Мілорад ПавичСкляний слимакРіздвяна історія Читач може сам вибрати, яким із двох вступних розділів почати це оповідання і яким із двох заключних розділів завершити читання. Від таким чином вибраної стежки залежатиме, яку саме історію він дістане і до якого вихідної точки прибуде. Зрештою, якщо матиме охоту, то може це оповідання прочитати багато разів різними способами. Все решта – то вже справа автора. ПАННА ХАТШЕПСУТ Панна Хатшепсут, продавщиця з однієї крамниці жіночої білизни, прокинулася знову вельми пізно і з відчуттям самотності. Приснився їй дзбанок із двома дзьобиками. В її сні вино в’язалося у вузол і розділеними струменями наповнювало одночасно дві чаші. Зазвичай, за таких обставин, коли почувалася самотньо, відразу знала, що треба вчинити. Спершу кинула погляд на ріки. Хмари того дня не могли здолати воду. Звивалися проти течії вздовж правого берега Дунаю і загачували вітри біля гирла Сави. Під вечір вирушила на роботу. Працювала в другу зміну і залишалася до глибокої ночі. Того дня біля газетного кіоску на розі помітила вишуканого пана в зимовому пальті кольору чорного лаку. Стала біля нього, правою рукою простягнула продавцеві гроші за газету, а лівою з панової правої кишені поцупила першу ж річ, яку там намацала. В ту мить продавець дав їй газету, і вона непомітно покинула місце крадіжки. Пан сів у машину кольору свого пальта і зник. Тепер панні Хатшепсут залишилася легша частина роботи. На Теразіях вона вийняла зі своєї торбинки малесеньке дзеркальце і заглибилася в нього. Своїм відображенням, побаченим у дзеркалі, була задоволена: /картинка/ Шкода, що ця картинка не може тут залишитися. Та хто знає, може й залишиться? Зрештою, поставлю бодай підпис. І поцілувала дзеркальце, залишивши на склі трішки своєї помади. У підземному переході Теразій вона ступила на ескалатор і непомітно опустила дзеркало у торбу якоїсь перехожої. Справу було успішно скінчено, і панна Хатшепсут полегшено зітхнула. У крамницю жіночої білизни, місце своєї праці, увійшла вся перероджена, ніби годинами була на масажі, в сауні чи на гімнастичному спорядженні у спортивному залі. Відчуття самотності щезло, як завжди, коли поступала таким чином. Завжди так само. Одну річ вкрасти, іншу річ подарувати. І то різним особам. Не важливо ні що, ні кому. Подеколи, залежно від обставин, мусила міняти послідовність ходів і спершу дарувала, а вже тоді крала. Але цього разу все було в порядку. Набагато пізніше, лише коли на хвильку залишилася сама в крамниці, змогла поглянути, що ж то вона вкрала з кишені пана в лакованому пальті. То була запальничка. Коштовна і нова-новісінька. У неї ще стирчала ґарантія з блискучого шкіряного чохла. На червоній верблюжій шкірі було витиснено: МОЗІС III. Щось ніби знак власника. А на кришці було вигравіювано: Якщо мене тричі підряд запалиш, здійсниться твоє бажання. Панна Хатшепсут не встигла докладніше оглянути свою здобич, бо до крамниці увійшов новий покупець. За спиною схопила лівою рукою праву за лікоть і окинула його уважним поглядом. Був то молодик у джинсах, синій сорочці та темному пальтечку, в черевиках на довгошерстому хутрі. У руці тримав дощового кобеняка і малесеньку коробочку, загорнуту в золотистий папір із бантиком зверху. Перше, на чому зосередила увагу, були кишені. Цілковито їй відповідали, бо навіть трохи зяяли. Тоді вона розглянула і того, кому ці кишені належали. Він був напрочуд сивим, наперекір молодості. Мав п’ять розділів, розміщених у його волоссі впоперек, від вуха до вуха. Стрункий, з дивними очима. – Цей і уві сні короткозорий, – подумала вона і спитала, чим може йому бути корисною. Він поклав кобеняка і коробочку на столик біля її крісла і мовив стидливим, теплим голосом: – Хотів би купити нічну сорочку. Різдвяний подарунок своїй дружині. Вона носить четвертий розмір. – Тепло такого голосу можна осягнути передчуттям десь високо між двома самотніми жіночими кроками, що відлунюють на порожній вулиці... – Так подумала, а сказала: – Ті розміри нагорі, на полиці, – і підсунула драбину. Піднімаючись, відчула його погляд на собі. Тримала той погляд на тому ж місці, на висоті стегон, і коли злізла, ніжкою драбини, прибираючи її, непомітно зіпхала золотистий пакуночок зі столу на крісло. Тепер пакуночок був відокремленим від дощовика відвідувача. Надіялась, що молодик не помітить, що пакуночка нема і що він його забуде в крамниці. Та ба, він тоді сказав щось настільки непередбачене, що вона залишила драбину там таки, де була і задивилася у його очі. Немов крізь воду вдивлявся, крізь декілька тисяч років прямо в неї. Ті очі зблідли від часу, крізь який дивилися. – Можливо, вам моя забаганка видасться надмірною, – мовив він, – але я не вмію купувати жіночих нічних сорочок. Чи не могли б ви її вбрати на себе? Так я міг би взнати чи підходить вона, чи ні. Моя дружина майже такої ж статури, як ви... Якби не той пакуночок на кріслі, панна Хатшепсут точно б відкинула цю пропозицію. Але в цій ситуації вона відповіла: – Не ви один про таке просите. Одягну її в кабінці, щоб ви змогли її на мені побачити... Лише спершу приберу драбину. Знаючи, що жіночий зір завжди бистріший від чоловічого, панна Хатшепсут зачепила легенько молодика драбиною, щоб мати нагоду непомітно опустити в його кишеню запальничку. Коли з’явилася у нічній сорочці четвертого розміру, помітила, що йому перехопило дух. У його короткозорих очах вона прочитала щось на зразок слів: – Ця ніч вагітна. Вагоніє новим пречудовим днем! Проте він тужливо повідомив: – Знаєте, зараз я навіть попри найщиріше бажання не можу купити цю нічну сорочку. Вона так чудово вам пасує, що я по вечорах, коли б тільки вдягала її моя дружина, мусив би згадувати про вас... А так не можна. Ви й самі то розумієте, хіба ні? У кожному разі, дякую і добраніч... З тими словами він вийшов із крамниці, кутаючись у свій кобеняк, а панна Хатшепсут, вся збуджена, проводжала його поглядом вниз по вулиці. Потім, все ще в нічній сорочці, гарячковими пальцями розпакувала золотисту коробочку, не пошкоджуючи про всяк випадок обгорткового паперу і бантика. Всередині лежало щось чарівне, і вона не зразу могла визначити його застосування. Дивовижний скляний слимак, повен срібного порошку, затканий зверху рожевим воском із ґнотиком посередині. Було це щось на зразок декоративної свічки. Панна Хатшепсут хотіла було її запалити, але згадала, що вона все ще в нічній сорочці, що сидить у крамниці і що не має більше запальнички. ПАН ДАВИД СЕНМУТ, АРХІТЕКТОР Того дня саме розлучена дружина молодого архітектора Давида Сенмута відчула себе особливо самотньою. Відразу знала, що треба вчинити. Спершу кинула погляд на ріки. Хмари того дня не могли здолати воду. Звивалися вздовж правого берега Дунаю, йдучи у протилежному напрямку до його течії і загачували вітри біля гирла Сави. Колишня пані Сенмут гарячковими пальцям розпакувала малесеньку коробочку, загорнуту в золотистий папір. Всередині лежало щось чарівне, чийого застосування вона не могла зразу визначити днем раніше, там, у крамниці кришталю, де його купила. Дивовижний скляний слимак, повен срібного порошку, затканий зверху рожевим воском з ґнотиком посередині. Було це щось на зразок декоративної свічки. Подарунок для її колишнього чоловіка. Захотіла була в одну мить написати якусь посвяту на слимаковій черепашці, та передумала. Не мала довір’я до мови. Вона знала, що мова є лише мапою думки, чуття і пам’яті людини. – Як і всі мапи, – роздумувала вона, – у сотні тисяч разів мова є зменшеною картиною того, що вона намагається передати. У сотні тисяч разів звужена картина людських відчуттів, думок і пам’яті. На тій мапі моря не солоні, ріки не течуть, верховини пласкі, а сніг на них не холодний. Замість ураганів і вітрів там намальована лише малесенька троянда вітрів... Так, замість щось написати, колишня пані Сенмут обережно вийняла воскову заглушку, висипала в умивальник рожевий порошок зі скляної слимакової черепашки і на його місце з баночки, на якій писало: “Вибухівка великої руйнівної сили. Вогненебезпечно!”, насипала срібного смертоносного піску. Потім обережно у скляну черепашку повернула воскову заглушку з ґнотиком посередині. Коли слимак знову був у своїй коробочці, колишня пані Сенмут загорнула подарунок золотистим папером і обв’язала бантиком. – Перед цим Давид хоч би що там не стримається, – промимрила вона, поставила коробочку з бантиком на креслярський стіл, який ще донедавна належав її чоловікові, і вийшла з квартири. Молодий пан арх. Давид Сенмут більше тут не мешкав. Після розлучення він був змушений винайняти окреме помешкання, але пара ключів від старої квартири, де зараз жила його колишня дружина, знаходилася й далі в нього. Він міг прийти туди коли захоче, за умови, що в той час там не буде колишньої пані Сенмут. Міг дивитися телевізор, мав право дещо випити, але не смів нічого винести. Такою була угода. У противному разі, а його колишня дружина добре знала чому так вчинить, замок того ж дня був би змінений, а поліція повідомлена про те, чого в квартирі бракує. І цього дня архітектор Сенмут навідався в час, коли знав, що не застане своєї колишньої дружини. Почистив зуби своєю старою щіткою, випив порцію віскі з содовою і сів. Але не міг всидіти на одному місці. Вже смеркалося, коли на своєму креслярському столі помітив пакунок у золотистому папері з бантиком. Не стримався. Взяв його так, ніби щось краде, та й насправді таки вкрав його. І вийшов на вулицю. Поваландався трохи містом, наміряючись у якійсь кнайпі ще дещо вкрасти, а тоді вже викроїти принагідну хвилинку, щоб розглянути вже вкрадену річ своєї колишньої дружини. Та от крізь вітрину крамниці з жіночою білизною помітив нічні сорочки, поскладані на прилавку. Увійшов без вагань. Там була молода продавщиця, яка могла відповідати його намірам. Знав з досвіду – коли крадеш, мусиш того іншого ошукати ще до того, як скажеш йому добридень. Потім буде вже запізно. Щойно увійшов, кинув погляд на нічні сорочки, розставлені в рядок на прилавку і акуратно складені в коробки. Жодна з них не була четвертого розміру. Мовив добридень і поклав свої речі на стіл. Висловив бажання придбати нічну сорочку. – Четвертого розміру. То є розмір моєї дружини, – вимовив. – Ось ці тут на прилавку лише третього розміру. Четвертий розмір там на полиці, – сказала дівчина. Взяла драбину і вилізла взяти потрібну річ, а він спробував потягнути з прилавка одну з нічних сорочок третього розміру. Але дівчина вже злізла з сорочкою в руці, в тісній крамниці легко його штовхнула, прибираючи драбину і запахла ароматом імпортних дурманячих олійок. Це йому завадило здійснити крадіжку. Тоді він їй стидливо сказав: – Знаєте, я в цьому не найуміліший. Чи не могли б ви замість моєї дружини приміряти нічну сорочку? Ви приблизно такої ж статури... Ви б мені дуже допомогли. Вона його зміряла поглядом, вагою як мінімум кільо і триста грамів. Але, на превеликий подив, вона згодилася. Увійшла в кабінку, щоб вбрати на себе нічну сорочку, а в той час пан арх. Давид Сенмут не стримався таки. За другим заходом поцупив у кишеню одну з тих нічних сорочок третього розміру, залишивши на прилавку акуратно поправлену коробку, так що нічого не можна було помітити. Коли дівчина вийшла з кабінки у нічній сорочці, він подумав, засліплений її виглядом: – Так ніби вперше її бачу. Коли тобі щось таке здається, то так само, ніби ти вже того когось бачив у попередньому житті. Отакій годилося б будувати палати, бути їй покровителем, будь-ким, виховувати дітей, стати її прихильником або другом... Так подумав. Але сказав: – Знаєте, я не можу купити ту нічну сорочку. Задорога для мене. І вилетів з крамниці зі здобиччю в кишені. Ледве встиг прихопити свого дощового кобеняка. Після відвідин декількох кав’ярень з метою вбити час, після двох чи трьох дрібніших крадіжок, коло півночі вдома, точніше перед винайнятою квартирою, він наткнувся на свій телефон, викинутий на сходи. Через неоплачені рахунки у квартирі йому було відмовлено. Охоплений відчаєм, він у сусідній кав’яренці увімкнув на хвильку автовідповідач і прослухав повідомлення. Було лише одне. Телефонувала йому його колишня дружина. Її голос з апарату був лагідним: – Знаю, що ти приходив. Знаю теж, що ти зробив. Знову щось вкрав. Малу золотисту коробку з бантиком. Проте не бійся, не заявила на тебе в поліцію. Наразі. Цього разу ти взяв лише подарунок, який я підготувала тобі на Різдво... На тому місці він нагло зупинив повідомлення і почав нишпорити по кишенях. Але коробки у золотистому папері з бантиком ніде не було. Ламав собі голову, щоб згадати, де ж то він міг її забути, але нічого йому не спадало на гадку. Ще раз обнишпорив кишені і тоді намацав щось, чийого вигляду не міг визначити пальцями. Витягнув з кишені коштовну чоловічу запальничку у шкіряному чохлі, не пригадуючи, яким робом та річ потрапила до його пальта і коли й у кого він її вкрав... На запальничці було написано: “Якщо мене тричі підряд запалиш, здійсниться твоє бажання”. ДОЧКА, ЯКА МОГЛА ЗВАТИСЯ НІФЕРУРЕ Переночував у найближчому готелі, зранку винайняв нову квартиру в кредит, а десь під вечір вирушив обійти кав’ярні, в яких провів частину попередньої ночі. Ніде не було навіть сліду його подарунка, загорнутого у золотистий папір. Тоді він згадав про дівчину з крамниці жіночої білизни. У перших-ліпших канцтоварах купив темно-синю торбинку, посипану зірочками, поклав до неї вкрадену вчора звечора нічну сорочку. Зайшов потім до крамниці жіночої білизни і сказав дівчині, простягаючи подарунок: – Я прийшов, панянко, щоб вибачитися. Вчора я вас обдурив і то було негарно. У мене нема дружини і я не хотів купувати нічної сорочки. Хотів лише вас побачити у нічній сорочці. Вона вам так чудово пасувала, що цієї ночі я ніяк не міг заснути. Ледь дочекався, щоб відчинилися крамниці, і купив вам на подарунок таку ж саму. – То не така сама, – відповіла дівчина і усміхнулася, – ця має третій розмір. Від тих слів молодик гепнувся у крісло. Його було викрито. Нарешті він мовив розпачливим голосом: – Чи можна вас принагідно запитати... Часом не тут у вас я забув учора ввечері один пакуночок, загорнутий у золотистий папір? – Пакуночок, загорнутий у золотистий папір? З бантиком? – Так, так! – Ви його тут не забули, – рішуче відповіла дівчина, – я б його знайшла і знала б, як то ми завжди знаємо і повертаємо все, що покупці часами забувають у нас... Але зараз я вас дещо запитаю. Що робите, коли на Святвечір почуваєтесь самотнім? Чи є спосіб невідчутно зникнути з цього світу? Він спантеличено дивився на неї. Її вії чіплялися за брови і творили там безлад. З її очей було видно, що вічність несиметрична. Спитав її: – Чи ви мали колись дочку? Давно. Перед багатьма, багатьма роками. – Маєте на увазі, чотири тисячі років тому? Можливо, мала. Але тепер її не маю. І тому я на свята залишаюся сама. Не бажаєте прийти на Святвечір до мене, щоб її постерегти? – Кого? – Таж ту дочку, якої я не маю. Ось вам моя адреса. – З великою радістю, – мовив молодик, поцілував продавщицю у вухо і рушив до виходу. У дверях зупинився і додав: – Я знаю її ім’я. – Чиє? – Таж тієї дочки, якої не маєте. Звалася Ніферуре. ДЕКОРАТИВНА СВІЧКА Панна Хатшепсут любила тварин, особливо котів, імпортні парфуми та екзотичні квіти. Але на ті її уподобання не вистачало коштів. Не мала грошей навіть на якесь кишенькове щеня. На Святвечір ледве придбала рибу і локшину, щоб зготувати їх із маринованими сливами. Про подарунки, безумовно, не могла навіть подумати. Коли вже закінчила приготування вечері, одягнулася, тушшю поглибила внутрішні кути очниць, щоб віддалити їх від носа, а зовнішні клинці повік продовжила контурним олівцем майже до самих вух. Навколо чола намотала стрічку. Верхня губа була рівно підмальована, а нижня підкреслено вивернута. Відчула себе добре, задоволена своїм виглядом. Ніби перед якимось завойовницьким походом. Підійшла до вікна і кинула погляд на ріки. – Хмари пройшли над водою, – зробила висновок. Потім уважно розгорнула золотистий папір і вийняла скляного слимака. Не подобався їй сріблястий пісок, яким була наповнена скляна черепашка. Вона обережно вийняла воскову заглушку і вміст слимака витрясла в умивальник. Потім вимила черепашку, висушила і наповнила своїм запахущим блакитним порошком для купелі. Потім повернула на місце воскову заглушку з ґнотиком. Слимака знову можна було використовувати як декоративну свічку, і він чудово поблискував своєю блакитною утробою. Колір слимака тепер нагадував очі молодика, на чий візит вона чекала. – Атлантида-блакить, – мовила дівчина і здивувалася від тих слів. – Дурниці, – сказала сама собі. – Звідки ти знаєш, що то “атлантида– блакить”? За якусь хвилину скляний слимак знову був у своїй коробці, загорнутий золотистим папером і обмотаний стрічкою з бантиком. Готовий до вручення в якості презента. Якраз задзеленчав дзвінок над дверима. Візитер приніс вино. І той теплий голос. Вона його посадила за стіл і сама сіла навпроти нього. Взяла чотири горіхи і кинула їх на чотири сторони, хрестячи кімнату. Тоді з шуфляди вийняла коробку зі скляним слимаком і вручила йому її. – Це тобі різдвяний подарунок від мене, – мовила і поцілувала його. Його очі зблиснули і він, як дитя, тремтячи від збудження, розгорнув золотистий папір і вийняв скляного слимака. На його обличчі відбилася бентега. – Не може бути, щоб ти не знав, що там у коробці? – спитала панна Хатшепсут. – Не знав, – у відповідь. – Розчарований? – Так. – Так? – Ні. Він чудовий. Дякую! Потім обняв її. – І я маю для тебе подарунок, – додав він, намагаючись трохи загладити ситуацію. Він витягнув на стіл червоно-білу калитку, посипану дрібнесенькими дзеркальцями. Панна Хатшепсут розгорнула подарунок і в калитці знайшла вже знайому їй запальничку з вигравіюваним написом про здійснення бажання. Панна Хатшепсут була дещо згіршена розвитком вечері. Тепер вже вона була розчарована. І тому, щоб зі свого боку загладити ситуацію, виголосила: – Я знаю, як тебе звати. – Звідки знаєш? – Не знаю докладно звідки, але знаю. І то віддавна. Можливо, знаю то по запаху. Звешся Сенмут. – Ніколи не чув такого. Звідки в тебе та ідея? – спитав і поставив слимака на срібну мисочку, щоб запалити його і вечеряти при свічці. – Чудово! – вигукнула панна Хатшепсут, подаючи йому запальничку, – будь ласка, запали скляного слимака, заки я принесу вечерю. Арх. Сенмут взяв запальничку і вголос прочитав напис ва ній: “Якщо мене тричі підряд запалиш, здійсниться твоє бажання”. – І так буде, щоб ти знав, здійсниться! Ще цього вечора, – додала вона, усміхаючись. Тоді він черкнув раз і запальничка запалилась. Вона заплескала в долоні. Він підніс полум’я до слимакового ґнотика і запалив його. Скляний слимак заблискотів на столі й перетворився на найкращу декоративну свічку. Кімната ніби відліпилася від своєї підлоги і майоріла в ніжній кулі сяйва. – Як ти то робив? – вигукнула вона, – треба тричі черкнути! – Навіщо черкати тричі, коли я свічку запалив з першого разу? – Таж так пише на запальничці! Хіба не знаєш? Кожну річ, щоб раз почути, треба тричі вимовити. Тоді він черкнув вдруге і запальничка видала зелений вогник, який вона зустріла громохким “браво!” Коли запальничка спалахнула втретє, потужний вибух розніс квартиру і їх у ній. Залишилися тільки імена. Їх можна знайти в кожній історії Єгипту (18-а династія). ЗАПАЛЬНИЧКА У переддень Різдва арх. Давид Сенмут знову навідався до квартири своєї колишньої дружини, яка була десь в дорозі. Тут він викупався і почистив зуби, прилизав волосся, сів і обійняв коліна так, що став схожим на кубик. Декілька хвилин відпочивав у такому положенні. На якусь мить він забажав мати в обіймах якесь малесеньке створіння, дитя, можливо дівчинку, щоб її захищати і боронити... Потім з кишені вийняв ту запальничку і поклав її до червоно-білої калитки, посипаної тьмою малесеньких дзеркалець. Випив порцію віскі й вибрав з жінчиного бару пляшку світлого італійського ігристого вина. Зупинився на світлому жіночому шампанському “Блю”, тому солодшому, з написом “мускатне”, а не на чоловічому, з написом “брют”. Загортаючи пляшку в білий папір, він подумав, що вино є вічно хворим, як жінка, а вмирає, як чоловік, і рідко яке вино перетриває людський вік... В записці продавщиці жіночої білизни прочитав, де вона мешкає і пішов туди, взявши зі собою шампанське. Вона його зустріла серед розкиданої по підлозі соломи і обійняла, вручивши йому коробку в золотистому папері з бантиком. – Це неможливо! – вигукнув він. – Мій різдвяний подарунок для тебе, – мовила. Збентежений, поглянув на неї і подумав, що морок зійшов з неба в її очі, щоб тут переночувати. Лише звук її дешевих браслетів з дзвіночками вартував більше, ніж найкоштовніший пес. Розгорнув золотистий папір і на своє здивування знайшов всередині лише одноразову подарункову свічку у вигляді якоїсь черепашки, наповненої блакитним порошком. – Отже, моя колишня дружина справді вміє зашкодити людині. І то подарунок! – подумав. – Розчарований? – спитала продавщиця жіночої білизни. – Ні. Навпаки, – відповів, а з кишені вийняв калитку з червоно-білими смужками і простягнув її дівчині. – І я тобі приніс подарунок. З калитки вона вийняла вже знайому їй запальничку, яку лише день тому вкрала в пана у лакованому пальті. – Чудово, якраз мені бракувало запальнички! Вона обійняла і поцілувала арх. Давида Сенмута, додавши: – Запали скляного слимака, заки я винесу вечерю. – Що на ній пише? – докинула йому, пораючись коло їжі. – На чому? – На запальничці. – Маєш на увазі інструкцію для користування? Не знаю. Я то викинув. Та й навіщо до запальнички здалася інструкція для користування? – Таж ні, питаю, що пише на самій запальничці! – Не пригадую, почекай, лишень погляну... Та вона його випередила і продекламувала з пам’яті: “Якщо мене запалиш три рази підряд, сповнить твоє бажання!” Хіба не то пише? Арх.Давид Сенмут ще раз був заскочений того вечора. Абсолютно не міг пригадати, коли ж то він у продавщиці жіночої білизни вкрав теж запальничку. Власне кажучи, якщо то не її, то звідки б знала, що там пише. Про нічну сорочку третього розміру він знав, але, що вкрав у неї також і запальничку, те не поміщалося в нього у голові. Безсумнівно, справи з подарунками пішли шкереберть. Мус було щось зробити, щоб не зіпсувати вечора. І він видав перше, що йому спало на гадку: – Я знаю як тебе звати! – Справді? – спитала продавщиця жіночої білизни, – звідки знаєш? – Не знаю звідки, але знаю. Ти звешся Хатшепсут. – То мені вперше хтось щось таке сказав, – відповіла вона і поставила скляного слимака на срібну мисочку посередині столу. Арх. Давид Сенмут черкнув тоді запальничкою. Першого разу запальничка видала гарне, синювате полум’я. І пан Сенмут запалив скляного слимака. Світло розлилося по столі і осяяло кімнату. Золоте сяйво проникло скрізь, навіть у їхні уста. То було видно, як тільки вони щось промовляли. – Черкни ще раз, – сказала вона, – треба три рази! І другого разу запальничка добре пописалася. Але третього разу ні. Підвела. – Пшик! – сказав арх. Сенмут панні Хатшепсут, – не здійсниться моє бажання. – Здійсниться, ще й як, – сказала вона і поцілувала свого архітектора Давида Сенмута так, як його ще ніхто ніколи не цілував. Під тим довгим поцілунком лежала на підлозі, в тіні стола, кинута інструкція для власника запальнички: “УВАГА! НЕБЕЗПЕЧНО ДЛЯ ЖИТТЯ! Зберігати далеко від вогню. Це не запальничка. Це зброя особливого призначення. Її динамітне наповнення активізується після третього послідовного запалювання пристрою”. Переклав Іван Лучук |
ч
|
|||