Бруно Шульц

Цинамонові крамниці
Санаторій Під Клепсидрою
(Зміст)

Трактат про манекени, або друга Книга Буття

Деміюргос, – говорив батько, – не заволодів монополією на творення – творення є привілеєм усіх духів. Матерії дана нескінченна плідність, невичерпна життєва сила і заразом звідна сила спокуси, яка надить нас до формування. У глибині матерії обрисовуються невиразні усміхи, зав’язуються напруження, згущуються проби кшталтів. Уся матерія хвилюється від нескінченних можливостей, які переходять через неї млосними дрожами. Чекаючи на животворний подих духу, без кінця переливається вона в собі, спокушає тисячею солодких округлин і м’якостей, які вимаячує з себе у сліпих роїннях.

Позбавлена власної ініціятиви, любострасно податлива, по-жіночому пластична, підлегла супроти всіх імпульсів, – вона становить собою позазаконну територію, відкриту для всілякого роду шарлатанства і дилетантизмів, домену всіляких зловживань і сумнівних деміюргічних маніпуляцій. Матерія – найпасивніша й найбезборонніша істота в космосі. Кожен може її уминати, формувати, кожному вона послухняна. Всі організації матерії – нетривалі і невтримні, схильні до задкування й розлізання. Немає жодного зла в редукції життя до форм інших і нових. Убивство не є гріхом. Нераз воно є неминучим насильством над затужавілими й скостенілими формами буття, які перестали бути привабливими. В інтересах цікавого й важливого експерименту воно може навіть становити заслугу. Тут є пункт виходу для нової апології садизму.

Мій батько був невичерпний в ґльорифікації того предивного елементу, яким була матерія. – Немає матерії мертвої, – навчав він, – мертвота – cе тільки видимість, за якою криються незнані форми життя. Спектрум сих форм – нескінченний, а відтінки й нюанси – невичерпні. Деміюргос мав у розпорядженні важливі й цікаві творчі рецепти. Завдяки ним він створив множество видів, які відновлюються власними силами. Не відомо, чи будуть ті рецепти колинебудь реконструйовані. Але cе й непотрібно, бо навіть якщо б ті клясичні методи креації виявилися раз і назавжди недоступними, залишаються певні іллеґальні методи, цілий безмір метод єретичних і гріховних.

В міру того як батько наближався від тих загальних засад космогонії до терену своїх тісніших зацікавлень, голос його знижувався до вникливого шепоту, виклад ставав щораз важчий і заплутаніший, а висновки, до яких він доходив, губилися у щораз більш сумнівних і ризикованих реґіонах. Жестикуляція його набирала езотеричної торжественности. Він приплющував одне око, прикладав два пальці до чола, лукавство його погляду ставало просто-таки несамовите. Він увірчувався тим лукавством у своїх співрозмовниць, ґвалтував цинізмом того погляду найсоромливіші, найінтимніші в них резерви і досягав їх, вислизаючих, у найглибшому закамарку, припирав до стіни і скоботав, драпав іронічним пальцем, доки не доскоботався зблиску прозріння й сміху, сміху визнання й порозуміння, яким вкінці доводилося капітулювати.

Дівчата сиділи непорушно, лямпа коптіла, сукно під голкою машинки давно зсунулося, і машинка стукотіла впорожні, строчачи чорне, беззоряне сукно, яке відмотувалося з сувою зимової ночі за вікном.

– Надто довго жили ми під терором недосяжної досконалости Деміюрга, – говорив мій батько, – надто довго досконалість його твору паралізувала нашу власну творчість. Ми не хочемо з ним конкурувати. Ми не маємо амбіції йому дорівняти. Ми хочемо бути творцями у власній, нижчій сфері, прагнемо для себе творчости, прагнемо творчої насолоди, прагнемо – одним словом – деміюргії. – Не знаю, від чийого імени проклямував мій батько ті постуляти, яка громада, яка корпорація, секта чи чернечий чин, надавали своєю солідарністю патос його словам. Щодо нас, то ми були далекі від будь-яких деміюргічних посягань.

Але батько мій розвинув тим часом програму тієї вторинної деміюргії, образ тієї другої ґенерації створінь, яка мала стати у відверту опозицію до пануючої епохи. – Не залежить нам, – говорив він, – на творах з довгим диханням, на істотах з великим майбуттям. Наші креатури не будуть героями романів у багатьох томах. Їх ролі будуть короткі, ляпідарні, їх характери – без дальших плянів. Часто задля одного жесту, задля одного слова ми підіймемося труду покликати їх до життя на ту одну хвилину. Признаємося відверто: ми не будемо класти натиску ані на міцність, ані на солідність виконання, твори наші будуть немов би провізоричні, зроблені на один раз. Якщо то будуть люди, то ми дамо їм, приміром, тільки одну сторону обличчя, одну руку, одну ногу, а саме ту, яка в їх ролі буде їм потрібна. Було б педантством турбуватися про їхню другу, не входячу в гру ногу. Іззаду вони можуть бути просто зашиті полотном або побілені. Нашу амбіцію ми будемо вкладати в отсей гордий девіз: для кожного жесту – інший актор. Для обслуги кожного слова, кожного руху ми покличемо до життя осібну людину. Такий наш смак; то буде світ згідно нашого уподобання. Деміюргос кохався в добірних, досконалих і скомплікованих матеріялах – ми даємо першість тандиті. Попросту пориває нас, захоплює дешевість, нікчемство, тандитність матеріялу. Чи розумієте ви, – питав мій батько, – глибокий сенс cієї слабости, cієї пристрасти до пістрявої бібулки, до пап’є-маше, до лакової фарби, до клоччя і трачиння? Се, – говорив він з печальним усміхом, – наша любов до матерії як такої, до її пухнатости і поруватости, до її єдиної, містичної консистенції. Деміюргос, сей великий майстер і артист, робить її невидимою, велить їй зникнути під грою життя. Ми ж, навпаки, кохаємо її скрегіт, її непіддатливість, її халабудливу незґрабність. Любимо під кожним жестом, під кожним рухом бачити її обважніле зусилля, її безвладність, її солодку ведмедкуватість.

Дівчата непорушно сиділи із скляними очима. Обличчя їх були витягнуті й пришелепнуті заслуханням, щічки підмалювалися рум’янцями; важко було в ту хвилину оцінити, чи вони належать до першої, а чи до другої ґенерації створіння.

– Словом, – висновував мій батько, – ми хочемо створити людину вдруге, на образ і подобу манекена.

Тут ми заради достовірности звіту мусимо описати один дрібний і малозначний інцидент, який трапився в цьому пункті прелекції і до якого ми не прив’язуємо жодної ваги. Той інцидент, цілковито незрозумілий і безсенсовний в тій даній низці подій, можна витлумачити хібащо як певного роду залишковий автоматизм, без передобставин і без тяглости, як певного роду злосливість об’єкта, перенесену в психічну царину. Радимо читачеві зіґнорувати його з такою ж легкістю, як це робимо й ми. Ось його перебіг:

В ту мить, коли мій батько вимовляв слово „манекена“, Аделя глянула на годинник на браслетику, після чого порозумілася поглядом з Польдою. Відтак висунулася разом з кріслом на п’ядь уперед, підняла поділ сукні, поволі виставила стопу, обтягнуту чорним єдвабом, і випружила її, як писочок змії.

Так вона сиділа увесь час тієї сцени, цілком штивно, з великими, тріпотливими очима, поглибленими лязуром атропіни, з Польдою і Павліною по обох боках. Усі троє дивилися розширеними очима на батька. Мій батько кахикнув, замовк, похилився і раптом став дуже червоний. В одну мить лінеатура його обличчя, щойно ще така розвихрена і повна вібрації, замкнулася у присмирнілих рисах.

Він – надхненний єресіярх, ледве випущений з вихору піднесення – зібгався раптом у собі, запався і згорнувся. А може підмінено його на іншого. Той інший сидів штивний, дуже червоний, з опущеними очима. Панна Польда підійшла і похилилася над ним. Поплескуючи його легко по плечах, вона говорила тоном лагідної заохоти: – Яків буде розсудливий, Яків послухає, Яків не буде впертий. Ну, прошу... Яків, Яків...

Випнутий пантофлик Аделі ледь тремтів і блистів, як язичок змії. Мій батько, опустивши очі, поволі підвівся, ступив крок уперед, як автомат, і осунувся на коліна. Лямпа сичала у тиші, в гущавині тапет бігли туди й сюди вимовні погляди, летіли шепти ядовитих язиків, зиґзаґи думок...

Трактат про манекени

Продовження

Наступного вечора батько з відновленою снагою підняв свою темну й хитромудру тему. Лінеатура його зморщок розгорталася й загорталася з рафінованим лукавством. У кожній спіралі приховано було шпичак іронії. Але часами надхненність розширяла круги його зморщок, які росли якоюсь величезною вируючою грозою, простягаючись у мовчазних волютах у глиб зимової ночі. – Фігури паноптикуму, мої пані, – почав він, – кальварійські пародії манекенів – але навіть у такому вигляді стережіться трактувати їх легковажно. Матерія не знає жартів. Вона завжди повна трагічної поважности. Хто насмілюється думати, що з матерією можна гратися, що кшталтувати її можна жартома, що жарт не вростає в неї, не вжирається негайно ж, як доля, як призначення? Чи прочуваєте ви біль, глухе, невизволене страждання, закуте в матерію страждання тої харапуди, яка не знає, чому нею є, чому мусить тривати в сій силоміць накиненій формі, сій страшній пародії? Чи усвідомлюєте ви могутність форми, подоби, виразу, тиранську самоволю, з якою вони кидаються на беззахисну колоду і опановують її, як її власна, тиранська, причеплива душа? Надаєте якійсь голові з клоччя і полотна вираз гніву і полишаєте її з тим гнівом, з тою конвульсією, з тим напруженням раз назавжди, замкнену у сліпій злості, для якої немає відпливу. Юрба сміється з тої пародії. Плачте, мої пані, над власною долею, бачачи безталанну матерію, в’язнену, гноблену матерію, яка не знає, що вона і пощо вона, до чого приведе той жест, який їй раз назавжди надано.

Юрба сміється. Чи розумієте ви страшний садизм, сп’яняючу, деміюргічну жорстокість сього сміху? Бо прецінь плакати нам, мої пані, треба над власною долею, коли бачимо се безталання матерії, ґвалтованої матерії, над якою скоєно страшну наругу! Звідси пливе, мої пані, страшний смуток усіх блазенських ґолемів, усіх харапуд, трагічно задуманих над смішною своєю ґримасою.

Ось анархіст Люккені, душогубець цісареви Єлисавети, ось Драґа, демонічна й нещаслива королева Сербії, ось геніяльний юнак, надія й гордість роду, якого згубила нещасна звичка до рукоблудства. О іроніє сих назв, сих подоб!

Чи й справді є в сій харапуді щось з королеви Драґи, її двійниця, бодай найдальша тінь її істоти? Ся подібність, ся подоба, ся назва заспокоює нас і не дозволяє нам питати, ким для самого себе є сей нещасливий твір. А однак, то мусить бути хтось, мої пані, хтось анонімний, хтось грізний, хтось нещасливий, хтось, хто в своєму глухому житті ніколи не чув про королеву Драґу...

Чи чули ви по ночах страшне виття тих воскових харапуд, замкнених у ярмаркових будах, жалібний хор тих тулубів з дерева і порцеляни, що гупають п’ястуками у стіни своїх в’язниць?

В обличчі мого батька, розвихреному грізністю справ, що їх він викликав з пітьми, утворився вир зморщок, кручія, що росла углиб, а на дні її горіло грізне пророче око. Борода його дивно з’їжачилася, віхті й пензлі волосків, що вистромилися з бородавок, з перчиків, з дірочок у носі, нашорошилися на своїх корінчиках. Так він і стояв, заціпенілий, з горіючими очима, тремтячи від внутрішнього збурення, як автомат, що затявся і затримався на мертвій точці.

Аделя встала з крісла і попросила нас приплющити очі на те, що за хвилину станеться. Потім підійшла до батька і, з руками на стегнах, прибираючи подобу підкресленої невідступности, дуже вимогливо зажадала...

– – – – – – – – – – – – – – – – – – – – – – –

– – – – – – – – – – – – – – – – – – – – – – –

Панянки сиділи штивно, з опущеними очима, у дивному заціпенінні...

Трактат про манекени

Завершення

Котрогось із наступних вечорів батько мій ось цими словами потягнув далі свою прелекцію:

– Не про ті втілені непорозуміння, не про ті смутні пародії, мої пані, плоди простацької й вульґарної нездержливости, – хотів я говорити, заповідаючи мою річ про манекени. Я мав на думці щось інше.

Тут батько мій почав будувати перед нашими очима образ тієї вимареної ним „generatio aequivoca“, якогось покоління істот, напів тільки органічних, якоїсь псевдовеґетації і псевдофавни, результатів фантастичної ферментації матерії.

То були твори, подібні з вигляду до живих істот, до хребетних, ракоподібних, членистоногих, – але вигляд той вводив в оману. По суті, то були істоти аморфні, без внутрішньої структури, плоди імітативної тенденції матерії, яка, як обдарована пам’яттю, за звичкою повторює раз прийняті кшталти. Адже драбина морфології, якій підлягає матерія – взагалі обмежена, і певний запас форм постійно повторюється на різних рівнях буття.

Ті істоти – рухливі, вразливі на подразники, а проте далекі від справжнього життя – можна було отримати, завішуючи певні скомпліковані кольоїди в розчинах кухонної солі. По кількох днях ті кольоїди формувалися, організувалися в певні згустки субстанції, що нагадували нижчі форми фавни.

В істот, які отак виникли, можна було констатувати процес дихання, обмін речовин, але хемічна аналіза не виявляла в них навіть сліду білкових сполук, ані взагалі складників вуглецю.

Та все-таки ті примітивні форми були нічим у порівнянні з багатством кшталтів і пишнотою псевдофавни і фльори, яка інколи з’являється в певних строго визначених середовищах. Середовищами тими є старі помешкання, пересичені еманаціями багатьох життів і подій, – зужиті атмосфери, багаті на специфічні інґредієнції людських мрій, – румовища, щедрі на гумус спогадів, журби, марної нудьги. На такому добриві тота псевдовеґетація кільчилася швидко й поверховно, паразитувала рясно й ефемерно, паростила короткотривалі ґенерації, які розквітали раптово й пишносяйно, щоб ураз згаснути й зів’янути.

Тапети у таких помешканнях повинні бути вже дуже зужиті і знуджені безнастанними мандрами по всіх кадеціях ритмів; нічого дивного, що вони сходять на манівці далеких, ризикованих роїнь. Осердя меблів, їх субстанція повинна бути вже розхитана, здеґенерована й підвладна злочинним спокусам: тоді на тому хворому, змученому і здичавілому ґрунті процвітає, наче гарна висипка, фантастичний наліт, кольорова, буяюча пліснява.

– Ви знаєте, – вів мову батько мій, – що в старих помешканнях бувають покої, про які ми забуваємо. Місяцями не відвідувані, в’януть вони в запустінні між старими мурами, і трапляється, що й засклеплюються в собі, заростають цеглою і, втрачені раз і назавжди для нашої пам’яті, втрачають поволі й свою екзистенцію. Двері, що ведуть до них з якогось підмостка тильних сходів, можуть так довго недобачатися домівниками, що аж вростають, входять у стіну, яка затирає їхній слід у фантастичному рисунку тріщин і подряпин.

– Одного разу, – мовив батько мій, – увійшов я рано-вранці, на схилку зими, по багатьох місяцях небутности, до такого напівзабутого тракту покоїв і був вражений їх виглядом.

З усіх шпар у підлозі, з усіх ґзимсів і фрамуґ вистрілювали тоненькі пагони і наповнювали сіре повітря миготливою мережкою філіґранного листя, ажурною гущавиною якоїсь теплиці, повної шептів, сяянь, колисань, якоїсь фальшивої й блаженної весни. Довкола ліжка, під многораменною лямпою, уздовж шаф хилитались острівці делікатних дерев, розприскувались угорі у світлисті крони, у фонтани мереживного листя, які били аж під мальоване небо стелі розпиленим хлорофілом. У приспішенім процесі квітування кільчилися в тому листі величезні, білі і рожеві квіти, пуп’янкували на очах, буяли зсередини рожевим м’якушем і переливалися через вінця, гублячи пелюстки і розпадаючись у швидкоплинному перецвітанні.

– Я був щасливий, – говорив мій батько, – з того несподіваного розквіту, який наповнив повітря миготливим шелестом, лагідним шумом, що пересипувався, як кольорове конфетті, через тоненькі різочки галузок.

Я бачив, як з тремтіння повітря, з ферментації надто багатої аури виділяється й матеріялізується те поспішне квітування, переливання й розпадання фантастичних олеандрів, які наповнили покій негустою, лінивою сніговицею великих, рожевих квіткових китиць.

– Поки звечоріло, – закінчував батько, – не було вже й сліду того пишносяйного розквіту. Ціла тота злудна фата морґана була лише містифікацією, випадком дивовижної симуляції матерії, яка підшивається під подобу життя.

Батько мій був того дня дивовижно пожвавлений, його позирки, хитрі, іронічні позирки, яскріли бісиками й гумором. Потім, раптом поважніючи, він знову розглядав нескінченну скалю форм і відтінків, що їх прибирала поліморфна матерія. Його захоплювали форми граничні, сумнівні й проблематичні, як от ектоплазма сомнабул, псевдоматерія, каталептична еманація мозку, яка в певних випадках розросталася з уст заснулого на цілий стіл, наповнювала цілий покій, як буяюча, рідка тканинка, астральне тісто на пограниччі тіла й духу.

– Хто зна, – говорив він, – скільки є стражденних, скалічених, фраґментарних постатей життя, як от штучно склепане, нашвидку збите цвяхами життя шаф і столів, розп’ятого дерева, тихих мучеників жорстокої людської винахідливости. Страхітливі трансплянтації чужих і ненависних одна одній порід дерева, які скуто в одну нещасливу особистість!

Скільки старої, мудрої муки в протравлених шарах, жилах і прожилках наших старих, надійних шаф! Хто розпізнає в них старі, згембльовані, виполірувані до непознаки риси, усміхи, погляди!

Обличчя мого батька, коли він це говорив, розійшлося замисленою лінеатурою зморщок, стало подібне до сукуватої і жилкуватої старої дошки, з якої згембльовано всі спогади. Якусь хвилю ми думали, що батько впаде в стан здеревіння, який часом його навідував, але раптом він очуняв, опам’ятався і тягнув далі ось як:

– Давні, містичні племена бальзамували своїх померлих. У стіни їхніх осель було вправлено, вмуровано тіла, обличчя; у вітальні стояв батько – опудало, вичинена жона-небіжчиця була килимом під столом. Я знав одного капітана, який мав у своїй каюті лямпу-мелюзину, зроблену маляйськими бальзамістами з його замордованої коханки. На голові вона мала величезні оленячі роги.

У тиші каюти та голова, розп’ята між гілками рогів біля стропила, поволі розплющувала вії очей; на розхилених устах лисніла плівка слини, що лопалась від тихого шепоту. Головоноги, черепахи і величезні краби, підвішені на балках стелі як канделябри й павуки, без кінця перебирали в тій тиші ногами, йшли і йшли на місці...

Нараз обличчя мого батька прибрало вираз турботи і смутку, коли думки його на дорогах не знати яких асоціяцій перейшли до нових прикладів:

– Чи маю я промовчати, – говорив він притишеним голосом, – що брат мій внаслідок довгої й невиліковної хвороби перетворився поступово у клубок ґумових кишок, що бідна моя кузинка вдень і вночі носила його в подушках, мугикаючи нещасливому створінню нескінченні колисанки зимових ночей? Чи може бути щось сумніше, ніж людина, перетворена у геґарову кишку? Що за розчарування для батьків, що за дезорієнтація для їхніх почуттів, що за розвіяння всіх надій, пов’язуваних з перспективним юнаком! А однак, вірна любов бідної кузинки супроводжувала його і в тому перетворенні.

– Ах! не можу вже більше, не можу того слухати! – зойкнула Польда, перехиляючись на кріслі. – Вгомони його, Аделю...

Дівчата встали, Аделя підійшла до батька і витягнутим пальцем зробила рух, що зазначав лоскотання. Батько сторопів, замовк і почав, повен жаху, задкувати перед киваючим Аделиним пальцем. Вона ж ішла за ним безупинно, ядовито грозячи йому пальцем, і крок за кроком витісняла його з покою. Павліна позіхнула, потягаючись. Обидві вони з Польдою, сперті плечем до плеча, поглянули собі в очі й усміхнулися.

Німрод

Цілий серпень того року я пробавився з чудесним маленьким песиком, який одного дня знайшовся на підлозі нашої кухні, нездолящий і писклявий, пахнучий ще молоком і цуценяцтвом, з несформованою, круглявою, тремтячою голівкою, з лапками, розчепіреними на боки, як у крота, і з найделікатнішою, м’якесенькою шерстю.

З першого ж погляду здобула собі та крихточка життя увесь захват, увесь ентузіязм хлоп’ячої душі.

З якого неба впав так несподівано цей улюбленець богів, миліший серцю від найгарніших забавок? І як то старі, зовсім-таки нецікаві мийниці впадають інколи на такі гарні ідеї і приносять з передмістя, – о цілком ранішній, трансцендентально ранковій годині, – такого-от песика до нашої кухні?

Ах! я був ще – на жаль – неприсутній, ненароджений з темного лона сну, а те щастя вже здійснилося, вже чекало на нас, недолужно лежаче на холодній підлозі кухні, недоцінене Аделею і домівниками. Чому не збуджено мене раніше!? Тарілочка молока на підлозі свідчила про материнські імпульси Аделі, свідчила, на жаль, також і про назавжди втрачені для мене хвилини минулого, про розкоші названого материнства, у яких я не брав уділу.

Але передо мною лежала ще ціла прийдешність. Який же безмір випробувань, експериментів, відкриттів розгортався тепер! Секрет життя, найсуттєвіша його таємниця, зведена до цієї простішої, підручнішої й іграшкової форми, відкривалася тут перед ненаситною цікавістю. То було непередавано цікаво – мати на власність таку дещицю життя, таку часточку споконвічної таємниці в такому забавному й новому вигляді; то будило безконечну допитливість і приховану шану – своєю чужістю, несподіваною транспозицією того самого, що й у нас, вогника життя на форму, відмінну від нашої, тваринну.

Тварини! Мета ненаситної цікавости, екземпліфікації загадки життя, мов би створені для того, щоб людині показати людину, розкладаючи її багатство і ускладненість на тисячу калейдоскопічних можливостей, кожна з яких доведена до якоїсь парадоксальної крайности, до якоїсь вибуялости, повної характеру. Не обтяжене сплетом еготичних інтересів, що їх мають міжлюдські стосунки, відкривалося серце, повне симпатії, до чужих еманацій вічного життя, – повне любовної, співпрацюючої допитливости, яка була замаскованим голодом самопізнання.

Песик був оксамитний, теплий і пульсуючий маленьким, поспішним серцем. Мав два м’якенькі клаптики вух, голубуваті, каламутні очка, рожевий писочок, до якого можна було без жодної небезпеки вкласти пальця, делікатні і невинні лапки із зворушливою рожевою бородавочкою ззаду, над стопами передніх ніг. Тими ногами він влазив, жадібний і нетерплячий, до миски з молоком, хлептав напій рожевим язичком, щоб, наситившись, жалісно підняти маленьку мордочку з крапелькою молока на бороді і недолуго вибрьохатися з молочної купелі.

Хода його була незґрабним заточуванням, боком навскіс, у невирішеному напрямку, по лінії трохи п’яній і хисткій. Домінантою його настрою була якась невизначена й основоположна жалібність, сирітство й безпорадність – нездатність заповнити чимнебудь порожнечу життя поміж сенсаціями поживків. Об’являлось це в безпляновості й непослідовності рухів, в ірраціональних нападах ностальґії з жалібним скімленням і неспроможністю знайти собі місце. Навіть ще в глибині сну, в якому потребу на щось опертися і до чогось притулитися він мусів заспокоювати, вживаючи для цього власну свою особу, скручену в тремтячий клубочок, – не покидало його почуття осиротіння і бездомности. Ах, життя, – молоде і вутле життя, випущене з надійної темряви, з притульного тепла материнського лона у великий і чужий, світлий світ, – як же щулиться воно й сахається, як цурається прийняти ту імпрезу, яку йому пропонують, – повне осоруги й знеохочення!

Але поволеньки малий Німрод (він отримав був це горде й войовниче ім’я) починає відчувати смак життя. Виключна опанованість образом материнської праодности поступається чарові багатоманіття.

Світ починає ставити на нього свої пастки: незнаний а чаруючий смак різних наїдків, чотирикутник ранкового сонця на підлозі, на якому так добре влягтися, рухи власних члеників, власні лапки, хвостик – фіґлярний заводіяка до забави з самим собою, пестощі людської руки, під якими звільна дозріває певна свавільність, веселість, що розпирає тіло і народжує потребу в зовсім нових, різких і ризикованих рухах, – все це підкуповує, переконує і підохочує прийняти, погодитися з експериментом життя.

І ще одне. Німрод починає розуміти, що те, що йому тут підсувають, попри видимість новизни, є, по суті, тим, що вже було, – було багато разів, – безконечно багато разів. Його тіло впізнає ситуації, враження і предмети. По суті, все це не так уже його й дивує. Перед лицем кожної нової ситуації він дає нурка у свою пам’ять, у глибоку пам’ять тіла, і шукає навпомацки, гарячково, – і буває, що знаходить у собі відповідну, вже готову, реакцію: мудрість поколінь, складену у його плазмі, у його нервах. Знаходить якісь вчинки, рішення, про які й сам не знав, що вони в ньому дозріли, що лиш чекали на те, аби вискочити.

Сценерія його молодого життя, кухня з духмяними цебрами, з витирачками, які так чудернацько й інтриґуюче пахнуть, з талапканням Аделиних пантофликів, з її галасливою крутаниною, – більше його не лякає. Він вже звик вважати її своєю доменою, задомовився в ній і почав розвивати стосовно неї неясне почуття приналежности, вітчизни.

Хібащо несподівано спадав на нього катаклізм у вигляді шурування підлоги – повалення законів природи, хльости теплого лугу, що підмивають усі меблі, і грізне шургання Аделиних щіток.

Але небезпека минає, щітка, сумирна й нерухома, тихо лежить у кутку, сохнуча підлога мило пахне мокрим деревом. Німрод, знову повернений до своїх нормальних прав і до свободи на власному терені, відчуває живу охоту хапати зубами старий коц на підлозі і торгати ним з усієї сили направо й наліво. Втихомирювання стихій наповнює його невимовною радістю.

Та ось він стає, як укопаний: перед ним, за яких три песячих кроки, посувається чорна машкара, потвора, що швидко суне на прутиках багатьох покарлючених ніг. Потрясений до глибини Німрод поводить зором за скісним курсом блискучого страховида, напружено стежачи за цим пласким, безголовим і сліпим тулубом, несеним несамовитою рухливістю павучих ніг.

Щось у ньому на той вид назбирується, щось дозріває, бучавіє, чого він сам іще не розуміє, ніби якийсь гнів або страх, але радше приємний і поєднаний з дрожем сили, самопочуття, аґресивности.

І раптом він припадає на передні лапки і викидає з себе голос, ще йому самому не знаний, чужий, зовсім не подібний до звичайного квиління.

Викидає його з себе раз, і ще раз, і ще, тоненьким дискантом, який щохвилі пускає півника.

Але надаремно апострофує він комаху цією новою, зродженою з раптового надхнення мовою. В категоріях тарганячого інтелекту немає місця на цю тираду, і страховид далі відбуває свою скісну туру до кутка покою, серед рухів, освячених одвічним тарганячим ритуалом.

Що не кажіть, почуття ненависти ще не має тривалости і сили в душі песика. Новозбуджена радість життя перетворює кожне почуття у веселість. Німрод ще гавкає, але сенс його гавкання непомітно змінився, воно стало своєю власною пародією, – прагнучи висловити, по суті, невимовну вдатність цієї прегарної імпрези життя, повної пікантности, несподіваних пострахів і чудасій.

Липнева ніч

Літні ночі я пізнав уперше в рік моєї матури, під час вакацій. У нашому домі, крізь який цілий день провівались почерез відчинені вікна повіви, шуми, полиски гарячих літніх днів, поселився новий квартирант – маленьке, насуплене, квиляче створіннячко, синочок моєї сестри. Він спровадив на наш дім певне повернення до примітивних стосунків, повернув соціологічний розвиток назад до кочівничої і харемної атмосфери матріярхату з таборовищем постелі, пелюшок, білизни, вічно праної і сушеної, з недбальством жіночої туалети, спрямованої до буйнотілих оголень веґетативно невинного характеру, з кислуватим запахом немовлятства і набряклої молоком груді.

Сестра після тяжких пологів виїхала на купелі, шваґер з’являвся тільки до столу, а батьки до пізньої ночі перебували в крамниці. Над домом розпорядила своє панування мамка дитинки, експансивна жіночість якої дедалі збільшувалася і черпала санкцію зо своєї ролі матері-годувальниці. В маєстаті цього достоїнства вона своїм широким і важелезним існуванням витискала тавро жінотовладдя на цілому домі, що було разом з тим і перевагою ситої і буйної тілесности, розподіленої в мудрій ступеневій ґрадації між нею самою та двома дівчатами-служницями, яким будь-яка дія дозволяла розвинути, як павиний вахляр, ціле мірило самодостатньої жіночости. На тихе цвітіння і достигання саду, наповненого шелестом листя, срібними сяяннями і тінистими замисленнями – наш дім відповідав ароматом жіночости і материнства, що витав над білою білизною і квітучою плоттю, і коли о страхітливо яскравій годині полудня біля відкритих напростріл вікон нажахано підносилися всі фіранки, і всі пелюшки, порозпинані на шнурах, вставали лиснючим шпалером – пливли крізь цей білий алярм фулярів і полотен наскрізь пір’ясті насіння, пилюки, загублені пелюстки, і сад, з перепливом своїх світел і тіней, з мандрівкою шумів і замислень, повільно йшов кімнатою, так, неначе о цій годині Господа розтанули будь-які перегороди і стіни, і крізь увесь світ у відпливі думки й почуття проходив дрож всеохопної єдности.

Вечори того літа я проводив у кінотеатрі містечка. Покидав його після останнього сеансу.

З чорноти фасади кінотеатру, роздертої переполохом летючих світел і тіней, входилося до тихого, ясного вестибюлю – наче з безміру бурхливої ночі до затишної господи.

Після фантастичної гонитви по вертепах фільму, серце, задихане від ексцесів екрану, знаходило спокій у тій ясній почекальні, відгородженій стінами від напору великої патетичної ночі, в тій безпечній пристані, де час уже давно зупинився, а жарівки надаремно випускали безживне світло, хвиля за хвилею, в ритмі, усталеному раз назавжди глухим тупотом мотору, від якого легко тремтіла будка касирки.

Той вестибюль, занурений у нудьгу пізніх годин, мов залізничні почекальні давно після відходу потягів, здавався час від часу остаточним тлом буття, тим, що залишиться, коли проминуть усі події, коли вичерпається гамір розмаїття. На великій кольоровій афіші Аста Нільсен вже безповоротно хилиталася з чорною стигмою смерти на чолі, раз і назавжди були відкриті її уста в останньому крикові, а очі – нелюдсько надсаджені і безповоротно гарні.

Касирка вже давно пішла собі додому. Крутилася тепер, звісно ж, у своїй кімнатці коло розстеленого ліжка, котре чекало на неї, як човник, щоб віднести її між чорні ляґуни сну, в плутаницю сонних пригод і авантур. Та, що сиділа в будці – то тільки її поволока, злудний фантом, глипаючий знеможеними, яскраво мальованими очима в пустку світла, тріпочучий бездумно віями, щоб стрясти золотий пил сонности, який сипався без кінця з електричних лямп. Часом вона блідо усміхалася сержантові пожежної охорони, який і сам давно був покинутий своєю реальністю, стояв, спершись на стіну, назавжди нерухомий у своїй лискучій касці, в даремній ошатності еполетів, срібних шнурів і медалів. Здалека бряжчали у ритмі мотору шиби скляних дверей, які провадили в пізню липневу ніч, але рефлекс електричного павука осліплював скло, неґував ніч, латав, як міг, видиво безпечної пристані, не загроженої стихією величезної ночі. Та врешті-решт чар почекальні мусів бризнути, скляні двері відкривалися, червона портьєра здіймалася духом ночі, котра раптово ставала усім.

Чи відчуваєте ви таємний, глибокий сенс цієї пригоди, коли вутлий і блідий повноліток виходить крізь скляні двері з безпечної пристані сам-один у безмір липневої ночі? Чи перебреде він колинебудь ці чорні мочарі, трясовини і провалля нескінченної ночі, чи пришвартується якогось ранку в безпечному порті? Скільки десятиліть триватиме ця чорна одіссея?

Ще ніхто не написав топографії липневої ночі. В географії внутрішнього космосу ці карти – не заповнені.

Липнева ніч! З чим би її порівняти, як описати? Може порівняю її з нутром величезної чорної рожі, що накриває нас стократним сном тисячі оксамитових пелюсток? Вітер ночі до глибини роздмухує її пухнастість, і на духмяному дні досягає нас погляд зірок.

Може порівняю її з чорним фірмаментом наших приплющених повік, наповненим мандрівними пилами, білим маком зірок, ракет і метеорів?

А може порівняю її з довгим, як світ, нічним потягом, що їде безконечним чорним тунелем? Іти крізь липневу ніч – це насилу продиратися з вагону до вагону, поміж сонних пасажирів, серед тісних коридорів, душних купе і перехресних протягів.

Липнева ніч! Таємний флюїд мороку, жива, чуйна і рухлива матерія темряви, що неустанно кшталтує щось із хаосу і кожний отриманий кшталт тут-таки покидає! Будівельний матеріял чорноти, який громадить довкола сонного мандрівника печери, склепіння, впадини і ніші! Мов набридливий базіка, супроводить вона самотнього мандрівника, замикаючи його в колі своїх видив, невтомна у вигадуванні, маренні, фантазуванні – галюцинуючи перед ним зоряні далі, білі чумацькі шляхи, лябіринти нескінченних колізеїв і форумів. Повітря ночі, цей чорний Протей, що формує для забави оксамитові згущення, пасма ясминової духмяности, каскади озону, раптові безповітряні глушіні, що ростуть, мов чорні бані, в нескінченність, потворні виногрона темряви, налиті темним соком. Пропихаюся серед цих тісних фрамуґ, похиляю голову під ці низько навислі арки і склепіння, і ось раптом стеля уривається, з зоряним зідханням відкривається на хвилю бездонна копула, щоб умент знову запровадити мене між тісні стіни, переходи і фрамуґи. У тих затишшях без передиху, у тих затоках темряви ще стоять уривки розмов, зоставлені нічними мандрівниками, фраґменти написів на плякатах, згублені такти сміху, пасма шептів, яких не розпорошив повів ночі. Часом ніч замикає мене мов би в тісному покої без виходу. Мене опановує сонливість, я не можу збагнути, чи ноги ще йдуть, чи то я вже давно відпочиваю в цьому маленькому готельному покоїку ночі. Та ось чую оксамитовий гарячий поцілунок, згублений у просторі пахучими устами, відкриваються якісь жалюзі, я високим кроком переступаю парапет вікна і мандрую собі далі під параболами летючих зірок. З лябіринту ночі виходять два мандрівники. Вони щось плетуть один одному, витягають з темряви якийсь довгий, безнадійний хвіст розмови. Парасоль одного з них монотонно стукає о брук (такі парасолі носять від дощу зірок і метеорів), вони вештаються, мов п’яні, великі голови в банястих мельониках. Трохи згодом мене якусь хвилину затримує конспіративний погляд чорного, зизуватого ока і велика кощава долоня з випуклими вузлами, заціплена ніччю на щудлі палиці, затиснута довкола руків’я з оленячого рога (в таких палицях бувають сховані довгі тонкі шпаги).

Врешті на кінці міста ніч зрікається зі своїх забавлянь, скидає заслону, відслоняє своє серйозне і вічне обличчя. Вже не забудовує нас у злудному лябіринті галюцинацій і маячінь, відкриває перед нами свою зорянисту вічність. Фірмамент росте у безмежність, сузір’я горять у своїй величі в одвічних позиціях, рисуючи на небі магічні фігури, як коли б вони хотіли щось благовістити, віщувати щось остаточне своїм пронизливим мовчанням. Від ряхтіння далеких тих світів пливе райкання жаб, срібне зоряне гомоніння. Липневі небеса сіють нечутний мак метеорів, що тихо всякає у всесвіт.

О якійсь годині ночі – сузір’я снили на небі свій сон одвічний – я знову опинився на моїй вулиці. Якась зірка стояла біля її вильоту, пахнучи чужим духмяном. Протяг ішов через неї, як через темний коридор, коли я відчиняв браму будинку. У їдальні ще світилося, коптіли чотири свічі в бронзовому канделябрі. Шваґра ще не було. З часу виїзду сестри він запізнювався на вечерю, приходив пізно уночі. Прокидаючись зо сну, я нераз бачив, як він роздягався, і зір його був тупий і замислений. Потім він гасив свічку, роздягався догола і довго лежав безсонний на холодному ліжку. Не відразу зіступав на нього неспокійний півсон, що поступово обезвладнював його велике тіло. Він ще бурмотів щось, сапав, тяжко зідхав, вовтузився з якимось тягарем, що налягав йому на груди. Бувало й так, що він раптово вибухав тихим, сухим схлипом. Перестрашений, я питав у темряві: – Що тобі, Каролю? – Але він тим часом мандрував уже далі своєю тяжкою сонною дорогою, працьовито спинаючись на якусь стрімку гору хропіння.

У відкритому вікні дихала ніч, повільно пульсувала. В її великій, несформованій масі переливався холодний пахучий флюїд, в темних її брилах розхитувалися з’єднання, протікали вузькі цівки пахощів. Мертва матерія темряви шукала визволення в надхненних злетах ясминового духмяну, але неохопні маси у глибині ночі лежали все ще не визволені і мертві.

Шпара дверей до прилеглого покою світила золотою струною, дзвінкою і чутливою, як сон немовляти, яке капризувало там у колисці. Звідтіля долинав щебет пестощів, ідилія між мамкою і дитям, блаженство першого кохання, любовних страждань і суплень, затіснюване звідусіль демонами ночі, які згущували темряву за вікном, зваблені тою теплою іскоркою життя, яке там тліло.

З другої сторони до нашого покою примикав покій порожній і темний, а за ним – спальня батьків. Напружуючи слух, я чув, як батько мій, що повис біля груді сну, дозволяв йому заносити себе в екстазі на його повітряні шляхи, всім своїм єством відданий тому далекому польотові. Його співуче і далеке хропіння розповідало історію тої мандрівки по невідомих вертепах сну.

Так душі входили поволі в темний апогелій, у безсонячну сторону життя, обрисів якої не бачив ніхто із живих. Лежали, як померлі, жахливо хриплячи і плачучи, в той час як чорне затемнення глухим оловом лежало на їхньому духові. А коли вони минали врешті чорний Надір, сам найглибший Оркус душ, коли переборолися у смертельному поті через його предивні півострови, міхи легенів знову починали надимати іншу мелодію, вростаючи надхненним хропінням у світанок.

Глуха, густа темрява товкла землю: тілиська її лежали забиті, як чорна, безвладна худоба з висолопленими лизнями, лиючи слину з безсилих писків. Але якийсь інший пахощ, якийсь інший колір темряви звістував далеке наближення світанку. Від затруєних ферментів нового дня темрява пухла, її фантастичне тіло росло, як на дріжджах, буяло у форми безумства, переливалося через усі корита і діжі, кисло у поспіху, в паніці, щоб тільки світанок не запопав її на цій розпусній плідності і не прицвяхував навіки ці хворобливі вибуялості, цих потворних дітей самородства, що виросли з хлібних цебрів ночі, мов демони, що парами купаються в дитячих ванночках. Це та хвилина, коли на найтверезішу, на безсонну голову спливає на якусь мить сонна заморока. Хворі, дуже сумні і роздерті, мають тоді хвилину полегші. Хто зна, як довго триває той момент, упродовж якого ніч опускає завісу на те, що діється в її глибині, але цього короткого антракту достатньо, щоб переінакшити сцену, щоб усунути величезну апаратуру, щоб зліквідувати велику імпрезу ночі з цілою її темною, фантастичною помпою. Прокидаєшся, перестрашений, з почуттям, що ти щось запізнив, і справді бачиш на обрії ясну смугу світанку і чорну ущільнену масу землі.

Мій батько вступає в пожежну команду

У перших днях жовтня ми з матір’ю поверталися з літниська, розташованого в сусідньому департаменті краю, в лісистому доріччі Солотвинки, просоченому джерельним шемранням тисячі струмків. Маючи ще у вухах шелест вільшин, змережуваний цвікотом птахів, ми їхали у великій старій ляндарі, що розрослася величезною будою, як темна розложиста господа, стиснені серед клунків, у глибокій, оксамитом вистеленій алькові, в яку карта по карті западали через вікно кольорові образи пейзажу, мов би тасовані поволі з руки до руки.

Під вечір ми приїхали на вивіяне вітрами плоскогір’я, на велике, здивоване роздоріжжя країни. Небо стояло над тим роздоріжжям глибоке і задхнене і оберталося в зеніті кольоровою рожою вітрів. Тут була найдальша рогачка країни, останній закрут, за яким відкривався у долині розлогий і пізній краєвид осені. Тут була границя, і тут стояв старий, змуршавілий граничний стовп з затертим написом і грав на вітрі.

Великі обручі ляндари заскреготали й вгрузли у піску, балакливі, миготливі шприхи вмовкли, тільки велика буда дудоніла глухо, лопотіла темно у схресних вітрах роздоріжжя, як ковчег, що осів на пустирищах.

Мати платила мито, журавель рогачки, скриплячи, піднявся, потому ляндара важко в’їхала в осінь.

Ми в’їхали в зів’ялу нуду величезної рівнини, у споловіле й бліде віяння, яке відчиняло тут над жовтою далиною свою блаженну й млосну нескінченність. Якась пізня і величезна вічність уставала з вибляклих далин і віяла.

Як у старому романі, оберталися зжовклі карти краєвиду, щораз блідші і щораз безсиліші, мов би мали скінчитися якоюсь великою розвіяною пусткою. У тій розвіяній ніщоті, у тій жовтій нірвані ми могли були заїхати поза час і дійсність і залишитися уже назавше в тому краєвиді, в тому теплому безживному віянні – нерухомий диліжанс на великих колесах, зав’язлий серед хмар на пергамені неба, стара ілюстрація, забутий дереворит у старосвітському розсипаному романі, – коли візник остатком сил шарпнув віжки і випровадив ляндару з солодкої летаргії тих вітрів і звернув у ліс.

Ми в’їхали в густу й суху пухнастість, у тютюнове в’янення. Вмент стало навколо нас затишно і брунатно, як у скриньці Trabucos. У тому кедровому півмороці минали нас пні дерев, сухі й духмяні, як сиґара. Ми їхали, ліс темнів щораз більше, пахнув щораз ароматніше табакою, аж укінці замкнув нас, як у сухому футлярі віольончелі, яку глухо строїв вітер. Візник не мав сірників, не міг засвітити ліхтарні. Коні, сопучи, інстинктом знаходили дорогу в темряві. Тиркіт шприх сповільнився й притих, обручі коліс їхали м’яко у пахучій глиці. Мати заснула. Час упливав не лічений, творячи дивні вузли, абревіятури, в своєму упливі. Темрява була непроникна, над будою ще гув сухий шум лісу, коли ґрунт раптом зґудзувався під копитами коней у твердий вуличний брук, віз розвернувся і став. Став так близько від стіни, що майже об неї обтерся. Просто перед дверцятами ляндари мати намацала браму будинку. Візник викладав клунки.

Ми ввійшли до великих, розгалужених сіней. Було там темно, тепло і затишно, як у старій пустій пекарні над ранок, коли вигасне піч, або як у лазні пізно вночі, коли опустілі ванни і цебри стигнуть у темряві, у тиші, відмірюваній капанням крапель. Цвіркун терпеливо випорював з темряви злудні шви світла, никлий стібок, від якого не ставало ясніше. Обмацки ми знайшли сходи.

Коли ми осягнули скрипучий поміст на закруті, мати сказала: – Прокинься, Йосифе, ти падаєш з ніг, ще тільки кілька сходинок. – Але я, непритомний від сонности, притулився до неї міцніше і заснув уже як має бути.

Ніколи потому не міг я від матері довідатися, скільки дійсного було в тому, що я бачив отої ночі крізь заплющені повіки, зморений тяжким сном, весь час западаючи в глуху непам’ять, а скільки було плодом моєї імаґінації.

Була тут якась велика розправа між моїм батьком, матір’ю і Аделею, протагоністкою тієї сцени, розправа принципового значення, як нині здогадуюся. Якщо я намарно пробую відгадати її весь час вислизаючий сенс, то, запевне, вину тут несуть прогалини моєї пам’яті, сліпі плями сну, які я силкуюсь виповнити домислом, супозицією, гіпотезою. Безвладний і безпритомний, я знову і знову відпливав у глухе невідання, в той час як на запалі повіки зіступав повів зорянистої ночі, розіпнутої у відчиненому вікні. Ніч дихала у чистих пульсах і раптом скидала прозору заслону зірок, заглядала звисока у мій сон своїм старим і вічним обличчям. Промінь далекої зірки, устряглий у моїх віях, розливався сріблом на сліпому білку ока, і крізь щілини повік я бачив покій у світлі свічки, заплутаної у прядиво золотих ліній і зикзаків.

Зрештою, може бути, що та сцена відбулася коли-інде. Багато вказує на те, що я був її свідком допіру значно пізніше, коли ми верталися якогось дня після закриття крамниці з матір’ю й крамівниками додому.

На порозі мешкання мати видала оклик зачудування й захвату, крамівники заніміли осяяні. На середині покою стояв прегарний мосяжевий лицар, справжній святий Юрій, возвеличений кірасою, золотими пуклярами нараменників, цілим дзвенючим риштунком полірованих золотих блях. Я з подивом і радістю впізнав нашорошені вуса і з’їжачену бороду мого батька, що стирчала з-під важкого преторіянського шолома. Панцер здіймався на його схвильованих грудях, мосяжеві перстені дихали шпарами, як тіло величезної комахи. Вивелетнений зброєю, у блиску золотих блях, він був подібний до архистратига небесних чинів.

–Жаль, Аделю, – говорив батько, – ти ніколи не мала розуміння до справ вищого порядку. Ти всюди і завжди перекреслювала мої починання вибухами безглуздої злости. Але, закутий у зброю, нині я глузую собі з твого лоскотання, яким ти доводила мене, безборонного, до розпачу. Безсила лють сіпає нині твій язик до гідної жалю красномовности, простацтво і невибагливість якої межує з тупістю. Вір мені, що наповнює мене вона тільки смутком і пожалуванням. Позбавлена шляхетного польоту фантазії, ти палаєш несвідомою заздрістю до всього, що сягає понад посередність.

Аделя змірила батька зором, сповненим безмежної погорди, і, звертаючись до матері, схвильованим голосом сказала, ронячи мимовільні сльози іритації: – Забирає увесь наш сік! Виносить з дому усі бутлі з малиновим соком, який ми зварили разом цього літа! Хоче його дати випити тим неробам помпієрам. І до того ж обсипає мене грубощами. – Аделя трохи похлипала. – Капітан вогневої сторожі, капітан шибайголів! – волала вона, міряючи батька ненависним поглядом. – Маю їх всюди повно. Вранці, коли хочу зійти по печиво, не можу відчинити дверей. Ну, звісно, двоє з них заснули на порозі в сінях і загатили вихід. На сходах – на кожній сходині – лежить один у мосяжевій касці і спить. Напрошуються до кухні, впихають крізь шпару дверей свої кролячі лиця в мосяжевих баньках, стрижуть двома пальцями, як телепні в школі, і благально скімлять: цукру, цукру... Виривають мені з рук відерце і летять принести води, танцюють довкола мене, роблять мені очка і виляють хвостами. При цьому раз-у-раз лупають червоними повіками і огидно облизуються. Вистачить, щоб я на котрого бистро глянула, як його обличчя зараз же пухне червоним безсоромним м’ясом, наче в індика. І таким давати наш малиновий сік!..

– Твоя посполита натура, – сказав батько, – плюгавить усе, чого діткне. Ти змалювала образ цих синів вогню, гідний твого мілкого мозочка. Що до мене, то вся моя симпатія на стороні цього нещасливого роду салямандр, цих бідних, обділених вогнистих істот. Уся вина цього прегарного оноді роду була в тому, що він віддався в службу до людей, що він запродався людям за ложку злиденної людської страви. Відплачено йому за це погордою. Тупість плебсу – безмежна. Цих делікатних істот довели до найглибшого занепаду, до остаточного знікчемнення. Що ж дивного, що їм не смакує той харч, той нудотний і простацький харч, який готує сторожиха міської школи в одному котлі і для них, і для міських арештантів? Їх піднебіння, делікатне й геніяльне піднебіння вогнистих духів, жадає шляхетних і темних бальзамів, ароматних і кольорових флюїдів. Тому, в ту урочисту ніч, коли ми будемо сидіти святково у великій залі міської Ставропігії за біло накритими столами, в тій залі з високими, ясно освітленими вікнами, що кидають свій блиск у глибину осінньої ночі, а довкола місто зароїться тисячами вогнів ілюмінації, кожен з нас буде з пієтетом і смакуванням, притаманним синам вогню, мачати булку в пугарі малинового соку і поволеньки собі попивати цей шляхетний і густий лікер. Так-бо підкріпляється внутрішня сутність пожежника, реґенерується багатство кольорів, що їх цей люд викидає з себе у вигляді фоєрверків, ракет і бенґальських вогнів. Душа моя повна милосердя над їхньою нуждою, над їхньою безневинною деґрадацією. Якщо я прийняв з їхніх рук капітанську шаблю, то єдино в надії, що вдасться мені підняти це плем’я з занепаду, вивести його з приниження й розгорнути над ним знамено нової ідеї.

– Ти зовсім змінився, Якове. – сказала мати. – Ти чудовий. Ти ж не підеш на ніч із дому? Не забувай, що з часу мого повернення ми так і не мали нагоди як слід поговорити одне з одним. Що ж до помпієрів, – сказала вона, звертаючись до Аделі, – то мені справді видається, що ти керуєшся якимсь упередженням. Та ж то милі хлопці, хоч і шалапути. Я завше з приємністю дивлюсь на цих виструнчених молодців у їхніх зґрабних мундирах, трохи занадто стягнутих у поясі. Мають багато природньої елеґантности, і мене зворушує їхня ревність і запал, з яким вони готові кожної хвилини послужити дамам. Скільки б разів не випала мені з руки на вулиці парасолька або розв’язалася шнурівочка завжди надбігає котрийсь із них, повен перейняття й жагучої готовности. Я не маю серця розчаровувати ці розпалені хотіння і завжди терпляче чекаю, аж поки такий прибіжить і мені послужить, Що, здається, його дуже ущасливлює. Коли після виконання лицарського обов’язку він віддаляється, його притьмом оточує громада колеґ, що жваво обговорюють із ним оту пригоду, при чому герой мімічно відтворює, як усе відбувалося. На твоєму місці я б охоче користувалась їхньою ґалянтністю.

– Я вважаю їх за дармоїдів, – сказав старший крамівник Теодор. – Адже ми не допускаємо їх до гасіння пожеж через їхню дитинну безвідповідальність. Досить побачити, з якою заздрістю зупиняються вони завжди біля групи хлопчаків, які бавляться киданням камінців у стіну, і відразу можна оцінити дозрілість їхнього кролячого мислення. Коли з вулиці долинає дикий вереск забави, можна майже напевно, виглянувши через вікно, уздріти серед громади хлопців цих зааферованих і забіганих бевзів, майже непритомних у розгуканій гонитві. На вид пожеж вони шаліють з радости, плещуть у долоні і танцюють, як дикі. Ні, до гасіння їх вживати неспромога. Ми вживаємо для цього міських сажотрусів і міліціянтів. Залишаються хіба що народні свята і забави, де вони справді незамінні. Наприклад, під час т. зв. штурму Капітолія на темному світанку, восени, вони перевдягаються на картагенців і з пекельним галасом облягають Василіянське Узгір’я. Всі співають тоді „Hannibal, Hannibal, ante portas!“

При цьому під кінець осені вони стають ліниві і оспалі, засипають навстоячки, а коли впаде перший сніг, їх не видко і полики. Один старий сажотрус розповідав мені, що під час лагодження коминів знаходить їх, учеплених, у жерлі димаря, нерухомих, як почварки, у їхніх шкарлатних одностроях і лискучих касках. Сплять отак наввисячки, сп’янілі від малинового соку, повні всередині липкої солодкости і вогню. Тоді їх треба витягати за вуха і вести до касарень, п’яних від сну і непритомних, через ранкові осінні вулиці, кольорові від перших приморозків, в той час як вулична наволоч кидає за ними камінням, а вони усміхаються своїм засоромленим усміхом, повним вини і нечистого сумління, і хилитаються на непевних ногах, як п’яні.

– Що б там не було, – сказала Аделя, – соку я їм не дам. Не для того псула я собі церу на кухні, варячи його, щоб ці нероби його видудлили.

Замість відповіді батько мій підняв сюркавку до уст і пронизливо засюрчав. Як коли б підслухували біля дзюрки від ключа, влетіли чотири виструнчені парубки і вишикувалися під стіною. Покій роз’яснів від блиску їхніх шоломів, а вони, станувши у військовій поставі, темні і опалені під ясними шишаками, чекали наказу. На знак батька двоє з них підхопили зобабіч велику бутлю у плетінці з верболозу, повну пурпурового плину, і, нім Аделя встигла їм перешкодити, вже збігли з тупотом зо сходів, виносячи дорогоцінну здобич. Два інші, віддавши військовий уклін, віддалилися за тамтими.

Якусь хвилину здавалося, що Аделя запірветься до нестямливих учинків – такі вогні метали її гарні очі. Але батько не чекав на вибух її гніву. Одним скоком він опинився на парапеті вікна і розкинув руки. Ми побігли за ним. Ринок, ряснисто засіяний вогнями, роївся від кольорових натовпів. Під нашим домом вісім пожежників розгортали вколо велике вітрильне полотнище. Батько ще раз обернувся, заблиснув цілою пишнотою риштунку, мовчки нам салютуючи, потім, з розкиненими руками, ясний, як метеор, скочив у ніч, що горіла тисячею вогнів. То було так гарно, що всі ми в захваті плеснули в долоні. Навіть Аделя, забуваючи свою уразу, приплеснула цьому скокові, виконаному з такою елеґанцією. Тим часом мій батько елястично зіскочив з простирала і, з хрускотом труснувши своєю бляшаною шкаралупою, став на чолі загону, який, відпадаючи двійками, розвинувся під час маршу в довгий ряд і поволі віддалявся темним шпалером натовпу, сяючи мосяжевими баньками касок.

Друга осінь

Серед численних наукових праць, за які брався мій батько у рідкісні хвилини внутрішнього спокою і втишення, поміж ударами поразок і катастроф, на які щедре було те авантурне і бурхливе життя, – найближчі його серцю були студії над порівняльною метеорологією, а зокрема, над специфічним кліматом нашої провінції, повним єдиних у своєму роді особливостей. То саме він, мій батько, заклав підстави кваліфікованої аналізи кліматичних формацій. Його „Нарис загальної систематики осені“ раз і назавжди вияснив сутність цієї пори року, яка в нашому провінційному кліматі набуває тої длявої, розгалуженої, паразитично розрослої форми, яка під назвою „китайського літа“ протягається далеко у глиб наших кольорових зим. Що ж ісказати? Він перший вияснив вторинний, похідний характер цієї пізньої формації, що була не чим іншим як певного роду затруєнням клімату міязмами перезрілого і звироднілого бароккового мистецтва, яким набиті наші музеї. Те музейне мистецтво, що розкладається в нудьзі і забутті, перецукрюється, замкнуте без відпливу, як старі конфітури, пересолоджує наш клімат і стає причиною тої гарної, малярійної лихоманки, тих кольорових деліріїв, якими агонізує та проволікла осінь. Адже краса є хворобою, учив мій батько, певного роду дрожем таємничої інфекції, темною заповіддю розкладу, яка встає з глибин досконалости і яку досконалість вітає зідханням найглибшого щастя.

Кілька суттєвих зауваг про наш провінційний музей нехай у цьому місці послужить для кращого розуміння справи... Початки його сягають XVIII віку і пов’язані з подивугідним колекціонерським запалом оо. Василіян, які обдарували місто цим паразитичним наростом, що обтяжує міський бюджет надмірними й непродуктивними видатками. Впродовж кількох років казна Республіки, за безцінь відкупивши ці зібрання від зубожілого чину, великодушно руйнувалася на це меценатство, гідне якоїсь королівської резиденції. Але вже наступна ґенерація батьків міста, більш практично зорієнтована і не закриваюча очей на економічну необхідність, після безрезультатних переговорів з кураторією архикняжих зібрань, якій намагалася продати той музей – замкнула його, ліквідувала керівництво, визначивши останньому хранителеві дожиттєву пенсію. Під час тих переговорів знавцями справи було поза будь-якими сумнівами встановлено, що вартість тих зібрань грубо переоцінювалась місцевими патріотами. Поштиві отці набули у похвальному запалі не один фальсифікат. Той музей не містив ані одної картини першорядного митця, зате – цілі колекції третьо- і четверторядних, цілі провінційні школи, відомі тільки фахівцям, забуті, сліпі вулички історії мистецтва.

Дивна річ: поштиві ченці мали мілітарні уподобання, більша частина картин була баталістичного змісту. Спалений золотий морок темнів на тих зотлілих від старости полотнах, на яких фльоти ґалер і каравел, старі забуті армади чевріли у затоках без відпливу, гойдаючи на стрімких щоглах велич давно загиблих республік. З-під задимлених і потемнілих верніксів маячили ледь видні обриси кінних сутичок. Крізь пустку спалених кампаній, під темним і трагічним небом у грізній тиші тяглися склубочені кавалькади, угорнені зобабіч у скопичення і вицвіти артилерійського вогню.

На картинах неаполітанської школи без кінця старіється смаглий і вуджений пополудень, бачений мов би крізь темну пляшку. На тих страчених краєвидах потемніле сонце, здається, в’яне на очах, як у переддень космічної катастрофи. І тому такі марнотні усміхи і жести золотих рибачок, які манірно-чарівливо продають в’язанки риби мандрівним комедіянтам. Увесь той світ – давно засуджений і давно посутенілий. Звідси та безмежна солодкість останнього жесту, який, сам-один, ще триває – для себе самого далекий і згублений, знову й знову повторюваний, вже незмінний.

А ще далі в глибині того краю, населеного безтурботним людом веселунців, арлекінів і пташників з клітками, в тому краї без поваги і без дійсности, маленькі туркені тлустими руками приплескують медові пляцки, розкладені на дошках, два хлопці в неаполітанських капелюшах носять на києві кошик, повен гомінких голубів, і кий ледь угинається під цим туркотливим крилатим тягарем. А ще глибше, на самому прузі вечора, на останньому краєчку землі, де на межі мутнозолотого небуття хитається в’янучий пучок аканту – все ще точиться партія карт, остання людська ставка перед великою ніччю, що насувається.

Всю оту лахмітню старовинної краси було піддано безжальній дестиляції під тиском цілих років нудьги.

– Чи можете ви зрозуміти, – питав мій батько, – розпач цієї засудженої краси, її дні і ночі? Знову і знову поривається вона до злудних ліцитацій, інсценізує вдалі розпродажі, галасливі й людні авкціони, упоюється диким газардом, грає a la baisse, розкидається жестом марнотратника, цвиндрить своє багатство, щоб тверезіючи спостерегти, що все це марнота, яка не виводить із замкнутого кола приреченої на себе досконалости і не може заспокоїти болісний надмір. Нічого дивного, що ця нетерплячість, ця безпорадність краси мусіла врешті-решт удзеркалитися в наше небо, розгорітися загравою над нашим горизонтом, виродитися в ці атмосферні штукарства, в ці аранжементи хмар, величезні й фантастичні, які я називаю нашою другою, нашою псевдо-осінню. Ця друга осінь нашої провінції – ніщо інше як хвора фата морґана, випромінена у вивелетненій проєкції на наше небо вмираючою, замкнутою красою наших музеїв. Ця осінь – великий мандрівний театр, що бреше поезією, величезна кольорова цибуля, що лушпина за лушпиною лущиться щораз новою панорамою. Ніколи не добуватися до жодної суті. За кожною кулісою, коли вона з шелестом зів’яне і згорнеться, явиться новий і промінний проспект, впродовж хвилини живий і справжній, а потім, гаснучи, не зрадить природи паперу. І всі перспективи – мальовані, і всі панорами – з тектури, і тільки запах – істинний, запах в’янучих куліс, запах великої ґардероби, повен ґриму і кадила. А на смерканні – той великий непорядок і плутанина лаштунків, те сум’яття покинутих костюмів, серед яких бродиш без кінця, як серед шелесливого зів’ялого листя. Триває велике безголів’я, і кожен тягне за шнури завіс, і небо, велике осіннє небо, висить у стріпках проспектів і повне скрипіння бльоків. І та поспішна гарячка, той задиханий і пізній карнавал, та паніка надранніх бальних залів і Вавилонська вежа масок, які не можуть потрапити у свої справжні шати.

Осене, осене, александрійська епохо року, що громадиш у своїх величезних бібліотеках ялову мудрість 365 днів сонячного обігу! О, ті старечі ранки, жовті, як пергамен, солодкі від мудрости, як пізні вечори! Ті передполудні, хитро усміхнені, як мудрі палімпсести, багатошарові, як старі пожовклі книги! Ах, осінній день, той старий хитрун-бібліотекар, що лазить у сповзлому шляфроці по драбинах і куштує конфітури всіх віків і культур! Кожний краєвид – це для нього як вступ до старого роману. Як же ж гарно він бавиться, випускаючи героїв давніх оповідей погуляти під те задимлене і медове небо, в ту мутну і смутну, пізню солодкість світла! Яких нових пригод зазнає Дон Кіхот у Сопліцові? Як складеться життя Робінзона після повернення до рідного Болехова?

В душні, непорушні вечори, золоті від зір, мій батько прочитував нам уривки зо свого манускрипту. Захопливий лет ідей дозволяв йому іноді забути про грізну присутність Аделі.

Прийшли теплі молдавські вітри, насунула та величезна жовта монотонність, те солодке, безживне віяння з півдня. Осінь не хотіла скінчитися. Мов мильні бульбашки, дні ставали щораз гарніші і етеричніші, і кожен видавався так до останніх меж облагородженим, що кожна хвилина тривання була чудом, продовженим над міру і майже болісним.

У тиші цих глибоких і гарних днів непомітно змінювалася матерія листя, аж одного дня дерева стояли в солом’яному вогні зовсім дематеріялізованого листя, у красі, легкій, як цвіт плевел, як наліт кольорових конфетті – прекрасні пави й фенікси, які мусять тільки здригнутися й затріпотіти, щоб струтити з себе те пишносяйне, легше від бібулки, вилиняле і вже непотрібне пір’я.

Мертвий сезон

I

О п’ятій годині ранку – ранку, яскравого від раннього сонця – будинок наш уже давно купався в жагучому і тихому ранковому блиску. О тій торжественній годині, ніким не підстережений, він увесь тихенько входив – в той час як через покої у півмороці спущених штор ішов ще солідарно згідливий віддих сплячих – у фасаду, що пломеніла в сонці, в тишу раннього жару, мов би був зліплений на цілій поверхні з блаженно приспаних повік. Так, користаючи з тиші тих урочистих годин, дихав найперший вогонь ранку блаженно приспаним обличчям, розімлілим у блиску, лінеатурою рис, що ледь тремтіли через сон від марень тієї насиченої години. Тінь акації перед будинком, що яскраво хвилювалася на тих гарячих повіках, повторювала на їх поверхні, як на фортепіяно, знову й знову той самий полискливий свій і кучерявий вислів, сполоскуваний повівом, – даремно пробуючи вникнути у глиб того золотого сну. Полотняні штори всотували ранкову пожежу, порція за порцією, і смагло опалялися, умліваючи у безбережному блиску.

О тій ранній годині батько мій, не можучи вже знайти сну, сходив зо сходів, обвантажений книгами, щоб відімкнути крамницю, що знаходилась у партері кам’яниці. Впродовж хвилини він стояв у брамі нерухомий, витримуючи з приплющеними очима потужну атаку сонячного вогню. Обснована сонцем стіна будинку втягала його солодко у свою блаженно знівельовану пласкість, вигладжену до зникнення. На хвилинку він ставав батьком пласким, врослим у фасаду, і відчував, як руки розгалужені, тремтячі й теплі зарубцьовуються пласко серед золотого штукко фасади. (Скільки ж батьків вросло вже так назавше у фасаду будинку о п’ятій годині ранку, у хвилині, коли вони зіступали з останнього ступінчика сходів! Скільки ж батьків назавше стало таким чином придверниками власної брами, пласко різьбленими на фрамузі, з рукою на клямці і з обличчям, у самі рівнолеглі і блаженні борозни, по яких потім любовно водять пальці синів, шукаючи останніх батьківських слідів, втоплених уже назавше в універсальний усміх фасади.) Але потім він остатком волі відривався, відновлював третій вимір і, знову олюднений, увільняв оковані двері крамниці від колодок і залізних штаб.

Коли він відчиняв те важке, оковане залізом крило крамничних дверей, буркотливий морок на крок сахався від входу, на п’ядь осувався у глиб крамниці, переміщався і ліниво вкладався у глибині. Невидимо димлячи з іще холодних плит хідника, ранкова свіжість ставала несміливо на порозі никлою, тремтливою смугою повітря. У глибині лежала темрява багатьох попередніх днів і ночей у не надкраяних паках сукна, уложена верствами, біжуча шпалерами углиб, у стлумлених походах і мандрівках, аж поки безсило зупинялась в самому осерді крамниці, в темному маґазині, де вона розв’язувалася, вже незрізничкована й насичена собою, в глуху маячущу суконну праматерію.

Батько йшов уздовж тієї високої стіни шевйотів і кортів, водячи рукою по шторцях суконних пак, мов по розпорах жіночих суконь. Під його дотиком ті ряди сліпих тулубів заспокоювалися, завжди готові до переполоху, до переламання орднунґу, зміцнювалися у своїх суконних ієрархіях і порядках.

Для мого батька наша крамниця була місцем вічних скрух і гризот. Той твір його рук не віднині починав – доростаючи – напирати на нього з дня на день щораз настирливіше, переростати його грізно і незрозуміло. Він був для нього завданням надмірним, завданням над сили, завданням вознеслим і неохопним. Огром цієї претенсії жахав його. З грозою вдивлений у її велич, що їй цілим своїм життям, кинутим на цю одну карту, не міг догодити, – він бачив з розпачем легковажність крамівників, невиправданий, безтурботний оптимізм, їхні фіґлярні й бездумні маніпуляції, що пробігали на узбіччі цієї великої справи. З гіркою іронією досліджував він цю ґалерію облич, не засмучених жодною турботою, лобів, не заатакованих жодною ідеєю, ґрунтував до дна ці очі, невинну довірливість яких не каламутила й найменша тінь підозри. Чим же могла допомогти йому матір з цілою своєю льояльністю і відданістю? Відсвіт цієї надмірної речі не досягав її простої і незагроженої душі. Вона не була створена до героїчних завдань. Чи ж не бачив він, як поза його плечима вона порозумівалася прудким поглядом з крамівниками, рада з кожної неконтрольованої хвилини, у якій вона могла брати участь у їхніх безглуздих блазенствах?

Від цього світу легковажної безтурботности батько відмежовувався щораз більше, втікав у твердий устав свого чину. Вжахнений розв’язністю, що ширилася довкола, замикався у самотній службі високому ідеалові. Ніколи рука його не попускала затягнутих пряжок, ніколи не дозволяв він собі на полегшення режиму, на вигідну легкоту. На це міг собі дозволити Баланда і С-ка і ті інші дилетанти у цій галузі, яким чужий був голод досконалости, аскеза високої майстерности. Батько із скорботою дивився на занепад галузі. Хто з теперішньої ґенерації блаватних купців ще пам’ятав добрі традиції давнього мистецтва, хто з них ще знав, наприклад, що колона суконних валів, уложена на полицях шафи згідно з засадами купецького мистецтва, мусіла під з’їжджаючим згори до низу пальцем видати тон, як гама клявішів? Кому з теперішніх доступні були останні тонкощі стилю в обміні нотами, меморандумами й листами? Хто ще знав увесь чар купецької дипломатії, дипломатії доброї старої школи, увесь той повен напруження перебіг неґоціяцій, від непримиренної твердости, від замкнутої стриманости при появі повноважного міністра закордонної фірми почерез повільне танення під впливом невтомних запобігань і упадань дипломата аж до спільної вечері з вином, поданої прямо на бюрку, на паперах, у піднесеному настрої, серед щипання сідничок послужливої Аделі і серед приперченої і вільної розмови як між людьми, які знають, що від них вимагає хвилина й обставина – а закінченої обопільно корисним інтересом?

У тиші тих ранкових годин, під час котрих дозрівав сквар, батько мій сподівався знайти вдалий і натхненний прийом, якого потребував, щоб закінчити листа до вельмишановних Хрістіяна Зайпля й Синів, механічні прядильні і ткальні. То була рубана відсіч, дана необґрунтованим зазіханням тих добродіїв, репліка, що урвалася саме у вирішальному місці, де стиль листа мав піднестися до міцної й дотепної вершинної пуанти, у момент якої ставалося те коротке замикання, відчутне у легкому внутрішньому дрожі, після чого стиль міг уже тільки опасти зворотом, зробленим з розмахом, з елеґанцією, зворотом завершальним і дефінітивним. Батько відчував суть цієї пуанти, яка вже кілька днів від нього вислизала, сливе мав її між пальцями, все ще невловну. Йому бракло отої хвилини доброго настрою, моменту щасливої верви, аби взяти штурмом перешкоду, об яку він за кожним разом розбивався. Знову й знову сягав за чистим аркушем, щоб із свіжого розгону сфорсувати трудність, яка глузувала з його зусиль.

Тим часом крамниця поступово залюднювалася крамівниками. Вони входили червоні від раннього жару, оминаючи здалека бюрко батька, у бік якого зиркали тривожливо, повні нечистого сумління. Повні вад і слабостей, вони відчували на собі тягар його мовчазного несхвалення, якому нічого не могли протиставити. Ніщо не могло вблагати цього замкнутого у своїх турботах шефа, жодною запопадливістю не можна було до нього піддобритися, зачаєного, як скорпіон, за бюрком, з-над якого він ядовито блищав скельцями окулярів, шелестячи, як миша, серед паперів. Збудження його росло, невизначена пасія посилювалася, в міру того як жар сонця припікав щораз більше. Чотирикутник блиску на підлозі палав. Металічні й лиснючі польові мухи протинали блискавицями вхід до крамниці, на мить зупинялись на шпалетах дверей, ніби видмухані з металевого скла – скляні бульбашки, випахкані з гарячої люлечки сонця, із склодувні цього полум’яного дня – зупинялися з розширеними крильцями, повні льоту й хижости, і мінялися місцями у скажених зиґзаґах. У ясному чотирикутнику дверей умлівали в блиску далекі липи міського парку, звіддалік маленька церковна дзвіничка мріла зовсім близько в тому прозорому й тремтливому повітрі, як у тубусі люнети. Бляшані дахи палали. Над світом здималася величезна, золота баня спеки.

Батькове роздражнення росло. Він розглядався безпорадно, болісно скоцюрблений, виснажений діяреєю. В устах мав смак, гіркіший від полину.

Спека запікалася, загострювала лютість мух, заіскрювала світлисті пункти на їхніх металічних черевцях. Чотирикутник світла дійшов до бюрка, і папери пломеніли як Апокаліпсис. Очі, засвітлені надміром світла, не могли вже витримати його білої одноманітности. Крізь свої грубі хроматичні скельця батько бачить усі предмети обережені пурпурою, у фіолетово-зелених обвідках, і його охоплює розпач від цього виверження кольорів, від цієї анархії барв, що шаліє над світом у світосяйних оргіях. Руки його тремтять. Піднебіння гірке й сухе як перед атакою. У шпарах зморщок зачаєні очі з увагою стежать за розвитком подій у глибині.

II

Коли в годину полудня батько, вже на межі божевілля, безпорадний від спеки, тремтячи від безпредметного збурення, відступав до горішніх покоїв, і стеля над нами хряскала в тиші то тут, то там під його зачаєним чапінням, у крамниці наставала хвилина павзи і відпруження – приходила година полудневої сієсти.

Крамівники беркицькалися на паках сукна, розбивали на полицях суконні намети, звішували гойдалки з драперій. Відгортали глухі паки, випускали на свободу пухнасту, стократно згорнуту, столітню темряву. Роками злежаний, кайстровий морок, випущений на свободу, наповнював горішні простори духмяном іншого часу, запахом минулих днів, терпеливо уложених незліченними верствами за давніх, холодних осеней. Сліпі молі висипалися у змерхлому повітрі, пачечки пір’я і вовни кружляли по цілій крамниці з тим висівом темряви, і запах апретури, глибокий і осінній, наповнював це темне таборовище сукна і оксамиту. Бівакуючи серед цього таборовища, крамівники думали про фіґлі й витівки. Давали один одному загортати себе тісно аж по вуха в темне, холодне сукно і лежали так рядочком, блаженно знерухомлені під стосом пак – живі сувої, суконні мумії, водячі очима з удаваним жахом над своєю нерухомістю. Або давали себе хибати й підкидати аж під стелю на величезних розпростертих обрусах сукна. Глухе лопотіння тих плахт і віяння вахльованого повітря вганяло їх у непритомний захват. Здавалося, що ціла крамниця зривається до льоту, сукна вставали натхненні, крамники злітали з розвіяними полами, як пророки, у короткотривалих вознесіннях. Мати крізь пальці дивилася на ці фіґлі, розслабленість тих годин сієсти виправдувала в її очах найгірші вибрики.

Влітку крамниця дико й нехлюйно заростала зілиськом. Від сторони подвір’я, від маґазину вікно ціле зеленіло від кропиви й хвощів, підводне й миготливе від листяних лиснінь, від гойдливих відсвітів. Мов на дні старої зеленої пляшечки, бзикали в ньому мухи у півмороці довгих, літніх пополуднів у невиліковній меланхолії – хворі й монструозні експонати, вигодувані на солодкому вині батька, косматі самітники, що цілий день оплакують свою прокляту долю у довгих монотонних епопеях. Ота звиродніла раса крамничних мух, схильна до диких і несподіваних мутацій, була щедра на здивачілих представників, плодів кровозмісних схрещень, вироджувалася в якусь надрасу обважнілих велетнів, ветеранів з глибоким і жалобним тембром, диких і похмурих друїдів власного страждання. До кінця літа урешті вилупилися ці самотні безбатченки, вже останні з роду, подібні до великих голубих жуків, німі вже і без голосу, із змарнілими крильми, і довершували смутне живоття, без кінця збігаючи зелені шиби в незмордованих і блудних мандрівках.

Рідко відчинювані двері заростали павутинням. Мати спала поза бюрком, у гамаку з сукна, повішеному між полицями. Крамівники, троюджені мухами, здригалися повні ґримас, кидаючися в неспокійному літньому сні. На подвір’ї тим часом розросталося зілисько. Під дикою спекою смітник плодився ґенераціями гігантської кропиви і проскурняку.

Із зіткнення сонця і крапельки ґрунтової води зачиналася на тому шматочку землі з’їдлива субстанція зілиська, сварливий відвар, ядовитий дериват хлорофілу. Там варився цей лихоманливий фермент у сонці і буяв легкими листяними формаціями, багатократними, зубцюватими й поморщеними, тисячократно повтореними згідно з одним взором, згідно з утаєною в них єдиною ідеєю. Дорвавшися своєї хвилини, та заразлива концепція, та полум’яна й дика ідея ширилася як вогонь – зажеврена сонцем, вона росла під вікном пустою, бібулястою патяканиною зелених плеоназмів, зілляна марнота, розмножена стократно у несосвітенній і неприторенній бредні – паперова тандитна латанина, тапетуюча стіну маґазину щораз більшими шелесними клаптями, пахнучими волохато, тапета на тапеті. Крамівники будилися з нетривкої дрімки з рум’янцями на щоках. Дивовижно збуджені, вони підводилися з постілок повні гарячкової заповзятливости, імаґінуючи героїчні буфонади. Цьковані нудьгою, вони колисалися на високих полицях і тарабанили ногами, надаремно видивлялися порожній простір Ринку, виметений скваром, за якоюнебудь пригодою.

Траплялося тоді, що кметик із села, босий і зрібний, пристоював у дверях крамниці з ваганням, несміливо заглядаючи до середини. Для знуджених крамівників то була чудасія хоч куди. Вони блискавично спускалися з драбин, як павуки на вид мухи, і, вмент оточений, тягнений і попиханий, засипуваний тисячею питань, селючок, засоромлено усміхаючись, опинався від допитувань набрид. Шкробався у голові, усміхався, дивився з недовірою на підлабузливих льовелясів. А, то йшлося про тютюн? Але який, чи найпередніший, македонський, бурштиново-золотий? Ні? Може бути і звичайний, файковий? Махорка? Тільки ближче, ближче, прошу. Без остраху. Крамівники дериґували його серед компліментів легкими штурханцями у глиб крамниці, до бічної ляди при стіні. Крамівник Леон, увійшовши за контуар, силкувався висунути фіктивну шухляду. О, як же він, бідний, мучився, як пригризав губи від даремного зусилля! Ні! Слід було гупати в черево ляди п’ястуками з розмахом, з усією сили. Кметик, заохочений крамівниками, робив це з перейняттям, повен уваги і зосереджености. Врешті, коли то не помагало, він виліз на стіл, тупаючи босими ногами, згорблений і сивенький. А вони заходилися від сміху.

Отоді то стався той гідний жалю інцидент, який наповнив нас усіх сумом і соромом. Ніхто з нас не був без вини, хоч ми й не діяли з злої волі. То була радше наша легковажність, брак поваги й розуміння до всіх батькових турбот, то була радше наша необачність, яка при недовідомій, загроженій, схильній до крайнощів натурі батька, допровадила до тих воістину фатальних наслідків.

В той час як ми, стоячи півколом, бавилися як найліпше, батько тихо всунувся до крамниці.

Ми прогледіли момент його входу. Спостерегли його лише тоді, коли раптове розуміння зв’язку речей прошило його блискавкою і викривило його лице диким пароксизмом жаху. Мати прибігла перелякана: – Що тобі таке, Якове? – заволала вона без передиху. Хотіла його, зрозпачена, гупнути межи плечі, як когось, хто захлинувся. Але було вже запізно. Батько весь з’їжачився й нагороїжився, обличчя його поспішно розкладалося на симетричні члени жаху, заляльковувалося невтримно на очах – під тягарем неохопної поразки. Заки ми встигли зрозуміти, що сталося, він ґвалтовно завібрував, задзижчав і війнув нам перед очима монструозною, бузючою, косматою сталево-блакитною мухою, що оббивалася в знавіснілому леті об усі стіни крамниці. Перейняті до глибини, слухали ми безнадійний лемент, глуху скаргу, модульовану промовисто, пробігаючу вниз і вгору через усі реєстри незглибленого болю, неприголубленого страждання, під темною стелею крамниці.

Ми стояли спантеличені, глибоко засоромлені тим жалюгідним фактом, уникаючи навзаєм наших поглядів. У глибині серця ми відчували певну полегшу, що в критичну хвилину, він знайшов-таки той вихід з глибокого блямажу. Ми подивляли безкомпромісний героїзм, з яким він кинувся без пам’яті в ту сліпу вуличку відчаю, з якої, здавалося, вже не було повернення. Слід було, зрештою, сприйняти той крок батька cum grano salis. Це був радше внутрішній жест, ґвалтовна й розпачлива демонстрація, оперуюча, однак, мінімальною дозою дійсности. Не треба забувати: більшість того, що ми тут оповідаємо, можна покласти на карб тих літніх аберрацій, тої канікулярної півдійсности, тих безвідповідальних марґіналій, що пробігали без жодної ґарантії на рубежах мертвого сезону.

Ми дослухалися в мовчанні. То була рафінована батькова помста, його відплата на наших сумліннях. Ми були відтоді назавше приречені чути те жалісне низьке бучання, що скаржилось щораз настирливіше, щораз болісніше, і раптом мовкло. Якусь хвилину ми з полегшею куштували ту тишу, ту доброчинну павзу, під час якої в нас будилася несмілива надія. Але по хвилині воно поверталося невлагоджене, все більш плаксиве й роздражнене, і ми розуміли, що для того безбережного болю, для тієї бузючої клятьби, приреченої на бездомне оббивання об усі стіни – не було мети, ані визволення. Той глухий на всі вмовляння, плаксивий монолог і ті павзи, під час яких він, здавалося, на хвилинку забував про себе, щоб потім пробудитися з тим голоснішим і гнівним плачем, як коли б він з розпачем відкликав попередню хвилину влагодження, – роздражнювали нас до глибини. Страждання, якому нема кінця-краю, страждання, з упором замкнуте у колі своєї манії, страждання, з самозабуттям, з запеклістю само себе бичуюче – стає кінець-кінцем незносне для безпорадних свідків нещастя. Той безнастанний, гнівний заклик до нашого милосердя містив у собі надто виразний докір, надто яскраве оскарження нашого власного блаженного стану, щоб не будити спротиву. Ми всі в душі реплікували, сповнені люті замість скрухи. Чи вже направду не було в нього іншого виходу, як кинутись наосліп у той жалюгідний і безнадійний стан, і чи, попавши в нього із своєї ачи з нашої вини, не міг він знайти більше гарту духу, більше гідности, щоб знести його без скарги? Матір тільки на превелику силу гамувала гнів. Крамівники, сидячи на драбинах у тупому остовпінні, криваво мріяли, подумки ганялися із шкіряною ляпавкою по полицях, і очі наливалися їм червоно. Полотняна маркіза над порталом яскраво хвилювалася у спеці, пополудневий сквар мчав милями ясної рівнини, пустошачи далекий світ під собою, а в півмороці крамниці під темною стелею кружляв мій батько, заплутаний без виходу у петлиці свого льоту, знавіснілий, сам себе мотаючий у відчаєних зиґзаках своєї гонитви.

III

Яке мале, по суті справи, значення мають, усупереч усім сподіванням, такі епізоди, виникає з факту, що ще того самого дня увечорі сидів мій батько, як звичайно, над своїми паперами, – інцидент, здавалося, було давно забуто, глибоку уразу переборено і затерто. Природньо, що ми стримувалися від будь-яких натяків. Ми з задоволенням дивилися, як у позірно повній рівновазі духу, у начеб погідній споглядальності він шпетненько записував сторінку за сторінкою своїм каліграфічним, рівним письмом. Тим важче, зате, давалися затерти сліди компромітуючої особистости бідного кметика – відомо, як уперто закорінюються залишки такого типу на певних підложжях. Ми вмисно не добачали його протягом тих порожніх тижнів, танцюючого в тому темному куті на ляді, з дня на день меншого, з дня на день сірішого. Майже вже недостережний, він усе ще подригував в тому самому місці на своєму посту, добродушно усміхнений, згорблений над лядою, невтомно постукував, уважно наслухаючи, говорив щось потиху до себе. Стукання стало властивим його покликанням, в якому він безповоротно затрачувався. Ми не оговтували його. Надто далеко вже він був зайшов, щоб іще можна було його досягнути.

Літні дні не мають присмерку. Ми й не зоглянулися, а була вже ніч у крамниці, запалено велику нафтову лямпу, і крамнична справа точилася далі. В ті короткі літні ночі не оплачувалося вертати додому. В той час як пливли години ночі, батько сидів у позірному зосередженні і значив марґінеси листів дотиками пера у чорні літаючі зірочки, чорнильні чортики, косматі пір’їнки, що блудно вирували в полі зору, атоми темряви, відірвані від великої літньої ночі за дверима. Та ніч за дверима порошила, як порхавка, висівався в тіні умбри той чорний мікрокосмос темряви, заразлива висипка літніх ночей. Окуляри осліплювали його, нафтова лямпа висіла за ними, як пожежа, оточена плутаниною блискавок. Батько чекав, чекав нетерпеливо, і наслухував, вдивлений у яскраву білість паперу, через яку пливли ті темні галактики чорних зірок і пилів. Поза батьковими плечима, начебто без його уділу, точилася велика гра у справі крамниці, точилася, дивна річ, на образі, що висів за його головою, між реєстратурою а люстром, у ясному світлі нафтової лямпи. То був образ-талісман, образ нез’ясований, образ загадковий, інтерпретований без кінця, мандруючий із покоління в покоління. Що ж він зображав? То був безконечний диспут, що точився од віків, ніколи не докінчений процес між двома розбіжними засадами. Стояли там напроти себе два купці, дві антитези, два світи. – Я продавав у кредит, – кричав худий, обдертий і остовпілий, і голос йому заламувався з розпачу. – Я продавав за готівку, – відповідав грубий у фотелі, закладаючи ногу на ногу і перебираючи великими пальцями сплетених на череві долонь. Як же ненавидів батько грубого! Знав їх від дитини. Вже на шкільній лаві наповнював його огидою той опасистий егоїст, що пожирав безконечну кількість булок з маслом на перервах. Але не солідаризувався батько і з худим. Він зуміваючись дивився, як уся ініціятива вислизала йому з рук, загарбана двома тими диспутантами. Із спертим віддихом, із знерухомілим зизом з-за зсунутих окулярів очікував батько висновку, з’їжачений і до глибини перейнятий.

Крамниця, крамниця була незглибима. Вона була метою всіх думок, нічних ясувань, нажаханих задумувань батька. Нез’ясована і без границь, стояла вона поза всім, що діялося, похмура й універсальна. Вдень ті суконні ґенерації лежали, повні патріярхальної поваги, уложені за старшинством, вишикувані за поколіннями й десценденціями. Але вночі виривалася бунтівна, суконна чорнота і штурмувала небо в пантомімічних тирадах, в люциферичних імпровізаціях. Восени крамниця шуміла, випливала з себе, нахлинена темним сортиментом зимового товару, немов би цілі гектари лісів рушили з місця великим, шумливим краєвидом. Влітку, в мертвому сезоні, вона меркнула й сахалася до своїх темних резерватів, недоступна й буркотлива у своєму суконному маточнику. Крамівники гупали по ночах дерев’яними ліктями, мов ціпами, в глуху стіну пак, наслухаючи, як вона ричала болісно у глибині, замурована в ведмежому суконному ядрі.

По тих глухих ступенях повсті батько зіступав у глиб генеалогії, на дно часів. Він був останній з роду, був Атласом, на барках якого спочивав тягар величезного заповіту. Днями і ночами роздумував батько над тезою того заповіту, силкувався у раптовім зблиску зрозуміти його meritum. Нераз він запитливо поглядав, повен очікування, на крамівників. Сам без знаків у своїй душі, без осяянь, без директив, очікував він, що їм, молодим і наївним, щойно залялькованим, об’явиться раптом сенс крамниці, який від нього затаївся. Він припирав їх до стіни чіпким морганням, але вони, тупі й белькочучі, ухилялися від його погляду, втікали зором, плетучи в збентеженні неприторенні нісенітниці. Ранками, спираючися на високого ціпка, батько мандрував, мов пастир, серед тої сліпої вовняної отари, тих тлумних заторів, тих гойдливих бекаючих тулубів, без голови, при водопої. Ще чекав, ще відволікав ще ту хвилину, коли подвигне весь свій люд і рушить у гамірну ніч тим нав’юченим, муравліючим, стократним Ізраїлем...

Ніч за дверима була як з олова – без простору, без повіву, без шляху. По кількох кроках вона сліпо кінчалася. Тупцювалося як у півсні, на місці край цієї прудкої межі, і в той час як ноги в’язли, вичерпавши скупий простір, думка бігла далі, без кінця, допитувана безнастанно, брана на вивідки, проваджена через усі манівці тієї чорної діялектики. Диференціяльна аналіза ночі точилася з себе самої. Аж насамкінець ноги повністю зав’язали в тому глухому завулку без відпливу. Стоялося там потемки, у найінтимнішому закутку ночі, мов би перед пісуаром, у глухій тиші, цілими годинами, з почуттям блаженного блямажу. Тільки думка, полишена на себе, звільна розкручувалася, заплутана анатомія мозку розмотувалася, як з клубка, і серед в’їдливої діялектики точився без кінця абстракційний трактат літньої ночі, переберкицькувався серед логічних ламанців, підтримуваний зобабіч неструдженими й терплячими індаґаціями, софістичними питаннями, на які не було відповіді. Так він насилу профілософовувався крізь спекулятивні простори тієї ночі і входив, уже безплотний, в остаточну глушину.

Було вже глибоко за північ, коли батько мій раптово підняв голову з-над паперів. Він підвівся, повен важности, з розширеними очима, весь одмінений у слух. – Іде, – сказав він з розпроміненим обличчям. – Отворіть. – Покіль старший крамівник Теодор підбіг до скляних дверей, загачених ніччю, вже протиснувся через них обвішаний клунками, чорнобородий, пишносяйний і усміхнений – гість давно очікуваний. Пан Яків, до глибини зворушений, вибіг назустріч, кланяючись, і простягнув обидві руки. Обнялися. Якусь хвилину здавалося, що то чорний, низький, блискучий льокомотив потяга заїхав безгучно під самі двері крамниці. Баґажевий у шапці залізничника вніс на плечах здоровенний куфер.

Ми ніколи не довідалися, ким насправді був той знакомитий гість. Старший крамівник Теодор незламно тримався погляду, що то був власною персоною Хрістіян Зайпель і Сини (механічні прядильні і ткальні). Небагато промовляло за цим, мати не приховувала застережень щодо цієї концепції. Як би не стояла справа, не було сумніву, що то мусів бути могутній демон, один з філярів Крайового Союзу Кредиторів. Чорна ароматна борода обрамляла його тлусте, лискуче і повне достоїнства обличчя. Обхоплений батьковим раменом, він ішов серед уклонів до бюрка.

Не розуміючи чужоземцевої мови, ми з респектом слухали ту церемоніяльну бесіду, повну усміхів, приплющених очей, делікатного й повного чулости плескання по плечах. Після обміну тими вступними ґречностями, панове перейшли до суті справи. На столі розложено книги й папери, відкорковано пляшку білого вина. З пряними сиґарами в кутиках уст, з обличчям, стягнутим у ґримасу оприскливого вдоволення, панове обмінювалися короткими паролями, односкладовими знаками порозуміння, чіпко притримуючи пальцем властиву позицію книги, з крутійським зблиском авґурів у погляді. Дискусія поволеньки гарячіла, знати було насилу гамоване хвилювання. Закусували губи, сиґари звисали гіркі й вигаслі з раптом розчарованих і повних нехоті облич. Дрижали від внутрішнього збурення. Батько мій дихав через ніс з плямами під очима, волосся йому з’їжачилося над спітнілим чолом. Ситуація завогнювалася. Була хвилина, коли оба панове зірвалися зо своїх місць і стояли непритомні, важко сопучи і сліпо блищучи скельцями окулярів. Нажахана мати почала благально плескати батька по плечах, щоб запобігти катастрофі. На вид дами оба панове стямилися, пригадали собі товариський кодекс, уклонилися собі з усміхом і засіли до дальшої праці.

Біля другої по півночі батько врешті ляснув важкою обкладинкою головної книги. Ми з неспокоєм слідкували за обличчями обох співбесідників, на чию сторону перехилялася перемога. Гумор батька видавався нам штучним і вимушеним, натомість чорнобородий розпирався у фотелі із схрещеними ногами і весь дихав зичливістю й оптимізмом. З нарочитою гойністю він розділяв напої між крамівників.

Склавши папери й рахунки, панове підвелися з-над бюрка. Їхні міни були навдивовижу обіцяючі. Порозуміло моргаючи до крамівників, вони давали зрозуміти, що повні підприємливости. Вдавали охоту на круту бірбантку за плечима матері. То були пусті похвалки. Крамівники знали, що про це думати. Та ніч не провадила нікуди. Кінчалася над ринштоком, у відомому місці, сліпою стіною ніщоти і стидливого блямажу. Всі провадячі в неї стежки вертались назад до крамниці. Всі ескапади, повзяті у глиб її просторовищ, від початку мали зламані крила. Крамівники відморгували з ґречности.

Чорнобородий і батько, взявшися під руку, вийшли з крамниці дуже розохочені, відпроваджувані поблажливими поглядами крамівників. Туж за дверима ґільйотина ночі втяла їм одним замахом голови, вони шубовснули в ніч, як у чорну воду.

Хто дослідив безодню липневої ночі, хто проміряв, скільки саженів углиб треба летіти в порожнечу, в якій нічого не діється? Пролетівши всю ту чорну нескінченність, вони знову стояли перед дверима крамниці, немовби щойно вийшли, віднаходячи страчені голови з учорашнім і ще не зужитим словом на устах. Стоячи так, не знати як довго, вони монотонно гомоніли, нібито вертаючись з далекої виправи, зв’язані побратимством сповидних пригод і нічних авантур. Зсували назад капелюхи жестом підхмелених, заточувалися на м’яких ногах.

Обминаючи освітлений порталь крамниці, вони нишком увійшли в браму будинку і почали тихцем переправлятися через скрипучі сходи поверху. Так вони продісталися на тильний ґанок перед вікно Аделі і намагалися заглянути до сплячої. Не могли її добачити, вона лежала у тіні з розхиленими стегнами, безпритомно спазмуючи в обіймах сну, з головою, відкинутою назад і пломеніючою, фанатично заприсяжена снам. Вони дзвонили в чорні шиби, співали сороміцькі куплети. Але вона, з летаргічним усміхом на розтулених устах, мандрувала заклякла й каталептична на своїх далеких дорогах, на милі віддалена й недосяжна.

Тоді, розкинувшись на поруччях балькону, вони позіхали широко й голосно, вже зрікшися мети, і тарабанили ногами в дошки балюстради. О якійсь пізній і невідомій годині ночі вони знаходили свої тіла, невідомо яким чином, на двох вузьких ліжечках, погойдувані на високо скупченій постелі. Рівнолегло плинули, сплячи наввипередки, напереміну випереджуючися працьовитим галопом хропіння.

На якомусь кілометрі сну – чи сонний нурт злучив їхні тіла, чи їхні сни неспостережно зійшлися в одно? – вони вчули у якомусь пункті того чорного безпростору, що, лежачи собі в обіймах, боряться між собою важким безпритомним змаганням. Дихали собі в обличчя серед ялових зусиль. Чорнобородий лежав на батькові, як Ангел на Якові. Але батько стиснув його з усіх сил колінами і, заклякло відпливаючи в глуху відсутність, іще крав нищечком коротеньку поживну дрімку між одним і другим раундом. Так вони боролися, – за що? за ім’я? за Бога? за контракт? – змагалися в смертельнім поті, добуваючи з себе останньої сили, в той час, як нурт сну відносив їх у щораз дальші і дивніші околиці ночі.

IV

Назавтра батько ледь кульгав на одну ногу. Його обличчя променіло. На самім світанку він знайшов готову й осяваючу пуанту листа, за яку даремно боровся стільки днів і ночей. Чорнобородого ми більше не уздріли. Він виїхав над ранком з куфером і клунками, ні з ким не прощаючись. То була остання ніч мертвого сезону. Починаючи з тої літньої ночі, потяглися для крамниці сім довгих років урожаю.

Санаторій Під Клепсидрою

I

Подорожували довго. На тій бічній, забутій лінії, на якій тільки раз на тиждень курсує потяг, їхало заледве кілька пасажирів. Я ніколи не бачив таких вагонів архаїчного типу, давно знятих на інших лініях, обширних, як покої, темних і повних закапелків. Ті коридори, що заламувалися під різними кутами, ті порожні купе, лябіринтові й зимні, мали в собі щось дивовижно покинуте, щось майже жахливе. Я переходив з вагона до вагона в пошуках якогось притульного кутка. Всюди віяло, зимні протяги торували собі дорогу через ті нутрища, провірчували наскрізь цілий потяг. Десь-не-десь сиділи люди з клуночками на підлозі, не сміючи зайняти надмірно високі порожні канапи. Зрештою, ті цератові, випуклі сидження були зимні, як лід, і липкі від старости. На безлюдних станціях не сідав ні один пасажир. Без свистка, без сапання потяг поволі і мов би замислено рушав у дальшу дорогу.

Якийсь час підтримував мені товариство чоловік у подертому мундирі залізничника, мовчазний, заглиблений у себе. Часом він притискав хустинку до спухлого, зболеного обличчя. Потім і той десь пропав, непомітно висів на якомусь полустанку. Після нього залишилося витиснуте місце у соломі, що вкривала підлогу, і чорна, понищена валізка, яку він забув.

Тиняючись у соломі й покидьках, я хиткими кроками переходив з вагона до вагона. Двері купе, порозкривані навстіж, хилиталися від протягу. Ніде ані одного пасажира. Врешті я зустрів кондуктора в чорному мундирі залізничної служби тієї лінії. Він обвивав шию цупкою хусткою, пакував свої манатки, ліхтарик, службову книжку. – Доїжджаємо, пане, – сказав він, поглянувши на мене зовсім білими очима. Потяг поволі ставав, без сапання, без стукоту, немов би життя поступово виходило з нього разом з останнім подихом пари. Спинилися. Тиша і пустка, жодного станційного будинку. Він ще показав мені, висідаючи, напрям, куди треба було йти до Санаторію. З валізою в руці я пішов білим вузьким гостинцем, який невдовзі був поглинений темною гущавиною парку. З певною цікавістю я приглядався до пейзажу. Дорога, якою я йшов, підіймалася і виводила на хребет лагідного узвишшя, звідки можна було охопити великий виднокруг. День був зовсім сірий, пригашений, без акцентів. І може під впливом тої аури, важкої і безбарвної, темніла та велика чаша горизонту, на якій аранжувався розлогий, лісистий краєвид, лаштунково укладений з пасем і верств заліснення, щораз дальших і сіріших, спливаючих смугами, лагідними спадами, то з лівого, то з правого боку. Увесь той темний краєвид, повен поважности, здавалося, ледь достережно плив у собі, просувався мимо себе, як хмарне і скупчене небо, повне прихованого руху. Плавні пояси і шляхи лісів, здавалося, шуміли і росли на тому шумі, як приплив моря, що непомітно наринає до суходолу. Серед темної динаміки лісистого терену вознесена біла дорога вилася, як мелодія, хребтом широких акордів, натискувана напором потужних музичних мас, які насамкінець її поглинали. Я відчахнув гілочку з придорожнього дерева. Зелень листя була зовсім темною, майже чорною. То була дивовижно насичена чорнота, глибока і доброчинна, як сон, повний сили і наснаги. І всі сірості краєвиду були похідними тієї єдиної барви. Таким кольором інколи забарвлюється і наш краєвид у хмарні літні сутінки, насичені довгими дощами. Та сама глибока і спокійна відстороненість, та сама зречена й остаточна закляклість, яка вже не потребує потіхи барв.

У лісі було темно, як уночі. Я йшов обмацки по тихій глиці. Коли дерева порідшали, під ногами в мене задудоніли балки мосту. На другому його кінці, серед чорноти дерев бовваніли сірі багатовіконні стіни готелю, який реклямував себе як Санаторій. Подвійні скляні двері входу були відчинені. Входилося в них просто з містка, взятого зобабіч у хилиткі балюстради з березових гілок. У коридорі панував півморок і врочиста тиша. Я почав навшпиньки посуватися від дверей до дверей, вичитуючи в темряві вміщені над ними номери. Завертаючи за ріг, я врешті наткнувся на покоївку. Вона вибігла з покою, мов би вирвалася з чиїхось лапливих рук, задихана і схвильована. Ледве розуміла, що я до неї говорив. Мусів повторити. Вона безпорадно крутилася.

Чи отримали мою депешу? Знизала плечима, її зір помандрував убік. Чекала першої нагоди, аби скочити до напіввідкритих дверей, до яких зизувала.

– Я приїхав здалека, замовляв телеграфом покій у цьому будинку, – сказав я, трохи нетерпеливлячись. – До кого мені звернутися?

Не знала. – Може б ви пішли до ресторану, – плуталась вона. – Зараз усі сплять. Коли пан Доктор встане, я про вас доповім.

– Сплять? Таж тепер день, ще далеко до ночі...

– У нас постійно сплять. Хіба ви не знаєте? – підняла на мене зацікавлені очі. – Зрештою, тут ніколи не буває ночі, – додала вона з кокетством. Вже не збиралася тікати, скубала в руках мережку фартушка, крутилася.

Я залишив її. Увійшов до напівтемного ресторану. Тут стояли столики, великий буфет займав ширину цілої стіни. По довгому часі я знову відчув певний апетит. Тішив мене вигляд пирогів і тортів, якими були щедро заставлені плити буфету.

Я поклав валізку на один із столиків. Усі вони були порожні. Плеснув у долоні. Жодної відповіді. Зазирнув до сусідньої залі, більшої і світлішої. Та заля була відкрита широким вікном чи льоджією на вже відомий мені пейзаж, який із своїм глибоким смутком і відчаєм стояв у обрамленні фрамуґи, мов жалібне мементо. На обрусах столиків видно було рештки недавнього частунку, відкорковані пляшки, недопиті келишки. Де-не-де ще навіть лежали чайові, не підібрані службою. Я вернувся до буфета, оглядаючи тістечка і паштети. Вигляд вони мали вельми смачний. Я вагався, чи випадає самому себе обслужити. Мене зборов наплив неймовірного ласолюбства. Особливо певний ґатунок крихких тістечок з яблучною мармелядою наганяв мені до уст оскому. Я вже хотів підважити одне з тих тістечок срібною лопаткою, коли відчув за собою чиюсь присутність. Покоївка увійшла в тихих пантофлях і торкала мені плечі пальцями. – Пан Доктор вас запрошує, – сказала вона, оглядаючи свої нігті.

Ішла передо мною – і, певна магнетизму, який викликало погойдування її стегон, зовсім не оберталася. Бавилася посилюванням того магнетизму, реґулюючи відстань між нашими тілами, в той час як ми минали десятки дверей, позначених номерами. Коридор темнів щоразу більше. Вже в повній темряві вона мимобіжно сперлася на мене. – Ось двері Доктора, – шепнула, – прошу заходити.

Доктор Ґотард прийняв мене, стоячи на середині покою. То був чоловік малого зросту, широкоплечий і чорнявий.

– Ми отримали вашу депешу ще вчора, – сказав він. – Вислали нашу бричку на станцію, але ви приїхали іншим потягом. Що вдієш, залізничне сполучення не найкраще. Як ви себе почуваєте?

– Батько живий? – спитав я, затоплюючи неспокійний зір у його усміхненому обличчі.

– Живий, певно що так, – відповів він, спокійно витримуючи мій жагучий погляд. – Звичайно ж, у межах, зумовлених ситуацією, – додав, примружуючи очі. – Ви так само як я добре знаєте, що з точки зору вашого дому, з перспективи вашої батьківщини – батько помер. Цього не вдасться зовсім уникнути. Та смерть кидає певну тінь на його тутешнє існування.

– Але сам батько про це не знає, не здогадується? – запитав я пошепки. Він хитнув головою з глибокою переконаністю. – Та ви не хвилюйтеся, – сказав він, стишивши голос, – наші пацієнти не здогадуються, не можуть здогадатися...

– Вся штука полягає в тому, – додав він, готовий продемонструвати її механізм на вже налаштованих для цього пальцях, – що ми відсунули час. Ми тут запізнюємося з часом на певний інтервал, довжину якого неспромога окреслити. Все зводиться до простого релятивізму. Тут батькова смерть ще просто не дійшла до скутку – та смерть, яка вже досягла його у вашій батьківщині.

– В такому разі, – сказав я, – батько помирає або от-от помре...

– Ви мене не розумієте, – відповів він поблажливо-нетерплячим тоном. – Тут ми реактивуємо минулий час з усіма його можливостями, а значить, і з можливістю видужання.

Дивився на мене з усміхом, порпаючись у бороді.

– Але тепер, я гадаю, ви захочете побачитися з батьком.Відповідно до вашого розпорядження, ми зарезервували для вас друге ліжко в покої батька. Я відведу вас.

Коли ми вийшли в темний коридор, Доктор Ґотард заговорив уже пошепки. Я зауважив, що він, як і покоївка, має на ногах фільцьові пантофлі.

– Даємо нашим пацієнтам можливість досхочу висипатися, ощадно ставимося до їхньої життєвої енергії. Зрештою, вони й так не мають нічого ліпшого до роботи.

Під котримись там дверима він затримався, приклав палець до вуст.

– Увійдіть тихенько – батько спить. Та й ви теж лягайте. Це – найкраще, що ви можете зробити в дану хвилину. До побачення.

– До побачення, – шепнув я, відчуваючи, як биття серця підступає мені до горла. Я натиснув клямку, двері піддалися самі, розхилилися, як вуста, що безборонно відкриваються уві сні. Увійшов досередини. Кімната була майже пуста, сіра і гола. На звичайному дерев’яному ліжку під малим віконцем лежав мій батько у пишній постелі і спав. Його глибокий віддих видобував цілі пласти хропіння з глибини сну. Увесь покій, здавалося, був уже виложений тим хропінням від підлоги до стелі, а все ще прибували нові партії. Повен зворушення дивився я на вихудле, змізероване обличчя батька, поглинуте тепер цілком тою працею хропіння, обличчя, яке в далекім трансі – покинувши свою земну поволоку – сповідалося десь на віддаленому березі із свого існування урочистим перелічуванням своїх хвилин.

Другого ліжка не було. Од вікна тягнуло пронизливим холодом. Грубку не палено.

Не надто вже тут дбають про пацієнтів, – думав я собі. – Таку хвору людину віддано на поталу протягів! І здається, ніхто тут не прибирає. Груба верства куряви залягла підлогу, покривала нічну шаховку з ліками та із склянкою вистиглої кави. На буфеті лежать стоси тістечок, а пацієнтам дають саму лиш чорну каву замість чогось поживнішого! Але супроти добродійств відсуненого часу, це, звичайно ж, дрібничка.

Я поволі роздягнувся і всунувся до батькового ліжка. Він не прокинувся. Лишень його хропіння, видно, вже занадто громіздке, зійшло на октаву нижче, відмовляючись від високомовства своєї деклямації. Воно стало, так би мовити, хропінням приватним, на власний ужиток. Я обтиснув довкола батька перину, скількимога оберігаючи його від протягу, що віяв з вікна. Невдовзі я заснув обіч нього.

II

Коли я прокинувся, у покої була сутінь. Батько сидів, уже одягнений, біля столу і пив чай, умочуючи в ньому ґлязуровані сухарики. Він мав на собі ще нове, чорне вбрання з анґлійського сукна, що його справив собі останнього літа. Його краватка була зав’язана трохи недбало.

Бачачи, що я не сплю, він з милим усміхом на своєму поблідлому від хвороби обличчі сказав: – Я сердешне втішився, що ти приїхав, Йосифе. Що за несподіванка! Чуюся тут так самотньо. Щоправда, не можна в моїй ситуації скаржитися, я ж перейшов гірші речі і, якщо б хотіти витягнути facit з усіх позицій... Але менше з тим. Уяви собі, подали мені тут першого ж дня чудовий filet de boeuf з грибами. То був пекельний шматок м’яса, Йосифе. Я небом і землею остерігаю тебе – якби тобі тут колинебудь мали подати filet de boeuf... Дотепер вогонь у животі. І діярея за діяреєю... Я зовсім не міг дати собі раду. Але мушу сповістити тобі новину, – тягнув він далі. – Не смійся, я винайняв тут приміщення для крамниці. Справді. І вітаю себе з цією ідеєю. Я нудився, знаєш, нестерпно. Ти просто не уявляєш, що за нуди тут панують. А так я принаймні маю приємне зайняття. Знову ж таки, не уявляй собі жодних витребеньок. Де ж пак. Набагато скромніше приміщення, ніж наш давній маґазин. Просто буда порівняно з ним. У нас у місті я соромився б такої повітки, але тут, де ми мусіли настільки попустити наші претенсії – чи ж не так, Йосифе?... – Він болісно засміявся. – І отак якось живемо. – Мені стало прикро. Я соромився батькового замішання – та й він помітив, що трохи неправильно висловився.

– Бачу, ти півсонний, – сказав він перегодом. – Ще трохи поспи, а потому відвідаєш мене у крамниці, правда? Я власне туди поспішаю, щоб побачити, як ідуть інтереси. Не маєш поняття, як тяжко було щодо кредиту, з якою недовірою ставляться тут до старих купців, до купців з серйозним минулим... Пригадуєш собі підсінок оптика на Ринку? Отже ж, зразу обіч нього наша крамниця. Вивіски ще нема, але й так потрапиш. Важко помилитись.

– Що то ви, батьку – виходите без пальта? – спитав я з неспокоєм.

– Забули мені його запакувати – уяви собі – я не знайшов його в куфері, але мені його зовсім не бракує. Цей лагідний клімат, ця солодка аура!..

– Та ви, батьку, взяли б моє пальто, – наполягав я, – таки конче прошу – візьміть. – Але батько вже нацуплював капелюха. Махнув мені рукою і вислизнув з покою.

Ні, я вже не був півсонний. Я відчував, що відпочив... І зголоднів. З приємністю пригадав собі буфет, заставлений тістечками. Одягався з думкою, як то я собі догоджу розмаїтими видами тих ласощів. Першість безумовно віддам крихкому пирогові з яблуками, але не забуду і про чудесний бісквіт, начинений помаранчовими шкоринками, який я там бачив. Я став перед люстром, щоб зав’язати краватку, але його поверхня, немов сферичне дзеркало, затаїла мій образ десь у глибині, вируючи мутною ополонкою. Намарно реґулював я віддаль, підходив, відходив – з пливкої срібної імли не хотіло вигулькувати жодне відбиття. Мушу звеліти їм, аби дали інше люстро – подумав я собі і вийшов з покою.

В коридорі було зовсім темно. Враження торжественної тиші ще більш посилювала малопотужна газова лямпа, що блакитнявим промінчиком горіла на розі. В тому лябіринті дверей, фрамуґ і закамарків я ніяк не міг пригадати собі, де вхід до ресторану. Вийду-но я в місто, – подумав я собі з раптовою рішучістю. – Перекушу десь у місті. Хіба-таки знайду там яку добру цукерню.

За брамою мене овіяло важке, вологе і солодке повітря того особливого клімату. Хронічна сірість аури зійшла ще на кілька відтінків глибше. То був день, бачений мов би крізь траурний креп.

Я не міг наситити очей оксамитовою, соковитою чорнотою найтемніших партій, гамою згашених сіростей плюшевих попелів, що пробігала пасажами приглушених тонів, зламаних натискуванням клявіша – той ноктюрн пейзажу. Щедре і фалдисте повітря облопотало мені обличчя м’якою плахтою. Воно мало в собі млосну солодкість відстояної дощівки.

Знову той повертаючий сам у себе шум чорних лісів, глухі акорди, що збурюють просторовища вже поза межею чутности! Я був на тильному дворикові Санаторію. Озирнувся на високі мури корпусу головного будинку, вигнутого підковою. Всі вікна були замкнені на чорні віконниці. Санаторій глибоко спав. Я минув браму з залізних штахетів. Біля неї стояла неймовірних розмірів псяча буда – покинута. Мене знову поглинув і пригорнув чорний ліс, я йшов у темряві обмацки, мов би з заплющеними очима, на тихій глиці. Коли трохи розвиднілося, між деревами вималювалися контури будинків. Ще кілька кроків – і я був на широкому міському майдані.

Дивна, оманлива подібність до Ринку нашого рідного міста! Справді, як подібні всі Ринки на світі! Майже ті самі будинки і крамниці!

Хідники були майже пусті. Жалобний і пізній півблиск невизначеної пори порошив з неба нерішучою сірістю. Я з легкістю читав усі афіші й шільди, а проте, я б не здивувався, коли б мені сказали, що то глибока ніч! Тільки деякі крамниці були відчинені. Інші мали напівзасунуті жалюзі, їх поквапно замикали. Тужаве й буйне повітря, повітря п’янке і багате, подекуди поглинало частину круговиду, змивало, як мокра губка, кілька будинків, ліхтарню, шматок вивіски. Інколи трудно було підняти повіки, що опадали через дивовижне недбальство чи сонливість. Я почав шукати крамницю оптика, про яку згадував батько. Він говорив про це, як про щось мені відоме, мов би посилався на моє знання місцевої ситуації. Чи ж він не знав, що я тут уперше? Без сумніву, в нього плуталося в голові. Але й чого можна було очікувати від батька, справжнього лише наполовину, батька, який жив таким умовним, релятивним, обмеженим стількома застереженнями життям! Неохота признаватися, що треба було багато доброї волі, щоб визнати за ним певний вид екзистенції. То був гідний уболівання суроґат життя, залежний від загальної поблажливости, від того „consensus omnium“, з якого він черпав свої никлі соки. Було зрозуміло, що тільки завдяки солідарному поглядові крізь пальці, колективному приплющуванню очей на очевидні й разючі недомоги такого стану справ, ця жалюгідна видимість життя якийсь час могла утримуватись у тканині дійсности. Її могла б похитнути найслабша опозиція, найлегший подмух скептицизму звалив би її. Чи міг Санаторій Доктора Ґотарда забезпечити їй цю тепличну атмосферу доброзичливої толеранції, вберегти її від зимних подмухів тверезости і критицизму? Варто було дивуватися, що при такому поставленому під загрозу, поставленому під питання стані справ батько ще так чудово виглядав.

Я зрадів, побачивши вітринне вікно цукерні, заповнене бабками й тортами. Мій апетит ожив. Я прочинив скляні двері з табличкою „Морозиво“ і увійшов у темне приміщення. Пахло там кавою і ванілею. З глибини вийшла панночка з обличчям, замазаним сутінками, і прийняла замовлення. Нарешті після такого довгого чекання я зміг-таки досита наїстися прекрасними пончиками, які мачав у каві. У темряві, обтанцьований круговертливими арабесками присмерку, я поглинав нові й нові тістечка, відчуваючи, як вирування темряви втискається під повіки, хихотячи опановує моє нутро своїм теплим пульсуванням, мільйонним ройовиськом делікатних доторків. Потім лишень прямокутник вікна сірою плямою світився в повній темряві. Надаремно стукав я ложечкою по плиті стола. Ніхто не з’являвся, щоб прийняти те, що належалося за частунок. Я залишив срібну монету на столі і вийшов на вулицю. У книгарні побіч ще світилося. Крамівники були зайняті сортуванням книжок. Я запитав про крамницю батька. Це власне друге приміщення коло нас, – пояснили мені. Послужливий хлопчина побіг навіть до дверей, щоб мені показати. Порталь – скляний, вітринне вікно ще не готове, заслонене сірим папером. Вже від дверей я з подивом зауважив, що крамниця була повна покупців. Мій батько стояв за лядою і, постійно послинюючи олівчик, сумував позиції довгого рахунку. Добродій, для якого готувався той рахунок, схилившися над лядою, посував вказівним пальцем за кожною доданою цифрою і півголосно лічив. Решта гостей мовчки приглядалася. Мій батько кинув на мене погляд з-над окулярів і сказав, притримуючи позицію, на якій зупинився: – Тут є для тебе якийсь лист, лежить на столі між паперами. – І знов занурився в рахування. Тим часом крамівники відкладали куплені товари, загортали їх у папір, обв’язували шнурками. Полиці були тільки частково наповнені сукном. Більша частина ще пустувала.

– Чому батько собі не сяде? – спитав я тихо, зайшовши за ляду. – Батько зовсім на себе не вважає, а такий же хворий. – Він заборонливо підняв долоню, мов би віддаляючи мої наполягання, і не переставав рахувати. Вигляд мав дуже мізерний. Мов на долоні було видно, що тільки штучне піднесення, гарячкова діяльність підтримує його сили, ще віддаляє хвилину повного зламу.

Я понишпорив на столі. То був радше пакет, ніж лист. Кілька днів тому я писав до книгарні у справі одної порнографічної книжки, і ось мені її прислано аж сюди, вже знайдено мою адресу, а радше адресу батька, який щойно відкрив собі крамницю, без вивіски і фірми. По суті – подиву гідна організація розвідки, дивовижна справність обслуговування! І такий незвичайний поспіх!

– Почитати можеш собі ззаду, в контуарі, – сказав батько, посилаючи мені незадоволений погляд. – Сам бачиш, що тут нема місця.

Контуар за крамницею був іще порожній. Крізь скляні двері туди впадало трохи світла з крамниці. На стінах висіли пальта крамівників. Я відкрив листа і в слабкому світлі від дверей почав читати.

Мені сповіщали, що жаданої книжки, на жаль, не було на складі. Почали її шукати, але, не випереджаючи наслідку цих пошуків, фірма тим часом дозволила собі переслати мені, без зобов’язань, один товар, щодо якого передбачалося моє безсумнівне зацікавлення. Далі йшов заплутаний опис розкладного астрономічного рефрактора, що мав велику світляну силу і різні переваги. Зацікавлений, я видобув з конверту той інструмент, зроблений з чорної церати або штивного полотна, складеного пласкою гармошкою. Я завжди мав слабість до телескопів. Тож почав розкладати багатократно складений плащ інструмента. Фіксований тонкими прутиками, під моїми руками розбудовувався величезний міх далекогляда, витягаючий на довжину цілого покою свою порожню буду, лябіринт чорних комор, довгий комплекс оптичних темниць, всунутих одна в одну до половини. То було щось на зразок довгого авта з лакового полотна, якийсь театральний реквізит, що в легкому матеріялі паперу й цупкого дреліху імітував масивність дійсности. Я заглянув у чорну лійку окуляра і побачив у глибині ледь видні обриси подвірної фасади Санаторію. Зацікавившись, я всунувся глибше у тильну комору апарата. Тепер у полі зору люнети я міг стежити за покоївкою, що йшла з тацею в руці півтемним коридиром Санаторію. Повернулась і осміхнулась. Невже вона мене бачить? – подумав я собі. Нездоланна сонливість запливала в мої очі туманом. Я сидів, властиво, в тильній коморі люнети, наче в авті-лімузині. Легкий порух двигуна – і ось апарат почав шелестіти лопотом паперового метелика, і я відчув, що він рухається разом зо мною і звертає до дверей.

Як велика чорна гусениця, люнета в’їхала в освітлену крамницю – многочленистий корпус, здоровенний паперовий тарган з імітацією двох ліхтарень на переді. Покупці з’юрмилися, сахаючись від того сліпого паперового смока, крамівники широко відкрили двері на вулицю, і я поволі виїхав тим паперовим автом, протокою між гістьми, які згіршеними поглядами відпроваджували той, правду кажучи, скандальний виїзд.

III

Так живеться в тому місті, і час пливе. Більшу частину дня спимо, і то не тільки в ліжку. Ні, стосовно цього пункту, ми не надто вибагливі. Тут у будь-яку пору дня в будь-якому місці людина готова встругнути собі солодку кунячку. Сперши голову на столик у ресторані, у бричці, а навіть навстоячки по дорозі, в сінях якого-небудь дому, куди можна заскочити на хвилинку, щоб на мить віддатися невідпорній потребі сну.

Прокидаючися, ще запаморочені і хилитливі, ми далі тягнемо перервану розмову, продовжуємо обтяжливу дорогу, котимо вперед заплутану справу без початку й кінця. Внаслідок цього десь по дорозі мимохідь губляться цілі інтервали часу, ми втрачаємо контроль над тяглістю дня і врешті-решт перестаємо на неї покладатися, без жалю відмовляємося від скелету неперервної хронології, до невтомного нагляду за якою ми звикли з навику і з дбайливої щоденної дисципліни. Тут ми давно покинули ту неустанну готовність складати іспит совісти з пробутого часу, ту скрупульозність у рахівництві кожного шеляга зужитих годин – гордість і амбітність нашої економії. З тих кардинальних чеснот, щодо яких ми колись не знали ні вагання, ні схиблення – ми давно капітулювали.

Два приклади хай послужать ілюстрацією такого стану справ. О якійсь порі дня чи ночі – ледь видний нюанс неба відрізняє ці пори – я прокидаюся край балюстради містка, що веде до Санаторію. Сутеніє. Я, зморений сонністю, мусів довго безвладно тинятися містом, перш ніж доволікся, смертельно втомлений, до цього містка. Не можу сказати, чи весь час супроводив мене в цій дорозі Д-р Ґотард, який зараз стоїть передо мною, закінчуючи якийсь довгий вивід підбиванням остаточних висновків. Захоплений власним красномовством, він навіть бере мене під руку і тягне за собою. Я йду з ним, і, не встигли ми продудоніти дошками містка, вже знову сплю. Крізь замкнені повіки я неясно бачу проникливу жестикуляцію Доктора, усміх у глибині його чорної бороди, і даремно намагаюся зрозуміти той капітальний логічний прийом, той остаточний цвяшок, яким він тріюмфує на вершині своєї арґументації, нерухоміючи з розведеними руками. Не знаю, як довго ми ще йдемо так один біля одного, занурені в розмову, повну непорозумінь, коли в якійсь хвилині прочунююся зовсім, Доктора Ґотарда вже нема, повна темрява, але лише тому, що я тримаю очі заплющеними. Відкриваю їх – я в ліжку, у моїй кімнаті, куди дістався не знаю яким побитом.

Іще дратливіший приклад:

Входжу обідньою порою до міського ресторану, в безладний гамір і дзенькіт їдців, і кого ж зустрічаю тут на середині залі, за столом, що вгинається від наїдків? Батька. Очі всіх спрямовані на нього, а він, виблискуючи брилянтовою шпилькою, неймовірно пожвавлений, розжарений до екстази, пристрасно перехиляється на всі боки в невтримній розмові з цілою залею воднораз. Із штучною бравадою, на яку я не можу дивитися без напруженого неспокою, він замовляє нові й нові наїдки, які стосами скопичуються на столі. Він з любов’ю громадить їх довкола себе, хоч не впорався ще з першою стравою. Млямкаючи язиком, жуючи й говорячи одночасно, він мімікою й жестами зображає найвищу вдоволеність цією бесідою і водить похвальним поглядом за паном Адасьом, кельнером, з закоханим усміхом кидає йому нові й нові замовлення. І коли кельнер, віючи серветкою, біжить їх виконувати, батько благальним жестом апелює до всіх, бере всіх за свідків невідпорного чару цього Ганімеда.

– Неоціненний хлопчина! – вигукує він, з блаженною посмішкою заплющуючи очі. – Янгольський хлопчина! Визнаймо, панове – ну, він чарівливий!

Я виходжу геть, повен гіркоти, не помічений батьком. Коли б керівництво готелю зумисне, для реклями, поставило його розважати гостей – і то він не міг би поводитись більш демонстративно й провокаційно. З головою, що тьмариться від сонливости, я заточуюся вулицями, прямуючи додому. Мимохідь спираю голову на поштову скриньку і роблю собі коротку сієсту. Врешті домацуюсь у темряві до брами Санаторію і входжу. В покої темно. Кручу вмикачем, але світло не функціонує. Од вікна віє холодом. Ліжко в темряві скрипить. Батько підводить з-над постелі голову й говорить: – Ах, Йосифе, Йосифе! Я лежу тут уже два дні без жодної опіки, дзвоники перервані, ніхто до мене не заглядає, а власний син покидає мене, тяжко хворого чоловіка, і волочиться за дівчатами по місті. Глянь, як мені серце гупає.

Як це погодити? Чи батько сидить у ресторані, загарбаний нездоровою амбіцією жеретійности, чи лежить у своїй кімнаті, тяжко хворий? Може, то двоє батьків? Нічого подібного. У всьому винен швидкий розпад часу, неконтрольованого постійною увагою.

Всі ми знаємо, що ця недисциплінована стихія тонко-бідно тримається в певних шорах виключно завдяки безнастанній обробці, сторожкому ставленню, старанній реґуляції і кориґуванню її вибриків. Позбавлена такої опіки, вона тут же схиляється до переступів, до дикої аберрації, до заподіювання неочікуваних збитків, до безформного блазнювання. Щораз виразніше проступає інконґруенція наших індивідуальних часів. Час мого батька і мій власний час же не прилягали один до одного.

Варто, до речі, сказати, що закид у розбещеності, поставлений мені батьком – безпідставна інсинуація. Я не наблизився тут іще до жодної дівчини. Заточуючись, як п’яний, від одного сну до другого, я в тверезіші хвилини ледве звертав увагу на тутешню прекрасну стать.

Зрештою, хронічний сумерк на вулицях навіть не дозволяє докладно розрізняти обличчя. Єдине, що я спромігся зауважити – як молода людина, яка на цьому полі, що не кажіть, ще має певні зацікавлення – це особлива хода тих панночок.

Це – хода в невблаганно прямій лінії, що не рахується з жодними перешкодами, а слухається тільки якогось внутрішнього ритму, якогось закону, які розвиваються, мов з клубка, ниткою прямолінійного підтюпцю, сповненого акуратности й розміреної ґрації.

Кожна носить у собі якесь окреме, індивідуальне правило, наче накручену пружинку.

Коли вони отак ідуть – прямо, й ані руш убік, задивившися в оте правило, повні зосередження й поважности – то здається, що вони перейняті лиш одною турботою: як би то нічого не втратити з того правила, не схибити з тяжкого уставу, не збочити від нього ані на міліметр. І тоді стає зрозуміло: те, що вони з такою увагою і стурбованістю несуть над собою – ніщо інше, як якась ідея-фікс власної досконалости, яка завдяки силі їхнього переконання стає майже дійсністю. То якась антиципація, взята на свій страх і ризик без жодної поруки, недоторкана догма, що стоїть понад будь-яким сумнівом.

Які тільки ущербності і ґанджі, які кирпаті чи плескаті носики, які веснянки і прищі не проносяться потай з бравадою під прапором цієї фікції! Нема такої бридоти і тривіяльности, яку злет цієї віри не поривав би з собою в оте фіктивне небо досконалости.

За санкцією цієї віри тіло виразно гарнішає, а ноги, справді стрункі й елястичні ноги в бездоганному взутті, говорять своєю ходою, поквапно експлікують плавним, полискливим монологом ступання багатство цієї ідеї, про яку мовчить замкнене гордістю обличчя. Руки тримають вони в кишенях своїх коротеньких, тісненьких жакетиків. У кав’ярні і в театрі вони високо закладають відслонені до колін ноги і красномовно ними мовчать. Отак мимоходом тільки про одну з особливостей міста. Я вже згадував про тутешню чорну веґетацію. На увагу заслуговує, зокрема, один ґатунок чорної папороті, величезні пучки якої оздоблюють флякони кожного тутешнього помешкання і кожного публічного приміщення. То сливе траурний символ, панахидний герб цього міста.

IV

Стосунки в Санаторії з кожним днем стають нестерпніші. Ніяк не заперечиш – ми просто потрапили в пастку. З часу мого приїзду, коли передо мною, новоприбулим, явлено було якісь види гостинної запобігливости, керівництво Санаторію не завдає собі найменшого труду, щоб залишити нам хоч би оману якоїсь опіки. Ми просто полишені самі на себе. Ніхто не турбується про наші потреби. Я давно виявив, що проводи електричних дзвоників уриваються тут-таки над дверима і нікуди не провадять. Служби не видно. Коридори і вдень, і вночі занурені у темряву і тишу. Маю сильне переконання, що ми – єдині гості в цьому Санаторії та що таємничі й дискретні міни, з якими покоївка хряскає дверима кімнат входячи або виходячи – то просто містифікація.

Інколи в мене виникає бажання широко повідчиняти по черзі двері цих кімнат і залишити їх отак навстіж відкритими, щоб демаскувати ту ницу інтриґу, в яку нас утягнуто.

Та все ж таки я не цілком упевнений у моїх призрах. Буває, пізно вночі бачу Д-ра Ґотарда в коридорі, як він поспішає кудись у білому операційному халаті, з надувачкою клізми в руці, а перед ним дріботить покоївка. Трудно його тоді, в поспіху, затримати і приперти до стіни рішучим питанням.

Якби не ресторан та міська цукерня, можна було б померти з голоду. До цього часу не можу допроситися другого ліжка. Про свіжу постелю нема й мови. Треба визнати, що загальна розлізлість культурних традицій не пощадила і нас самих.

Залізти до ліжка в одязі і в черевиках, завжди було для мене, як для людини цивілізованої, справою просто немислимою. А тепер я приходжу пізно додому, п’яний від сонности, у кімнаті – півморок, фіранки біля вікна здіймаються від зимного диху. Безпритомний, я валюсь на ліжко і закопуюсь у перину. Сплю отак протягом цілих нереґулярних просторів часу, днів або тижнів, подорожуючи через порожні краєвиди сну, всякчас у дорозі, всякчас на стрімких гостинцях респірації, то легко й елястично з’їжджаючи з лагідних похилостей, то знову з силою спинаючись на прямовисну стіну хропіння. Досягнувши вершини, охоплюю величні виднокруги тієї скелястої й глухої пустелі сну. О якійсь порі, в невідомій точці, десь на раптовому повороті хропіння я буджусь напівпритомний і відчуваю в ногах тіло батька. Він лежить там, згорнувшись у клубочок, маленький, як котик. Я знову засипаю з відкритими вустами, і вся велична панорама гористого краєвиду пересувається мимо мене хвилясто і маєстатично.

У крамниці батько розвиває дуже пожвавлену діяльність, укладає договори, зусилює все своє красномовство, щоб переконати клієнтів. Його щоки зарум’янюються від пожвавлення, очі поблискують. У Санаторії лежить він тяжко хворий, як у останні тижні вдома. Ніяк не приховаєш, що процес швидкою ходою наближається до фатального кінця. Слабким голосом він говорить до мене: – Ти б частіше заходив до крамниці, Йосифе. Крамівники нас обкрадають. Ти ж бачиш, що я вже не годен упоратись із усім цим. Тижнями лежу тут хворий, а крамниця марнується, покинута на ласку долі. Чи не було якоїсь пошти з дому?

Я починаю шкодувати, що у все це вліз. Важко назвати вдалою ідеєю те, що ми, приваблені гучною реклямою, прислали батька сюди. Відсунутий час... Нічого не скажеш, звучить непогано – але чим воно виявляється насправді? Чи можна дістати тут повноцінний, сумлінний час, такий час, що мов би щойно вийнятий із свіжої доставки і ще пахне новизною й фарбою? Якраз навпаки. Тут – до ґвинтика зужитий, зношений людьми час, протертий і дзюравий у багатьох місцях час, прозорий, як сито.

Нічого дивного: таж то час, сказати б, виблюваний – прошу мене правильно зрозуміти – час із других рук. Господи, спаси й помилуй!..

До того ж уся ота аж ніяк не приваблива маніпуляція з часом. Ті зловісні змови, чіпке підкрадання в його механізми, ризиковані витребеньки коло його дражливих таємниць! Інколи хочеться грюкнути об стіл і закричати на все горло: – Досить уже, зась вам до часу, час недоторканий, час не можна провокувати! Вам що – не досить простору? Якраз-от простір – для людини, у просторі можете собі гасати доволі, вимахуватися, беркицькатися, стрибати з зірки на зірку. Але, на милість Божу – не чіпайте часу!

З другого боку, чи можна жадати від мене, щоб я сам розірвав умову з Доктором Ґотардом? Якою б нужденною не була оця батькова екзистенція, але, як-не-як, я його бачу, я з ним разом, я з ним говорю... Властиво, я винен Докторові Ґотарду неоплатну вдячність.

Кілька разів я хотів відверто з ним переговорити. Але Доктор Ґотард – невловимий. – Він щойно пішов до ресторанної залі, – сповіщає мені покоївка. Я прямую туди, аж тут вона мене доганяє, щоб сказати, що помилилася. Д-р Ґотард – ув операційній. Я кваплюсь нагору, задумуючись, які ж операції можуть тут проводитися, входжу до передпокою і що ж – справді велять мені чекати. Д-р Ґотард вийде за хвилинку, він якраз закінчив операцію, миє руки. Я ніби й бачу його, малого, як він ступає великими кроками в розвіяному халаті, поспішаючи крізь низку шпитальних заль. І що ж виявляється за хвилинку? Доктора Ґотарда зовсім тут і не було, та тут уже роками не було проведено жодної операції. Доктор Ґотард спить у своїй кімнаті, а його чорна борода стирчить, задерта в повітря. Кімната заповнюється хропінням, мов клубами хмар, які ростуть, громадяться, підносять на своєму склубленні Доктора Ґотарда разом з його ліжком щораз вище й вище – велике патетичне вознесіння на хвилях хропіння і здійнятої постелі.

Тут діються ще дивовижніші речі, речі, які я приховую від самого себе, речі, просто-таки фантастичні у своїй абсурдності. Скільки б разів не виходив я з кімнати, все мені здається, що хтось швидко віддаляється від дверей і звертає в бічний коридор. Або хтось іде передо мною, не обертаючись. То не санітарка. Я знаю, хто це! – Мамо! – кричу я тремтячим від хвилювання голосом, і мама повертає обличчя і якусь хвилину дивиться на мене з благальною усмішкою. Де я? Що тут робиться? В яку матню я вплутався?

V

Не знаю, чи це вплив пізньої пори року, але дні щораз більше серйозніють у барвах, сутеніють і темніють. Так, наче дивишся на світ крізь зовсім чорні окуляри.

Увесь краєвид – неначе дно величезного акваріюму, з блідого чорнила. Дерева, люди і доми зливаються в чорні силюети, що хилитаються, мов підводні рослини на тлі тієї чорнильної тоні.

Поблизу Санаторію роїться від чорних псів. Вони, різної величини і форми, плазом перебігають у присмерку всі дороги і стежки, втягнуті у свої псячі справи, тихі, повні напруги й уваги.

По два – по три пролітають вони з чутливо витягнутими шиями, вуха шпичасто наставлені, з жалібним тоном тихого скімлення, яке мимоволі видирається з гортані, сиґналізуючи найвище збудження. Запряжені у своїх справах, повні поспіху, завжди в дорозі, завжди поглинуті незрозумілою метою – вони майже не звертають увагу на перехожого. Лиш інколи полупають на нього очима в леті, і тоді з того чорного й мудрого зизу визирає лютість, гамована у своїй невпинності єдино відсутністю часу. А буває й так, що вони, даючи вибухнути своїй злості, із схиленою головою та із зловорожим гарчанням підбігають до ноги – але лишень для того, щоб на половині шляху занехаяти цей замір і полетіти далі у великих собачих вистрибах.

На цю навалу псів нема ради, але, в такому разі, якого біса керівництво Санаторію тримає на ланцюгу здоровенного вовчура, жахливу бестію, справжнього вовкулаку з просто-таки демонічною дикістю?

Мурашки по спині біжать, скільки разів не проходив би я повз його буду, біля якої він стоїть завмерлий на короткому ланцюгу, з дико нашорошеним коміром кудлів навколо голови, вусатий, щетинястий і бородатий, з машинерією могутньої пащі, повної кликів. Абсолютно не гавкає, тільки його дика морда на вид людини стає ще страшнішою, риси ціпеніють у виразі бездонної люті, і він, поволі піднімаючи страшний свій писок, заходиться в тихій конвульсії зовсім низьким, жагучим, з глибин ненависти видобутим виттям, у якому звучать жалюгідність і розпач безсилля.

Мій батько байдуже проходить попри цю бестію, коли ми разом виходимо з Санаторію. Що до мене, то я за кожним разом переживаю потрясіння до глибини цією стихійною маніфестацією безсилої ненависти. Тепер я на дві голови переростаю батька, що дріботить біля мене, маленький і худий, своїми дрібними старечими кроками.

Вже коли наближаємось до Ринку, бачимо незвичайний рух. Юрми людей перебігають вулицю. До нас доходять неправдоподібні вісти про вторгнення в місто ворожої армії.

Серед загальної розгублености люди обмінюються тривожними й суперечливими відомостями. Це важко збагнути. Війна, не попереджена дипломатичними заходами? Війна серед блаженного спокою, не скаламученого жодним конфліктом? Війна – з ким і за що? Нас інформують, що вторгнення ворожої армії надихнуло партію невдоволених у цьому місті, які з’явилися на вулиці із зброєю в руках, тероризуючи мирних жителів. Ми й справді побачили групу цих путчистів у чорних цивільних уніформах з білими ременями, схрещеними на грудях, вони мовчки посувалися з похиленими карабінами. Юрба перед ними відступала, витіснялася на хідники, а вони йшли, посилаючи з-під циліндрів іронічні темні погляди, в яких малювалося почуття переваги, зблиск злосливої грайливости та якесь змовницьке поморгування, мов би вони стримували пирскання сміху, яке демаскувало всю оцю містифікацію. Декого з них упізнали в юрбі, але веселий покрик здушений грізністю схилених люф. Минають нас, не зачепивши нікого. Знову всі вулиці переливаються тривожним, похмуро-мовчазним натовпом. Глухий гомін горить над містом. Здається, здалека чути гуркіт артилерії, дудніння набійних ящиків. – Мушу продістатися до крамниці, – говорить зблідлий, але зібраний батько. – Тобі не конче мене супроводити, будеш мені тільки перешкоджати, – додає він. – Повертайся до Санаторію. Голос боягузтва радить мені послухатися. Я бачу, як батько втискається в непорушну стіну юрми і гублю його з очей.

Бічними провулками поквапно прокрадаюся у горішню частину міста. Здаю собі справу, що цими стрімкими дорогами мені вдасться півколом обійти середмістя, замкнуте людською тиснявою.

Там, у верхній частині міста, юрби було менше, а потім вона зникла зовсім. Я спокійно йшов порожніми вулицями до міського парку. Ліхтарні горіли там темними, голубуватими пломінцями, мов жалобні асфоделі. Кожна обтанцьована була роєм хрущів, тяжких, як кулі, несених скісним, бічним летом вібруючих крил. Деякі, опалі, недолуго совалися на піску, з опуклими панцерками, згорблені твердими покривками, під які вони пробували скласти ніжні плівки крил. По ґазонах і стежках ішли собі перехожі, поглинуті безтурботними розмовами. Останні дерева звішуються над подвір’ями будинків, що розташовані низько в долині і приперті до паркового муру. Я манджав уздовж того муру, який з мого боку сягає ледве до грудей, але назовні спадає до рівня подвір’їв високими, як поверх, кам’яними підпорами. В одному місці плятформа з утоптаної землі підходила з-поміж подвір’їв аж до висоти муру. Я легко переступив бар’єр і цією вузькою греблею протиснувся поміж тісною забудовою кам’яниць на вулицю. Мої розрахунки, помножені на чудову просторову інтуїцію, були вдалими. Я знаходився майже прямо перед санаторійним будинком, корпус якого невиразно біліє в чорній оправі дерев. Входжу, як звично, ззаду через подвір’я, через браму в залізній обгороді, і вже здалека бачу пса на його посту. Як завжди, сердечний трепет проходить мною на цей вид. Хочу минути його чимшвидше, щоб не чути цього добутого з глибини серця скавучання, коли, на превеликий жах, не вірячи власним очам, бачу, як він підскоками віддаляється від буди, не прив’язаний, біжить довкола подвір’я з глухим, мов би з бочки добутим, гавканням, хотячи перерізати мені відступ.

Заціпенілий від жаху, сахаюся в протилежний, найдальший кут подвір’я і, інстинктивно шукаючи якогось укриття, ховаюся до маленької альтанки, яка там стоїть, з абсолютною певністю марноти моїх починань. Кудлата звірюка наближається вистрибом, і ось її морда вже біля входу в альтанку, і ось мене замкнено в пастці. Ледь живий зо страху, я міркую, що він розтягнув усю довжину ланцюга, якого волік за собою через подвір’я, та що сама альтанка – вже поза засягом його зубів. Пришпилений, пригнічений загрозою, я ледве відчуваю якусь полегшу. Похитуючись на ногах, близький до втрати свідомости, піднімаю очі. Я ніколи не бачив його так зблизька, і тому лише тепер опадає мені луска з очей. Яка велика сила упередження! Яка могутня суґестія страху! Що за засліплення! Таж то була людина. Людина на ланцюгу, яку я у спрощено-метафоричному, конформістичному скороченні невідомо яким побитом брав за пса. Прошу не зрозуміти мене погано. То був пес – безумовно, але в людському вигляді. Якість пса – то якість внутрішня, вона може однаково добре маніфестуватися як у людському вигляді, так і в тваринному. Той, хто стояв передо мною в отворі альтани, з пащею, розвернутою якось так навиворіт, з усіма зубами, вишкіреними у страшному гарчанні – був чоловіком середнього зросту з чорним заростом. Лице – жовте, кощаве, очі чорні, злі й нещасливі. Судячи з чорного вбрання, з цивілізованої форми бороди – його можна б узяти за інтеліґента, за вченого. То міг би бути старший невдалий брат Доктора Ґотарда. Але цей перший вид обманював. Його великі, закаляні клеєм руки, дві брунатні й цинічні борозни довкола носа, що губилися в бороді, ординарні горизонтальні зморшки на низькому чолі швидко розвіювали цю першу оману. То був радше палітурник, крикун, мітинґовий промовець і партійник – людина навальна, з темними вибуховими пристрастями. І саме там, у тих щелепах пасії, в тому конвульсійному наїжаченні всіх фібрів, у тій знавіснілій фурії, яка люто обгавкує кінець спрямованого на неї кия – він був стовідсотковим псом.

Я так собі думаю, що якби я переліз був через задній бар’єр альтанки, то цілком певно вийшов би з засягу його люті і бічною стежкою міг би дійти до брами Санаторію. Вже перекидаю ноги через поруччя, коли раптом затримуюся на половині руху. Відчуваю, що було б надто жорстоко отак просто піти собі й залишити його наодинці з безпорадною лютістю, виведеною з усяких меж. Уявляю собі його страшне розчарування, нелюдський біль, коли він побачить, як я виходжу з пастки і віддаляюся раз і назавжди. Я залишаюся. Підходжу до нього і говорю природним, спокійним голосом: – Прошу вас, заспокойтеся, я вас відчеплю.

На це його обличчя, посмикуване конвульсіями, знуртоване вібрацією гарчання, зціляється, вигладжується, і з глибини винурюється обличчя майже зовсім людське. Я підходжу без побоювань і відчіпляю пряжку на його шиї. Тепер ми йдемо поряд. Палітурник – у пристойному чорному вбранні, але босий. Пробую зав’язати з ним розмову, але з його вуст виходить тільки незрозуміле белькотіння. Тільки в очах, у тих чорних красномовних очах читаю я дикий ентузіязм прив’язаности, симпатії, котрий здіймає мене грозою. Вряди-годи він спотикається об камінь, об грудку землі, і тоді внаслідок струсу його обличчя негайно ж ламається, розпадається, занепокоєння винурюється до половини, готове до скоку, а тут-таки за ним – лють, яка тільки й чекає, щоб знову перетворити це обличчя на клубовисько шиплячих змій. Тоді я повертаю його до порядку шорстким товариським напімненням. Навіть поплескую його по спині. І часом на його обличчі пробує сформуватися здивований, підозріливий, до самого себе недовірливий усміх. Ах! як тяжіє надо мною ця страшна дружба! Як жахає мене ця несамовита симпатія! Як позбутись чоловіка, який крокує біля мене і оком, усією жагучістю своєї собачої душі повисає на моєму обличчі. Однак, мені не можна зраджувати мого знетерпеливлення. Я витягаю портфеля й говорю діяльним тоном: – Вам, напевно, треба грошей, я з приємністю можу вам позичити. – Але на цей вид його обличчя набирає такої страшної дикости, що я чимшвидше ховаю пулярес. І він ще довгий час не може заспокоїтися й опанувати свої риси, які постійно викривляє конвульсія виття. Ні, довше я цього не стерплю. Будь-що, але не це. Справи вже й так безнадійно позаплутувались і поламались. Бачу над містом заграву. Батько – десь у вогні революції у палаючій крамниці, Доктор Ґотард – недосяжний, і в додатку – незрозуміла поява матері, інкоґніто, з якоюсь таємною місією. Це ланки якоїсь великої, незбагненної інтриґи, яка стискається навколо моєї особи. Втікати, втікати звідси. Будь-куди. Скинути з себе цю гидку приязнь, цього просмерділого псом палітурника, який не спускає мене з ока. Ми стоїмо перед брамою Санаторію. – Прошу вас до моєї кімнати, – говорю я з запрошувальним жестом. Цивілізовані рухи зачаровують його, присипляють його дикість. Пускаю його поперед себе до кімнати. Садовлю його у крісло.

– Я піду до ресторану принести коньяку, – кажу я.

На це він зривається з жахом, готовий мене супроводжувати. Я заспокоюю його переполох лагідно й рішуче.

– Ви сидітимете, ви спокійно чекатимете, – говорю я йому глибоким, вібруючим голосом, на дні якого бринить прихований страх. Він сідає з непевним усміхом.

Виходжу й повільно йду коридором, потому сходами вниз, коридором до виходу, переступаю браму, перетинаю подвір’я, затраскую за собою залізну хвіртку, і тепер починаю бігти без передиху, з калатаючим серцем, з гупаючими скронями, темною алеєю, що веде до залізничного двірця.

В голові мені скопичуються образи, один страхітливіший від другого. Нетерплячість тварюки, її нажаханість, її розпач, коли вона збагне, що її ошукано. Повернення фурії, рецидив люті, що вибухне з непогамованою силою. Повернення мого батька до Санаторію, його нічим не стурбоване стукання до дверей і несподіваний тет-а-тет із страхітливою бестією.

Щастя, що батько, по суті справи, вже не живий, що це, властиво, його вже не досягає – думаю я з полегшею і вже бачу перед собою чорний цуґ залізничних вагонів, які стоять біля виїзду.

Я сідаю в один із них, і потяг, наче він на то чекав, рушає з місця поволі, без свисту.

У вікні ще раз повільно пересувається й обертається та величезна чаша горизонту, налита темними шумливими лісами, серед яких біліють стіни Санаторію. Прощай, батьку, прощай, місто, якого я вже не побачу.

З того часу я все їду та й їду, аж якось ніби задомовився на залізниці, і мене толерують тут, волоцюгу із вагона до вагона. Великі, як покої, вози повні сміття й соломи, протяги провірчують їх наскрізь у сірі безбарвні дні.

Мій одяг подерся, потріпався. Подаровано мені зношений мундир залізничника. Лице моє обв’язане брудною шматою внаслідок спухлої щоки. Сиджу в соломі і дрімаю, а коли хочу їсти, стаю в коридорі перед купе другої кляси і співаю. І вкидають мені дрібні монети до моєї кондукторської шапки, до чорної шапки залізничника, з обдертим дашком.

Додо

Приходив до нас у суботу по полудні у темній тужурці до білої пікової камізельки, в мельонику, який мусів бути спеціяльно споряджений на розмір його черепа, приходив, щоб посидіти чверть або пів години над склянкою води з малиновим соком, подумати з бородою на костяній голівці ціпка, якого він тримав між колінами, замислитись над блакитним димом цигарки.

Як правило, тоді були з візитою й інші кревні, і під час вільного струменіння розмови Додо ніби усувався в тінь, спадав до пасивної ролі статиста в тому пожвавленому зібранні. Не беручи голосу, він водив з-під чудових брів повними виразу очима від одного співбесідника до другого, при чому його обличчя поступово видовжувалося, якось ніби виходило із суглобів, зовсім дурне, нічим не здержуване в тому стихійному заслуханні.

Він говорив тільки коли прямо до нього зверталися, і тоді відповідав на питання, щоправда, односкладово, мов би неохоче, дивлячись у інший бік, якщо ці питання не переступали певної сфери справ простих і легких у розв’язку. Інколи йому вдавалося втримати розмову ще на пару питань далі, поза цю сферу, а то завдяки об’ємові красномовних мін і жестів, якими він розпоряджався і які внаслідок своєї багатозначности робили йому універсальні послуги, заповнюючи прогалини артикульованої мови і підтримуючи своєю жвавою мімічною експресією суґестії розумного резонансу. Проте, все-таки то була ілюзія, яка швидко розвіювалася, і розмова жалюгідно уривалася в той час як погляд співбесідника повільно і замислено відвертався від Додо, який, залишений самому собі, знову спадав до притаманної собі ролі статиста й пасивного спостерігача на тлі загальної бесіди.

Бо як же можна було продовжувати розмову, коли, наприклад, на питання, чи супроводжував він маму в дорозі на село, він мінорним тоном відповідав: „Не знаю“, і то була сумна й гідна сорому правдомовність, адже пам’ять Додо, по суті, не сягала поза дану мить і наявну дійсність.

Колись давно, ще в дитинстві, Додо пережив був якусь тяжку хворобу мозку, під час якої багато місяців лежав без тями, ближче до смерти ніж до життя, і коли він врешті-решт, не зважаючи ні на що, видужав – виявилося, що він певним чином був виведений з обігу, вже не належав до спільноти людей розумних. Його освіта відбувалася приватно, мов би pro forma, з багатьма застереженнями. Вимоги, тверді й непоступливі щодо інших, щодо Додо немов би м’якшали, стримували свою суворість і були повні поблажливости.

Навколо нього утворилася якась сфера дивної упривілейованости, яка відгороджувала його охоронною смугою, зоною, невтральною від напору життя та його вимог. Всі, хто був назовні тієї сфери, були заатаковані його хвилями, галасливо бродили в них, давали себе підхоплювати, перейняті, піднесені – внутрі тієї сфери був спокій і павза, цезура в тому загальному стовпотворінні.

Так він виростав, а винятковість його долі росла разом з ним, мов би сама по собі очевидна і без спротиву з жодного боку.

Додо ніколи не отримував нового одягу, завжди тільки зношений старшого брата. В той час як життя ровесників було розчленоване на фази, періоди, артикульоване подіями-рубежами, піднесеними й символічними моментами: іменини, екзамени, заручини, просування по щаблях служби – його життя пливло в нерозрізненій монотонності, не скаламучуваній нічим ні приємним, ні прикрим, та й майбутнє теж вимальовувалося як цілком рівний і одноманітний гостинець без подій і несподіванок.

Помилявся б той, хто гадав би, що Додо внутрішньо противився такому станові справ. Він приймав його з простотою, як притаманну собі форму життя, без здивування, з глибокою згодою, з серйозним оптимізмом, і порядкував собі, устатковував дрібниці в межах цієї безподійної монотонности.

Щодня перед полуднем він виходив на прогулянку в місто і йшов завжди таким самим туром уздовж трьох вулиць, які проходив до кінця і потому тою самою дорогою повертався. Одягнений у витворний, хоч і зношений, костюм брата, заклавши за спину руки, які обплітали ціпок – він рухався з точністю і без поспіху. Він скидався на добродія, який подорожує для власного задоволення, оглядає місто. Ця відсутність поспіху, якогось напряму або мети, які мали б виражатися в його рухах, інколи набирала компромітуючої форми, бо Додо виявляв схильність витріщатися: перед дверима крамниць, перед майстернями, де грюкотіло й майструвалося, і навіть перед групами людей, що розмовляли.

Його фізіономія рано почала дозрівати і, дивна річ, у той час як життєві зміни і струси затримувалися на порозі цього життя, милуючи його порожню неторкненість, його позасуспільну винятковість, риси його формувалися на тих пережиттях, які проходили повз нього, антиципували якусь нездійснену біографію, котра, ледь-ледь зарисована у сфері можливостей, моделювала й різьбила це обличчя в ілюзорну маску великого трагіка, повну знання і смутку всіх речей.

Його брови зводилися прегарними арками, занурюючи в тінь великі й сумні, глибоко підкружені очі. Довкола носа вглибилися дві борозни, повні абстрактного страждання й ілюзорної мудрости, вони бігли до кутів вуст і ще поза них. Маленькі й набубнявілі вуста були болісно замкнуті, а кокетлива „мушка“ на довгій бурбонській бороді надавала йому вид старого й досвідченого бонвівана.

Не обійшлося без того, щоб оця його упривілейована винятковість була вистежена, зажерливо винюшена хитро зачаєною і завжди голодною людською злосливістю.

Отже, щораз частіше траплялося, що під час своїх ранкових прогулянок він отримував напарників, і однією з умов цієї упривілейованої винятковости було те, що то були напарники особливого ґатунку, не в значенні товариськости і спільности інтересів, а в розумінні надзвичайно проблематичному і не надто сприятливому. То були, переважно, значно молодші віком особи, які горнулися до нього, повного гідности і поваги, а розмови, які вони провадили, мали особливий, веселий і жартівливий тон, для Додо – трудно заперечити – милий і збадьорливий.

Коли він отак ішов, на голову вищий від цілої тої веселої й тріпотливої компанії, то виглядав, як філософ-перипатетик ув оточенні своїх учнів, а в його обличчі з-під маски поваги і суму видирався фривольний усміх, змагаючися з трагічною домінантою цієї фізіономії.

Додо тепер запізнювався із своїх ранкових прогулянок, повертався з них, маючи скуйовджену чуприну, у ледь збентеженому вбранні, але пожвавлений і схильний до веселої контроверсії з Каролею, бідною кузинкою, яку прихистила тітка Ретиція. Зрештою, мов би розуміючи невисоку почесність тих зустрічей, Додо щодо цієї теми зберігав удома повну секретність.

Один раз або двічі в тому монотонному житті сталися випадки, які своїм форматом стирчали з мілизни буденщини.

Якось, вийшовши вранці, він не повернувся на обід. Не повернувся також і на вечерю, ані на обід наступного дня. Тітка Ретиція не могла собі знайти місця. Але того дня увечорі він прийшов трохи пом’ятий, у зіжмаканому і криво нацупленому мельоникові, зате, зрештою, здоровий і повен спокою духу.

Трудно було реконструювати історію тієї ескапади, щодо якої Додо зберігав повне мовчання. Правдоподібно, що влупивши кудись очі на прогулянці, він зайшов на незнану околицю міста, можливо, в цьому йому допомогли сопливі перипатетики, які охоче вставляли Додо в нові й незнані життєві умови.

Можливо, то був один з тих днів, коли Додо посилав на канікули свою бідну, переобтяжену пам’ять – і забував свою адресу, а навіть і прізвище, себто пункти, щодо котрих він, зрештою, в інші моменти завжди мав тяму.

Ми ніколи не взнали точніших подробиць тієї пригоди.

Коли старший брат Додо виїхав за кордон, сім’я зміліла до трьох-чотирьох осіб. Крім вуйка Ієроніма і тітки Ретиції була ще Кароля, яка виконувала функції ключниці у великому господарстві вуйків.

Вуйко Ієронім уже багато років не виходив з покою. З часу, коли Провидіння лагідно вийняло з його рук штурвал того збитого з пуття і загрузлого на мілині життєвого корабля – він провадив життя пенсіонера на вузенькому суходолі між сінями і темним ванькиром, який був йому приділений.

В довгому, до землі обвислому шляфроці, він сидів у глибині ванькира і з дня на день поростав щораз фантастичнішим заростом. Довга борода барви перцю (на кінчиках білих жмутиків майже що біла) обпливала його обличчя довкола, сягала до половини щік, залишаючи вільним тільки яструбиний ніс і двоє очей, що тонули білками в тіні кущуватих брів.

У темному ванькирі, у тому тісному ув’язненні, в якому він засуджений був, як великий, дряпіжний кіт, кружляти туди й сюди перед скляними дверима, що провадили до сальону – стояли два велетенські ложа з дуба, нічне лігво вуйків, а всю тильну стіну прикривав великий ґобелен, що маячив невиразним кшталтом у темній глибині. Коли очі звикали до темряви, з-поміж бамбуків і пальм вигулькував величезний лев, могутній і похмурий, як пророк, і величний, як патріярх.

Сидячи до себе задом, лев і вуйко Ієронім знали про себе, повні ненависти. Не дивлячись на себе, вони погрожували один одному вищиреним, оголеним іклом і грізно гарчущим словом. Інколи лев, подражнений, аж зводився на передні лапи, наїжачував гриву витягнутої шиї, і його грізний рик носився довкола хмарного горизонту.

То знову вуйко Ієронім виростав понад ним пророчою тирадою, і обличчя його грізно моделювалося від великих слів, якими він гуркотів, поки бородою його пробігали хвилі надхнення. І лев болісно звужував сліпаки і повільно одвертав голову, скулюючись під могуттю слова божого.

Той лев і той Ієронім наповнювали темний ванькир вуйків вічною звадою.

Вуйко Ієронім і Додо жили в тому темному помешканні мов би повз один одного, у двох різних вимірах, які схрещувалися, зовсім не торкаючись. Їх очі, коли вони зустрічали один одного, йшли далі, йшли кудись поза, як у тварин двох різних і далеких видів, які зовсім себе не достерігають, нездатні втримати чужий образ, що летить наскрізь через свідомість, яка не може його в собі зреалізувати.

Вони ніколи не говорили.

Коли всі сідали до столу, тітка Ретиція, сидячи між чоловіком і сином, становила собою межу двох світів, перешийок між двома морями божевілля.

Вуйко Ієронім їв неспокійно, довга борода впадала йому до тарелю. Коли скрипіли двері на кухню, він напівзривався з крісла і хапав таріль з зупою, готовий утекти із своєю порцією до ванькира, якщо б хтось чужий увійшов у помешкання. Тоді тітка Ретиція заспокоювала його: – Не бійся, ніхто не йде, то служниця. – На той час Додо кидав на перестрашеного сповнений гніву й невдоволення погляд своїх чорних ґудзиків, нашорошено бурмочучи собі: – Тяжкий вар’ят...

До того як вуйко Ієронім зазнав був скасування вироку із своїх надто заплутаних життєвих ускладнень і отримав дозвіл відсторонитися у своє самотнє refugium у ванькирі – він був людиною зовсім іншого покрою. Ті, хто знав його замолоду, стверджували, що той невгамовний темперамент не мав жодних гальм, стримань чи докорів сумління. Він із задоволенням говорив невиліковно хворим про смерть, яка на них чекає. Він використовував поминальні візити для того, щоб перед печальною сім’єю піддавати гострій критиці життя померлого, по якому ще не висохли сльози. Людям, що приховували якісь прикрі і дражливі особисті справи, він голосно і глузливо про них нагадував. Але одної ночі він повернувся з подорожі весь змінений і тремтячи зо страху, намагаючись сховатися під ліжко. Кілька днів потому в родині розійшлася вістка, що вуйко Ієронім зрікся з усіх своїх заплутаних, сумнівних і ризикованих інтересів, що виросли йому понад голову, зрікся дефінітивно і по всій лінії, і розпочав нове життя, життя, охоплене суворим і строгим, хоч і не зрозумілим для них, правилом.

У неділю по полудні всі ми приходили до тітки Ретиції на малий родинний підвечірок. Вуйко Ієронім не впізнавав нас. Сидячи в ванькирі, він кидав на це зібрання з-поза скляних дверей дикі й нажахані погляди. Часом зовсім несподівано виходив із своєї самотні у своєму довгому до землі шляфроці, з розгойданою довкола обличчя бородою, і, роблячи руками такий рух, мов би нас розділяв, говорив: – А тепер я благаю вас, так, як ви тут є, розійдіться, розбіжіться хильцем, нишком і неспостережно... – Потому, таємничо погрожуючи нам пальцем, стишеним голосом додавав: – Всюди вже говорять: Ді – да.

Тітка лагідно впихала його до ванькира, а він іще в дверях грізно повертався і, з піднятим пальцем, повторював: – Ді – да.

Додо розумів усе не відразу, поволі, і минало кілька хвилин мовчання і замішання, поки ситуація роз’яснювалася в його глузді. Тоді, водячи очима від одного до другого, мов би впевнюючися, що сталося щось кумедне, він вибухав сміхом і сміявся галасливо і з задоволенням, тряс головою з жалем і серед сміху повторював: – Тяжкий вар’ят...

Западала ніч над домом тітки Ретиції, видоєні корови обтиралися в темряві об дошки, дівки вже спали в кухні, з саду пливли бані нічного озону і лускали у відкритому вікні. Тітка Ретиція спала у глибині свого великого ложа. На другому ложі, мов пустельник, сидів у подушках вуйко Ієронім. Його очі блищали у темряві, борода спливала йому на підтягнуті коліна.

Він поволі сходив з ліжка, навшпиньки скрадаючися до тітки. Стояв отак над нею, сплячою – мов кіт, що зачаївся до скоку, з нашорошеними бровами й вусами. Лев на стіні коротко позіхнув і одвернув голову. Тітка, розбуджена, злякалася цієї розіскреної очима і хоркотливої голови.

– Йди, йди до ліжка, – говорила вона, відганяючи його, як когута, рухом руки.

Він відступав, хоркаючи й розглядаючись нервовими рухами голови.

В другій кімнаті лежав Додо. Додо не вмів спати. Осередок сну в його хворому мозку не функціонував правильно. Додо крутився, торгався в постелі, перевертався з боку на бік.

Матрац скрипів. Додо тяжко зідхав, сопів, зводився, безпорадний, у подушках.

Нежите життя мучилося, дратувалося в розпачі, крутилося, як кіт у клітці. В тілі Додо, в тому тілі пуголовка, хтось старівся без пережиттів, хтось дозрівав до смерти без крихти змісту.

Раптом він жахливо заридав у темряві.

Тітка Ретиція збігла до нього з ліжка: – Що тобі, Додо? Тебе щось болить?

Додо обернув голову із здивуванням. – Хто? – запитав він.

– Чого ти ячиш? – питає тітка.

– То не я, то він...

– Який „він“?

– Замурований...

– Хто такий?

Але Додо з відчаєм махнув рукою: – Е... – і обернувся на другий бік.

Тітка Ретиція навшпиньки вернулася до ліжка. Вуйко Ієронім у переході погрозив їй пальцем: – Всюди вже говорять: Ді – да...

Едзьо

I

На тому самому, що й ми, поверсі будинку, у вузькому й довгому крилі від подвір’я живе Едзьо зо своєю родиною.

Едзьо вже давно не малий хлопець. Едзьо – дорослий мужчина з гучним чоловічим голосом, яким він інколи співає оперні арії.

Едзьо має схильність до огрядности, однак, не до тої губчастої й м’якої форми, а радше до атлетичної і мускулистої її відміни. В руках він сильний, як ведмідь, але що з того, коли його ноги, зовсім звироднілі і безформні, не здатні до вжитку.

Коли подивитися на Едзьові ноги, то, по суті, невідомо, в чому полягає те дивне каліцтво. Виглядає воно так, неначе б вони мали забагато суглобів між коліном і кісткою, щонайменше на два сустави більше, ніж нормальні ноги. Нічого дивного, що в тих понаднормових суставах вони жалюгідно заламуються, і то не тільки на боки, але й допереду, й у всіх напрямках.

Тож Едзьо рухається за допомогою двох милиць, милиць досконалої роботи, гарно політурованих на червоне дерево. Тими милицями він щодня сходить униз купувати газету, і це – його єдина прогулянка і єдина різноманітність. Прикро дивитись на його переправу через сходи. Його ноги нереґулярно вибочуються то вбік, то взад, заламуються в несподіваних місцях, а стопи, як кінські копита, короткі й високі, стукотять, мов колоди, по дошках. Проте, опинившись на площині, Едзьо несподівано змінюється. Він випростується, його торс кремезно здіймається, а тіло набирає розмаху. Спираючися на милиці, як на поручні, він викидає ноги далеко перед себе, і вони вдаряють з нерівним тупотом об землю, потім переносить милиці з місця, і з нового розмаху знову з силою викидається вперед. Такими кидками тіла здобуває він простір. Нераз, маневруючи милицями на подвір’ї, він може в надмірі сил, нагромаджених довгим сидінням, з воістину чудовою пасією демонструвати цю героїчну методу пересування – на подив служників з партеру та з першого поверху. Тоді його карк бубнявіє, під бородою зарисовуються дві фалди підборіддя, а в скісно зціпленому обличчі з затиснутими від напруження вустами крадькома з’являється болісна ґримаса. Едзьо не має жодної професії ані зайняття, немов би доля, обтяжуючи його вагою каліцтва, взамін за це звільнила його тихцем від цього прокляття дітей Адама. В тіні свого каліцтва Едзьо в повній мірі користується цим винятковим правом на байдикування, і в тиші духу він задоволений своєю ніби приватною, індивідуально укладеною умовою з долею.

Проте, ми часто задумуємося над тим, чим заповнює собі час цей двадцятикількалітній молодик. Багато часу забирає в нього читання газети. Едзьо – читач ґрунтовний. Від його уваги не втече жодна нотатка ані жодний анонс. А коли він доб’ється-таки до останньої сторінки, не чекає його в решті дня нудьга, о, анінайменше! Лишень тоді починається справжня праця, якою Едзьо вже наперед тішиться. По полудні, коли інші кладуться на пообідню сплячку, Едзьо виймає свої великі, грубі книги, розкладає на столі край вікна, готує клей, пензель і ножиці, і починає свою милу й цікаву працю викроювання найбільш цікавих статтів та втілювання їх на засаді певної системи у свої книги. Милиці на всякий випадок стоять готові, сперті на парапет вікна, але Едзьо не потребує їх, бо все має напохваті, і так, серед копіткої праці, спливає кілька годин до підвечірка.

Щотретій день Едзьо голить свій рудий заріст. Він любить цю чинність і весь її реквізит: гарячу воду, спінене мило і гладку, лагідну бритву. Розробляючи мило, гострячи бритву о шкіряний пояс, Едзьо невчено й невигадливо співає, але робить це безпретенсійно і на повні груди, а Аделя стверджує, що він має приємний голос.

Однак, у Едзьовому домі не все, крім сказаного вище, в порядку. Між ним і батьками панує там, на жаль, якась дуже серйозна несумісність, тло й підложжя якої невідомі. Ми не будемо повторювати домисли й плітки, обмежуючись емпірично перевіреними фактами.

Це трапляється, як правило, під вечір, у теплій порі року, коли Едзьове вікно відкрите – до нас доходять відголоси тих непорозумінь. Властиво, ми чуємо лише одну половину діялогу, а саме, партію Едзя, бо репліки його антагоністів, схованих у дальших комірках помешкання, до нас не долинають.

Важко з цього здогадатися, що закидають Едзьові, але з тону його реакції можна робити висновок, що його дістали до живого, довели мало не до крайности. Слова його – ґвалтівні й нерозважні, продиктовані надмірним хвилюванням, але тон, хоч ніби й роздратований, все ж таки нужденно-боягузливий.

– Ну, так, – волає він плаксивим голосом, – ну, і що з того?.. – Коли вчора? – Неправда! – А якщо й так? – Ну, то тато бреше! – І так це тягнеться мало не три чверті години, урізноманітнені хіба що вибухами Едзьового жалю й обурення, коли він б’є себе в голову і рве на собі волосся з безпорадної люті.

Але часом – і ось де справжня пуанта тих сцен, яка заправляє їх специфічними дрижаками – стається те, на що ми чекали з завмерлим подихом. У глибині помешкання ніби щось валиться, з тріском відкриваються якісь двері, з гуркотом перевертаються якісь меблі, потім долинає несамовитий крик Едзя.

Ми слухаємо це, нажахані і засоромлені, але й з неймовірним задоволенням, яке будиться на думку про дикий і фантастичний ґвалт, звершений над особою атлетичного, хоч і безвладного в ногах, молодика.

II

В сутінках, коли посуд після ранньої вечері вже вимито, Аделя сідає на ґанку з боку подвір’я, недалеко від Едзьового вікна. Два довгі, двічі зрізані ґанки, оббігають подвір’я, один на партері, другий на висоті першого поверху. У шпарах тих дерев’яних бальконів росте трава, а в одній щілині між балками вистрілює навіть маленька акація і високо хилитається над подвір’ям.

Крім Аделі, сидять де-не-де перед своїми дверима сусіди, звисаючи з крісел і з стільчиків, невиразно в’янучи у присмерку, сидять, повні денної втоми, мов зав’язані німі мішечки, які чекають, коли-то їх лагідно розв’яже присмерк.

Внизу подвір’я швидко просякає темрявою, хвиля за хвилею, але вгорі повітря не хоче зрікатися світла і світиться тим ясніше, чим більше внизу все звуглюється й жалобно чорніє – воно світиться ясне, дриготливе й миготливе, тьмарячись від невиразних кажанячих польотів.

Але внизу вже почалася швидка і тиха робота присмерку, там муравлиться від тих швидких, зажерливих мурашок, які розбирають, розносять на шматочки субстанцію речей, об’їдають її аж до білих кісток, до скелету і ребер, що маячливо фосфоризують на тому сумному побойовиську. Ті білі папери, шмаття на смітнику, ті неперетравлені пищалі світла найдовше зостаються в хробачливій темряві і не можуть закінчитися. Раз-по-раз здається, що присмерк уже поглинув їх, а потім вони знову ще є і світяться, щохвилини гублять їх повні вібрації й мурашок очі, але вже не можна відчути ріжницю між цими рештками речей і роїннями ока, яке власне тоді починає лихоманити, як уві сні, аж кожен сидить у власній аурі, мов у хмарі комарів, обтанцьований зоряним ройовиськом, пульсуючим мозком, маячливою анатомією галюцинації.

Тоді з дна подвір’я починають підніматися ті жилки повівів, які ще не впевнилися у своїй екзистенції і вже відмовляються від неї, перш ніж дійдуть до нашого обличчя, ті смуги свіжости, якими підбита зісподу, мов шовковою підшивкою, фалдиста літня ніч. І в той час як на небі запалюються миготливі і постійно здмухувані перші зорі, дуже повільно розділяється той душний вельон присмерку, який витканий з вирування і маячінь, і відкривається з зідханням літня ніч, глибока і повна у своїй глибині зоряного мулу і далекого райкання жаб.

Аделя без світла кладеться до ліжка, в зім’яту й зібгану з попередньої ночі постелю, і ледве вона приплющує повіки, як починається гонитва по всіх поверхах і всіх помешканнях будинку.

Тільки для невтаємничених літня ніч – то відпочинок і забуття. Тільки-но закінчуються чинності дня, і спрацьований мозок хотів би заснути й забутися, починається безладна крутанина, переплутаний, велетенський розгардіяш липневої ночі. Всі помешкання дому, всі кімнати і комори наповнюються гомоном, мандрівками, входами й виходами. У всіх вікнах стоять настільні лямпи з умбрами, навіть коридори – ясно освітлені, і двері відчиняються й зачиняються без устанку. Одна велика, безладна, напівіронічна розмова плететься й галузиться серед постійних непорозумінь через усі комори цього вулика. На поверсі не знають достеменно, про що йдеться тим з партеру, посилають посланців з ретельними інструкціями. Летять кур’єри крізь усі помешкання, сходами догори, сходами вниз, забувають по дорозі інструкцію, постійно відкликувані назад по нові веління. І завжди є щось на доповнення, завжди ще одна справа залишається не вияснена, і вся ця крутанина серед сміхів і жартів не доходить до розв’язку.

Тільки бічні кімнати, не втягнуті в цей великий балаган ночі, мають свій окремий час, відмірюваний цоканням годинників, монологами тиші, глибоким подихом сплячих. Там сплять мамки, розложисті і набубнявілі молоком, сплять, жарливо приссані до лона ночі, із щічками, що горять ув екстазі, а немовлята блукають по їхньому сні, з заплющеними повіками, ніжно мандрують, мов тваринки, що нюшкують по блакитній мапі жилок на білих рівнинах тих грудей, делікатно лазять, шукаючи сліпим личком теплого розпору, входу в той глибокий сон, аж знаходять чутливими вустами пипку сну, омріяну повню, повну солодкого забуття.

А ті, що в ліжках своїх схопили сон, уже його не пускають і боряться з ним, як з ангелом, котрий виривається, аж його знеможуть і придушать до постелі, і хроплять з ним навперемінку так, наче сваряться й нагадують один одному діяння своєї ненависти. А коли ті жалі і кислоти замовкнуть утихомирені, і вся ця гонитва розпорошується і губиться по кутках, покій за покоєм западають у тишу і в небуття – входить крамівник Леон навполапки по сходах, поволі входить з черевиками в руці і шукає в темряві ключем дзюрку в замку. Повертається, як і щоночі, з люпанарію, очі його набубнявіли кров’ю, його стрясає гикавка, а з розхилених вуст тягнеться ниточка слини.

В кімнаті пана Якова горить лямпа на столі, а він сам, згорблений над столом, пише листа до Хрістіяна Зайпля й Синів, механічні прядильні і ткальні, лист на багато сторінок довгий. На підлозі вже лежить довгий ряд списаних аркушів, але до кінця ще далеко. Щохвилини він зривається від стола і бігає довкола кімнати з руками в розвихреному волоссі, і коли він робить отакі кола, трапляється, що входить у перельоті на стіну, летить уздовж шпалер, мов великий невиразний комар, маячливо вдаряючи в арабески стінних узорів, і знову збігає на підлогу, продовжуючи свій надхненний довкільний біг.

Аделя глибоко спить, її вуста розхилені, обличчя видовжене й неприсутнє, але її спущені повіки – прозорі, і на їхньому тонкому пергамені ніч пише свій цирограф, напівтекст, напівобрази, повен креслень, поправок і карлючень.

Едзьо стоїть у своїй кімнаті напівоголений і вправляється ґантелями. Він потребує багато сили, удвічі більше сили в руках, які заміняють йому безвладні ноги, і тому вправляється ревне, вправляється потаємне цілими ночами.

Аделя відпливає назад, за себе, в неприсутність, і не може крикнути, заволати, перешкодити тому, що Едзьо вилазить через вікно.

Едзьо вилазить на ґанок, не озброївшися милицями, і Аделя з жахом дивиться, чи ноги його втримають. Але Едзьо не намагається ходити.

Мов великий білий пес, він наближається четвероногими присядками, великими шурготливими скоками по задудонілих дошках ґанку, і ось він уже біля вікна Аделі. Як і щоночі, він з болісною ґримасою притискає своє бліде, тлусте обличчя до лискучої від місяця шиби і плаксиво, настирливо щось говорить, оповідає з плачем, що йому на ніч замикають кулі до шафи, і тепер він мусить бігати по ночах, як пес, на чотирьох.

Однак, Аделя безвладна, цілком віддана глибокому ритмові сну, котрий крізь неї пропливає. Вона навіть не має сили, щоб натягнути ковдру на оголені стегна, і нічим не може зарадити, що через тіло її мандрують клопи, ряди і колони клопів. Ті легкі й тоненькі листочки-тулуби біжать через неї так делікатно, що вона не відчуває найменшого лоскоту. То – пласкі торбинки для крови, без очей і без фізіономії, і тепер вони маршують цілими кланами, велике переселення народів, поділене на покоління й на роди. Вони біжать від ніг тьмою-тьменною, незліченною променадою, щоразу більші, такі великі, як нічні метелики, як пласкі гаманці, як великі червоні вампіри без голови, легкі й паперові на ніжках, витонченіших від павутиння.

Але коли останні запізнілі клопи пробігли і зникли, ще один, величезний, і потому останній – стає зовсім тихо, і поки покої повільно насичуються сірістю світанку, порожніми коридорами й помешканнями пливе глибокий сон.

У всіх ліжках лежать люди з підтягнутими колінами, з обличчям, ґвалтовно відкинутим убік, глибоко зосередженим, зануреним у сон і без меж йому відданим.

Як хтось дорвався до сну, так і тримає його зсудомлено, з пристрасним і безтямним обличчям, у той час як віддих, далеко його випереджаючи, блукає самопас на далеких дорогах.

І це, властиво, одна велика історія, поділена на частини, на розділи і на рапсоди, розділені між тих, що сплять. Коли один перестає і мовкне, другий підхоплює його мотив, і так це оповідання іде туди й сюди широким, епічним зиґзаґом, а тим часом вони лежать собі в покоях того дому, безвладні, як мак у перегородах великої глухої маківки, і ростуть на тому віддихові у світанок.

Пенсіонер

Я пенсіонер у достотному і цілковитому значенні цього слова, вельми далеко втягнутий у цю властивість, поважно в ній заавансований, пенсіонер високої проби.

Може бути, що я навіть переступив під цим оглядом певні остаточні й допущенні межі. Я не хочу цього приховувати, що ж бо в цьому такого надзвичайного? Пощо робити тепер великі очі і дивитися з тою облудною шанобою, з тою врочистою повагою, в якій стільки приховуваної радости зі шкоди ближнього? Як мало, по суті справи, мають люди найпримітивнішого такту! Такі факти слід приймати з найбуденнішою міною, з певною розсіяністю і зневажливістю, інгерентною цим справам. Слід легко переходити над цим до порядку денного, неначе б мугикаючи собі щось під носом, так, як я легко й безтурботно над цим переходжу. Може тому я трохи непевний у ногах і мушу ставити стопи поволі й обережно, стопа перед стопою, і дуже вважати на напрямок. Так легко збочити при такому стані справ. Читач зрозуміє, що я не можу бути надто виразним. Моя форма екзистенції у високій мірі здана на здогадність і вимагає під цим оглядом багато доброї волі. Я буду неодноразово до неї апелювати, до дуже тонких її відтінків, про які можна нагадати лише певним дискретним морганням, утрудненим для мене зокрема з приводу негнучкости маски, відвиклої від мімічних рухів. Зрештою, я нікому не накидаюся, я далекий від того, щоб розпливатися від вдячности за азиль, вділений мені ласкаво у чиїйсь здогадності. Я квитую з цієї концесії без зворушення, холодно і з повною байдужістю. Не люблю, коли мені хтось разом з добродійством розуміння презентує рахунок вдячности. Найкраще трактувати мене з певною легкістю, з певною здоровою безоглядністю, жартівливо і по-товариськи. Під цим оглядом мої поштиві, прості духом колеґи з контори, молоді колеґи з управи, втрапили у властивий тон.

Я часом заходжу туди за звичкою, біля першого числа кожного місяця, і тихо зупиняюся при балюстраді, чекаючи, аж мене зауважать. Тоді розіграється ось яка сцена. В якусь хвилину голова управи, пан Кавалкевич, відкладає перо, дає очима знак урядникам і раптом говорить, дивлячись мимо мене в порожнечу повітря, з рукою біля вуха: – Якщо мене не обманює слух, то це ви, пане раднику, десь тут між нами у кімнаті! – Його очі, вчеплені за порожнечу високо надо мною, починають косувати, коли він це говорить, лице – каверзно усміхнене. – Я почув якийсь голос із небес і відразу собі подумав, що то мусить бути наш коханий пан радник! – кричить він голосно, з надсадою, як до когось дуже далекого. – То зробіть же якийсь знак, скаламутьте хоча б повітря в тому місці, де висите. – Годі жартувати, пане Кавалкевич, – кажу я йому тихо, прямо в лице, – я прийшов по мою пенсію. – По пенсію? – кричить пан Кавалкевич, зизувато дивлячись у повітря, – ви сказали: по пенсію? Та ви жартуєте, коханий пане раднику. Вас уже давно викреслили з пенсійного листа. Як довго ще ви хочете отримувати пенсію, шановний добродію?

Отаким робом вони тепло, животворно і по-людськи глузують собі з мене. Ця шорстка грубуватість, цей безцеремонний стусан у спину дають мені дивовижне полегшення. Я виходжу звідти збадьорений і проворний, і швидко поспішаю додому, щоб занести у помешкання трохи того милого внутрішнього тепла, яке вже випаровується.

Але от інші люди... Надокучливе, ніколи не висловлюване питання, яке я постійно читаю у їхніх очах. Неспромога від нього відкараскатись. Припустимо, що воно так – то навіщо ж ті видовжені міни, ті врочисті обличчя, оте мовчання, яке відступає нібито з поваги, та перелякана оглядливість? Аби тільки ні словечком не зачепити, делікатно промовчати мій стан... Як я розумію цю гру! З боку людей це ніщо інше, як форма сибаритського самосмакування, самонасолоди своєю, на щастя, іншістю: вони, маскуючися святенництвом, швиденько відхрещуються від мого стану. Обмінюються красномовними поглядами і мовчать, і дозволяють цій речі розростатися у мовчанні. Мій стан! Можливо, він справді не зовсім добрий. Може, в ньому справді є якийсь незначний принциповий недолік! Господи! Що з того? Це аж ніяк не привід до такого хуткого й нажаханого відступу. Не раз я заходжуся від сміху, коли бачу оте раптове серйозне розуміння, оте поквапне визнання, з яким вони немов би роблять місце моєму станові. Неначе це невідпорний, остаточний і безапеляційний арґумент. Чому вони так уже налягають на цей пункт, чому це для них важливіше над усе і чому усталення цього пункту дає їм ту глибоку сатисфакцію, яку вони ховають за маскою сполоханого святенництва?

Припустимо, що я, так би мовити, пасажир, що я – легкої ваги, по суті, понад міру легкої ваги; припустимо, що мені завдають клопоту деякі питання, напр.: скільки мені років, коли святкую день народження і т.д. – хіба це привід, щоб безнастанно кружляти довкола цих питань, немов би в цьому полягала суть справи? Та ні, я не соромлюся свого стану. Аж ніяк. Але я не можу стерпіти того, як вони перебільшують значення одного факту, одного розрізнення, яке, по суті, тонке, як волосок. Смішить мене вся ота фальшива театральність, отой урочистий патос, який нагромаджено над цією справою, оте наряджування моменту в трагічний костюм, сповнений похмурої помпи. А насправді, в дійсності? Нічого більш позбавленого патосу, нічого більш натурального, нічого банальнішого на світі. Легкість, незалежність, безвідповідальність... І музикальність, надзвичайна, так би мовити, музикальність членів. Не можна пройти повз будь-яку катеринку, щоб не затанцювати. Не з веселости, але тому, що нам усе одно, а мелодія має свою волю, свій упертий ритм. Тож треба відступати. „Маргаритко, скарбе мого серця...“ Якось воно занадто легко, занадто невідпорно, щоб супротивитися, а зрештою, в ім’я чого супротивитися такому необов’язковому заохоченню, такій безпретенсійній пропозиції? От і танцюю, а радше, тупцюю у такт мелодії дрібним пенсіонерським підтюпцем, час від часу підскакуючи. Мало хто це зауважує, зайнятий собою в біганині буднів. Я хотів би запобігти лише тому, щоб читач не робив собі необґрунтованих уявлень про мою кондицію. Я виразно застерігаю від її переоцінювання, і то як in plus, так само й in minus. Тільки ніякої романтики. Це така сама кондиція, як і кожна інша – як і кожна інша, вона несе в собі рису найприроднішої зрозумілости і звичайности. Усяка парадоксальність зникає, коли одного разу опиняєшся з цього боку справи. Велике протверезіння – ось як можна назвати мій стан, позбуття всіх тягарів, танцювальна легкість, пустка, безвідповідальність, нівелювання ріжниць, послаблення усіх вузлів, зникнення кордонів. Нічого мене не тримає і нічого не зв’язує, відсутність опору, безмежна свобода. Дивовижна індиферентність, з якою я легко пересуваюся крізь усі перегородки буття – властиво, це повинно бути приємно – чи я знаю? Ця бездонність, ця всюдибувалість, нібито безтурботна, байдужа й легка – не хочу скаржитися. Є такий зворот: ніде не нагрівати собі місця. Отож-бо й воно: я вже давно перестав нагрівати під собою місце.

Коли з високо розташованого вікна моєї кімнати дивлюсь на місто – на дахи, вогнетривкі стіни й комини в бурому світлі осіннього світанку, на весь цей густо забудований краєвид, з пташиної перспективи, ледь розповитий з ночі, блідо дніючий до жовтих горизонтів, покроєних на світлі стрічки чорними хвилястими ножицями воронячого каркання – я відчуваю: ось воно, життя. Кожен з них занурений у себе, у якийсь день, у який прокидається, у якусь годину, яка йому належить, у якусь хвилину. Десь там в напівтемній кухні готується кава, куховарка пішла собі, брудний відблиск пломеня танцює на підлозі. Обманутий тишею час на хвилинку відпливає назад, поза себе, і через ті не лічені хвилини знову росте ніч на хвилястій шерсті кота. Зося з першого поверху довго позіхає і дуже довго потягається, заки відкриє вікно до прибирання; щедро наспане, нахропане повітря ночі ліниво мандрує до вікна, переступає його, повільно входячи в буру і димну сірість дня. Дівчина потягливо занурює руки в тісто постелі, ще тепле, накисле від сну. Нарешті, з внутрішнім дрожем, з очима, повними ночі, вона витрясає через вікно велику скуйовджену перину, і на місто летять жмутики пір’я, зірочки пуху, лінивий висів нічних марень.

Тоді я мрію про те, щоб стати розносником печива, монтером електромережі або інкасатором каси хворих. Або хоча б сажотрусом. Рано, ледь світає, входиш у якусь легко прочинену браму, при світлі ліхтарика сторожа, недбало прикладаючи два пальці до дашка, з жартом на вустах, і вступаєш у цей лябіринт, щоб десь пізно увечорі, на другому кінці міста, з нього вийти. Цілий день переправлятися з помешкання до помешкання, провадити одну, не закінчену, звивисту розмову, з кінця в кінець міста, розділену на частини між мешканцями, запитати про щось у одному помешканні і отримати відповідь у другому, кинути жарт у одному місці, і довго в дальших місцях збирати плоди сміху. Серед траскання дверей переправлятися через тісні коридори, через заставлені меблями спальні, перевертати нічні горщики, штурхати скрипучі візочки, в яких плачуть діти, схилятися за пожбуреними брязкальцями немовлят. Понад потребу довго затримуватися в кухнях і передпокоях, де прибирають служники. Дівчата, увиваючись, пружать молоді ноги, напинають випуклі підбиття, грають, полискують дешевим взуттям, стукотять талапкими пантофликами...

Ось які мої мрії під час безвідповідальних, узбічних годин. Я не відмовляюся від них, хоч і бачу їхнє безглуздя. Кожен повинен знати межі своєї кондиції і розуміти, що йому личить.

Для нас, пенсіонерів, осінь – то, назагал, небезпечна пора. Хто зна, як важко прийти в нашому стані до сякої-такої стабілізації, як важко саме нам, пенсіонерам, уникнути розпорошення, згублення себе самих із власних рук, той зрозуміє, що осінь, її атмосферні вихори, збурення і конфузії, не сприяють нашій і так загроженій екзистенції.

Є в осені, однак, ще й інші дні, повні спокою й задуми, і вони для нас ласкаві. Трапляються інколи такі дні без сонця, теплі, затуманені і бурштинові на далеких окраїнах. У проміжку між будинками раптово відкривається вид у глиб, на полаття неба, яке сходить низько, щораз нижче, аж до остаточної розвіяної жовтизни найдальших горизонтів. Тими перспективами, що відкриваються у глиб дня, мандрує погляд, мов би архівами календаря, наче в розрізі помічає нашарування днів, нескінченні реєстратури часу, що зникають шпалерами у жовтій і ясній вічності. То все нагромаджується і шикується в безплідних і програних формаціях неба, а тим часом на першому пляні – день сьогоднішній і хвилина, і рідко хто підносить погляд до далеких стеляжів цього злудного календаря. Схилені над землею, всі кудись прямують, нетерпляче обминають один одного, і вулиця вся порисована лініями цих прямувань, зустрічань і обминань. Але в тій прогалині між будинками, звідки погляд злітає на цілий низ міста, на цілу оту архітектурну панораму, прояснену ззаду смугою ясности, що зникає до млявих горизонтів – є перерва і павза у гаморі. Там, на розширеному і світлому майданчику, ріжуть дерево для міської школи. Стоять там у чотирикутниках і кубах сяги здорового, живлющого дерева, яке поволі плавиться, поліно за поліном, під пилками й сокирами лісорубів. Ах, деревина, надійна, чесна, повноцінна матерія дійсности, наскрізь ясна й ретельна, втілення ввічливости і прози життя! Як глибоко не шукав би ти в найглибшому її осерді – не знайдеш нічого, чого б вона не виявила вже на поверхні просто і без застережень, завжди рівномірно усміхнена і ясна тою теплою і певною ясністю свого волокнистого м’якуша, зітканого на подобу людського тіла. В кожному свіжому зламі розлупаного поліна з’являється обличчя нове, а однак, таке саме, усміхнене і золоте. О, предивна карнаціє дерева, тепла без екзальтації, наскрізь здорова, пахуча і мила!

Воістину таїнственна чинність, серйозна і символічна. Рубання дерева! Я міг би годинами стояти отак у тій ясній прогалині, відкритій у глиб пізнього пополудня, і дивитися на ті пили, що мелодійно грають, на рівномірну працю сокир. Ось традиція, стара як людський рід. В цій ясній щербині дня, в цій прогалині часу відкритій на жовту й зів’ялу вічність, ріжуть сяги букового дерева з часів Ноя. Ті самі патріярхальні й одвічні рухи, ті самі замахи і згини. Стоять по пахви в цьому золотому теслярстві і поволі вглиблюються в кубики і сяги дерева, обсипані трісками, з маленькою іскоркою задуми в очах, врубуються щораз глибше в теплий і цілющий м’якуш, у зварену масу, і після кожного лупнення мають золотий блиск ув очах, так, наче щось шукають ув осерді дерева, так, наче хочуть дорубатися до золотої салямандри, пискливої вогнистої тваринки, яка постійно втікає в глибину осердя. Ні, вони просто ділять час на дрібні поліна, господарюють часом, заповнюють льохи добрим і рівномірно порізаним майбутнім на зимові місяці.

Аби тільки пережити той критичний час, тих пару тижнів, і почнуться вже ранкові приморозки і зима. Як же люблю я той вступ до зими, ще без снігу, але з запахом морозу й диму в повітрі! Пам’ятаю такі недільні пополудні пізно восени. Припустимо, що цілий тиждень перед тим падали дощі, довга осіння сірота, аж поки земля нарешті наситилася водою і тепер починає сохнути і ставати зверху матовою, виділяючи міцний, здоровий холод. Цілотижневе небо з поволокою хмар у лахмітті зграблене, як болото, на один бік небосхилу, де воно темніє стосами, зібгане й пом’яте, а з заходу поволі починають проникати здорові, черстві кольори осіннього вечора, і забарвлюють хмарний краєвид. І поки небо поволі прочищається з заходу, виділяючи прозору велич, ідуть служниці – святково вбрані, ідуть трійками, четвірками, тримаючись за руки, порожньою, недільно-чистою і майже висохлою вулицею поміж будиночками передмістя, кольоровими в терпкій барвистості повітря, яке червоніє перед присмерком, ідуть смагляві і заокруглені на обличчі від здорового холоду і елястично переставляють ноги в новому тісненькому взутті. Милий, зворушливий спогад, видобутий з закапелка пам’яті!

Останнім часом я майже щодня ходив до управи. Інколи трапляється, що хтось захворіє і дозволяє мені попрацювати на своєму місці. Часом хтось просто має якусь пильну справу в місті й просить замістити себе в конторі. Що поробиш, то не реґулярна праця. Приємно мати, хоч на пару годин, своє крісло із шкіряною подушкою, свої лінійки, олівчики і ручки. Приємно, коли співробітники по-товариськи тебе штовхнуть або й насварять. Хтось звернеться до людини, хтось скаже якесь слово, поглузує, зажартує – і на хвилину розцвітаєш. Людина за кимось тягнеться, чіпляє свою бездомність і своє небуття за щось живе і тепле. Той другий іде собі і не відчуває мого тягаря, не зауважує, що несе мене на собі, що я якийсь час паразитую на його житті...

Але відколи прийшов новий голова контори, змінилося й це.

Тепер, коли погідно, я часто сідаю на лавці в маленькому сквері напроти міської школи. З недалекої вулиці долинає стук сокир, що рубають дерево. Дівчата й молоді жінки повертаються з торгу. Деякі мають серйозні й реґулярно зарисовані брови і йдуть, дивлячися з-під них грізно, стрункі й похмурі – ангелиці з кошиками, наповненими овочами і м’ясом. Часом вони зупиняються перед крамницями і приглядаються до себе в дзеркалі вітрини. Потому відходять, кинувши згори гордий і муштруючий погляд за себе, на кінець власного черевичка. О десятій годині на поріг школи виходить сторож, і його крикливий дзвіночок наповнює вулицю своїм галасом. Тоді нутро школи немов би раптово збурюється навальним бунтом, від якого будинок мало не вибухає. Немов утікачі, з цього загального сум’яття вилітають, як із пращі, малі обдертюхи – вилітають з брами, злітають з вереском з кам’яних східців, щоб, опинившись на свободі, взятися за якісь несосвітенні скоки, кидатися в шалені імпрези, імпровізовані наосліп, між двома витрішками очей. Часом забігають у цих безтямних гонитвах аж до моєї лавки, перелітаючи, кидають у мій бік незрозумілі обзиванки. Їхні обличчя немов би зіскакують з завіс від раптових ґримас, що їх вони до мене корчать. Мов стадо розбишакуватих мавп, що пародійно коментують свої блазенські вибрики, пролітає ця громада далі, жестикулюючи з пекельним вереском. Тоді я бачу їхні задерті і ледь зазначені носики, що не можуть втримати витьоків, їхні вуста, роздерті криком і покриті висипкою, їхні маленькі стиснуті кулачки. Буває, вони часом затримуються біля мене. Дивна річ, вони сприймають мене, як ровесника. Мій зріст давно вже перебуває в занепаді. Моє обличчя, зімлявіле і ветхе, дуже подібне на дитяче. Я дещо заклопотаний, коли мене безцеремонно торкають. Коли один з них уперше вдарив мене зненацька в груди, я поповз під лавку. Але не образився. Вони витягнули мене звідти блаженно пом’ятого і захопленого такою свіжою і животворною поведінкою. Ця-от добра риса, що я не ображаюся на жодну нахабність їхнього поривистого savoir-vivre, дає мені їхню прихильність і популярність. Легко здогадатися, що відтоді я сумлінно оснащую свої кишені відповідною колекцією ґудзиків, камінців, шпульок від ниток, кавалків ґуми. Це неймовірно полегшує обмін думками і становить собою природній поміст у зав’язуванні дружби. Крім того, поглинуті речевими зацікавленнями, вони менше звертають увагу на мене самого. Під прикриттям арсеналу, видобутого з кишені, я не потребую побоюватися, що їхня цікавість і пронозливість стане надокучливою щодо мене самого.

Врешті-решт, я вирішив впровадити в дію одну думку, яка щораз упертіше нуртує в мені вже досить довгий час.

Був безвітряний, лагідний і замислений день, один з тих днів пізньої осені, в яких рік, вичерпавши всі кольори й відтінки цієї пори, немов би повертається до весняних реєстрів календаря. Небо без сонця розклалося на кольорові смуги, лагідні шари кобальту, ґриншпану і селедину, замкнуті на самому краю смугою чистої як вода білости – колір квітня, неяскравий і давно забутий. Я одягнув найкраще вбрання і вийшов у місто не без деякого трепету. Ішов швидко, без перешкод, у затишній аурі того дня, ані разу не збочивши з прямої лінії. Не переводячи духу, я вибіг на кам’яні східці. Alea iacta est – сказав я собі, застукавши у двері канцелярії. Скромно зупинився перед столом пана директора, як воно й личило у моїй новій ролі. Я відчував якесь сум’яття.

Пан директор вийняв із заскленого пуделка хруща на шпильці і скісно наблизив до ока, розглядаючи його під світлом. Його пальці були замацькані чорнилом, нігті короткі і пласко обрізані. Він поглянув на мене з-за окулярів.

– Пан радник хотів би записатися до першої кляси? – сказав він. – Дуже похвально й достойно, розумію, раднику, значить, з основ, з фундаментів – відбудовувати свою освіту. Я завжди повторював: граматика і табличка множення – ось підстави освічености. Зрозуміло, ми не можемо трактувати пана радника, як учня, що підлягає шкільному примусові. Радше, як вільного слухача, як ветерана абетки, так би мовити, який після довгого волоцюзтва, сказати б, повторно повернувся до шкільної лави. Спрямував свій побитий корабель до оцього порту, так би мовити. Так, так, пане раднику, небагато виявляє таку приємність, це визнання наших заслуг, щоб отак, вік звікувавши у праці, після стількох трудів, повернутися до нас і осісти вже назавжди як добровільний, дожиттєвий другоклясник. Пан радник буде на виняткових у нас правах. Я завжди говорив...

– Перепрошую, – втрутився я, – але я хотів би наголосити, що стосовно виняткових прав, то я зрікаюся цілковито... Не бажаю для себе упривілейованости. Якраз навпаки... Я ні в чому не хотів би вирізнятися, атож, мені залежить на тому, щоб якнайбільше злитися, зникнути у сірій масі кляси. Увесь мій задум не влучив би в ціль, коли б я був у чомунебудь упривілейований порівняно з іншими. Навіть якщо йдеться про фізичні покарання, – тут я підняв палець, – я повністю визнаю їх спасенний і високоморальний вплив, – виразно застерігаю щодо себе, щоб під цим оглядом для мене не робили жодних винятків.

– Дуже похвально, дуже педагогічно, – сказав пан директор з похвалою. – Крім того, я гадаю, – додав він, – що ваша освіта внаслідок довгого невживання вже виявляє, по суті, деякі прогалини. Під цим оглядом ми, як правило, віддаємося оптимістичним оманам, які легко розвіяти. Чи ви, наприклад, ще пам’ятаєте, скільки буде п’ять на сім?

– Пять на сім, – повторив я, стривожений, відчуваючи, як сум’яття, що напливало теплою і блаженною хвилею до серця, закриває млою ясність моїх думок. Осяяний, наче одкровенням, власним неуцтвом, я майже захоплено почав заникуватися і повторювати, радіючи, що справді повертаюсь до дитинної несвідомости: п’ять на сім, п’ять на сім...

– А бачите, – сказав директор, – саме час, щоб ви записувалися до школи. – Потім, узявши мене за руку, завів до кляси, в якій відбувалася наука.

Знову, як піввіку тому, я опинився в галасі, в цій залі, рійній і темній від мураховиння рухливих голів. Я стояв, малесенький, на середині, тримаючись за полу пана директора, в той час як п’ятдесят пар молодих очей приглядалося до мене з байдужою, жорстокою корисливістю тваринок, які бачать представника тої самої раси. З усіх боків до мене викривлялися обличчя, робилися міни у швидкій здавленій ворожості, наставлялися язики. Я не реаґував на ці зачіпки, пам’ятаючи добре виховання, яке я колись отримав. Розглядаючись у цих рухливих обличчях, що були сповнені недолугих ґримас, я пригадав собі ту саму ситуацію перед п’ятдесятьма роками. Тоді я так само стояв біля мами, поки вона залагоджувала мою справу з учителькою. Тепер же замість матері пан директор шептав щось на вухо панові вчителю, який кивав головою і позирав на мене з повагою.

– То сирота, – нарешті сказав він клясі, – він не має ні батька, ні матері – не докучайте йому занадто.

Сльози закрутилися мені в очах при цій промові, справжні сльози розчулення, а пан директор, сам зворушений, всунув мене за першу парту.

Відтоді почалося для мене нове життя. Школа відразу поглинула мене повністю. Ніколи за часів мого давнього життя не бував я такий заклопотаний тисячею справ, інтриґ та інтересів. Я жив відтепер у одному великому захопленні. Над моєю головою схрещувалася тисяча найрізноманітніших інтересів. Мені пересилалися сиґнали, телеграми, давалися змовницькі знаки, мені псикали, моргали і на всі способи нагадували мені на миґах про тисячу зобов’язань, що їх я взяв на себе. Я ледве міг дочекатися кінця уроку, під час якого я з вродженої ввічливости із стоїцизмом витримував усі атаки, щоб ні слова не пропустити з наук пана вчителя. Ледь-но пролунав голос дзвоника, на мене звалювалася та вересклива зграя, нападала на мене із стихійною силою, майже розносячи мене на шматки. Надбігали ззаду почерез лавки, тупочучи ногами по партах, перескакували в мене над головою, вигепувалися через мене. Кожен верещав мені в вухо свої претенсії. Я став центром усіх інтересів, найсерйозніших переговорів, найзаплутаніші й найдражливіші афери не могли обійтися без моєї участи. Я ходив по вулиці завжди оточений галасливою галайстрою, яка невпинно жестикулювала. Пси обминали нас здалека з прищуленими хвостами, з нашим наближенням коти вискакували на дахи, а самотні малюки, зустрінуті по дорозі, з пасивним фаталізмом ховали голову між плечі, приготувавшись до найгіршого.

Шкільна наука ні в чому не втратила для мене чару новини. Наприклад, мистецтво слебезування. Вчитель апелював просто до нашого незнання, він умів видобувати його із швидкістю і спритністю, доходив у нас, урешті-решт, до тієї tabula rasa, яка є підґрунтям будь-якого навчання. Викорчувавши в нас таким чином усі передсуди і навики, він розпочав науку з основ. З силою й натугою ми мелодійно дудукали дзвінкі силаби, сьорбаючи в павзах носом і пальцем витискаючи на книжці літеру за літерою. Мій буквар носив такі самі сліди вказівного пальця, згущені біля тяжчих літер, що й букварі моїх колеґ.

Одного разу, не пам’ятаю вже, як то воно було, пан директор увійшов до кляси і в тиші, яка раптом залягла, вказав пальцем на трьох з-поміж нас, між ними й на мене. Ми повинні були негайно ж піти з ним до канцелярії. Ми знали, чим то пахне, і двоє моїх співвинуватців уже наперед почали бичати. Я байдуже дивився на їхню передчасну скруху, на деформовані раптовим плачем обличчя, так, наче з першими сльозами з них сповзла людська маска і оголила безформне місиво плачучого м’яса. Щодо мене – то я був спокійний, я-бо з розумінням моральних і праведних природ покарання піддавався перебігові справ, готовий із стоїцизмом стерпіти наслідки моїх дій. Та сила характеру, що скидалася на затверділість, не подобалася панові директору, коли всі ми троє винуватців зупинилися перед ним у канцелярії – пан директор асистував цій сцені з прутом у руці. Я з байдужістю розіп’яв пасок, але пан директор, поглянувши, закричав: – Сором, хіба це можливо? В такому віці? – і згіршено подивився на пана вчителя. – Дивний вибрик природи, – додав він з ґримасою огиди. Потім, відправивши малюків, він мав до мене довгу й поважну проповідь, повну жалю й несхвалення. Але я не розумів його. Бездумно гризучи нігті, я тупо дивився прямо перед собою і потім сказав: – Плосу пана вцителя, то Вацек плував на булку пана вцителя. – Я вже справді був дитиною.

На гімнастику й рисунки ми ходили до іншої школи, де були спеціяльні знаряддя і залі для цих предметів. Ми маршували парами, нестримно галайкаючи, вносячи на кожну вулицю, на яку повертали, раптовий гамір наших змішаних сопранів.

Та школа – то був великий дерев’яний будинок, перероблений із театральної залі, старий і повен прибудов. Середина рисункової залі скидалася на велетенську лазню, стеля підпиралася дерев’яними стовпами, під стелею бігла навкруг дерев’яна ґалерія, на яку ми відразу вибігали, штурмуючи сходи, що дудоніли, як буря, під нашими ногами. Численні бокові комірчини прекрасно підходили до гри в хованки. Учитель рисування не приходив ніколи, тож ми на всю губу показували, на що ми здатні. Час від часу до залі вбігав директор тієї школи, кількох найгаласливіших ставив у кут, парі найдикіших накручував вуха, але тільки-но він відвертався до дверей, як за його плечима вже знову ріс гармидер.

Ми не чули дзвоника, який оголошував кінець науки. Робився осінній пополудень, короткий і кольоровий. За деякими хлопцями приходили матері, хлопці впиралися, але їх відпроваджували, лаючи й б’ючи. Але для інших, тих, хто був позбавлений такої турботливої домової опіки, лишень тоді починалася справжня забава. Допіру пізнім присмерком старий сторож, замикаючи школу, проганяв нас додому.

Вранці о цій порі ще панувала густа темрява, коли ми виходили до щколи, місто лежало ще в глухому сні. Ми просувалися навпомацки, з витягнутими руками, шелестячи ногами в сухому листі, яке стосами залягало вулиці. Ідучи, ми трималися за стіни будинків, щоб не заблукати. Несподівано, в якійсь фрамузі, ми намацували рукою обличчя колеґи, який ішов з протилежного боку. Скільки ж тоді було сміху, загадок і несподіванок! Дехто мав лойові свічки, вони запалювали їх, і місто було засіяне мандрівками тих недогарків, що просувалися низько при землі тремтячим зиґзаґом, зустрічалися і зупинялися, щоб освітити якесь дерево, круг землі, купу зів’ялого листя, в якій малеча шукає каштанів. На поверхах деяких будинків уже також запалюються перші лямпи, мутне світло, перебільшене, випадає крізь квадрати шиб у міську ніч і кладеться великими фігурами на площу перед будинком, на ратушу, на сліпі фасади будинків. А коли хтось, узявши в руки лямпу, іде з кімнати у кімнату – надворі обертаються величезні прямокутники світла, мов сторінки колосальної книги, і площа немов би мандрує кам’яницями і переставляє тіні й будинки, неначе укладає пасьянс із великої колоди карт.

Нарешті ми доходили до школи. Недогарки гасли, нас огортала темрява, в якій ми намацували наші сидіння за партами. Потому входив учитель, затикав пляшку лойовою свічкою, і починалося нудне опитування слів і деклінацій. За браком світла наука залишалася напам’ятна і вербальна. Поки хтось монотонно рецитував, ми, мружачи очі, дивилися, які із свічки вистрілюють золоті стріли, позгинані зикзаки і плутаються, шелестячи як солома у примружених віях. Пан учитель розливав чорнило у каламарі, позіхав, виглядав у чорну ніч з низького вікна. Під партами панувала глибока тінь. Ми, хихотячи, пірнали туди, мандрували на чотирьох, обнюхуючись як тварини, потемки і пошепки робили наші звичайні обміни. Я ніколи не забуду ті блаженні передранішні шкільні години, поки за шибами поволі уставав світанок.

Нарешті настала пора осінніх вихорів. Того дня вже вранці небо стало жовте й пізнє, модельоване на цьому тлі мутно-сірими лініями імаґінаційних краєвидів, великих і туманних пустирищів, які перспективічно відходили маліючими кулісами хвилястих узгір’їв, що згущувалися і дрібніли аж далеко на схід, де все раптом уривалося, як зібганий берег летючої завіси і показувало дальший плян, глибше небо, прогалину наляканої блідости, бліде й нажахане світло найдальшої далини – безбарвне, водянисто-світле, яким, мов остаточним остовпінням, закінчувався і замикався той обрій. Мов на рисунках Рембрандта, під тою смугою світла за днів тих було видно далекі, мікроскопічно виразні країни, які – зрештою, ніколи не бачені – піднялися тепер з-за горизонту під тією щілиною неба, немов виринули з іншої епохи й іншого часу, немов явлений перед зажуреними людьми лиш на хвилинку обітований край.

В тому мініятюрному й міцному краєвиді з дивовижною гостротою було видно, як колією, що хвилясто звивалася, посувався ледь помітний у далині потяг, пухнастився срібно-білою смужкою диму і розпливався у ясному небутті.

А потім зірвався вітер. Він немов би випав з тієї ясної прогалини неба, закружляв і розбігся у місті. Увесь він був зроблений із м’якости та з лагідности, але в дивній мегаломанії вдавав брутального й навального. Місив, перевертав і мучив повітря, воно й умирало з блаженства. Раптово завмирав у небесах і ставав дибки, простягався, як вітрила, велетенські, напнуті, ляскотливі, мов з батога, простирала, стискався у тверді вузли, що тремтіли від напруги, мав сувору міну, мов би хотів довести ціле повітря до порожнечі, але потім витягав зрадливий кінець і розпускав цю фальшиву петлицю, і вже на милю далі із свистом викидав своє ляссо, свій заплутливий аркан, який нічого не хапав.

А що він виробляв з димом коминів! Бідний дим уже й сам не знав, як уникнути його віянь, як схилити голову, направо чи наліво, від його ударів. Так він метушився над містом, немов того дня хотів усім дати взнаки незабутній приклад своєї безмежної сваволі.

Я зразу прочував нещастя. На силу переправлявся крізь вихорище. На рогах вулиць, на схрещенні протягів, колеґи тримали мене за поли. Отак переправлявся я через місто, і все йшло добре. Потім ми пішли на гімнастику до іншої школи. По дорозі купили собі бубликів. Довгий вуж наших пар, густо теревенячи, входив крізь браму досередини. Ще момент, і я був би уцілів у одному місці, безпечний аж до вечора. Врешті-решт, я міг би навіть заночувати в гімнастичній залі. Вірні колеґи склали б мені товариство. Нещастя хотіло, щоб Віцек дістав того дня нового жука і з розмаху запустив його на поріг школи. Жук гудів, біля входу все зам’ялося, мене випхнули поза браму і в цю хвилину ухопило мене. – Гей, колеґи, рятуйте! – заволав я, вже висячи у повітрі. Я ще побачив, як витягнулися їхні руки і закричали відкриті роти, наступної хвилини я зробив переверт догори ногами і війнув чудовою, вознесеною вгору лінією. Я летів уже високо над дахами. Отак летів, не дихаючи, і бачив очима уяви, як мої колеґи у клясі простягають руки, несамовито стрижучи пальцями, і кричать до вчителя: – Пане вчителю, Шимця ухопило! – Пан учитель поглянув крізь окуляри. Спокійно підійшов до вікна і, прикриваючи рукою очі, почав уважно оглядати горизонт. Але мене він уже не міг побачити. Його обличчя у млявому відблиску безбарвного неба стало зовсім пергаменове. – Треба викреслити його з журналу, – сказав він з гіркою міною і пішов до столу. А мене несло вище й вище у жовті недосліджені осінні небеса.

Самотність

Відколи можу виходити у місто, це приносить мені велику полегшу. Але як же довго не покидав я мого покою! То були гіркі місяці і роки.

Не знаю, як би пояснити факт, що це давній мій покій з дитинства, остання кімната від ґанку, яку вже за тих часів рідко відвідували і весь час забували, мов би вона й не належала до житла. Вже не пам’ятаю, як я туди зайшов. Мені здається, що була ясна ніч, водянисто-біла безмісячна ніч. Я бачив кожну дрібничку у сірій посвіті. Ліжко було розіслане, мов би його щойно хтось покинув, я дослухався в тиші, чи не зачую віддих сплячих. Але хто міг тут дихати? Відтоді я тут мешкаю. Сиджу тут роками й нуджуся. Якби ж то я завчасу був подумав, що треба зробити запаси! Ах, ви, котрі ще можете, котрим дано ще для цього власний час, збирайте запаси, громадьте зерно, добре і поживне, солодке зерно, бо прийде велика зима, прийдуть літа худі і голодні, і не вродить земля у Єгипетськім Краї! Що вдієш, я не був як бережкий хом’як, я був як легкодумна польова миша, жив з дня на день без турботи про завтра, спогорда покладаючись на свій талант голодомора. Як миша, думав я собі: що зробить мені голод? врешті-решт, я можу гризти й дерево або дробити писочком папір на дрібні смужечки. Найубогша тварина, сіра церковна миша – на сірому кінці у книзі створення – я можу жити з нічого. І так ото живу з нічого в цьому померлому покої. Мухи давно в ньому виздихали. Прикладаю вухо до дерева, чи там у глибині хробак не шкробоче. Гробова тиша. Тільки я, безсмертна миша, самітний гробівник, шелещу в цьому мертвому покої, оббігаю без кінця стіл, етажерку, крісла. Суну, подібна до тітки Теклі, у довгій сірій сукні до землі, звинна, прудка й маленька, волочучи за собою шелестючий хвостик. Сиджу тепер у білий день на столі, нерухома, як опудальце, очі мої, як два пацьорки, вийшли наверх і блистять. Лише кінець писочка ледь помітно пульсує, дрібнесенько жуючи за звичкою.

Це, звичайно ж, слід розуміти метафорично. Я пенсіонер, а не жодна миша. То належить до властивостей моєї екзистенції, що я паразитую на метафорах, так легко піддаюся першій-ліпшій метафорі. Отак-от загнавшися, я мушу заледве на превелику силу оговтуватися назад, поволі вертаючись до тями.

Як я виглядаю? Часом бачу себе в люстрі. Дивна, смішна і болісна річ! Стид признатися. Ніколи не бачу себе en face, лице в лице. Але трохи глибше, трохи далі стою там у глибині люстра дещо збоку, дещо профілем, стою замислений і дивлюся убік. Стою там нерухомо, дивлячись убік, дещо назад поза себе. Наші погляди перестали зустрічатися. Коли я ворухнуся, і він ворушиться, але обернутий наполовину назад, мов би про мене й не знає, мов би зайшов поза багато люстер і вже не може повернутися. Жаль стискає серце, коли бачу його такого чужого і байдужого. Адже ж то ти, хотів би я закричати, був моїм вірним відображенням, товаришив мені стільки років, а тепер мене не впізнаєш! Боже! Чужий і десь убік задивлений, стоїш там і, здається, наслухуєш десь у глиб, чекаєш на якесь слово, але слово звідти, із скляної глибини, комусь іншому слухняний, не звідси чекаєш наказів.

Сиджу так при столі і гортаю старі пожовклі університетські конспекти – єдина моя лектура.

Дивлюся на сповзлу, зотлілу фіранку, бачу, як вона легко здимається від зимного подиху з вікна. На тому карнізі я міг би вправлятися. Чудова гімнастична перекладина. Як легко на ній шкопиртатися в яловому, стільки вже разів спожитому повітрі. Майже завиграшки можна виконати елястичне сальто-мортале – холодно, без внутрішньої участи, неначе б чисто спекулятивної. Коли стоїш еквілібристично на тій перекладині, навшпинячки, торкаючись головою стелі, то маєш почуття, що в цій височині дещо тепліше, маєш ледь відчутну ілюзію лагіднішої аури. З дитинства люблю отак дивитись на покій з пташиної перспективи.

Сиджу і слухаю тишу. Покій просто вибілений вапном. Часом на білій стелі вистрелить куряча лапка тріщини, часом обсувається з шелестом пластівець тиньку. Чи виявити мені, що покій замурований? Як же ж то? Замурований? То яким же чином міг би я з нього вийти? Отож-бо й воно: для доброї волі немає запори, інтенсивному бажанню ніщо не опреться. Мушу собі тільки уявити двері, добрі старі двері, як у кухні мого дитинства, з залізною клямкою й засувом. Немає такого замурованого покою, який би на такі надійні двері не відчинявся, якщо тільки стане сили йому їх уроїти.

Остання батькова втеча

То було в пізній і пропащий період повного розпруження, в період остаточної ліквідації наших інтересів. Вивіску давно вже було знято з-над дверей нашої крамниці. При напівопущених жалюзі мати провадила негласну торгівлю рештками. Аделя виїхала до Америки. Подейкували, що корабель, на якому вона пливла, затонув, і всі пасажири втратили життя. Ми ніколи не справдили цієї поголоски, вістка про дівчину загинула, ми більше вже не чули про неї. Настала нова ера, пуста, твереза і без радости – біла, як папір. Нова служниця, Ґеня, анемічна, бліда й безкоста, м’яко снувалася по кімнатах. Коли, було, погладиш її по спині, вона вилася і потягалася, як змія, і мурчала, як кицька. Вона мала мутно-білу церу і навіть під повікою емалевих очей не була рожева. Через розтелепство інколи вона робила запражку із старих фактур і копіялів – нудотну й неїстівну.

В тому часі батько мій помер був уже дефінітивно. Помирав він багатократно, завжди ще не дощентно, завжди з певними застереженнями, які змушували до ревізії цього факту. То мало свою добру сторону. Роздроблюючи отак свою смерть на рати, батько освоював нас із фактом свого відходу. Ми збайдужіли до його повернень, щораз більш редукованих, за кожним разом жалюгідніших. Фізіономія вже неприсутнього неначе б розійшлася у покої, в якому він жив, розгалузилася, творячи у певних пунктах предивні вузли подібности з неправдоподібною виразністю. Тапети імітували в певних місцях дриготи його тіку, арабески формувалися в болісну анатомію його сміху, розкладену на симетричні члени, як скам’янілий відтиск трилобіта. Якийсь час ми у великому радіюсі обходили його хутро, підбите тхорами. Хутро дихало. Переполох укушених і вшитих одна в одну тваринок пролітав через нього у безсилих дригавках і губився у фалдах бламів. Приклавши вухо, можна було чути мелодійне помуркування їх сумирного сну. В тій добре вичиненій формі, з тим легким запахом тхорів, гризні та нічних гонів, він був би міг протривати роки. Але й тут він довго не витривав.

Одного разу мати прийшла з міста із спантеличеною міною. – Глянь-но, Йосифе, – сказала вона, – що за чудасія. Я злапала його на сходах, він скакав із сходинки на сходинку. – І вона здійняла хустинки з-над чогось, що тримала у тарілці. Я впізнав його відразу. Подібність була не до заперечення, хоч тепер він був раком або великим скорпіоном. Ми підтвердили це один одному очима, глибоко зачудовані виразністю тої подібности, яка почерез такі переміни і метаморфози все ще накидалася з просто-таки невідпорною силою. – Він живий? – запитав я. – Що й казати – я ледве можу його втримати, – відповіла мати, – може мені пустити його на підлогу? – Вона поставила тарілку на землі, і ми, схилившися над нею, оглядали його тепер детальніше. Захряслий межи багатьма своїми каблукуватими ногами, він незначно ними перебирав. Дещо підняті клешні і вуса, здавалося, наслухають. Я перехилив миску, і батько обережно вийшов, з певним ваганням, на підлогу, але, торкнувшися плаского ґрунту під собою, раптом побіг усіма своїми кільканадцятьма ногами, келкочучи твердими костомашками членистонога. Я загородив йому дорогу. Він завагався, торкнувшись гойдливими вусами перешкоди, після чого підняв клешні і звернув убік. Ми дали йому бігти в обраному напрямку. З тої сторони жоден мебель не міг дати йому прихистку. Отак, біжучи у хвилястих дригавках на своїх різноманітних ногах, він доторкотів до стіни і, не встигли ми спохопитися, вбіг на неї легко, не затримуючись, усією арматурою відножжя. Я здригнувся з інстинктивною відразою, стежачи за многочленистою мандрівкою, що з лопотом посувалася по паперових тапетах. Тим часом батько дійшов до маленької вмурованої кухонної шафки, впродовж хвилини перегинався на її краї, обстежуючи клешнями терен внутрі шафки, після чого вліз увесь досередини.

Він мов би наново ознайомлювався з помешканням з цієї нової краб’ячої перспективи, реципував предмети, мабуть, нюхом, бо, попри детальні оглядини, я не міг вистежити в нього жодного органа зору. Здавалося, він дещо застановлявся над предметами, спітканими на своїй дорозі, затримувався біля них, дотикаючи їх ледь погойдливими вусами, навіть обіймав їх, мов би пробуючи, клешнями, укладав з ними знайомство і допіру по хвилині відлучався від них і біг далі, волочачи за собою черевце, ледь піднесене над підлогою. Так само обходився він з кавалками хліба і м’яса, які ми кидали йому на підлогу в надії, що він ними поживиться. Він тільки побіжно їх обмацував і біг далі, не домислюючися у тих предметах речей їстівних.

Можна було подумати, бачачи ті його терпеливі реконесанси на обширі кімнати, що він завзято й наполегливо чогось шукає. Від часу до часу він біг у куток кухні, під бочку з водою, яка протікала, і, дійшовши до калюжки, здавалося, пив. Інколи заподівався на цілі дні. Здавалося, він прекрасно обходиться без їжі, і ми не зауважили, щоб внаслідок цього він щось втратив на виявах живущости. З мішаними почуттями сорому й відрази живили ми за дня таєний острах, що він міг би відвідати нас уночі у ліжку. Але таке не сподіялося ані разу, хоч за дня він мандрував по всіх меблях і особливо любив перебувати у шпарі межи шафами й стіною.

Певних виявів розуму, а навіть певної фіґлярної свавільности, не можна було не помітити. Ніколи, наприклад, не забарився батько у порі трапези появитися у їдальні, хоч його участь при обіді була чисто платонічною. Якщо двері їдальні були під час обіду випадково замкнуті, а батько знаходився в сусідній кімнаті, він так довго шкроботав під дверима, бігаючи туди й сюди вздовж шпари, аж поки йому не відчинено. Пізніше він навчився всувати в ту долішню шпару дверей клешні і ноги, і, після дещо форсованих хиботів тілом йому вдавалося пропхнутись боком попід дверима до кімнати. То, здавалося, його тішило. Тоді він нерухомів під столом, лежав зовсім тихо, тільки ледь пульсуючи черевцем. Що означало те ритмічне пульсування блискучого черевця, ми не могли відгадати. То було щось іронічне, нечемне і злосливе, що, здавалось, виражає заразом якусь низьку і любострасну сатисфакцію. Німрод, наш пес, підходив до нього поволі і без переконання, обережно нюхав, пчихав і байдуже відходив, не виробивши собі остаточної думки.

Розпруження в нашому домі описувало щораз ширші кола. Ґеня спала цілими днями, її струнке тіло безкосто хвилювалося глибоким віддихом. Ми часто знаходили в зупі шпульки від ниток, які вона вкидала разом з городиною через неуважність і дивовижну розсіяність. Крамниця була відчинена in continuo вдень і вночі. Розпродаж при напівопущених жалюзі плівся день у день своїм заплутаним ходом серед торгів і умовлянь. На довершення приїхав вуйко Кароль.

Він був дивно знічений і маломовний. Зідхнувши, заявив, що після останніх сумних випробувань він постановив змінити триб життя і взятися за вивчання мов. Він не виходив з дому, замкнувся в останньому покої, з якого Ґеня стягнула всі килими і макати, повна дезапробати до нового гостя, і заглибився в студіювання старих цінників. Кількаразово він намагався злосливо наздоптати батькові на черевце. Ми з криком і жахом заборонили йому цього. Він же тільки усміхався до себе злосливо, не переконаний, в той час як батько, не здаючи собі справи з небезпеки, з увагою затримувався над якимись плямами на підлозі.

Батько мій, хижий і рухливий, як довго стояв на ногах, поділяв з усіма ракоподібними ту властивість, що, перевернувшися на хребет, ставав повністю безборонний. Прикрий то був і жалюгідний вигляд, коли він, розпачливо перебираючи всіма відножжями, вирував безпорадно на хребті довкола власної осі. Не мож’ було без прикрости дивитися на ту надто виразну й артикульовану, сливе безсоромну механіку його анатомії, наче б наверху лежачу і нічим не ослонену від сторони нагого, многочленистого живота. Вуйка Кароля в такі хвилини аж підривало, щоб його придоптати. Ми бігли на рятунок і подавали батькові якийсь предмет, за який він судомно хапався клешнями і вправно повертав собі нормальну позицію, пускаючися іспрожогу у довкільний біг блискавичним зиґзаґом, з подвоєною швидкістю, як коли б хотів затерти спогад компромітуючого упадку.

З прикрістю мушу себе перебороти, щоб оповісти згідно з правдою незбагненний факт, перед дійсністю якого здригається ціла моя істота. До нинішнього дня не можу я збагнути, що ми на всьому протязі були свідомими винуватцями того факту. В цьому світлі та подія набирає рис якоїсь дивовижної фатальности. Адже фатальність не обминає нашої свідомости і волі, а включає їх у свій механізм так, що ми допускаємо і приймаємо, як у летаргічному сні, речі, перед якими здригаємося у нормальних умовах.

Коли я, потрясений доконаним фактом, з розпачем питав у матері: – Як ти могла таке вчинити! Якби то, принаймні, Ґеня була зробила, але ти сама... – мати плакала, ламала руки, не могла дати відповіді. Чи думала, що батькові так буде краще, чи бачила єдино в цьому вихід з безнадійної його ситуації, а чи діяла попросту в незбагненній легковажності й бездумності?.. Фатум знаходить тисячу вивертів, коли йдеться про просування його незбагненної волі. Дрібного якогось, хвилинного затьмарення нашого глузду, моменту засліплення чи недогляду вистачить, щоб перемитити вчинок між Скиллою і Харибдою наших рішень. Потім можна без кінця ex post інтерпретувати і тлумачити мотиви, доскіпуватися спонук – доконаний факт залишається безповоротним і раз назавше пересудженим.

Ми опам’яталися й оговталися з нашого засліплення лише тоді, коли мого батька внесли на полумиску. Він лежав великий і спухлий внаслідок зварення, блідо-сірий і драглистий. Ми сиділи мовчки, як отруєні. Тільки вуйко Кароль сягнув виделкою до полумиска, але непевно опустив її на півдорозі, поглядаючи на нас із здивуванням. Мати звеліла відставити полумисок до вітальні. Там він лежав на столі, покритому плюшевою габою, обіч альбома з фотографіями і механічної катеринки з цигарками, лежав обходжуваний нами й нерухомий.

Однак, не на цьому мали закінчитися земні мандри мого батька, і той дальший хід, те продовження історії поза, здавалося б, вже остаточні й допущенні межі – є найболіснішим її пунктом. Чом же не згодився він врешті з програшем, чом же не визнав себе вкінці переможеним, коли вже направду мав для цього всі підстави і доля не могла вже піти далі у дощентному його пригнобленні? По кількох тижнях нерухомого лежання він якось сконсолідувався в собі, здавалося, мов би приходив помалу до себе. Одного ранку ми застали полумисок порожнім. Одна тільки нога лежала на березі тареля, вронена на застиглому томатному соусі і ґаляреті, столоченій його утечею. Зварений, гублячи ноги по дорозі, він поволікся остатками сил далі, в бездомну мандрівку, і більш ми не угледіли його на очі.