ч
и
с
л
о

16

2000

Орест Семотюк

Майбутнє об’єднаної Европи – погляд німецьких “нових правих”

© Семотюк О., 2000

Правий екстремізм (радикалізм) останнім часом став темою, яку доволі інтенсивно експлуатують урядові кола та мас-медії Европи. При цьому основна увага зосереджується на партійно-політичних аспектах цієї проблеми.

Проте, ми вважаємо, що недостатньо брати до уваги лише згадані аспекти, необхідний також аналіз ідеології, адепти якої репрезентовані у загальноевропейському дискурсі про майбутнє континенту. Спробуймо поглянути на це майбутнє очима “нових правих” держави, яку прийнято вважати локомотивом об’єднаної Европи – Німеччини.

Ознайомившись із публіцистикою “нових правих”, ми насамперед упевнимося, що вічним її рефреном залишається небезпека перемоги “Універсального” над “індивідуальним”, страх перед “смертю культурної окремішности під нівелюючим впливом ринку”. Арґументи “нові праві” запозичують у працях М.Гайдеґґера і К.Шмітта, яких вважають своїми ідеологічними побратимами в европейській боротьбі проти “чужорідних сил (raumfremde Machte) ліберально-демократичного, асимілюючого Заходу і більшовицького революційного Сходу” [1].

Якщо переможуть “сили універсального”, то К.Шмітт пророкував “падіння у прірву абстрактної загальности” [2]. На особливу загрозу наражається “Німецький Райх у центрі Европи”, оскільки він мусить вести боротьбу на два фронти і захищати “святість народного життєвого порядку (Lebensordnung)”, причому ідеали асиміляції, плавильного казана імперій західної демократії, гостро протиставляються поняттю Райху (das Reich), який є уособленням самого народу та його окремішности.

Таке уявлення “нових правих” про Европу, що змушена вести війну на два фронти, не потребувало перегляду аж до моменту розвалу СРСР. Сьогоднішня ситуація в Европі зазвичай описується так: “Европа зійшла зі сцени світової політики у старечий дім світової історії, блискучі лаври колишньої слави зів’яли і потьмяніли. Століттями Европа називала себе центром світу, провідною силою, яка посилала своїх місіонерів, колонізаторів, торговців на всі континенти. Її культуру – від германо-европейських чоловічих штанів (sic!) до музики Ваґнера – наслідували усі” [3]. Емансипація країн Третього світу, зміцнення позицій Японії та Китаю, але передусім конференція в Ялті 1945 р., перетворили Европу на зневажену й переможену істоту, стверджують “нові праві”. “Перемога 1945 р. означала тріумф сил лібералізму й соціалізму. Тріумф святого альянсу американців і росіян не вирішив жодних проблем, а лише загострив їх. За кілька десятиліть вони перетворили світ у Авгієві стайні” [4].

Під загрозою старіння опинилася і сама “европейська раса” – “через зменшення народжуваности і приріст населення в інших країнах та наплив чужинців-гастарбайтерів і біженців, що не здатні інтеґруватися в наше суспільство, а комуністичні та американські впливи зумовлюють культурну дезорієнтацію европейців” [5]. Подібним чином висловився і П’єр Кребс, який іменує себе “адвокатом народної ідентичности та расової чистоти европеоїдів: “із втратою позицій Европи заходить зоря Старого Світу. Це означає культурний декаданс, трансцендентну безпритульність европейця, який став бездомним саме через втрату своєї ідентичности. ідентичність означає зв’язок (Bindung). Втрата цього зв’язку обертається тероризмом, аґресією, радикалізмом, негативізмом гарного колись мистецтва. Пікассо і Шенберг відобразили цей суспільний занепад як потвору, закорінену у втраті европейцями свого “я” [6].

Таким чином, у европейських міркуваннях “нових правих” простежується актуалізація тези одного з теоретиків мистецтва, Седльмайєра, про “втрату середини” (Verlust der Mitte) у трьох аспектах – “втрата екзистенційної середини індивіда” і як наслідок – нігілізм, екстремізм, розгубленість; ґлобальна втрата Европою позиції “центра світу” і втрата Німеччиною “центральної позиції в серці Европи” [7].

Що ж до питання, яке ставлять “нові праві”, про доцільність визнання правильности концепції Освальда Шпенґлера стосовно занепаду Европи, то воно радше риторичне. Нині тактикою їх є функціональний песимізм у діагностиці та войовничий оптимізм у терапії. До розвалу СРСР “нові праві” наголошували на тому, що “Европа повинна захистити себе від впливу двох блоків (СРСР і США)”, що “Европа повинна належати европейцям, Европа хоче сама керувати собою. і якщо вона схоче, то зможе стати світовою потугою” [8]. Проте за фасадом цієї концепції солідарности та співпраці усіх европейських держав ховається і задній двір, де мешкають неприкрашені ідеологеми. Саме тут можна отримати відповідь на питання, хто керуватиме колись “здатною захистити себе світовою потугою”.

Приміром, Г.Кальтенбруннер вважає необхідним відновити вісь Німеччина-Франція, вісь “держав-спадкоємиць гігантської імперії Карла Великого”. Цей союз – “єдина животворна клітина майбутньої світової потуги” [9]. Інші автори воліють бачити на чолі оновленої Европи саму лише Німеччину – нововідроджений Німецький Райх. На користь того, щоб віддати скипетр европейського відродження саме Німеччині (беручи до уваги тезу про “змову соціалізму і лібералізму”, які для “нових правих” є дітьми “юдео-християнського нездорового духу (Un-Geist)”), свідчить той факт, що лише Німеччина зберегла “істинно народне германське коріння европейської традиції, яка за своєю природою була антихристиянською. Тому тільки Німеччина володіє тією протиотрутою, яка зможе відвернути смерть світової цивілізації від нівелюючих впливів соціалізму та лібералізму”. “Сповнений хаосу модерн можна ліквідувати лише із німецької землі, з якої, як торочать до непритомности намісники наших переможців, ніколи більше не почнеться нова війна. Відроджений німецький дух повинен оздоровити Европу” [10]. Очевидно, що ре-германізація духу змушує відмовитися від “демократичної, нав’язаної переможцями ідеї створення ФРН”. У середовищах правих популярні такі гасла: “Прощавай, Захід!”, “Німеччина повинна порвати з Америкою!”, “Німеччина повинна переглянути свою історію!”, “Німеччина повинна очолити европейське відродження і пробудити животворні сили наших пращурів і звільнитися від ризикованої суспільної форми, базованої на споживанні, уніфікації та безпеці” [11].

Поділена німецька нація у розділеній Европі не могла виконати цієї функції. Тепер “нові праві” в Німеччині вважають, що Европі, яка орієнтуватиметься лише на Західну Европу, неминуче забракне історичної суті, реального підґрунтя, на якому її перспективи зможуть втілитися. Европейська політика в сенсі однобічного зв’язку лише із Заходом не має коріння, не має підстав. Коріння ці сягають поза межі об’єднаної Німеччини – у центральноевропейський простір, де знаходяться обидві німецькі (!) держави – Австрія і Чехословаччина, яких необхідно інтеґрувати у майбутній европейський порядок. Кайзерівські (цісарські) міста – Аахен, Прага, Відень, Берлін зможуть відновити свою історичну місію. “Священна Римська імперія німецької нації”, або, як її називає Бернард Вільмс, “центральноевропейська федерація”, продовжує, на думку цього автора, “традицію імперії (райху) – політичної форми, яка стоїть понад націями і яку варто активізувати як спільне надбання европейців”. Якщо об’єднаній Німеччині вдасться втілити цю ідею, то, переконаний Вільмс, “ми зробимо Европі послугу, якої вона може від нас тільки сподіватися” [12].

Проте, цю майбутню Европу творитимуть не “копійчані душі”, не “політичні карлики з гіпертрофованого, засліпленого меркантилізмом ЕС”, а Німеччина, яка знову стане “внутрішньою імперією континенту”. Европа завдячуватиме своїм відродженням, вважають “нові праві”, лише оновленому Німецькому Райхові – “Німеччині філософії, музики, науки і мистецтва, Німеччині романтизму, Німеччині всемогутнього мистецтва Ваґнера”. Як колисці історичної долі Европи, Німеччині, як жодній іншій державі, повинна належати роль прискорювача об’єднання Европи в рамках імперії. Це творіння (імперія-райх) уможливить конфедерацію народів, спільною основою яких є етнос, культура та історія. “Ця Европа індогерманських народів відкине неопримітивні форми цивілізації індивідуалізм, і як моністична Европа Прометея, грецьких богів, Фауста поверне людину і природу до життя. Це наша Европа сміливого над-модерну (Uber-Moderne) і очищеної поганської пам’яті про наших пращурів. Національна ідея, вийшовши із німецької землі, стане ключовим елементом нового европейського порядку XXI століття – гетерогенного світу гомогенних народів” [13]. У такий спосіб будуть вирішені усі дотеперішні проблеми континенту, серед них і та, яка, за висловом Арміна Молєра, є підставою існування “нових правих”: “В принципі, для нас існує єдина проблема – як покласти край декадентським настроям, що охопили наш світ” [14].

1. Schmitt Carl. Volkerrechtliche Grossraumordnung mit Interventionsverbot fur raumfremde Machte.– Hildesheim, 1979.– S.206.

2. Schmitt Carl. Der Nomos der Erde im Volkerecht des Jus Publicum Europeum.– Berlin, 1989.– S.211.

3. Binding Peter. Widergewinnung der Identitaet. Europa zwischen Abdankung und Selbstfindung.– Tubingen, 1981.– S.53.

4. Sander Hans-Dietrich. Die Auflosung aller Dinge.– Munchen, 1988.– S.163.

5. Binding P. Wiedergewinnung...– S.36.

6. Krebs Pierre. Nation, Demokratie, Sozialismus.– Berlin, 1990.– S.37.

7. Ibid.– S.47.

8.Kaltenbrunner Gerd-Klaus.– Wehe den Machtlosen.– Freiburg, 1982.– S.20.

9. Ibid.– S.18.

10. Sander H.-D.: Die Auflosung...– S.167.

11. Willlms Bernard. Deutsches Nationalbewusstsein und Mitteleuropa // Criticon.– 102.– 1997.– S.165.

12. Ibid.– S.165.

13. Krebs Pierre. Eine Epoche in der Krise // Elemente.– 4/1990.– S.9 ff.

14. Mohler Armin. Vergangenheitsbewaltigung.– Krefeld.– 1981,– S.11.