Від редакції

Коли пересічний львів’янин чує, що Польща – це “далеке зарубіжжя”, а Росія – “близьке”, він скептично посміхається. Не треба його дурити. До Варшави він доїде швидше, аніж харків’янин до Москви. Але географічна близькість – дріб’язок, коли порівняти її із близькістю менталітетів, культур, смаків, векторів політичних уподобань. Століття “золотої вольности шляхетської” вкарбували такий незнищенний відбиток на українських душах, що ніякий асфальт тоталітаризму не здужав каменувати паростків свободолюбства, відданости вітчизні, індивідуалізму, ба навіть, анархізму, прищеплені до наддніпрянсько-наддністрянського стовбура бунтівним христолюбивим панством Речі Посполитої. Кожен з нас, як твердять біологи, проходить у лоні матері усі фази філоґенези – від найпростіших організмів, через стадії риб, птахів і приматів, до власне людського. Виглядає на те, що спіраль нашої культурної усвідомлености немислима без філогенетичної спадщини наших найближчих західних сусідів. Це вони були не те що дверима, а ворітьми на католицький, леґалістичний, націоналістичний до мізків кісток і водночас сповнений пошани до індивідуальних прав Захід. Це вони напували нас отрутою любови до свободи. Це вони заколисували нас сном золотим про толерантне співжиття людей усіх вір і переконань. Та була ще родова травма. Коли у ХХ столітті приходили на світ модерні Україна і Польща, перша стала байстрючкою ув очах сильних світу сього, а друга – любою першородною дочкою. І образа тієї з них, кому довелося долати нечуваний спротив, Попелюшки з претензіями королівни, кришталеві черевички котрої затоптали, борюкаючись, коричневі вовки і червоні ведмеді, була такою сильною, що на десятиліття затуманила їй розум, наслала їй на очі полуду, проштрикнула їй серце терням чорних заздрощів. Любій дочці також було непереливки у кривавому місиві воєн і чвар. Обидві врешті виросли із коротких платтячок патріотичних мітів та інфернальної запеклости пубертатних порахунків, і нарешті зрозуміли (принаймні на рівні еліт), що рідна кров – не кайданки фатуму, а ключ до такого співіснування під спільним сонцем, коли кожна з них влаштовує своє життя по-своєму. Але цього мало. Простягнута рука допомоги в потребі, дружнє плече, щире слово – ось яким має бути день сьогоднішній і день прийдешній двох дочок спокушеної небесним білим биком фінікіянки. Казки після цієї преказки не буде. Будуть тексти. Не треба інтелектуального потенціалу Айнштайна чи дуже схожого на нього внутрішньо і зовнішньо львівського марґінала Дема, аби здогадатися, що цей номер ми цілковито присвячуємо “польському слідові” в українських історії, культурі, філософії, політичному житті. Ризикуючи наразитися на звинувачення у вестерналізмі, ми все ж насмілюємося віддати на суд всеукраїнського читача таємний, а отже, й солодкий, плід нашої любови, по-галицьки мазохістичної, по-козацьки безоглядної, по-европейськи раціоналістичної – любови до втраченого назавжди світу польсько-української симбіози, любови до відзисканого вперше за тисячоліття діалогу “рівних з рівними, вільних з вільними”.