“Плерома” - часопис з проблем культурології, теорії мистецтва, філософії
Зміст

Від редакції

Перший апогей енциклопедичної форми розміщення знань випадає на другу половину XVIII ст., коли універсальна цінність т. зв. “об’єктивного наукового знання” практично ніким не ставилась під сумнів: Sauver c’Eest Pouvoir! З часом, коли екзистенціальне світобачення зруйнувало знак конґруентності між наявним та розумінням, енциклопедичні практики були віднесені до марґіналій утилітарного використання. Постмодерністична епоха актуалізує енциклопедію як спосіб для окремої індивідуальності протистояти глобальному інформаційному просторові, самі масштаби котрого статистично відчужують людину від ситуації інтелектуального панування. На зміну академічній енциклопедії, з її смішною претензією “все охопити” і пасивно віддзеркалити, приходить войовнича персональна (деміургічна) енциклопедія воліючої влади особистості. Така енциклопедія вільна від забобонів маніфестальної неупередженості і спокус універсалізму. Її завдання: бути знаряддям, що за його допомогою особистість-деміург розпросторює свій персональний світ символічних сталостей та відносин на соціокультурний терен середовища, країни, людства. Людина мистецтва сьогодні тим більше приречена на творення персональної енциклопедії.

Тож не дивно, що 1996 року енциклопедична ідея набула форми проекту Української енциклопедії актуальної літератури “Процес”, авторами якого стали Володимир Єшкілєв, Юрій Андрухович та Юрко Іздрик. Як і всі варті уваги мистецькі проекти, “Процес” виник не раптово, а довго визрівав з метафізичної зернини, посіяної вищими силами у благодатний ґрунт Станіславського феномену. Етапом цього визрівання став, зокрема, проект “Глосарій”, матеріалізований Іздриком та Андруховичем як третє число часопису “Четвер” (1992 рік). Амбітний проект “Процес”, що передбачає добротне видання у двох томах, не може бути реалізований без значних фінансових підстав. Тому, коли у 1997 році з’явилась, завдяки Міжнародному фонду “Відродження”, можливість здійснити проект бодай частково, у журнальному варіанті “Плероми-3”, автори проекту зважились на МУЕАЛ.

Сподіваємось, що Мала енциклопедія стане сходинкою до втілення проекту в координатах, накреслених 1996 року. Читачі МУЕАЛ, напевне, вибачать авторам енциклопедії відсутність багатьох безперечно потрібних статей, – як персоналій, так і теоретичних. Ці статті обов’язково увійдуть в майбутньому у глосарійний корпус УЕАЛ “Процес”. Ті, хто буде читати матеріали енциклопедії, повинні також пам’ятати, що креативна складова МУЕАЛ має ознаки як академічного, так і деміургійного способів творення номінативно-змістового простору. В теоретичних статтях, що передують глосарійному корпусові, присутня концептуальна полеміка, яка, на думку авторів МУЕАЛ, не тільки не шкодить проектові, але надає йому ще одного цікавого виміру: наявність внутрішнього субдискурсу. Автори також свідомі того, що будь-яка енциклопедія застаріває у момент її написання і ніяка деміургійність не спроможна подолати цього сумного парадоксу.

Передмова до другого видання

Завершуючи влітку 1998 року працю над “Плеромою-3”, редактори-упорядники проекту планували знов повернутись до енциклопедичних вправ бодай через 5-6 років, уявляючи це повернення яко сподівану реалізацію анонсованої тоді ж Української енциклопедії актуальної літератури “Процес” (див. редакційну передмову до першого видання). Непередбачено висока хвиля читацького зацікавлення проектом (і, відповідно, така ж хвиля ринкового попиту на книжку) змусила відкоректувати ці плани.

Упродовж двадцяти двох місяців, що минули від часу появи у книгарнях “Плероми”, редакція зафіксувала 119 відгуків та коментарів до проекту у вигляді рецензій, полемічних трактатів, рефлективних та інтерпретаційних глос, друкованих зойків, літературних доносів, радіо- і телеповідомлень, web-статей. Окрім українських рефлексантів, Малу енциклопедію помітили і незле поцінували оглядачі в Росії, Польщі, Франції та США. Не стане перебільшенням твердження, що “Повернення деміургів” насьогодні є якщо не бестселером, то одним з чинних номінантів на звання найрезонанснішого українського книжкового проекту останніх років.

Панорама літературних та навкололітературних рефлексій на енциклопедію строката і повчальна. Редакторам-упорядникам вельми втішно констатувати, що їх проект виявився своєрідним лакмусовим папірцем для провокативного діагностування сучасного стану вітчизняного літпроцесу. Першим, у грудні 1998 року, здогадався про можливість такої функції МУЕАЛ Іван Ципердюк. Він припустив, що саме реакція українського літзагалу на “Плерому-3” допоможе виявити, чого ж насправді цей загал вартий. Мушу констатувати – реакція була якщо не високодуховною, то, принаймні, оперативною, різноманітною і войовничою рівно настільки, щоб ні в кого більш не виникло сумнівів щодо існування широких літературних кресів, не зачеплених поки що рептильним спілчанським змертвінням. Одночасно не виправдались прогнози щодо неможливості уведення до інтертекстуального Салону буцімто остаточно загорнутої у неонародницький саван вітчизняної літератури: “Те, що для простої невченої людини – біле, для івано-франківського інтелектуала – вже рябоє”. “Дискурсивно-дефелаційна деміургія “Станіславського феномену”. – “Україна молода” 22.10.98). Рябоє, добродію Бриниху! Ще ж до того – “живоє”. Зачепили – намагається вкусити і втекти з тісних шухлядок класифікації.

Про спроби вкусити: якщо відкинути нав’язливі та малообгрунтовані звинувачення у провінційності (особливо кумедні з вуст київської, такої наскрізь столичної, публіки, що досі на повному серйозі досліджує “смолоскипівські” антології на предмет знайдення там літератури), то виявиться, що всі розбірливі і безособистністні претензії до МУЕАЛ (тобто мінус “Є. Баран з товариством”, там усе зрозуміло) легко запаковуються до трьох кошиків. На першому написано: “відсутність коректності і знавісніла регіональна упередженість”, на другому: “наскрізний і бездуховний постмодернізм”, на третьому: “анти-постмодерністський пафос, себто війна з вітряками”.

Світлана Матвієнко і Ростислав Семків, автори першої за часом публікації, великої оглядової статті, присвяченої енциклопедії, здивувались “відсутністю коректності в захопленому роздаванні ролей гоблінів та ельфів, де “креатор”, маємо таке враження, керується лише фактом належності та ступенем віддаленості від Станіславова” (“Критика” 12’98).

Якби за ті два роки, що пройшли від часу появи МУЕАЛ хтось київський, харківський, донецький, львівський, або з іншим ступенем віддаленості, запропонував бодай більш-менш цілісну інтелектуальну альтернативу “Поверненню деміургів” з виразною концептуальною інтерпретацією сучасних проблем літпроцесу і, зокрема, тих процесів, що відбуваються у середовищі наймолодших генерацій, тоді б, напевне, головному редакторові “Плероми” довелось post factum вибачатись за передчасне проголошення унікальності “Станіславського феномену”, а може й за ТР-гоблінів і ПМ-ельфів також. Але ж на всіх віддаленостях все чомусь мовчить... Хіба що побільшало верескливих гоблінів і соборне гоблінство, гальмуючи своє сучасне і конкурентоздатне, остаточно відкрило шлях переможному іншомовному маскульту.

“Славетна українська актуальна література. – констатує Катерина Ботанова, рефлексуючи на спосіб прочитання третьої “Плероми” київським “бомондом”, – виявилась нецікавим пилом часів, порівняно із невмирущим постмодернізмом. Адже хто тепер, особливо після дискусій, суперечок та критичних статей, може сказати, що йдеться про українську літературу? Аж ніяк. Дратується нарід із двох набагато більш поважних питань, ніж ця сама література, як-то постмодернізм (хай йому грець!) та “станіславівський феномен” (з легкої руки його менів)”. (“Література плюс” 5-6’99). Коли натрапляєш на такі відверті свідчення, виникає питання: якої ще аналітики потрібно “столичним” та їже з ними інтелектуалам для діагностування “селянського синдрому” у центрових структурах українського літпроцесу, якого знамення? Падіння комети на дах Інституту літератури чи пострілу з Глиняного Кулемету по штаб-квартирі НСПУ?

Іноді навіть здається, що тотальне “перепризначення понять” (див. відповідну статтю МУЕАЛ-2) тут безповоротно відбулось і під гаслом “коректності” в сучасному дискурсі віддавна мешкає звичка сільського інтригана не сваритись з вуйками, бо потім, у шаршавий час ранкової потреби, “ніде буде сто грамів випити”. “Повернення деміургів” і у другому своєму виданні на коректність такого штибу не претендує, так само, як і на “столичність” зазначеного вище калібру.

Від початку проект МУЕАЛ передбачав декілька унезалежнених один від одного “рівнів” прочитання. Цю літмасонську стратегему помітила і розкодувала Марія Микицей: “...Не дуже грамотні можуть просто розглядати малюнки та фотографії, середньо і вищо грамотні – здолають “Глосарійний корпус” і зрадіють чи обуряться від прочитаного, і, нарешті, найвищишо грамотні – все зрозуміють з “Повернення деміургів” Єшкілєва та “Повернення літератури” Андруховича і згодяться чи не згодяться з ними, що буде залежати, за однією із запропонованих версій, від “внутрішніх енциклопедій” інтерпретаторів”. (“Світ молоді” 23.10.98).

Існує тяжка підозра, що прочитання “Повернення деміургів” на рівні “найвищишо грамотних” ще десь попереду. Підставою для неї може слугувати хоча б такий витяг з полемічної філіпіки одного з літературних сановників – Григорія Штоня: “ Режисура цього мовлення шита білими нитками: Єшкілєв проти постмодернізму, Андрухович – за, а в підсумкові маємо те, що й належить мати: актуальна українська література – це вони. Чи насамперед вони. Які для того й затіяли цю акцію, щоб підняти в ціні акції власні. Ними ж і виготовлені. Ще й на кошти фонду “Відродження”, який ніби не оплачує різних витребеньок”. (“Літературна Україна” 19.12.99).

Здається, що ті в літофіціозі, кому за посадою “положено” бути найвищишо грамотними, нині так життєво позвужені і так збуджені фінансовими термінами на кшталт “акція” і “фонд”, що вже давно не мають потягу до читання фахових книжок і, від того, загрозливо відстали від контексту сучасного літературознавства. Тому й пишуть: “...модернізм є органічним дітищем позитивізму; з останнім ні наша Леся, ні Винниченко, ні навіть Джойс чи Кафка не воювали, а всього лиш засвідчували здатність озброєного його набутками розуму ставити на місце, приміром, у чомусь завжди спекулятивної гармонії дисгармонію ба й абсурд”. Що ж, утримаємось від наразі зайвих коментарів і порадимо добродію Штоневі частіше переглядати малюнки і фотографії. До речі, якійсь “Василь Сорока”, роблячи таку обсервацію, не полінувався порахувати кількість світлин із зображенням Андруховича. Нарахувалось аж шість(!) штук (насправді сім). Обуренню не було меж. Знов Дж. Р. Р. Толкієн виявився точним у бестіарії – Сауронові посіпаки таки дійсно дощенту позбавлені почуття гумору. І це не останній курйоз, пов’язаний з рефлексіями на енциклопедію.

Так, ще один титулований вчений з Інституту літератури – д.ф.н. Микола Сулима, відклавши на якійсь час і свої мовоохоронні баталії з телевізійним каналом “Інтер”, і свій предмет дослідження (давньоукраїнську літературу), вирішив застерегти овець літературної отари від підступних плеромічних вовкулак: “Насторожують визначення на кшталт “сита гра з текстом”, “сита інтелектуальна гра” (див. статті: Бродський Йосиф, Жадан Сергій) – згадується давнє-давнє “джаз – музика ситих”. Лишень не ясно, кого ж тоді упорядники відносять до аскетів – чи не Андруховича, зображеного на с. 26 (фото справа)...” (“Слово і час” 2’2000). От до яких глибин пам’яті приводить іноді просте роздивляння світлин на марґінесах МУЕАЛ... Керівник проекту, котрий значно молодший за пана Сулиму, і гадки не мав, що в когось слово “ситий” може викликати суто негативні асоціації, навіяні, певно, спогадами про продуктові нестачі повоєнної доби, і – нічтоже сумняшеся – використовував “ситість” як позитивне означувальне для ситуації феноменної повноти мистецької гри. Констатую: не передбачив – нам нє дано прєдугадать...

До переліку рефлексійних чудасій можна віднести і оглядову статтю киянки Інни Булкіної “Літературні журнали України у пошуках жанру” у мережевому часописі “Русский журнал” (18.07.99). Web-критикеса, зокрема, пише: “Розкішно виданий (тут вже жодних комплексів щодо “ситості” – нова генерація! – В. Є.) третій номер часопису “Плерома” (що кілька років до цього не виходив – певно всі гроші і сили пішли сюди, або як тут говорять, “весь творіг в один пиріг”) є черговою спробою ПМ-енциклопедії. Це не жарт, “Плерома” насправді має підзаголовок “Мала українська енциклопедія актуальної літератури”, до того ж “Плерома” – не перша спроба у цьому жанрі. За рік до неї приблизно стільки ж шуму наробила “Енциклопедія нашого українознавства” Володимира Павліва і Олександра Кривенка, але та була у жалюгідному жанрі “завчасних енциклопедій”, хоча вбогий словник “нових українських енциклопедистів” нагадував глосарій Володимира Єшкілєва. Щоправда, виходить на те, що Єшкілєв прочитав на одну книжку Ролана Барта більше – щось під назвою “архітекст” (певно гібрид “архетипа” з “гіпертекстом”) з “енциклопедії” Кривенка-Павліва відкочувало до “Плероми”. Але Єшкілєв пише “архетекст”. Теж не бо зна що, але принаймні без алюзій на ленінські марґінеси.”

Не будемо присікуватися до панни Інни з приводу того, що гасла “Архетекст” в МУЕАЛ немає. Є гасло “Метатекст”, а також у статті “Конституативні дискурсів тексти”, наведено – одною згадкою на весь Глосарійний корпус – слово “архетекст”. Зрештою, надуважне (аж до знайдення потрібного слова на 300 сторінках!) вивчення твого витвору опонентами завжди залишає приємне враження. Набагато кумеднішою видається впевненість шановної слухачки Лотманівських семінарів щодо неможливості органічного поєднання альманаху та енциклопедії. Скільки вже трива та горезвісна “ситуація постмодернізму”, але високоосвічені адепти фарисейськи потрактованого культурного канону все ще тягнуть арію Радянського Гостя: “Нізззя!!!”, все ще намагаються кожне нове явище виміряти шаблоном, виготовленим в часи Прекрасної Епохи, коли джез був ще музикою ситих... Патологія методологічного консерватизму у вітчизняній культурології – ще один діагноз (чи не найсумнішій) від деміургів що повернулись.

Рецензійний шторм, здійнятий МУЕАЛ у тихому болоті українського літпроцесу надихнув оглядачку московського часопису “Дружба народов” Наталію Ігрунову на таке риторичне запитання: “Мимовільно замислюєшся: а може, Володимир Єшкілєв прав, коли наполягає: “Напевне, всі літератори в Україні відчувають, що існує декілька українських літератур, несумісних як в естетичному плані, так і у сфері особистих стосунків між літераторами”. (№ 12’99).

Питомо сюрреалістичне, маніхейське видиво розрубаної гетероглосією культури, коли спосіб мислення кінця 20-го століття побутує поряд з ментально-дискурсивними парками Юрського періоду, матеріалізується у не менш сюрреалістичні ситуації. У квітні 1999 року у Львові відбувся судовий процес, під час якого тексти МУЕАЛ використовувались захистом для доведення невинності письменника Юрія Винничука та місцевої газети “Пост-Поступ”. Позивач (Львівський відділ Союзу Українок) домагався – і, зрештою, домігся – матеріального відшкодування за моральні збитки, нанесені жіночій організації постмодерним(?) жартом Винничука. Жарт полягав у газетному повідомленні про встановлення за ініціативою Союзу Українок у Львові пам’ятника “Роксолана під султаном”. Шеф-редактор “Пост-Поступу” з “Плеромою” в руках доводив суддям про наявність у Львові ПМ-дискурсу, про стьоб, як суверенний спосіб літературної самореалізації, про особливості творчого методу Юрія Винничука. Судді натомість постмодернізм проігнорували і присудили виплатити союзянкам 2000 гривень відшкодування. Редактори-упорядники переконані, що, якби судді мали більше часу та наснаги для прочитання “Повернення деміургів”, вони не були б такими категоричними...

Цим оптимістичним припущенням завершуємо парад чудасій та курйозів, породжених зіткненням лабіринту-енциклопедії з лабіринтом-світом. З плином часу породжене все більше нагадує самостійний лабіринт. Жанрові обмеження передмови дозволили нам пройти лише кількома його завулками.

Справедливість вимагає констатувати великий обсяг корисних порад і пропозицій, які були висловлені рефлексантами і ретельно занотовані редакцією МУЕАЛ-2, що завжди відкрита для неупередженої конструктивної критики.

Зокрема, вже згадуваний Микола Сулима запропонував цілий список глос, потрібних, на його думку, в енциклопедії актуальної української літератури. Деякі з них (“Голобородько”, “Григорів”) уведені до другого видання Глосарійного корпусу. Разом з тим, вважаємо деактуалізованими такі названі Сулимою феномени, як “Херсонський науковий центр по вивченню аванґарду”, “часопис “П’ята колона””, “Житомирська поетична тусовка-94” тощо. У передмові до першого видання зазначалась концептуальна нехіть редакторів-упорядників. Ця нехіть спричинилась також до викреслення з МУЕАЛ-2 тих персонажів літпроцесу які, з тих чи інших причин, випали з актуального дискурсу.

Натомість з’явились статті, відсутність котрих у першому виданні була, вважаємо нині, небажаною: “Стус”, “Мельничук”, “Калинець”, “Подерев’янський”, “Кожелянко”, “Вінграновський”, “Інтернет-література”, “Школа літературна”, “Феміністична настанова” тощо. Внесено зміни, доповнення і виправлення до більшості інформативних глос.

Наостанок повідомляємо читачам про початок реалізації проекту інтернет-версії “Повернення деміургів”. Редактор львівського часопису “Ї” Тарас Возняк люб’язно погодився розмістити МУЕАЛ-2 на сайті www.ji-magazine.lviv.ua, за що редакція “Плероми” щиро вдячна.

Володимир Єшкілєв