ніби трикутник північного сходу Бразилії – особливого стилю, я думаю, найкращого...

Нічого я про це доти не знав, нічогосінько. Що тямити я міг в такому, провчився в школі всього чотири з половиною роки. Моє навчання – все на вулиці, що вивчив там, то й знаю. Мені іноді й тепер, але дедалі рідше сняться вузенькі затишні вулички Ресіфе, тієї старої частини міста, де я виріс, тієї вулички в дільниці Празере, яке називається Ріккідіа, і на ній будинок під номером тринадцять, який таки виявився нещасним, бо мама померла в ньому, коли мені ледь стукнуло дванадцять, а батько, що й так загулював та віявся по заробітках, відтоді й зовсім щез. Уже старші брати мене відправили в Ріо до Хосе Антоніо, і так я став тут жити...

Привіт, сеньйоре, хочете знову квіти купити? А що ви там записуєте? Це такий маленький магнітофон у вас? Ви ще не навчились говорити нормально, як люди говорять? Уже краще, так, розумію, але однаково смішно.

Хто навчив тебе бути таким? Освальдо, хто навчив тебе бути хижим і лагідним, ласкавим і грубим, хто навчив тебе бути чоловіком? Ти ж маленький ще, ти ще підліток, і раптом дорослий, сильний, просто могутній, я думала, ти невинний, як і я, несміливий, маленький, як хотіла... Я не думала, не знала, що це, лише здогадувалась, сама не знаю, що зі мною зараз... Не знаю, що кажу і якою мовою...

Ні, я вже знаю, що було зі мною! Це була вальпурґієва ніч! Це був Ваґнер, так, Ваґнер! Це був політ валькірій! Це Ваґнер! Ти розбудив у мені музику життя, ти народив мене для життя, для польоту, для ствердження себе в собі... ти мій Ваґнер, мій маленький Ваґнер, мій коханий Ваґнер, обожнюю тебе, захоплююсь тобою, тону в тобі, мій Ваґнере, мій, мій, мій... О, скільки в тобі сили, скільки снаги, скільки життя, мій маленький володарю, мій сильний, могутній Ваґнере, мій Зіґфріде, мій, мій... люблю тебе...ще, і ще, і ще, і ще...

Ми, хто виріс на вузеньких вуличках старого міста, там, на північному сході, у Ресіфе чи Сальвадорі, ми, діти фавел, наліплених на узгір’ях Бразилії, а тут юрмляться сотні тисяч людей, що живуть у хатах і хатинках, в хижках і повітках, у комірчинах і будках, живуть будь-як, скніють, ледь животіючи, – тут ми спізнаємо життя, як сонце, ледь воно сходить, ми живемо на вулиці, і спимо де попало, і їмо що попало... Ми пізнаємо одне одного дуже рано, куди там тій Європі, чи й тут, вихованцям багатих кварталів, ми – метиси й мулати, негри і білі, ми – діти вулиці...

Ти хотіла мене невинного, я й сам би хотів, тільки все там було просто і звично, ми шукали одне одного під сонцем, ми знаходили, і нас знаходили наші старші і молодші подруги, наші старші й молодші друзі, а вже куди вело тебе, куди йшла твоя доріжка, то була доля...

Моя вивела до тебе...

Мені здалася смішною, кумедною твоя довготелеса постать, твої окуляри, твоє вбрання, що висіло надто вільно на тобі, сказати б незґрабно, бо ніяк не підкреслювало твоїх жіночих принад, одразу показувало тебе європейкою без віку, туристкою, що шукає зумисної екзотики, вичитаної з книг і на все витріщає очі й вигукує “о-о-о!!!” і може дати на чай кілька доларів, а часом і більше... Я вже знав це, тому, ледь запримітивши тебе здалеку, помчав наввипередки з іншими квітярами, лиш тільки ти сіла в барі, тут-таки, в “Вермеліно-Амаріліно”, я вже був поряд – купіть квіточку, сеньйорино! – ти зняла окуляри, великі темні скла на них приховували півобличчя, і я раптом побачив, що ти гарна, що в тебе дуже гарні великі блакитні очі, гарний рот, надзвичайно приємна усмішка, якась дитяча і беззахисна, і досить пристойна, бодай зрозуміла португальська мова, вивчена, штучна, але зрозуміла...

Ти дивилась на мене довго, проникливо, я засоромився, але базікав далі, ти купила квітку, потім ще одну, потім запросила мене пообідати з тобою, доки прийде твоя подруга...

Минуло з півгодини, коли прийшла подруга, і я раптом розізлився на цю подругу, що прийшла так швидко, але що було робити...

Потім ти навідалась знову, і знову, і знову. Ти купувала у мене квіти щоразу, я вже чекав на тебе, я вже знав, що ти приїхала на два роки в університет у Ріо писати якусь наукову роботу, що живеш у Швейцарії, що не одружена, що приїхала сама, але тут є ще кілька швейцарців в університеті, а інші працюють в Ріо, і ти з ними знайомишся, бо то твої земляки, твоя рідна мова – німецька. Іх лібе діх... я вивчив, це єдине, що я вивчив, а ще – ґут, зер ґут... У мене непогано виходило з цими квітами, напоумила мене сусідка донна Лана, її син продавав квіти кілька років отак, я спершу пішов з ним, потім збагнув, що й до чого, а язик у мене завжди був підвішений добре, в такій торгівлі головне – умовити клієнта, аби купив, я вмовляв, у мене купували, так я став продавцем квітів, продавцем троянд, так нас і називають “росеро” – “трояндники”... Я мав їхати в Ресіфе згодом, але не поїхав, бо все йшло гаразд, бо було мені тут цікаво, навіть весело, бо ти з’являлась майже щовечора, а як тебе не було, то я чергував до ночі, вартуючи, і настрій у мене псувався, як ти не приходила; якось не було тебе три дні, і я думав – щось сталося, і ось ти з’явилась пізно й сама; моя торгівля завжди до четвертої, доки не закриється бар, а тоді поволі додому, десь аж на п’яту, а тоді – спати, завжди лиш близько шостої...

Ти була в сумному настрої, стривожена, якась не своя, я чомусь подумав, що шукала ти поглядом саме мене, коли помітив, що ти сидиш, озираючи бар, на звичному своєму місці за кавою, і підійшов до тебе, ти усміхнулась радісно і якось заклично, запросила повечеряти, замовила мені піццу і коку, а сама не їла, тільки дивилась на мене, я щось розповідав, щось теревенив, нічого не пригадую, тільки раптом ти сказала, що хочеш купити мої троянди, бо тобі завтра потрібні квіти, багато квітів, і хочеш, аби я відніс ці квіти до тебе додому.

Готелик, у якому ти жила, мав два входи, ти жила на першому поверсі, це називається апарт-готель, тут не кімнати, а маленькі однокімнатні квартири з кухонькою і двориком на чотири метри, якщо на першому поверсі, а якщо вище, то з великим балконом, зручно, – не те слово, але мені було боязко заносити квіти, заходити в готель до сеньйори іноземки, портьє зиркнув на мене не бачачи, але таки бачачи... він розумів, і я розумів його погляд, але плювати, вона тут господиня, зараз це її власність ця квартира, веде кого хоче... Ключ був у портьє, але тільки того, першого разу, потім завжди у неї в сумці... а ще ж був інший вихід...

Поставила квіти у велику білу вазу, яка була ніби для цього поставлена на столі, а потім почала готувати чай, з якимись тістечками, яких я зроду не куштував... так, я не поспішав, моя торгівля на цю пору закінчилась, я мав вільний час, я мав на все час... я...

Здогадувався, але ж... знав, що як для неї – то малий мій вік, що вона – леді, сеньйора, а я вуличний хлопчисько-мулат...

Захотіла подивитись на мою руку – яка в мене доля... щось говорила про мої почуття, про довге життя і глибокі прив’язаності, а я відчував її теплу долоню під своєю, її подих близько себе, і раптом поцілував їй руку, і засміявся з ніяковості, а вона обняла мене і пригорнула до себе, і тоді я обхопив її за шию, зазирнув у вічі і поцілував її так, як цілують жінок чоловіки...

Виявляється, на міському театрі, що навпроти нашого бару, написано вгорі на фасаді імена видатних композиторів, серед них є і Ваґнер, ніколи не чув про такого, але тепер називаюсь я Ваґнер, відтоді, з тієї ночі пристало до мене це ім’я, і досі, і назавжди... кожен має на вулиці своє прізвисько, а я – Ваґнер...

Я не поїхав у Ресіфе, лишився у Ріо, бо я тепер був Ваґнер, я жив незвичайним, таємничим, чудовим життям... Кілька перших тижнів мене аж хитало ночами, коли я мав продавати квіти, але я вже старався як міг, бо знав, що після дванадцятої чи першої піду на вуличку Сілвейра Мартіно, пірну у готелик, у кімнату номер три на першому поверсі, і там мене чекатиме вона, де я буду герой, коханий, повелитель, Ваґнер...

Ми вчились разом, одне у одного, бо все, що я знав досі, було ніщо, а все, що вона знала з книжок, було з книжок.

Вона багато розповідала мені про Швейцарію, і про Бразилію, і про Ріо, і про книги, і про себе, і про мене...

Через певний час наші зустрічі стали рідшими, вона більше пропадала на своїй роботі, у неї з’явилося багато знайомих у Ріо, вона пояснювала мені це, а я ніби розумів, але ображався, нервував, я хотів, щоби вона належала мені, тільки мені, тільки...

А якось вона з’явилася у нашому барі в компанії кількох своїх знайомих, і один світловолосий бородатий товстун залицявся до неї, обіймав її, навіть поцілував; я був готовий вбити його тут же, я мучився, бачачи, як хтось обіймає її, як хтось має право бути з нею на рівних, ходити з нею, говорити її мовою... А я?

З того вечора ми не бачилися три дні, аж вона з’явилась і закликала мене до себе, я спершу наговорив їй купу всяких дурниць, а тоді шалів від пристрасті і доводив її до шалу також...

А потім, коли все стихло, вона сказала мені, що їде на канікули в Швейцарію, їде на два місяці, а тоді повернеться знову на рік у Ріо...

Я спершу не міг повірити, а потім почав осягати, що стається щось лихе, це був удар, якого я не сподівався, особливо тепер, у самий розпал наших взаємин, у самий пік... у кожному разі для мене це було так...

Я волів би, щоб вона ходила з цим бороданем, аби тільки лишалась тут, я був згоден на все, аби не припинялись ці ночі і мої очікування, ці мої відчуття...

Я ніби знав.

Але прийшов день, і я допоміг їй з валізами, поїхав з нею в аеропорт, де стояв разом з іншими її друзями, невисокий, стрункий мулат-підліток серед юрби довготелесих швейцарців і якихось інших ґрінґо, ледве стримуючись, аби не заревіти...

Вона відійшла зі мною поговорити вглиб аеропорту, за товсті, мальовані в зелений колір колони у довгому коридорі, і там ми цілувалися до болю, бо ніхто не бачив, і там я попрощався з нею і пішов геть, стримавши сльози лиш до тієї миті, поки вона одійшла до своїх друзів. Вона прощалася з ними, а я стояв у тому коридорі на другому поверсі приміщення аеропорту, і сльози текли в мене по щоках від ядучого болю, і крізь них я вдивлявся у літак, до якого вона пішла, за мить щезнувши на сходах, що вели у нього, а тоді літак скерував на смугу і поїхав, а потім злетів і щез у повітрі, мов сон...

До цієї миті минуло чотири місяці з тієї першої ночі, майже чотири місяці... Вона напрочуд погарнішала за цей час, стала енерґійнішою, життєвішою, поправилась і в тілі, бо раніше видавалася надто худою, і усмішка в неї ставала дедалі м’якша і таємничіша, обличчя округлилось, щоки налились рум’янцем, і рухи стали м’які, лагідні, теплі, і обійми глибокі, і груди налилися пружністю, і я згадував уже потім, в останній місяць наш початок і не міг згадати, якою вона була тоді.

Але в останній час вона часто мовчала, обіймаючи мене, подовгу вдивлялась у мене, часто я прокидався, коли вона дивилась на мене сонного таємничо, багатозначно, без пояснень...

Привіт, сеньйоре! Ви знову тут, на старому місці? Ні, я повертаюся з кіно, сьогодні у мене вихідний, я ж казав! Ні, я проспав, вибрався у кіно на сьому годину, а був тут пів на сьому. На п’яту? Ні, на шосту ми домовились. Ну, та гаразд! Ви сьогодні з дамою? А де ваш приятель? Він якийсь неприємний... Та ні, мені байдуже, але з вами мені краще розмовляти, ось і з нею також, а той, ваш друг, дивиться на мене, як на муху чи папугу! Не можу з ним говорити... Ви вже краще говорите по-португальськи, так і навчитеся потроху... Коли ви їдете? Вже так скоро? Приїдете через півроку? Е, знаєте, нічого певного в житті немає. В мене були друзі в Швейцарії, я вам казав, ну, була одна знайома дівчина, леді, та теж казала, що приїде через два місяці, на канікули поїхала у свою Швейцарію... Я чекав її два місяці, а потім ще два, ось уже рік і три місяці чекаю...

Що буде зі мною через півроку? Не знаю, сеньйоре. Ви теж не знаєте, що з вами буде? Ніхто не знає, життя – дуже складна штука! Всяке може статися, особливо те, чого ніяк не чекаєш! Я думав, їду в Ріо на два місяці, ну на три! А ось уже третій рік тут кручусь, бачите!.. Мабуть, поїду знову в Ресіфе, треба вчитись, піду в п’ятий клас, я ж його не закінчив, лишився тут і в школу більше не пішов... Чому лишився? Як вам сказати? Так повернуло життя. Вже був готовий їхати назад, аж тут – раз, і все – вже я нікуди не їду, вже живу в Ріо, продаю квіти, просто живу...

А ваша подруга бразилійка тут живе, в Ріо? Звідки? З Парани, з Півдня.

Та облиште, нащо я вам потрібний, будете ви мені писати? Ось із Швейцарії й то не надійшло жодного слова! Поїхали люди – і все тут! А ви будете писати якомусь “росеро”, висилати фото? Так не буває!

Напишіть, будь ласка, чому ні! Листівку? Я вам відпишу теж. Так, цей годинник. Хочете подивитись? Швейцарський! Так, рідкісний, я такого ні в кого не бачив. Це справжній, не штамповка. Мені ті мої друзі, швейцарці, багато подарували, як їхали...

Та ні, мабуть, уже не приїдуть... Тому я поїду в Ресіфе? Ні, час пройшов, треба десь заземлятись. Та й учитись треба... Мені набридло тут, у Ріо. Друзі? Які тут друзі? Отой, з пивного бару поруч Фернандо? Та ні, це не друг, це... так, приятель, підгодовує мене часом.

Раймундо – хороший чоловік, тільки ото раз прогнав мене, то я тоді так його лаяв, а загалом він добрий, також мене підгодовує. Сторож Паоло, цей-то якраз справедливий, хоч і суворий! Але я знаю, коли щось, до нього завжди можна звернутись по допомогу... Еге, в нього метр дев’яносто вісім зріст, а плечі які – з ким хочеш справиться...

Але це все не друзі, сеньйоре, це приятелі, якщо так можна сказати, але якщо я завтра зникну, пропаду, помру, вони не дуже то й помітять, бо таких, як я, тут сотні вештаються по вулицях, розумієте. Це – Бразилія, особливо тут, у Ріо, треба жити для себе... Ні, є всякі люди... ви ж бачите, тут будь-хто на вулицях, он повії стоять, травесті вигулюються, п’яниці, наркомани і таке всяке... Теж люди?

Ось ви завжди мене розпитували в ті дні, коли я квіти продавав. Я тоді не мав, а от сьогодні маю час, не поспішаю, навпаки, готовий поговорити, а ви лиш зі своєю приятелькою говорите і ні про що мене не розпитуєте, я сам балакаю... Смішно, ні?

Що я хочу в житті?

Не так багато. Хату, роботу, гроші заробляти пристойні...

А більш за все?

А ви самі, сеньйоре, знаєте, чого ви жадаєте найбільше?

Ви не скажете правди, і я не скажу!

Як признатись і кому, що я став інший, відколи тебе нема, я вже інший, не той, хто був, не в ті двері зайшов, не туди вийшов і виростаю, вже другий рік виростаю, тільки живу й далі ностальгією, спогадом, настроєм, болем і самотністю, дикою, гострою самотністю, в якій одна думка, одне відчуття – тебе люблю, жадаю тебе, моя леді. Ти щезла, тебе нема і не буде, я вже знаю – не буде, я самотній, я приречений на самотність, не можу знайти нікого, ніякого погляду, не те що дотику, який би мене прихистив, прийняв мене всерйоз, який би хоч якось та нагадав минуле, аби хоч відгукнулось щось усередині мене з того нашого колишнього, чого нема й не буде, що зникло, згоріло, зітліло, і я волочусь вулицями, викручуюсь, блазнюю, знущаюсь сам із себе, засинаю з болем, затискаючи у жмені швейцарський годинник, хапаюсь за цигарку, за маріхуану, спокушаюсь гостиною Фернандо або звабами Шіно, шукаю когось, хто би хоч трішки бачив мене в мені, просто мене, хто був колись тим... Ваґнером, твоїм Ваґнером, хто народився іншим у твоїх обіймах, хто божевільно живе два роки в чужому Ріо, в чужій родині, де ледве перебуває ніч, а точніше півдня, аби решту доби провести на вулицях Ріо, чекаючи тебе, чекаючи тебе, чекаючи тебе... другий рік уже чекаючи, вже відчай змінився втомою, вже б хоч щось, хоч хтось, хоч якось, аби забуття... Хоч би цей ґрінґо, в якого погляд уважний і очі добрі, який почав розмовляти зі мною як людина, яка бачить мене, хоч би цей тут лишився, хоч би хтось, але він теж їде через півроку, а я стану за цей час ще іншим, що буде, де буду, не знаю... немає мені місця, ніде немає мені місця, яке було б моїм, всі місця зайняті іншими людьми, іншими почуттями, всі стільці зайняті, нема мені де сісти, тільки ходити, тільки вештатись вулицями, продавати квіти, чекаючи... що прийде хтось, хто побачить мене, хтось, в чиїх очах відіб’ється, як у дзеркалі, мій відчай і моя неймовірна втома, і хто прийме мене таким, як я є, прийме, обійнявши, нагодує, прихистить, хто хоч на мить назве мене своїм Ваґнером...