“Плерома” - часопис з проблем культурології, теорії мистецтва, філософії
Зміст

Сергій Жадан

ВАРШАВА

З травневих верлібрів, дощів і полюцій
Ми завжди виходимо якось миршаво.
Дитинко, ми наслідки цих революцій,
Поглянь, як нам світить зогнила Варшава.
Бо сонце щоночі тіка до Європи,
Бо привид страху ще блудить тілом.
Дитинко, отут чи навряд що поробиш,
Якщо це бажання ще не відлетіло.
Бо маєм лиш воду, з долоні випиту.
Зростають цвяхи поміж пальців предтечі.
І патологічна відсутність Єгипту
Унеможливлює спробу втечі.
Це, певно, посіяна в нас ущербність –
Потреба шляху, до якої звикли,
Тому безпроблемно сприймаються щебінь,
Розбиті дороги й старі мотоцикли.
Попереду нас не чекають, дитинко,
Зневага батьків чи народна пошана.
Хоч завжди існує кінцева зупинка,
Повір, що навряд чи то буде Варшава.
Бо, розумієш, ці зіпсовані крани
Не відповідають за воду пролиту.
Ти мітиш йодом отримані рани,
Ти сонно читаєш нічну молитву:
Зійди, освято, на все, що робили,
На все, що значили нечутним ліком...
Мої долоні, мов дві рибини,
Спрагло жмуться до мокрих вікон.

* * *

Тарас Григорович Шевченко
Зітхнув поважно й непричетно
Дістав годинника старого
І рушив повагом в дорогу

Він йшов врочисто тихим містом
В пивницях пиво пив імлисте
Стріляв цигарки в перехожих
Такий живий такий несхожий

Він врешті втік із постаменту
Свого діждавшися моменту
Тому блукав такий колючий
І серце билося хвилююче

Дівчата пахощами вкриті
Прохали в нього закурити
Їм одвічав не вельми чемно
Тарас Григорович Шевченко

Він врешті втік із цього міста
Він зник із сяючого місива
І в черешневій квітній піні
Його зустріли перші півні

PLASTUNKA N.

Так відступало твоє дитинство –
ставився голос, губились друзі.
Високо в небі міцно і стисло
висло життя, мов сережка у вусі.

Так ми жили – голосні й недолугі,
вплетені в часу стрічку трофейну,
блудні поборники буґі-вуґі,
скурвлені діти міцного портвейну.

Ти одягала військові боти,
бігла до школи – пенал, олівчик.
Все ще попереду – перші аборти,
татові джинси, мамин ліфчик.

Ще підіймало звивисту хвилю.
Срібна розгромлена клавіатура
ще формувала основи стилю.
Так починалася контркультура.

З теплими гільзами “Біломору”,
з ковдрами битих студентських акцій
так наполегливо рвався угору
змучений блюз твоїх менструацій.
Щось нас єднало. Згублені сварки
падали в ніч, як у воду весла.
Ми відкривались, творили шпарки,
теплі вітри мимоволі занесли

смуток у душу, мов мед у соти.
Як ми трималися – Бога ради!
Попри усі божевільні гризоти,
попри задрочки радянської влади.

Цим і завершилось – тлінь мажорна,
стишена хвиля, сутінь озерна.
Схиблений час розтинає, мов жорна,
спільного досвіду темні зерна.

Тільки я знаю – між гострого віття,
в перенасиченій біосфері
так лише варто вживати повітря,
так лише слід прочиняти двері.

Липне до уст почуття морфеми –
альтернативна прозора вода ця.
Те, що було, не розіб’єш на теми.
Так ми кохали. І нам воздасться.

ПЕРЕВАГИ ОКУПАЦІЙНОГО РЕЖИМУ

1
В один із днів повернеться весна.
З південних реґіонів батьківщини
потягнуться птахи, і голосна
свистулька вітчизняної пташини
озвучить ферми і фабричні стіни,
і грубий крій солдацького сукна,
і ще багато всякого гівна.

2
Але печаль сідає на поля.
Нужда голімі розправляє крила,
докіль поет тривожно промовля:
я є народ, якого правди сила;
цю жінку я люблю, вона просила.

3
Сумна країна у години скрут.
Блукає міщанин поміж споруд,
з усталеним природним артистизмом
говорить, і його словесний труд
повніє нездоровим еротизмом
і побутовим антисемітизмом.

4
Сколовши босі ноги об стерню,
старенький Перебендя коло тину
ячить собі, що, скурвившись на пню,
лукаві діти в цю лиху годину
забули встид, просрали Україну,
забили на духовність і борню,
і взагалі творять якусь фіґню.

5
Бідує місто. Кинувши фрезу,
робітники на заводському ґанку
лаштують косяки, бузять бузу,
розводять спирт, заводять варшав’янку
і, втерши соплі та скупу сльозу,
майовки перетворюють на п’янку.

6
Село мине спокуту цю тяжку.
Село – це корінь нації, це води,
що рушать берег. Молодь на лужку,
довірившись сільському ватажку,
заводить, навернувшись до природи,
народні сороміцькі хороводи.

7
Тому життя ніколи не втрача
своїх прозорих гомінких проекцій.
Стрімкий юнак, легке дитя ерекцій,
бере за руку втомлене дівча,
і вже вони – аж дня не вистача –
займаються конспектуванням лекцій,
зневаживши вимоги контрацепцій.

8
І лиш зоря над містом пролягла,
юнак змахне краплини із чола
і молодечо усмішкою блисне.
Бо попри те, дала чи не дала,
у щастя людського два рівних є крила:
троянди й виноград – красиве і корисне.