Культура – явище діалектичне: разом зі зміною чинників, які її детермінують змінюється також сам зміст культури. Поняття культури дуже широке. Воно охоплює науку, філософію, літературу, мистецтво, реліґію та інші сфери. У різних епохах стосунки між цими сферами були різні.

В одному періоді домінували одні елементи культури, в іншому – інші. Наприклад, у стародавній культурі народів переважали реліґійні та мітологічні уявлення, а в сучасній – наукове бачення світу.

Культури окремих народів перебувають у постійній взаємодії, збагачуючи одна одну. Так формується загальнолюдська культура, до складу якої входять автономні культури усіх народів. Однак, кожен окремий індивід, кожен творець оперує конкретними поняттями, творить конкретною мовою, перебуває під впливом свого середовища. Словом, він належить до національної культури, без якої нема культури загальнолюдської, так само як неможлива національна культура без індивідуального творця.

Як взаємодіють культури окремих народів, головним чином, сусідніх? Яким є стосунок між культурою загальнолюдською і культурою національною? Щоб відповісти на ці питання, слід узяти до уваги:

У культурі постійно відбуваються процеси інтеґрації та розмежування. Якщо культура якогось народу у своєму розвитку буде постійно враховувати культуру іншого народу, а споживачі культури переконаються, що той народ створив більш вартісну культуру, то вони, без сумніву, приймуть останню. Іншими словами, другий народ засимілює перший. І якщо асимілююча культура буде вільно користуватися культурними цінностями різних народів, то, без сумніву, вона буде збагачуватися. Цей процес породжує творців, котрих умовно можемо назвати творцями культури сфери взаємодії суміжних культур.

Культура сфери взаємодії суміжних культур є продуктом історичних обставин. Формування культури цієї сфери і взаємодія культур – це явища нерівнозначні. Історик культури повинен розрізняти ці поняття.

Передовсім слід чітко визначити історичний процес, з'ясувати, що є закономірністю для всіх народів, а що є типовим для конкретного народу. В культурі сфери взаємодії суміжних культур знаходить об'єктивне відображення процес, який відбувається в культурному житті взаємоіснуючих народів (відродження чи занепад). На основі яких чинників ми відносимо творців культури до того чи іншого народу? На нашу думку, такими найважливішими чинниками є: особисте ставлення, мова і походження творця культури. Якщо ці три чинники збігаються, то національна приналежність творця культури не викликає дискусій. В інших випадках проблему приналежности слід вирішувати. На це питання неможливо дати переконливу відповідь без детального вивчення історичних умов, усіх загальних закономірностей розвитку культури даного народу і т.п. [...].

Аналізуючи відносини між литовською, польською, білоруською та українською культурами, ми повинні звернути увагу на такі чинники:

Довший час ці чинники були тісно пов’язані між собою і залишили по собі невитравний слід у психіці литовського народу, зумовлювали розвиток його національної культури. Після Люблінської унії Велике Князівство Литовське і Королівство Польське створили спільний політичний союз – Річ Посполиту. У склад Великого Князівства Литовського увійшли етнографічна Литва, Білорусь і частина українських земель. Пізніше останні відділилися, і у Великому Князівстві Литовському залишилися лише литовські та білоруські землі. У цьому політичному реґіоні змінювалася національна структура жителів: литовська шляхта скуповувала землі у слов’янській частині князівства, а слов'яни прибували до етнографічної Литви чи до столиці – Вільна й осідали там; декотрі з них (Сапіги, Тишкевичі) після прийняття католицизму ставали справжніми патріотами Великого Литовського Князівства, брали активну участь у його політичному та культурному житті [...]. На психіку мешканців князівства діяв як "загальнодержавний" патріотизм, так і місцевий сепаратизм ("ми – не поляки"). Все це формувало спільні основи культури обох народів, які увійшли до складу цієї держави. На жаль, до XIX віку не всі його жителі вбачали різницю між поняттями "громадянство" і "національність". Дехто ототожнював ці поняття. Тому кожен житель об’єднаної держави міг називати себе поляком, а житель Великого Князівства Литовського – литовцем. Однак поляк, народжений на території Королівства Польського, ніколи не називав себе ні литовцем, ні гудом (пізніше – білорусом). Так само діяли литовці, котрі проживали в Білорусі. Це значить, що білорус міг називати себе і поляком, і литовцем, і гудом; литовець – литовцем і поляком, а поляк, народжений на етнографічній території Королівства Польського, – тільки поляком. Так само чинили особи, котрі переселялися на територію іншого народу [...]. З іншого боку, не всі жителі Речі Посполитої ототожнювали себе з поляками. Декотрі вбачали різницю, яка існувала між громадянством і національною приналежністю. Так, поняття "поляк" у той час мало ті два значення. Тому для історика культури особливо важливо визначити, в якому сенсі творець культури, котрого він розглядає, називав себе поляком. Цілком імовірно, що людина, котра вважала себе поляком (у сенсі громадянства), так само розуміла і свою національність. Вона може одночасно називати себе і литовцем, і поляком.

[...] При кінці XVIII ст. до складу царської Росії увійшла значна частина етнографічної території Литви і Польщі, а також уся Білорусь. Тому на білорусів, незважаючи на те, що вони відчували на собі дію історичної традиції (ідея єдности з литовцями), найбільший вплив справляла культура Росії через спорідненість мови та реліґійну спільність. По-іншому склалися долі литовців та поляків. Більшість литовців (католики) увійшла до складу імперії царської Росії, а меншість (протестанти) залишилися у Прусії. Державною реліґією царської Росії було православ’я, яке прагнуло підтяти основи католицизму. Державною реліґією Прусії було протестантство. Тому литовці у Прусії не відрізнялися з огляду на реліґію від німців, і цей чинник діяв на користь онімечення.

Попри це національна свідомість литовців дозрівала. Невинародовлені литовці, які проживали на території Прусії, відчували, що тягнуть на собі ярмо чужинців. Владні німецькі прошарки були для них чужими. У цей час емоційний настрій впливав також на діячів національної культури. Поділ між литовцями і німцями був особливо виразний: і ті, й інші мали своїх творців культури. Хоча німецька культура робила значний вплив на литовців, хоча творці литовської культури користувались обома мовами, вони чітко усвідомлювали свою національність [...].

Дещо по-іншому складались справи литовців, що проживали в імперії царської Росії. Їхні патріотичні почуття оживлювалися спогадами про колишню державність Литви і Польщі. Перші твори про литовську культуру (напр., К.Богуша) тут були написані по-польськи – колишньою державною мовою. Пізніше, після придушення сильного національно-визвольного руху на території колишнього Великого Князівства Литовського писемність литовською мовою була заборонена (з 1864 по 1904 р.).

Несприятливі політичні та реліґійні чинники гальмують формування національної свідомости і розвиток культури. Однак дуже рідко народи гинуть раптово чи їх знищують в результаті загарбання. Як правило, вони гинуть повільно. Громадські, економічні, ідеологічні, реліґійні, політичні та інші мотиви змушують еліту народу, який гине, приймати культурні цінності іншого народу.

Не менш важливим є психологічний чинник: людина, яка прагне до поглиблення власної культури, як правило, схиляється перед цінностями, які їй імпонують, і відхрещується, за її словами, від темних людей. Однак послаблення традицій національної культури у конкретній історичній ситуації ще не означає, що народ перестане існувати. Інколи здається, що народ уже стоїть на краю провалля. Тоді творці його культури намагаються зберегти для прийдешніх поколінь культурну спадщину свого народу: його спосіб життя, звичаї, фольклор, історію, присвячуючи цій меті всю свою енергію і талант. Ця їхня діяльність об’єктивно служить національному рухові, хоча суб’єктивно вони цього не прагнули. Яскравим прикладом цього є творчість А. Міцкевича. Його твори пробуджували почуття національної гордости. Тому поет входить в історію литовської культури. Подібної оцінки заслуговує також і М.К.Огінський.

Аналізуючи творчу спадщину письменників та філософів минулого, ми повинні визначити, який вклад вони внесли в історію культури окремих народів. Якщо ж вони мають заслуги в історії культури декількох народів, то, наголошуючи на цьому, давайте не кривдити жодного з тих народів. Цим ми лише підкреслимо інтернаціональний характер культури. Явища культури неможливо розмістити лише по національних полицях. Міцкевич і Огінський були творцями своєї епохи. Із власних переконань вони стали поміж культурами литовською і польською. Про це свідчить їхня творчість. Тому вони належать до обох народів.

Культуру формує також і попит на неї: якщо цього попиту нема, діяльність творця культури не має сенсу – він просто стане незрозумілим. Однак, якщо існує попит, існують умови, то з'являються і видатні творці культури. Якщо їх не вистачає у власній країні, то їх запрошують із-за кордону. Наприклад, при створенні Каунаського університету не вистачало кваліфікованих спеціалістів. На посади завідувачів катедр запросили кільканадцять учених із-за кордону. До Литви прибули філософи Л.Карсавін і В.Сеземан. Тут вони вивчили литовську мову, знайомилися з литовською культурою, писали по-литовськи, брали активну участь у культурному житті Литви. "Історія культури Европи" Л.Карсавіна та "Естетика" В.Сеземана є важливими явищами литовської культури. Ці твори відповідали потребам народу, які зростали, і без яких ті книжки не дочекались би ні видавців, ні читачів. "Історія культури Европи" та "Естетика" не можуть бути феноменами культури жодного іншого народу, тому що ці твори за кордоном невідомі. Якби їх переклали на інші мови, вони б увійшли у склад культури тих народів. З іншого боку, твори Карсавіна і Сеземана, написані по-російськи і по-німецьки, поки не були перекладені на литовську мову, без сумніву, не належали до литовської культури. Подібне маємо і у випадку з поетами Я.Балтруайтісом та О.Мілошем. Обидва як поети пройшли своє становлення не у Литві. Я.Балтруайтіс у молоді роки був сильно пов’язаний з російською культурою, і тільки пізніше почав творити литовською мовою. Усе життя О.Мілоша було пов’язане з Францією. Там він став відомий як поет і лише після цього включився у литовське культурне і політичне життя. Як і Балтруайтіс, він став дипломатом незалежної Литви, пристрасним прихильником і пропаґандистом литовської культури.

Однак факт, що творець проживає у даній країні, ще не є достатнім арґументом для того, щоб його зачислити до культури цієї країни. У Литві довгий час жили і працювали польські мислителі: Я.Снядецький і Я. Ґолуховський. Обидва залишили глибокий слід у культурі Литви: перший популяризував матеріалістичну філософію, розвивав традиції "здорового глузду", другий – проголошував теоретичні основи романтизму. Однак вони обидва залишились типовими представниками польської культури.

Інший характер мала діяльність Й.Г.А.Форстера у Віленському університеті. Тут він написав свої основні філософські праці, пристрасно проголошував ідею філософії просвітництва, полемізував також з І.Кантом, привертаючи увагу світової наукової громадськости до Віленського університету. Однак, він не був ні литовським, ні польським мислителем.

Діяльність і творчість Форстера, Снядецького, Ґолуховського та інших свідчить, що взаємодія культур – це реальне явище. Це слід розуміти так, що культурна діяльність цих авторів у певному аспекті була пов’язана з литовською культурою, але вони не були діячами обох народів, як Міцкевич, Мілош, Сеземан. Вони не розвивали литовську культуру. Снядецький та Ґолуховський переживали за польські справи і стояли в їх обороні.

Творці культури сфери взаємодії суміжних культур безпосередньо вбирають у себе дві культури. Діячі такого типу з'являються у визначених історичних умовах. І про це яскраво свідчить діяльність Я.І.Крашевського та Я.Саувервейна.

Багато своєї белетристики і наукових праць Крашевський присвятив Литві, підтримував також литовський національний рух. Його твори, як і твори Міцкевича, пробуджували литовську національну свідомість. Він також виступав за організацію литовської писемности.

Я.Саувервейн, понімечений сорб, котрий прибув до Східної Прусії, вивчив литовську мову і став активним співпрацівником литовських ґазет кінця XIX ст. Написана ним пісня "Ми народились литовцями" стала символом литовського відродження, і важко йняти віри тому, що її автор – не литовець.

Творцями сфери взаємодії суміжних культур ми називаємо таких власне діячів, твори яких належать не народові, серед якого вони народились, але народові, для якого вони працюють. Як пояснити це явище?

Кожен творить у певних історичних умовах, які спрямовують його творчість. Крашевський вчився у Віленському університеті. Літуаністичний рух, який саме формувався, дав натхнення його творчості [...].

Діячі сфери взаємодії суміжних культур створюють також умови праці. Ті, хто не знаходить основних умов для праці на батьківщині, змушені еміґрувати; в еміґрації вони вбирають культуру другої батьківщини, віддаляючись від свого народу. Але так буває тоді, коли дана особа потрапляє у країну з достатньо високим рівнем культури. Це може стосуватися Франції, культура якої збагатила велику кількість творців різних національностей.

Для формування культури сфери взаємодії суміжних культур велике значення має також спорідненість мов. Однак вона ще не означає близькости культур. Вирішальну роль тут відіграє економічний та політичний фактори. Це особливо виразно виявляється у стосунках між литовцями та латишами. Хоча обидва ці народи етнічно близькі, починаючи з XIII ст. розвиток їхніх культур проходив без тісних взаємозв’язків. Перешкодою були політичні та реліґійні фактори: кожен з них увійшов до складу іншої політичної одиниці, жителі котрої визнавали окрему реліґію. Тісніші зв’язки між діячами культури цих народів виявились лише наприкінці XIX ст. Тому литовці і латиші не мають своєї культури сфери взаємодії суміжних культур. У той же час литовців, поляків і білорусів об’єднували протягом декількох сотень літ культурні зв’язки. Тому існує також проблема "поділу" культурних цінностей між цими народами.

Ідеологічні, політичні і реліґійні зв’язки залишають глибокі сліди у психіці народів. Навіть після розриву цих зв’язків залишається дуже близька шкала вартостей, певний культурний уклад. Аналізуючи культурну спадщину минулого, ми не лише окреслюємо відносини між культурами окремих народів, але і визначаємо також спільні закономірності їхнього розвитку. Однак нам не дослідити всебічно і науково цього явища без застосування спільних критеріїв оцінки. Це неважко зробити, аналізуючи літературну чи філософську спадщину. Але як визначити ці закономірності щодо творів музики, малярства, архітектури, якщо творці тих сфер з тої чи іншої нагоди певним чином не задекларували свого ставлення до конкретного народу? Наприклад, якщо художник, який проживав у Литві, творив за литовською тематикою, а вважався поляком, то чи належить він без сумніву до представників польської культури, чи ні? Яна Матейка ніхто не вважав чеським художником, хоча він був чехом за походженням і до кінця життя не навчився добре розмовляти по-польськи. Ніхто також не називає М.Е.Андріоллі італійським художником. Коли з однієї держави утворюється кілька нових держав або навпаки, виникає сумнів, чи правильно буде відносити усіх митців культури колишньої держави до її окремих народів чи тільки до одного на основі місця проживання творця, тим паче, що етнографічні межі майже усіх народів: литовського, польського, білоруського не збігаються з колишніми кордонами. Ці митці є представниками сфери взаємодії суміжних культур.

З іншого боку, варто зрозуміти різницю між культурами народів. Не слід ототожнювати понять "культура Литви" з "литовською культурою", "філософська думка Литви" і "литовська філософська думка". Наприклад, аналізуючи культуру Литви, ми маємо підстави включати у її рамки Снядецького і Форстера. Вони працювали у Віленському університеті і зробили певний внесок у культуру Литви. Але ми не маємо підстав вважати їх литовськими мислителями.

Розглядаючи взаємодію культур, ми приходимо до висновків, що вона є двосторонньою. Адже не тільки польська культура впливала на литовську і білоруську культури, але й відбувався зворотній процес. Взаємний вплив культур особливо виразно виявляється при вивченні суміжних культур і діяльности їхніх творців. Такі дослідження допомагають глибше зрозуміти своєрідність народів і ті моменти, які не розділяють народів, а навпаки їх зближують.

Переклад В. Петрухіна