Андрій Павлишин

Мур

© А.Павлишин, 2002

У травні 2002 року в польсько-українських стосунках виникла болюча криза, давні пристрасті знову далися взнаки, блокувавши на невизначений термін цілу низку культурних, громадських, транскордонних ініціатив. Причина виглядає дуже дивною в Европі початку XXI століття. Предметом конфлікту стало одне слово на гранітній плиті – означення “героїчно”, яким не захотіли поступитися ані одна, ані друга сторона.

...Після того, як I Світова війна закінчилася поразкою Австро-Угорщини, а цісар Карл зрікся престолу, поляки та українці, як і решту народів імперії, спробували облаштувати власне державне життя. Львів був центром політичного, культурного, наукового, релігійного життя обох народів. Щоправда, більшість львів’ян вважали себе поляками (окрім того, тут мешкало чимало євреїв, українців, німців, вірмен), але місто залишалося анклавом на заселених переважно українцями теренах. 1 листопада 1918 року українські військові підрозділи колишньої австрійської армії під командуванням сотника Д.Вітовського встановили контроль над головними стратегічними об’єктами Львова та передали владу українській адміністрації, невдовзі за їхнім прикладом вчинили решту міст Східної Галичини.

Польське населення Львова, насамперед фахові військові та старшокласники-бойскаути, зі зброєю в руках вирішили відстоювати приналежність міста до Польської держави. Упродовж кількох днів були створені загони міських партизанів, куди входили також жінки й діти (більш ніж 20% бойовиків мали менше 17 років, а наймолодшому полеглому Янекові Дуфратові [Dufrat] було 12 років), покликані відбити стратегічні об’єкти в українських військових, насамперед залізничний вокзал, де очікувалося підкріплення з Польщі. Польськими партизанами командував поручник Ч.Мончинський.

Професор Я.Грицак, посилаючись на С.Кенєвича, стверджує, що “насправді польсько-українська війна у Львові не була масовим зривом з обидвох сторін. Це було заняття групки національно свідомих та патріотично заанґажованих людей, які боролися за місто. Більшість населення була байдужою та тихо вичікувала на результат цієї війни” [Високий Замок. – 2002. – 21.05]. У своєму відомому “Нарисі історії України. Формування модерної української нації XIX-XX ст.” він пише: “Непримиренність обидвох сторін випливала із різниці їх психологічних постав. Для українців це була боротьба за власну свободу проти національного поневолення. Вони з розумінням і повагою поставилися до визвольних змагань поляків, але лише при умові, що ці змагання не будуть вестися на українській етнічній території. Абсолютно протилежною була польська позиція. Поляки відчували себе історичною, державною нацією, якій належить право на Галичину. Українське збройне повстання вони сприймали як пряме продовження “варварських бунтів”, “гайдамацької різні” XVII-XVIII ст. А українське військо було для них лише “бандою”, яка не заслуговувала ні на пощаду, ні на людське відношення. Іншим важливим психологічним моментом було те, що поляки почували себе на стороні переможної Антанти, тоді як українцям здавалося, що весь світ повстав проти них. Це надавало боротьбі особливо відчайдушного характеру” [http://history.franko.lviv.ua/monogryc_r3.htm#5].

Вуличні бої тривали три тижні, 22 листопада українські солдати залишили місто і упродовж півроку тримали його в облозі, аж поки долю боїв за Львів не вирішив польський експедиційний корпус, сформований та озброєний у Франції (до речі, для боротьби виключно з більшовиками).

Мати 14-річного гімназиста Юрека Бітшана [Bitschan], котрий загинув у бою 21 листопада 1918 року власне на Личаківському кладовищі, виступила з ініціативою створення тут польського військового меморіалу, який почав формуватися в 1919 році на стрімких схилах поруч із старовинними гробівцями шляхом перенесення праху загиблих з усього міста. Пізніше тут також були поховані учасники боїв з Червоною Армією, зупиненою під Львовом у 1920 році.

Загалом останній спочинок на Личакові знайшли близько 1200 польських патріотів, частина з них – невідомі солдати. Товариші по зброї заповіли поховати себе поруч, отож до 1939 року на меморіалі з’явилося ще близько 900 могил. Неподалік, на іншому боці цвинтаря, де ховали загиблих у боях I Світової війни, спочили близько 170 українських стрільців, полеглих у листопаді 1918 року – колишні противники знайшли мир у Бозі [докладніше про військові могили можна дізнатися на сторінці http://www.ji-magazine.lviv.ua/inform/orlata/orlata-links.htm].

Польські націоналістичні групи одразу ж почали використовувати військовий меморіал із пропагандистською метою. Його назвали “цвинтарем орлят” (білий орел – державний герб Польщі, отож орлята мали б символізувати відданість дітей Польській державі), зробивши центром патетичного возвеличення смерть у боях близько 200 запальних підлітків (відомий польський публіцист доби “Солідарності” К.Подляскі писав, що цей факт не надто добре свідчить про дорослих повстанців, які допустили подібні втрати, а з іншого боку – полеглі українські стрільці теж іще вчора були дітьми, а для їхніх батьків такими навіки й залишились). Упродовж 1921-1939 років постав помпезний пантеон величі польської зброї – з колонадою, тріумфальною аркою, пілонами, катакомбами, монументами та скульптурними символами польської домінації у Галичині, споруджений за проектом молодого архітектора, учасника боїв за Львів, словака за походженням Рудольфа Індруха. “Проєкт одразу породив суперечності. Українці вважали його публічним ляпасом, особливо напис: “Героїчним Захисникам Львова та Південно-Східних Околиць” [Польської держави] [Gazeta Wyborcza. – 2002. – 16.05.]. Одним із центральних символів довічного панування стала церемонія перенесення у 1925 році зі Львова до Варшави тіла невідомого солдата, похованого у центральному національному пантеоні.

Поляки у Східній Галичині були змушені допінґувати себе патріотичними мітами, бо перебували у постійному конфлікті зі своїми переможеними земляками – українцями, які не змирилися з поразкою і творили власний націоналістичний культ загиблих, облаштовуючи невеликі військові меморіали, насамперед у містечках і селах.

Після II Світової війни совєцька адміністрація насамперед знищила українські військові та цивільні єврейські цвинтарі, – надгробками викладали автошляхи, закладали їх у підмурівки пам’ятників Леніну тощо. Польський військовий меморіал поступово занепадав (хоча його в міру сил і дуже скромних коштів доглядала жменька місцевих поляків, яким вдалося врятуватися від тотальних сталінських репресій і масової етнічної чистки, яку влаштував комуністичний режим у 1945-1946 роках). 25 серпня 1971 року совєцькі танки дощенту зруйнували усі могили, пострілами знищили колонаду і написи на пілонах. Територію перетворили на майданчик для будівельного сміття. Могили XVII – першої половини XX століття, розташовані поруч, поступово руйнувалися, потерпали від вандалів. У середині 70-х років упоперек військового цвинтаря проклали шосе, поруч з ним спорудили мур, який служить огорожею кладовища.

Лібералізація комуністичного режиму, а відтак виникнення незалежної України дозволили ліквідувати ідеологічну цензуру самовиразу громадян. Одразу ж виникла група, яка опікувалася польськими могилами. матеріальними засобами, ані з робочою силою – щедру допомогу надавала Польська держава через польське державне підприємство, розташоване у Львові. Міські органи влади не перешкоджали реконструкції власне поховань (розпочалися 19 травня 1989 року), вимагаючи, однак, від польських офіційних осіб цілісного проекту. Спершу дипломати віджартовувалися, що проект постав ще у 20-х, то треба його і виконувати, але у 1994 році таки довелося укласти новий документ, оскільки після війни частина кладовища була незворотно зруйнована шосе (рештки похованих там польських солдатів ексгумували у 1998 і перенесли на основне кладовище), водночас адміністрація музею-заповідника “Личаківський цвинтар” категорично заборонила проведення будівельних робіт для відновлення мілітаристського пантеону та облаштування могил без єдиного плану.

Час від часу навколо кладовища спалахують різні скандали, основними дійовими особами яких є: львівські депутати і мер, які затято протистоять поверненню будь-яких елементів ґлорифікації польських воїнів; голова Ради з питань увічнення пам’яті польського мучеництва Анджей Пшевознік, котрий під впливом радикальних польських середовищ завжди ставив максимальне завдання – повне відновлення цвинтаря у вигляді станом на 1939 рік – і намагався досягнути його часто інтригами, закулісними переговорами, тиском на межі шантажу та кулуарними угодами з київськими чиновниками; представники адміністрації Президента Кучми, яким було байдуже, як виглядатиме цвинтар, бо це не була “їхня війна”; радикальні націоналістичні угруповання в Україні та Польщі, які висували гострі та безкомпромісні вимоги; певні групи впливу, діяльність яких можна було вирахувати лише за принципом cui prodest – іманентно не вмотивовані провокації (пікети, вандалізм, голосні заяви у пресі, блокади) відбувалися у моменти покращення україно-польських і погіршення україно-російських стосунків, діючи на користь політичній лінії дистанціювання від Европи.

16 травня 2002 року щойно обрана Львівська міська Рада підтвердила попереднє рішення щодо елементів польських військових поховань на Личаківському цвинтарі у Львові: урочисто відкрити цвинтар у тому вигляді, в якому він відремонтований на сьогодні, заборонити спорудження пам’ятників американським та французьким військовослужбовцям і встановлення кам’яних левів із написами на щитах: “Тобі, Польще”, на гранітній плиті на могилі 5 невідомих солдатів написати: “Невідомим воякам, які полягли у боротьбі за Польщу” без слова “героїчно” (полягли), як на цьому наполягає польська сторона, посилаючись на підписаний представником України у грудні 2001 року міжурядовий протокол. Дізнавшись про це рішення, польський Президент Алєксандр Кваснєвскі відмовився від візиту в Україну 21 травня 2002 року та участі в офіційному відкритті.

Львівський скандал показав усю крихкість вибудуваного упродовж останнього десятиліття нового конструкту україно-польських стосунків. Коли йдеться про польську сторону, то основним завданням національної зовнішньої політики є вступ до ЕС. Уряд Польщі потребує підтримки громадян, тому готовий іти назустріч гіперпатріотам і шанувальникам мілітаристських мітів. Українського лобі в Польщі практично немає, отож не виключено, що спритно маніпулюючи глибоко укоріненими шовіністичними стереотипами та користуючись тим, що величезна більшість поляків ніколи не бували у сучасному Львові й не бачили на власні очі стану польських військових поховань, суспільству спритно накидують моральне виправдання побудови нового Берлінського муру, створення на україно-польському кордоні безглуздого і безсенсового візового бар’єру – дітища модерного европейського расизму і ксенофобії.

Рішення львівських депутатів стало також зручною нагодою для Президента Л.Кучми махнути рукою на европейський вектор української політики та зайнятися переговорами з російським Президентом. Упродовж усіх років перебування при владі наш Президент робив усе можливе, аби не вирішити існуючої у Львові “цвинтарної” проблеми: не проводилися регулярні консультації з органами місцевого самоуправління, ніхто не вивчав громадської думки і не впливав на неї, рішення приймалися нездарно, а фінансування української частини меморіалу і близько не можна порівняти із обсягом і темпами фінансування потворних споруд на майдані Незалежності у Києві. Водночас, питання, яке зачіпало зовнішньополітичні стосунки України, стало заручником внутрішньополітичного зведення порахунків – між владою і опозицією, між центром і регіонами, між різними рівнями адміністративних структур.

Я цілком погоджуюся з Яцеком Куронем [див. його статтю у: Високий Замок. – 2002. – 24.05] – Польський військовий меморіал необхідно відтворити з максимальним урахуванням первісного проекту і побажань наших польських сусідів, якими б надмірними і позірно образливими надміру перечуленим на пункті язичницької гордині українців вони б не здавалися.

Той, хто побачить у цій фразі суперечність, нехай ще і ще раз перечитає Євангелію, звернеться з молитвою до Пречистої і замислиться над вищими метафізичними сутностями, до яких людина іде важким шляхом сумнівів, поразок і розпачу, щоб раз у раз відроджуватися для добра і любові до ближнього. Для особливо нетямучих нагадаю прості й величні слова Розп’ятого, які лише на кільканадцять рядків попереджують, а отже, до певної міри закладають підмурівок найпронизливішого і найчистішого волання “Отче наш...”: “А Я вам кажу: Любіть ворогів своїх, благословляйте тих, хто вас проклинає, творіть добро тим, хто ненавидить вас, і моліться за тих, хто вас переслідує, щоб вам бути синами Отця вашого, що на небі, що наказує сходити сонцю Своєму над злими й над добрими, і дощ посилає на праведних і неправедних. Коли бо ви любите тих, хто вас любить, то яку нагороду ви маєте? Хіба не те саме й митники роблять? І коли ви вітаєте тільки братів своїх, то що ж особливого робите? Чи й погани не чинять отак?” [Мт 5.44-47].

Про мене, хай поляки напишуть на могилах усе, що вважають за стосовне. І на пілонах теж. І скульптури нехай поставлять, які захочуть. Їм належиться з кількох простих причин.

По-перше, тільки Господь воскресить із мертвих тих, хто лежить у землі. Вони лише в незнаній нам іпостасі поєднаються зі своїми друзями, родичами, нащадками. Для тих, кому дорогі були покійники, єдина земна втіха – прикрасити могили, промовити до них крізь вічність словами епітафій. І не наша, сторонніх, справа радити щось друзям, родичам і нащадкам тих, кого ми ніколи не воскресимо з мертвих. Як християнина мене не разить ніякий, навіть найвойовничіший, напис на гробівці – мертве воїнство перед Ликом Господнім стоїть, і Йому належиться суд у всіх довічних справах, а не нам, грішним.

Друга рація також заснована на християнській етиці. Полякам як нації та державі належиться на колишніх ґрунтах вірменських сестер бенедиктинок свобода вшанування покійних, бо для наших сучасних західних сусідів – це топос поразки, місце, в якому наче у сочевиці сфокусована уся їхня кривава і скорботна, сповнена втрат і катастроф історія ХХ століття. Наша не менш трагічна, але з цього висновується лише той простий висновок, що її треба вивчати і шанувати у всій повноті та складності, не оминаючи ані слави, ані ганьби, і експонувати задля науки наступним поколінням гідно й смиренно. Без визнання наших помилок, гріхів і злочинів колоди у власному оці й далі тьмаритимуть туманом наші національні горизонти. Християнське розкаяння лише зміцнить наше моральне здоров’я. Рівно ж, як не воскресить ані правих, ані винуватих.

Стоятиме, чи ні, у Львові пантеон польської перемоги у 1918 році (він же – нестерпно болісне нагадування про вигнання з батьківщини у 1945-46 роках), шовіністично налаштовані угруповання колишніх львів’ян усе одно вимагатимуть ревізії післявоєнних кордонів, як це вони робили і 50, і 30, і пів року тому. Але так само однозначним буде становище тверезомислячої більшости – однодумців Ґедройця, Стемповського і Мєрошевського, які рівно п’ятдесят років тому, у 1952 році сказали, що польські національні інтереси полягають у тому, що Львів повинен залишитися українським, а Вільнюс – литовським, бо інакше ми ніколи не встановимо конструктивної рівноваги у цій частині Европи, виснажуючи усі життєві сили на безглузді взаємні кровопускання. Вищі цінності живуть у серцях людських, їм не страшні жодні ідоли матеріального світу, до яких сучасна секуляризована людина прив’язує надміру багато ваги.

Той, хто не відчуває милосердного співчуття до переможеного і убитого, друга чи ворога – байдуже, – той страждає тяжкою атрофією морального інстинкту віруючої людини. Ми живемо у важкі й підлі часи, коли іменем України нас втягують у дикунські танки, спроваджуючи на місце Господа фантом нації, перетворюючи благородний порив людської спільноти до колективного чину на ідеологічну маніпуляцію, інструмент досягнення загалом мізерних, як на міру запрограмованої у кожному з нас душевної досконалості, цілей. Сильними і вільними ми станемо лише тоді, коли нас єднатиме позитивна програма, а не чергова хвиля боротьби з кимось, чи з чимось.

Війна з мертвими, політика на могилах – останній притулок мерзотника. Якщо хто на словах відхрещується від “совкової” моралі войовничих іґнорантів, то мусить і своїми діями засвідчити категоричну відмову від мовчазної солідарності з окупантом. Тоді, в 1971 році, коли червонозоряні танки “розстрілювали” некрополь у Львові, українці здебільшого мовчали. Невже сьогоднішньою аґресивністю ми хочемо компенсувати той гріх невтручання, браку співчуття? Та навіть якщо весь світ підніметься проти мене, я все одно не пристану на поставу хитруватого і недалекого селянина, який радіє з сусідського лиха. Він бо не читав Джона Донна. А от нам, сучасним українцям, час би вже й дізнатися, що не варто питати по кому подзвін!

І, наостанку, – про мури.

Усяка тоталітарна структура найохочіше споруджує мури, розгороджуючи ними створений волею Господа неподільний і цілісний світ. Ці мури (і ті, що відчутні на дотик, і ті, що лиш ділять нашу уяву на “своє” і “чуже”) не захищають нікого, окрім тих, хто їх наказав збудувати. Підлеглим державців-муротворців мури не дають вийти поза межі – у цьому справжнє призначення мурів. У світі чимало нереалізованих Наполеонів і Салтичих, для яких мури стали мало не уособленням сенсу буття. Вони намагаються сублімувати своє прагнення до природної та метафізичної влади у плекання та спорудження реальних і віртуальних мурів. В епоху літаків та Інтернету їхні перверсії виглядають похмурим анахронізмом.

Польські та українські військові поховання на Личаківському цвинтарі розмежовані муром. Я не знаю достеменно, коли цей мур постав, але його символічне навантаження надто безнадійне і розпачливе. Колись, сподіваюся, ми доживемо часів, коли останній притулок колишніх супротивників не ділитиме цегляний рубець, а єднатиме фігура Скорботної Матері, втілена у мармурі чи бронзі П’єта. Покрова Богородиці потрібна і тим, хто знайшов тут свій останній спочинок. Але ще потрібніша вона нам – аби нарешті попрощатися з минулим і почати жити тут і сьогодні, і повсякчас.