ч
|
Лешек КолаковськийГеноцид та ідеологія© Kolakowski L., 1978 Знищення євреїв можна обмірковувати з різних точок зору: як найкривавіший розділ неймовірної історії Ізраїлю, або як вияв націоналізму й тоталітаризму в ХХ столітті. Мої міркування стосуються останнього. Я не можу нічого цікавого оповісти про історію винищення євреїв, я також не схильний міркувати над її значенням для сучасного стану т.зв. “єврейського питання”, зокрема для становища держави Ізраїль. Ясна річ, я не ставлю під сумнів сенс цього різновиду рефлексії, навпаки: мені здається, що зараз ми маємо може останню нагоду, аби дискусія навколо подібних питань точилася, спираючись на спогади живих людей. Через десять або п’ятнадцять років світом керуватимуть особи, для котрих Друга Світова війна буде закритим розділом минулого. Зв’язок поміж подіями того часу й існуванням держави Ізраїль забудуть, а політичні рішення залежатимуть від волі уже цілком інших людей, які не були свідками чи жертвами жорстокости тих часів. При обговоренні теми, щодо якої важко залишитися незворушним, не завадить коротко представитись. Я не єврей, і не походжу з євреїв. Коли почалася війна, мені було дванадцять років, отож період гітлерівської окупації я пережив у Польщі. Я мешкав у різних місцевостях, в тому числі й у Варшаві. Пам’ятаю ліквідацію ґетто – я жив у середовищі поляків, котрі активно допомагали євреям і щодня ризикували життям, намагаючись врятувати з пекла тих небагатьох, кого можна було врятувати. Більшу частину цього періоду я мешкав разом із євреями, що ховалися від катів. Як відомо, близько шести мільйонів польських громадян стали жертвами геноциду: близько половини з-поміж них – польські євреї або поляки єврейського походження. І ті, кого я знав у ті часи, і я сам,– усі ми мали виразне відчуття спільноти із жертвами, отож визнаю, що наші спогади забарвлюють усі можливі аналізи тогочасних подій. *** Іноді ми замислюємося – що ж було разюче нового у знищенні европейських євреїв у часи Другої Світової війни. Геноцид не є винаходом ані ХХ століття, ані гітлерівців, за винятком удосконалення ними техніки убивства й транспортування людей на бойню. Не є новинкою також ідеологічний геноцид, себто масове винищення, узасаднене не тільки проголошуваною убивцями потребою життєвого простору чи багатств, але й розбудованою “філософією”, з якої випливає, що жертви заслуговують на нівечення задля метафізичних, історичних або моральних рацій. Наскільки мені відомо, масова різанина анатолійських вірмен під час Першої Світової війни не була підкріплена жодним ідеологічним обумовленням; те ж саме можна сказати про вирізування індіанців у Північній Америці. В історії европейського завоювання Південної Америки у XVI-XVII століттях можна іноді натрапити на своєрідне “філософське” обґрунтування: тоді вважали, що індіанець по суті не є людською істотою, обдарованою душею. Однак, на цю теорію покликалися не надто часто (її швидко відкинула Церква), а коли навіть користали з неї, то не задля того, аби знайти підстави для широкомасштабного убивства людей – щонайбільше вона провадила до висновку, що у моральних категоріях убивство індіанця є справою несуттєвою. В цілому виглядає так, що вирізування індіанців не мало ідеологічного характеру і що вбивці не засмічували собі голови конструюванням узасаднень власних вчинків. Ними керувала жадоба багатства та влади, вони усвідомлювали свій інтерес, і в ліпшому випадку цілковита культурна та релігійна відмінність жертв допомагала завойовникам долати стриманість, якщо вона коли у них і була. Те саме можна сказати про більшість жорстокостей, вчинених на усіх стадіях колонізації, незалежно від того, чи заслуговують вони на ймення “геноциду” (слово це, вочевидь, неможливо дефініювати із цілковитою довершеністю) [На тему дефініції див.: Dadrian V.N. A Typology of Genocide // International Review of Modern Sociology.– 1975.– No 2]. Гітлерівці також не можуть претендувати на титул винахідників ідеологічного геноциду. Ця категорія поширюється на масове винищення людей під час релігійних воєн минулого, без огляду на побічні мотиви, значно приземленіші, аніж помилкові погляди на милість чи Святу Трійцю. Різанина катарів на півдні Франції на початку XIII століття напевне заслуговує на те, щоб назвати її ідеологічним геноцидом. Але єретики, принаймні теоретично, мали змогу обирати: вони могли навернутися на правовірну доктрину, могли зректися своїх помилок і розкаятися. Євреї не мали такої можливости. Позаяк у гітлерівській доктрині єврейство було спадковою рисою, його не можна було позбутися. Євреї були невиліковно зіпсовані, а тому безумовно приречені. Із двох складових гітлерівської ідеології, істотних для наших міркувань, – вроджена вищість німців та іманентне невиліковне зло єврейства, – жоден не був, звичайно, новиною. Відомі різні спроби виводити цю ідеологію з німецького романтизму чи й з іще давніших періодів; у цьому контексті ми можемо покликатися на Томаса Манна і Лукача, а в Америці на Пітера В’єрка. Ще більше зусиль витрачено на аналіз історичної бази гітлеризму в економічних, соціальних та емоційних обставинах Німеччини після Першої Світової війни. Деякі автори, переважно колишні марксисти, в історіософських поясненнях просунулись так далеко, що схильні були вважати, наче гітлеризм не був усього лиш потворною випадковістю, а типовим виявом загальної тоталітарної тенденції, іншим дивоглядним прикладом якої став совєцький устрій, і що обидва ці устрої є провісниками нової політичної формації, яка хоча й жорстока та нелюдяна, однак є природним продуктом велетенських змін, що виникають внаслідок розвитку техніки. Такий зловісний діагноз можна знайти у творах Бруно Ріцці, Фредерика Поллока та Джеймса Барнгема. З цієї перспективи власне гітлерівська ідеологія мала невелике значення; позаяк у загальних рисах економічні й політичні елементи нового порядку були начебто визначені розвитком модерної техніки, ідеологічні форми устрою певної країни – комунізм в Росії чи гітлеризм у Німеччині – були грою випадку чи місцевих традицій; ідеологія не має інших функцій, поза інструментальною у мобілізації засобів для виконання завдань, які всупереч усій своїй складності були накинуті історією. Ці питання ми можемо поминути і погодитись із загальним припущенням, що немає, на щастя, жодних приневолюючих рацій, які б змушували нас погодитися із цими похмурими пророцтвами і вірити, що нездоланні історичні сили невблаганно провадять світ до тоталітарного порядку. Ми вправі визнати, що й справді деякі риси технологічних змін, схоже, сприяють такому розвиткові подій (віднесення дедалі більшої кількості важливих рішень до компетенції центральних осередків влади), але інші риси протидіють цьому (технологічна та економічна непутящість тоталітаризму), а стверджувати, наче ми знаємо, яким буде у ґлобальному масштабі результат конфлікту поміж цими двома протилежними тенденціями, немає сенсу. Проте, якими б переконливими не були тлумачення ідеї гітлеризму у категоріях економічної чи культурної історії, важко подолати відчуття, що в цій ідеології було щось демонічно нове і що її тимчасовий успіх був значною мірою особистим внеском самого Гітлера (і звичайно, Розенберґа). Не варто недооцінювати його творчості чи зводити її до звичайнісінького вияву вже наявних тенденцій, які допровадили до народження вождя в якості свого необхідного знаряддя. Не виключено, що мілітаризація німецької економіки була можливим розв’язанням проблем країни і що офіційна псевдорелігія, з її культом держави та імперськими мареннями, зродилася як допоміжний механізм. Однак у цій схемі недостатньо з’ясовано своєрідність гітлерівської ідеології. Можливо, природні схильності нашого розуму призводять до того, що ми неохоче визнаємо, що історичні події, які цілковито змінили хід історії, є наслідком випадку чи зовсім непередбачуваного збігу обставин, а не доступного розумуванню висліду історичної конечности. Навіть якщо ми погодимося із тим, що результати Першої Світової війни зробили Другу Світову війну надто ймовірною чи й цілком неминучою, то й тоді з цього аж ніяк не випливає фатальна конечність виникнення і перемоги гітлеризму, ані, зрештою, те, що Третій Райх таки програє війну. Гітлеризм був творінням людського розуму, а не якихось безособових історичних сил, і його доктрина не була випадковим та пасивним інструментом досягнення цілей, які сформувалися незалежно від неї з інших джерел. Якою б кепською інтелектуально та відразливою морально не була ця ідеологія, проте вона була реальністю, не лише під тим оглядом, що люди й справді її визнавали, але й тому, що вона фактично впливала на вчинки лідерів як незалежна змінна. Особливо це стосується проблеми антисемітизму. Історики неодноразово підкреслювали, що фізичне знищення євреїв на останній фазі війни було по суті шкідливим для воєнних зусиль німців, позаяк Endlosung [остаточне вирішення “єврейського питання” – Прим. перекл.] вимагало велетенської кількости транспортних засобів і блокувало залізничні лінії, вкрай потрібні військовим, а підневільна праця євреїв могла б використовуватися значно краще. Всупереч цьому операція винищення тривала й далі, з огляду на ідеологічні причини. Гітлерівський антисемітизм спирався не тільки на докладні звинувачення на адресу євреїв, як-от ті, що ми знаходимо у християнській традиції. Вина євреїв полягала насамперед у тому, що вони були євреями, і через те були приречені на винищення. Вони були втіленням зла і водночас його абстрактним символом; не тільки те, чого торкалося єврейство, ставало злом, але й навпаки: усяке зло видавалося похідним від єврейства; єврейською була плутократія, єврейськими були комунізм, лібералізм, пацифізм, аванґардне мистецтво і теорія відносности. Знищення євреїв було не лише засобом досягнення цілей, визначених незалежно від єврейського питання, воно було ціллю саме по собі, великим актом історичної справедливости та остаточною звитягою над злом. [У цьому контексті я хотів би звернути увагу на “Розмови з катом” Казимира Мочарського (1978); це найкращий портрет автентичного гітлерівця, котрий до останку залишився відданим своєму кредо; він був переконаний, що гітлерівці програли війну з тієї причини, що були надто добрими і недостатньо рішучими у викоріненні шкідливих тенденцій у Німеччині]. У цьому сенсі ми маємо справу щонайменше з ідеологічним геноцидом нового типу. Із твердження, що ця ідеологія була породженням божевільного чи параноїка, не випливає нічого; параноїчних держав чи масових рухів не існує, і гітлерівська доктрина, можливо й виняткова у неприховуваному варварстві, зовсім не була винятком з огляду на міру, якою вона була глумом для здорового глузду. Я хочу обміркувати таке питання: в чому полягає спадщина гітлерівської ідеології у сучасному світі, і який вплив на сучасні ідеологічні конфлікти можна віднести на рахунок націонал-соціалізму? Шукаючи відповіді на це запитання, я помину марґінальне явище сучасного гітлеризму в дослівному сенсі; незначні групи фанатиків, які тут і там користуються символами та фразеологією гітлерівської Німеччини, не заслуговують на особливу увагу. Якими б вони не були відразливими, ці угруповання не мають майбутнього і не відіграватимуть жодної ролі, хоча преса присвячує їм надміру багато уваги. Той факт, що вони тримаються за гітлерівські символи, є свідченням безнадійности їхнього становища. Тож я гадаю, що спадщину гітлеризму належить шукати не у безпосередніх чи навіть опосередкованих продовжувачів цієї ідеології, а у процесі змін, які внаслідок падіння гітлеризму відбулися після війни у різного типу дискусіях та світоглядних сутичках. Дивоглядною рисою гітлеризму була його відвертість. Ця ідеологія тільки незначною мірою використовувала брехливий фасад. Гітлеризм галасливо повідомляв світ про свої цілі: побудова німецької наддержави, знищення євреїв та перетворення поляків і решту слов’ян у невільників після фізичного винищення їхніх освічених верств та ліквідації у такий спосіб їхньої культури. Програма ця здійснювалася, а її виконавці з армії, СС, поліції та партії зовсім не потребували того, що ми називаємо “фальшивою свідомістю”: вони чинили те, що їм наказувала ідеологія, без огляду на те, наскільки абсурдним могло бути її обґрунтування в расовій теорії. Хоча “Mein Kampf” [“Моя боротьба”, програмна книга А.Гітлера – Прим. перекл.] чи інші репрезентативні ідеологічні документи не домагалися експліцитно фізичного винищення євреїв, висновки, як відомо, були аж надто очевидними. У “Mein Kampf” Гітлер “відверто” стверджує, що євреї – це дияволи, вампіри, небезпечна зараза, паразити, невиправні вороги роду людського, які ненавидять усяку культуру, намагаються знищити усе, що величне й гарне, і що “єврейський інстинкт панування над світом зникне тільки разом з євреями”. [Hitler A. Mein Kampf (англ. перекл.).- London, 1939.- P. 539]. У промові, виголошеній за кілька місяців до початку війни в Райхстазі (30 січня 1939 р.) Гітлер сказав, що коли євреям вдасться спровокувати війну, її результатом буде знищення єврейського народу. Ці висловлювання були цілком однозначними, але люди тільки набагато пізніше почали запитувати себе, чому до цих обіцянок не поставилися серйозно в той час, чи навіть тоді, коли бойня була вже в розпалі, а повідомленням польського підпілля Захід просто не вірив. Наслідок був таким, що в західних країнах, всупереч доступній інформації, до кінця війни мало хто знав про те, що ж насправді діялося під гітлерівською окупацією. Значення цієї сторони гітлеризму виразно виявляється, коли ми порівнюємо його, як це нераз чинилося, з іншою ідеологією тоталітарної держави, а саме – з комунізмом сталінського періоду. Хоча подібні аналогії часто переконливі, однак відмінності аж ніяк не другорядні чи неістотні: на противагу до націонал-соціалізму сталінізм був суцільним великим фасадом. Він з чималим успіхом користувався різними ідеологічними знаряддями, які належать до арсеналу соціалістичної, гуманістичної, інтернаціоналістської та універсалістської традицій. Сталінізм ніколи не проголошував агресії, а лише визволення від пригноблення; він ніколи не ґлорифікував держави як самоцінної вартости, а тільки підкреслював необхідність зміцнення держави як конечного знаряддя знищення ворогів свободи і обіцяв згідно з марксистською доктриною ліквідувати державу в досконалому світі комунізму. Він проголошував рівність, демократію, самовизначення для усіх націй, братерство й мир. В обох випадках – сталінізму й гітлеризму – присутність чи брак могутнього ідеологічного фасаду спричинилися напевне рівною мірою як до слабкості, так і до сили обидвох цих систем. Той факт, що сталінізм виставляв себе законним спадкоємцем соціалістичних мрій та вартостей, втіленням давнього революційного гуманізму, був либонь його сильною стороною. Завдяки спритним маніпуляціям словами сталінізм зумів – навіть на вершині утисків і терору – привабити значну кількість інтелектуалів і в такий спосіб поширити свій вплив в усьому світі. Факт, що тисячі видатних мислителів на довший чи коротший час стали жертвами сталіністських ілюзій і з найкращих спонукань приєдналися до комуністичної справи, не можна просто поминути меланхолійним зауваженням на тему людської наївності; він заслуговує на увагу як найдивовижніший приклад сили ідеології у нашому столітті. Та ж сила, однак, породжувала загрози, які в належний час давалися взнаки. Ті, хто серйозно поставився до сталіністського фасаду, – а таких було чимало, – і засвоїв уміння дивитися на усі події та факти крізь окуляри ідеології, навіть тоді, коли вони абсолютно суперечили вербальним претензіям системи, у такий спосіб пов’язуючи жахіття сталінізму із своїм іменем, рано чи пізно піддавалися самостійній силі власних переконань, аби врешті сконфронтувати доктрину та дійсність. Раз у раз фасад відокремлювався в людському мисленні від дійсності, розпочинав наче самостійне життя і обертався проти дійсності. Раз у раз комуністи вдавалися до комуністичної фразеології, нападаючи на комуністичний устрій. Тому можна сказати, що ідеологія, хоча й брехлива, містила зародки автодеструкції, іншими словами, комунізм, завдяки своїм внутрішнім суперечностям був здатний продукувати власних критиків. Інакше у випадку гітлеризму. Велика міра збіжности поміж дійсними та проголошуваними цілями з одного боку спричинилася до його сили, з іншого – послабила його; так, принаймні, виглядає з позиції сьогодення. Відверто людиновбивча ідеологія не дозволила гітлеризму стати серйозним інтелектуальним рухом або створити бодай якісь вартості в культурі. Щоправда, опір інтелектуалів гітлеризмові був у Німеччині дивовижно малим, але так само мізерною була їхня участь у розбудові нової культури. На противагу комунізмові, який упродовж певного часу був доволі плідним у різних галузях культури, націонал-соціалізм виявив цілковиту яловість; він був виявом чистого вандалізму в культурі; до літератури, мистецтва й філософії націонал-соціалізм вносив лише спустошення, не залишаючи після себе нічого, окрім свідчень занепаду людської думки. Націонал-соціалізмові вдалося привабити тільки небагатьох видатних інтелектуалів, а найвідоміший з-поміж них, Мартин Гайдеґґер, був послідовником цієї ідеології упродовж неповного року; це важко порівняти з ідеологічною пружністю комунізму. Характеріологічні критерії, згідно з якими гітлеризм добирав собі кадри, відрізнялися від тих, до яких вдавався комунізм у період, коли він був живою вірою. Єдині цноти, які здатний був розвинути націонал-соціалізм, і які були для нього привабливими, мали військовий характер: Blut und Ehre [кров і честь – Прим. перекл.]. З іншого боку, духовне убозтво та відносний брак фальшивого фасаду не були позбавлені певної користи. Це запобігало, за винятком кількох епізодів у початковій фазі, ідеологічним розламам у лоні націонал-соціалізму; ця ідеологія практично не мала єретиків і не була здатна підсичувати зародки власного ідеологічного розпаду. Падіння гітлеризму та майже всезагальний осуд його в усьому світі причинилися, як мені видається, до істотних змін в ідеологічних формах післявоєнної політичної боротьби. До певної міри ми й досі зазнаємо наслідків тодішніх подій, які поміж іншим також змінили спосіб постановки “єврейського питання” й артикулювання антисемітизму. Гадаю, що така заувага тверезомисляча, хоча визнаю, що це важко довести, подібно як і у всіх інших випадках, коли ми намагаємося вловити значення й причини суспільних явищ великого масштабу. Можна стверджувати, що расова й національна ненависть існує сьогодні на всіх континентах, вона сильніша та грізніша, аніж перед Другою Світовою війною, й антисемітизмові аж ніяк не загрожує занепад. Те ж саме можна сказати й про культ і потребу “міцної держави”. Це відбувається, напевно, зовсім не через тривалий вплив гітлерівської ідеології; навпаки, ця ідеологія, а радше факт її банкрутства, змінив форму вислову подібної ненависти та прагнень. Загальне посилення націоналізму та особливої державної його форми зумовлене, вочевидь, низкою причин; з одного боку, ми маємо справу із гігантським зростанням економічної ролі держави в різних політичних устроях, з іншого боку – з виникненням численних нових держав, позбавлених традиції, а також вкрай неоднорідних з етнічного та культурного огляду. Поряд з націоналізмами виразних етнічних груп, які утверджують своє право на побудову власних держав, ми спостерігаємо явище націоналізму без нації або націоналізму, концентрованого навколо поліетнічної держави. Варто, однак, зауважити, що національні рухи та політичні організми, в тому числі й ті, які визнають свою приналежність до “націоналізму”, зазвичай не формулюють своїх вимог і прагнень у категоріях права нації на домінування над іншими, природної вищости, життєвого простору і т.ін. Не лише усі національні прагнення висловлюються у категоріях безумовного права на самовизначення або ж права на повернення у володіння втрачених у минулому територій, ба більше, речники подібних поглядів старанно уникають самої ідеї боротьби з іншою нацією. Муссоліні та Гітлер не відмовлялися оприлюднювати свої імперіалістичні цілі: вони ладні були визнати, що провадять політику завоювань, до чого були покликані й уповноважені на підставі чи то природної вищости власних народів, чи то історичних прав. Сьогодні таке трапляється вкрай рідко. Націоналістичні ідеології, які виразно засуджують концепцію прав людини, уславлюють війну як школу найвищих людських вартостей, проголошують нерівність людей, покликаються на інстинкт на противагу Розумові та глузують з ідей справедливости, є марґінальними явищами політичного життя (Мао Цзедун був винятком, однозначно відкидаючи доктрину прав людини). Расова й національна ненависть, імперські прагнення, тоталітарні режими й рухи розквітають під маскою гуманітарних, пацифістських та інтернаціоналістських гасел. Ідей національного суверенітету, поступу й справедливості виявилося достатньо для обґрунтування розмаїтих внутрішніх репресій, а також експансіоністської політики, а стосується це подій післявоєнної історії, котрі вмотивовано можна назвати геноцидом (скажімо, різанина комуністів у Індонезії чи недавні масові убивства у Камбоджі). Усе це рівною мірою стосується антисемітизму. Форми його вияву значно змінилися після страхіть гітлеризму. Недвозначно антиєврейські ультраправі рухи, хоча й існують, але вони дуже слабкі та оселені на марґінесі політичного життя; поняття антисіонізму цілком достатньо, аби поглинути більшість традиційного антисемітизму. Думка, що всі, хто протистоїть сіонізмові, є антисемітами, була б очевидною неправдою: його в числі інших поборюють також і деякі євреї, керуючись політичними або релігійними переконаннями. Поміж ними є соціалісти старої школи, котрі принципово відкидають усі політичні ідеї та рухи, засновані на національних почуттях, а також ті побожні євреї, котрі вірять, що юдаїзм є принципово релігійною, а не політичною ідеєю. Проте, наскільки хибне твердження, що всі антисіоністи є антисемітами, настільки, з іншого боку, правильно, що майже всі антисеміти називають себе антисіоністами, а ті, хто називає себе ворогами євреїв як таких або відверто закликає до знищення євреїв, трапляються незмірно рідко. Описане тут явище викликало ерозію, зумовлену в числі інших також і різноманітними чинниками, успадкованими від довоєнних укладів та поділів. Перед війною сіонізм у Европі найзатятіше поборювала частина єврейського соціалістичного руху, а в багатьох країнах антисеміти радше підтримували еміґрацію євреїв, котрих вони прагнули позбутися. Сьогодні антисемітизм знайшов зручний вихід у формі антисіонізму, прийнятого на Заході як у середовищі комуністів, так і різноманітних лівацьких сект. Саме тому значна частина антисемітської традиції опинилася на боці рухів, які зараховують себе до лівих (це не означає, що всі ліві антисіоністи є антисемітами, але, виглядає так, що бути сьогодні антисемітом, але називати себе антисіоністом – це поважний шанс опинитися на боці поступу, свободи, рівности та всезагального щастя людства). Інспірований урядами антисемітизм – ясна річ, під виглядом антисіонізму, хоча й вкрай незарадно замаскований – локально з’явився у післявоєнний період в европейських комуністичних країнах: у Совєцькому Союзі, Польщі, Чехословаччині та Румунії. У Совєцькому Союзі він був особливо злісним, що допровадило до особливого становища, коли бути євреєм обов’язково та заборонено водночас. Обов’язково у тому сенсі, що коли хто мав єврейських предків, то не має права називатися росіянином чи українцем, а поліцейська влада у рубриці “національність” у внутрішньому пашпорті записує “єврей”, не зважаючи на те, чи хоче цього людина, чи ні; а заборонено через те, що євреї не мають права культивувати свою окрему культурну традицію навіть у тих убогих формах, в яких це дозволено іншим національностям. У Польщі офіційний совєцький антисемітизм останнього періоду правління Сталіна (кампанія супроти т.зв. “космополітів”) не набув значного розмаху. Лише у бурхливі 1956-57 роки деякі фракції правлячої партії почали вдаватися до антисемітських гасел задля власних цілей; велика антисемітська кампанія була започаткована владою лише у 1967 році, після шестиденної війни на Близькому Сході, позаяк була попередньо пов’язана із конфліктом партійних клік, що боролися за владу. Зважаючи на інтенсивність та всеохопність довготривалої антисемітської пропаганди, наслідки її мали б радше розчарувати організаторів, хоча, певна річ, отрута не була такою уже нешкідливою. В сумі можна сказати, що ідеологічні ефекти знищення европейських євреїв у роки Другої Світової війни були відмінними у комуністичних країнах Східної Европи і на Заході. У Польщі, де під час війни відбулася значна частина різанини, про винищення євреїв говориться в такий спосіб, щоб применшити або цілковито оминути особливий характер того, що їх спіткало. Інакше було у перші післявоєнні роки: тоді знищення євреїв обговорювали та описували у численних мемуарах, романах, книгах і кінофільмах. Однак за останні роки офіційна пропаганда, яка не заощаджує зусиль, аби підтримати пам’ять про жорстокості гітлеризму, підкреслює загальний характер геноциду і – за винятком певних випадків, продиктованих політичними мотивами, – уникає нагадувань про різанину євреїв як окремий та винятковий розділ історії. Такий самий принцип значно послідовніше застосовують у Совєцькому Союзі, де про страхіття війни говорять, цілковито оминаючи особливу долю євреїв. Загальна тенденція пропаганди полягає у тому, щоб люди забули про виняткове місце євреїв у гітлерівській політиці геноциду. Звичайно, це правда, що мільйони поляків та росіян стали жертвами геноциду, але правда також і те, що випадок євреїв був особливим. Цілеспрямоване оминання їхньої долі є одним з численних прикладів фальшування історії останньої війни в офіційній комуністичній версії. Тим часом популярний антисемітизм у Совєцькому Союзі, безперервно інспірований та зміцнюваний засобами державної пропаганди, виявляє риси, помітні у традиційних антисемітських забобонах, починаючи від часів зруйнування другого храму. Суспільство іноді мстить партійним лідерам за їхній антисемітизм, звинувачуючи їх у тому, що вони самі євреї, та стверджуючи, наче комуністичний режим є по суті єврейським гнобленням російського народу. Ця тенденція до певної міри виявляється також у деяких дисидентських націоналістичних угрупованнях у Совєцькому Союзі, вона бринить у твердженнях, нібито більшовицька революція, властиво, була справою рук інородців – поляків, грузинів, латишів, але насамперед євреїв. У такий спосіб через нехіть суспільства до комуністичного устрою відроджуються давні зразки, відомі з історії соціалістичного антисемітизму (євреїв ототожнювали з банкірами, лихварями та капіталістами, перемішуючи соціалістичні ідеї із антисемітськими стереотипами); тим разом із єврейством ототожнюють комуністичну владу. Такий характерний некогерентний пошук національної цнотливости повторюється раз у раз. У Польщі під час антисемітської кампанії 1968 року євреїв звинувачували у спробах підриву польсько-совєцької дружби, а водночас скидали на них відповідальність за жорстокості сталінізму. Постає питання: як належить оцінювати оту цілеспрямовану конфузію, отой імпозантний розвиток орвеллівської новомови та згадані зміни конвенцій в ідеологічних сутичках? Чи расистські й шовіністичні тенденції в упакуванні універсалістської, гуманістичної та пацифістської фразеології становлять більшу/меншу загрозу? Чи політичні гасла, свідомо обмірковані так, аби розпалювати расову й національну ненависть, зокрема антисемітизм, більшою/меншою мірою небезпечні, коли трансформувалися саме у такий спосіб? Наше запитання можна також сформулювати в узагальненій формі: Чи в сумі стало гірше/краще, коли ненависть стали називати любов’ю, неволю — свободою, гніт — рівністю і т.п.? Відповідь неочевидна. З одного боку, може видатись, що расизм і антисемітизм, коли вони виявляються при повному світлі, як в гітлерівському русі, менш стійкі, аніж в тих випадках, коли їхні форми виразу важковловлювані та прикрашені гуманістичними оздобами. Однак на цю справу можна подивитися і з іншого боку. Потужніший заряд брехні в ідеологічних формулах назагал демонструє більшу повагу до цих універсалістичних вартостей і в такий спосіб свідчить про зріст їх визнання. Якщо більш-менш подібні до націонал-соціалізму рухи майже не користуються тією ж ідеологією, це свідчить про те, що гітлеризм програв не тільки у військовому сенсі. Тому також не цілком зрозуміло, яку практичну і корисну мораль можна виснувати із разючого досвіду гітлеризму через 40 років і в чому сьогодні полягає сенс гасла “більше ніколи”, яке лунало в усій Европі після падіння Третього Райху. Зваживши на бурхливий розвиток політичної мімікрії та пам’ятаючи тривіальну істину, що історія ніколи не повторюється, проблема розпізнання політичних та ідеологічних явищ, які приховують у собі небезпеки, подібні до гітлеризму, мусить бути спірною. Слово “фашист” стало позбавленою змісту інвективою: кого тільки не називали “фашистом” політичні суперники? Таким чином, висновок з уроку, який випливає з винищення євреїв, не легко сформулювати, хоча на перший погляд це виглядає доволі простою справою. Чи повинні ми остерігатися людей, котрі носять свастики та відправляють культ Гітлера? Вони – всього лиш жалюгідні рештки минулого. Чи повинні ми бути чутливими до антисемітизму? Проте антисемітизм у чистому вигляді – явище марґінальне, у переважній більшості випадків антисіонізм прикриває його маскою пристойности, а вважати К’ю Клакс Клен великою загрозою для людства – безперечне перебільшення. Чи може, варто звертати більше уваги на небезпеку націоналізму? Однак усі ми – залежно від наших політичних орієнтацій – маємо симпатії до певних національних рухів і нехтуємо іншими. В усьому світі ідеології та партії, що називають себе “лівими”, підтримують усі націоналістичні рухи, називаючи їх “прогресивними”, в тому числі й найбільш крайні, якщо у міжнародному укладі сил вони випадково діють на шкоду Сполученим Штатам, Західній Европі чи Ізраїлю. В такому випадку ми не можемо виснувати з історії гітлеризму надто багато ясних і практичних уроків, за винятком загального визнання вартости демократії та прав людини; але для цієї мети, окрім гітлеризму, маємо занадто багато прикладів з новітньої історії. Третій Райх був добірним зразком ідеологічної держави, тобто держави, що в принципі керувалася єдиним світоглядом, істинність якого була ґарантована мудрістю тих, хто перебував у привілейованій пізнавальній ситуації. З точки зору власної доктрини нацистські філософи мали цілковиту рацію, зосередивши свої атаки на Декарті та скептичній традиції. [Див.: Tyrowicz St. Swiatlo wiedzy deprawowanej: Idee niemieckiej socjologii filozofii 1933-1945,- Poznan, 1970]. Прецінь вони хотіли знищити віру у загальні норми пізнання і загальний характер істини. Гітлеризм мав власну, хоча й примітивну, “епістемологію”. Вона, власне, спиралася на ліквідацію загальних критеріїв істини та на переконання, що деякі верстви людства – а саме вища раса та її провідники – мали глибше бачення дійсности, якого не могли підважити жодні арґументи, засновані на загальновживаних логічних критеріях. Очевидно, що претензії на абсолютне знання, носіями якого є краща частина людства, знання, стійкого до випробування загальними критеріями раціональности, є найкращим приписом на деспотизм і можуть послужити обґрунтуванням будь-чого, незважаючи на те, чи згадана привілейована частина людства буде окреслена в расових, політичних, релігійних, а чи класових категоріях. А шок, який викликав гітлеризм у західному світі, був спричинений не стільки висуненням таких претензій – вони не містили нічого надзвичайного – скільки послідовністю, з якою вони були втілені у життя в самому серці Европи, в країні, котра з огляду на свої технічні, наукові й культурні досягнення вважалася форпостом цивілізації. Роками історики та письменники ставили перед собою запитання: як трапилося, що такі люди як Гіммлер чи Айхман виросли у тій самій культурній атмосфері, що й Томас Манн і Ейнштейн? Іншими словами, шок був наслідком не лише жорстокости гітлеризму, але й зокрема того, що діяв він у рамках тієї ж цивілізації, до якої усі ми належимо, що могло б свідчити про якусь принципову патологію біля самих її основ. Марксисти твердили, що гітлеризм був природним і неминучим витвором капіталізму, однак їхні арґументи були кепськими як перед лицем визволеної потуги сталінізму, так і того факту, що демократичні інститути вкрай міцно і виразно пов’язані із ринковою економікою. Католики, в свою чергу, перекладали відповідальність насамперед на атеїзм філософії націонал-соціалізму і переконували, що забуття Бога не могло скінчитися нічим іншим. Проте цей арґумент також не був надто переконливим з огляду на те, що позитивна кореляція поміж релігійним запалом цього суспільства і пануючою в ньому повагою до демократичних вартостей аж ніяк не є добре доведеним соціологічним фактом. Сказане можна обережно сформулювати наступним чином: коли б так було, то деякі теократії минулого чи сучасні традиційні мусульманські держави мали б бути зразками демократії. Однак католицькі критики мали рацію, коли підкреслювали, що культ нації, держави чи національної держави як найвищої та абсолютної вартости містить значний тоталітарний потенціал, і у випадку послідовного дотримання цей потенціал постачає обґрунтування для усіх можливих форм насильства над правами людини, включно з геноцидом, коли треба. Багатьом видатним німцям – Геґелеві, Фіхте чи Лютерові – іноді приписують духовне батьківство НСДАП. Лукач, схоже, гадав (у “Die Zerstorung der Vernuft”), що уся німецька філософія, починаючи від Шеллінґа, за єдиним винятком марксизму, була наче телеологічно керована імпульсом торування шляху для Гітлера. Однак у реконструкції таких родоводів є щось штучне. Безперечно, жодна ідеологія, а вже тим більше жодна ідеологія з універсальними претензіями, не ґарантована від можливости, що її використають як знаряддя пригноблення й поневолення. Це стосується усіх релігійних систем, соціалістичних та анархістських ідей, національних доктрин і всілякого роду шляхетних утопій. Напевне одні ідеології краще надаються для цієї мети, а інші – гірше: гітлеризм під цим оглядом був виразним винятком; але якщо судити про розмаїті світогляди лише на підставі їх формального змісту, то може скластися враження, що мало які з них надаються до виправдання утисків так погано, як християнство, тим не менше ним також послуговувалися, коли виникала потреба. Зло може опанувати будь-яку ідеологію, навіть найкраще обмірковану, і перетворити її у своє знаряддя. За винятком цноти толерантности, властиво, не існує вартостей, які в силу внутрішньої природи здатні протистояти застосовуванню їх на службі злу, а сама цнота толерантности неодноразово зазнавала нападок з тієї рації, начебто вона боронить зло й брехню від знищення, а отже ударемнює власні інтенції. Ми знаємо, що це питання залишається предметом безупинної дискусії: чи повинна толерантність поширюватися на расистські й тоталітарні рухи? Про стратегію, покликану захищати демократичні вартості, задля того, аби вчинити її оптимальною, ми можемо мислити тільки подібним чином, позаяк абсолютної стратегії, тобто такої, застосування якої не вимагає жодних втрат, у цьому випадку не існує, як, зрештою, й у всіх інших випадках. Придушення та заборона нетолерантних ідей і рухів во ім’я толерантности розминається з метою, так само як розминається із метою утримання від подібних заборон, а це просто означає, що допоки існують рухи, які поборюють толерантність, до того часу саме їх існування унеможливлює стан досконалої толерантности, що видається тавтологічною істиною. Демократичний устрій, котрий користується широкою підтримкою та функціонує назагал успішно, може вистояти, незважаючи на те, що дає свободу вислову заснованим на нетолерантності рухам, незважаючи на величезну їх відразливість; натомість думка, що варто придушити свободу слова задля того, аби залишити її у недоторканому стані, легко може трансформуватися у більш загальну теорію, згідно з якою ми мали б встановити тиранію, аби не допустити її встановлення. Фраза: “Ми станемо вільними тільки тоді, коли знищимо ворогів свободи” належить Адольфові Гітлеру. [The Speeches of Adolf Hitler (ed. N.M.Beynes). - London, 1942. - Vol. I. - P. 48]. Однак толерантне ставлення до тоталітарних рухів у демократичному суспільстві не означає нічого іншого, окрім толерантного ставлення; воно не постулює, принаймні не повинно постулювати, що державні інституції мають ставитись до цих рухів так само, як до ідей та рухів, котрі залишаються у межах демократичних принципів. Іншими словами, конституція, покликана захищати демократичні вартості, не може водночас – без самозаперечення – зберігати щодо них безсторонність, а це означає: вона не може трактувати ідеологію та діяльність, спрямовані на знищення демократичних вартостей, нарівні з усіма іншими. Ясна річ, такий загальний принцип легше сформулювати, аніж застосувати на практиці без загрози надуживань. Прецінь, демократія просто відмовляється від самозахисту, коли її вороги оточені такою ж повагою, як і її захисники. Однак, коли расистські чи тоталітарні рухи стають настільки сильними, що їм під силу знищити легальні структури демократичного суспільства, то це не означає, що демократичні принципи знецінились чи їм бракує послідовности. Це доводить тільки те, що або демократія виявилася нездатною мобілізувати засоби, необхідні для власного захисту, або значні маси людей воліли за певних обставин відмовитися від демократичних принципів, незважаючи на те, наскільки ілюзорними могли виявитися їхні очікування. Як можна дефініювати обставини подібного типу, себто, які передумови роблять ймовірним перехід до тоталітарних і тиранічних устроїв – ось ключове у цьому контексті запитання, а водночас одна з найістотніших проблем сучасного світу. Ці передумови можна легко описати на підставі наявного досвіду, але їх, схоже, не можна артикулювати у загальній теорії, яка мала би прогностичну вартість, зважаючи на роль випадковости та розмаїття кількісно неокреслених сил, що беруть участь у грі. Причину того, чому уже встановлений демократичний устрій гине, ми не пояснимо, постійно покликаючись на одну з економічних, культурних чи політичних причин. Це не є результатом застосування самих лише пропагандистських технік, всупереч міркуванням Олдоса Гакслі, котрий гадав, що успіхи гітлерівців доводять, наче за допомогою спритної індоктринації ми будь-кого з людей можемо схилити до віри у будь-що, хоча б і в найбільші абсурди. Ця безрадісна точка зору видається мені малоймовірною і значно перебільшеною. Пропагандистський геній Гітлера небагато осягнув би, коли б не апелював до всезагального почуття кривди. Справді, значно легше вдається мобілізувати ненависть, аніж толерантність, а майстерність політичної індоктринації полягає у доброму викритті єдиного і легко впізнаваного предмету ненависти, як це було з євреями у Німеччині. Тоталітаризм є можливим розв’язком для суспільства, яке перебуває у стані глибокої кризи, суспільства, охопленого розпачем. Жодна прогностична теорія не в стані визначити, якої миті певне суспільство обере саме такий розв’язок. Цей розв’язок найгірший з усіх можливих не лише через страхіття й страждання, які він тягне за собою, але й тому, що ризиковано зменшує коло можливих подальших розв’язків і зводить до мінімуму здатність суспільства пристосовуватися до нових умов. Шовінізм є свого роду “природною”, хоча й зовсім не обов’язковою, принаймні сьогодні, ідеологічною формою тоталітаризму. Найкращий спосіб обґрунтувати систему, яка перетворює людських істот на державну власність, полягає в апеляції до національних вартостей; у давнину можна було чинити більш -менш те саме, апелюючи до слави Божої, але нині цей метод спрацьовує гірше; натомість узаконення тоталітарної системи, спираючись на ідею прогресу людства, виявилося значно менш вдалим. Безупинний і невблаганний процес трансформації комунізму в множину націонал-комунізмів, яких існує стільки, скільки керованих комуністами держав, вказує на зв’язок, про який йдеться. Цей зв’язок двосторонній, а це означає, що послідовний націоналізм і шовінізм мають величезний тоталітарний потенціал. Тієї миті, коли національні вартості проголошують найвищими, зникає можливість захищати права індивідуума у тому випадку, коли вони вступають у конфлікт, або коли тільки виникає враження, що вони бодай трохи суперечать ідеалові сильної нації, а брехня й репресії не мають у цьому ідеалі жодних меж. Гітлеризм був імпонуюче послідовним прикладом піднесення національних вартостей до ранґи джерела та міри усіх інших. Такий висновок може видатись тривіальним, хоча, не виключено, що він виглядатиме менш тривіально, якщо ми поставимося до нього серйозно. Ми не довідаємося з нього, на чию сторону повинні стати у конфліктах сучасности, але дізнаємося, до яких ідей, хоч як би їх не оздоблювали гуманістичною фразеологією, мусимо ставитись із найбільшою підозрою. Однаково важливі обидва аспекти історії винищення євреїв: і страждання жертв, і деморалізація катів. Напевне можна відшукати в минулому, чи в історії нашого століття паралелі інтенсивности зла; винятковим був спосіб його ідеологічного обґрунтування. Люди, які відкидають зміст цієї ідеології, не можуть уникнути запитання, яке виходить поза межі гітлерівської доктрини: якою мірою вони готові виправдовувати зло через будь-які ідеологічні вартості? Ті, хто гадає, що такі межі визначити неможливо, або ті, хто не погоджується їх окреслити, є – у властивому сенсі цього слова – духовними спадкоємцями Гітлера. Переклав українською Андрій Павлишин Написана англійською мовою доповідь на присвяченій Голокостові єврейської нації сесії, що відбулася в університеті Сіетла (Вашинґтон) у листопаді 1978 (у сорокову річницю “кришталевої ночі”). Опубліковано у матеріалах сесії. Польський переклад у Aneks 24-25/1978, німецький – у Merkur 3/1979. |
|||