Якщо темпи розвитку людства за увесь попередній період його існування до ХХ ст. можна було описувати, застосовуючи арифметичну прогресію, то за останні сто років ця прогресія набула всіх рис ґеометричної. Колись порівняно ірраціональне і майже романтичне, населення Землі тепер, здебільшого, чітко і тверезо прораховує вигоду кожного зробленого кроку, не зауважуючи, що локомотив його прогресу розігнано майже до некерованого стану.

Можна сперечатися про точний час зародження ґлобалістичних тенденцій у нетрях людської цивілізації - чи це період величі Риму, колоніальних воєн пізнього Середньовіччя, чи перша страхітлива світова масакра. Безсумнівним є одне: такого розмаху і впливу на свідомість – індивідуальну чи масову, як зараз, ці процеси до кінця “холодної війни” і завершення формування нинішнього монополярного світу не мали. Тільки раптове суттєве розширення простору без політичних бар’єрів, постання фактично безальтернативної світової потуги – Сполучених Штатів – і вивільнення внаслідок цього неймовірних коштів, стимулювало небачений технологічний прорив в усіх без винятку галузях, політично і юридично базований на національних законодавствах та багатосторонніх міжнародних угодах. Зрозуміло, першими на “зелене світло” відреагували транснаціональні корпорації, які за нових обставин отримали доступ до безмежних ринків збуту, сировини, фінансів та праці. Користуючись недосконалістю чи неадаптованістю до нових вимог законодавств країн переважно з колишнього табору соціалістичної співдружності чи т.зв. “третього світу”, ці наднаціональні гіганти, річний бюджет яких часто-густо перевищує валовий національний продукт деяких зовсім не карликових суб’єктів міжнародного права, повели тотальний наступ на terra incognita досі не освоєних ринків. Фінансово-економічні та промислово-технологічні потужності, мультипліковані найширшими можливостями Інтернету та рекламних технологій, стали відкривати перед ними обрій за обрієм, і кожен наступний – кращий, уніфікованіший і доступніший за попередній. Такий собі МакСвіт, у якому транспорт “дженерал-моторизований”, побут “дюпонізований”, культура “голлівудизована”, інформаційний простір “софтвеаризований”, ну, а їжа, звісно ж, “макдональдизована”. І все це, зважаючи на однополюсність світу та розташування на цьому полюсі штаб-квартир рушіїв ґлобалізації – транснаціональних велетів та багатьох міжнародних організацій, – набуває чітких обрисів державної централізованої стратегії ґлобального масштабу.

Дія, безумовно, породжує протидію, і в політиці цей закон ньютонівської механіки застосовують дедалі частіше. Якщо серце ґлобалізації монополізоване північноамериканською надпотугою, підсиленою включенням до NAFTA Мексики та Канади, то центр спротиву цьому процесові цілком закономірно очолила Европа, хоча доволі потужні осередки антиґлобалістичного руху є на Далекому Сході, в Центральній та Південній Азії, Африці та обох Америках, включно із самими Сполученими Штатами. Проте, европейський антиґлобалізм має декілька цікавих особливостей, які важко зауважити у прихильників цього руху в інших куточках світу. Насамперед, він має яскраве національне забарвлення, особливе і неповторне для кожної частини недооб’єднаної Европи. Другою ідентифікаційною деталлю є уславлена єдність і боротьба протилежностей, коли інтереси ультра і просто правих, незалежно від ідеологічного їх підґрунтя, цілком закономірно збігаються з анонсованими засадами лівих і “червоно-зелених”. Це якнайкраще показали події у Сіетлі, Давосі, Празі та Ніцці. І, нарешті, найцікавішою рисою всіх без винятку антиґлобалістів є вживання ними для постійного зв’язку найґлобалістичнішої мережі Інтернет. Проте, цей факт аж ніяк не шкодить, а, навпаки, допомагає їм виступати майже єдиним фронтом проти універсалізації, уніфікації та інших неґативних ціх ґлобалізації.

Що несе ґлобалізаційне торнадо тихій европейській заводі з мелодійною назвою Україна? Спроможеться вона скористатися з досягнень цього процесу, вдало і вчасно відділивши зерно від полови, чи з впертістю неофіта залишатиметься на печерно-ніґілістичній позиції? Що стане результатом збурення “тихих вод” – унітарність, федералізм чи сепаратизм? А може взагалі мине нас чаша сія? Вічне quo vadis...