Олег Олісевич

Якщо світові буде потрібно, я віддам своє життя не задумуючись – заради свободи

© О.Олісевич, Я.Боренько, Я.Плахотнюк, А.Павлишин, 2001

Очевидці минулого живуть серед нас. Вони знають, із чого усе починалося, навіщо відбувалося і хто брав участь у тих подіях. Ідеться про рух гіпі в Україні. Сьогодні нам трапилась нагода порозмовляти з людиною, яка має найбільший стаж гіпування у Львові – це Олег (Алік) Олісевич.

Розмовляли – Ярина Боренько
Яня Плахотнюк
Андрій Павлишин

ВСТУП – ІДЕОЛОГІЯ

Я. Б.: Розкажіть, будь ласка, з чого усе почалося взагалі. І трішки про себе – що вплинуло на світогляд, з якого віку Ви гіпували.

Я захоплювався філософією та ідеологією, подібною до гіпізму, з дитинства. Мене тягнуло до чогось романтичного й оригінального: я любив читати книжки про індіанців, мені подобався їхній зовнішній вигляд, довге волосся, вбрання. Також мене приваблював образ Ісуса Христа.

Пам’ятаю, у 60-х роках за совдепії організовували військово-спортивні табори – тобто з дитячих кімнат міліції важких підлітків відсилали на місяць-півтора на перевиховання, на муштру. А такі підлітки були в усіх кінцях міста (відомо, що то не мамині синочки) – от вони і захоплювалися ідеями гіпі, поглядами – і в музиці, і в одязі. І хоча в той час важко було щось дістати – і платівки (вони дорого коштували), і джинси – але молодь діставала, цікавилась тим.

Джинси, наприклад, у 60-х роках присилали з-за кордону. До речі, недорого вони і коштували. Пам’ятаю, у 68-му році мені дали 5 карбованців (на той час це були гроші!), щоби якісь дрібнички купити. А у знайомого хлопця були вже добряче потерті “Левіси” – мені вони дуже подобалися – от я їх за 3 карбованці купив, одягнув. Татові не показав, прийшов до школи, там побачили – і вигнали мене, сказали: “Поклич батьків”. Тоді я і з дому втік. Мене не було 2-3 тижні. Я не хотів і додому приходити, і джинси не хотів втратити, але міліція мене спіймала, в дитячу кімнату повели, потім додому. Ті джинси мені тато спалив. Відтоді я собі сказав: баста! Я назло буду все робити. І суспільству, і батькам, і всім.

У той час – навіть з погляду минулого – усе заборонялось, старше покоління з усім боролось. Воєнне покоління наших батьків було виховане у непохитному дусі марксизму-ленінізму. А це було так незвично – довге волосся, рок-музика – усе це впливало на розумовий розвиток молоді. Тому з цим боролись партійні органи, а з ними заодно і батьки – бо були виховані у тій системі.

У отих уже згадуваних військових таборах я зустрів старших хлопців – по 15-16 років (9-10 клас) – які мали трохи довше волосся, захоплювалися рок-музикою. Їх переслідували, виганяли з тих таборів. Тоді я замислився: за що, чому це так? Саме тоді я вперше почув слово “гіпі” і почав цікавитися цим рухом, розпитувати старших хлопців. Бувало, ми слухали по радіо рок-музику (поляки її транслювали вільніше).

У нашому місті, як і в інших, одночасно виникали гуртки молоді, яка тягнулась до чогось романтичного. Звісно, влада скрізь боролась із ними, бо такі погляди “псували” юнацтво, яке мало будувати соціалізм, прямувати до комунізму. Та попри все, дедалі більше з’являлось людей, для яких ставали близькими ідеали гіпізму. Зароджувалась не просто субкультура, а контркультура.

У деяких містах цей рух розвивався бурхливіше, в інших – менше, але зачіпав він розум молодих людей майже всюди: це ж природно – противитися диктатові, який здійснюють над тобою.

Ми намагалися виразити себе в одязі – шили собі з брезенту широкі штани (кльош – 60 см), вишивали на них квіточки, метеликів. Були різні вигадки – вшивали ліхтарики у штани, ідеш – і світишся.

Наприкінці 50-х – на початку 60-х старше від нас покоління молоді називали “стилягами”. Ці люди слухали джаз, рок-н-рол. Поруч із стилягами можна було зустріти вихідців із середовища художників, богемної публіки, яких можна зарахувати до бітників – вони цікавилися поезією, збиралися по хатах (флетах), слухали музику, вели цікавий і романтичний богемний спосіб життя.

Багато хто із західних істориків-соціологів запитують, чи є різниця між гіпістським рухом у них і у нас, у колишньому Совєцькому Союзі. Звісно, є паралелі, але у багатьох моментах існують розбіжності. У нас гіпі більше переслідували, з ними боролися аж до розпаду Союзу, до 91-го року.

У 67-ому році у Сан-Франциско відбулися великі збори гіпі, де зібралися понад 20-30 тисяч осіб (нам зараз це навіть важко уявити). В Америці, як не дивно, спочатку цей рух також не сприймали: відловлювали людей, били, але процес уже пішов. У музиці почали виникати такі світила як Дженніс Джоплін, Джіммі Гендрікс, група “Велвет Андерґраунд” та інші. Протест американської молоді був спрямований проти буржуазного способу життя. У нас була буржуазія комуністична – отож, у нас то був протест проти комуністичної системи. І наші патрони – совєцькі, які панували тут – знали, що гіпізм небезпечний для їхньої партії, що він “розкладає” молодь зсередини. Всі уже звикли, що партія каже останнє слово: коротко стригтися, як в армії, і поводити себе отак і отак – ні кроку вправо, ні кроку вліво, бо інакше – розстріл. Ми не мали права бути собою, а лише стадом баранів.

На Заході із свободою легше, бо там поважають індивідуальність кожної людини. Гіпізм там упав на ґрунт доволі значного прошарку бітників – їхніми ідеологами були Джек Керуак, Ален Ґінзберґ, які у своїх творах описували бітниківський спосіб життя.

У нас наприкінці 60-х були тільки невеличкі групки людей, які мислили інакше, міркували (чи здогадувались), що “там” не все так погано, як про це каже совєцька пропаганда, а у нас не все так файно – у суспільстві панує подвійна мораль. Скажімо, усі і 30, і 35 років тому знали, що, аби потрапити до престижного вузу (медінституту чи на юридичний факультет) треба заплатити хабара. І коли прийшов час вступати до вузу, я власне міркував над запитанням: “Навіщо я живу? Чого я хочу в цьому житті?” Тільки-но я уявив на хвильку, що маю стати гвинтиком велетенської машини, то одразу і сказав собі: ні, я не буду нікому підпорядковуватись, підлаштовуватись під систему. Зрештою, я усвідомлював, що мав би стати рабом, якого завжди цькували б, якому б не дали закінчити вуз – подібно зі мною чинили ще зі школи, відколи у 10-річному віці примусили постригти відпущене за літні канікули волосся.

Уже приблизно від 14 років почали складатися стосунки з батьком. Я підростав, а він мені пояснював, що таке моє життя може погано закінчитися, що не слід себе протиставляти школі. Мій батько належить до покоління, яке пережило сталінські концтабори. Він відсидів 10 років за те, що два роки прожив остарбайтером у Німеччині. Під час війни його забрали з Києва, а коли прийшли “визволителі”, то, звісно, запитали: “Як то так – молода людина, 20-річна, і не у Совєцькій Армії, а працює на німців?!” А він же не винен був ні в чому – його схопили під час облави і послали на сільськогосподарські роботи.

Зрозуміло, батько боявся, що я повторю його долю. Але я йому сказав: “Я не зможу жити так, як усі, не зможу. Не зможу робити те, що мені наказують. Чому не можна, щоб я носив той одяг, який мені подобається? Таке волосся, яке мені подобається?”

Я. Б.: А чи виникали якісь міркування щодо компромісу із батьками? Все-таки, батьки заслуговують на любов і поступки з боку дітей.

Щодо компромісу, ситуація для мене була складною, адже я з дитинства ріс бунтарем.

Коли мені було 7 років, я втратив матір (вона померла від туберкульозу легенів у 43 роки). Мати була інтелігентною людиною, читала багато книг, як на той час, цікавилася літературою. За словами батька, вони завжди жили у злагоді. Батько хотів мене добре виховати, сам не міг дати ради, отож, одружився вдруге. Мачуха була мені далекою людиною, ні в чому не схожою на матір, – провінціалка, молодша від батька на 12 років (мабуть, це його і привабило, він сподівався, що вона мене догляне). Потім у них з’явилася донька, моя зведена сестра, і їй приділяли більше уваги, тож я змушений був провести 1-2 клас в інтернаті.

Там теж трапився інцидент. Раз на місяць до інтернату приходили перукарі й стригли хлопчиків під чубчик – то жах! Я запротестував, заплакав, що не дамся. Мене того вечора залишили у спокої, але потім я таки втік з інтернату, сховався на горищі – там переховувались старші хлопчики. Мене шукали три дні, знайшли, знову віддали до інтернату. Я плакав, бо не любив насилля, ставлення викладачів і батьків до дитини як до своєї власності. Вони самі не йшли на порозуміння – не те, щоб я не хотів, але й вони його не шукали. Ти готовий їх вислухати, а вони лише: це має бути так і край! Робили усе, щоб втиснути мене у ті рамки, “щоб як усі”. Я зміг знайти спільну мову з батьком тільки у старшому віці, перед його смертю. За деякі свої вчинки просив пробачення – у юному віці всі відчувають порив революційного бунту...

Я. Б.: Як Ви гадаєте, де той бунт зароджується? Пригадую, коли стригли хлопців, вони плакали від жалю. Зараз молодь радше пристосовується, а не плаче. Чому тоді Ваш протест зародився, а сьогодні – ні?

Я й сам багато над цим думаю. Дехто із моїх ровесників мають уже дорослих дітей, віком 20-23 роки – вони вже навіть не тінейджери, своїх діток мають… Інколи, як починаю розмову з деким із дітей моїх ровесників, то сам дивуюся: моє покоління – покоління бітників і гіпстерів – дало імпульс, щоб молодь не була стадом, ми домагались, щоби молодь мала право самореалізуватися, вдосконалюватися, одягати те, що хочуть, носити зачіски, які хочуть – але якийсь парадокс…

Я. Б.: Вони воліють залишатися однаковими...

Так. Я гадаю, що це пов’язано із поширенням у нас після здобуття незалежності існуючим і в Росії (у Прибалтиці, можливо, ситуація інша) напрямком кримінальної “культури”, насаджуванням зовнішніх атрибутів – усі ці коротко стрижені “бройлери” виглядають як зеки. І не лише візуально – у них і поведінка подібна, і словниковий запас, власний сленґ, і музику вони відповідну слухають. Ба більше – молоді люди часто входять до кримінальних угруповань; ходити на “розборки” у них вважається престижним, вони займаються розбоями, вбивствами...

Я. Б.: Усі?

Більшість із них. Я себе відчуваю барометром тридцятирічної давності. Можливо, цей протест зародився тоді, а не тепер, бо це було “в диковинку” – хвиля гіпі, захоплення їхньою музикою (Led Zeppelin, Deep Purple) – під цим впливом молодь організовувала андерґраундні фестивалі, пригадую, я їздив у Пярну, Вільянд, Тарту, у Прибалтиці завжди комуністична влада менше давалася взнаки.

Я. Б.: За які гроші Ви їздили?

Тоді багато грошей не треба було. Я підробляв натурником в Інституті декоративно-прикладного мистецтва, заробляв 130-140 карбованців на місяць. Половину з тих грошей (50-60 карбованців) я відкладав собі на літо (влітку роботи не було). Їздив автостопом. Наприклад, зі Львова до Мінська, з Мінська – до Вільнюса, Риги, Таллінна. На початку 70-х років у нас, в Совєцькому Союзі, утворилась т.зв. “система” (ми її так називали) – велика когорта людей, які вирізнялися своїми культурними цінностями, поглядами, поведінкою. Я маю на увазі гіпі. На початку 70-х вони влаштовували свої зібрання і фестивалі у Таллінні (там у центрі є гірка, на якій усі збиралися) – майже як в Амстердамі, де у 71-72 роках було дозволено зробити молодіжний центр усієї Европи (влада дозволила влаштувати кемпінги, переносні вбиральні – їх поліція не чіпала) – це була Мекка гіпі з усього світу. 76-го року в Голландії легалізували маріхуану (легкі наркотики), згодом Амстердам став еротичним центром – тому у них вся молодь до такого свободолюбства тягнулася, а у нас, в совєцькій імперії, усі тягнулися до Естонії – бо там знаходили більш демократичне ставлення до себе.

Хоча траплялися й інциденти: через те, що туди з’їжджалося дуже багато людей, міліція намагалася декого затримувати, висилати із Таллінна у 24 години. Іноді затриманих здавали у спецрозподільники, незважаючи на те, що у них були із собою документи (як правило, у спецрозподільники забирали т.зв. бомжів – людей без документів – а щоб з’ясувати особу, їх могли затримувати до 30 діб). Міліціонери просто брали паспорт, ховали його до кишені і казали: “У тебе немає документів, ми тебе забираємо і будемо тримати 20-30 діб”.

А була ще така практика – зі мною трапилося: 72-й рік, Вільнюс, ідемо вулицею (здавалося б, Литва!), підходять міліціонери у цивільному і вимагають документи, а тоді, навіть не глянувши: “Прошу з нами в машину, у відділення міліції”. Там дивляться на руки – чи не наркомани (чи немає слідів від заштриків). А коли вже нема до чого причепитися, саджають у велику машину, якою зеків перевозять (навіть не “бобік”, а велика така, з решітками), завозять у шкір вендиспансер, – подивимось, чи нема у тебе якихось болячок – і там також 30 днів тримають. А потім приходиш за документами, а тобі кажуть: немає у тебе документів – і знову на 30 діб у спецрозподільник. Отак 2 місяці й відсидиш.

Було багато подібних випадків із моїми знайомими, а одного разу міліціонери, які спеціалізувалася у Таллінні на тих, хто навідувався на гірку, й забирали, якщо хтось там курив “травку” чи коловся, затримали дівчинку з наших у райвідділ, де троє-четверо слідчих зґвалтували її. Потім вона намагалася шукати справедливости (це був 75-й рік), писала до прокурора Естонії, то її викликали і пояснили, що вона чинить наклеп на “нашу доблесну міліцію” і що “такого не могло бути”. А за те, що написала заяву, здали її в “дурку”.

То був жахливий час. За твоє самовизначення могли побити, забрати документи. У кожному місті були утворені комсомольсько-оперативні загони (дружинники з червоними пов’язками). Вони (14-18-річні, 18-27-річні – були різні загони, як правило, зі студентів різних факультетів) мали своїх кураторів і на початку 70-х “боролися з буржуазною культурою”: затримували людей із довгим волоссям, у футболках із написами, американськими прапорами, зривали ті футболки, знімали хрестики, били, могли волосся обрізати, могли просто познущатися. У Львові було 5 чи 6 районів, у кожному з яких був комсомольсько-оперативний загінчик. Вони мали свої автобуси чи мікроавтобуси (їх постачав ЛАЗ), їздили майданчиками, дивились, як молодь себе поводить, яку музику слухає, і забирали тих, хто їм не подобався – хто носив хрестики, наприклад. Були бійки. До речі, багато хуліганської молоді брали приклад з гіпі. Тогочасні хулігани носили довге волосся. Найбільш хуліганськими районами були Збоїща, Левандівка, Голоско.

Я. П.: Коли ви усвідомили, що ваше коло – це система зі сформованими цінностями, як Ви особисто і Ваші друзі уявляли собі прийдешнє покоління через 10, 20 років? Чи замислювались ви над тим, які погляди будуть у ваших дітей?

Як хто. Деякі замислювались. Ті, у кого народжувались діти.

Я. П. :Їх виховували як маленьких гіпі?

Так, звичайно. Дітей брали зі собою на наші збіговиська, у комуни (деякі комуни їздили до Прибалтики, в Середню Азію, навіть на Памір); жили на хуторах. Коли діти виростали в такому оточенні, то бачили ставлення батьків до себе не з позиції сили, скажімо, не як батька, а як брата. З ними поводились так, щоб вони не відчували диктату, їм могли лише пояснювати: отого не роби, бо це завдає шкоди людям. Одночасно ніхто не наказував дитині: будь таким, як я – вона могла вибирати.

Рух гіпі базувався, фактично, на християнських засадах любові та братерства. Не випадково багато гіпі тягнуться до різних філософських, релігійних течій – буддизму, християнства, кришнаїзму. Гіпі – це як дерево, а від нього відходять корені.

Я. П.: Гіпізм – це форма існування?

Так, це стиль життя у суспільстві. Але я не нав’язую себе суспільству, я не кажу: люди, будьте такими, як я. Звісно, у мене є свої недоліки, але я намагаюся над ними працювати, вдосконалювати себе. Усі повинні щось віддавати один одному. Серед гіпі мене можуть теж не розуміти – особисто мені закидають, що я займаюся політикою [керівник Львівської групи Міжнародної Амністії – Я. П.]. Але ж треба виходити за межі умовностей! Натуральний гіпізм – без умовностей. Я, наприклад, маю друзів серед різних альтернативних субкультурних течій: панки, бітники, рокери, байкери, представники пацифістських організацій. Коли Україна виборювала незалежність – 87-88 роки – чомусь не видно було тих сміливців, які зараз б’ють себе у груди. Був Чорновіл, Горинь, ще кілька старших дисидентів – і все. А пізніше до нас приєднувалися інші – демократичний фронт ми утворювали, Народний Рух з того зародився. Але цю спадщину перехопили люди, які прагнули чисто політичної кар’єри.

Я дуже хотів щось зробити для спільної справи. Все почалося з прав людини – я на власній шкурі відчув, що таке тоталітаризм, коли мене забирали через дрібниці: за довге волосся, за одяг, за хрестик (бувало, мені закидали: “Чому не сховаєш, навіщо афішуєш, як не соромишся?” А я їм у відповідь: “Ви ж не соромитеся своїх партійних квитків”, або: “От по Вас видно, що Ви – міліціонер, форма, погони тощо, дуже приємно, а я – християнин”. Так мені політику і не змогли пришити).

Коли почалася “перебудова”, 20 вересня 1987 року (на день Львова) відбувалася демонстрація, ми написали гасла: “СССР – Америка – ядерне роззброєння”, “Перебудову – в дію!” Ходили так чотири години, на нас дивилися з підозрою, хотіли блокувати, але нічого зробити не могли. Це була одна із перших демонстрацій в Україні. Потім двох із наших виключили з університету.

У мене були знайомі у групі “Довір’я” – московській дисидентській групі, членами якої були Храмов, Саша Рулєвой (теж гіпі), Андрій Сахаров з ними співпрацював. Ця група існувала ще від 1982 року. Якось приїхав Саша до нас на сейшен у Прибалтику, почав розпитувати, як тут у нас із “перебудовою”. Кажу: “У нас нею і не пахне”. У Москві тоді вже відчувалася свобода. На Арбаті я бачив багатьох художників, письменників, музикантів, які співали пісні революційного змісту. А ми: хутір є хутір.

Моя настанова змінилася, коли я вперше взяв участь у політичній демонстрації. Було це так. Одного разу, подорожуючи – як завжди – автостопом, мій знайомий, Олег Сало (тепер він у центрі медитації Махаріші у Львові) і я, приїхали із Таллінна до Риги (Москва – Пітер – Таллінн – Рига). Там у нас був знайомий – Міхаїл Бомбін – відома людина, один із перших гіпі в Ризі (зараз йому десь під 50 років; волосся завжди мав до пояса, носив окуляри, своєю жвавістю нагадує нашого Ромка Чайку). Він тоді був нелегальним репортером радіо “Голос Америки”. От ми у нього зупинилися ночувати, а він мені й каже: “Знаєш, завтра у нас буде демонстрація” (а це було 23 серпня – річниця пакту Молотова-Ріббентропа).

Коли ми прийшли, я був просто вражений – 10 тисяч осіб, наймасовіша демонстрація у Совєцькому Союзі на той час! У центрі Риги навколо пам’ятника Свободі (як у Львові – Міцкевичу) вся площа оточена автобусами і потрійним кільцем міліції, а навколо – сила-силенна людей – кричать латиською, дехто російською. Міліціонери вихоплювали фотоапарати, не дозволяли знімати ту подію. Довкола повно КҐБешників. Щоб не напружувати атмосферу, вони дозволяли по одному класти до пам’ятника квіти. Люди проходили через кордон “ментів” метрів тридцять – і назад. Юрба кричить: “Свобода, свобода!” Я кажу Олегові: “Купімо квіти від України”. Мені тоді довелося зіграти іноземця – начебто я зі Швеції приїхав (там були скандинави серед людей): у мене сумка була із написом “Liberty” латинкою, та й взагалі, вигляд нестандартний. Підходжу, стоїть якийсь капітанчик, я до нього звертаюсь ламаною російською з англійським акцентом, мовляв, хотіли б квіти покласти, вшанувати пам’ятник, ми приїхали здалеку. Підійшов мордатий полковник. Мені відступати нікуди: або пропустять, або заберуть у спецрозподільник. Пояснюю ще й йому. Він дозволив, але “Па аднаму чєлавєку”. Я йому доводжу, що нас двоє. Пустили обох. І цей прорив так сильно на мене вплинув… Поки ми йшли тих сорок метрів, бачили, як люди повилазили на дерева, нам махають… Ми квіти поклали, повернулись – і показали знак свободи (два пальці). Думаю, ну все. Виходимо, а там – КҐБешники стоять, не знають, брати нас, чи ні, починають торсати за рукави, але люди на них натискають. Зрештою, нас побоялися заарештувати, хоча кількадесят люду тоді таки забрали.

Я й подумав: чому б у Львові нам такого не зробити? От ми тоді і зібрали однодумців у львівську групу “Довіра”. До речі, у першій демонстрації з нами був Олесь Старовойт – теперішній редактор Львівського телебачення.

ТУСОВКА

А.П.: Аліку, у 70-х рр. у Львові склалась певна тусовка. Може, Ти розкажеш про декого із цих людей, твоїх друзів, про ваше середовище?

Як я уже казав, у Львові, як і в інших реґіонах нашої совдепівської імперії, були люди, які жили за принципами гіпі-культури. Спочатку їх було небагато, але поступово досить великий прошарок молоді уподобав цю культуру. Можливо, вони не на 100 відсотків слідували гіпістським ідеалам, але уже на початку 70-х років утворилася наша т.зв. система. Ми влаштовували сейшени в Естонії, Латвії. Ми пропагували здоровий спосіб життя – проти наркотиків, алкоголю, бо, на жаль, були й такі, які свободу трактували трохи специфічно.

Я.П.: Ви маєте на увазі, що серед Ваших знайомих гіпі були такі, хто вживав наркотики?

Серед моїх знайомих – ні. Але були люди, які вживали наркотики, і я їх не можу назвати гіпі.

Були й такі, хто приєднувався до руху, носив довге волосся, мав відповідний вік – 18-21 рік, але потім ці люди ставали звичайними обивателями. Це не були, властиво, гіпі, вони просто були у такому віці, коли все цікаво, подобається усе романтичне. Але то була лише бравада.

На багатьох моїх знайомих ці ідеї та цей спосіб життя дуже вплинули, і хоча вони переважно стали звичайними обивателями, завели дітей, у них з’явились обов’язки – але інший погляд на речі залишився, вони не борються із тими нюансами, проти яких виступали їхні батьки.

Щодо наркотиків. На Заході рух був скомпрометований від самого початку, від серпня 69-го року, після Вудстока, де було вбито одного із учасників – агресія заполонила свідомість деяких груп гіпі – людей, які наслідували чисто зовнішні атрибути руху. Саме такі особи вживали наркотики. Їм ніхто цього не забороняв – це ж не була партійна структура: не було статуту, правил, списків, членських внесків. Нікого не включали до складу і не виключали з лав. Усе трималося на авторитеті. Правда, траплялися анекдотичні випадки: “Як у вашу партію вступити? Які у вас внески?” – запитували.

Я.П.: Але ж були у Вас авторитети?

Так, це були люди, які заслуговували поваги за свій спосіб життя, за свою любов до “соплемінників”, до інших людей; які не компрометували ідей гіпізму, бітниківства…

У Львові у 67-68 роках був відомий Славік Яресько на прізвисько Шарнір. Він був інвалідом від народження, ходив на милицях. Одягався у шкіряні джинси, шкіряну куртку або довгий плащ, мав довге чорне волосся. Він був трохи старшим від мене – років на вісім, зараз йому було б 52. Він одним із перших організував групу напрямку гіпі. Збирались на Личаківському цвинтарі, біля знаменитої арки.

Тоді, у 68-му, все починалось із благородних гіпістських ідей. Так було 2-3 роки. Для мене він теж якийсь час був авторитетом. Але згодом ідеї любові перестали його влаштовувати, він захотів їх упорядкувати в радикальнішому напрямку – і вийшло щось неонацистського зразка. Тут, у Львові, тоді проходили зйомки якогось фільму. Люди Шарніра подіставали собі одяг, нашивки есесівські, зброю. Вони влаштовували у Брюховичах з’їзди, до них приїжджали з інших міст.

У 1971 році відбувся гучний судовий процес над Славіком Яреськом. Багатьох, ясна річ, повиганяли з університету. Процес був скандальним, відомим на весь Совєцький Союз. Після закінчення процесу рештки групи почали збиратись біля Домініканського собору (на сходах).

Шарніра можна схарактеризувати як радикального ідеолога гіпі. Він вважав, що пасивним способом не можна змінити систему. То був бунтар проти системи, який діяв з допомогою зброї. От у них були членські внески.

Я.П.: Ви його особисто знали?

Так, але у нас нічого спільного не могло бути, тому що я вважав, що він компрометував ідеали гіпізму, які він змішував із соціал-націоналізмом.

Я.П.: Хто були Ваші друзі, хто з них ще був авторитетом?

Легендарна людина бітниківського плану – Ігор Венцеславський, на прізвисько Пензель. Він – напівполяк. У нього довжелезна борода, як у ZZ TOP, крислатий капелюх. У березні 2001 йому виповнилося 52 роки. До бітниківського способу життя він дійшов у доволі зрілому віці (бо я взагалі шнурок – з дитинства мене щось бунтувало). Ми познайомились у 75-у році, до того часу були знайомі лише візуально. Пензель уже повернувся з війська, в армії був сержантом, командував ротою. Любив рок, але перевагу віддавав джазові. Фактично, він створив групу гіпі-байкерів у Львові. Кожного року вони збирались по 6-7 мотоциклів і їздили колишнім Совєцьким Союзом – у Прибалтику, Пітер, Москву. Одного разу з Пензлем трапилась історія. То був 1982 рік, при владі – Андропов. Львівська група байкерів із довжелезними бородами: Пензель, Стах – схожий на Деміса Русоса – чорна борода, чорне густе волосся до плечей, огрядний – кілограмів під 120, Володя Вішнєвскій (також поляк) – волосся до пояса, борода, Юра Рубчик – працює двірником, а колись був кочегаром – уся ця компанія їхала з Києва, завернули на кемпінг. Тут до них підійшли – хлопці подумали, що то туристи із Заходу, а виявилось – іспанські анархісти. Вони – англійською, іспанською – наші не знають. Щось там на мигах порозумілися, ті їх запросили на вино – і до ранку. А наступного дня – лишили мотоцикли і пішли Київ оглядати. У Печерському районі підходить до них полковник міліції, вимагає документи, і навіть не дивлячись: пройдімо зі мною – заводить їх у Печерський райвідділ міліції, де їх усіх три години фотографують, як злочинців – фас, профіль, знімають відбитки пальців, запитують, навіщо вони, “бандєровци”, приїхали до Києва… Наказали їм за 24 години виїхати з Києва. Коли вони повернулися на кемпінг, їх уже чекала чорна “Волга” – знову почалися допити: “Чому ви розмовляли з тими іспанцями? Ви знаєте, що вони – анархісти?” Пензель каже: “Та ми вперше чуємо, що то – анархісти, бо ми й порозумітися не могли.” А йому відповідають: “А нам шість заявок надійшло (навіть від чехів є заявка), що ви їм щось антисовєцьке розповідали”. Змушували написати на іспанців цидулку, щоб у тих зробити обшук в машині. Пензель відмовився. Тоді трьох львів’ян посадили до київської в’язниці на 15 діб “за порушення громадського правопорядку своїм зовнішнім виглядом”. А ще їм пришили “словесний націоналізм”. Коли ж Пензель повернувся до Львова, його наостанку ще й обшукали – шукали заборонену літературу і зброю.

Ще хотілося б згадати людину, яка уже померла – Володю Петрова. Він був високим, струнким хлопакою, завжди мав багато феньок, їздив автостопом по цілому Союзу.

Серед львівських гіпі був ще один Славік – Потопляк (блондин) – якого часто плутали із Яреськом. Він також був інвалідом від народження і ходив на милицях. Але Яресько завжди носив чорний шкіряний одяг, схилявся до нациків, а цей Славік – ні, він їздив з нами у Таллінн, Вілянд.

Хотілося б ще згадати Ігоря на прізвисько Фред. Він трохи нижчий від мене, з борідкою, волосся до плечей; захоплюється буддизмом, часом заходить у “Ляльку” на різні імпрези. Приємно згадувати таких людей.

Юра Рубчик (я уже про нього згадував) тепер усамітнився, живе на самоті.

Володя Яворський – гіпі, який подався у політику (я його, до речі, свого часу звів з В.Чорноволом). У нього було прізвисько Волмор. Він скрізь їздив з нами, про нього приємно згадати, він – дуже файна людина, незважаючи на те, що відійшов від нашого способу життя. Кілька років тому я зустрів його у Києві, він мене не цурається, вітається, ми обмінюємося новинами. Цілком інакше з нашими політиканами, які зараз при владі, з якими ми свого часу багато разом зробили – вдають, що мене навіть не знають, коли збираються на різні святкування в Оперному [де Олег працює освітлювачем. – Я.П.]; дехто, правда, кивне, але так, щоб інші не бачили (бо можуть запитати, звідки той мене знає). Це все наш снобізм містечковий – хуторяни добрались до влади – хоч забули, завдяки кому, і вдають, що я їх компрометую своїм виглядом і своїм ставленням до життя. Але я ніколи не йшов на поступки жодній системі!

КРАПКИ

А.П.: Аліку, відомо, що культовою крапкою у Львові була “Вірменка” – туди сходилися і навіть з’їжджалися люди звідусіль. Може, пригадаєш щось про легендарну “Кофейню”?

Так, з радістю. У мене навіть зберігається публікація – у 98-му році відбувалося святкування двадцятиріччя “Вірменки”. Але я можу сміливо стверджувати, що “Вірменка” не з 78-го працювала, а з 79-го. Я – людина педантична, веду записи, фіксую події, збираю замітки, та й пам’ять у мене непогана. Я добре пам’ятаю, що “Вірменка” як культова крапка з’явилась у серпні 79-го, а з вересня там почала збиратись публіка богемного плану: художники, поети, фотографи. Серед них з’являлися сноби – я їх називав “напівбогемниками” – люди, які лише там крутилися, випендрювалися, шмаркачі, що трохи почитали Єсєніна, Пушкіна – і вже вони “щось”, генії з великими амбіціями. Мені це дуже не подобалось.

Розповім ще про інші місця, де ми збиралися.

У 80-му році відкрили “Молочарню” на Коперніка. Ми почали збиратись паралельно з “Вірменкою” і там. Проіснувала ця крапка зо три роки.

Ще була крапка на площі Ринок – “Булка” (хлібна крамниця, тепер там – піцерія), де ми збиралися приблизно до 84-го, а потім знову “повернулися” на Вірменку.

Важливим місцем зустрічей був “Святий Сад” – явище унікальне, я вважаю, у цілій історії субкультур України, може важливіше, ніж Прибалтика. Він знаходився у подвір’ї монастиря Кармеліток Босих [тепер – церква Архангела Михаїла – Я.П.]. Монастир був нечинний, там зробили гуртожиток технікуму. Cад був справжній – хоча й закинутий – із деревами, квітами.

Було ще одне місце, де ми збиралися – скверик біля колишнього пам’ятника Галану по вулиці Шота Руставелі. Там ми собі сиділи (або лежали) на лавах, приходила молодь, яка цікавилася рухом, приїжджі гіпі. Це були 75-78 роки – поки з’явилась “Вірменка”.

З 73-го був відомий бар “Нектар” – туди також приходила богемна публіка.

“ВУЙКИ”

Для Львова велику роль відіграла рок-група “Вуйки”. Вона з’явилась у 75-му році. Засновником її був Ілля “Лемко” (зараз на Радіо Люкс працює), потім до них прийшов “Джубокс” (редактор музичного відділу на тому ж радіо), покійний “Джаґер” – непоганий гітарист (він помер кілька років тому), помер також їхній ударник Карло – дуже класна людина – на прізвисько “Кацамоня”. До речі, він – арґентинець (його батьки приїхали в Україну у 50-их роках). Він був кремезним, чорнявим (справжній латиноамериканець) веселуном. На жаль, “Кацамоня” захопився наркотиками і від них помер. “Джаґер” також помер від наркотиків. Серед тих хлопців був і “Святий” – Сергій, який тепер поїхав до Америки.

Група “Вуйки” зуміла завоювати прихильність “золотої” молоді, у Сад почалося паломництво студентів – з універу, з художніх інститутів. Ці люди тягнулися до гіпі, а “Вуйки” могли цілий день грати, обмінюватися новинами чи просто лежати на травичці (до 100 людей). А поруч, за муром – обком партії. Це було щось неймовірне!

“Вуйки” грали у школах, по клубах – але до пори, до часу. Перший рок-фестиваль (справжній – братерський, схожий на міні-Вудсток) відбувся у червні 76-го року. Подорожуючи Прибалтикою, я запросив біля сотні людей на той фестиваль. Вони приїхали – це було таки видовище! Ми тоді підключили електрику від монастиря (технікуму). Публіка танцювала, а хтось собі лежав, потягував пивце – розважалися до години дванадцятої. Музику було чути аж у центрі. Найцікавіше те, що наряд міліції прийшов, подивився і пішов собі – бо ніхто ж не бешкетував.

Потім був другий фестиваль – у 77-му році – який влаштовувала група “Вуйки”. Тоді з’їхалося до трьохсот чоловік. Міліція теж не перешкоджала. Правда, о дванадцятій прийшли і попросили бути тихіше, бо музику далеко чути (у нас були гучні колонки).

“Вуйки” стали легендарною групою – вони грали багато своїх речей українською мовою (рок). Грали, звичайно, твори Led Zeppelin, Deep Purple, Doors. Оголосили: зробімо день пам’яті легендарного співака Джиммі Гендрікса – 18 вересня (77-й рік). Це вони так лише сказали, а своя “пошта” відразу “рознесла”, і до Львова почали з’їжджатися люди. Зчинився переполох в органах – начебто гіпі хочуть зірвати святкування дня возз’єднання Східної України і Західної. Що тут було! Нашу групу пов’язали. За нашими підрахунками, було заарештовано біля 500 чоловік. Приїхали КҐБешники із Києва, із Москви. Нас, тих, що пішли до Личаківської арки, історичного місця львівських гіпі (50 чоловік) фотографували п’ять різних інстанцій. Так от, ми прийшли, сидимо біля арки, дивимось – нас хтось фотографує. Ми думали: туристи, а хтось каже: “Менти”. І справді – ідемо колоною по Пекарській, а ззаду, на відстані 100 м – “бобік”, цивільні машини. Коли дійшли до готелю на Ульянівській – там “ментів” купа, почали кричати: “Главный, кто главный?! Главного – ко мне!” Ми почали сміятися – який у нас може бути “главный”, але потім зрозуміли, що нас хочуть заарештувати. Ми думали, що коли багато людей, то нас не чіпатимуть – ага! Нас усіх забрали у Червоноармійський райвідділ міліції й до ночі фотографували, знімали відбитки пальців і розпитували, навіщо ми хотіли зірвати святкування Дня міста. Людей тоді арештували багато – з поїздів знімали. До 500 чоловік забрали у спецрозподільники, на Кульпарків, у вендиспансери…

А.П.: Чим закінчилась історія з “Вуйками”?

“Вуйки” проіснували з 75-го по 81-ий рік. У 79-му з ними трапилась неприємна історія в Криму. Там був великий сейшен гіпі – сотні людей. І у той сам час мав приїхати відпочивати Брежнєв. КҐБешники почали усіх виловлювати, конфіскували апаратуру, “Лемка” викликали потім неодноразово на Дзержинського [тепер вул. Вітовського – головне управління СБУ, колись КҐБ – Я. П.], мали з ним бесіду: що то ви за антисовєцька група? Що то за гіпі? То ж усі антисовєтчики! В одній із львівських шкіл, на вулиці Любинській, у 81-му році виключили електрику, тоді молодь на знак протесту влаштувала демонстрацію: трощили автобуси, тролейбуси по вулиці – скандальна історія. “Вуйки” змушені були припинити свою діяльність.

ЗАКІНЧЕННЯ

Я.Б.: З точки зору сьогоднішнього дня: що таке свобода і що таке насильство?

Свобода – це відчуття, розуміння того, що ти не можеш диктувати волю іншим людям, а інші не диктують тобі.

Насильство – це коли суспільство, група людей чи окрема особа проявляє нетерпимість щодо інших людей, іншої раси, релігії, інших політичних уподобань. Ти можеш бути негром, жидом, українцем, але якщо ти не зачіпаєш інших своїми діями – тоді, і тільки тоді, ти є людиною і маєш право на життя і самовизначення.

Я.Б.: Уявіть собі, що до Вас приходить якийсь чоловік і каже: “Знаєш, я можу зробити так, що в усьому світі буде свобода – така, якою ти собі її уявляєш, – але для цього потрібно тільки одне – віддай мені своє життя”. Ви віддасте?

Якщо це буде потрібно для світу. Якщо справді більше не буде війн, насилля одних над одними – я віддам, навіть не задумуючись.

Я.Б., Я.П., А.П.: Дуже дякуємо за розмову.

22.10.01. Хаза Аліка Олісевича