Стереотипи, риторика й ангелологія на службі Національної Справи і мітології

"Земля то справді дуже лісиста, досить таки багата на золото і срібло, хліб і м`ясо, рибу і мед, а тому має переваги над іншими; така, що хоча оточена стількома (...) народами християнськими і поганськими і часто терпіла від нападів усіх разом і кожного зокрема, ніколи і ніким не була підкорена цілковито; то край, де здорове повітря, родючі ґрунти, медоносний ліс, рибні води, войовничі лицарі, працьовиті селяни, витривалі коні, воли добрі до орання, молочні корови, вовнисті вівці”, – так презентував "польську землю, що лежить далеко від шляхів піліґримів і мало кому відома, окрім купців, що перетинали її дорогою на Русь” літописець XII століття, званий Анонімом.

Роздуми про польський національний характер, пише Анджей Вежбицький, автор праці "Дискусії про польську душу. З питань національної характерології у польській історіографії XIX-XX ст.”, дослідники знаходять уже в найдавніших пам`ятках нашої історіографії. Від випадкових згадок у Ґалла Аноніма і маґістра Вінцентія, попри розлогі описи в актах Длуґоша і Кромера, неперервно, хоч не без заломлень, снується потік рефлексій над польськими достоїнствами і набутками аж до сьогоднішнього дня. Зрештою, не лише історіографи присвячували їм увагу. Легко можна віднайти їх у розмірковуваннях багатьох філософів, географів, антропологів, соціологів, літературознавців і т.д. Проте, все це, з бігом часу, щораз більше зв`язане з науковим баченням проблеми, не могло створити такої характерологічної рефлексії, яку дає художня література або публіцистика. До того ж треба пам`ятати і про той аспект роздумів на тему польського національного характеру, який виявив Славомір Мрожек на картах своєї "Польщі в картинах”, зіставляючи два зображення: Версія істориків вітчизняних: давні слов`яни (поляни) – тихі, лагідні, поголені; Версія чужоземних: Давні слов`яни: дикі, невиховані, зарослі. Але й тут не йдеться виключно про вітчизняних та чужоземних істориків, а й про ідеологів, публіцистів, людей мистецтва.

Очевидно, дискусії, що стосуються національного характеру є не тільки польською особливістю; очевидно, не лише поляки присвячують велику увагу питанням національної ідентичности, врешті-решт фраґмент із "Хроніки польської” Ґалла Аноніма є лише втіленням певних мотивів світової літератури. Так само є і у випадку інших текстів вітчизняних та чужоземних авторів. Німці в очах французів виглядають далеко не завжди позитивно, а норвежці не щадять шведів у своїх найрізноманітніших дотепах (останні, зрештою, не залишаються перед ними в боргу). Але та послідовність і наполегливість, з якою чужоземці, розмірковуючи, стверджують, що якраз їх голос у суперечці про національний характер поляків може мати визначальне значення, спонукає глянути на ці питання як на особливий ритуал, у якому історична, соціологічна чи публіцистична рефлексія безпосередньо межує з типовим для магічної чи реліґійної практики висвітленням. Пересвідчення, що "Слово стане ділом” домінує в тих висловлюваннях, які стосуються так званих проклятих польських проблем; подібно, зрештою, як і погляд, що власне ці прокляті польські проблеми, завдяки своїй винятковості і специфіці, повинні знаходитися у центрі загального зацікавлення. Переконання, що "цілий світ дивиться на Польщу”, що Польща має виконати історичну місію, важливу для всесвітньої історії, пов`язується не лише з романтичним світоглядом чи зі сферою впливу старопольського сарматизму. Незалежно від того, з якою суворою критикою польських недоліків ми б не мали справи, завжди присутнє переконання, що поляки за своєю суттю добрі, готові кожної хвилини отямитися і виправитися. Покладання на старозавітних пророків тут, напевно, зовсім обґрунтоване, однак, ще залишилася формула з Нового Завіту про те, що нема пророка на своїй землі... Пророкування завжди пов`язувалося в Польщі з пам`яттю про минуле, мало на увазі майбутнє, яке потрібно було створювати тут і вже.

Фелікс Яронський – доктор теології Краківського університету, професор філософії – у своїй розвідці 1810 року під назвою "Яка філософія потрібна полякам?” підкреслював: "Нехай мої побратими увіковічнять такі національні свята добрими справами у тих галузях, утримання, вдосконалення і з`ясування яких їм призначено. Нехай кожен спричиниться до розширення їх користи там, де йому доручено. Нехай жовнір – до військової справи, спраглий правди – до права, цивільний – до мудрости політичних та економічних законів. Кожен хай просвітлює народ у тому, що знає найкраще. Я, учитель філософії, хочу вшанувати народне свято у найдостойніший для мене спосіб. Це закцентування нашої уваги на спостереженнях: якою у нас була філософія колись, чи є (і яка) тепер, якою повинна і може бути, яким шляхом до неї потрібно іти”. Отож, якщо хтось у Польщі забирав голос щодо суттєвих національних питань, то не потребував жодного претексту, ані не мусив мати жодної компетентности: сама участь у цій справі мала б пояснювати все. Тут переважали емоційні підстави над будь-якими логічними, а це означає, що не потрібно було жодної арґументації. Натомість претекст і трохи послідовности ще додатково зміцнювали саму серйозність ситуації участи у дискусії на цю актуальну тему.

Так звані суперечки про польську душу (або інакше – роздуми на тему сутности і прикмет польського духу), які провадять у своїх крайнощах до диваґації на тему "Слон і польське питання”, мають характер ритуальних залишків, мета яких – саме виконання ритуалу. А якщо вже тут ідеться про ритуал, то варто придивитися до риторики таких висловлювань, не зупиняючись на самих намірах мовців.

Найкращий приклад – сцена, що завершує Сенкевичівську Трилогію, тобто "ряд книжок, написаних протягом кількох років тяжкої праці – для скріплення сердець”.

"Раптом з амвону почулося гудіння барабана. Слухачі були вражені. Ксьондз Камінський бив у барабан, як на тривогу. Враз перестав, і стало тихо, як у могилі. Потім гудіння озвалося вдруге, втретє. Несподівано ксьондз Камінський опустив палички на костельну підлогу, підніс руки і закричав:

– Пане полковнику Володийовський!

Відповів йому спазматичний крик Голосу. У костелі стало просто страшно. Пан Заґлоба встав і разом з паном Мушальським виніс зімлілу наречену з костелу. Тим часом ксьондз кричав далі:

– Ради Бога, пане Володийовський! Тривога! Війна! Ворог на кордонах! А ти не зриваєшся? Не берешся за шаблю? На коня не сідаєш? Що сталося з тобою, жовніре? Чи згадав свої давні чесноти, що залишаєш нас самих в жалю і тривозі?”

Отож, гадаю, що власне та сцена є реалізацією елементів польського архетипу. Тут можна знайти все типове для польської ментальности, а це наступне: піднесеність і патос, католицький костел, театральні ефекти (чи швидше – ефект), ситуація безпосередньої і практично постійної загрози, мотив неминучої боротьби, аж до винесення зімлілої нареченої, і, зрештою, громадянський обов’язок, від якого не може звільнити навіть смерть.

Архетип цей реалізується практично у всіх висловлюваннях, що стосуються роздумів на тему польських національних рис. У кожному разі у тих розмірковуваннях йшлося про створення надзвичайної комунікаційної ситуації, у котрій висловлювання трактуватиметься як безоглядно конечне, а воно завжди "безоглядно конечне”, бо стосується екзистенції народу. Топос початку висловлювання завжди підпорядкований створенню переконання про "безоглядну конечність”, забирання голосу завжди продиктоване вищою метою – аж до посилання на польські державні інтереси. Що таке "польські державні інтереси”, розуміти мусять усі, кому близькі справи держави, а якщо хтось того не знає, то, зрозуміло, не має права голосу. Врешті будь–який спротив тут практично неможливий, оскільки не випадає чинити опір пророкові, що промовляє з амвону.

Топос початку забезпечує також explicite, викладені чи тільки засвідчені переконання про необґрунтованість тогочасних висловлювань цього ґатунку: винними були вчителі польського суспільства, а чи саме польське суспільство (точки зору поділені відповідно до мети мовців). Натомість завжди виникає переконання, що саме те висловлювання принесе нарешті визволення з "польського пекла”. Тут репертуар метафор трохи диференційований: замість "польського пекла" може з'явитися "незавершена польська справа”. Але сама риторика "боротьби” і "визволення” залишається практично незмінною, що тісно пов`язується з проблемою загрози (просто важко собі уявити Польщу без загрози зі Сходу чи Заходу і лише спорадично – з Півночі).

Зате саме висловлювання завжди характеризується відлунням сталого і практично незмінного кола асоціацій; а це завжди: християнські вартості, передусім типово польський ґатунок католицької реліґійности (з яким пов’язується часом формула "твердиня християнства”), сарматизм, польська національна манія величности (яка інколи окреслюється як справжня польська причина для гордости), романтизм, позитивізм, а над усе – певна модель історії та коло літературних текстів (у даному випадку можна говорити навіть про певний канон лектури, де, власне, всюди наявна Сенкевичівська Трилогія).

Сталим елементом кожного такого висловлювання є використання опозиційних пар: Схід – Захід, Польща – Европа, Польща – решта світу. Географія провадить тут нескінченну суперечку з аксіологією, до того ж, звичайно, йдеться тут про географію сьогоднішнього дня, коли аксіологія походить з більш чи менш далекого минулого.

Хоча такі висловлювання зі засновку мають стосуватися сучасности, а не створювати майбутнє. Очевидно, що майбутнє якщо не гірше, то набагато ліпше від минулого, бо домінує така настанова: проблеми сучасности мало б розв’язати покладання на авторитети минулого. Не торкатимусь вже тут справи самого цитування, яке замінює будь–яку арґументацію, що наближає висловлювання безпосередньо до сакрального тексту, який опирається на святі книги. Мені залежить перш за все на тому що висловлювання здоміноване минулим, а фактично – тою чи іншою моделлю, яку приймає мовець.

Тут увага загострюється. Отож, критики польського духу, які хочуть рішуче розправитися зі стереотипами, наприклад, Ципріян Норвід, Станіслав Бжозовський чи Стефан Жеромський, будували свої висловлювання мовою, принципово відмінною від обов’язкового на той час взірця польської розмовної мови; так само було у випадку Віткаци чи Ґомбровича. Річ натомість у тому, що мова Норвіда, Бжозовського, Віткаци і Ґомбровича, така інакша в основі і різна в процесі цитування та наведення, втрачає свої відмінності. Складається враження, що мова суперечок про національний характер поляків є особливою надмовою, яка накидає свої закони на всі наведені висловлювання. Якщо відкинемо припущення, що маємо тут справу зі сакральною мовою, яка підпорядковує собі різні мови несакральні (або сакральні в недостатній мірі), то залишається лише одне, а саме, певність, що йдеться тут не про що інше, як про певний комунікаційний ритуал. А це означає, що будь–який висновок стосовно суперечок про національний характер поляків не має нічого спільного з висловлюванням, підпорядкованим законам логіки. Воно – висловлювання інструментальне. Кожна арґументація мусить бути підпорядкована тому, що потрібно довести, а це ніщо інше як тільки переконання мовця, на що він має абсолютне світове право.

Думаю, що гідною подиву є польська безпорадність щодо механізмів політики. Тут, очевидно, можна сказати про особливе розуміння патріотизму або про окремі риси польського духу, що відносить на вершини великої літератури; та думаю, що справа значно простіша, бо має мало спільного з найширшого розуміння метафізикою чи духовністю. Просто всілякі диспути на тему так званих проклятих польських проблем здавна ґрунтовно змішують зовсім різні рівні дійсности: реліґійний, моральний і родинний, зрештою, творять одну своєрідну цілість.

Станіслав Вінценз так розпочав свій есей 1948 року "Про можливості поширення польської культури і літератури”: "Наша тема може видатися настільки безнадійною, що аж безплідною”. Напевне, про безнадійність тої проблеми мала б засвідчити особлива історична ситуація в Польщі як державі. Міркую собі про те, що єдиною сучасною історією Польщі, яку до сього часу вдалося написати чужоземцеві, є, очевидно, "Боже ігрище” Нормана Давєза. І, одночасно, не можу подолати підозри, що і цьому історикові моментами не вдалося вберегтися від чарів тої особливости польської історії (хіба лише погляди чисто політичної природи кількаразово не спричинювали порушення влади здорового глузду?) А чи було інакше у випадку Ґалла Аноніма, котрий, між іншим, неодноразово виходив за рамки обов`язків перед князем, якому складав шану, щоби не споживати задарма польського хліба (а то не був хліб який–небудь, а таки "польський”).

Певним є принаймні одне: забирання голосу в диспутах на тему польського національного характеру було важливим перш за все для самого мовця. Уже те, що мовець починав говорити на цю тему, вводило його в коло щирих поляків, справжніх патріотів. Але зрозуміло, що кожен щирий поляк є кимось особливим серед поляків, а щирий поляк – справжній патріот займає особливе місце під сонцем; вчитися у нього повинні не лише співвітчизники, але й представники інших націй. Далебі, споглядачеві збоку досить важко зрозуміти, як співіснує з тим усім особливий польський анальфабетизм. А в своєму корені справа казково проста: кожен поляк з молоком матері засвоює знання про власну історію, якщо ж навіть те знання діаметрально протилежне історичним фактам, то тим гірше для фактів.

Не мені виносити оцінки щодо суперечок про польську душу чи –менш патетично – про польський національний характер: вони є інтеґральною частиною польської дійсности. Колись був то, по суті, єдиний реальний вимір тої дійсности. Зате, думаю (а кажучи це, здаю собі справу з того факту, що, принаймні якоюсь мірою, я є зв’язаний польською мітологією), що поляки – то друга (після Ізраїля) спільнота, яка надає такого виняткового значення ритуалові і слову, так "вистригає” собі "нечисте” в різних сферах публічного життя. З приватним життям справи виглядають трохи інакше, та це вже зовсім інакше питання. Врешті, не лише в межах романтизму звичним є ототожнювати "польську справу” зі "Справою Божою”, для рефлексій над польською самосвідомістю, може, найліпше знаряддя дає "Трактат про історію реліґії” Мірча Еліаде...

А оскільки потрібно цю розповідь якось гарно завершити, то, думаю, найкраще скористуватися цитатою з великої національної літератури. І буде це, очевидно, цитата з поеми Юліуша Словацького:

Що ж, найпростіше погодитися, що у суперечці про національний характер поляків сказано вже практично все. Залишилося лише повторення вже розказаного. Такий стан справ дозволить принаймні знову пережити час святий, а з цим пов’язуються, певна річ, всі ритуали, що стосуються сакральної сфери.

Переклад Дарії Сироїд