“Плерома” - часопис з проблем культурології, теорії мистецтва, філософії
Зміст

Оксана Забужко

Постскриптум. Поема-лист

1.
В перших рядках сповіщаю, милий: любов минула –
Мов, повагавшись, скотилася в лунку більярдна куля
(Вічнозелений газон потертого плюшу,
По якому гонить сліпий кийок круглі, ствердлі од страху душі).
Кожного ранку, замість гімнастики, лежачи в ліжку,
Вмикаю в уяві твої очі сіамської кішки,
Шляхетний профіль, роздвоєне підборіддя
(Мов копито! – як писала одна із мого поріддя), –
І, на довершення вправи, тебе висвітлюю голим.
Вислід – блискучий: зовсім не чую болю.

2.
Другим уступом дозволить сповістити: весна настала.
Маймо надію, цим разом уже на стало –
Більше дощів не буде, й на повний об’єм леґенів
Стане синього неба й рослявих легінів
З губами, що однімають і сон, і втому –
І світлосяйну пустку лишають потому.
В нас із тобою було інакше, а як – згадати несила:
Ніби свинцевим дробом пам’ять запорошило.
Я й зими не пригадую зовсім – лиш очі сльозило білим.
Цілу зиму-бо мала виснажливу працю: тебе любила.

3.
Відпущаєши нині, – кажу неживими губами.
Можу йти на всі сторони світу – ну хоч би до Алабами,
Подавати пиво у придорожнім барі
І чекати, що хтось заграє на банджо, то пак на гітарі
“Не плач, Оксано”... Такої свободи, милий,
Не побажаю жодній із тих, що тебе любили.
Можна листів не писати, і Господа не просити
Простити тебе за любов, тобою убиту,
Можна вступить до кляштору (якщо, звичайно, не пекнуть!) –
Можна навіть зустрітись з тобою. Скажімо, в пеклі.

4.
В цій країні, де я тепер мешкаю, штири відсотки люду
Вірять, що будуть у пеклі, – ну значить, напевно будуть.
Щодо мене, то я вже була. Й не в одному. Либонь, так треба –
Перейти через всі (це ж їх скільки?), щоб вийти в небо.
Жаль лиш, в кожному щось із себе лишаєш, а це погана прикмета,
Та й негарно, як десь на стільниці цинкованій шмат поета,
Мов зопсутий окіст ягнячий, вкривається шмарклями слизу
Й бірюзовими перснями мух, і хоч як зализуй
Відбатоване, доки загоїться, – так остаточно й не знати:
Коли доплуганишся в небо, чи зможуть тебе упізнати?

5.
Правда, є іще звичка – в усьому пошукувать смислу.
В необжитім безпросторі – як павутинка, зависла
Між землею і небесі індіянського літа
(От і все, що лишилося по індіянах!), – все прагну укмітить,
Мов стібками, крізь ясність снів і крізь яву сонну
Перепущену – нитку знаків: нічний дзвінок телефонний,
Що зривається, в пітній руці зоставляючи мертву трубку;
В несподіванім домі твоя афіша; відтерплі вві сні зарубки
На поваленім стовбурі пам’яті: голос, кімната, запах...
За цим всім щось стоїть, але що – не вмію сказати.

6.
Не у тебе питаюся, милий, – у долі: чого ти хочеш?
І пощо мене й далі обманками вперто морочиш,
І про що ця морзянка сиґналить мені крізь пустиню
Самоти, у якій – непроникні для голосу стіни?
Я сама не люблю цеї жінки в свічаді навпроти:
Вертикальна бганка в міжбрів’ї, обвисла лінія рота,
Істеричні сплески завзяття і довгі, глухі провали
(Забуває, про що говорила, коли перервали...) –
Якщо ти від початку її у мені розгледів,
Чи не краще було в зоопарку любити білих ведмедів?

7.
Але годі. Вже в згадці відновлено різнобокість
Місць, де були ми вдвох: з них відтала блискуча окидь
Твоєї присутності (досі всі кадри я брала
Під одним лиш кутом, залежно, зліва чи справа
Був тоді ти). А тепер – мов ширяючи над землею,
Бачу згори нескінченну осінню алею,
Мокрі лавочки, рослі голівки похнюплених айстр від Олеся,
По доріжці простягнені тіні довготелесі
Чоловіка й жінки (вони мовчать), – тільки голос, од усміху карий,
Обертається їм услід: “Подивись, яка гарна пара!”.

8.
От дивлюсь на тих двох – і сама відчуваю ніжність:
Чоловік був поблажливий. Жінка була капризна.
У нічнім ресторані смішного маленького міста
Гримотала в бляшанки звуків музика троїста.
Їм усюди знаходився вільний столик. Усюди,
Де з’являлись вони, їх проводили поглядом люди,
Розвидняючись на виду, і повії із пияками
Затихали на мить – завороженими дітваками.
А тепер там чорніє виям, мов згас посвітач у ніші.
Трохи жаль мені світу, в якому зробилось темніше.

9.
Знаєш, скільки себе пам’ятаю, я завше хтіла,
Щоб смагою справдешня пристрасть губи позолотила,
Щоб з-під ніг коханців в ході – ураганний вітер зривався,
І вихрило майдани і юрби шаленим шопенівським вальсом!
Щоб грозове повітря огненними зміями трісло,
Пропікаючи гострим озоном плісняві мислі! –
Я хотіла такої любови, котра єдина
Оновила би світ від бридоти, – і в тому була гординя.
І тому добирала мужчин, як князенко коней на стайні:
На якого положить руку – той вже не встане.

10.
Не конева вина – підупасти в дорозі на нозі,
А вина верхівцева, що коні його не носять.
(Вибачай за фольклорність стилю – а як інакше
Маю висловить те, що належить вгорнуть якнайм’якше?).
Я недурно тебе обрала – ти одинокий
Не прогнувся в колінах, а просто вивернувсь боком –
Обдираючись в кров, та на повнім розгоні чвалу:
Поки я ще, припавши, нестямно тебе цілувала, –
А уже летіла, скинута долі в проскоку бистрім:
Животом – на паркан, з висоти – на штахетні вістря...

11.
(Той паркан був насправді. Він був – церковна ограда.
Сутеніло, коли ти зненацька скрутив з автостради
(Тільки жовна під шкірою грали) – на путівець бакаїстий,
У такому мовчанні, неначе замислив убивство.
На горбі постала стара церковця (де кровця впала...) –
Чорна озія в небі, що ще відливало опалом.
Там ми мали б вінчатись і наших дітей хрестити –
Але темно було, й не було нас кому впустити.
І, округливши спину, мов в щось попереду ціливсь,
Ти рвонувся назад до авта – а я в ограді лишилась).

12.
Так і ходжу звідтоді – неначе звір у вольєрі,
В бароковім литві решітки, звідкіль залютовано двері:
У Борисполі, в залі відльотів, о п’ятій ранку,
У червонім, як крик, пальті, остовпіла подорожанка
(Все життя – в двох валізках: дитинство, вірші і осінь),
Я стояла сама – аж, здається, стою там і досі.
Я своїй країні була – що тістечко з кремом
На сім діб як порожній шлунок: вона вичищалась від мене.
Оголошено рейс, і потягся народ на посадку,
І бряжчала у тлумі круг мене незрима моя оградка.

13.
Що ж – прощай, і якщо назавжди... – як писав був один бритієць
(Всі слова рідномовні, як центи, кудись закотились –
Втім, їх, може, і не було, бо ж відомо: в наському слові
Нагромаджений досвід страху – значущіший, ніж любові).
Дуже шкода музики, милий, – отої, яка дрижала,
Розтинаючи світ навиліт, мов вени – бритвене жало,
І сочилось, мов сльози ніжності, плідне світло вологе,
І надсадою щастя дзвеніла далека дорога.
А тепер впізнаю цей звук тільки зрідка – на юних обличчях:
Витягаюче шию вслухання у подив далекого кличу.

14.
Тут годилось би ще щось додати (отак на тризні
По великих – усяка нічвида старається на афоризма,
Але в кожнім надгробнім казанню – маленька червива втіха:
От же, був ворохібник – а бачте, лежить як тихо!)...
А лежить – усього лиш стончений аркуш з твоїм письмом кострубатим,
Та пухнаста од пилу касета (не тягне – врубати):
Не великий небіжчик – підміна, скинуте рам’я,
Линовище, звіяна потерть, скоцюрблений бинт від рани.
А любов – подихтіла у простір, клубом розприслої пари,
Щоб згуститись деінде – над долями ліпшої пари.

15.
Не боюсь самоти. Значно більше боюсь – улягання:
Надто добре-бо знаю, як може в’язнить моногамна
Підкамінна залежність – так річка впирається в греблю,
Й розпаношений сміх затискають гіпсовані ребра.
Я невдовзі верну собі, милий, – і постать політну,
І вдаряючу в голови терпкість ще раннього літа,
Й ту ходу – мовби вмисне для мене дорогу мостили,
Й надмір рухів, якими себе випручую з тіла...
І в таку – некохаючу, власним засліплену смислом, –
Ти залюбишся наново, милий. І це буде смішно.

16.
Пам’ятаєш, я говорила: усе, чого раз не впізнав ти
(Вбраний наглухо в себе, ніби в скафандр астронавта), –
То немовби змарнований хист (віковічна вкраїнська риса!):
Всі зусилля догнать – що кривляння старої актриси
Із минулим статистки і ґримом ґротескно-яскравим...
Щиро зичу тобі – якнайбільше жінок і слави
(До якої доклала і я!), і не май до мене досади.
Заховай моє фото глибоко на дні шухляди.
І на цього листа, мій загублений бідний брате,
Як на всі попередні – не треба відповідати.

Закінчено: 28 червня 1994 р.
Кембрідж, Масачусетс