Другий номер часопису “Ї”, присвяченого ґендерній проблематиці, має назву “Фемінність та маскулінність”.

Фемінність – це характеристики, пов’язані із жіночою статтю, або характерні форми поведінки, яких очікують від жінки у даному суспільстві (Ентоні Гідденс) або “соціальний вираз того, що розглядається як позиції, внутрішньо притаманні жінці” (Ліза Таттл).

Фемінність в рамках андроцентричної культури визначається як марґінальна щодо існуючого символічного порядку, в якому маскулінність виступає як норма.

Фемінність – не суто жіноча риса, як це закріпилося у нашій свідомості, переобтяженій різного роду стереотипами, а певний спосіб осмислення та сприйняття реальности. Характерними рисами фемінности є емоційність, сенситивність, інтуїтивне пізнання. Чи притаманні ці риси сучасним чоловікам? А з іншого боку якими є сучасні жінки?

З питанням фемінности тісно пов’язане поняття ґендеру як соціальної статі, оскільки жінка, котра входить у соціальне середовище, змінює його. Вона вносить інший спосіб мислення та дій, новий зміст і нові форми виконання. Жінка виходить із сфери приватної у сферу соціальну, розширює сферу своєї самореалізації і збагачує соціальну дійсність своїм способом сприйняття реальности.

Феміністичні дослідження заперечили обумовленість соціокультурних характеристик та процесів біологічними відмінностями: фемінність не стільки природна, скільки сконструйована з дитинства. На думку французьких теоретиків фемінізму (Сікс, Юлія Крістева) фемінність – це довільна категорія, якою жінок наділив патріархат.

Існує також уявлення про те, що фемінність – особлива “рівна-але-відмінна” протилежність маскулінности, що також неправильно, оскільки маскулінні риси (стійкість, сміливість, самодостатність) мають цінність для всіх людей, тобто і для жінок, і для чоловіків, а фемінні – бажані для жінок лише з точки зору їхньої привабливости для чоловіків. Радикальні лесбіянки вважають, що таким чином, сутність фемінности – у встановленні для жінок обмежень, які є корисними і приємними насамперед для чоловіків.

Починаючи з 70 років феміністки спочатку відкидали фемінність як явище, що підтримує вторинний статус жінки на користь андрогінії. Однак з часом ця думка зазнала певних змін. Психолог Ж.Міллєр висловила думку, що такі риси фемінности, як емоційність, чутливість та інтуїція – це не слабкість, а особлива сила, яка може стати суттєвою для побудови кращого суспільства, і що ці риси чоловіки могли б розвивати у собі. Сучасна криза маскулінности непрямим чином свідчить на користь цього припущення.

Так зване чоловіче питання було виразно артикульоване як проблема суспільного і особистісного рівнів в останній третині ХХ століття – на сто років пізніше від актуалізації добре знаного жіночого питання. Традиційний чоловічий спосіб життя (орієнтований на незалежність, досягнення, домінування), суто чоловічі чесноти і цінності (мужність, сила, відвага, агресивність, незворушність), ба, навіть самі суспільні чоловічі ролі (годувальника, захисника, опікуна, керівника) часто-густо вже не відповідали тим суспільно-політичним змінам, що їх зазнало людство впродовж ХХ століття.

Ця тривога з приводу “кризи маскулінности” була спричинена не тільки технічним прогресом, завдяки якому праця більше не вимагала грубої фізичної сили. Чи не найважливішим чинником виникнення різноманітних чоловічих рухів стала ідеологія та практика фемінізму другої хвилі, що активно обстоював економічні, політичні, особисті права жінок у цьому досі суто чоловічому світі. Організований та ідеологічно сформований жіночий рух чоловіки сприймали як загрозу, інтелектуальний виклик та, водночас, приклад для наслідування. Саме це й спонукало їх до захисту своїх групових інтересів. Однак що і від кого захищати? Чи боронитися від жіночого наступу на свої одвічні привілеї? Чи, радше, оберігати свої споконвічні чоловічі чесноти? А чи рятуватися шляхом пристосування до нових обставин?

Перспективи виходу із цієї кризи маскулінности різні чоловічі рухи трактували по-різному. Можемо виокремити два засадничо відмінних підходи до проблеми, а відтак – два протилежних шляхи її вирішення. Перший напрям, що від самого початку був щільно пов’язаний із фемінізмом, полягав у визнанні тих обмежень, що їх накладає на чоловіків патріархальна система із властивими їй сексистськими стереотипами. Головна мета – зміна усієї системи чоловічого домінування та усунення соціальної нерівности чоловіків та жінок, надання кожному широких можливостей вибору стилю життя. Шлях до неї – зміна процесу соціалізації хлопчиків, яким варто таки “дозволити плакати”. Ключовими постатями цієї течії стали Майкл Кіммел (США) та Роберт Коннелл (Австралія). Цілковиту його протилежність становив консервативний чоловічий рух за відродження істинних чоловічих цінностей та привілеїв. Обстоюючи збереження традиційного розподілу чоловічих і жіночих ролей та засуджуючи соціальні відхилення (пияцтво, наркоманію, гомосексуалізм тощо), прихильники цього напрямку вбачають у відновленні справжньої маскулінности необхідну передумову існування міцної сім’ї та суспільної стабільности. Ідеологи цього руху Воррен Фарелл, Герб Голдберг, Роберт Блай вважають, що головна небезпека криється у поширенні фемінізму та зростаючому впливові жінок.

Хоча чоловічі рухи впродовж останніх 30 років набули справжнього розмаху, вони все ж не стали реальною та організованою політичною силою. Більшість звичайних соціально активних чоловіків залишається байдужою до проблем сучасної маскулінности, віднаходячи для себе інші способи самореалізації.

Щось подібне відбувається й у так званих чоловічих студіях. Попри справжній бум інтересу до відповідних публікацій, на університетські лекції з чоловічої тематики у США все ще ходять переважно жінки. І річ не стільки у тому, що молоді чоловіки не мають проблем, скільки у тому, що вони не готові самі собі у цьому зізнатись. Так чи інакше, а з середини 1980-х років кількість праць, присвячених чоловічим студіям, стрімко зростає. У США створена навіть Американська асоціація чоловічих студій (The American Men’s Studies Association – AMSA), існує чимало спеціальних наукових видань, найавторитетніший з яких “Men and Masculinities”. У підходах до вивчення маскулінности також немає єдности. Так, прихильники біологічного детермінізму у поясненні поведінкових і психологічних відмінностей між чоловіками опираються на теорії біологічного диморфізму, вказуючи на існування відповідних докорінних відмінностей між самцями і самками будь-якого біологічного виду (насамперед, приматів). Шанувальники психоаналітичного бачення вважають відмінності чоловічого та жіночого характерів неминучим наслідком особливостей становлення статевої ідентичности дитини у процесі взаємодії з батьками (насамперед, з матір’ю). Обидва згадані підходи є есенціалістськими та універсалістськими, оскільки обґрунтовують одвічність, об’єктивність, незмінність та абсолютність власне чоловічих рис вдачі.

Противагу їм становлять соціально-психологічні та постмодерністські концепції маскулінности. Перші вважають маскулінність (як і фемінність) похідною від існуючих у суспільстві ґендерних ролей, норм та стереотипів, що детерміновані насамперед соціокультурно і насаджуються індивідові у процесі соціалізації. Другі взагалі заперечують наявність маскулінности як універсальної й унітарної категорії, цілком слушно звертаючи увагу на расові, класові, етнічні та інші відмінності у її формуванні та проявах. Натомість постмодерністи висувають тезу про існування множинних маскулінностей, що конструюються і репрезентуються виключно у конкретному культурному контексті. У межах цих конструктивістських підходів маскулінність більше не трактують як єдину і постійну величину, розглядаючи її як рухливу та мінливу множинність.

Чоловічі студії на постсовєцькому просторі загалом, і в Україні зокрема, щойно роблять свої перші, не надто впевнені кроки. Можливо, пропонована добірка дозволить українським чоловікам глянути на себе зі сторони, відтак – бодай частково усвідомити та визнати свої суто людські чоловічі проблеми у цьому аж надто чоловічому світі.