Колонка головного редактора

Останні півроку европейська громадськість не на жарт стривожена цілком очевидною тенденцією: на зміну соціал-демократичним урядам, які керували переважною більшістю країн Европи, приходять не те, що праві, а подекуди й ультраправі політики, які часто у масовій свідомості асоціюються із найтрагічнішою сторінкою европейської історії ХХ століття - феноменом німецького нацизму. Громадськість і преса б'є на сполох - не можна допустити ще одного повторення цієї европейської трагедії. Очевидно, що йдеться насамперед про ліберально-прогресивну і центристську пресу та громадськість. Однак, як на мене, підстави для тривоги є не лише у лівих чи центристів, але й у правого крила европейського політикуму. Ще одне повторення правого проекту у подібних формах може дорешти дискредитувати не тільки ультраправу, але й праву ідею загалом.

Водночас, не можна не зауважити, що права реакція у такому, здавалося б благополучному Европейському Союзі, значною мірою зрозуміла. Процес розширення ЕС, масова імміґрація - ледь не велике переселення народів, невпинна глобалізація та уніфікація ставлять під загрозу ідентичність европейців, загрожують економічними негараздами, зміною усталеного (справедливого чи несправедливого) розподілу не лише праці, але й рівня добробуту на европейщині, фруструють благополучних европейців, не дозволяючи дорешти насолоджуватися своїм "благоденствієм". Орди з Півдня та Сходу точать зуби на европейський "парадіз". Ба більше, щоб утримати принаймні на тому ж рівні свій добробут, ЕС доведеться упродовж наступного двадцятиріччя "імпортувати" десятки мільйонів ґастарбайтерів. Але чи готове до цього саме суспільство? Чи готові Франція та ФРН прийняти у себе ці мільйони людей? Тут доволі підстав для роздумів і лівим, і правим.

Та й саме розмежування на "правих" чи "лівих" доволі умовне. Я схильний радше вести мову про "консервативне" та "радикальне" крило як суспільства, так і політикуму, а також т.зв. ліберально-прогресивний центр, що відображає суспільний status quo. Суспільство, для того, щоб залишатися ефективним, повинно водночас виконувати дві функції - оберігати себе, свою ідентичність у всіх її вимірах, а водночас ефективно оновлюватися, аби встигати за суспільним і технологічним поступом та безперервним процесом звільнення людини у дедалі нових сферах - у сфері прав жінок (фемінізм), у сфері екологічних прав людини (нові зелені), прав сексуальних, релігійних, національних меншин. Ці дві функції у суспільстві абсолютно потрібні.

А відтак потрібні і два політичні нурти: "консервативний" та "радикальний", "правий" та "лівий". В ідеалі вони покликані урівноважувати суспільство. Рятувати від надмірного "консерватизму", який породжував би заскорузлість та ксенофобію (на кшталт нацистського проекту), а водночас від "гіперрадикалізму", вкрай деструктивного, вагітного небезпечними соціальними експериментами на кшталт камбоджийського.

Та ми живемо у постмодерну, принаймні посткласичну епоху, коли все перемішалося - ліве з правим, праве з лівим. "Нові ліві" перейняли у класичних "правих" ірраціоналізм, реґіоналізм, екологічний культ природи, натомість "нові праві" перейняли у "класичних лівих" віру в науку, прогрес і техніку. Час на Сході розгортається не синхронно із Заходом. Інколи цей час іде колом, що призводить до парадоксів.

У Росії ідеологічний розгардіяш призвів до повної втрати орієнтирів, що є лівим і що є правим. З одного боку, по суті консервативні партії (вони, в силу історичної традиції, називаються у сучасній Росії, як не парадоксально, лівими, комуністичними), а з іншого - партії, що змінюють, модернізують і визволяють суспільство (які в силу історичних обставин називаються правими). І чи не єдиний, хто точно визначає своє місце у політичному спектрі Росії, - націонал-більшовик Александр Дуґін, котрий окреслює і націоналізм, і більшовизм як явища для сучасної Росії консервативні.

Подібна ситуація і в нинішній Україні. Консерватори-комуністи є лівими, а ліберали, феміністи, екологісти-зелені - правими, що парадоксально. Натомість до традиційно правих зараховують себе політичні спадкоємці ОУН, котрі є практично соціалістами за своєю соціальною доктриною.

З правим крилом в Україні - великі проблеми. Воно не тільки по суті марґіналізоване, але й ніяк не може виробити власної ідеологічної платформи, усвідомити, що ж воно прагне зберегти, законсервувати, а тому й не здатне зробити свої погляди цікавими та привабливими для українського суспільства. Не останньою причиною цього є і марґіналізованість самого українського суспільства, яке в своїй більшості складається з людей, котрі втратили ідентичність, глибоко дезорієнтовані і деморалізовані. Що їм зберігати - свою постколоніальну марґінальність? Тому правий рух майже не має соціальної бази. Зрештою - як і лівий.

А отже, ми рухаємося із "марґінального нізвідки" (у національному, соціальному ... etc сенсі) у "марґінальне нікуди". Нам нічого оберігати (ні засміченої суржиком мови, ні знищеної вихорами століття соціальної структури) і нічого покращувати (бо надто убога стартова база), тому насправді ми ні ліві, ні праві, ми, як каже, Роман Кісь - марґінали.

Однак Україна є, якою б понівеченою вона не була. І надіюся, що з часом вона все ж опритомніє, нарешті побачить саму себе (вийде з Шевченкового сну, з якого її повинні були окрадену збудити). І тоді побачить, що є гірне й долішнє, ліве і праве. Ба більше, що вони потрібні.

Тарас Возняк