Переднє слово

У 1943 році на територіях окупованої нацистськими військами Волині вибухнув кривавий українсько-польський конфлікт, під час якого найбільше постраждало польське населення. Воно просто перестало існувати - частина була знищена, а частина втекла.
З одного боку це конкретний, чітко артикульований науковцями факт - у 1943 році пролилася ріка крови як військових, так і мирного населення Волині. Великих втрат зазнали обидва народи, але найбільше польська меншина, що мешкала у реґіоні, переважно заселеному українцями. З иншого - це був епізод великого, непримиренного українсько-польського протистояння першої половини та середини ХХ століття. Ненависть старанно підживлювалась як внутрішньою політикою ІІ Речі Посполитої, так і гаслами борців за Українську Державу. Відомо: чим більший гніт тим страшніша відсіч. Проте, боронь Боже, сприйняти це як виправдання жахливих подій.

Нема виправдань злочинам, але можливі пояснення людської поведінки у контексті історичних передумов та обставин, про які нехай сперечаються історики. Ми ж через 60 років можемо давати оцінки лише з моральної точки зору.

Волинський конфлікт не зведеш лише до національних порахунків - було й соціяльне підґрунтя. На національно-конфесійний поділ суспільства наклалася соціяльна стратифікація. Кров проливав селянин, що грабував маєток колоніста. Селянин не мислить світу без землі, яка важливіша для нього і за ідею в усіх її формах та проявах, і за інтеґральний націоналізм Дмитра Донцова, творів якого він ніколи не читав, і за побудову самостійної держави. Абсурдно припускати, що люди, які нерідко прагнули заволодіти майном та землею сусіда, керувались бодай якимись високими принципами. За землю селянин часто готовий вести війну з ближнім, і деколи, на жаль, дійти до крайнощів. Так сталося на Волині 1943 року.

Водночас, очевидними є участь членів українських та польських націоналістичних організацій, а також вплив на ситуацію провокацій совєтів та нацистів. Кожен з учасників конфлікту розглядав територію Волині як зону своїх стратегічних та національних інтересів. Звідси і непримиренність сторін та кривавість конфлікту. У ситуації війни достатньо лише іскри, щоб вибухнуло полум'я. Спроби різних політичних структур контролювати стихійні процеси були невдалими і робилися виключно для використання конфлікту у свої цілях. Проблемою залишається і розмежування позицій двох різних організацій-ОУН як політичної організації та УПА - як військової, що нерідко суперечили одна одній на різних етапах розгортання конфлікту.

Навіть така суто інструментальна річ, як можливі розбіжності у науково-історичній термінології („волинська різанина" чи „українсько-польський конфлікт на Волині"), иноді стає причиною не лише банальних непорозумінь поміж фахівцями, а викликає цілу хвилю асоціативних нашарувань і стереотипів. Нам важко прийняти у сучасного польського автора визначення „Східна Малопольща" та „креси" щодо Західної України. (Принагідно хочемо зауважити, що у частині текстів ми зберігаємо автентичну термінологію, з якою можемо не погоджуватися. Водночас, у певних перекладних текстах редакція залишає за собою право оперувати прийнятою нею термінологією).

Не можна зміряти глибин людського горя, безодню людського страждання. Не поясниш, за що вбито десятки людей - поляків і українців, старих і дітей, жінок і чоловіків.

Можливо, основна помилка - це спроба подати цю трагедію по-казенному поверхово. Вибачень Президентів за акцію "Вісла" чи за "Волинську катастрофу" замало. Попросити прощення і вибачити навзаєм один одному мають народи. Досить шукати у жалобних монументах лише привід для втіхи шовіністичних амбіцій. Цим не розрадиш близьких невинно загиблих. Рівно ж як і приниженням національної гідности иншого народу. Мудріше і далекоглядніше спинити тих, хто сіє насіння ненависти в борозну людського горя, роздмухує напівзгаслий вогонь. Поставити крапку можна буде лише тоді, коли кожен політик, діяч, лідер перед тим, як зробити важливий крок, буде завжди ставити перед собою запитання: хто буде відповідати, якщо політичні ігри чи недалекоглядність призведуть до чергових невинних жертв? Тоді кожен політик усвідомить, що він відповідає не лише за минуле і сьогодення, але й за майбутнє. Можливо після цього рішення стануть виваженими і відповідальними.

У першу чергу це стосується тих сучасних польських і українських державних мужів, що мали б віддати шану жертвам Волині, не перетворюючи поминальні урочистості на демонстрацію шовіністичних амбіцій, поверхових псевдоісторичних поглядів чи взаємних порахунків.

Нам годі приховати емоції, та, мабуть, і не треба. Жодна історична справедливість не вартує невинно пролитої крови і етнічна чистка є злочином, ким би і задля чого б вона не здійснювалася.

Редакція журналу не знає однозначних відповідей на поставлені запитання. Однак ми, як українці, не хочемо йти у майбутнє з тягарем колективного гріха перед сусідами.

Редакція Незалежного культурологічного часопису "Ї"