РЕДАКЦІЯ ЧИСЛА

Тарас Возняк (головний редактор)
Олесь Пограничний
Андрій Павлишин
Кость Бондаренко (куратор номера)
Вальтер Моссманн
Софія Онуфрів
Алла Татаренко
Михайло Москаль
Юрій Бабік
Андрій Кирчів

незалежний культурологічний часопис «Ї»
число 16 / 2000
ПРАВІ ТА ЕВРОПА

Число вийшло за участю Фонду Гайнріха Бьолля (Берлін)

ЗМІСТ
АВТОРИ ЧИСЛА
ПЕРЕСЛАТИ (PDF 1,7 Mb)

Колонка головного редактора

Останні півроку европейська громадськість не на жарт стривожена цілком очевидною тенденцією: на зміну соціал-демократичним урядам, які керували переважною більшістю країн Европи, приходять не те, що праві, а подекуди й ультраправі політики, які часто у масовій свідомості асоціюються із найтрагічнішою сторінкою европейської історії ХХ століття - феноменом німецького нацизму. Громадськість і преса б'є на сполох - не можна допустити ще одного повторення цієї европейської трагедії. Очевидно, що йдеться насамперед про ліберально-прогресивну і центристську пресу та громадськість. Однак, як на мене, підстави для тривоги є не лише у лівих чи центристів, але й у правого крила европейського політикуму. Ще одне повторення правого проекту у подібних формах може дорешти дискредитувати не тільки ультраправу, але й праву ідею загалом.

Водночас, не можна не зауважити, що права реакція у такому, здавалося б благополучному Европейському Союзі, значною мірою зрозуміла. Процес розширення ЕС, масова імміґрація - ледь не велике переселення народів, невпинна глобалізація та уніфікація ставлять під загрозу ідентичність европейців, загрожують економічними негараздами, зміною усталеного (справедливого чи несправедливого) розподілу не лише праці, але й рівня добробуту на европейщині, фруструють благополучних европейців, не дозволяючи дорешти насолоджуватися своїм "благоденствієм". Орди з Півдня та Сходу точать зуби на европейський "парадіз". Ба більше, щоб утримати принаймні на тому ж рівні свій добробут, ЕС доведеться упродовж наступного двадцятиріччя "імпортувати" десятки мільйонів ґастарбайтерів. Але чи готове до цього саме суспільство? Чи готові Франція та ФРН прийняти у себе ці мільйони людей? Тут доволі підстав для роздумів і лівим, і правим.

Та й саме розмежування на "правих" чи "лівих" доволі умовне. Я схильний радше вести мову про "консервативне" та "радикальне" крило як суспільства, так і політикуму, а також т.зв. ліберально-прогресивний центр, що відображає суспільний status quo. Суспільство, для того, щоб залишатися ефективним, повинно водночас виконувати дві функції - оберігати себе, свою ідентичність у всіх її вимірах, а водночас ефективно оновлюватися, аби встигати за суспільним і технологічним поступом та безперервним процесом звільнення людини у дедалі нових сферах - у сфері прав жінок (фемінізм), у сфері екологічних прав людини (нові зелені), прав сексуальних, релігійних, національних меншин. Ці дві функції у суспільстві абсолютно потрібні.

А відтак потрібні і два політичні нурти: "консервативний" та "радикальний", "правий" та "лівий". В ідеалі вони покликані урівноважувати суспільство. Рятувати від надмірного "консерватизму", який породжував би заскорузлість та ксенофобію (на кшталт нацистського проекту), а водночас від "гіперрадикалізму", вкрай деструктивного, вагітного небезпечними соціальними експериментами на кшталт камбоджийського.

Та ми живемо у постмодерну, принаймні посткласичну епоху, коли все перемішалося - ліве з правим, праве з лівим. "Нові ліві" перейняли у класичних "правих" ірраціоналізм, реґіоналізм, екологічний культ природи, натомість "нові праві" перейняли у "класичних лівих" віру в науку, прогрес і техніку. Час на Сході розгортається не синхронно із Заходом. Інколи цей час іде колом, що призводить до парадоксів.

У Росії ідеологічний розгардіяш призвів до повної втрати орієнтирів, що є лівим і що є правим. З одного боку, по суті консервативні партії (вони, в силу історичної традиції, називаються у сучасній Росії, як не парадоксально, лівими, комуністичними), а з іншого - партії, що змінюють, модернізують і визволяють суспільство (які в силу історичних обставин називаються правими). І чи не єдиний, хто точно визначає своє місце у політичному спектрі Росії, - націонал-більшовик Александр Дуґін, котрий окреслює і націоналізм, і більшовизм як явища для сучасної Росії консервативні.

Подібна ситуація і в нинішній Україні. Консерватори-комуністи є лівими, а ліберали, феміністи, екологісти-зелені - правими, що парадоксально. Натомість до традиційно правих зараховують себе політичні спадкоємці ОУН, котрі є практично соціалістами за своєю соціальною доктриною.

З правим крилом в Україні - великі проблеми. Воно не тільки по суті марґіналізоване, але й ніяк не може виробити власної ідеологічної платформи, усвідомити, що ж воно прагне зберегти, законсервувати, а тому й не здатне зробити свої погляди цікавими та привабливими для українського суспільства. Не останньою причиною цього є і марґіналізованість самого українського суспільства, яке в своїй більшості складається з людей, котрі втратили ідентичність, глибоко дезорієнтовані і деморалізовані. Що їм зберігати - свою постколоніальну марґінальність? Тому правий рух майже не має соціальної бази. Зрештою - як і лівий.

А отже, ми рухаємося із "марґінального нізвідки" (у національному, соціальному ... etc сенсі) у "марґінальне нікуди". Нам нічого оберігати (ні засміченої суржиком мови, ні знищеної вихорами століття соціальної структури) і нічого покращувати (бо надто убога стартова база), тому насправді ми ні ліві, ні праві, ми, як каже, Роман Кісь - марґінали.

Однак Україна є, якою б понівеченою вона не була. І надіюся, що з часом вона все ж опритомніє, нарешті побачить саму себе (вийде з Шевченкового сну, з якого її повинні були окрадену збудити). І тоді побачить, що є гірне й долішнє, ліве і праве. Ба більше, що вони потрібні.

Тарас Возняк

На головну сторінку | Зміст | Архів часопису | Пишіть нам