зміст
попередня стаття наступна стаття на головну сторінку

Жиль Ліповецки

Ера порожнечі

Споживання і гедонізм: до постмодерністського суспільства

© Ж.Ліповецки, 2002

Розквіт модернізму, наповнений гучними скандалами, пов’язаними з аванґардом, позаду. Досі аванґард виконував своє провокаційне завдання; більше немає напружених стосунків між художниками-новаторами та публікою, тому що ніхто не захищає порядок і традиції. Модерністське бунтівництво стало буденним явищем, “у художньому середовищі лише дехто виступає проти повної свободи, проти безконечного експериментування, проти чутливости, яка не має зупину, проти інстинкту бунту, проти уяви, котра відмовляє критикам в розумності” (с. 63). Спостерігаємо трансформацію публіки, яка стверджує, що ґедонізм на початку теперішнього століття завдяки масовому споживанню став головною цінністю нашої культури: “Ліберальний менталітет, котрий переважає в наш час, вважає ідеалом культури модерністський рух, відповідно до ідеології якого сердечні поривання повинні стати способом поведінки” (с. 32). Саме в цей час у постмодерністській культурі виникає явище, яке, за Д. Беллом, спостерігається тоді, коли аванґард більш не викликає обурення, коли новаторські пошуки стають законними, коли насолода і стимуляція відчуттів розглядаються як панівні. У цьому значенні постмодернізм виглядав як демократизація ґедонізму, як загальне визнання новаторства, як торжество “антиморалі й антиконституціоналізму” (с. 63) і закінчення розбрату між художніми та нехудожніми категоріями.

Однак постмодернізм водночас означає виникнення екстремістської культури, яка доводить “до крайнощів логіку модернізму” (с. 61). Саме в 1960-і роки постмодернізм проявив свої головні особливості поряд з культурним та політичним радикалізмом і підкресленим ґедонізмом. Студентські заворушення, антикультура, мода на маріхуану і ЛСД, сексуальна свобода, а також порно і поп-фільми й публікації, смакування насилля і жорстокість у виставах, – внаслідок цього для всіх настає день звільнення, задоволень і сексу. Масова ґедоністична і ґалюциногенна культура, яка, очевидно, не є революційною, “насправді, була просто розвитком ґедонізму в 1950-і роки і наслідком розбещености, котра була властива деяким представникам вищого суспільства” (с. 84). Ось чому 1960-і роки означають “початок і кінець” (с. 64). Кінець модернізму: рух 1960-х років став останньою акцією наступу на пуританські й утилітарні цінності, останньою атакою культурної революції, цього разу масовою. Але водночас це було виникнення постмодерну, позбавленого справжнього новаторства і сміливости, який задовольнявся тим, що демократизував ґедоністичну логіку, зробив радикальною тенденцію до стимулювання “радше найнижчих, ніж найблагородніших нахилів” (с.30). Як стане зрозуміло, саме неопуританське чистоплюйство лежить в основі “рентґеноскопії” постмодернізму.

Незважаючи на цю очевидну обмеженість і непереконливість доказів, Д. Белл підкреслює його суть, визнаючи за ґедонізмом і споживанням, котре є його показником, центр модернізму і постмодернізму. Щоб схарактеризувати суспільство і сучасного індивіда, він наводить переконливіший, ніж посилання на споживання, доказ: “Справжня революція в модерністському суспільстві відбулася в двадцятих роках, коли масове виробництво і значне зростання споживання почали перетворювати життя середнього класу” (с. 84). Що ще за революція? Для Д.Белла вона асоціюється з ґедонізмом, зі зміною цінностей, котра призвела до структурної кризи буржуазного суспільства. Чи не принижується якимось чином історична праця, присвячена споживанню, проблематикою, де вона порівнюється з ідеологічною революцією, культурою, яка перебуває у стані хаосу. Революція споживання, яка досягне свого повного розмаху лише після закінчення Другої Світової війни, на нашу думку, мала надзвичайно важливіше значення: по суті, воно полягає в кінцевому досягненні вікової мети, а саме в повному контролі над суспільством і у дедалі повнішому звільненні особи, котра нині виявилася додатком до системи загального самообслуговування, у зміні мод, у мінливості принципів, ролей та статусів. Розширюючи можливості індивіда, узаконюючи його прагнення до самоутвердження, завалюючи його потоком образів, інформації, культури, суспільство достатку привело його до радикального розшарування чи десоціалізації, яка непорівнянна з тією, що в XIX століття була зумовлена обов’язковим навчанням, призовом в армію, урбанізацією та індустріалізацією. Ера споживання не тільки дискредитувала протестантську етику, вона поклала край звичаям і традиціям, створила національну, а вірніше, інтернаціональну культуру, базуючись на задоволенні потреб і необхідності в інформації, відірвала індивіда від місцевого середовища і стабільности повсякденного життя, від ставлення до речей, до інших людей, до свого тіла і самого себе, котре існувало споконвічно.

Після економічних і політичних революцій XVIII і XIX століть слідом за революцією в мистецтві на початку теперішнього століття відбувається революція буднів. Відтепер людина стала відкритою для сприйняття всього нового, вона готова без опору до зміни способу життя, вона стала “кінетичною”: “Масове споживання означало, що у важливій сфері – способі життя – індивід приймає ідею соціальних перетворень і особистого перетворення” (с. 76). У світі речей, реклами, ЗМІ повсякденне життя і сам індивід втрачають свою вагомість, оскільки вони захоплені процесом зміни мод і їхнього прискореного занепаду, кінцева реалізація індивіда збігається з його десубстанціалізацією, з появою плаваючих частинок, котрі вибиті при колообороті моделей і унаслідок цього постійно відновлюються. Таким чином, падає остання перепона, яка ще чинила опір проникненню бюрократії, науковому та технічному управлінню людськими вчинками, контролю теперішніх властей, які скрізь ліквідовують традиційні форми спілкування і забезпечують усім, що необхідно для повсякденного життя людей, аж до задоволення їхніх бажань та нагальних потреб. Маємо гнучкий, а не механічний тоталітарний контроль; споживання сприяє спокусі, індивіди, безперечно, приймають речі, моди, формули розваг та дозвілля, розроблені спеціалізованими організаціями, але за їхньою забаґанкою, погоджуючись з одним, та не з іншим, комбінуючи те, що їм пропонують. Загальне керівництво, яке займається повсякденними завданнями, не повинне випускати з поля зору приватної сфери, що стає дедалі персоніфікованішою і незалежнішою; споживання вписується в широку сучасну схему розкріпачування особистости, з одного боку, і тотального і деталізованого управління суспільством – з другого. Швидкість передавання речей і повідомлень сприяє самовизначенню людей у їхньому приватному житті; але водночас суспільство втрачає свою колишню самостійність та вагомість, усе частіше стаючи об’єктом загального бюрократичного проґрамування: у міру того як повсякденне життя “виробляється” у всіх деталях його творцями, перед індивідами розширюється вибір товарів та послуг. Такий парадоксальний результат епохи споживання.

Що сказати про масове споживання? Незважаючи на його безперечність, це поняття не позбавлене двозначности. Безперечно, доступність для будь-якого обивателя автомобіля чи телевізора, джинсів чи кока-коли, регулярних подорожей на вихідні чи відпустки в серпні – все це означає надання одноманітности усім вчинкам людей. Але дуже часто ми забуваємо поглянути на інший бік цього явища: на підкреслювання особливостей, на безпрецедентну персоналізацію особи. Конкретна пропозиція поряд з великим вибором скорочує час, усуває конфлікти, підкреслює бажання людини бути самою собою, цілковито самостійною і насолоджуватися життям, перетворює кожного в “оператора”, котрий завжди має можливість вільного вибору і комбінацій; ось це і дозволяє відрізняти одного індивіда від іншого. Спостерігаємо крайню різноманітність поведінки та смаків, підсилену “сексуальною революцією”, усуванням соціоантропологічних перегородок за статтю і віковою ознакою. В епоху споживання скорочуються існуючі віддавна відмінності між статями та поколіннями; причім це відбувається заради все більшої різноманітности життя людей, відтепер звільнених від ролей та строгих правил, котрі їм приписують. Можна заперечити це, пославшись на “бунт” жінок, “кризу поколінь”, рок і поп-культуру, драму осіб третього і четвертого віку, на всі проблеми, котрі заставляють нас думати, що ми живемо у винятковий час, коли окремі групи абсолютно відокремлені. Утім, соціологи без будь-яких зусиль, не спираючись ні на які статистичні викладки, емпіричним шляхом вкажуть на такі розбіжності; але при цьому усувається найцікавіше – процес melting pot, поступової ліквідації великих сутностей та соціальних понять не в ім’я однорідности людей, а задля небаченої їх роздрібнености та роз’єднаности. Чоловіче й жіноче начала перемішуються, втрачаючи інколи чіткі характеристики; гомосексуалізм перестає вважатися збоченням; дозволяється існування всіх чи майже всіх сексуальних груп, котрі створюють чудернацькі форми співжиття; поведінка молодих і не дуже молодих людей за декілька десятиліть стала зближатися. З разючою швидкістю ці ґрупи охопив культ молодости, віку “псі”, ліберальної освіти, розлучень, розкутої поведінки, оголених грудей, ігр та спорту, ґедоністської етики. Звичайно, чисельні рухи протесту, натхненні ідеями рівноправности, сприяли цій дестабілізації; але більшою мірою саме велика кількість товарів і задоволення потреб, ґедоністичні та ліберальні цінності у поєднанні з поширенням протизаплідних засобів, тобто, процес персоналізації – ось що призвело до поступового розхитування соціальних підвалин, до узаконення будь-яких способів життя, до перемоги вільної особистости, до права бути цілковито самим собою, до смаку до персональности, який врешті-решт призвів до нарцисизму.

У суспільстві, де навіть власне тіло, особиста рівновага, вільний час підпали під вплив більшости, індивідові постійно доводиться вибирати, брати на себе ініціативу, бути поінформованим, критикувати якість продуктів, піддаватися прослуховуванню та огляду, зберігати себе молодим, ламати голову над найпростішими проблемами: яку машину придбати, який фільм подивитися, куди поїхати у відпустку, яку книжку почитати, якого лікарського режиму дотримуватися? Споживання змушує людину самій турбуватися про себе, наділяє її почуттям відповідальности; воно являє собою систему неминучої участи всупереч звинуваченням, котрі висувають проти суспільства вистави та пасивности. У зв’язку з цим відзначимо, що за допомогою аналізу протистояння, виявленого Тоффлером, між пасивним масовим споживачем та активним і незалежним “постачальником” дуже часто неправильно оцінювали цю історичну функцію споживання. Як би до неї не ставитися, але ера споживання виявила і продовжує виявляти себе як фактор персоналізації, тобто підвищення відповідальности людей, примушуючи їх до постійного видозмінювання свого життя. Не слід переоцінювати той факт, що заінтересовані особи самі займаються особистими справами: покладання відповідальности і участь стосуються лиш роботи, але ще більш персоналізовано. Меншою мірою нерозумно стверджувати, що за таких умов межі між виробництвом та споживанням стираються; про це свідчить поява наборів do-it-yourself, kit, груп самообслуговування, self-care, що аж ніяк не вказує на “неминучий кінець” розширення ринку, спеціалізації та могутніх систем розповсюдження товарів; це лише до межі персоналізує характер споживання. Сьогодні виготовлення напівфабрикатів, лікування, консультації самі виявились об’єктами купівлі, але в рамках self service. Не слід будувати ілюзії: логіка ринку, спеціалізація і бюрократизація завдань не зупинять їхнього розвитку, якщо навіть одночасно будуть виникати острівці творчої ініціативи, взаємодопомоги та обопільних послуг, хоч і на іншому рівні. Однак вряд чи правий Д. Белл, який вважає споживання наслідком імпульсивної неорозбещености, котра зірвалася з ланцюга. Суспільство споживання обмежується підтримкою потреб і ґедонізму, воно невіддільне від величезної кількости інформації, від культури ЗМІ, від забезпечення зв’язком. Ми великими дозами і блискавично вбираємо (поглинаємо) телевізійні новини, медичні, історичні й технологічні передачі, класичну чи поп-музику, туристичні, кулінарні чи психолоґічні поради, інтимні освідчення, кінофільми: надмірна кількість і швидкість повідомлення, безліч даних із сфери культури та техніки зв’язку поряд з великою кількістю товарів є невід’ємною частиною суспільства споживання. З одного боку, ґедонізм, з другого – інформація. Суспільство споживання, по суті, – це система, призначена для відкриттів чи застережень, засіб освіти, безсумнівно, digest, але безперервний. Мета – насолоджуватися життям, але водночас бути в курсі подій, “бути підключеним”, слідкувати за власним здоров’ям, як про це свідчить увага до проблем здоров’я, що постійно зростає і доходить до одержимости, зменшення кількости звернень до лікарів, поява безлічі популяризаторських видань та інформаційних журналів, успіх фестивалів, натовпи туристів з камерами в руках, котрі прогулюються залами музеїв і серед історичних руїн. Якщо споживання позбавляється пуританства та авторитарности, воно робить це не заради ірраціональної чи імпульсивної культури; ще надійніше впроваджується новий тип “раціональної” соціалізації, звичайно ж, не завдяки її змісту, який значною мірою, як і раніше, схильний до непередбачуваних змін інтересів особистостей, а завдяки нестримному бажанню бути інформованим, самому розпоряджатися собою, передбачувати події, оновлюватися. Ера споживання десоціалізує індивідів і, відповідно, соціалізує, в силу логіки задоволення потреб та необхідности в інформації; це соціалізація без насильства, соціалізація мобільного типу. У процесі персоналізації з’являється індивід поінформований і наділений відповідальністю, постійний власний “диспетчер”.

Маємо наділення індивіда повноваженнями нового, можна сказати, нарцисичного типу; тим не менше, цей процес супроводжується, з одного боку, втратою мотивів, які спонукають до боротьби за спільну справу, з другого боку – розкутістю і дестабілізацією особи. Свідчень тому безліч: невимушеність в особистих стосунках, культ природного, виникнення вільних пар, епідемія розлучень, швидка зміна смаків, цінностей та прагнень, етика терпимости та вседозволености, але водночас – спалах психопатологічних скандалів, стресових станів і депресивности: кожен четвертий за своє життя переживав сильний нервовий стрес, кожен п’ятий німець лікується у психіатра, кожен четвертий страждає від безсоння. За такого стану справ немає нічого неправильнішого, ніж бачити в них “одномірних людей”, навіть під вивіскою нестійкої приватизації. Неонарцисизм визначається роз’єднаністю, руйнуванням особистости; в його основі – закон про мирне співіснування протилежностей. У міру вторгнення у життя речей та інформації, спортивних та інших знарядь індивід перетворюється в чудернацький patchwork: поєднання різних форм, втілення постмодернізму. Байдужий у вчинках і справах, звільнений від моральних зобов’язань, індивід-нарцис тим не менше схильний до духовних переживань і занепокоєнь; постійно стурбований своїм здоров’ям і ризикуючий життям на автомобільних дорогах і в містах; сформований та поінформований, проживаючий у науковому світі і, тим не менше, підданий, хоча б поверхово, впливові всіляких “умільців”, медіумів і ґуру, езотеризму, парапсихології; скептично налаштований щодо символів та ідеологій і водночас чудовий спортсмен та майстер на всі руки; він відчуває алергію до напруження сил, строгих норм і наказів, він задає їх собі сам, дотримуючись режиму задля того, аби схуднути, займаючись різними видами спорту, живучи на колесах, в містико-релігійних общинах; шанобливий до смерти, він тримає себе під контролем у ставленні до суспільства і той, що кричить, плаче, лається, піддає себе впливові нових методів “псі”-терапії; нестійкий, in, створений на взірець міжнародної моди, він захищає мову шахтарів з якоїсь провінції, релігійні чи народні традиції. Ось у чому полягає персоналізація нарциса: дрібнішання власного “Я”, поява індивіда, котрий дотримується декількох логік, подібних на кліточки поп-артистів, які вишикувалися щільно, чи вульгарні й ризиковані комбінації Адамі.

Споживання – це відкрита та динамічна структура: воно звільняє людину від соціальної залежности й пришвидшує процеси асиміляції і відторгнення, створює індивідів, котрі вагаються і метушаться, нівелює рівні життя, при цьому допускаючи максимальну індивідуалізацію. Спостерігаємо модернізм споживання, керований процесом персоналізації, причому водночас з художнім аванґардом чи психоаналізом виступає проти модернізму, який панує в інших сферах. Такий модернізм, складний історичний феномен, котрий вибудовується довкола двох протилежних логік: однієї – жорсткої, одноманітної, примусової, другої – гнучкої, мінливої.

Маємо логіку дисциплінарну та ієрархічну. Вона визначається таким чином: порядок виробництва діє згідно зі строго бюрократичною структурою, котра спирається на принципи наукової організації праці (“Princples of scientific management” Тейлора належать до 1911 року); сфера політики вибрала своїм ідеалом національну централізацію та уніфікацію, революція і класова боротьба виступають її головними складовими частинами; до її цінностей належать ощадність, праця, старанність; освіта обов’язкова і традиційна; сам індивід вільний, “інтродетермінований”. Однак з кінця XIX століття, з настанням ери споживання, з’явились системи, які визначаються іншим процесом – ґнучким, багатоплановим, персоналізованим. Можна сказати, що сучасна фаза розвитку суспільства характеризується співіснуванням двох протилежних тенденцій з очевидною перевагою дисциплінарного та авторитарного порядку, який проіснував до 1950-1960-х років. Постмодерністське суспільство виникло під час ліквідації цієї панівної системи у той момент, коли західне суспільство стало все частіше відкидати одноманітні структури і створювати персоналізовані системи на основі потреби, вибору, зв’язку, інформації, децентралізації, участи. Постмодерністська епоха ні в якому випадку не є надчуттєвою; навпаки, це спокійна, з елементами зневіри, фаза модернізму, спрямована до надмірної ґуманізації суспільства, розвитку непомітних структур, модульованих залежно від індивіда та його бажань, до нейтралізації класових конфліктів, охолодження розпаленої революційної уяви, яку супроводжує зростаюча апатія, десубстанціалізація нарцисів, часткова реабілітація минулого. Постмодернізм являє собою історичний процес з тенденцією повернення до персоналізації, який продовжує притягувати до себе нові сфери, у першу чергу виховання, освіту, дозвілля, спорт, моду, стосунки між людьми, які включають секс, інформацію, працю; причому ця остання – не найпоказовіша. Утім, ця тенденція протилежна до тієї, яка заставила Д.Белла говорити про постіндустріальне суспільство, тобто суспільство, яке базується також не на серійному виробництві промислових товарів і на участі робітничого класу, але на приматі теоретичних знань при техніко-економічному розвиткові, наявності сектора послуг (включаючи інформацію, охорону здоров’я, освіту, наукові дослідження, культурну діяльність, дозвілля тощо), на спеціалізованому класі “професіоналів і техніків”. Дві схеми – постіндустріального суспільства і суспільства постмодерну – не співпадають, хоч позначають рухи, які супроводжують історичні перетворення; перший з них бере за основу нову соціопрофесійну структуру і новий образ економіки, суть якої – наука; другий, у тому вигляді, в якому ми будемо його використовувати, не обмежується, всупереч твердженню Д.Белла, областю культури, але, навпаки, має на думці розвиток нового способу соціалізації, процес персоналізації, який віднині буде пронизувати майже всі сектори нашого суспільства.

Не будучи відірваною від модернізму, постмодерністська епоха характеризується утвердженням однієї із його суттєвих тенденцій, процесу персоналізації і, відповідно, поступовим скороченням другої тенденції – дисциплінарного процесу. Тому ми не повинні дотримуватися останніх гіпотез, які в ім’я невизначености та симуляції чи заради розвінчання легенд стараються сприймати сучасність як зовсім невідомий момент історії. Якщо ми обмежимося коротким періодом і випустимо з поля зору історичну перспективу, тоді переоцінимо відрив постмодернізму від минулого і упустимо з виду те, що він продовжує, хоча і використовуючи інші засоби, розвиток сучасного демократично-індивідуалістичного суспільства. Так само як художній модернізм – прояв рівности і свободи, постмодерністське суспільство, підносячи процес персоналізації до рангу пануючого способу життя, реалізує особливості модерністського світу. Світ речей, інформації та ґедонізму гарантує “рівність умов”, піднімає життєвий і культурний рівень мас, хоч і підводить їх під зовсім крихітний спільний знаменник, звільняє жінок і сексуальні меншини, об’єднує людей різного віку під прапорами молодости, знеособлює ориґінальність, інформує всіх і кожного, ставить на один щабель бестселер і Нобелівську премію, однак трактує різні факти, технолоґічну винахідливість та економічні кульбіти: ієрархічні відмінності безнастанно згладжуються, даючи дорогу індиферентному світу рівности. На цій підставі заміна вивісок, порядок зображень являє собою лише останню стадію становлення демократичного суспільства. Те ж стосується і постмодерністської науки і розповсюдження її принципів: “дослідження ґетероморфности гри слів в мові” утверджує в епістемолоґії логіку персоналізації і працює над демократизацією і дестандартизацією істини, над вирівнюванням якості виступів, відмовою від значимости загального консенсусу, ствердженням як принципу правила “бути першим”. Ми спостеріґаємо розчленування великих творів, які забезпечують рівність і розкріпачування індивіда, в теперішній час звільненого від терору меґасистем, від одноманітности істини поряд з експериментальною невизначеністю “тимчасових контрактів” у повній відповідності із властивими нарцисам дестабілізацією і відособленістю. Осуд диктатури істини виступає визначною рисою постмодернізму: процес персоналізації усуває її крайню жорстокість і зарозумілість, прагне надати їй терпимий характер, утвердити право на відмінність, особливість, багатоманіття підходів до науки, вивільненої від будь-яких вищих авторитетів, від усіляких посилань на реальність. Спостерігається злиття прямолінійности істини з мінливістю гіпотез та численних мініатюризованих мов. Маємо той же гнучкий процес, який лібералізує норови, скорочує кількість груп-суперниць, усуває одноманітність моди та вчинків, стимулює нарцисизм і підриває істину: постмодерністська наука, різноманітність та дисперсія мов, невизначеність теорій – все це лише прояв повсюдного потрясіння основ, яке виводить нас із дисциплінарної епохи і який при цьому руйнує лоґіку західного homo clausus. Лише в цій просторій демократичній та індивідуалістичній схемі наступности вимальовується своєрідність постмодерністського періоду, а саме верховенство індивідуального начала над загальним, психології над ідеологією, зв’язку над політизацією, різноманітности над однаковістю, дозволеного над примусовим.

За словами Токвіля, демократичні народи зазнають “гарячішої та міцнішої любови до рівности, ніж до волі”. Ми маємо право запитати себе, чи не спричинив глибокі зміни у цій послідовності процес персоналізації. Безсумнівно, вимоги рівноправности, як і раніше, висуваються, але поряд з ними лунає ще суттєвіша, пильніша вимога – вимога особистої свободи. Процес персоналізації породив велику кількість вимог надання свободи, що виявляється у всіх сферах, у статевому та сімейному житті (секс на вибір, ліберальне виховання, child-free), в одязі, танцях, фізичній та художній культурі – (вільні заняття спортом, імпровізація, свобода самовираження), в суспільстві й освіті (незалежні радіостанції, самостійна робота), в пристрасті до розваг та збільшенню вільного часу, в нових способах лікування, мета яких – вивільнення свого “я”. Навіть групові вимоги продовжують формулюватися в категоріях ідеальної справедливости, рівности і соціального визнання; це пояснюється бажанням жити вільніше, що знаходить справді масовий відгук. У даний момент люди частіше миряться із соціальною нерівністю, ніж із заборонами, котрі торкаються приватної сфери; вони тією чи іншою мірою припускають владу технократії, лояльно ставляться до владної та наукової еліти, але чинять опір реґламентованості їхніх бажань та норовів. Зворотня тенденція на користь процесу персоналізації спричинила до своєї кульмінаційної точки прагнення до вивільненння особи, викликала зміни пріоритетів у прагненнях людей; ідеал індивідуальної незалежности – це велике досягнення постмодерністської епохи.

Д. Белл справедливо підкреслює, що центральне місце у сучасній культурі займає ґедонізм, однак він не бачить змін, яких зазнала ця філософія після 60-х років. Після тріумфу, котрий “доходив до орґазму”, коли успіх асоціювався з володінням речами, ми вступили у фазу розчарувань, коли якість життя перемогла над якісними результатами: сам ґедонізм став персоналізуватися та орієнтуватися на “псі”-нарцисизм. У цьому сенсі 60-і роки стали поворотними. З одного боку, як відзначає Д. Белл, тоді дійсно оформилась ґедоністська етика: запеклий опір пуританству, відчуження праці, масова еротично-порнографічна культура, вторгнення психопатичних злочинних псевдогероїв. Але, з другого боку, це десятиліття висуває на перший план помірні ідеали: осуд споживацької всеядности, критику урбанізованого і стандартизованого життя, аґресивности й наполегливости, психологічне виправдання класової боротьби, об’єднання самоаналізу та аналізу власного “я” у соціальну критику, бажання “змінити життя”, безпосередньо трансформуючи ставлення до себе та інших людей. Насолода життям, яка не знає меж, розпуста, розлад почуттів – ніщо з цього не являє собою ні образ, ні можливе майбутнє нашого суспільства; інтерес до психопатичних натур зник, і “бажання” вийшло з моди. Культ духовности, “псі” і спортивного розвитку замінив собою контркультуру, feeling – стан нерухомости; толерантне й екологічне “просте життя” посіло місце пристрасти до володіння; нетрадиційна медицина, що базується на застосуванні медитації, трав, спостереженні за власним організмом і своїми “біоритмами” вказують на дистанцію, котра відділяє нас від hot ґедонізму в первісному його варіанті. Постмодернізм схильний до утвердження рівноваги, людськости, повернення до самого себе, навіть якщо він співіснує з жорстокими та екстремістськими явищами (наркоманія, тероризм, порно, панк-культура). Постмодернізм синкретичний, водночас байдужий і жорстокий, толерантний, “псі” і відрізняється своїм максималізмом; крім того, він являє собою співіснування протилежностей, саме воно характерне для нашого часу, а не норови покоління гіпі. Героїчний період ґедонізму минув; ні цілі сторінки оголошень про попит і пропозиції різноманітного еротичного обслуговування, ні велика кількість читачів сексологічних журналів, ні безперепонна публікація матеріалів про всілякі “збочення”, які користуються популярністю у багатьох, не можуть пояснити неухильне зростання примітивного ґедонізму. Не настільки очевидні ознаки свідчать про помітну трансформацію цінности насолодження: у США групи чоловіків вимагають права оголосити себе імпотентами; сексологія, ледь встигаючи здобути статус науки, звинувачується в аґресивності, якщо не тероризмі, через імператив насолод, який вона проповідує; чоловіки і жінки знову відкривають для себе такі чесноти, як мовчазність і самітництво, відхід у внутрішній світ і аскеза, приєднання до монастирських братств та чернецтво. Насолода життям, як і інші цінності, також не уникла безтурботного ставлення до себе. Насолода позбавляється свого шкідливого змісту, її контури розпливаються, її переважаюче значення знеособлюється; вона включається у цикл гуманізації у зворотній пропорції до гіпертрофованої технічної мови, в яку вона втілюється у спеціалізованих журналах; віднині з’являється стільки ж прихильників сексу, скільки його противників; спостерігається потреба в еротиці і потреба у спілкуванні; розпуста і медитація тісно переплітаються між собою чи ж існують разом без конфліктів і протиріч. З’являється безліч “способів життя”, насолода має лише відносну цінність, котра рівноцінна можливості спілкування, душевному спокою, здоров’ю чи медитації. Постмодернізм відкинув звинувачення про шкідливість модерністських цінностей; віднині у культурі панує еклектика.

У цей епохального значення період немає нічого дивнішого, ніж так зване повернення святинь: популярність цноти та східних релігій (дзен, даосизм, буддизм), езотеричних вірувань та европейських традицій (каббала, піфагорійство, теософія, алхімія). Інтенсивно вивчаються Талмуд і Тора в єшівах, множаться секти; безсумнівно, мова йде про феномен більш ніж постмодерністський, всупереч проголошеному стовпами Просвітництва прориву у зв’язку з виникненням культу розуму і прогресу. Невже криза модернізму викликала сумнів у його невмінні розв’язувати фундаментальні проблеми життя, у нездатності його поважати різноманітність культур і принести усім мир і благополуччя? Що це, повернення до властивого Заходу опору саме тоді, коли нема ніякого сенсу його здійснювати? Протест індивідів та груп проти ґлобальної стандартизації? Альтернатива страху зірватися з місця, котра повертає назад вірування минулого? Зізнаємося, що такі твердження не переконують. Варто би було поставити на своє законне місце теперішнє захоплення різними сакральностями. Наслідком процесу персоналізації став безпрецедентний відкат від духовности. Сучасний індивідуалізм беззупину підриває основи релігії: у 1967 році у Франції 81% молоді віком від 15 до 30 років стверджували, що вірять в Бога; у 1977 році їх кількість знизилась до 62%, а в 1979 році лише 45,5% студентів заявили, що вони віруючі. Більш того, сама релігія піддана процесові персоналізації: люди вірять, але вибірково; зберігають одну норму, але відкидають іншу, плутають Єванґеліє з Кораном, дзеном чи буддизмом; духовність виявилась втягнутою в калейдоскоп супермаркетів і самообслуговування. Turn over, дестабілізація віднесли сакральність до того ж розряду, що і праця чи мода: якийсь час обиватель – християнин, якийсь – буддист; декілька років – послідовник Кришни чи Маґараджі Джі. Духовне відродження відбувається не завдяки драматичній відсутності змісту, воно не є наслідком опору засиллю технократів, а виникає внаслідок постмодерністського індивідуалізму під час повернення до гнучкої логіки. Захоплення питаннями релігії невіддільне від десубстанціалізації нарцисів, від “індивіда, котрий вагається”, шукає самого себе, але без самокатування та віри, скажімо, у могутність науки. Воно те ж, що і короткочасні, але тим не менше сильні захоплення тією чи іншою дієтичною чи спортивною методикою. Являючи собою потребу знайти чи знищити себе, як і сам предмет дослідження чи поклоніння, звеличування міжособистісних стосунків чи особистої медитації, припускаючи надмірну толерантність і слабкість, визнаючи наймогутніші імперативи, неомістицизм бере участь в персоналізованій технологізації змісту та істини, “псі-нарцисизму”, незважаючи на відсилання до Абсолюту, який при цьому мається на увазі. Ні в якому разі не суперечачи основній логіці нашого часу, відродження духовних потреб та езотеричних цінностей будь-якого виду лише завершує і доповнює багатий вибір та можливості приватного життя, допускаючи найрізноманітніші відчуття відповідно до процесу персоналізації.

Переклала Надія Гербовка


ч
и
с
л
о

25

2002

на початок на головну сторінку