Демків Олег

Субкультура гіпі: культурний, ідеологічний та політичний виміри

Субкультура гіпі займає важливе місце у соціокультурній ґенезі сучасного західного суспільства. Молодь кінця 60-их позбулась юнацького макси-ідеалізму і стала частиною того механізму, проти якого колись протестувала. Та, без сумніву, “діти квітів” раз і назавжди змінили “обличчя” західного суспільства.

Ця розвідка зосереджується на трьох аспектах вищеназваного явища, чи, інакше кажучи, на трьох каналах впливу субкультури гіпі на західне суспільство загалом. Це:

культурний аспект явища, про яке йдеться (не в широкому, а у вузькому розумінні слова “культура”).

ідеологічний аспект – сукупність “програмних” поглядів гіпі. На нашу думку, ними можна вважати праці ряду авторів, яких самі гіпі вважали духовними батьками руху.

політичний аспект – практична сторона діяльности гіпі. Наслідки їхньої політично-аполітичної активности

Молодь кінця 60-их – початку 70-их була свого роду феноменом, оскільки змогла поєднати у собі нігілістичне ставлення до попередніх надбань людства з досить ґрунтовним знанням поглядів таких “метрів” суспільних наук, як З.Фройд, Г.Маркузе, В.Райх, визнаючи їх духовними батьками свого руху.

Коротке ознайомлення з поглядами вищеназваних “метрів” допоможе глибше зрозуміти суть складної мозаїки під назвою субкультура гіпі.

Перший з переліку, З.Фройд – персона контраверсійна у науковому світі. Так чи інакше, за висловом одного з його учнів, Фройд відкрив людству очі на помилки, які воно мало щодо себе. Вчення Фройда про трьохступеневу структуру особистости та про психосексуальні травми як наслідок “витіснення” та чинник, що не дає особистості вільно розвиватися, зробив вченого “духовним батьком” гіпі.

Проте справжнім символом та мучеником цього руху став учень Фройда В.Райх. До речі, наш земляк (походив з родини галицьких євреїв).

Райх був першим клінічним асистентом Фройда, та крім того, виявляв ще й політичну активність. В середині 20-их років Райх вступив у Німецьку комуністичну партію. Гоніння за політичні переконання переслідували Райха протягом всього життя – від виключення з Міжнародної психоаналітичної асоціації у 1933 році до арешту у 1954. Людину, що тікала від гонінь нацистів та написала працю “Психологія мас і фашизм”, було заарештовано у найдемократичнішій на той час країні світу – США. Полювання на відьом, очолюване сенатором Маккарті, не оминуло й “переконаного комуніста” Райха. У 1957 році, за кілька днів до звільнення Райх помер у в’язниці. Офіційна версія – гостра серцева недостатність. Разом з тим у середовищі “вічних гіпі” до сьогодні поширені чутки про змову влади в стилі “Х-файлів” з метою не дати Райху закінчити роботу свого життя.

Річ ось у чому: крім політичних звинувачень, Райха засудили ще й за “шарлатанство”. Малася на увазі його наукова праця. Райх дійшов висновку, що в природі існує невідома енергетична сила, яка лежить в основі життя – оргон. Він вважав, що оргон лежить у основі запропонованої Фройдом теорії лібідо і енергетичний запас оргону безпосередньо залежить від сексуальної активности. Таким чином Райх пропонував людству лікуватися шляхом сексуального самовдосконалення. Більше того, Райху за його ж твердження вдалося створити оргонний акумулятор, який відновлює порушений баланс оргону в організмі людини.

На жаль, арешт і смерть не дозволили людству пересвідчитись: хто ж такий Райх – геній чи шарлатан.

Так чи інакше, молодь кінця 60-их років вважала його мучеником за справу сексуальної революції (сам термін, до речі, ввів Райх у одноіменній роботі). Його портрети клеїли на стінах поруч з портретами Е. Че Гевари. Таке сусідство невипадкове, адже Райх був теж свого роду борцем за соціальну/сексуальну справедливість.

Згідно з поглядами останнього, тоталітарна держава пригнічує природні, в першу чергу сексуальні потяги людини, витісняючи їх у підсвідоме та перетворюючи людину у слухняний апарат. Тоталітарна держава відтворює себе у індивідуальних структурах мас з допомогою патріархальної сім’ї, а отже і захищає останню як основу власного існування.

У перетворенні людини із природно-тваринного у сучасний садистично-механістичний стан слід звинувачувати механічні технології, які є найнебезпечнішим знищувачем людини. Врешті-решт перед людиною поставлено дилему: знищити машини або зникнути самій. Такий радикалізм у стилі лудитів може видатись безглуздим атавізмом, проте погляди Райха підтримував і інший “духовний батько” гіпі – представник Франкфуртської школи, а в її межах – критичної теорії, Г.Маркузе.

В праці “Одновимірна людина” Маркузе викриває сучасне західне суспільство, в якому навіть опозиція приречена на нерадикальність, а всі без винятку індивіди узалежнені від культури масового споживання. Маркузе вважав, що людина в одновимірному суспільстві пригнічена, позбавлена можливости вільного вибору, що реальне самовизначення особи починається, коли маса розпадається на осіб, звільнених від будь-якої пропаганди, залежности та маніпуляцій. Такими Маркузе вважає прошарок знедолених та аутсайдерів, експлуатованих та гноблених, представників інших рас і кольорів, безробітних та непрацездатних.

Вчитель Маркузе, Т.Адорно, у своїх працях представив типовий набір критики сучасного західного суспільства, з яким могли би погодитися як його учень Маркузе, так і Райх. У збірнику афоризмів “Minima moralia” Адорно пише таке: “Несправжнє життя неможливо прожити правильно”. Така, можливо, надто цинічна позиція заперечувала спосіб життя середнього класу з його шаною до традиційної моралі та патріархальної сім’ї. Критики називали погляди Адорно та його послідовників – негативною діалектикою, іронізуючи з приводу спільної праці Адорно та Хоркхаймера “Діалектика просвітництва”.

Базуючись, в основному, на вищеназваних ідеях, субкультура гіпі, як губка, всмоктала в себе й багато інших. Зокрема принцип “спротиву злу ненасильством”, який водночас є і релігійним (“ахімса” у буддистів), і політичним (від сецесій у Давньому Римі – до руху негрів під проводом М.Л.Кінга). Субкультура гіпі була дикою сумішшю релігій, стилів одягу, мистецтва, музики, расової та національної приналежности самих її носіїв. Гіпі вважали відсутність сталости, статичности, свободу від буденних речей, як наприклад, робота, навчання, сім’я (в класично-патріархальному розумінні) необхідною умовою справжнього життя. Будь-який об’єкт, що був спрямований на збереження статус-кво, піддавався атаці. Сам рух був невід’ємною складовою субкультури гіпі, рух, як в географічному, так і в екзистенційному сенсі (звідси концепція “розширення свідомости” з вживанням різноманітних наркотичних засобів). Очевидно, неможливість здійснення цієї умови в Совєцькому Союзі (маємо на увазі існування тоталітарного інституту прописки) значною мірою стримувала поширення руху гіпі на наших теренах.

Досліджуючи саме виникнення руху гіпі звернімось до совєцьких джерел, які приваблюють лаконічністю визначень та однозначністю суджень. Згідно з ними, субкультура гіпі виникла, як результат невдоволення певних прошарків західного суспільства (переважно молоді) тими реаліями, що оточували їх. На порозі дорослого життя, яке висувало вимогу остаточно соціалізуватися, влитися в броунівський рух капіталістичного суспільства, молода людина відчувала невпевненість, розгубленість перед беззмістовністю та жорстокістю світу соціальної нерівности.

Частково з цим твердженням можна погодитись. Протест був ядром руху гіпі (за протестом, очевидно, ховалася невпевненість, страх непристосуватись, часом елементарна асоціальність, позерство та “заперечення заради заперечення”). Протиставлення світу молоді, незіпсованого і переповненого життям та творчістю з одного боку та світу дорослих цинічно-практично-некро-мілітаризованого, характерна для гіпі, звучить, зокрема, у ідолів гіпі – Doors.

Невпевненість та бунтарство молоді на порозі дорослого життя не є явищем, характерним лише для кінця 60-их та для західного суспільства. Проте в той історичний момент вічна дилема “бути чи не бути” створила потужну суспільну силу та спричинила великі зміни. Гіпі, незважаючи на протидію традиційної моралі поволі розбещували західне суспільство. Хоча, звичайно ж, існували й інші “агенти” сексуальної революції. Зокрема, скасування кодексу Хейса (вказівки, що містили перелік сцен, слів та висловів, заборонених у кіно), очевидно, було наслідком не лише загальної лібералізації суспільної моралі, а й результатом лобіювання з боку виробників ххх-продукції. Наважимось припустити, що набуття англомовною ненормативною лексикою статусу інтернаціональної (поряд з російською) завдячує тому ж таки скасуванню вищезгаданого кодексу.

Цікавим є трактування сексуальної революції в радянських джерелах: вона розглядалась як свідомо спланований експлуататорами крок задля відволікання експлуатованих, зокрема молоді, від класової боротьби. Найбільш масштабною акцією цієї “змови” став фестиваль рок-музики Вудсток (15-17 серпня 1969 року), який, за свідченням багатьох учасників, все ж таки був стихійним. Концерт перетворився на суцільну оргію, забивши останній цвях у домовину американського пуританства. Зовнішній вигляд та поведінка гіпі – дві складові, що найбільше дратували пересічного традиціоналіста. Перша складова – епатажна зовнішність була покликана відзначати індивідуальність, значимість кожного серед сірої буденности, а крім того, кидала виклик основам патріархальної сім’ї та ґендерним стереотипам (довге волосся та квітчастий одяг хлопчиків – гіпі дали поштовх для появи стилю “унісекс”). Окрім того, зовнішність була тим, що відокремлювало гіпі від решти світу, своєрідним масонським перснем. Один із лідерів руху Д.Рубін говорив: “Довге волосся – це те, що нас об’єднує, це – як чорна шкіра у негрів”.

Етика гіпі, як і субкультура загалом, була різнобарвною та часом суперечливою. Цей “коктейль Молотова” об’єднував ідеї революційного християнства, східного містицизму та повернення до “природного стану” людини. Таким чином, у цій субкультурі зустрічаємо як принцип ненасильства, так і RAF, як “free love”, так і “sex for fun”, як проповідь любові до ближнього, так і поведінку в стилі героя “Механічного апельсина”.

Згідно з культурологічною методологією, сам факт існування субкультур ставить під сумнів адекватність домінуючої культурної ідеології. У випадку ж субкультури гіпі виникали сумніви і щодо ідеології політичної. Протести проти війни у В’єтнамі та гарячий травень 1968 року у Франції з популярним гаслом “Рай – негайно” зробили цей рух неприємною болячкою на тілі “системи”.

Разом з тим частина гіпі вважала, що свобода “у них в голові “ та не зважала на існування репресивних структур. Таким чином, захоплення Маркузе, Райхом та Че було непослідовним, за винятком невеликої групи радикалів.

Так чи інакше, гіпі становили небезпеку для “системи”, Причини тут ось у чому: субкультурність таких традиційно робочих груп, як скінгеди, рокери чи теди була, так би мовити, “погодинною”, тобто після роботи. Гіпі ж були, як правило, вихідцями з середнього класу – для них проблеми матеріального забезпечення не були гострими. Тому гіпі повністю занурювались у “асоціальний” спосіб життя.

На завершення необхідно відзначити, що субкультура гіпі сприяла збільшенню плюралістичности та толерантности західного суспільства, виведення за межі девіантности ряду явищ (дошлюбний секс, гомосексуалізм і т. д.). Разом з тим сексуальна революція означала, як “свободу для сексу”, так і “свободу від сексу”.

У конкретно-політичному вимірі ідеї сексуальної революції втілились у т.зв. “альтернативну політику”: ідеї звільнення жінок та сексуальних меншин, екологічна політика, боротьба за політичний та культурний плюралізм. Хоча послідовний прихильник Франкфуртської школи соціальної філософії міг би заперечити, що усі ці зовнішні атрибути свободи, поліваріантність толерованих західним суспільством способів життя та всі “надбання” масової культури є лише жалюгідною подобою справжньої свободи.