Мануела ҐретковськаLatin Lover© Wydawnictwo W.A.B., 1998 Рік сплячки Хозе коштував шведській соціальній державі три мільйони крон. Десять тисяч щодня, вони сочились із кишень платників податків глюкозою та кров'ю, харчуючи омертвілий мозок двадцятидворічного мексиканця. Його дружина, Інґрід, підписала згоду на відключення апаратури. Сьогодні дві криві лінії на осцилографі, що відображали пульс і дихання пацієнта, розійдуться назавжди, стануть двома паралельними прямими, не залишаючи жодних шансів для повторного поєднання тіла й життя. Життя Хозе Тапаса мало б минути найзвичайнішим чином. Від народження до смерті. За єдиним сюжетом, тканим за традиційним мексиканським узором: честь, макабра, текіла. Він погано пам'ятав своє дитинство. Іноді Хозе здавалося, що через нього перенесла його на руках мати. Коли хлопчик підріс, то не любив сидіти вдома. Хозе бурлакував з хлопчаками на передмістях рідного Ель Пасо. У кам'яних руїнах індіанських будівель вони шукали скарбів. Хозе вкладав палець у вузькі щілини і поводив ним вздовж різьблених звивин: пазурі птахів, пащі здичавілих богів, котрі виїдають людські серця... Він щасливо досягав завершення орнаменту, звідки можна було повернутися на початок. Хозе вірив, що вміє читати астекські знаки. Проте він ще не вмів розшифровувати друкованих чи записаних на папері літер. Вони були занадто таємничі. Складаючи їх у слова, Хозе чув батьків голос: “Бе, Бе, як баран. Не Пе, Пе, як пацан!” Кам'яні знаки не мали однієї, важкої для запам'ятовування назви Ка або Те. Вони розповідали довгі, заплутані історії, щоразу інші. Вісімнадцятирічний Хозе здав екзамени на атестат зрілості й записався до столичного університету. Він обрав іспанську філологію. Не маючи якихось особливих талантів, він удосконалював те, чого навчився в дитинстві – читання. Після університету він повернувся би до провінції. Навчав би у гімназії, одружився б і слідом за батьком-учителем став би поважним hombre, котрий шанує пам'ять Емільяно Сапати, добрі напої та сієсту. Легко передбачуване майбутнє Хозе сплутало знайомство з Інґрід. Для неї кожен рік був виповнений сумлінним виконанням обов'язків дочки у заможній стокгольмській родині. В належний час Інґрід навчилася ходити, говорити, регулярно ковтати контрацептивні таблетки і керувати автомобілем. Гімназію вона закінчила із відзнакою. Подружжя, в яке Інґрід вплуталася студенткою, закінчилося розлученням. Відтоді вона не плутала сексу із сантиментами, уникаючи дальших матримоніальних помилок. Її кар'єра торговельного експерта нагадувала успіхи шведської економіки у вісімдесяті роки. Вона заламалася на початку 1990 року. Інґрід впала у депресію. Вона змушувала себе працювати, бувати на людях. На свята навідувалася до родичів. Різдво вони справляли по-християнськи, співаючи під ялинкою псалми. Влітку, у найкоротшу ніч року – Midsommar, вони, наче погани, витанцьовували навколо палі плодючості, увігнаної в землю навпроти літньої резиденції. Тієї літньої ночі, коли Сонце освітлює Землю з-понад горизонту, Інґрід вирвалася з вервечки танцюристок у білих сукнях і віночках. Вона сіла на землю, боса, і розплакалася, наче мала дівчинка. Лляну сукню поплямила подушена, соковита трава, вінок зсунувся на носа. Хтось подав їй склянку вина, інший нездарно намагався приголубити її. Йому не стало сили, і він упав, мурмочучи skol. Інґрід розлютилась. Чим було її тридцятивосьмирічне життя? Пусткою, облаштованою на зразок лялькового будиночка: шикарні меблі, автомобіль в гаражі, робота, де вона зустрічалась із такими ж натоптаними грошвою ляльками. Вона вирішила помандрувати. У туристичному бюро вихваляли екзотику й комфорт модних пляжів Акапулько. Інґрід сподівалася, що вітальність Півдня вилікує її від меланхолії. У Мексиці за мацаками жару повзали дивовижні тварини, які всмоктували тепло. Тропічна спека спливала прозорою магмою. Інґрід снувала поміж пляжем і готелем. Спека пощипувала їй оголені литки, обмацувала груди. Змазуючи кремом поморщену шкіру, Інґрід сподівалася, що її висушить сонце, на все свій час. Знудившись готельним меню для gringos, Інґрід пройшлася ресторанчиками, шукаючи справжніх мексиканських страв. Вона не надто переймалася зачепками місцевих вусанів. У закапелку вулички, яка збігала до океану, вона натрапила на шинок, єдиною оздобою якого було велетенське вікно. Люди за шибою поволі рухалися у банці варення з липкого простору. Перш ніж підійшов кельнер, Інґрід ретельно вивчила меню. Вона не хотіла chili con carne. Їй хотілося chili con sex. Гострий перчений секс, приправлений латиносько-кічуватими сантиментами, із симпатичним кельнером. Його зачесане назад волосся полискувало масною чорнотою. Шкіряні штани обтискали мужність. Його звали Хозе. Він навчався у Мехико-Ситі. До Акапулько приїхав, щоб попрацювати на канікулах. Він не наважився б запропонувати побачення цій білявій туристці. Його відлякувала виклична, екзотична врода. Подаючи вино, він намагався не бачити її розхилених уст. Вона притримала його за руку. – Зайди на дрінк до “Кабани”, о сьомій, – прошепотіла вона. – With pleasure, – притакнув він квапливо. Чоловіки біля шинквасу помітили її панібратський жест. – Ведеться на нього. – Цій дівці уже за тридцять. – Такі кращі за дівчат. Все вміють, всього уже спробували і хочуть ще. Вони дивилися на неї через вікно, облямоване гіпсовими кактусами. Було точнісінько так, як вона собі вимріяла. Після дрінка вони пішли нагору, до її кімнати. Хлопець пахнув сонцем і океаном. Голосна музика з дансингу і вино, яке вони цмулили із пляшки, перетворили їхні любовні торкання у хижий танець. Інґрід обняла його ногами, закинувши їх Хозе за шию. Вона безсило опадала на подушки, аби в наступному такті змінити темп. Хозе після кількох ковтків вина знову провадив. Його пружне тіло прошивало її оргазмами. Тієї ночі Інґрід захотілося дитини. “Мені 38 років. Ще рік, два, і може бути запізно, – лічила вона у темряві, поруч із сплячим Хозе. – Він – хлопець неземної краси. Оливкова шкіра, прямий ніс, білосніжні зуби, очі на півобличчя, і ця солодко-жорстока посмішка. Діти із мішаних родин здоровіші й гарніші. Хозе міг би перебратися до Швеції”. Поки що вона не думала про повернення. Інґрід залишилася на місяць. Хлопець закохався. Вона ніколи раніше не зазнавала такої чулості й божевільної манірності. Коли Інґрід сказала, що вона вагітна, Хозе укляк перед нею і плакав, виціловуючи їй живота. Він відвіз її до батьків. Ті не намовляли молодих залишитися у Мексиці. Якщо Хозе закінчить університет у Швеції та стане el profesor у Европі... – Його предки також походили з Европи – розповідав Інґрід батько Хозе. – Тому він здібний і високий. У його жилах тече кров іспанських ґрандів. Восени вони взяли у Стокгольмі шлюб. Родичі Інґрід поблажливо приглядалися до молодого південця. – Для Інґрід це добре, нарешті вона зважилася на дитину, – тішилися батьки. Через їхнє помешкання прокотилася справжня навала знайомих, котрі цікавилися її латиносом, який цокає каблуками по паркеті. Приятельки вдивлялися у нього з побожною хіттю. Сорокалітні, багаті жінки, вони мріяли про секс із невтомним коханцем. Хозе був для них чарівним і неприступним. Він кохав Інґрід... Вагітність вона переносила не найкраще. Спершу переймалася, чи все гаразд із дитиною. Пізніше її доймала печія, пухли ноги. Вона сердилася на Хозе за надто солодку каву, криво підсунуті під зболілі плечі подушки. Її нервувала його тупість. Після тримісячного курсу він так і не дав собі ради зі шведською мовою. Вони й далі розмовляли англійською. Інґрід гнівалася, повторюючи одні й ті ж найпростіші шведські слова. Хозе перетворював їх у неіснуючі в жодній мові, хоча дуже переконливо пов'язував їх у фрази. – Я твоя Снігова Королева, – сказала йому Інґрід на першій зимовій прогулянці у парку. Він запам'ятав: “Снігва Король-ва”. Діти качалися в кучугурах, з'їжджали з гірок на санчатах. “Так само із шведською вимовою – подумав Хозе. – Акцент важко спинається під гору і спихає слова, аби вони безладно роз'їхалися, поперевертавшись”. Навчання шведської було тортурою. Він не чув, де закінчуються речення, не розрізняв дивовижних голосних, які передражнювали а, у, е. “Коли ти у двадцять років потрапив на вершину своєї могутності, – це початок слабини, яку називають дорослістю”, – занотував Хозе у зошиті поміж віршами про кохання й самотність. У старому місті, у латиноському барі “Чиквіта”, він заприятелював із барменом, чилійським студентом-істориком. Клавдіо мешкав у Швеції віддавна і не мав ілюзій – Хозе, ти потрапив до раю білявих ангелів. Шалено багата країна, експериментальний майданчик майбутнього. Світом будуть керувати жінки, це починається власне тут. Вони намагаються посадити до в'язниці клієнтів повій. Невдовзі вже те, що ти чоловік, стане злочином. Нічого дивного, позаяк у їхній мові “людина” жіночого роду. А “смерть” – чоловічого. Культурний матріархат. Країна у кшталті провислого пеніса! Містичним пращуром цього народу був не богатир, а праматір Свея. Будь обережним, брате, – повчав Клавдіо, перекрикуючи сальсу. – Боротьба між політичними системами і влада чоловіків закінчуються... Хозе погодився на “спільні пологи”. Він буде поряд із нею, коли це так важливо... Інґрід не могла дорахуватися днів у очікуванні кінця муки. – Де той славетний материнський інстинкт, який так рекламують у підручниках для вагітних? – переймалася вона. – На все свій час, – потішала її мама. – Ти побачиш малюка і забудеш про пологи та страждання. Після перших переймів, коли відійшли води, Хозе відвіз її до лікарні. Він героїчно увійшов до пологового залу. – Ні, Інґрід, я не витримаю! – кинувся він до виходу, коли їй розтинали проміжність. – Повернися! Це наші спільні пологи! – зойкнула вона. Інґрід народила за три години. Медсестра покликала Хозе. До пологового залу в'їхав традиційний візок із шампанським і шведським прапорцем. Щаслива, причесана і підмальована Інґрід тулила до себе дитину. На ручці у малюка був прикріплений пластиковий браслет із написом “Дівчинка Тапас”. Інґрід швидко набридли пелюшки, присипка, підігрівання пляшечок. Вона повернулася до роботи. Дитям займалася нянька. Готувала і прибирала господиня. Хозе читав книжки, писав вірші. Він возив на прогулянки кількамісячну Сабінку. Вислуховував материнські розхвалювання підстаркуватих бізнесменок і аристократок, котрі відвідували їхній дім за відсутності Інґрід. Вони перевіряли його успіхи у вивченні шведської мови. Дами пакували йому пальці в уста, укладаючи губи для вимовляння а, о. Йому хотілося милостиво їх полизати або погризти. Хихотіння самок нагадувало скимління про секс. Вони виходили, поправляючи жакети й обсмикуючи спідниці, наче хто їм намагався їх зірвати. Одного весняного дня Хозе раніше пішов зі школи. Його боліла голова. Усі в класі нарікали на весняну застуду. Дорогою додому він купив аспірину. У сусідському саду стояли скліщені пси-хорти. Склисті голубі очі сучки іскрилися як два шматки криги. Такі очі бували у Інґрід. Він не питав тоді, що трапилося. Вона уникала його погляду, втупившись у телевізор. Втомлена, вона замикалася у своїй кімнаті. Хозе увійшов до квартири. У передпокої лежала сумочка Інґрід, у спальні горіло світло. – Ти погано себе почуваєш? – вигукнув він. Вона лежала у ліжку, курячи сигарету. Поряд з нею спав якийсь чолов'яга. У Інґрід був крижаний погляд. Хозе поточився. Він хотів убити її, убити себе. Але втік. Він не надто добре пам'ятав, що діялося упродовж того тижня. Опритомнів Хозе у будинку Клавдіо. Він пиячив, прокидався напівпритомний, знову засинав, аби забути, що живе. Хозе повернувся додому, сам не знаючи навіщо. Побачити дочку. Інґрід і не намагалася щось пояснювати чи перепрошувати. – Тепер не доба середньовіччя, і ми не в Мексиці живемо. Я можу робити все, що мені заманеться. Хозе не хотів говорити банальностей. Вони сказалися самі, поза його бажанням. – Але ж ти мати, моя дружина... – І тому маю відмовитися від власного життя? Він спакував речі. До пластикового мішка вкинув одяг, книжки. Господиня подала йому конверт. Анн фон Трот, найкраща приятелька Інґрід, запрошувала його до себе. – Інґрід уже такою є, і вона не зміниться. Вона скористалася із твоєї наївності. Привезла тебе з подорожі, наче ящірку з Ґалапаґоса. – Анн розвіяла останні ілюзії. Він був просто донором сперми. Самцем-плідником. Анн також потребувала допомоги. Спрагла чулості, старіюча аристократка, знуджена елегантною самотністю. Хозе не обдурив її сподівань. Він обслуговував її сексуально, вдаючи пристрасного коханця. Дослужився до затишної квартирки у центрі Стокгольма. Невдовзі він уже заспокоював забаганки решти приятельок Інґрід. Спершу для помсти, пізніше задля дорогих презентів, конфіденційних щомісячних банківських надходжень. Найогидніша з них подарувала йому невеликого “Альфа Ромео”. “Щоб ти приїжджав, коли я тебе захочу”, – наквецяла вона губною помадою на лобовому склі. Вони не ревнували одна до одної. Справний секс вони вважали вартою видатків послугою. Хозе знав, що вони навзаєм рекомендували його, як добру перукарку чи кравчиню. Він дорого коштував, бо розкіш завше коштовна. Дорогі костюми, шите на мірку взуття. “Найдекоративніший чолов'яга Стокгольма” – оцінили його два party fixaren, що крутили світом моди у столиці. Вони вписали його у список знаменитостей, котрих запрошували на снобістські заходи. Хозе не минав жодного шикарного прийняття. Він самотньо стояв із дрінком, оцінюючи гостей. Виходив на паркет, коли грали швидку музику. Біляві красуні невтомно ганялися за спритним мазунчиком. Жоден місцевий не умів так рішуче обняти, шепотіти компліменти, спокушати без дебільно-пияцьких запитань: “Ти не заперечуватимеш, коли я тебе поцілую?” Хозе завдавав собі приємність короткими романами. Він залишався до перших претензій. Він любив споглядати жалісні міни дівчат, коли запитував їх: “Чому через те, що ти мене кохаєш, я мав би змінити своє життя?” Молоді й гарненькі платили слізьми. Старі клієнтки – валютою. Іноді бувало так, що він кілька днів не відповідав на дзвінки, не виходив з дому. Хозе пив і віршував: “Важка у поета робота – витискати із жінки вдячність”. Тверезіючи, він гидував сам собою. Анн фон Трот посеред літа забрала його на яхту. Відтоді, коли вона довідалася, що по-іспанськи означає його прізвище [Tapas іспанською “закуска”], іменувала його не інакше як My Snack. Він танцював із запрошеними у рейс старими пулярдами, начиненими силіконом і гормонами. Одна з них, розохочена зграбним танцем, спитала його, чи не дав би він їй урок сальси. Анн вважала, що це блискуча думка. – Хозе, ти міг би заснувати школу танцю. Я знаю декого, хто... – сказала вона в кабіні, знімаючи бікіні. – Це найкращий спосіб позбутися мене, – відповів він, зволожуючи її вазеліном. – Я хочу допомогти тобі, my poor, little Snack. Ти ніколи не думав про власний бізнес? Ніхто не примушує тебе танцювати з ранку до ночі. Ти був би директором. Поза тим, на тебе чекає розлучення. Ти потребуватимеш дорогого адвоката. Він заприятелював із молодим адвокатом Анн. Вони разом ходили на дискотеку, де підчіпляли найкращих дівчат. Коли дівчина не могла визначитися, хто з них їй більше подобається, вони дерли її вдвох. Тоді хлопці розмовляли про розлучення, вважаючи це блискучим дотепом. – Хозе, ти непогано одружився, великі гроші, – адвокат поправляв голову дівчині, яка не надто глибоко брала в рот. Хосе мусував її ззаду, притримуючи підстрибуючі сідниці. Однієї післядискотечної ночі довгонога кралечка очікувально лежала, а він не міг вирости до розмірів чоловіка. Замість гордої настовбурченої чоловічості у нього звисала маленька засоромлена хлоп'ячість. Дівчина чуло поплескала його і взяла до рота. За мить виплюнула. – Зі мною щось не так? Він заперечив. – З тобою? – Ні. – Ну то не будемо втрачати часу! – вона наштрикнулася йому на палець. Потім він дедалі частіше давав собі раду власне в такий спосіб. Хозе перестав спати з молодими дівчатами. Він заощаджував сили для вимогливих клієнток. Вони не вдовольнялися віртуозністю його довгих пальців і французькими поцілунками. Вони хотіли мати справного хлопця. За що, власне, й платили. Не допомагали ані таблетки з мушок, ані вітаміни. Для бабиськ, котрі шаліли за Хозе, його імпотенція була б великим розчаруванням. Він втратив би коханок і гроші. Хозе навідався до дивакуватої малярки. Та, принаймні, не жадала банальної копуляції. Вона зав'язала йому дірявою чорною хустиною очі, пензлем підмалювала вусики.– Ти Зорро! – наказала вона. – Скачи галопом і лупи мене шпіцрутеном! Об'їждження вкритої синцями персатої товстухи допровадило Хозе до спазмів сміху. Він зняв маску, поцілував мисткиню в уста. Вона була пристукнутою, він хворим. Доктор визнав Хозе винятково здоровим. – Звичайна перевтома. Дайте собі два тижні відпустки від усього. Якщо стан не покращиться, я відправлю вас до фахівця. – Він приписав йому підсилюючі таблетки. Хозе вирішив зникнути із Стокгольма. Він залишив Анн звістку, що виїжджає до Мексики. Хозе не був певен, чи повернеться. У рідному містечку він самотньо навідувався у старі закутки. Колеги познаходили роботу у більших містах. Вони поверталися, як і він, відвідати родичів, похвалитися призбираним достатком. Родичі із захопленням оглянули фото онуки, будинку, автомобіля. У ньому віджила давня фантазія, він брехав про Інґрід і навчання в університеті. Після перших кількох днів Хозе зрозумів, що не зостанеться. Він не пасував ані до них, ані до свого минулого. Хозе бурлакував околицями. Озеро, в якому він учився плавати, зміліло. Воно нагадувало велетенську рибину, викинуту на пляжний пісок. Луска хвиль тяжко підносилася на смердючому шоломі тіла. Хозе зазирнув до старої Кабірос. Її будинок, скирта каміння, прикритого соломою, стояв на пустирищі, біля піщаного шляху до села. Кабірос, напівіндіанка, рідко навідувалася до містечка. Загорнувшись у хустку, вона з'являлася у дні торговиці, розкладала хустку на землі, сідала навпочіпки й ворожила на картах. Кабірос любила Хозе. Він ніколи їй не докучав. Вона могла його почастувати тільки водою. – Пий, вода гарна, і ти гарний, – схопила вона його за рукав покрученою ревматизмом маленькою рукою у формі курячої лапки. Він хотів залишити їй грошей. Слина зі щербатих уст крапнула на жмуток банкнот. – За гроші я ворожу. За великі гроші, – Кабірос зважила на долоні платню, – я багато що скажу. Вона наказала йому витягнути шість витертих до білизни карт. Зітхнула. – Щось погане? – занепокоївся Хозе. – Скільки живу, ще не бачила такої ворожби! З великого нещастя чекає тебе велике щастя, – вона потерла карти до чорної спідниці. – Щось більше? – Більше не можна отримати ані тут, ані там – відвідини закінчилися. Кабірос всілася на призьбі. Хозе поглянув їй в очі, якими вона не мружачись вдивлялася у сонце. Старенька була сліпою. Хозе спостерігав за повітрям. Він порівнював його із шведським. Мексиканське повітря не було таким прозорим, як крига. У ньому стояла вічна курява, наче в каменярській майстерні. Це повітря хвилювалося під долотом невидимого ремісника, який вирубував звивистий орнамент. Хозе пригадав дитяче враження: на каменюках індіанських руїн хтось намалював розігріте повітря. Струмінь повітря обтікав потрісканий камінь. Колись, разом з іншими хлопчаками, він намагався відгадати, чому індіанці покинули кам'яні міста у джунглях. Хозе нахвалявся, що вміє читати індіанські знаки і спізнав таємницю. Приятелі висміювали його. – Ти вигадуєш! – прийшов до висновку конусоподібний Пепіто, онук справжніх індіанців з гір. Його дідусь лікував гострий апендицит закляттями. Він підпирав хворого до схожого на акацію дерева гвамвачиль і чекав полудня. Тоді ножем витинав з кори хворий шматок. Рану він зашивав магічними травами. Він втоптував її, аж поки вона не ставала пласкою і не відшаровувалася від землі. Увечері тінь розтягувалася, зникаючи разом із болем. Хозе пожалкував, що дідусь Пепіто давно помер. Може, він знав якісь трави для його випадку? Пепіто, у подертій сорочці, із прив'язаними до ніг підошвами, говорив, що це індіанська земля, тому вона дає їм силу. Білі принесли із собою смерть. Вони схожі на кістяки, що танцюють у день померлих. Він показав Хозе скелети, які обіймалися, подригуючись один на одному. – Так білі роблять дітей. – Хозе не вірив. – І при цьому вони виють, неначе собаки вночі. Перед від'їздом Хозе пішов до озера. У ньому купалася гола дівчина. Вона не злякалася. Вийшла на берег. Одягаючи сукенку, підняла руки. За ними вгору поточилися округлі перса. З густого волосся на лоні стікала вода. Зрошений сад, гущавина, в якій ховається солодкий плід статі. Вона підійшла до нього, зальотно посміхаючись. – Гей, Хозе! – Він упізнав дочку крамаря. Їй було років з 15. Вона сіла біля нього. Він слухав її дівчачу паплянину, вдихав вологі пахощі шоколадної шкіри. Але збудження не відчув. Лише спокій. Медицина виявилася такою ж безсилою, як і Хозе. Лікар спитав його, чи був він присутній при пологах. – Багато чоловіків втрачають при цьому статеве бажання. Підозрюю, що причина ваших клопотів чаїться не в тілі, а в думках. Спробуйте психотерапію. Андерссон, доктор психології, докопався до вузла у психіці Хозе, в який були зав'язані душа й тіло пацієнта. Андерссон підозрював, що Хозе каструвала дружина. “Всехітна жіночість убиває те, чого не здатна поглинути. Сильний інстинкт самозбереження набув у мексиканця форми пасивної оборони, якою є імпотенція. Імпотенція також є покаранням для жінок!” – спекулював він по-психоаналітичному. Хозе, лежачи на канапі, зблизька придивлявся до сивого, прилизаного лікаревого волосся. Воно тоненькими лініями обрисовувало лисіючий череп. Бездоганний халат, накинутий на чорний костюм, відокремлював доктора від бруду, який виливався із підсвідомості пацієнтів. Після кількох сесій Андерссон вирішив: – Оскільки ця ураза не є наслідком подружнього життя, покопаємося глибше. Доктор повернувся до дитинства. – Ти маленький хлопчик. Ти граєш у м'яч, – переконував він. Хозе слухняно дитинів. Пов'язаннями асоціацій він повертався у мексиканське минуле. Він грався з іншими хлопчаками у м'яча, по-іспанськи лаяв брехливого Пепіто. У нього не було жодних зобов'язань. А у теперішньому часі на нього очікували розчаровані жінки, борги, розлучення. – Я не подужаю, – засмутився Андерссон.– Я не володію іспанською. Піди-но ліпше до доктора Мендеза. Доктор Мендез провадив психотерапію за допомогою гіпнозу. – Не варто сподіватися на диво. Більше, аніж фігура Матері Божої Ґваделупської – Мендез, арґентинський єврей, лупнув веселими очицями. Хозе давно не чув такої іспанської. В її розливі губився акцент, який галопував, неначе бички у арґентинській пампі. Доктор походжав кабінетом. Він зупинявся поряд із яскравими образами. Розмовляючи, потирав руки, наче гріючи їх кольорами мальовидел. Мендез перевірив здатність Хозе до навіювання. Він залишився задоволеним. Ліва рука пацієнта слухняно наповнилася гарячим повітрям і поволі піднеслася. Хозе повернув її на місце і тримав штивно витягнутою при боці. – Все буде добре. Шкода, що ви одразу не прийшли до мене. Андерссон викликав у вас дигресію до дитинства, і нащо? Невже він сподівався почути, як ви лопочете шведською? Ось вони, наслідки переваги інтелекту над глуздом у таких фахівців як він. Психоаналіз зупиняється на порозі несвідомого. Ми зазираємо за ледь прочинені двері. Гіпноз іде далі. Він оглядає найпотаємніше. Але чим є гіпноз? Навіюванням? Іншим станом свідомості? Вмовлянням? Він буває результативним, хоча ми не знаємо чому. – Шановний пане Хозе, ми вирушаємо у незвідане. Прошу розслабитись і дивитися на мій палець, – Мендез рутинно присипляв пацієнта. Розмазана, фалічна форма рухалася, неначе маятник, перед очима. Хозе прокинувся від ранкової ерекції. Незначної, але ерекції. Першої за три місяці. Він здивувався їй, наче зникаючій арці веселки. Через тиждень доктор був переконаний в успішності терапії. Він вирішив прискорити її. – Аби швидше увійти в гіпнотичний стан і легше з нього вийти, я даю давнім пацієнтам пароль. Прошу сказати мені слово, яке ніхто не скаже випадково у вашій присутності. Хозе пригадав дитячі лічилки з індіанських заклять. – Котетохе – може бути? – Чудово, – вписав до комп'ютера Мендез. – І друге. – Гвамвачиль. – Що це означає? – Перше нічого, друге – дерево. – Ще одна сесія, і, починаючи з нового навчального року, ви будете примою і на студіях, і в ліжку, – пообіцяв доктор. Вийшовши від Мендеза, Хозе зазирнув до цукерні. На вітрині його зацікавив шоколадний глобус. Америки нагадували пісочний годинник. Пісок із Північної пересипався перешийком Мексики, через пустелю, до Південної. Останню сесію Мендез розпочав спогадами. – Мій батько мав прізвище Тейтельбаум. У Арґентині краще звучало Мендез. А ваше прізвище? – Його ніхто не міняв. Нащо? – Здогадуюсь. Вас не цікавило його значення? – Воно очевидне. – Так, іспанською воно зрозуміле, але в санскриті це слово означає аскезу, самоумертвіння плоті. Ніяких жінок, алкоголю. Медитація та йога. – Я й не знав. – Стара звичка дошукуватися етимології слів, ще з хедеру. Індуський “тапас” призводить до осяяння. Хозе не цікавила йога. Мендез приспав його та розбудив через півгодини. Доктор включив магнітофон. Крикливий голос белькотів незрозумілі звуки. – Ви щось із цього розумієте? – Мендес перекрутив запис на початок. – Ні. – Це ваші, сказати б, слова. Спершу ви говорили цілком розсудливо. Ви підняли догори палець і сказали: “Перше прочитання сну”. Пізніше ваш голос змінився, ви не бажали зупинятися, і я був змушений прокричати: “Гвамвачиль!” Ви ніколи не говорили індіанською? – Ніколи, – Хозе здавалося, що він і далі спить. – Може,і нянька була індіанка? Хозе покрутив головою. – Індіанською? – Знаєте, один з моїх пацієнтів розмовляв валлійською. Виявилося, що в дитинстві він чув по радіо валлійські пісеньки. Прошу взяти з собою касету, і коли будуть якісь проблеми, телефонуйте мені. Хозе в напівсні пройшов коридором. Його розбудив гамір вулиці. На розі він зазирнув до цукерні. З шоколадного глобуса вигризли півсвіту. Хозе зателефонував до Анн фон Трот: – Навідайся завтра. Так, я повернувся. Я дуже тішуся, що побачу тебе. Іду спати, мені голова розколюється від болю. Перед сном він слухав Мендезову касету. Тепло розливалося з рук на плечі, пізніше по всьому тілу. Голос доктора стих, включився запис останньої сесії. До нього ще долинали колискові, незнані звуки. – Дехто розмовляє крізь сон, інші – самі з собою. Звідки певність, що я прокинувся? – подумав він, засинаючи. Він почув: “Друге прочитання сну”. Хтось говорив його голосом: – Я струменію кров'ю. Б'юся серцем. Коли я палаю, я бог сонця, коли дує вітер, я перетворююся на смугасту змію. Ми уклали братерство по крові, коли ти калічив пальці на моєму камінні. Я перелив тобі холодну, кам'яну кров. Ти спізнав таємницю. Сни, обплутуючи голову, розм'якшують думку і кришать кістки. Індіанці втекли з кам'яних міст, боячись снів. Вони покинули здобуту ворогом фортецю. Вони боронилися гірським кришталем. Вони не знали нічого твердішого. Вони різьбили з нього черепи для жертвоприношень. Сни кришталевих черепів були прозорими. Вони відмивали їх водою. Сни обмивають людські голови. Вони обкурюють їх димом спогадів і почуттів. Індіанці знали, що надійде сонна хвиля, в якій потонуть думки. Вона вища за мури міста. Вона занурює у шаленство. Коли вона наближалася, вони снили її, насичену густим димом,– важкий сон без марень, від якого не можна прокинутися. Щоночі вони вкладалися спати у іншому місці, не порушеному снами. Якщо певного ранку предмети втрачали барви і звичайну вагу, це означало, що наближається найдужча хвиля. Речі ставали заспаними, непридатними для яви. У місті залишався жрець. Він засинав на вівтарі. Він віддавав себе на поталу машкарі, аби врятувати утікаючих мешканців. Йому снилися страждання й шаленство. Він снив їх від початку і до кінця. Люди знову очищалися. Вони споруджували нове місто. Минали два, три покоління, і сни розхитували кам'яні мури, занечищували кришталь жертовних черепів. Жрець засинав. Хозе не прокинувся. Він помирав від сну. Переклав Андріс Вишняускас |
ч
|
|||