зміст

Загадкова близькість філософії та поезії, яка стала предметом загальної уваги завдяки Гердеру і німецькому романтизму, не завжди приймалася як така. Це напевно може бути свідченням мізерності постгегелівської епохи. Філософія, яку викладали в університетах дев'ятнадцятого і двадцятого століть, заплатила за це своїм статусом – причому не тільки після образливих тирад Шопенгауера. Це сталось, коли вона зіткнулась з іншими великими “відступниками”, такими як К'єркегор та Ніцше, але в ще більшій мірі, коли її затьмили великі світила художньої прози, зокрема роману як французького (Стендаль, Бальзак, Золя), так і російського (Гоголь, Достоєвський, Толстой). Філософія або марнувала себе на історичні дослідження, або ж боролась за свою науковість, займаючись безплідними епістемологічними проблемами. Коли сьогоднішня університетська філософія в певній мірі була поновлена в своїх правах – згадаймо хоча б так званих філософів екзистенціалістів: Ясперса, Сартра, Мерло-Понті і перш за все Мартіна Гайдеггера – то сталося це не в останню чергу завдяки відважному наближенню до меж за якими вже царина поетичної мови. Часто це зустрічало різкий осуд: філософу, який хоче, щоб у вік науки його сприймали всерйоз, не личить, мовляв, одяг пророка. То чому тоді деякі філософи нехтують великими досягненнями сучасної логіки, яка залишила далеко позаду Аристотеля. і вперто ховаються в тінь, яку відкидає поезія? Однак проблема спорідненості і відмінності, цієї благотворної напруженості, що є між поезією і філософією, стояла не тільки перед нашими сучасниками. Ця проблема завжди супроводжувала західну думку, яка власне тим і відрізняється від східної мудрості, що зберігає цю напружені сть. Платон говорив про “давню незгоду” між поезією і філософією, і проганяв поезію з області Ідей та Блага. В той же час він сам вдавався до поезії, складаючи свої міфічні оповіді. При цьому він вмів майстерно поєднувати урочисте й іронічне, багатозначність легенди і ясність думки. Зрештою, можна й запитати – хто ж розділив поезію й філософію, образ і поняття, які так нерозривно злиті в одне ціле як у Старому, так і Новому Заповіті, а зрештою і у всій тисячолітній традиції християнської літератури.

Давно постало питання, яким чином мова як єдиний засіб поезії і мислення. може охопити їх у всій їх подібності і відмінності? Звичайно, в нашому повсякденному користуванні мовою ця спорідненість не така вже й наглядна, поезія неначе й не контактує з думкою. Хоч все мовлене може викликати як образ так і думку. Однак як правило наша мова набуває виражальної визначеності і ясності з живого контексту, тобто конкретно реалізується в ситуації, в якій знаходиться той, хто говорить. Слово, яке було мовлене в такому конкретному прагматичному контексті, не можна розглядати як просто таке, “що стоїть за самого себе”. Фактично воно взагалі не “стоїть”, а навпаки – розчиняється в сказаному. Навіть письмовий виклад такого говоріння нічого не міняє, хоча розуміння поданого в такій формі тексту теж має свої герменевтичні труднощі. Натомість мова поезії й філософії може “само-стояти”, зберігаючи власну значимість і в тексті, в який вона реалізується. Як їй це. вдається?

Поза всяким сумнівом, мова, з якою ми стикаємось нащодень, на це не здатна, та й не має в цьому потреби. І байдуже, чи близька вона до ідеалу, коли буде точно відповідати тому, що думав той, хто говорить, чи залишається від нього далекою – тут мова відстоює не сама себе, а те, з чим ми зустрічаємося в своїй практичній чи науковій діяльності. Саме в ньому сенсі ці думки, які ми висловлюємо, є істинними або ж хибними. Слова тут “відстоюють” не самих себе. Чи їх промовляють чи записують – все одно їх значення в решті решт реалізується в живому контексті. Валері, протиставляючи слово поетичне слову звичайному, приводить прекрасну аналогію, яка може нагадати нам старі добрі часи золотого еквіваленту: буденна мова нагадує розмінні гроші, банкноти, які, як і наші паперові купюри, в дійсності не мають тієї вартості, яку символізують. З іншого боку, знамениті монети, що були в обігу ще до Першої Світової війни, як дорогоцінний метал самі по собі мають реальну вартість, яка й викарбувана на їх поверхні. Точно так само й мова поезії – це не просто код, який відсилає нас ще до чогось, а, як і золота монета, вона є й сама тим, що собою символізує.

Однак я не знаю жодної подібної думки про мову філософії, хіба що підспудно десь у відомих платонівських нападках на письмове слово як слово, яке не здатне захистити себе від помилкового тлумачення. Ця критика вказує на онтологічний статус філософської думки. Платонівський діалог само-стоїть, утверджуючи з допомогою поетичного мімесису свій діалектичний характер. Це дійсно той особливий вид тексту, який весь час втягує читача в описану ним дискусію. Бо ж філософія як “безкінечна робота ідей”, конституюється тільки в діалозі, або в його мовчазній інтериоризації, яку ми називаємо мисленням. Буденна мова з її загальноприйнятими поглядами залишається далеко позаду. Але чи не означає це, що філософія випереджує і саме слово?

Поезія і філософія існують незалежно від тієї мовної практики, яка існує в нашому буденному житті й науці. Однак їх близькість, здається, врешті-решт проявляється в крайностях, коли слово застигає або переходить в невимовне. Ці міркування і покликані розкрити цю близькість яка дійсно існує а отже може бути доказана.

В якості першого кроку в цьому напрямку я хотів би нагадати, що Едмунд Гуссерль, зачинатель феноменології, розробив для філософів метод саморозуміння, яке досягається через відмову від всіх натуралістичних і психологічних непорозумінь, що набули поширення наприкінці дев'ятнадцятого століття. Він назвав його “ейдетичною редукцією”. Суть цього методу полягає в тому, що всяке переживання випадкової дійсності береться в лапки. Щось подібне відбувається, de facto, при всякому справжньому філософуванні. По ж тільки апріорні сутні сні структури всякої дійсності завжди і без жодних винятків формували сферу понять, чи, як назвав її Платон – сферу Ідей. Той, хто робить спробу описати таємничий характер мистецтва, і перш за все поезії, буде змушений виразити свою думку подібним чином і говоритиме про ідеалізуючу тенденцію мистецтва. Незалежно від того, чи митець йде шляхом реалізму чи повної абстракції, він не буде заперечувати, що те, що він створив, має ідеальний характер і піднімається до рівня ідеальної духовної реальності. Гуссерль, який навчав ейдетичної редукції, яка полягає у відмові від реальності як основи самого філософського методу, говорив, що ейдетична редукція “спонтанно здійснюється” в області мистецтва. При всякому контакті з мистецтвом вже відбувається це взяття в лапки, тобто так зване епохе: бо ніхто ж не приймає картину чи скульптуру за реальні відображені ними речі, навіть у крайньому випадку – у випадку з живописом ілюзіоністів, який підносить в сферу ідеального ілюзію реальності, добиваючись таким чином естетичної насолоди. Згадаймо хоча б звід куполу св. Ігнатія в Римі.

В тому випадку, коли засобом вираження є мова, нам слід задати читанню, яке стосується зв'язку філософії та літератури: як співвідносяться одна до одної ці дві окремішні й протилежні форми мови – самодостатній поетичний текст і призупиняюча свою дію, вибігаюча за межі буденності мова понять?

Дотримуючись випробуваного феноменологічного методу, я спробую підійти до цього питання, звернувшись до крайніх випадків. Тому я візьму за вихідний пункт мого міркування ліричний вірш та діалектичну концепцію. Ліричний вірш є крайнім випадком, оскільки найбільш переконливо демонструє нерозривність свого існування як словесного твору і свого першопочаткового прояву як мовлення, що підтверджується і неможливістю перекладу такої поезії. Причому в самій ліричній поезії ми розглянемо її найбільш радикальну форму – чисту поезію, тобто ту, яку ми маємо в концепції Малларме. Сама по собі проблема її перекладуваності – байдуже, якою негативною не була б відповідь на неї – свідчить про те, що навіть в такому крайньому випадку, коли музикальність поетичного слова сягає апогею, це так чи інакше питання музикальності мовлення. Форму вірша складає постійне балансування між звуком і змістом. Якщо скористатись аналогією, запропонованою Гайдеггером. коли він стверджує, що колір є кольором в найбільшій мірі, коли появляється на полотні великого майстра, а камінь ніколи не буває в більшій мірі каменем, ніж тоді, коли вмурований в колону, що підпирає фронтон грецького храму, і, як відомо, тільки в музиці тон вперше стає тоном – тоді можна поставити питання, що ж тоді означає для поетичного слова і мови бути мовою і словом у вищому їх розумінні. Що ми з цього можемо почерпнути для осмислення онтологічної сутності мови? Структурування звуку, рими, ритму, інтонації, співзвучності і т. д. є стабілізуючими факторами, які фіксують і призупиняють минущість слова, що поривається за свої межі. Таким чином конституюється єдність твору. Але самому твору притаманна і єдність буденного мовлення. Це означає, що й інші логіко-граматичні форми інтелігібельного мовлення теж співтворять вірш, навіть якщо вони, можливо, і відступають на задній план на користь щойно названих структурних моментів твору. Синтаксичні засоби, які є в розпорядженні мови, можуть використовуватися вкрай економне. Кожне окреме слово, відстоюючи саме себе, стає неначе ближчим і яснішим. Синтаксична невизначеність обумовлює як вільну гру конотацій, яким слово завдячує багатством свого змісту, так і в ще більшій мірі семантичну наповненість, яка переповнює кожне слово і полягає в безлічі найрізноманітніших значень. Багатозначність і неясність тексту, що постає в результаті цього, може доводити до відчаю перекладача, але вони є складовими елементами такої поезії. Тепер повернімось до первісної здатності слова буденної мови – до називання. Назвати річ означає викликати її наявність. Звичайно, без якогось конкретного контексту окреме слово як таке не в стані сотворити якусь єдність змісту, яка може постати тільки з контексті всього сказаного, і якщо, наприклад, сучасна. поезія руйнує єдність образної картини і навідріз відмовляється від описового підходу задля неймовірного багатства, якого досягає поєднуючи зовсім різні і не зв'язані між собою речі, то ми можемо спитати: що ж насправді означають ці називаючі слова? Що в цьому випадку називається? Без сумніву – цього роду лірична поезія є спадкоємицею поезії бароко, але у нас відсутня та об'єднуюча основа культурної традиції загальноприйнятої образності, яка була притаманна епосі бароко. Як з конфігурацій звуку і уривків змісту може формуватися одне ціле? Це питання підводить нас до герметичного характеру “чистої поезії”. Врешті-решт не важко й зрозуміти, чому в вік масової комунікації така лірична поезія неминуче стає герметичною. Як може виділитися слово в такому великому інформаційному потоці? Як ще воно може привернути до себе увагу, як не відійшовши від тих занадто знайомих зворотів мови, яких ми як правило й чекаємо? Послідовні словесні конструкції поступово нашаровуються, накладаються одна на одну, щоб скласти вірш як одне ціле, хоч контури кожного такого фрагменту виділяються і є самоцінними. Б деяких сучасних віршах цей процес настільки глибокий, що інтелігібельна єдність мовленого відкидається начисто як недоречна. Я думаю, що це помилка, оскільки єдність змісту зберігається всюди, де тільки щось мовиться. Але ця єдність досягається не так просто. вдається ніби ми дійсно не в стані осягнути називання речей, бо порядок слів не може пристосуватися до єдиного потоку думок чи сформуватися в єдиний образ. Однак все-таки сила семантичного поля, напруга між тональним і сигнифікативним, які зіштовхуються між собою і міняються місцями – все-таки конституюють ціле. Слова викликають образи, які накопичуються, пересікаються, перекреслюють один одного – а попри те все ж залишаються образами. У вірші немає жодного слова, яке б мало тільки власну мету. І в той же час воно є перепоною для самого себе, щоб не сповзти в прозу і супроводжуючу її риторику. Гадаю, що так можна було б окреслити претензії “чистої поезії” і обґрунтувати її законність.

Звичайно, чиста поезія – це крайній випадок, але він дає нам можливість описати й інші форми поетичної мови. Степінь перекладуваності тексту змінюється починаючи від ліричної поезії до, через епос і трагедію як особливий випадок переходу в явне, роману і всього, що називається прозою. У всіх цих випадках цілісність твору забезпечується не тільки тими лінгвістичними засобами, які були описані попередньо. Розглянемо випадок декларації чи інсценізування твору, коли автор, як оратор, надає своєму мовленню літературної форми. Відповідно такі твори легше надаються перекладу. Однак навіть в ліричній поезії є такі форми як Lied, для якої характерні стилістичні засоби пісні в її музикальній формі – строфа, рефрен, або такі, як політизована балада, яка використовує як ці ж, так і інші риторичні прийоми. Тим не менше, навіть у тих випадках, якщо розглянути їх з тієї точки зору, як у них використовується мова, випадок “чистої поезії” є основним: лірична форма Lied майже не надається переробці на музикальну, щоб нічого при цьому не втратити, особливо тоді, коли вона дійсно має право називатися піснею. Бо при цьому вона має, як говорив Гельдерлін, власний “тон”, причому настільки, що не може бути транспонована ні в яку іншу мелодичну форму. З тим самим критерієм слід підходити і до політичне “ангажованої” поезії, і перш за все саме до неї, тому що всяка цілеспрямованість, яку ми бачимо у військовій і революційній поезії, доволі далека від того, що можна назвати мистецтвом, в силу тієї єдиної причини, що будучи дуже прагматичною, вона відчуває явний брак поетичного в чистому виді. А саме вона, ця поетичність, і є вічним гарантом відчитуваності поезії, яка просочується через товщу століть, щоб звернутися до нас і обновитися в потоці часу. І хоча злободенність може погаснути, а у випадку з грецькою трагедією відійти в небуття й музикальний супровід, сам по собі текст продовжує жити, залишаючись при тому в якості, форми мови самоцінним.

Яке відношення має все це до філософії і близькості думки і поезії? Чим є мова в контексті філософії? Найбільш розумно буде, згідно з тим самим феноменологічним принципом крайнього випадку, обрати для подальшого дослідження діалектику, особливо її гегелівську форму. В цьому випадку ми усуваємось від буденної мови вже зовсім по-іншому. Проблема не в тому, що буденна проза може просочитися в мову понять, а в тому, що логіка тверджень зводить . нас на манівці. Ось як визначив суть справи Гегель: “твердження в формі судження не підходить для вираження спекулятивних істин”. Те, що Гегель має тут на увазі, ні в якому випадку не можна обмежити тільки специфічною природою його власного діалектичного методу. Навпаки, він розкриває загальну характерну рису всякого філософського міркування, принаймні з часу платонівського “повороту” в напрямку logoi. Діалектичний метод Гегеля е лиш частковим випадком. Твердження, що філософія як така не має мови адекватної завданню, що стоїть перед нею, можна застосувати до всякого філософського міркування. Звичайно, у філософії, як і у всякому мовленні, ми не можемо уникнути форми твердження, логічної структури предикації, при якій предикат відсилається до даного об'єкту. Однак ця форма створює помилкове враження, припускаючи, що об'єкт філософії даний і наперед відомий, подібно до речей і процесів, які ми спостерігаємо в світі. Але філософія розвивається виключно в світі поняті “в Ідеях, з допомогою Ідей, в напрямку Ідей”. Взаємовідношення цих понять не можна вияснити з допомогою якоїсь “зовнішньої” рефлексії, яка розглядала б поняття про об'єкт ззовні, з тієї чи іншої точки зору. І по причині довільного характеру такого способу розгляду, при якому об'єкту приписують той чи інший атрибут, Гегель описує таку “зовнішню рефлексію” буквально як “софістику перцепції”. І навпаки, засобом філософії є спекулятивне пізнання як дзеркальне відображення категорій, через які зміст мислення дістає свій іманентний і динамічний вираз. Воно іманентне, оскільки як буття і як дух воно тяжіє до поняття, до якого, як до конкретної тотальності, спрямоване мислення. Гегель вважав Платонового “Парменіда” найбільшим шедевром античної діалектики тому, що в цьому творі Платон доказав, що якусь конкретно взяту Ідею неможливо дефінувати нею ж самою, незалежно від всієї суми Ідей. Гегель у той же час ясне усвідомлював, що арістотелівська логіка дефініції як знаряддя всякого поняттєвого пояснення досвіду теж обмежена в своїх філософських основах. Ці першооснови неможливо класифікувати, до них можна наблизитись тільки вдавшись до зовсім іншого способу рефлексії, який Арістотель, вслід за Платоном, називає Нус (Nous). При всій їх відмінності ці “перші” найбільш доступні нашому розумінню категорії, будучи трансцендентними в тому сенсі, що вони виходять за межі всякої часткової, обмеженої родовою ознакою області, складають певну єдність. Гегель описує Їх одним виразним терміном – “категорія”. Всі вони скоріше є “дефініціями Абсолюту”, ніж визначеннями предметів чи їх якостей в дусі арістотелівської класифікаційної логіки, згідно з якою сутність речей визначається поняттям роду і видовими відмінностями. Ці категорії виявляють межі, які в буквальному розумінні є horos, тобто зв'язують і обмежують. Ці межі, які визначають одні одних в рамках всієї суми понять. тільки взяті у всій їх сукупності, можуть явити нам всю істину цієї ідеї. Такі спекулятивні твердження відображають Aufhebung, чи зняття іманентної їм ствердності. Бони нагадують висловлювання Геракліта, мо виражають Єдине, вищу мудрість в суперечливій формі. Вони несуть в собі думку, очищуючи її від всякої екстеріоризації з допомогою рефлексії “всередину самої себе”. Мова філософії – це мова, яка долає себе, нічого не кажучи і спрямовуючись до цілого водночас. Так само, як і у випадку з мовою “чистої поезії”, яка залишає позаду всяку прозу, точніше всі звичні риторичні фігури – випадок з гегелівською діалектикою – це випадок зразковий і крайній. Спроба самого Гегеля з допомогою діалектичної прогресії думки утримати цю межу в параметрах картезіанської методології залишається лише наближенням. Швидше ця спроба обмежена так само, як і інтерпретація всякого вірша. У всякому випадку, Гегель чудово розумів, що збита, щільна тотальність думки назавжди залишиться невикональним завданням. Сам він говорив про можливість вдосконалення своєї логіки і часто одні, більш ранні діалектичні висновки, міняв на інші. Як і всякий континуум, континуум думки можна дробити до безкінечності. А поезія? Справа не просто в тому, що ні один вірш не буде вичерпно проінтерпретовано – сама по собі ідея “чистої поезії” залишається для поетичної творчості завданням, яке неможливо виконати. В кінцевому результаті це справедливо для всякого поетичного твору. Малларме. родоначальник “чистої поезії”, здається, знав про цю відповідність поезії та філософії. Принаймні відомо, що впродовж кількох років він вперто студіював Гегеля і завдяки його безцінним творам зміг схопити в мові Ніщо і апеляцію до Абсолюту. Дарування-себе і вилучування-себе – ось діалектика самовиявлення і сокривання, яка панує в таїнстві мови – і для поетів, і для філософів, від Платона до Гайдетгера.

Таким чином, і поетичне, і філософське мовлення мають одну спільну рису: вони не можуть бути “фальшивими”, бо немає зовнішнього щодо них стандарту, щодо якого їх можна було б оцінювати і якому вони можуть відповідати. Однак вони далеко не довільні. Вони є певним ризиком, бо можуть виявитися не гідними самих себе. В обох випадках це відбувається не в силу якоїсь невідповідності до якихось фактів, а тому, що їх слово раптом виявляється “порожнім”. З поезією це буває, коли у віршах замість істинного їх звучання ми раптом чуємо звучання інших віршів або ж риторику повсякдення. У випадку з філософією це відбувається, коли філософська мова повністю поринає в чисто формальну полеміку чи вироджується в безплідну софістику.

У вірші, який не є віршем, оскільки не має свого “власного” тону, як і в порожніх формах мислення, що не стосуються самої суті мислення, – в цих двох нижчих формах мови слово руйнується. І тільки тоді, коли слово повністю реалізує себе і стає мовою – тільки тоді ми повинні йому довіритись.

Переклад СГ