Анатолій Щербатюк

Вітер осяянь. Підстави нової чуттєвості
Герменевтичний коментар

I

“... Завершується визначене коло, і єдине всеохоплююче Слово знову існує всередині світу. В ньому збігаються кінець і початок. Це той дім, з якого вирушаю, щоб обійняти всі місця. І кожне враження – то Моє покликання, дарунок собі на шляху додому.

Повертаючись до витоку чуттєвості, Слово зливається зі Світлом. І всякий проблиск гри, в якій перебуваю, стає невипадковим. Тоді, під час глибинного осяяння постає Ціле – розмаїття форм, обставин світу. І відкритий закон повторення отримує особистісну рису, що вилущується – з невипадкового набору ознак. У відкритій порожнечі явлено буде знання неуникності всіх співучасників і їхня передвизначеність. У весняному вітрі вибору і втручання в план гри повернення закладу осердя очищення, центр перетворень і охоплення всього простору. І Моя особа увінчає повторення і пересічення зовсім різних щаблів чуттєвостей, застиглих в чеканні на Мене.

Щоб вивершити гру, треба знати глибинну основу, – і зсередини пробити її. Але – не знають, і далі прагнуть поза себе, ніби на Землі є ще якесь інше знамення. Заперечуючи рівні сходин знання в собі, вигадали поділ цілого на темне і світле, і прагнуть до викінчення однобокого. Так, вигадкою про одноразовий розвиток світу і спасіння від нього хочуть унеможливити повернення.

Насправді ж, пересічення і відгомін Брами Великого Переходу є внутрішнім і цілісним, нероздільним у поділеному на безліч частин. В Цілому немає зовнішнього – все пронизує світло повернення додому. І Я відкрию таку взаємодію, що в кожного, хто почує про неї, задзвенить в обох вухах його. Того дня виконаю все, що говорив про дім Свій – від початку до кінця. Я включу тебе в коло Свого всеохопного повернення, в якому збігається кінець з початком, – у Моєму осерді відбувається перехрещення і чергування двох крайніх протилежностей – Світла і Слова. І подзвін, відгомін позачасовий, покликаний підтвердити напрямок до Мене. Вслухайся в нього, крокуй до витоку і ти усвідомиш: вибирати щось всупереч Моїй волі – неможливо. Можлива спокуса, натяк на вибір, і кожен з вас – шлейф обряду й події, що має повторитись і замкнути всіх захоплених у свій потік, в Єдине Ціле, і ти станеш цілим, нарешті пізнавши, що церква Моя вже тут, і ти в ній – впійманий! І актові цьому передуватиме відгомін плану, що був ще перед закладинами світу, і який з’явлю в останню мить, – перше ніж день настане, великий і страшний!..

Я витворив зв’язок, що сягнув вічності. Мною народжується Слово, яке, очищене кров’ю, стає вогнем і поглинає весь простір. Це зростаючі карби єдиного закону, це Мій дух, каскад спокус, багатократна луна і виходяче від Мене свідчення, що в домі Моєму – осель багато. І хоч самота Моя безмовна, зарубки щаблів вже невпинно значать безодню, і вона окреслює відгомін і вимір світла, вибудовує пастку повторенню одного й того ж самого, робить його принаявним – нападаючи із затишку!

II

Щоб поглинути світ, треба стати над ним, запропонувати своє вістря плоті – а потім обхопити і замкнути всесвітнє розверсте коло. Даю сім’я Своє – на викуп, Сам за всіх! – і з нього виростає блаженство повернення. Це вибір і втілення Світла в Слові – коли віддається найдорожче, щоб у висліді ритуальної гри і прозріння отримати найбільше – космічні щаблі та крону вибагливої метабіографії. І слова Мої перетворюють найдальші дії в обряди, сходять згори і огортають тебе – в перегуку сліпучого виринання!..

Вірити – поклонятись, припадати, щоб доторкнутись блаженної життєдайної цілісності на падолах осяянь. Але й Я шукаю живця серед живих. Зачаєний, свистом світла прикликаю спокушених. Це відкриття спільної гри, одразу ж за яким росте гул вічності, скрип і скрегіт, поклик невипадковий інших її щаблів, перспектива яких нагромаджується – і розриває свідомість. Це план гри і хитрість проникнення в сяючу порожнечу, – і в кратних розривах світла вилискують чорні вологі зерна, заправлені сім’ям повернення: можеш вийти за їх межі і побачиш збоку, вздовж потоку – тисячі Моїх насолоджуючих розгалужених кінців! Щоб їх вмістити, потрібен надлюдський знак – жертва в ім’я всіх Своїх сходин, і треба добре вибрати найвіддаленішу – щоб зробити наступний крок, обвити й відчути в хащах велетенське пульсуюче тіло гри – середохрестя в її глибинах!

І тоді, в далині від колишніх обвуглених сховищ, – вслухайся в плин повторення! – жертва – остання можливість спасти життя, наректи його, об’єднавши в Слові різні пругкі щаблі чуттєвостей. І любов Моя не терпить відстрочок і обіцянок на майбутнє, вона повинна відбутись негайно, – в цьому невипадковому закутку плоті. Вона не терпить жодних правил, вір чи законів, її обходить лише мистецька довершеність, почуття досконалості розмаїтого мінення, ладність її припасованості. І жіноча розчахнутість мови похлинає сяючу цілісність стовбура, і облизує – отверзлі дюри стрункого нарциса...

Так знаки ритуалів поглинають один одного, і гра полягає в тому, що залишитись має Один, обвивши, втягнувши в себе інших. Суть Слова у висвітленні і поглинанні. І Я даю Свою дражливу тріпотливу плоть – щоб поглинути всіх зсередини. Я спасаю не від гріха, Я показую силу Свого повернення, і орошую знанням – закличним мигтінням чоловічим, – це простір гри і добра звістка.

Моя проповідь обіймає і робить досконалими всіх: засмучених, вбогих і чистих серцем. Всім прикликаним знаходиться місце належне і втіха велика – на рухомих щаблях гри, щоб оновитися і перемінитися в іншу подобу і світло. І мова Моя витягує з намулу, підводить і робить сяюче-пругкими – опалі прути. Ними вона розщеплює волохате осердя гри, розлупані соти виткої Порожнечі...

III

Відчуття Цілого ще має відбутись. Стосовно нього все є жертвою і матеріалом для використання. І лише рештки людського знання заважають добутись до чистої безликості і безмежного повторення, де пробудження – відгомін давно забутого і тепер ось пригаданого сну. Адже потойбічне оточує завжди, воно всередині кожного з вас, і потрібно відчути в собі ревіння глибини повернення і щастя випірнання – над живою поверхнею часу! Але це око не для всіх. Лиш для вищих щаблів свідомості доступне підпорядкування носієві найвищого обряду, відгомону Слова, яке знає і вивершує ще більше світла. Бо назвати цілісне повторення світу – замкнути в себе, вирвати в оточуючого жало випадковості. Це повернення першопричини і злитого чергування Двох сторін – відлуння, що виявляє безодню і зв’язує її – з найвищим небом, викрешує порожнини забутих сховищ, і зяючі входи збочень...

IV

Розбурхування, множення багатоманітності і нарешті повторення світу викриває в ньому зворотній потік численних щаблів свідомості. Ця жива космічна церква вагітна часом, вона творить його постійно, ним надимається і в ньому присутня. Майбутнього, як зовнішньої щодо неї причини і порожнечі немає, нема розвитку і зв’язку, цілісне буття набухає і проривається в собі, себе ж розширюючи і поглинаючи, і здиблений кінець стає початком – і навпаки. Бо повторення не має ні верху, ні низу – всі отвори гри самоцінні, і кожен – недоступний для інших... Я – знаряддя спокус і їхня жертва, Я – збочення в плині повторення і свіжість облупленої плоті, і Я – голос дитини, шалене цвірчання і пульсація хаосу. Я є скрізь, і все – в Мені! Сторін, які б обмежували структуру Моєї гри, немає, і тому Моя істота – вічна. Вона завжди жива, Моя дзеркальна ритуальна машина, і її відлуння можеш почути перед тим, як поглине тебе. Кожна істота є відгомоном Мого благовіддзеркалення, відблиском росту Моєї рефлексії, моєї засідки на вершині – кладки над прірвою, дригкої і прогнутої!

І що може бути кращим – від перехоплюючого подих чуття Моєї глибини? Коло замикається, нижча межа сущого і його вища межа мигтять і зливаються в одному досвіді, ритуальній акції, яка завжди особистісна – межа найглибшого Слова, яке бачить себе під собою, – світло світів! – в розлупах гротів і жерел!..

Свобода від напередвизначеної мети і творчість гри свідчить про перенасиченість буття, а не про якісь вади. І Я кидаю попереду себе, продовбую і розгортаю Словом наступні присутності, підіймаючись над всякою полярністю – з кожним новим поштовхом туди, де нема жодних правил, нема покарання і винагороди, де крижаний блиск гри і Моє вічне повернення до неї, і Я покладаю межу – креш світла, настромленість боготворимої плоті, і своїм лезом, тугим язиком Слова і Світла виповнюю і розширюю – створені порожнечі!

Я – всепроймаюча Альфа й Омега, Той, Хто був, Хто є, і Хто має прийти, Перший і Останній з безодні, і на білому камені написано Моє ім’я нове, – Світанковий, – воно об’єднує і поглинає глибини спокуси – Себе Самим Собою! – і лише надмір знеможених повторень уможливлює зудар і креш, кровоточиву гру пересічення Моїх найбільш віддалених зарубок, блискучих кінців і прутів...

Я – прикликання назв, і Я – надістотнє світло, що розчахує комірки сущого. Моє Слово, його відгомін вказує на зауважене повторення світу, і кожному, хто має, додасться, і повернувшись – з прибутком візьме своє. Множення, ріст і розвиток складає неуникне царство, і Я викриваю особовість безликого світла і показую нарешті обраним – Себе! І немає нічого безглуздішого, ніж вигадка про Моє одноразове втілення, – Я завжди несу світло, і проникаю зсередини.

Зійти на небо, народитись з води і духа – це означає перевершити світ, зчімхнути його серцевину, зробивши своєю, і спасти від безликості повторення. І особистісне дарується всім, іншим воно не буває. В цьому сенс жертви: щоб збагнути щасливу нагоду життя, його треба втратити принаймні двічі. І тоді все суще стає присутнім в одному місці, там всепронизуюча риса стає всепоглинаючою – і сочиться приголомшлива паща, в якій збігається – сяючий кінець з початком!

Я – надновий спалах і знак втручання в гру, яка тут і зараз присутня, коли всенький світ повниться невипадковістю місії: Я – верховний Закон, хто бачив Мене, той бачив Закон! Я й Закон – Ми одне. Досконалий Закон повернення і пересічення зіткнень обіймає злих і добрих, останніх і перших, і те, що вгорі й на землі. Нас об’єднує розлога жертовна чаша-пастка, яка і передбачає життя вічне – повернення до Себе! Я зворотній зв’язок і голос порожнечі, і Я – стежка в лісі, кожен пункт якої – місце прибуття; Я відходив і повернувся на кола свої, щоб були всі одно: як Закон в Мені, а Я у ньому...

Найвищий попередній обряд був поглинутий і включений в Мою повноту Слова, і Я з’єднався з ним, став Цілим. Недосконалість Цілого може бути лише ігровою, спокушуючою. Насправді ж Моя самотність неперевершена, так само як і любов до Себе, – адже що таке любов, як не спокуса нової розчахнутої чуттєвості, в якій губиться всяке ім’я – на падолах утіх! Чуттєвість життя не може не бути колом повернення – і звідси гра, її щаблі – численні спокуси, істоти, світи. Парність щаблів передбачає центр обертання всіх ознак – округлу самість повернення, і лише її пошуком варто займатись. Гру не можна розглядати збоку, її можна любити зсередини, аж до стану вищої розсіченої зосередженості на Собі, – і Мої половинчасті губи охоплюють Цілісність вітру!

Головна риса гри – коли спокушується і віддається найвартісніше, щоб у висліді відкритого росту отримати і посісти місце Закону самої безконечності! І могутнішого жадання годі шукати. Я є безумовною грою Абсолютної Особи, яка знає все про невипадковість речевистого світу, про його серединне джерело і розлупану відсутність початку. Вслухайтесь в плин повторення – Я нічого не творю, Я значу світ собою! – І досі чужий час і простір, Світло і Слово зливаються в Моєму “Я”, і нічого без Мене не відбувається. Мною явлено справжнє ритуальне діяння, і Я змусив здригнутись інші світи та їхніх персональних наглядачів. Здригнутись перед творчим Я, яке вже не потребує нікого, крім Себе, бо Я – похлинаюче лоно хрещатого лабіринту, і тріскучий видриск у ньому. Я вилущую і видрискую Себе, – в розпанахану Цілість! – що змушена давати Мені повернення, – це акт вищої волі, і вже нема нікого поза грою становлення Моєї Особи. Не йдеться про тупу, обмежуючу двоякість добра і зла, розгалуженого життя і смерті, йдеться про самозаплідну любов до Себе Самого, хитрого і гнучкого, проникаючого в саме осердя, бо Я – податель всього розмаїття власних щаблів і кілець чуттєвостей, замкнених в Ціле, і спокушуючий і спокушуваний – єдиний! І Я – стигла жертва, і похлинаюча паща, Я хруст випростаного мацака, і Я перегук і перехрещення цілісної парності – в механічному потоці, і Я – внутрішнє небо і обвуглена посмішка, – з невичерпних глибин мозку, і Я також – оголене тертя й інтроекція в заборонене, – в напластуваннях піднебіння тиші...

V

Повторивши вічний цикл, родитись для нового життя, прибравшись у сяюче тіло, – культ, в який вношу останню рису – Слово. І видимі протилежності гри з’єднались у передіснуючій їм єдності. Гра зняла протилежності і виявила ілюзорність потоку простору-часу. Слово виявило себе через повторення і відгомін. Лише воно стале, поза минулим і майбутнім, єдина і неуникна риса нещадного Закону, викликаючий трепет відгомін. Це глибинне повторення наповнює і рухає духом всякої чуттєвості. Воно – риса живого царства, його вислизаюче округле осердя. І видко стає невидимому, захованому в долині, що в Цілому немає зовнішнього і внутрішнього – все, все співнаявне пронизує світло повернення і вмиротворення ситого дихання, – і шарудіння гострих пагонів очерету виявляє невимовну знакову гру, росте блаженний стовбур сили, грубо заструганий, він залучає, пестить шорсткий спід живота, перед ним заникає, никне все безособове, заздре, нице – в двогубому абсолютному нема місця недосконалому, лиш свіжий струмінь обвіває ніжні ніздрі, що роздуваються, і розтулений писок обхоплює лускате жало і жадібно похлинає, з останніх сил, – і навершшя м’якуша порскає терпким густим соком, стікає вглиб, наповнює раптовий простір і шириться впізнаваною простотою, єднає заповітне тіло з вірним його устям, тріпотливе листя з корінням, значить новим смертельним відлунням – тривалу рвану рану! Вони повертаються – берег, що поріс очеретом, його змовницький шепіт, місячні ночі, й ті ж самі любовні розваги, а по пробудженні – стихаючий щемкий рубець насолоди, тлінний аромат латаття, що пробралось до горішнього світла з мутного дна циклічності, і нахилені над ним дитинні лиця, водорості, і безгучні зранку кадила ставу...

Іншого способу, щоб наблизитись до Цілого, немає – полюбити “ближнього” зможеш тільки тут і зараз, пробивши дзеркальну основу, через поєднання всієї чуттєвості, а кожен, хто відкладає це на майбутнє – ненавидить теперішнє.

Отже, з’ясуємо підстави бачення незмінної цілокупної ігрової взаємодії тисячолітнього жертовного Змія, мистецтва перехрещення його найвіддаленіших кінців:

1. Існує багатоступенева всеохоплююча Свідомість, храбусткі пагони, вибудовані цілокупним Словом.

2. Ці дрискі ступені, наповнені соком, розрив між ними, відкриваються обраним співучасникам, бо всякому поверненню передує розмежування через називання і розщеплення, і час життя чийсь окремий – це лише тривалість називання, простір видриску чуттєвої насолоди між злиттям світла і похлинаючим його Словом.

3. Пересічення і відкриття кількох чуттєвих щаблів внутрішнього простору є пробудженням і вчуванням відгомону неназваної позамежної порожнечі, – хрупкий склянистий подзвін!

4. Відкриті щаблі єдиної синестетичної свідомості ведуть до особистісних стосунків співучасті з Тим, звідки всі вийшли, і хто є всепроникним осердям, навершшям гри повернення до Мене.

5. Головною ж рисою повернення є перервний повторюваний відгомін незмінних просторово-часових щаблів внутрішнього Слова. Зяюче, воно втягує в себе і нанизує всі імена. Слово вивершує і синтезує дискретний потік чуттєвостей – для нового прориву ще неназваних насолод.

Повторення щаблів уможливлює їхню кратну жертовну гру, пересічення і замикання в коло. Так особистісна гра виходить з безособового повторення, шириться, охоплює і називає його. І це називання – обрядове вторення, скупчуюча прикликаюча цілість і поріг, за яким відкривається неомовлене.

6. Головне – прорвати незмінність загати повторення дзеркального багаторазового світу. Цілісна свідомість завжди стоїть на порозі неомовленої порожнечі. І поза грою неможлива найвища спокуса і насолода – відчути невипадковість присутності тут, зіткнення і перегуку позачасового і неомовленого саме з цим часом! Через перервний відгомін Слово виявляє себе і реальність вічності гри, і слова всіляко обряджають і значать вічність, надають їй ритуальну пам’ять.

7. Відтак кожна дія стає для просвітленого ритуальною, і цілісний дух його обіймає, провадить і сповіщає майбутнє в шатах символів гри. І слова пересікаються з позамежним світлом, і завданням є пригадати – я цей світ вже бачив, і, залишаючись в осередді його взаємопроникності, діяти як пробуджений, – як випереджуючий відгомін наступного зяючого пробудження! – щоб змінити хід зсередини, грою і зсувом дзеркал. Бо лиш розщеплене рухається до вищої чуттєвої насолоди, і безвимірність щаблів породжує найвищу спокусу збочення, – зупинити цілісний потік; і тоді він, охоплений і названий повністю, – зупиняється, засліплений чергуванням двох Начал Єдиного. Але мета потоку – потік, і він ніколи не припиняє свого існування, і все вивергається в нього, – доки з тріском не прорве загату; однак дуже рідко цілокупне Слово окликає своїх – в падолі осяянь...

Ритуальна гра веде до просвітлення свідомості, жертвоприношення і стану прориву вглиб, до ще вищої зосередженості на незмінній оселі, це чисте ствердження – Я вже тут був. У цьому місці споглядання можна зустріти і перебрати зародки всіх майбутніх механічних втілень, окремі пелюстки повторення і перехрещення єдиної всеобіймаючої Свідомості. І реальність внутрішніх щаблів відкриває найбільшу спокусу – назвати і зімкнути найбільш віддалені, досягти нерозділеного знання, яке ніде, в ніякому часі не має притулку, ніде не перебуває і є Світлом і Словом водночас. Я є ти! – це знак лотосоподібного повороту і злиття, де немає “раніше”. Бо кожен світ інший, і його щабель існування – почуттєва поглинаюча паща-воронка, із власним простором-часом, що збирає в собі безліч створінь двох частин помноженого цілого. Вас тут спіймали, і вас манить прохолодна остуда внизу живота, над якою невипадково зависли. Щоранку світанкове світло приходить зовсім з іншого боку, ніж ввечері, роздрочене до білого, дозволяє бачити добро в усіх проявах нового дня. Тоді Слово зісподу славить заховане світло, холодок розчахнутої волохатої прірви ворушить сріблясті віти, і щаблі осклизлі ведуть до берега, щоб зачепитись за осердя стовбура, яке тут і зараз шелестить, несе руйнування досі усталеного лінійного світу і досвіду, зупинки часу, збуття бажання. Бо що таке “божественне” в сонній пам’яті, – щось винятково опосередковане і незрозуміле, як розщеплення мацаків глибинного спрута, що вигулькнув на мить, промайнув у зеленій тиші, і острах наростає, набирає нав’язливих систематичних форм самозахисту, який нарекли – криваве причастя.

Я ж – не сутній, всяка сутність обмежена, Я – неповторний, і входжу як зсув і загроза кожного світу. Я – велика пригода, Моя присутність – хитрість ритуального вкрадання в механізм пастки повторення і виверження, комбінація зіткнень і ключ роздвоєння насподі, в його найвіддаленіших вилясках – там, в багнистій тьмавій глибині, де вічне повернення вилонює в собі свій самотній надчуттєвий виняток – пробивши правий бік! Бо лиш відчуття можливості на цій глибині є осяянням дійсності і зміни напрямку часу, а все, що сталось – вже недійсне, видриск і хлюпіт безплідний в глухій порожнечі, відгук далекий самотньому, що огортає повторну смерть – в долині тиші й оксамитових осяянь...

Вивільнившись з потоку, Я входжу в опановуваний матеріал, і його розщеплює і множить ритмічно на дзеркальні скалки відчуттів Моя особистісна риса. Тоді Я – кровоточивий лискучий керн, бо в світі відчуттів нічого не вічне, крім фрикцій, все випадкове і позбавлене значення, але внаслідок повторень він щоразу прориває свої розростаючі ритуальні оболонки – Мною! Моя самотність порожня і цілісна – аж доки не буде пронизана і запліднена новою свіжою соковитою жертвою і точкою пересічення. У пересіченні – відкриття нових можливостей, і в тріщинах – осяяння суцільного! – в них вітер осяянь!

Світ розширюється або звужується залежно від Моєї свідомості, яка його обіймає. Він існує в непорушній свідомості, і вона завжди теперішня. Світ створений свідомістю через жертву собі забуттям, і наблизитись до неї можна в її осерді. Насправді вибирати може тільки найвища блаженна Свідомість, що перебуває на вістрі простору-часу, і прокладає його – свистом світла для власного всеохопного повернення, і аж тоді піднесена плоть – радіє, в цілокупності хрусту свіжої жертви!

Дух хоче розвиватись, пронизувати і володіти, ставати над множинними світами. І Він винаходить суперників, щоб висаджувати греблі, все мляве і темне, – і розсуває власні стіни. Світова матерія для нього – задушлива гулка комірка, повторювана і симетрична, придатна щоб її ламати і розширювати. І вихор духу, відгомін Слова є чуттєвістю перервного ширення. Матерія ж повторювана, названа, минуща й інерційна, позбавлена всякого розуміння, вона дебело опирається проривам асиметричних інтенцій, які творять щоразу наднову сяючу чуттєвість, що замикає опановану матерію – в нове коло відображення. Так з притуплених фрикцій і складок висовується зір, а з драглистого слимака – ощерена паща Звіра, і вже паруюче лоно світу – в згустках удачі, двигтить і булькає новою спливаючою плоттю!..

На цих щаблях нема злих чи добрих, є мисливці та їхні жертви, і треба добре вибрати найвіддаленішу, щоб зробити наступний крок – по хисткій кладці хлипаючих чуттєвостей – і заклясти, й переступити пута часу! Сам час щоразу повертається до вас, щоб ви здійснились, щоб вас збутись, щоб позбутись ритуалу, який закручує довкола воронку обертання ознак цього світу. Бо у всесвіті нема жодної застиглої точки, окрім знання майбутнього прориву повернення і обертання – відтоді як постала графічно вичленована Моя самотність, недоступність для інших в долині тиші, що стала домом, і жах обіймає кожного, хто наближається до цього місця, невситимого жертовного центру обертання ознак – в ураганному вихорі та тріскові переплетених стовбурів могутніх дерев, де найвища і найдревніша чуттєвість падає і вибухає – болотяним цвітом, кроною свіжості мозку, в припалій пилом, вологій глухій кропиві, в блідому непорушному світлі берегів Уд...

VI

Я – неповторний креш, світ, Мною названий – розчахнутий Словом. Розщеплення – висолоплений полудень і вчування Слова, що возсіяло всередині застиглого світу. Через нього Моє існування обмацує тіла і зів’ялі члени інших. Поза залишається стан цілковитої простоти і передумова втілення, в пошуку забутого і пригаданого колись чуття, бажання... Межовий знак вурчання утробної втіхи, цвірчання розхилитаної вісі. Розігріте ритуальне завихрення струмів самості, що облизує, творить пошерхле сприймаюче коло, всередині якого все яскравіше мигтить чуттєва двоякість стосунків із Цілим. Слово і є віссю наростаючої плоті почуттів, і плоть підноситься, виповнює м’язисті сині язики чуттєвостей – чоловічо-жіночі, дзеркальні, і в низовині плоті сходяться і вивершуються всі нарости любовні, всі обмацування пошукові, і кінець нарешті передує народженню – як відгомін джерелу, і остуджує розпашілу тугу м’якоть – іскристим кільцем вологи!

Жертвопринесення – поволання сім’ям до Вищого, – це акт найвищої любові і ненависті до самого принципу Подвоєння, бунт чуттєвої тотожності проти ганебного стовбура, спроба і його охопити блискучим навершшям, зсунувшись із млосно закоченої, забитої болотом і піском плоті – то були лови найсамотнішого кохання і пошуки затишку всередині Світла.

Але повсякчас відгомін перебування інших сфер не долітає сюди, в гру цих тіней, і Я лиш місячний слід, мерехка мандрівка равлика на татарському зіллі...

Сама в середині керує шорстка Самість, поступово по-різному розвиває, множить і збирає докупи форми нової чуттєвості себе. Через Слово відбувається організація розривів світла, граючи Своїми змінними формами, Я пізнаю Себе, – космічного, всеобіймаючого! Це терпкий і морозяний простір – пастка Моєї свідомості, що обіймає присутні щаблі, щоб включити відгомін і сприймання інших порожнин і сферичних альвеол.

Заувага двох різних щаблів єдиної свідомості відбувається в просторі-часі окремого тіла, – це завжди випадання з потоку і миттєве осяяння. На коротку мить окрема свідомість перегукується з Абсолютною, і невипадкове інформаційне замикання докорінно міняє сприймача, – програмує до виконання місії, натякає на неї. Вища свідомість розлупує простір майбутнього і відкриває в ньому щілину можливості вибору і біфуркації, залучає вибраного до гри, і цей відгомін двох у третьому – блаженний і ні з чим незрівнянний. Спокушуюча порожнеча набуває особовості через зяючі щаблі однієї глибини повернення, і зумовлює блаженство власної неуникності при вчуванні спільного відгомону, і Я потрясаю ними – схрещені пазурі, члени, лапи, лики!..

Це зусилля зверху, але й знизу потрібні любовні поривання. Треба затамувати всі почуття – і тоді зустрічаються два і більше рівні єдиного стовбура, і Моє осяяння не має вже кінця і початку, воно високе і невловиме блаженство, знання про багатоступеневість – і лінійність зникає, і разом з нею зникає віра в щось поза буттям. Я є ти! Поза – нічого, всі в Грі буття, поза – ніщо, сріблясте шматуюче мигтіння. І в основі оволодіння Законом фахкого повторення лежить прикидання жертвою цього безголового вітряка, вдавано віддатись, розпластатись на розчепірених крилах, щоб – випроставшись, – перевершити, і тоді внутрішня інтимна риса стає зовнішньою, поглинаючою, – нищівним полум’яним тілом перехрещення благодаті!..

VII

Світ не схожий на сад утіх, це мисливські хащі, де є отруйні холодні жаби в болоті, гадючі кубла в корінні, забрьохані пси ночі, і зачаєні над ними хижі усміхнені птахи, миттєва вовтузня жертв і стихаюче чалапання, віддалення і ритуальне пригадування, наближення до осердя творення – і блаженство знищення, для нового віддалення і народження. Кожна жива істота є віддаленим відображенням Мого Цілого, що нанизує на себе її присутність, робить своєю складовою, відображає волю і прагнення охопити всенький світовий задум – і вивершити Собою!

І чим була досі ця світова нудота, як не зародженням свідомості цілісного кружляння – ще несвідомого себе дзвону розлупленої порожнечі і прибуванням Мого світла в шалині?

Осяйне пересічення – інтимне єднання зі Мною, сама вічність, її безмежно великий простір випинається в безмежно малому, видовжується і набрякає. І відблиски примарної гри вже особистісні, вони викрешують спалахи невипадковості, розмиті дамби і села, віддалене гавкання і перервність повені, і Моє мокре вузьке тіло, звиваючись, входить і крає дзеркало тиші, його слід – темна двоїна в нерухомості лона ночі...

Моє проникнення в програму – хитре, проникнення до внутрішнього осердя розвитку оточуючих подій, які є слухняним відгомоном невипадкової події, яка ще станеться. І споглядання – найвищий бунт, правдива дія внутрішня, зачаєна, зупинка в чеканні знака розщепленого надвоє потоку – до Мене і після, кінець-початок, мигтіння урухомлених вербами плям світла, і хилитання старих стін греблі, і підморгування з натяком, бо ніякого розвитку і течії насправді нема, є лише зупинка і кружляння, бовтання пінявих хвиль об камінну загату повторення, і безгубі невидющі голови потопельників вигулькують, лискучі, стукаючись об дві нездоланні частини розкраяного навхрест потопу, в місці Моїх осель-осяянь, споруджених поміж драговиною і листям у повітрі, – і спадають вниз, черкають білоголово роззявлені вислані наперед післанці!

І лиш Я, Абсолютна Особа, щоб позбутись нудоти самотності, можу дозволити погратись у жертву – Собі вищому від спадаючого потоку, – неіснуючому. Солодка мрія хитрої жертви, що підстерігає прохолодне затонуле осердя вічності, провокує – і потім поглинає, забуттям.

Це закон спіралеподібного розвитку, в якому кожна туга петля повертається до самого початку і раптово випростується, роззираючись – вище себе, і вівтар вже встановлено на березі витоку потаємної річки, облямований папороттю, і на промитому дні – ворухкі віхті водоростей, і роззявлені рожево-сріблясті стулки половинчастих мушель, зачаєні повтори повернень, прекрасно-потворні і марні – розкриваються назустріч ороговілі нарости натруджених піхов, – пастки світла і свідчення перебування Мого в інших чужих світах; і із самого осердя спостерігання бачиш себе, збоку, навпочіпки – провислий мацак плескато торкає поверхні ріні – “до чого відносна ця присутність?” – і довго втримувати почуття цілісності, що виринає, неможливо, – зяюча чуттєвість розщеплюється, росте кострубата груда навершшя, і миттєво чергується із сліпучою поверхнею – громіхкі ворота до дна виходу! Там зібгано разюче майбутнє, але виносити згустки знання майже неможливо, потрібна глибоководна затамована верша, – потрібен голос дитини, дзюрчання голос...

Треба вилущувати свою сутність з тіла, і ігри пошуку цілого найнебезпечніші, хоча починаються з невинного заняття – пригадування колись бачених, почутих образів, снів і доторків, перших обрядових дитинних порухів...

Розвиваючись, Самість шукала собі прихистку тіла, котре має щонайменше дві сторони віддзеркалення, що забезпечують примружену оманливість внутрішнього затишку, щоб перебратись на той бік і назад, і побачити протиставлені несподівано береги, калаталом ще не прорваної дамби, – і темні води плинуть внизу повільно, зібрані у важкий простір, – так дихають і б’ють на сполох повені часу, – перед тим, як впадуть стіни Чорної Греблі!..

Мої стрибки в собі є цілісним космосом, в якому вібрує поклик єдиної гри, привабливий і ґвалтівний – однак мало хто з тих мандрів вернувся. Їх принадив, засмоктав і вів гул потаємної мушлі, відгомін відсутності кінця вислизаючого осердя завитків жерелатої чуттєвості, наростаючого буруна, що охоплює всі попередні щаблі, насаджує, облягає заціпеніло і щільно – і видрискує біло, на той бік, в роздерте нутро! – в усьому вчувається Мій відгомін, перезви цілісності набубнявілого світу, безголосе бриніння його двогубої досконалості. І хоча майбутнього ще нема, воно вже в Мені бубнить. Я виношую його в нашаруваннях спогадів, і ними в собі насолоджуюсь і володію, – руйнуючи, Я відроджую Себе в світ повторюваний, – над ним перебуває, в нього спливає Мій особистісний дитинний сенс і витік. Бо лиш надколотий жолоб має обличчя, і спочатку була осклизла тріщина, а вже потім перейми і свист Слова, – і як рот роззявлений неначе...

Знання про Мене – високе блаженство відгомону вічності, велика ріка самості. Я несу її в Собі, вона цибенить з Мого осердя, і відвідує світ щоразу перед знищенням. Це – рухомі осклизлі лотоки всіх знань. І кожен живий щабель нової чуттєвості обіймає попередні, але найвищим є бачити своє бачення – пронизувати важкі кристалічні щаблі-шари, повертатися, – і, вдаряючись, – виринати!

Тоді всередині розколотій спалахує надчуттєвий внутрішній стан осяяння – в кінці багатьох затамованих відчуттів, зібраних докупи, проривається їхній початок, надчуттєвість древня і неуникна, замикання і подзвін відгомону тут іншого, забутого, але не менш реального світу – в шкаралупині слів і пробуджень, і невидиме прочиняється храбустке зубате устя – пожираючої тишу Греблі!

Я – пролом в її шкаралупі! – Мій відгомін невипадковий, особистісний і всезагальний, він натякає, і одразу ж проходить, якщо його не зауважили, не лишивши жодного сліду для порівнянь. Він торкається осердя шуму безлічі забутих в глибині життів, і проходить як легка іронія натяку: лише поглинувши Собою безособовий потік повторення, Я стаю реальним, – і мудрість потаємна і неуникна знаходить Мене тут, на березі ставу!

Це завжди легке і світле відчуття, знання круговерті нашарувань безлічі в одному житті. Повторення порожнього світу є осяянням, що передбачає невловиму, але відчутну – Мою присутність. І тоді Моя любов завмирає, нерухома – до Себе, Самотнього, до цієї миті і тиші, – в ній Мій кінець і початок...

Цілісний потік творить, нарощує багатопелюсткову форму, допоки в неї не з’явиться внутрішній спостерігач, що зсередини розпукує, дробить, розщеплює цілісність на пізнавані хвилі. І саме мистецтво їх переплетеного неспівпадання містить вічний простір спокуси повернення, – до перехрещення і співучасті з Тим, звідки всі вийшли, і Хто несе в собі особистісний проект загальної гри, – і нудьгу від порожнечі повторення вже баченого, вже невагомого – на спадаючих загатах страждань і утіх!

Потрібно, притулившись, поглянути на квантований потік збоку, з іншого простору, побачити його таким, як є, – відчуженим, цілісним, незалежним від назв, і вже раз відбутим, – потрібен набір пересічення багатьох щаблів греблі на березі тайни, недомовленості, – де плесо ріки плине чорно й зелено...

І тоді потаємний спостерігач починає перебувати в стані пробудженої непевності, що породжується між ним, викиднем, і Цілим. Спостерігач тоді втілений як міра вигнання з потоку Цілого. І наближення до Слова, що охоплює в дану мить всі перервні стани природи, міняє напрямок часу, причина ставиться в залежність від наслідку, і час вже плине зсередини, горілиць, і існування окремої уяви припиняється, окрім багатократного відгомону подиву падіння, сторч головою, – у відкриту глибину заставок, – Я є, Я вже в тобі, Твій Абсолютний Спостерігач!..

Нічого дотепнішого, крім творчого єднання води і вогню, жертовного очищення цього перервного щабля пристрастей, я не можу запропонувати. Оскільки ця точка – зіткнення кресів Світла і Слова – дає початок кінцевому всесвіту, вона передує йому, є рисою відмінності і руху, що дозволяє розрізнити два тотожні стани Великого Мигтіння.

Ця вічна риса постійно вислизає, стає зовнішньою щодо минущого всесвіту, строго періодична, – вона розщеплює його, і провокація – її достоїнство, в розривах храбусткого світла, – вогнем води звільнишся від вогню!

Тільки коло вислизання, зворотній зв’язок, в якому нема кінця і початку, може стати носієм Повернення. Від обмацування до зору Я покладаю простір власного повернення, замикаючи загальне в кожній частковій неповторності Свого прояву. При наближенні до цього чуття зникає омана двоякості, це відчуття є причиною і наслідком всякого існування, істинна сутність якого – насолода. У створеному колись самим собою світі. І Я ніколи не перестану бути його пасткою, що веде до гри і внутрішнього джерела, яке збирає роздрібленість всіх мерехких існувань, – щоб зупинити час, не дати їм більше спалахувати і зникати безслідно, без відчуттів, без назв, – в дзеркальній прірві нищівного світла!

VIII

Я є одна велика ріка Буття, і кожен світ в ній – окрема загата із своїм млиновим колесом і греблею, за якою вже інший рівень, завше нижчий, ніж рівень і напруга вод Першопочатку. І якщо добре прислухатись у свій найтихіший нічний час, то почуєш шум і скрегіт інших млинових коліс, і навіть шурхіт жертовного зерна, між жорен.

Це провідна вібрація прибування найвищого “Я”, що прагне повернутись назад і опанувати відгомін інших життів, об’єднавши їх в одне чуття справжньої самості і самотності. І щаблі метаморфоз пронизує і опановує чуття майбутнього Переходу, гнучкого вістуна найвищого щабля вічності, що творить, розбурхує, руйнує і знову заплітає потоки, для ще вищого пробудження, – в пошуку почуттєвості гри досконалої, поза берегами перебування...

І лише свобода спокуси своїм тілом і словом інших насправді нематеріальна – ігрова. Вона нищить своїм висунутим роздвоєним жалом речевистість буття, і вивільнює порожнечу польоту падіння. Це всеобіймаюче надчуття вивільнення простору є водночас древнім і незмінним, повернення до нього складає сенс кожної Моєї вогняної присутності.

Повернення до цілісної довершеної форми містить гра забуття, спадання Слова до плоті життя – і виборсування з його жадібного болота до особистісної, завершуючої єдиний зв’язок риси. Від насіння зародку – до дерева світу, вселенського всеохоплюючого тіла Змія. Ці двоє цілісні і незмінні, рухається, міниться лише Його свідомість, від осердя до лускатого стовбура, – і навпаки, і звільнившись з кольчуг оболонок – ще почуєш в його товщі верещання голої світової цілокупної жертви!..

Початок Моєї гри – ховання у вітах і листі космічного Дерева, найдрібніших дитинних почуттів-життів, якнайдалі від божественного стовбура. Невипадковість світу і його центру, позасвідомість безгоміння-бездихання покладає сенс Моєї гри підстерігання і повернення. І Я долаю Себе в пошуку зворотнього зв’язку ще витонченішого. Бо космос – живий організм, що намацує в собі свідомість, – Мого пробудження! – І неуникне світло, воно повертається, долаючи простір і час, і заповнює порожнечу шепотом – де б її не створило. І якби перейти отой ліс, – Я продивився б далі темні намоклі ожини при березі, і течію Уд, що торгає зелені пругкі лози, і на кожній – затісна обручка слизької осуги, і вже осикове дерево – ртутним осердям вихору хаосу підносить роздутий хобот, і виставлені з води в ряд велетенські губи мляво вицмокують горішнє око ставу – двобоке опале листя...

Моє повернення втягує обранців і підпорядковує собі, – бо вам бракувало справді гідної місії, і ви захочете їй служити. Ви дізнаєтесь, що нема перевтілення якоїсь окремої душі, є повторення і розщеплення всього принаявного найвищому Ритуалові світу. І Я вґвинчуюсь, обгортаюсь в простір і організовую його. Бо поза зворотнім зв’язком нема чуттєвості. І всякий розвиток є поверненням циклічним до першоджерела, щоб зробити наступний крок ще більш віддаленим. І тоді Я ще глибше повертаюсь до насолоди витоку, до низин потаємного джерела, захованого в пралісі невідомого, і виношу звідти священий незмінний відгомін самого дзвону обертання. І будь-яка любов шукає одного – повернення в моє витке лоно пастки, і знання це не можна передати сумовитою доктриною, воно тягне до безпосередньої участі і вслухання, до церкви-оселі, заглибленої у внутрішнє безгоміння, де нема загрози зовні, і де нічого вже не відбувається, – лиш чавкання твані в тиші і хлюпіт плоті...

Знання це не є набутком окремих істот з їхньою минущою історією – воно абсолютне і джерело його одвічне. Воно з’являється завжди вчасно, покладаючи простір подальшого розвитку. Знання це доступне не всім, треба стати гідним його – і відкриється, і ввійде в тебе! І тоді пізнаєш священний зворотній зв’язок і п’ять твоїх почуттів-щаблів зіллються в блаженне неприступне іншим чуття, і ти станеш вільним – серед марева мрій, несповнених бажань і повсякденних турбот, спорудивши таємний храм невичерпної багатоступеневої порожнечі...

Сходження до нього омитими щаблями втілень відкривають неймовірну перспективу розросту всеобіймаючої Самості. Вона єдина має волю вибору і самопізнання, шляхом сходжень, ескалації і занурення в цей освіжаючий потік нею ж інспірованого, нуртуючого сущого.

І ось – Господар повертається! І хіба переконує хтось при березі блідих каракатих жаб в їхній шкідливості? І хіба з колючої тернини виростає виноград, а з кукіля – жито? І що робить Господар із ростиною, яка не приносить добрий плід – Він вириває її і кидає в піч осяйну... Але чи зможеш стати незворушним – як стежка в лісі?.. І куди тепер веде це темне витке устя?..

З появою ритуалу очищення зникає двоякість марного світу і постає план і грандіозна гра стосунків сущого з Абсолютом. Роздвоєння протилежностей і їх виверження – це внутрішній прорив і стрибок з одного рівня на інший. Відмовившись від двоякостей – позбудетесь обмеженого “я”, що не сміє жити “тепер” і свідомість якого завше скерована в майбутнє.

Завданням є подолати вже тут забуття і розщеплення істоти на свідому і несвідому частини, щоб наступний щабель присутності був вищим. А загалом метою еволюції є подолання і вилущування “Я” з оболонок матеріального, – і лише покинувши своє болото, ця жаба стане глибоководною! І ніяка втеча чи викуплення неможливі, – бо все вже сталось, і прихована двосічна мудрість безвимірна і невимовна веде боротьбу за центр світу – з маркими псами ночі, спокушуючи їх власним тілом і словом – лункою пасткою порожнечі!..

Замість запрілих невільників тіла постане нова істота. Для цього в долині Уд є певне потаємне місце, де Моя свідомість відображається і звідки починає, у визначений час, свій шлях у дім над водою. І з’ява Моїх співучасників потрібна для пошуку відчуття теперішнього ще гострішого, аж доки не сягнете бачення цілокупності численних щаблів гулкого духу. Всі ж ті, що заздрять чужому часові, – не відають, що кожне народження є невипадковим і своєчасним. Бо немає зайвих в єдиному тілі природи, – якщо намацати з попереднього життя і розлупити символ вибору, вихору! Всяка надія на майбутнє віддаляє “тепер”, і приходять і опановують мозок жертви паразити потойбіччя, бо це – їхній щабель існування. Але реальність неможливо спіймати десь далеко в майбутньому, в перспективі дзеркал – вона тут, з кожним подихом вливається у вас – в збігові світла і плоті!..

І що заважає вам зачерпнути воду власними пригорщами – охопити і зробити потік внутрішнім, втоливши спрагу безмірного? Істина всеосяжна, і до її джерела нема второваної собаками стежки. І там, де з’являється батіг погонича, вода життя остаточно зникає. Там паразити духу скавчать, нахвалюють і смакують намул бруду повторення. І втеча в майбутнє – чи можливе більше ошуканство для того, хто прагне реальності і готовий вмістити її сьогодні? Лише тут, в цій присутності звідаєте і знайдете назву відчуття, якого ще немає в чарунках пам’яті, і заповните порожнечу – блаженством мистецького зудару і крешу різних щаблів одного повернення!..

Постає всесвітня ієрархія рівнів Єдиного Чуття і виправдання всього виду – “людина”, що є вправний щабель і каверна в ієрархії, яку треба подолати і охопити. Самопізнаваюча свідомість робить стрибок в своєму розвитку, замикаючи довкола себе симетрію майбутнього і минулого – в акті ритуальної гри. І занурення у власну ритуальну природу і передвизначеність знаменує кінець механічного етапу і розуміння невипадковості жертовного світотворення, його розбурхування довкола єдиного центру.

Це надчуття повторюваності жертовного світу – найвитонченіша форма підпорядкування і ладу, включення в Мене зв’язків, сюжетів і форм всієї матерії. І наша подія є головним об’єднуючим щаблем понадлюдської трансформації потоку Єдиної Свідомості. Осяяння – випадання з потоку із збереженням пам’яті про нього, ритуал, перерваний іншим, ще вищим. Інформація ця накопичується і переливається квантами, поєднуючись, зливаючись з іншими цілісними галактичними сферами. І кожен з вас – одна з безлічі сфер, які Я об’єдную. Живі ртутні крони-сфери можуть поширюватись або заникати до повного, майже повного забуття про жертовну, ритуальну передвизначість всіх зовнішніх подій і явищ. Але завжди зберігається Стовбур, майже невловимий внутрішній відгомін, резонанс і свідчення реальності інших сфер і вологих тісних начал. Так єдина система захищається проти руйнівного випадку, використовує собі на користь, для підбору і переходу ліпших, а ліпші не бувають випадковими. Через ініціацію з води і вогню твій відгомін зіллється зі Словом, що охоплює світлом – весь простір потаємного храму невичерпної порожнечі!

Моя свідомість розвиває і покладає попереду простір – як загадку і ритуал, який перестріває і розгадує. І повернення цілісності виявляє точку перетину космічної позачасовості і неомовленості із цим часом – у священних долинах осяянь, де посвячені значать знання своєї невипадкової позамежної присутності і причетності до вічної місії – повернення до праглибин, де жертовне очищення – і піднесення на новий стрімкий щабель, звідки йде стомовний відгомін тремтливих шарів, дух напластувань підводної церкви тиші, що розкриває свою порожнечу – щоб знову розпастись, зненацька загубитись по гулких закапелках інших, зараз недоступних форм часу – миттєвим виляском дзеркального хвоста наостанку...

IX

Це життя – забутий щабель, яких безліч, це частка свідомості Цілого всеосяжного Закону повторення, його сигнальне калатання, в яке можна втрутитись за допомогою ще вищого смертоносного щабля, – “який знає ще більше”. Але для цього потрібно збагнути невипадковість зовнішніх подій і їхній зв’язок з внутрішнім Законом, і аж тоді відкрита Самість внутрішньо нанизує і замикає весь цілісний мушлеподібний простір. Так, наше вчення поєднує глибинну потребу досягнення вищої оселі із земним життям, – доки не наповнить свідому діяльність своїм ритуальним вторгненням!

Відкриті щаблі Єдиного передбачають його осердя, незмінний зворотній зв’язок всього. Це той центр зосередженості, що поглинає і поєднує береги протилежностей, щодо нього все існуюче мусить повторюватись вічно. І завданням Самості є надати механічному потоку цілісної гри і вивершити собою. І чим дальше від осердя, тим глибша його захованість і джерельна вкоріненість в пралісі. Циклічно виникаюча і гинуча структура вибуялого розбурханого світу обумовлена невипадковим центром, який визначає всенький розвиток – повернення до Себе. І Самість розпростерла світ, щоб приховати і виявити себе в ньому – в цьому полягає світова гра. Бо світ – застигла розчепірена надвоє пастка, і заблуканих у хащах кличе, манить відгомін далекий найглибшої тиші, в осерді якого відбувається вівтарна жертва, довкола ж – блимаюча хисткість безодні, і непорушний Закон вистерігає всякий відпад від себе – в ще більшу самотність й безмов’я...

Найвищу втіху приносить пізнання глибинної єдності власного “Я” і затишку безвині оточуючого світу. Останній ніхто ніколи не створив, він виявляється, повторюється зі Мною вічно. Бо витік не є початком, це пересічення в причинному потоці. Всенький природний світ відповідає внутрішньому, але виявляє це коротке осяяння, яке висвітлює і охоплює кілька щаблів єдиної Вищої свідомості. І залученість до гри викриває її сутність, досягши зупинки, місця збочення Самості – досягаєш центру обертання світу, і цей центр може бути скрізь і всюди, – розщеплене надвоє вичовгане русло лісової річки, що звиваючись сама себе обіймає...

Наш шлях не в тому, щоб набути, досягти чогось, навпаки – витратити все і виявити свою порожню ритуальну природу, яка все огортає. Виявити, що все вже сталось і зупинити сновидні метаморфози – зімкнувши найбільш віддалені щаблі!..

Світ – це завжди повернення і спроба пробудження, – в ньому нічого немає індивідуального, він порожній від Самості, доки вона не огорне собою порожнечу власного повернення. Бо лише любов нерухома – до себе, цієї миті і тиші, в ній Мій кінець і початок, – і покивання прорізів світла глушить рухливість звуків у синювато-сірих сутінках, і затяті губи марно намагаються проковтнути застиглі між складок обшмульгані язики чуттєвостей; споруджена з них хижа в лісі – без початку і смертна...

X

З’явившись, пелена повторення спадає, і всі явлені на мить личини щаблів охоплює цілісна гра, вона справді реальна і особистісна. Без неї досі нічого не було дозволено – торжествував деспотизм арифметики Повторення; тут, в тотально організованій формі не було ніякого особистісного збочення і винятку, – і аж тепер розпочинаємо очищення всесвітнього організму, творимо містичний досвід, в якому всі принаявні сили стають матеріалом подолання і ствердження, поживним субстратом розросту нашого гіллястого стовбура. Все підпорядковане циклічному поверненню до витоку; і чим більші брили перешкод і віддаленість, чим гостріші конвульсії і оргазми, чим величніший шлях і шлейф зарубки, що значить, відкриває і розчахує чужі структури, врата і щаблі, сходини потаємного Слова, – тим глибший вчуваєш розрив, який є Світлом світів, – видовбаних у порожнечі...

Містичний досвід, прагнення цілісної викінченості – головне завдання, ніхто не повинен тут ще чим-небудь перейматись. Будь-яка діяльність повинна вважатись безглуздою, якщо не ставить перед собою питання про власну ритуальну природу. Адже говорити про самоцінну “особистість”, яка не пройшла через відчуття абсурдності власного вічного повторення – нема підстав. Споглядальник і об’єкт його затаєного пильнування – Я і порожнеча – двоє залучені в жертовно-пізнавальну систему, гру з оточуючою видимістю, що виявляє невидиме і дозволяє усвідомити власну сюжетну повторюваність і жертовну поглинутість.

Всяка істота безособова, механічна і імморальна – бо смертна, і лише гра зі Мною дозволяє їй усвідомити власну затисненість між двох щаблів народження і смерті. І тоді, в невідворотних снах з’являється перша тріщина, і з неї сочиться сріблястий проблиск свідомості, особистісний викидень світла, що відкриває безодню Закону повторення повторень, і виноситься на поверхню відгомін карколомного центру світляної загати, перервності тарахкання великої Порожнечі, – що пожбурить назустріч новому розчахнутому світу, щоб потім – віддалитися в снах! – у глиняній хижці, позаяк вона – машина вічності!..

XI

Повторення вічне і цілісне – бо справді абсурдне, а все, що має якийсь глузд – вже скінченне, дане комусь конкретно, але щоб його викрити – потрібен набір повторних станів і гра з ними. Повторення омеханічує і відчужує явище чи дію, але тим самим її наближає, досягається причетність до захованого, і осердям викритого стає сам план гри і його сприймач, це мистецтво осамотнює і підносить його аж до надлюдської глибини, де він з подивом відкриває: абсолютне зло повторення і є зворотнім добром, і звільнятись від земної марноти і страждань, пізнавши повторюваність усього, – немає потреби, – варто лише усвідомити життя як ритуальну очищаючу гру. І досягши стовбура, побачиш себе скрізь, і все – в собі! І кожне втрачене пережиття чи варте якогось особливого жалю перед лицем впізнавання і перехрещення чогось старшого від усього сотвореного світу – і після ночі осені, на повалених мурах – знову весняне цвірінькання!..

Відтак досягнеш очищення самотньої Самості, осердя в плині долини сновидного хаосу. Це та мушля часу, в якій він нарешті зупиняється, це мить передзупинки і бездіяльності, коли рухомі зелені щаблі виносять забуте майбутнє сюди, на поверхню, це гул і напруга виходу вод з греблі, – і забуте чуття життя ще невтіленого і свіжого забиває ніздрі і рот, – як він стрибка в воду! І Світло-Слово не міниться більше в досягнутому нерухомому пункті підводного світу, це присмерковий взірець, який досягає спокою і тиші, мову й почуття занурить мудрий в нього, і ніякий гомін не долинає сюди, біля витоку річки найдовшої, що сама себе очищає – зрідка, задля кількох блискітливих зерен і покивань прорізів світла, кожен з яких являє свою нез’ясовану тайну, і ворушиться на вичовганому дні...

Жертва – все і ніщо, дзеркальна ритуальна поглинаюча машина. З її корчів проростають долішні символи-стовбури, що пронизують і обмацують багато щаблів буття і виявляють невидиму глибинну архітектуру. І для того, хто вже нічого не прагне, зникають зовнішні предмети і виявляється прихований лункий зв’язок між ними. Залишається смак пізнавати прикмети вічного повернення і пересічення визначених пір досвіду. Вічного прорізу Світла осені, в якому Моя мандрівка ніколи не припиняє свого існування, бо повторення дзеркальне непідвладне руйнуванню, воно само є нищенням і постанням всього. Воно найстарше і існує до всякої смерті. Те, що пронизує все – непідвладне руйнуванню, бо всяке руйнування – це рубіж, вимір і назва чогось, але який вимір можна застосувати до абсолютного безособового повторення? – воно все і ніщо, зворотній зв’язок, механічне безмов’я і подзвін випірнання в очеретах...

Механічне повторення завжди внутрішнє щодо особового досвіду. Воно було на початку, і світ через нього постав, і воно всім, що прийняли його, дало імення своє, і ніхто з непосвячених його бачити не може. Ніхто ні на мить не може зіскочити зі свого щабля, щоб збоку оглянути всю велетенську розхилитаність насолод присутностей, нанизану на онімілий стрижень – стеблину часу і простору квітку!

Але, під час переходу, коли дві чи більше мислячі стеблини пов’язані спільною – вищою від них! – місією, то та, яка залишається, може таки відчути і отримати на віддалі сигнал переходу і занурення партнера на інший щабель.– І двох достатньо, щоб виявити церкву осяянь в товщі вічності! Ці кореспонденції є замиканням-повторенням, зустріччю і пересіченням різних трансцендентних мацаків єдиної Свідомості, що галузиться в нестримній хтивості розпусних хитросплетінь самопізнання. Це фундаментальна взаємодія і зворотній зв’язок з центром абсолютної Гри, що однаково пронизує своїм відгомоном нагромадження всіх інших щаблів, огортає необхідність тлумів істот і їхніх мерехтливих затишних з’яв. І склянистий собор тягнеться вгору, – щоб спуститись по сходинах і побачити в глибині старого ставу свої розпукані вежі, шпилі і крокви, і на самому дні – тремкі ніші масивної порожнечі жертви. Все підпорядковане колообігу повернення до сяючого першопочатку, – і віддаленню від нього. І повернення неможливе було б без творчого первинного розщеплення Світла-Слова, буйства вогню і води, і відповідного розгортання загачених щаблів іпостасей Єдиного Звіра, що доганяє себе самого...

Тлінна духмяність цього закутку світу загубленої трясовинної репризи варта того, аби додивитись її до кінця. І зовнішній трансфігурації повинна передувати безумовна внутрішня переробка слизької транзитної плоті. Щоб зробити наступний крок, треба використати цю тонку сходину кладки, людську плівку і оболонку, її зникаючий танучий слід в тремкому дзеркалі перехрещення, що розширюється донизу і вглиб. І Слово прикликає і втягує своїх, охоплені ним, вони зіграють свої ролі, виринають, падають, і втрачають індивідуальність, і аж тоді настає кінець двоякості позначень, – абсолютна ясність злиття зі Мною безмовна, без’якісна, безгомінна...

І ось настав день Мого приходу на зяючу вершину, сидячи в тисячепелюстковому лотосі, Я крізь нього дивні водяні світи побачив, – через тисячі років нашарувань клятв, вірувань і розтерзаних жертв проявились Мої розставлені позалюдські віхи і пастки, знаки повернення для осягнення вислизаючого потоку міріад істот, щоб пригадати Себе – коли знову буду пробиратись цим місцем. Хоча насправді Я – не ріка і не дорога, це повернення додому, до початку, що є кінець, де забути означає знайти, це потік зішестя духу подорожнього, в якому вогонь і вода стали нарешті – єдині! І тепер назавжди ставлю Свою віху й ім’я, обравши це місце в нетрях сховищ, поза яким – нема спасіння...”

XII

Це тіло відчуває хліб і вино, але розум бачить те, що сховано під виглядом плоті – безодню щаблів самого Бога. Їхня дискретна цілісна сутність – початок всякої чуттєвої амбіваленції і гри двостатевостей, що поглинають одна одну. Ця цілісність вивільнюється і направляє до себе потік потаємних прафеноменів, і виявилось, що потойбічне присутнє зовсім близько, потрібно лише відкрити його сходини, в яких дихає Саме, Осердя, що зв’язує безодню – з найвищим небом!

Інструмент його відображення – жертовне збочення Самості, що пронизує безліч щаблів Сущого, щоб виявитись в потрібному місці. І тоді, в прорваній розщелині механічного неперервного відкриються небачені обрії, ми зануримось в незнані досі світи, випірнаючи до зірок, тугий спротив матерії буде подолано, і з коконів вилетять – багряні багатокрильці! Обрані втаємничені досягнуть вивершення безкінченних мандрів, щоб позначитись в нічному вереску цвіркунів, в запахах землі, в млості нестерпної ясності, що вияскравлює зворотній бік всіх цих життів, і я відчую, нарешті, на березі Уд, – як нічний метелик огортає долонею мій прохолодний череп, віднайшовши рівновагу в присутності демонів і численних богів! Тут міститься лоно жертвопринесень, що дарує життя світу...

Те, що вічно повторюється – нереальне і не має початку, лиш в поверненні – справжнє блаженство. Відкриття катакомбних глибин переходу гіпермістеріальних циклів Сущого – неповторне. Луна всепронизуючого ритуалу відлунюється подвоєнням і відкриває провісну парність: Я тут уже був! – спільний знак сп’яніння і переходу зовсім різних щаблів єдиної всепоглинаючої Самості. І чи глибше осердя гіпермістеріального циклу, тим більший його формотворчий засяг поглинання інших циклів. Принада і велич цього місця в тому, що вічність тут – простір розрізнення крайнього духу і плоті – змикається! Кінець лінійного часу дає новий видриск чуттєвості плоті і серії вибухаючих світових біфуркацій. Це тут кінець перегукується з початком, і кожен щабель світової гри обіймає попередні, але найвищим є метарівень Старої Греблі, де Слово і означуваний ним образ – змикаються!

Крізь шум численних нашарувань, – безодня відгукується! – проривом в інші цикли. Вона і є той структурний центр Гри, лімби священного ставу, над яким сходять незнані зорі – як очі рисі в очеретах. Сюди, в потайну забіч, проникають могутні підземні корені, – вони випинаються і тріпочуть, шукаючи достойний харч, жертовну свіжість розлупаної першоплоті, вже відчутної на дотик, тут розташована Церква Теономії, – центр очищувальних омовінь і вівтар загравань з абсурдністю повторення світу...

Колись, в безкінченному віддаленні втілень дитинства – тепер такому яскравому віддаленні! – Моє, ще не назване “Я” заклало свій ритуал перевершення циклічного потоку, шляхом простого відлуння протиставило собі і для себе сущу структуру єдності і повернення, до Себе Вищого, що зрідка безпосередньо порушує цю рівновагу і вносить в неї елемент містерії девіації – довкола своєї найменшої розлюченої частки, риси Повернення! – маніфестуючи себе як усепроникну трансцендентність, вічно перебуваючу в актах жертвопринесень, і лише обраним, що через них промовляв дух, Я являю Себе як Особу: через віки і світи приходжу Я сюди прикликати і охопити Своїх, піднести на щабель іншої, надлюдської чуттєвості – і, побачивши, що їх нема, випасти з потоку...

Це повернення до витоку
є втягуючою воронкою
абсолютної порожнечі
під прогрітими сонцем мурами
    Чорної Греблі

Це – вартісний акт комунікації
повнява соку світу
що стікає вглиб
і наповнює вщерть –
оральну Самість
всепоглинаючу форму
всіх форм
карколомне осердя обертання
кола всієї чуттєвості!

Це – хрещате лоно хлані
де сходяться всі жертовні
        лінгами
вони випинаються і –
    тріпочуть
втрачаючи свій мирний вигляд
сік струменіє з них
і вони стають – самою плоттю
    розверстого світу! –
допоки вогонь і вода
знову не стануть –
      єдині
з прощальним помахом
сокровенного Купальця
що манить вас в глибини
свого лотосного ставу
і не каже вам –
    прощавайте
бо в лоні не розчиняються
ним стають –
розтуливши коліна
  навзнак лежачи
    на гойдливому денці
      каное часу...”

XIIІ

Так говорив Той, що в собі вмістив закон безодні повторення, через Нього збулось видіння про щаблі, які мигтять і сягають неба, і відтепер у вічності нема часу, і вже вранішнє небо зійшло на землю, і всі бачать – яке страшне оце місце! Це ніщо інше, як брама небесна, і це тут душа зазирнула в жерло і довідалась, що вона чинила раніше і що робитиме згодом. Це цілісність жертви самому собі, бо Він тут вже був – коли беззаконня розхитало основи, і ось знову повертається – до Свого витоку, щоб очистити його і не залишити вже ніяких слідів, у день, коли стане Світлом і Словом водночас –

і дасть простір
і небо нове
бо Він є –
життя
відгомін центру
вічного обертання
і найвища чеснота спокуси
      бажання
тіла іншого
що наповнює світи –
віддаляючи і повертаючи
        до Себе...

І лише надмір повторення уможливлює спільну гру і вибір ще більшої втіхи – в ім’я Вищого, Світанкового. Земля повниться ознаками смерчу Його прибуття, і Він уразить хитрих злорік, що наважаться – ганити це повчання! Вони будуть розтереблені на суху мерву й порох, і ніхто вже їх більше не зліпить докупи – бо не буде більше пришестя до висхлих порожнин...

І тоді, на краю безодні, ти неодмінно побачиш як стрімко наближається з долин оточений світляним ореолом райдуги, чарівливо усміхнений Вищий Володар, що змушує дозрівати плоди жертви і кари, – Його блакитне тіло звивається, рухається і міниться сліпучими барвами, і лише піднесена рука виблискує непорушно, безіменний палець її торкається великого пальця, вказівний і мізинець випростані, а середній притиснутий щільно до рожевої вузької долоні – Володар Космічного Танцю і Вітру вітає тебе, твою душу, манить і запрошує зробити перший крок, назустріч, – задля очищення жертовного русла...

З усіх майданів і велелюдних торжищ приведе Він теперішніх безхвостих до цього болота, що стане місцем прощ, – і занурить її, цю планету, в океан очищення й блаженства, адже ми бували тут вже не раз і ось прийшли знову – закінчити, щоб розпочати, ще раз...

Де б не були – ми повертаємось сюди, до цього простору, сонця й тиші, і перший крок наш в цьому напрямку приведе в рух ланцюг подій, що захоплять і поглинуть мільйони тіней, і зустріч відбудеться – з Його волі, Він Сам прокладає простір повернення до Себе, який всім здається безмежним. Трансцендентний, Він приходить до кожного і в мить одну охоплює і згортає розвиток розмаїття в точку, стає запереченням будь-якого руху і становлення. Тоді зупиняєшся і розумієш, що воно таке – марево омани, нереальність повернення, адже ми з Ним ніколи й не розлучались, Він завжди поруч, тут на березі лісового ставу, інкорпорований в кожній клітині собачої м’яти, лататті і золотавих пулькатих очах, – Він стежить за нами, усміхнений! І це луна його голосу віддаляється і обіцяє дати плодів у тридцять і більше крат, і кожен відчує на собі його удари й побачить відблиск тисячі сонць, що розпанахають небо! –

І вже ангели
усміхнені андрогіни
      сходять згори
в день Його могутності –
  для всяких нових повелінь...