Роман Кісь

Ще раз про бранців барачно-казармової балаканини
(наративні структури як триб життя)

Насамперед – декілька попередніх уваг до цього есею про життя-буття однієї із околиць Азіопи на безпосередньо-комунікативному рівні (ситуативному рівні повсякденної вербально-діалогічної поведінки).

Перше. Вважаю, що саме із живих актів контактування (чи як це ще кажуть соціопсихологи – актів символічної інтеракції) ЗІТКАНА ДІЙСНА ТКАНИНА (і поспіль “вибудовується” певний ментально-поведінковий світ із притаманними йому своїми смислами) РЕАЛЬНИХ СУБКУЛЬТУРНИХ УТВОРЕНЬ. Ці останні у перспективі бачення субкультури як ПРОЦЕСУ і є, властиво, БЕЗПЕРЕРВНОЮ ЦИРКУЛЯЦІЄЮ у певних “колах” (мезокомунікативних колах), у певних відносно замкнутих “ланцюжках” спілкування (вони ж – розмаїті “тусовки”, злодійські “бригади”, ґрупи наркоманів, котрі “тусуються” чи “кентуються” вкупі, певні політичні клани, чи то клани промисловців – тіньовиків, чи то просто кола підлітків “фанів” поп- та рок-зірок, чи то скажімо якісь пост-панківські утворення, чи то кола запізнілих скін-гедів, або ж “голомозих” і т.д. і т.п.) СВОЇХ ВЛАСНИХ СПОСОБІВ ТЛУМАЧЕННЯ СВІТУ. Властиво, таке пере-перетлумачення світу (та “себе” в цьому світі) це не тільки РЕІНТЕРПРЕТАЦІЯ ЗАГАЛЬНОВІДОМИХ речей, явищ та ситуацій, але й свій власний “набір” (у широкому сенсі – свій власний “репертуар”, – своєрідний у кожному колі, у кожній тусовці) типових реакцій на стало повторювані ситуації. Це також самі ІНТЕРПРЕТАТИВНІ МОДЕЛІ: різні субкультурні “прошарки” наділяють начебто “ті самі” факти різними смислами, різною відносною значущістю у їх повсякденні. Із цим, між іншим, напряму пов’язана і певна тематизація спілкування. Хтось безперервно гомонить про те, як вони “бухалі” (чи то “врєзалі-вмазалі” “па-чьорнаму”) три дні поспіль та у які пригоди у зв’язку з цим “влєтєлі” – аж і до того, що й … можливо “труба – віли, – мєнти павязалі…”… тось безперестанку нанизує – “вербалізує” (а це теж конструювання певного субкультурного СВІТУ зі своєї “мережі” конструктів-смислів та специфічних поєднань-констеляцій оцих останніх) усі фізіологічні деталі розмаїтих злягань із “тьолками” (“біксами”, “халявами”, “сосками” і т.д. і т.п.), вибудовуючи свій квазімаскулінний (а властиво – фалосоцентричний світ). А хтось із отих “кончєних” (ще в сімдесятих роках їх було повно навіть і по таких невеличких містечках як Червоноград, чи Пустомити), котрі уже “плотно прісєлі на іґлу” безперестанку теревенить про свої наркотичні переживання, – про усі оті “таски”, “торчки”, “пріходи”, “волни”, чи то про усі технологічні “тонкощі” приготування напівфабрикатів героїну, чи то “ширки” (ще тридцять літ тому були це по всій імперії розмаїті “ацетонки” та “ангідридки”, чи, зрештою, скажімо, про тривіальне “закативаніє кальос” – ковтання психотропних та галюциноґенних пігулок. Натомість активні “державотворці” (котрі “стоять на державницьких позиціях”, поділяють так звану “державницьку ідеологію” і почасти навіть і щиро вірять у те, що займаються “державотворенням”) теж в’язнуть, грузнуть у своєму (теж, на жаль, не менш, а в багатьох відношеннях ще більш ілюзорному) світі “ґенерування” своєї “павутини смислів”… Це переважно павутина необюрократичних (новономенклатурних) вербальних конструктів, що на неї підвішують самі себе (свою ідентичність, свою соціальну ролю, свій власний врешті-решт світообраз або ж “картину світу”) “будівничі держави”… Їхні дискурсивні стратегії та їхні наративні структури часом далекі від світу “пріблатньоннава базара”, чи то “варавской фєні”. Але у нашу постколоніальну добу (коли ми усе ще фактично залишаємося тільки віддаленою комунікативно-цивілізаційною околицею Азіопи) нерідко взаємно інтерферують і новобюрократична риторика “державотворців” драчів-павлюків, і пріблатньонне (а часами і “абарзєло” – круте, аж геть таки “варавскоє”) ВИБУЛЬКУВАННЯ БЛЯ… – БЛЯ… – БЛЯ… із казана на Банківській. Це теж контактування-комунікація (хоч і у тій самій орбіті “мєстних” субкультурних версій Азіопи – від Карпат і до “Ахотскава моря”.

У кожного свій сенс (і свій смисловий масштаб) навіть для людської радости й щастя… Якийсь із нових “розкопувачів” вуличних смітників (онде кілька металевих ящиків на коліщатках із абревіатурою ЖЕК-130…) безмірно втішений тим (дійсно щасливий день!), що відшукав в одній зі сміттярок дійсно ЦІЛИЙ СКАРБ (аж двадцять порожніх пляшок, що їх викинув хтось туди із підвалу учора…) А хтось – серед прохожих – якась із “нових крутих” – не може натішитися (безмірно щаслива, – теж ЩАСЛИВА!), що мовляв “вчєра прісматрєла для сєбя абалдєннає кальцо” за якихось там півтори тисячі долярів… Своя “траєкторія руху” у соціопросторі (хтось – від смітника до смітника, а хтось…). Своє коло спілкувальників… Свої власні інтерпретативні моделі… Свої інтенції та очікування… Свої реакції та свої смисли… Свої “радощі”… Свої горизонти вартощів… Місто – СВІТ БАГАТЬОХ СВІТІВ І БАГАТЬОХ (корелятивних із ними) субкультурних утворень… А живе КУЛЬТУРОТВОРЕННЯ (є субкультура наркоманів, субкультура волоцюг-жебраків, субкультура отих “крутих”, що місцями інтерферує й зростається зі злочинною субкультурою, субкультура студентів – теж із “нашаруваннями” казармово-зонівських фразем та інвективних зворотів і т.д. і т.п.), – ЦЕ І Є ПОВСЯКДЕННЕ СЕНСОУТВОРЮВАННЯ, повсякденне ґенерування та самовідтворюванння і неперервна трансмісія власної мережі СМИСЛІВ у спілкуванні та через спілкування у цих ОКРЕМИХ (хоч і не цілком відокремлених) світах… Мовленнєва поведінка репрезентантів різних субкультур є не лише ЗОВНІШНІМ ВИРАЖЕННЯМ, чи маркером цих субкультур… Комунікативна поведінка не лише “оформляє” певний спосіб життя, певні поведінкові стилі, але й ФОРМУЄ ЦІ ОСТАННІ, – є їх СМИСЛОВОЮ ЗАКВАСКОЮ… Витворює певний “гомін” смислів, їх внутрішню суголосність, їх пере-гукування, їх “гру”… До певної міри навіть і саму можливість ПОРОЗУМІННЯ (КОН-СЕНСУАЛЬНОСТИ)…

Тому, власне, затятому рокерові чи металістові важко збагнути ура-патріота “державотворця”. А якомусь фанові хіп-хопу, що “тащіцца”від шаманського нагнітання скоромовкою вистрілюваних рим, мабуть непросто втямити “неримовану” поезію Олега Лишеги чи симфонічні глибини творчости Лесі Дичко… Різні смислові конфіґурації. Різні способи тлумачення світу, різні обрії експектацій, предиспозицій та запотребувань… Навіть і різні способи й форми ритуалізації повсякденної поведінки, ритуалізації самих дискурсів (самих звичних моделей ви-словлювання-діалогізму) і т. д. і т. п.

ДРУГЕ. Азіопа (а далі я вживатиму “стягнену” форму АЗОПА), – це, річ ясна, не географічна, а цивілізаційна катеґорія… Що таке Азопа, як етос, яко менталітет і яко певні поведінкові взірці (у тому числі і взірці комунікативно-діалогічної поведінки) ОКРЕСЛИТЬСЯ, сподіваюся, яко певна – у моєму розумінні – “контурна мапа” смислів та ціннісних орієнтацій – вже у процесі самих наших подальших роздумів… Тому я не є прихильником попередньої експлікації понять та дефініцій. Скажу лише (для початку), що ладен тут означити Азопу (цивілізаційно-культурний конгломерат постсовєцької, – але усе ще “завантаженої” спадщиною совєтизму Азопи), яко те культурно-цивілізаційне лоно, чи СЕРЕДОВИЩЕ (середовище повсякденної інтеракції, соціалізації та інтерсуб’єктного з-дня-на-день снування певної павутини сенсів), у межах якого перебуває сьогодні не тільки Донецьк, Горлівка чи Кривий Ріг, але й також Київ, Львів та Ужгород… Україна сьогодні реально не виокремлена ще із своєї занурености (і на макрорівні, і на сублокальних рівнях, і на усіх стратифікаційно-ґрупових рівнях) у цивілізаційно-культурний конгломерат Азопи… Трохи метафоризуючи це поняття, можна було б сказати, що кавеенівські “дєвчьонкі с Житоміра”, як і численні (на евразійський кшталт скроєні “Насті”, “Єдінствєнниє”, “Наталі”, “Ват так”, і т.д. і т.п.) нині є куди дієвішими чинниками соціалізації (зокрема факторами КОЛЕКТИВНОГО ПРОГРАМУВАННЯ СВІДОМОСТИ), аніж затлумлений “Лізами” та “Масковскімі Камсамольцамі” наш єдиний тижневик “ПіК”… Енкультурація в урбаністичному середовищі (а саме у ньому виношуються усі ембріони нашого цивілізаційного майбутнього), яко ВРОСТАННЯ У КУЛЬТУРНО-ПОВЕДІНКОВІ ВЗІРЦІ (у тому числі “входження” у системи вартостей, смислів, конвенцій та норм)здійснюється ще в більшій мірі, аніж у брєжнєвські часи на азопоїдно-московській основі. Або ж інакше кажучи: становлення нового урбанізму яко БЕЗПОСЕРЕДНЬОГО КОМУНІКАТИВНОГО ДОВКІЛЛЯ ТА ТРИБУ ЖИТТЯ сьогодні означає ФОРСОВАНЕ ДОРОСІЙЩУВАННЯ УКРАЇНИ… В аспекті власне нашого розуміння культури, яко ЖИВОГО (у тому числі вуличного, молодіжного, студентського і т.д.) самого СЕРЕДОВИЩА контактування, середовища ІНТЕРПРЕТАЦІЇ, СЕРЕДОВИЩА СЕНСОУТВОРЮВАННЯ ТА СЕРЕДОВИЩА ТРАНСМІСІЇ АРТЕФАКТІВ, ЗНАКІВ, СМИСЛІВ ТА ЦІННОСТЕЙ сьогоднішня азопізація України (уже не тільки міста, а й села)майже однозначно обертається остаточним звуженням лінґвокультурної сфери живого українського діалогізму…. Певне втримування цього останнього у лінґвокультурних ґето (у вужчих мезокомунікативних колах дисперсійно-громадівського типу) не міняє загальної погоди повного домінування російсько-евразійської вуличної субкультури. Зрештою, і у версії субкультурного ґето (не тільки у Києві та у Дніпропетровську, але вже – розплющимо ширше очі! – також і в “нашому” Львові!) українство МАРҐІНАЛІЗУЄТЬСЯ ТА КРЕОЛІЗУЄТЬСЯ. Воно набуває двозначно-амбівалентного (“с азіранієм па старанам”) та аморфного, неструктурованого, дифузно-піджинізованого – навіть на рівні так чи інакше “пріблатньонної” балачки, чи то “базаров” та “пріколов”, – особливо в середовищі молоді – характеру… Те, що ще вчора (у брєжнєвсько-андропівські часи) було зонівсько-злодійським арґо (чи ж то арґо “шпілєвих” – цебто картярів, чи то наркоманів, а почасти і так званих “фарцовщиків”) сьогодні активно “інфільтрувалося” у свідомість і передсвідомість, у дискурсивні стилі та інвективні стратегії, у саму смислову тканину нашого учнівсько-студентського середовища, а почасти навіть і в кола української гуманітарної квазіеліти… Нагадую ще раз, що йдеться не просто про “бруталізацію”, а про лінґвокультурну креолізацію (смислову, соціопсихічну, ментальну, чи навіть і “епістемну”) самої ЛОГОСФЕРИ, СЕМІОСФЕРИ ТА ПОВСЯКДЕННОЇ КОМУНІКАТИВННОЇ ПОВЕДІНКИ СТУДЕНТСТВА, а почасти і так званих “інтелектуалів”. Йдеться, нагадую, про дійсне СЕРЕДОВИЩЕ (середовище, що зіткане із реальних комунікативних потоків і спілкувально-контактних ланцюжків), де культура (криптостудентська СУБКУЛЬТУРА, молодіжна субкультура) розгортається ЯКО ПРОЦЕС. Процес рецепції, тлумачення (а також ре-ре-інтерпретації та трансмісії значень і символів, семіотично маркованих комунікативних актів, певних смислових конфіґурацій, лінґвокультурних конструктів /констеляцій конструктів тощо.

У цьому контексті можна було б навіть і дещо спрощено стверджувати, що “даґаняют базар” або ж “вєдутса”, або ж ладні поділяти спільну втіху з того, що “прікаливаюцца” (цебто мають спільність у розумінні та посідають готовність і відкритість до взаємного комунікування, а також “тащацца”, “вилавлівают таску” зі спілкування тощо) САМЕ ТАМ І ПОСЕРЕД ТИХ, ДЕ УЖЕ ПОПЕРЕДНІЙ ДОСВІД ТАКОГО КОМУНІКУВАННЯ (та певна випрацювана в лоні такого досвіду СУГОЛОСНІСТЬ СЕНСІВ) ВХОДИТЬ У СПІЛЬНИЙ (спільний для певного мезокомунікативного і субкультурного кола) ЛІНҐВОКУЛЬТУРНИЙ ТЕЗАУРУС ТА СПІЛЬНИЙ (відносно спільний) ДЕПОЗИТАРІЙ КОНЦЕПТІВ ТА МІНІ-РИТУАЛІВ МОВЛЕННЯ, способів входження у контакт та виходу зі спілкування, норм та конвенцій, що регулюють ПРОКСЕМІКУ СПІЛКУВАННЯ (спільні – для певних катеґорій комунікантів СПОСОБИ ОРҐАНІЗАЦІЇ ПРОСТОРУ СПІЛКУВАННЯ, котрі теж можуть бути “заряджені” певними смислами). Ми вже не кажемо навіть про те, що спільна кінесика і міміка спілкування теж зазвичай бувають виразно семіотизованими і можуть маніфестувати субкультурну окремішність ґрупи, спільноти чи певного суспільного стратуму. Усі зазначені моменти, котрі створюють ОБ-РАМЛЕНННЯ (“frames”) КОМУНІКАТИВНОГО СВІТУ ҐРУПИ (межі цього світу окреслюються власне межами певних ефективних комунікацій, а не лише “фіксованих” соціорольових позицій комунікантів) зав’язуються врешті-решт на КОН-СЕНСУАЛЬНІСТЬ У КЛЮЧОВИХ КОНЦЕПТАХ, У ПАНІВНИХ КОНТЕНТ-ОДИНИЦЯХ САМОГО ТЕМАТИЧНО-ЗМІСТОВОГО СПЕКТРУ СПІЛКУВАННЯ (вкупі із релятивною значущістю відповідних тем чи сюжетів діалогізму).

Ha мою гадку, у своїй сукупності (саме у динамічно-функціональних, у повсякденних своїх дискурсивно-наративних розгортаннях) цей комунікативно-ґруповий (субкультурний) депозитарій смислів, вартостей і соціонормативних регуляторів складає саму основу (динамічний каркас) певної локальної культури чи субкультури. Зрештою у тріаді СМИСЛИ – ЦІННОСТІ – НОРМИ і відповідні вартощі та способи поціновування (вкупі зі соціонормативними приписами) теж О-СЕНСОВЛЮЮТЬСЯ. Цебто наділяються певними СМИСЛАМИ, що притаманні ґруповому (субкультурному) СЕНСОУТВОРЮВАННЮ та відповідній інтерпретативній активности певних кіл комунікантів. Отож, І ЦІННОСТІ, І НОРМИ (вкупі із поведінковими конвенціями та взірцями) теж врешті-решт ВЕРБАЛІЗУЮТЬСЯ. Вони набувають своєї “катеґоризації” та “закріплювання” у відповідних наративних побудовах, фраземах, приповідках-пареміях тощо… Врешті-решт те, що у дуже схожий спосіб “базарять” (і, фактично, про те саме “базарять”) та ті самі моделі “пріколов” чи схеми сперечальности (навіть із тими самими інтонаціями) вжиткують і у Хабаровську, і у Горлівці, і у Львові, і у коридорах якогось новоспеченого у Рязані коледжу, і у коридорах національного університету імени Шевченка засвідчує тільки те, що Азопа, яко певне цивілізаційно-культурне поле (а не лише штучний, мертвонароджений есенгівський конгломерат) – це є безумовна реальність. Між іншим, корелятивний з цим факт ПРАКТИЧНО ПОВНОЇ ВІДСУТНОСТИ ВЛАСНЕ УКРАЇНСЬКОЇ ВІДЕОІНДУСТРІЇ І ВЛАСНЕ УКРАЇНСЬКОЇ ВІДЕОПРОДУКЦІЇ (як і численні інші структурно-функціональні та інфраструктурні лакуни і “діри” в цивілізаційно-комунікативному полі України) тільки додатково підтверджує те, що ми і надалі (уже більше як десятиліття) залишаємося тільки віддаленою околицею Москви та Петербурґа. А те, що хоч так-сяк об’єднує мешканців України (і етномарґіналів, і лінгвокультурних креолів, і навіть так званих “свідомих” українців, і тих, що уже цілковито зросійщилися) – це СПІЛЬНА СОВЄЦЬКА СПАДЩИНА… У тому числі це також і мовленнєво-дискурсивна та субкультурно-вулична давня наша “АБЩАГА”, наш “БАРАК” і наша “КАЗАРМА”. Вєркосердючівські та мамадурські покручі – це і типологічно, і субстанціонально (за самою фактурою своєю) те саме явище… Не постколоніальне і не постсовєцьке явище, а явище все ще ЄДИНОЇ (і навіть більш єдиної, ніж будь-коли) АЗОПИ… Це, сказати б, явище просто “розташованих у Малоросії” наративнивно-дискурсивних СМІТТЄЗВАЛИЩ ОДНІЄЇ Й ТІЄЇ САМОЇ АЗОПИ... Із тією хіба що різницею, що до панівних тем про те, як “бухалі” і як “накачалісь” (та у які пригоди у зв’язку із цим втрафили); а також до балачок, у котрих “тьолка” чи “бікса” втілюється у наскрізь маскулінно-барачних та маскулінно-казармових конструктах та стереотипах трохи чи не суцільної вульви (іноді дещо ускладненої образами “стєрви”, демонізованої істоти, “мразі”, “животнава”, чи то – в кращому разі – лише знаряддя і засобу для переживання безконечних орґазмів тощо) додалися ще “пріколи” про отих “крутих” чи так званих “нових”, про “рекет”, про “кідал”, про “чувака”, що “зєлєнью шуршавіт”, про “бакси” в усіх їх можливих і неможливих застосуваннях і способах добування тощо… Культурно-цивілізаційне (комунікативне) поле Азопи – і в усій своїй диверсифікованости (на рівні ґруп, занять, способів життєдіяльности та способів життєтворення) і водночас в усій своїй згомоґенізованости та пласкій зуніформізованости (казармово-барачно-бандитській зоднаковілости), та щонайрадикальнішій змішаности (де президенти закликають до все нових і нових “зачістак” і нових та нових “макрух”, аби скрізь і тотально “мачіть в сартірє”…), – усе це культурно-цивілізаційне поле ЗАБУР’ЯНИЛОСЯ-ЗАРОСЛО У ЦІЛКОМ ОДНОРІДНИЙ СПОСІБ – від Карпат і “да Ахотскава моря”… Ті ж самі “сімена” можна вилущити врешті-решт і з трьохсот годин балачок наших щонайкрутіших державних “мужів” на касетах майора Мельниченка… Чи не так? Та сама “авца галімая”, те саме “сварґанім” і достоту точнісько таке ж “н-у-у ти мєрін в натурє…” і у “бандітскам Пєтєрбурґє” і в нашому тихому Ужгороді.

ТРЕТЄ. І, здається, останнє у цих попередніх увагах. Уважний читач уже, мабуть, звернув увагу на те, що і комунікативне “циркулювання” певних смислів (а також певних способів їх поєднання, чи то смислової гри), передача та самовідтворення елементів ґрупової семіосфери (наприклад знакового смислу того, чому у певної катеґорії юних хлопців у Львові чи десь у Києві одна половина голови пострижена на коротко, а друга половина із довгим волоссям і як це пов’язане зі символічним знакоутворюванням у певному субкультурному колі і т.д. і т.п.), цебто СУБКУЛЬТУРА ЯК ПЕВНИЙ ЗГУСТОК ПОВСЯКДЕННО-КОМУНІКАТИВНОЇ ЖИТТЄДІЯЛЬНОСТИ (див. ПЕРШЕ) з ОДНОГО БОКУ і так звана АЗОПА, яко ЦИВІЛІЗАЦІЙНО-КУЛЬТУРНЕ МЕГАПОЛЕ КОМУНІКАЦІЙ – з ДРУГОГО БОКУ внутрішньо взаємопов’язані тим, що в основі одного і другого лежить засадничо спільна ІНТЕРПРЕТАТИВНА АКТИВНІСТЬ. Інтерпретативна активність тих, що сприймають, тлумачать і передають культуру… У цьому відношенні і смисловий “інвентар” (чи то певна мережа сенсів, якими наділяються певні денотати – речі, артефакти, події тощо), і самі способи катеґоризації, потрактування та “оцінювання” світу (“картина світу” плюс лінґвокультурні конструкти) – Є У ДУЖЕ БАГАТЬОХ ПОСУТНІХ ВІДНОШЕННЯХ СПІЛЬНИМИ І НА РІВНІ МАСОВОЇ СУБКУЛЬТУРИ (її рецепції, її впливу, її соціалізуючого ефекту, її “фольклоризації” тощо), і НА РІВНІ ТАК ЗВАНОЇ “ВУЛИЧНОЇ” СУБКУЛЬТУРИ, чи то, скажімо, молодіжно-студентських субкультурних утворень… Бурхлива інфільтрація “пріблатньоннасті” у це останнє середовище (поруч із абсолютним та безконкурентним домінуванням русофонної “попси” та русофонних “шансонів”, – з гугнявинкою та з “хріпатцой”, – дуже схожих до тих, що їх ще у совєцькі часи розплоджували культові “барди” та ресторанні “лабухи”) Є ДЛЯ МЕНЕ ТІЛЬКИ ІНДИКАТОРОМ ТОГО, що Азопа сьогодні дуже впевнено наступає. Отож, і шагренева шкіра власне українського лінґвокультурного середовища (середовища ітерпретативної активности та власного сенсоутворювання) НЕВІДВОРОТНО СКОРОЧУЄТЬСЯ, СТИСКАЄТЬСЯ, чи – у кращому разі – ховається в українське “ґето” – на острівці “громадівського” спілкування…

Азопа “вповзає” не просто у довкілля (у так званий соціопростір). Азопа вповзає у мізки, у серця, у дискурс, у комунікативну поведінку, у відтворювання сенсів. У нове сенсотворення… Українське (навіть у Львові та Луцьку…) або марґіналізується та креолізується, або ж опиняється аж геть на заґумінках інформаційно-комунікативного поля… При цьому, розгублюючи “по дорозі” (у процесі отого “єстєствєннава” витіснення) якісь останні вже залишки свого колись відносно поважного (а тепер уже “лохівського”, третьосортного…) соціопрестижного статусу.

Твердження здається аксіоматичним (особливо після Рікьора): СЕРЕДОВИЩЕ КУЛЬТУРИ Є СЕРЕДОВИЩЕМ ІНТЕРПРЕТАЦІЇ. Люди тяжіють до певних спільнот і ґруп (зокрема так званих референтних ґруп), а також один до одного насамперед саме тому, що МАЮТЬ СПІЛЬНИЙ СВІТООБРАЗ. Йдеться про спільні “фільтри” селективного сприймання і бачення світу; спільні конфіґурації смислів; схожі інтенції та схожі конвенції. Цей спільний СВІТООБРАЗ (“WORLDVIEW”), що випрацьовується саме у полі інтерпретації (на основі більш-менш напруженого діалогізму) є радше наслідком ПРИЧЕТНОСТИ ДО СПІЛЬНИХ КОМУНІКАТИВНИХ ЛАНЦЮЖКІВ, у межах яких комунікативні акти є “згущенішими”, частотнішими, щільнішими, а отже і суґґестивнішими [1] Цю внутрішню єдність СПІЛКУВАННЯ – ІНТЕРПРЕТАЦІЇ – ДОВКІЛЛЯ – СЕНСОУТВОРЮВАННЯ – КУЛЬТУРИ (а мережа смислів, властиво, і є глибинним ядром культури) я б волів умовно зобразити тут у вигляді двох кіл, котрі почасти перетинаються. У вигляді радше двох кругів – ДІАЛОГІЗМУ (спілкування) та КУЛЬТУРИ – що мають СПІЛЬНИЙ СЕГМЕНТ – сегмент СЕНСОУТВОРЮВАННЯ : павутина смислів “снується” у нішах живих комунікативних актів. Ось ця простенька схема:

Цю дуже умовну квазімодель можна було б потрактувати і так: немає ДІЙСНОЇ ЖИВОЇ КУЛЬТУРИ (культури як реального колообігу смислів, вартощів та артефактів, культури яко процесу) поза ІНТЕРПРЕТАЦІЄЮ КУЛЬТУРИ. Тобто, насамперед, поза живим діалогізмом. Живе культурне середовище мусить бути середовищем діалогізму. Ось чому нинішнє ДОГАСАННЯ УКРАЇНСЬКОЇ КУЛЬТУРИ В МІСТАХ (збайдужіння до неї, некомерційність всього українофонного), витіснення всього властиво українського розмаїтими субкультурними утвореннями азопоїдного штибу (навіть у Львові та Станіславі) є лише наслідком того, що українське постколоніальне попелище в містах є ЗГАРИЩЕМ УКРАЇНСЬКОГО СЛОВА … Тут уже буквально … дотліває правдивий (автентичний) український діалогізм (цебто спілкувальні практики власне українського, а не креольсько-суржикового, не піджинізованого, чи то “пріблатньоннава”, типу). Діалогізм, що у ньому ледве-ледве блимають-миготять власне українські смисли та вартощі… Адже якраз СЕНСОУТВОРЮВАННЯ (ґенерування смислів) та постійне живе їх пере-перетлумачування УРУХОМЛЮЮТЬ КУЛЬТУРНИЙ ПРОЦЕС; урухомлюють “кров” культури. Змушують її циркулювати від творця (чи то інтерпретатора) до реципієнта. Від одного етнофора (носія живого лінґвокультурного досвіду) до іншого етнофора. Від старшої та середньої ґенерації до ґенерації висхідної. Від однієї спільноти (стратуму, мезокомунікативного кола) до іншої ґрупи людей. Власне культура яко ТРАНСМІСІЯ КУЛЬТУРИ (і насамперед яко від-творювання – урухомлювання її смислових мереж) перетворює самих реципієнтів (а вони продовжують бути водночас і тлумачами і транс-ляторами артефактів, символів та інтерпретативних моделей) у СПІВ – УЧАСНИКІВ КУЛЬТУРИ: розуміння, реагування, пере-перетлумачування, – це і є їх УЧАСТЬ В КУЛЬТУРІ (субкультурі), у живих процесах розгортання цієї останньої. Сама можливість сенсоутворювання (спільного ґенерування та спільного по-діляння смислів) актуалізується власне на ґрунті дуже тонкого ДОСВІДУ ПСИХОКУЛЬТУРНОЇ СУГОЛОСНОСТИ СМИСЛІВ УСІХ ТИХ, ЩО Є КОМУНІКАНТАМИ (сперечальниками, інтерпретаторами тощо) у межах певного КУЛЬТУРНОГО (локального, субкультурного) СВІТУ СИМВОЛЬНОЇ ІНТЕРАКЦІЇ. Усіх тих, що ладні провадити і провадять живий діалог і почувають навіть потребу у такій співпричетності та співналежності... Потребу у “belonging together” бодай на рівні комунікативної поведінки у певних колах тих, що спілкуються. Кожне лінґвокультурне (субкультурне) середовище – що я ладен тут наголошувати знов і знов – власне і “зіткане” із таких актів. Саме так відбувається становлення (чи, сказати б, скристалізовування на рівні відносно виокремлених ідентичностей) певних етнолокальних культур (чи субкультур). Це вже світ тих, котрі так чи інакше почувають свою внутрішню співпричетність до поділяння відносно спільної картини світу (схожого світообразу, конвенцій та ціннісних орієнтацій). Це світ тих, що ладні обстоювати сенс свого власного сенсоутворювання… Сенс свого власного світу сенсів: його не тільки націокультурну, чи то ґрупову, але й екзистенційну значущість (принаймні для себе). Принагідно зазначу тут безумовно посутню (принаймні для мене) річ: навіть на макрорівні (на рівні нації яко СУСПІЛЬСТВА, а не тільки певної вужчої – у сенсі Тьонніса – СПІЛЬНОТИ) цей СВІТ, де здійснюється соціокультурне сенсоутворювання, є не просто УЯВНОЮ чи то УЯВЛЮВАНОЮ с-пілкою людей (як це нині вже навіть і модно повторювати за Бенедиктом Андерсоном), а світом, котрий НА ДІЛІ ОБ’ЄКТИВУЄТЬСЯ, В-ТІЛЮЄТЬСЯ у цілком МАТЕРІАЛЬНИХ (хоч емпірично не завжди наочно спостережуваних) взаємоопосередкованих комунікативних ланцюжках та внутрішньо “згущених” (внутрішньо усуцільнених в межах комунікативного поля етносів та локальних культур) цілком МАТЕРІАЛЬНИХ інформаційних потоків, яко ЦІЛКОМ РЕАЛЬНОГО СУБСТРАТУ НАЦІО (ЕТНО-) СЕНСОНОСНИХ МЕРЕЖ…

Від евразійських субкультурних формацій, що ними просякло уже не тільки наше міське довкілля, але й саме наше єство, часами уже годі буває одскіпатися… Всі оті “Наш мір” і “Вот так!”…, всі оті шалено розтиражовані попсові й рок-гурти на кшталт “Блєстящіх” чи то переклонованих із них “наших мєстних” “Капучіно”(із вочевидь притьмянілим полиском після подвійного пере-переклоновування зі “спайсових” бритійських “дівчаток із перцем”) дійсно врешті-решт можуть створити (і створюють вже вкупі з кавеенівщиною, вкупі із примітивним виглуплюванням телевізійних оповідачів анекдотів, вкупі із безконечними “мєнтовськими” та “бандітскіми” петербурґами і т.д. і т.п.) враження, що це якраз і має бути САМЕ “ВОТ ТАК!”… Що це вже і є властивий “НАШ МІР”… Що це вже не “Масковскій Камсамолєц в Украінє”, а до-комсомолювана Україна десь попід Москвою … Що не мине навіть ще одна “дєсятілєтка” вповзання і наповзання Азопи у наші міста, і трохи чи не за законом сполучених посудин всі оті вельми хвацькі “дєвчьонкі с Жітоміра” будуть добудовані та роз-будовані (на те й “розбудова держави”!) “камандамі”, “тусовкамі” та “бріґадамі” наших правдиво “львовскіх пацанов”, львовскіх “крутих старіков” та не менш “прікольних чувачков” із Галіції… “Працес” вже давно “пашьол”… Так, що можуть уже святкувати перші свої перемоги речники новомосковського евразійства Дугін, Панарін, чи то якийсь Плєшаков… Адже цей останній (а пан професор завідує сектором геостратегічних досліджень Інституту США і Канади РАН) ще в першій половині дев’яностих років взяв був на своє озброєння трохи перефразовану стратегему Маккіндера: “Кто контролирует Евразию, – тот контролирует мир” … А усі оті “НАСТІ”, “ВОТ ТАК” чи “САВЄРШЄННА СЄКРЄТНА” (ім’я ж їм – легіон); всі оті змодельовані на азопоїдний кшталт “дєвчьонкі с жітоміра” (а кавеенівські та білякавеенівські штучки все дужче фольклоризуються поміж студентства, мімікруючи щось на штиб молодіжної субкультури), вся ота телекаламуть МАМАДУрництва та вєркосердюцтва (укупі з “пріколамі нашева ґарадка” чи соло-гастролями Лоліти із програмою “Атвалі” на підтримку усіх інших евразійських навал…) свідчать уже, що принаймні ТРИ РІЗНОВИДИ ОТІЄЇ ПЛЄШАКОВСЬКО-ЕВРАЗІЙСЬКОЇ КОНТРОЛІ НАД СВІТОМ ІЗ УСПІХОМ ЗДІЙСНЮЮТЬСЯ ВЖЕ У НАШІЙ ГАЛИЧИНІ. А саме : А) КОНТРОЛЯ ЦИВІЛІЗАЦІЙНА; Б) ПОВНА КОНТРОЛЯ ІНФОРМАЦІЙНА; В) МАЙЖЕ УЖЕ ВСЕОСЯЖНА КОНТРОЛЯ КОМУНІКАТИВНА… І все ж особливо прикро, наскільки духово анемічною, малорухливою, хирлявою у соціокультурному плані виявилася українська творча та гуманітарна еліта, котра за майже уже чотирнадцять років відносної свободи думки та ви-слову так і не спромоглася випрацювати навіть і отієї бодай “малої закваски” (закваски новоукраїнських смислів, закваски цінностей та інтерпретацій новоевропейського типу) для заквашування тіста нашого модерного урбаністичного середовища … На жаль, наша інтеліґенція не подужала окреслити загальної схеми ані прискореної цивілізаційно-культурної модернізації українства, ані деколонізації самого нашого міського середовища… Натомість ми були переможені (і цю поразку треба визнати) ДАВНЬОЮ ЕВРАЗІЙСЬКОЮ КАЗАРМОЮ, ДАВНІМ СУБКУЛЬТУРНИМ “АБЩАКОМ” (І “АБЩАГАЙ”); давнім кримінальним “БАРАКОМ” та зонівськими “пріколамі”… Сучасний та постсучасний “абщак” таки переміг наш наївний (наскрізь ретроспективний) неоромантизм… А “крутой чувачок” переміг нашого вічного Грицька Позіхайленка, що замріявся про Сагайдачного… Національна ідея дійсно не спрацювала (навіть у Львові та Тернополі…). Не спрацювала вона у першу чергу тому, що не була розгорнена функціонально… Не була експлікованою як ідея ПОЛІМОРФНОГО ТА ПОЛІВАЛЕНТНОГО НОВОУКРАЇНСЬКОГО УРБАНІСТИЧНОГО СЕРЕДОВИЩА. З усіма необхідними ланками, сферами, рівнями (чи ж то навіть і закутками) функціонування і “високої”, і “низької” української культур (як, зрештою, і власне українського інтелектуально-культурного постмодернізму, не затисненого у жодні лещата зааксіологізованого маніхейського мислення та “поділу” на “високе” й “низьке”). До усієї цієї нашої неспроможности СТАВАТИ СОБОЮ (до чого спричинилася аберація завуженого чи то ретроспекціоністського чи то етатистського потрактування “національної ідеї”) додався і наш традиційний український консерватизм. Консерватизм, що закорінений у непридатну для сучасного урбанізму психіку рустикальної малорухливости думки і чину… Рустикальної розпружености внутрішнього життя… Але це вже окрема тема… Українська вечорнично-варенична задушевність виявилася елементарно заслабкою (і навіть порівняно менш структурованою, менш внутрішньо здиференційованою) для того аби протистояти аж геть “нахрапістому” натискові “Ват так” і “АТВАЛІ!” Та попри усе це, – велетенські фабрики тотальної азопізації – понад півтори сотні тюрем і тисячі нібито “наших” “ваєнних” казарм на відміну від усіх львівських великих промислових підприємств НЕ ТІЛЬКИ НЕ ПРИПИНЯЛИ ВИПУСКАННЯ СВОЄЇ ПРОДУКЦІЇ (своїх “базаров” і “ПРІКОЛОВ”, своїх поведінкових взірців, своїх консервованих у власному соці й власне тому таких “соковитих” фразем та лексем); але й з великим успіхом перейшли на осучаснені “лінії” та “конвеєри” РОЗШИРЕНОГО (нечувано РОЗ-ШИ-РЮ-ВА-НО-ГО) ВІДТВОРЮВАННЯ І “ВАРАВСКОЙ” “ПРІБЛАТНЬОННАЙ” БАЛАКАНИНИ… Як я уже згадував, увесь цей субкультурний “товар” знайшов для себе далеко ширше закреслену “сферу споживання” і повсякденного вжиткування… І в коридорах національних університетів, і в коридорах влади. Скрізь. Середовище, міське наше довкілля, де здійснюється – нагадую – повсякчасний “колообіг” смислів, культурних взірців і вартостей (правдивих чи фальшивих, автентичних чи напливових, то вже інше питання) є середовищем колективного програмування свідомости. Середовищем енкультурації. Наші мізки та серця – навіть і мимохіть – нашпиговуються чужинськими смислами, чужинськими схемами мислення і світорозуміння, реагування та оцінювання. “Впорскнуті”, інтроектовані взірці сприймаються відтак уже яко бажані та очікувані. Хочемо того чи ні, все ж ми продовжуємо далі ВРОСТАТИ У ЕВРАЗІЙСЬКИЙ КУЛЬТУРНО-ЦИВІЛІЗАЦІЙНИЙ КОНГЛОМЕРАТ. У конгломерат, що йому притаманна, як і колись (у старожитні часи) пістрявій одежині гетери, здатність принаджувати, особливо на рівні масової культури та казармово-лагерної субкультури, на рівні вербальної поведінки.

Не тільки в міськім, але вже і в сільськім середовищі ми пришвидшеним кроком простуємо буквально “углиб евразійства”, мов би своїми руками “розриваючи” і “шматуючи” власні свої смислові мережі, зрікаючись власних своїх українських вартостостей (українського способу говорити і міркувати, української пісні, української книги)… Зрікаючись власної своєї української мотивації, власного досвіду, власної закорінености… А, отже, зрікаючись вкупі із цим і самої своєї гідности яко суб’єкта, що посідає якусь внутрішню духову автономію. Принагідно зазначу тут, що всезагальна світоглядна дезорієнтованість в Україні (тут лише олігархічна стагнархократія та залежні від неї чиновники, “державці” і ціла свита колаборантських політиканів та “політологів” – включно із продажними “націоналами” ВИРАЗНО ЗНАЮТЬ ЧОГО ХОЧУТЬ), а властиво ЦІЛКОВИТИЙ БРАК ПЕВНОГО ГОРИЗОНТУ НАЦІОНАЛЬНИХ ЦІЛЕЙ, ЦІННОСТЕЙ ТА ОЧІКУВАНЬ є лише НАСЛІДКОМ цієї страхітливої соціокультурної змарґіналізованости, хаотизованости (збруталізованости, варваризованости) та лінґвокультурної скреолізованости українського цивілізаційного поля. Адже марґінал (у тому числі етномарґінал), який за класичним визначенням Роберта Парка стоїть на МЕЖІ двох світів (хоч і не сприймається жодним із них за свого повноправного учасника), марґінал із невиразною ідентичністю та наскрізь сконформізованим та внутрішню амбівалентним “азіранієм па старанам” НІКОЛИ НЕ МІГ І НЕ ЗМОЖЕ (якщо не здемарґіналізується) ДОСТОЙНО УТВЕРДИТИСЯ У ВЛАСНІМ СВОЇМ ВНУТРІШНІМ ЛОКУСІ БОДАЙ ВІДНОСНОЇ АВТОНОМІЇ ДУХА… Те, що “ПО – МІЖ”, те, що “АНІ –ТУДИ – АНІ – СЮДИ” (цебто є національно, соціокультурно, ба навіть ЕКЗИСТЕНЦІЙНО ЗНЕКОРІНЕНИМ) не може бути надійним підложжям будь-якої гідности: і національної, і людської. Адже ЕТНОМАРҐІНАЛ (як, зрештою, і соціально змарґіналізова людина) є неминуче тією чи іншою мірою людиною здеіндивідуалізованою та здеперсоналізованою. Отож лише відносно цілісна особа (але аж ніяк не марґінал!) – особа, що для неї внутрішня духова автономія є ПОЦІНОВУВАНОЮ ЦІННІСТЮ, є ЗНАЧУЩОЮ!) ладна також поціновувати ГІДНІСТЬ, ладна прагнути її, мотивуватися нею, обстоювати її. Тому марґінал, що для нього гідність втрачає свій ОСОБЛИВИЙ АКСІОЛОГІЧНИЙ СЕНС (цей сенс вимивається із єства самою “отарністю” марґінала – його повсякчасною зорієнтованістю тільки “на інших”, тільки на безпосереднє довкілля) ВТРАЧАЄ ТАКОЖ І БУДЬ-ЯКУ ДУХОВУ СВОБОДУ… Саме наша хронічна уже (більш ніж наполовину) етнозмарґіналізованість (та корелятивна із нею культурно-комунікативна ЗНЕКОРІНЕНІСТЬ) породжує нині такий масовий (навіть і в наших університетських осередках) різновид духового рабства, як потрапляння трохи чи не у повну залежність від азопоїдних (барачно-казармових) нараційних структур. Ба більше , вже не ми орудуємо чужинськими отими (і дійсно ЧУЖИМИ за самою своєю лінґвокультурною СМИСЛОВОЮ “ЗАРЯДЖЕНІСТЮ”) “ПРІКОЛЬНИМИ” та “кльовими” лексемами та фраземами, а вже ці азопоїдні лінґвокультурні конструкти та цілі комунікативно-вербальні блоки ЦІЛКОВИТО ОПАНУВАЛИ НАМИ, ОРУДУЮТЬ НАМИ… Вони окупували вже саме наше єство, нашу “внутрішню людину”… Вони підпорядковують собі нашу думку, наші поведінкові реакції… Вони вже авторитарно диктують нам САМУ ТЕМАТИЗАЦІЮ БЕСІДИ, самі її смислові домінанти… Вони якось майже непомітно знову загнали нас у евразійську вербально-комунікативну “абщагу”… Вони без жодного нашого внутрішнього спротиву буквально “впрягли” нашу думку в постсовєцько-азопоїдний ментальний “інвентар”… І вже не ми послуговуємося азопоїдними дискурсивними практиками (вкупі із певною “стилістикою “самих комунікативних актів: згадаймо хоча б “рішучий” рвучкий рух розчепірених “по-зонівськи” пальців…), а властиво вони самі ПОСЛУГОВУЮТЬСЯ НАМИ: вони “ВКИДУЮТЬ” нас у нуртування чужих життєвих форм, чужих реакцій, чужих смислових конструктів та зовсім чужого нам безперестанного вибулькування отого всезагального (“АТ КАРПАТ І ДА АХОТСКАВА МОРЯ”) южмашівсько-рязансько-колимського казана (“БЛЯ – БЛЯ – БЛЯ”). Вони самі (ці дискурсивні та інвективні практики) ВСЕРЕДИНІ НАС, АЛЕ БЕЗ НАС, БЕЗ НАШОЇ УЧАСТИ (без участи полоненого ними, інтоксикованого ними та геть спаралізованого ними нашого “Я”) по-свойому заартикульовують те, що мимохіть стає вже ВАЖЛИВИМ для нас у повсякденних наших балачках, а також у самих способах реагувати, тлумачити та діяти… Бо ж, властиво оті балачки, що майже мимоволі занурюють нас у свою каламуть (як, зрештою і у складніші ігри розмаїтих кругойдучних своїх смислових інтерференцій …). Бо ж ота уся балаканина (знаного уже нам штибу: “… єсть базар, братуха…”) СТАЄ І САМИМ НАШИМ ПОВСЯКДЕННЯМ І САМИМ НАШИМ ЄСТВОМ, і частиною нашої комунікативної поведінки. А отже і посутньою сенсоутворюючою складовою самого способу нашого життя та самого нашого місця (йдеться про соціокультурний локус) у цьому довкіллі… У довкіллі, котре власне снується-тчеться таким діалогізмом. Структурується (у тому числі аксіологізується) цим спілкуванням. Спілкуванням, котре “нашаровує” на безпосереднє середовище спілкування властиві ТІЛЬКИ ТАКИМ НАРАЦІЯМ, тільки таким жестам та інтонаціям специфічні “бліки” та “тіні”, специфічні смислові конфіґурації… Конфіґурації, котрі не просто ви-ражають ту або іншу думку (реакцію, заклик, чи то якесь спонукання), а стають САМИМ НУТРОМ СИТУАЦІЙ, ЖИТТЄВОГО СЕРЕДОВИЩА І САМОГО ЖИТТЯ. Самим нашим повсякденням. Тому, коли говоримо про так звану “українську культуру” яко про реальний ПРОЦЕС, то МАЄМО САМЕ ТАКЕ СОЦІОКУЛЬТУРНЕ СЕРЕДОВИЩЕ. Іншого, на жаль, покищо не маємо. У цім середовищі ДОМІНУЮТЬ ЕВРАЗІЙСЬКО – МОСКОВСЬКІ СУБКУЛЬТУРНІ УТВОРЕННЯ (у тому числі, усі оті “базари”, “пріколи”, міський русофонний фольклор, евразійські треш-культурні смаки, евразійський масовізований газетярсько-журнально-телевізійно-рекламний кіч тощо…).Таким чином величезна більшість із нас (і не лише етномарґіналів-хохлів, але й вельми нерідко – українських інтелектуалів-гуманітаріїв) СТАЮТЬ БРАНЦЯМИ ЧУЖИХ ДИСКУРСИВНИХ СТРАТЕГІЙ ТА МИСЛИТЕЛЬНИХ СХЕМ. Чужих смислів та способів оцінювання та поціновування. Бранцями неукраїнського світу… Бранцями того шляху, що може припровадити нас ДО ОСТАТОЧНОЇ САМОВТРАТИ. Наше чимраз глибше і глибше втягування у евразійщину, наше просякання нею вже й на “КАПІЛЯРНОМУ” рівні (як метафорично каже про цю внутрішню колонізацію самого нашого духа Оксана Пахльовська) стає вже нині трохи чи не добровільним нашим ВБІГАННЯМ З РОЗГОНУ (та в нечуваному ще в історії нашій засліпленні) в чужі “п’ятістєнкі”, в чужі кошари, в чужі духовні “лагеря”, що ОБВЕДЕНІ ПО ПЕРИМЕТРУ І ЗАТИСНЕНІ У КУЦІ КОНСТРУКЦІЇ “ТІПА – КАРОЧЄ – АБАЛДЄЛ –ПРІКАЛИВАЛІСЬ – КЄНТАВАЛІСЬ…” В абсолютно сліпі кути духовного рабства та бездумного конформізму із його беззастережним пере-перемавповуванням… Азопізуючись навіть у балачці своїй, взоруючись (чи то свідомо чи позасвідомо) на оті лінґвокультурні паттерни усіх отих “насть”, марініних, крутих пацанов, вєркосердючок чи – хай навіть – і “дєвчьонак с Жітоміра” ми неминуче втрачаємо – повторюю ще раз – не лише українскість і певну цілісність, але й також і нашу екзистенційну свободу духа. Як писав був ще С. К’єркегор, ми завсіди НАПОВНЮЄМОСЯ ЗМІСТОМ ТОГО, ЩО МИ ОБИРАЄМО. Якщо ми вже сьогодні обираємо отой “пріблатньонний” нікчемний “базар” (і вельми охочі до того аби “потусуватися”, “пабазаріть” і “прікалоцца”…), якщо нам смакує ота маскультівсько-евразійська жуйка “насть”, марініних, “бандітскіх пєтєрбургов” та “блєстящіх”, то й заслуговуємо ми мабуть на разі тільки на те, аби й далі бути у чужій евразійській кошарі… Заслуговуємо на те, аби й далі практично не мати свого власного міського соціокультурного середовища в усій диверсифікованости та поліморфности його запотребувань і смаків, в усій поліфункціональности та полівалентности форм та способів культурного “споживання” й участи у культурі. Українство (на рівні реципієнта) саме тому, між іншим, і не має ЗМАГАЛЬНИЦЬКОЇ ПОТУГИ В МІСТАХ (по суті ВІДДАЄ молодь русофонній масовій культурі та азопоїдним субкультурним утворенням), що усе ще продовжує бути структурно та функціонально бідним. Згідно із універсальним кібернетичним законом, що був сформульований ще Шенноном, тільки ті інформаційні системи є достатньо тривкими, стійкими щодо “зовнішніх збурень” (за Шенноном – РЕЗИСТЕНТНИМИ, або ж МЕТАСТАБІЛЬНИМИ), які посідають певний “запас” необхідної внутрішньої складности та розмаїття (так званий ЗАКОН НЕОБХІДНОЇ РІЗНОМАНІТНОСТИ).

Отож, попри вибоїни та калюжі у нашім коломийськім чи у нашім бережанськім асфальті додаються іще – перепрошую – вибоїни у самих наших мізках і, відповідно, у ЛОГОСФЕРІ самого нашого “спріколізованого” отими “НАШІМІ”/НЕ НАШИМИ “гарадкамі” культурно-інформаційного довкілля… Вибоїни по самі вінця позаповнювані евразійською каламуттю… До речі, тротуарно-вуличні “стенди” із “камсамольскімі правдамі”, “інтєрєснимі газєтамі”, “савєршєнна сєкрєтнимі” московськими помиями і нашими “рідними” помиями “бульваров” (але теж із нескладним для “вирізняння” евразійським “душком”); всі оті стенди із “настямі” та “єдінствєннимі” (в “трусішках” і “БЄЗ ТРУСІШЕК”…), – то лише ЗОВНІШНІЙ ІНДИКАТОР НАШОГО ДІЙСНОГО ВНУТРІШНЬОГО СТАНУ. То вже радше своєрідний “термометр”, що тільки нагадує про глибинну соціопатію (націопатію) українського соціокультурного орґанізму загалом: все українське – майже на нульовій позначці (не більше одного-двох відсотків); все русофонне – “зашкалює” геть поза 95%. І вся річ не лише у своєрідній ІНФОРМАЦІЙНІЙ ОКУПАЦІЇ Азопою нашого міського соціокультурного середовища (вкупі зі середовищем мас-медійним)… Вся річ у тім, що у нашої збаранізованої черні (усі думки та почування котрої обертаються у куцих “чотирикутниках” “тіпа – карочє – прікол – в натурє”…) ВИРОБИЛАСЯ УЖЕ ПОТРЕБА З РОЗГОНУ ВЛІТАТИ В ОТІ ЕВРАЗІЙСЬКІ КОШАРИ. У дуже значної частини наших любих рідних галичан (і який вже отам П’ємонт!) ВИРОБИВСЯ ВЖЕ НАВІТЬ І ОСОБЛИВИЙ СМАК ДО ОЦІЄЇ СОЧЕВИЧНОЇ ЮШКИ. Усі оті корита та коритця ВОНИ ВЖЕ МАЮТЬ ЗА СВОЇ ВЛАСНІ, ЗА ОЧІКУВАНІ, ЗА ЖАДАННІ… А сьорбання і цямкання отого масового споживача біля заслинених “ліз” та “наталі” якнайкраще може засвідчити: у нас в Галичині є ще кому “пріабщацца” (чи то зі смаком “хавати”) азопоїдну жуйку… Взірці МЕТРОПОЛІЇ (а вона і далі для більшости – МЕТРОПОЛІЯ ДУХА) ПРОДОВЖУЮТЬ ЗАЛИШАТИСЯ ВЗІРЦЕВИМИ, ЕТАЛОННИМИ, БА Й СОЦІОПРЕСТИЖНИМИ ТЕЖ.

Що ж залишається все-таки НАШИМ (або принаймні відносно нашим) у цім “субґлобалізованім” морі, котре не втихомирюється (як не вщухає, зрештою, і вітер зі Сходу) і хвилі котрого викидують переважно мул та шумовиння Азопи? Може оця хвацька телевізійна реклама “Stimorol” У ПОТРІЙНІЙ СВОЇЙ ЗАХІДНО-СХІДНІЙ “вестернізованій” та все ж азопоїдній і водночас “пріблатньонній” потворно-калічній креолізованости: “ТИ ВІДРИВАЄШСЯ У НАЙКРУТІШИХ НІЧНИХ КЛУБАХ”?.. Хтось “атриваєцца” і зажовує свій “балдьож” стіморолами, а хтось жує-пережовує-ремигає ще передколоніальну жуйку ВЗІРЦЕВОЇ МЕТРОПОЛІТАЛЬНОЇ ТЕЛЕВІЗІЇ із її “крутими” субкультурними домішками… Один із так званих “українських” телеканалів в своїй доволі популярній ранковій передачі всерйоз запропонував був глядачам обміркувати ідею запроваджування і на нашому криптоукраїнському екрані – ЗА ОБРАЗОМ І ПОДОБОЮ МОСКОВСЬКИХ ПЕРЕДАЧ (“А чим же ми гірші за них!?”, – запально вигукував наш мало-російський телеведучий) – грандіозного ТЕЛЕКОНКУРСУ “СТЄРВА ВЄКА”… Стервозність ота надто уже по-евразійському “разухабістая” і “нахрапістая”, аби їй противитися десь на евразійській околиці… Значно простіше просто розпорпувати-визбирувати оту теле-здохлятину десь по наших загумінкових інформаційних звалищах… Отож чи ж не “атарвацца” і нам у щонайкрутіший спосіб? Тисячі і сотні тисяч тих, що “атриваюцца”, “тащацца” і геть “адурєнна” з-дня-на-день, з дня-на-день “балдєют” у клубах, у барах, у кабаках всуціль (чи ущент!) скабакізованої України (а кабаки – це вже теж осередки колективного програмування свідомости і ресоціалізації на евразійський кшталт…), прищеплюючи і підживлюючи скрізь по містах абсолютно чужу нам психологію духовного босяцтва… Психологію, котра засадничо не змінилася у порівнянні із тією, що її досить яскраво був відтворив (ще майже 160 літ тому) на прикладі розмаїтих “молодцев”, “удальцов”, чи то просто розбишак-разінців у своїх історико-народознавчих студіях Микола Костомаров.

Стихія духовного босяцтва (навіть поміж студентів)… Стихія “розкопувачів” вуличних сміттярок.. стихія простягнених зусебіч нещасних жебрацьких рук… Чи ВІЛЬНІ ми на проспекті Свободи у Львові від звідусіль простягнених жебрацьких рук? Чи вільні від нашого гарячково-надсадного борсання у тенетах чужих фразем і “класних пріколав”? “Адже хто ким переможений – той тому і раб…”, – так мовив був ще муж віри Апостол Павло…

“Зажгі мєня, зажгі мєня!!!”, – несамовито волає якась попсова “срєднєпалосная” (а може й наша доморощена?) співачка, десь з-попід отих трьох великих червоних парасоль (West. West. West.)…, або ж… може з-попід отого смарагдового шатра?… “А рєбята здорава накачалісь!” … А на іншому розі – вже інше пронизливе поп-репетування:

“Между Севером и Югом,
Между летом и зимой…”

І ще далі, ще пронизливіше і з пригасаючою реверберацією:

“Между небом и землей,
И землей… И зем-лей…”

Оце і є СИТУАЦІЯ НАШОЇ ЦИВІЛІЗАЦІЙНО-КУЛЬТУРНОЇ МАРҐІНАЛЬНОСТИ. Нашого отого вічно-жалюгідного “мєжду”… Без внутрішньо утвердженої в собі цивілізаційної САМОСТИ. Без власної гідности…

Врешті-решт усе те, що ми нині начебто вільно “обираємо” вєрко-сєрдючівські монструозно-калічні покручі (ці типові взірці колоніальної креолізації) чи “зрощену” у сіамський спосіб газету- виродок “Сталіца” (шалено розрекламована по телеканалах “Двє сталіци – адна газєта!”, – та й Евразія – додамо ми – теж “єдіная – ат Карпат і да Ахотскава моря”) чи, нарешті, “пріколи нашева ґарадка”, – УСЕ ЦЕ ПОЧИНАЄ РОЗПОРЯДЖАТИСЯ НАМИ (розпоряджатися нашими бажаннями та думками, нашими очікуваннями та інтенціями), починає вимальовувати ДЛЯ НАС. (І ЗАМІСТЬ НАС) ПЕВНІ ГОРИЗОНТИ ЦІННІСНИХ ОРІЄНТАЦІЙ І СКЕРОВУВАТИ, СПРЯМОВУВАТИ НАС ДО ЦИХ ЕВРАЗІЙСЬКИХ ОБРІЇВ… Зрештою усі ці “обрії” загніздилися вже у кожнім помешкані, де є телевізор чи відео і де наші думки вже теж повиловлювані і полонені безконечними московсько-“мєнтовськими” серіалами, романтикою бандитських петербурґів і мудрими та досвідченими аґентами російських спецслужб… Де (хоч один) власне український герой нашого часу, де хоч один український буржуй?..

До чого це все? А до того, читачу, що САМА НАША ПОВСЯКДЕННА ВБУДОВАНІСТЬ У ВІДПОВІДНІ ТЕЛЕПРОГРАМИ стала уже інтегральною складовою (до того ж вагомою!) нашого міського повсякденного соціокультурного середовища, що у нього ми повсякчас занурені… Середовища, котре уже не тільки (а може навіть і не стільки) підживлює нас емоційно, духовно, творчо, скільки впорскує у нас – углиб самого нашого єства – евразійські (чи хай навіть і неоевразійські) духовні токсини… Токсини посутньо контрукраїнські… Токсини тим шкідливіші (хоч дехто і вважає їх лише продуктом розпаду совєтизму та колоніалізму Москви), що вони (цебто токсини ці) ПАРАЛІЗУЮТЬ САМЕ БАЖАННЯ. ПАРАЛІЗУЮТЬ САМЕ БАЖАННЯ БАЖАТИ СОТЕНЬ ТИСЯЧ І НАВІТЬ МІЛЬЙОНІВ УКРАЇНЦІВ. Бажання дійово, активно, наступально творити щось своє, будувати свою УКРАЇНСЬКУ (новоевропейського типу) КУЛЬТУРУ ТА ЦИВІЛІЗАЦІЮ. Ставати на ділі (у тім числі і на рівні реального комунікативно-діалогічного середовища) НОВИМ ОСЕРЕДКОМ ЦИВІЛІЗАЦІЇ, а не залишатися лише загумінком Евразії, або ж лише тільки одним із сегментів субкультурного сміттєзвалища Москви та Петербурґа.

Ота наша ВБУДОВАНІСТЬ у російські бандитсько-мєнтовські телесеріали, ота посполита зануреність у російські газетно-журнальні потоки, оте наше борсання у підвиванні-нуртуванні московської попси є приблизно такою ж профанацією та понівечуванням самої природи нашого українського культурного середовища, як понівечення нашого українського могутнього Дніпра, “ВБУДОВАНОГО”, “ПІД’ЄДНАНОГО”, “ПІДКЛЮЧЕНОГО” до каскаду гідроелектростанцій та до цілої вервечки гнилих штучних морів… “Нема Дніпра, лишилася вода…”, – писав колись поет-шістдесятник Микола Вінграновський… Немає ДІЙСНОЇ ДУХОВНОЇ ПОТУЖНОСТИ, НЕМАЄ СПРАВЖНЬОГО ЕТИЧНО НАПРУЖЕНОГО ЖИТТЯ… – залишилися лише споживачі мєнтовсько-бандітскіх телесеріалів, споживачі розрекламованих жуйок, споживачі мамадурницьких виглуплювань (не таких вже й безневинних виглуплювань, якщо їм вдалося спорудити на українському телеканалі ЩЕ ОДИН ЦЕХ ДО – РОСІЙЩУВАННЯ УКРАЇНЦІВ…). Споживачів, що нині вже поспіль і трохи чи не цілком вбудовані у що завгодно, але тільки не в українське культурне поле…

Чим більше ми “пронизані” евразійськими комунікативними взірцями (на кшталт “тіпа-карочє-в натурє”), чим більше ми нашпиговані враженнями (а також і узалежнені від інтерпретативно-діалогічної “занурености” в О-МОВЛЮВАННЯ цих вражень) російського відео (“буржуїв”, “мєнтів”, і геть там усіх “братків” і “братішек” вкупі із “братом-2”); чим більше ми піддаємося внутрішній тиранії російських зворотів (а властиво зворотів російського “пріблатньонного” соціолекту); чим більше підпорядковується саме наше єство диктатурі російських “крутих” слововживань; чим більше ми занурені у саму евразійсько-московську тематизацію спілкування, тим більше і більше ми вростаємо у евразійське поле сенсоутворювання, тим більше ми влипаємо у культуру (чи субкультурне утворення) НЕУКРАЇНСЬКУ; тим менша наша спів-участь, наша залученість у рідній культурі; ТИМ БІЛЬШЕ І ВСЕ ЗАГРОЗЛИВІШЕ РОЗМИВАЄТЬСЯ І “РОЗРІДЖУЄТЬСЯ”, стає розпорошеним і дисперсійним наше власне поле сенсоутворювання – культуротворення, тим більше стискається і стискається, як Бальзакова шагренева шкіра наше, властиво, українське довкілля…, тим більше хирлявою, якоюсь млявою та анемічною стає поява чогось нового у нашому власному українському сенсоутворюванні; ТИМ ГЛИБШОЮ СТАЄ ХРОНІЧНА ВЖЕ КРИЗА УКРАЇНСЬКОЇ КУЛЬТУРИ, А ОТЖЕ І КРИЗА НАЦІЇ. Адже нація це те, що ЗАКОРІНЮЄТЬСЯ НАСАМПЕРЕД У КУЛЬТУРІ. За умови, річ ясна, якщо є вже цей власний цивілізаційно-культурний ґрунт. Адже нація, котра ЗНЕКОРІНЮЄТЬСЯ – ЗНЕКУЛЬТУРЮЄТЬСЯ (втрачає свій ґрунт, свій живий життєвий субстрат у власнім довкіллі та у його соціокультурному самовідтворюванні) просто “випадає” з історії людства.

Куди ж тепер? “О, Боже мій! Куди ж мені? Куди?!”, – чомусь нагадався мені ДОСЛІВНО рядок зі знаменитої поеми “Вертеп” (1969) Григорія Чубая, приятеля моєї юности (мабуть тому нагадалося, що “сімдесятнику” Чубаю чи не першому в нашій літературі вдалося вибудувати образ загальної кризи цивілізації та людини, і далеко не тільки совєцької…). Отож, КУДИ?! Немає вже куди… Бо і в останньому закапелкові останнього університетського гуртожитку на Пасічній (а Чубай ще тоді, у 1970 році читав був і тут свої андеґраундні речі) МИ ПОЧУЄМО ЗНОВ І ЗНОВ НЕСТЕРПНЕ ГУДІННЯ ТОГО САМОГО КОНВЕЄРА… Конвеєра від Карпат і “да Ахотскава моря”:

“ТІПА – КАРОЧЄ – ПРІКОЛ
ТІПА – КАРОЧЄ – ПРІКОЛ
ТІПА – КАРОЧЄ – ПРІКОЛ…”

А ще трохи далі – цілу ніч (до п’ятої ранку) якраз “для крутих чувачков” – бар “Індіго” закликає-зазиває (саме напередодні дня святого Миколая) із плакату реклами:

“ATTENTION! ATTENTION!”
ГЕЙ АМІГО!
ТУСУЙ ДО НАС В ІНДІГО!
… … … … … … … … … … … …..
РАЗОМ ІЗ НАМИ ЗУСТРІЧАЙ СВЯТОГО МИКОЛАЯ!
ГРАНДІОЗНЕ ЕРОТИЧНЕ ШОУ!
ШИРОКИЙ ВИБІР АЛКОГОЛЬНИХ НАПОЇВ!
… … … … … … … … … … … … ….

Якщо відомий шведський соціоантрополог Ульф Ганнерш (Hannerz) креолізацію самого міського довкілля у Стокгольмі (у зв’язку насамперед із напливом азійських, африканських, так званих, “нових міґрантів” та “латіносів”) назвав був подвійною креолізацією [2], то евразійсько-субкультурно-блатну (із поверховими нашаруваннями вестернізації та американізму) КРЕОЛІЗАЦІЮ НАШИХ ВЛАСНИХ ЕТНОМАРҐІНАЛІВ можна було б назвати КРЕОЛІЗАЦІЄЮ ПОТРІЙНОЮ.

Потрійну креолізацію у Львові (із цілком хаотичною взаємною дифузією розмаїтих субкультурних, а також нібито західних та нібито американських складових) варто було б прослідкувати не тільки на рівні мовлення-спілкування (та й загалом комунікативної поведінки), але й на рівні кабацько-клубної семіосфери (вкупі з іконосферою): зокрема рекламових плакатів і оголошень нічних барів, дискотек та молодіжних рок-клубів (див. декілька репродукцій у додатку до цього есею). На усю оцю несусвітню мішанину (а вона заманіфестовує водночас і наше постколоніальне варварство) можливо “накладається” також і якесь глухе далеке відлуння притаманного постмодерній добі щонайрадикальнішого еклектизму та всеосяжного аксіологічного релятивізму – аж до негації усіх “умовностей”, поділів та протиставлень…

Сьогодні вже безліч наших, так званих “свідомих” галичан-українців добряче захрясли таки, захрясли усім єством у зовсім новій (ущент азопізованій) газетно-журнально-книжковій логосфері. Ця остання є водночас СЕМІОСФЕРОЮ не тільки у тому розумінні, що тут у знаковий спосіб кодуються і самовідтворюються певні конфіґурації смислів (у тім числі ті символьні та іконічні смисли, що імпліковані у візуальних ілюстративних рядах та у “мові” самого дизайну). Йдеться також про ту семіосферу (сферу семіозису), де русофонні мас-медійні носії (йдеться про журнали та газети насамперед) також ЗАМАНІФЕСТОВУЮТЬ СПІВНАЛЕЖНІСТЬ ЛЮДЕЙ ПЕВНОГО КОЛА (їх читачів-реципієнтів) ДО ПЕВНОГО СОЦІОКУЛЬТУРНОГО (СУБКУЛЬТУРНОГО) СВІТУ. Тому саме ЧИТАННЯ, скажімо, “Наталі” може набувати у цьому контексті навіть і сенсу ритуального жесту. Усі оті “Насті” та “Атдахні!” починають уже маркувати, починають уже СИМВОЛІЧНО О-ЗНАЧУВАТИ БЕЗПОСЕРЕДНЬО У САМОМУ СОЦІОПРОСТОРІ ПРИЧЕТНІСТЬ ТА СПІВ-НАЛЕЖНІСТЬ ЇХ ЧИТАЧІВ-РЕЦИПІЄНТІВ ДО ПЕВНОЇ “ПРАДВІНУТАЙ” катеґорії людей. До катеґорії із доволі виразним – а отже і сильним – соціопозиційним статусом у межах сьогочасного новоурбаністичного довкілля. Всі інші – поза цим колом – зазвичай маркуються гетеростереотипами на кшталт “ЛОХ” і “РАГУЛІ”. Для відповідної верстви (а у віковому відношенні це переважно передсорокарічні) уся ця МАСОВАНА НАВАЛА АЗОПИ (НАВАЛА ЛІНҐВОКУЛЬТУРНА, А НЕ ЛИШЕ СУТО ІНФОРМАЦІЙНА) НЕ ТІЛЬКИ ВИЛІПЛЮЄ ПЕВНІ КОЛЕКТИВНІ УЯВЛЕННЯ, ПЕВНІ СМИСЛИ ТА ОРІЄНТАЦІЇ, НАКИДУЄ ПЕВНІ ПРЕФЕРЕНЦІЇ ТА СМАКИ, але й починає вже навіть і виформовувати деякі ПОСУТНІ СОЦІОКУЛЬТУРНІ КООРДИНАТИ САМОГО СПОСОБУ ЖИТТЯ.

Повсякчас підживлювана, розгойдувана, інспірована усім цим гра азопоїдних смислів (гра, що є ерозійним чинником щодо власне українського сенсотворення) здійснюється не лише через їх калейдоскопічно-мерехкотливу інтерференцію, не лише через їх атракційно-пістряву та суґґестивно-влазливу всепроникність, але й також у тому, що ця, начебто спонтанна гра московсько-евразійських смислів сама здатна ВИ-ГРАВАТИ НАШОЮ ДУМКОЮ. “Гратися” нашими аспіраціями, бажаннями та спонуканнями. Наша власна поп-продукція, наше власне сенсоутворювання у ділянці “масової” української культури (котра, властиво, не стала масовою, не стала масовою навіть в україномовному Львові) не встигає уже відстрілюватися від нестримної інвазії чужих смислових мереж, шалених інформаційних потоків (укупі із притаманними їм цінностями та оцінками, певною картиною світу та певними способами його тлумачення)… Не здатна стримувати уже (або ж принаймні якось селективно “перетравлювати”) це абсолютно зухвале (з огляду уже хоча б на так звану “самостійність” України) напливання усіх отих і кабацьких, і лагерних, і з кримінальною та з перверзійною “грязнотцой” потоків азопізації та ДО – РОСІЙЩУВАННЯ України. Єдиний (за дванадцять років відносної свободи друку) наш український молодіжний рок-журнал “Галас” погаласував неповні два роки, а відтак – притих і замовк цілком, Навіть і львівська молодь, котра із величезними зусиллями почала була нарешті видавати дійсно добру молодіжну газету “38 градусів” (хоч після кількох чисел – градуси впали до нуля), а сьогодні розпочала чудовий проект молодіжного журналу “Торба”, на жаль, вимушена буде либонь у дуже скорому часі знову “піти з торбами”… Між іншим, ПОВНИЙ БРАК ДЕРЖАВНОЇ КУЛЬТУРНОЇ ПОЛІТИКИ (політики, котра б керувалася стратегемами поступової деколонізації нашого соціокультурного середовища) – це теж прояв тотальної азопізації України – азопізації самих наших урядовців і чиновників… Підкреслюю ще раз і ще раз: навіть у Львові геть усе (і в першу чергу те, що пов’язане із масовою культурою, поп-культурою, молодіжною субкультурою та комунікативною поведінкою) сьогодні все з більшим та більшим прискорюванням та інтенсивністю АЗОПІЗУЄТЬСЯ. Протягом жовтня (2001 р.) мури львівських вулиць та паркани рясніли афішами русофонних співачок (Валєрія, Альона Свірідова, Лоліта із уже згадуваною соло-програмою “АТВАЛІ!) і … жодної із відомих українських співачок… Жодної співачки із Чехії, Польщі, чи, скажімо, сусідньої Угорщини.

Попри етномарґіналізацію та потрійну креолізацію, попри тотальну варваризацію, хаотизацію (аж до синдрома АНОМІЇ, як розуміли її Дюркгайм та Роберт Мертон), попри зросійщування, попри окупацію думок і сердець казармово-барачно-блатними дискурсами та катастрофічного, масового уже “випадання” у нараційні пастки “пріблатньонної” балаканини, – до усього цього на нашу галицьку голову додається ще і ПОДВІЙНА НАША ПРОВІНЦІОНАЛІЗАЦІЯ: ми все більше стаємо нині “третинною” провінцією від Горлівсько-Київської провінції Азопи… Околицею околиці…

Біля якоїсь продюсерської аґенції у Львові (вдалося “підслухати”, бо ще один “крутий” вибіг із мобільником на поріг офісу…): “… А хто со звьозд прієхал?… Ага, Вєнтік, штолі?… А Ірена є там?…” А чи є ще Галичина в Галичині? Чи є ще Україна в Україні? Де ми?.. “О Боже мій, куди мені? Куди?!”.

Як це не парадоксально (особливо із погляду виключних поцінонувачів високої культури), але НАШЕ ВПЕВНЕНІШЕ ТА ТВЕРДІШЕ СПИНАННЯ НА ВЛАСНІ СВОЇ КУЛЬТУРНО-ЦИВІЛІЗАЦІЙНІ НОГИ (без отого сьогочасного нашого гарячкового “хапання” за субкультурні підпори та субкультурне “поруччя” азопоїдних форм спілкування) може збутися лише як одночасне і паралельне зі СТАНОВЛЕННЯМ УКРАЇНСЬКОГО (на українській комунікативній основі) нашого власного МОЛОДІЖНО-СТУДЕНТСЬКОГО СЛЕНГУ ТА ВЛАСНЕ УКРАЇНСЬКОЇ ВУЛИЧНОЇ СУБКУЛЬТУРИ НОВОУРБАНІСТИЧНОГО ТИПУ (зі своїм власним спектром смислів, нарацій, символів, поведінкових стилів тощо). Висока ж культура (на українофонній основі) неминуче нидитіме, ставатиме все плиткішою та плиткішою (а може навіть і неприродньою, неорґанічною, декоративно-ритуальною) БЕЗ ПОВСЯКЧАСНИХ ІМПУЛЬСІВ ТА “ЗУСТРІЧНИХ ТЕЧІЙ” із боку живої УКРАЇНСЬКОЇ (саме української) ВУЛИЧНОЇ СТИХІЇ, українського міського (але дійсно українського!) ПОСПОЛИТОГО ЛЮДУ, ЧИ Й НАВІТЬ І ВЛАСТИВО УКРАЇНСЬКОГО ВУЛЬҐУС-у. Саме те, що міська вулиця ставатиме поступово ЖИВИМ УКРАЇНСЬКИМ ІНТЕРПРЕТАТИВНИМ СЕРЕДОВИЩЕМ, беззаперечно, засвідчить, що НАРЕШТІ ЗБУВАЄТЬСЯ РЕАЛЬНА ДЕКОЛОНІЗАЦІЯ УКРАЇНИ… Що зросла “вага” українства (у тім числі і соціопрестижний статус українського слова) в очах самих комунікантів… Що вивільняються наші думки і серця (саме наше єство) із чужих дискурсивних пасток…

Однак ця жива стихія нового українського сенсоутворювання (стихія, що здатна ґенерувати наш новий урбанізм) як середовище і як сам стиль життя іще не прокинулася. Тим передчасніше говорити ще і про якесь так зване “національне відродження”… На жаль… Чи можливе відродження без правдивого духовного звільнення? Без суверенности самого нашого духа?

Львів, жовтень 2001 року

1. У тому сенсі, як це тлумачив був колективне НАВІЮВАННЯ та НАСЛІДУВАННЯ (мімесіс)) один зі засновників соціальної психології Ґабріель Тард.

2. Hannerz Ulf: Double Creolizing // To Make the World Safe for Diversity. Towards an Understanding of the Multi-Cultural societies. Ed. By Еke Daun, Billy Ehn, Barbro Klein, Stockholm, 1992. Див. Ще його ж книгу “Cross-national Connections. London, 1998”.