Віталій Татенко

Психологічна реабілітація пересічного суб’єкта політики

Тема щодо ролі особи в історії є однією з “вічних”. Позачасова актуальність цієї теми цілком зрозуміла, оскільки особа, про яку йдеться, з одного боку, творить історію, а з иншого, – не тільки тішиться, але й потерпає від результатів свого творіння. Крім того, завжди залишаються питання про те, що слід розуміти під поняттям “особа” і про яку таку її “роль в історії” можна вести мову, коли існують поняття “суспільство”, “держава”, “влада” тощо. “Історія” також одними тлумачиться як спонтанний процес, що не має кінцевої мети, а иншими, – як наперед визначений рух людства у напрямку від минулого до майбутнього з короткими зупинками в теперішньому? Хто спрямовує цей рух? Хто може взяти на себе відповідальність, а отже, прийняти на себе роль справжнього суб’єкта історичного процесу? Такі ж за рівнем складності і суперечливості питання виникають тоді, коли мова йде про політичне життя і його суб’єктів.

Суб’єктом політичного життя можна вважати будь-якого його учасника, який хоче і може приймати політичні рішення, проводити їх у життя суспільства і нести відповідальність за наслідки своєї політичної активності. Традиційно в ролі такого суб’єкта розглядається або окрема людина, яка одноосібно утримує в своїх руках політичну владу (вожді, монархи, президенти тощо), або група людей, наділена владою (віче, збори, колегії, пленуми, ради, парламенти, політбюро, адміністрації тощо). На протилежному полюсі, умовно кажучи, розміщуються об’єкти політичного життя, які повинні виконувати рішення, прийняті суб’єктами політики, і розуміти те благо, яке вони від цього можуть і повинні мати. Хто виступає в ролі таких “об’єктів” політичного життя? Зрозуміло, що мова йде про спільноти, які позначаються поняттями “народ”, “нація”, “населення”, “електорат”, а також про окремих громадян, що входять до їх складу.

Сьогодні всі (особливо ті, хто при владі) говорять про народовладдя. Водночас “народ” суб’єктивно якось не відчуває себе владарюючим суб’єктом. Тому, логічно поставити питання про те, чи можна спільноти, які ми віднесли до категорії об’єктів політичного життя, хоча б теоретично помислити його суб’єктами? І власне чи можна вважати суб’єктом політики кожного окремого конкретного живого, психічно здорового людського індивіда?

Почнемо із загального твердження про те, що поняття “суспільне життя” використовується для позначення та інтерпретації одного із сутнісних способів і вищих рівнів людського буття, яке виступає онтопсихологічною умовою і, водночас альтернативою “життя індивідуального”, тобто життя окремої конкретної людини.

Як співвідносяться ці дві реальності – суспільне життя та індивідуальне? Тут може бути кілька тлумачень.

Оскільки поняття “життя” традиційно передбачає існування його матеріального носія чи субстрату (наприклад, мозку для життя психічного), то поняття “суспільне життя”, відокремлене від його тілесно-душевних носіїв може розглядатися як метафора чи абстракція. В науці відомі спроби віднайти суспільному відповідну “твердь”. Натомість з’явилося поняття “суспільний організм”. Ще Г. Спенсер, як засновник органічної школи в соціології, будову суспільства розумів по аналогії з функціями, що існують між органами живого тіла. У. Дільтей ототожнював поняття “життя” з поняттям “історії”. Тобто, суспільство, людство розглядається в цьому ракурсі як живе цілісне утворення, як форма життя (суспільного), що має свій початок і, напевно, має свій логічний кінець.

Проте, скінченність є необхідною, але не достатньою ознакою життя як такого. Жити не дорівнює народитися, існувати і вмерти. Життя у його найвищих проявах визначається як процес самовідтворення і самотворення нових буттєвих форм і в цьому розумінні не може не передбачати існування реального, а не тільки удаваного, містичного творця, діяча, автора, тобто того, хто є справжнім суб’єктом цього життя, зокрема, життя суспільного.

Дійсно, проблема суб’єкта суспільного життя знаходить свої перші інтерпретації і шляхи розв’язання в межах релігійного світогляду. Бог і є таким суб’єктним центром, який створив і творить світ із себе, визначає логіку і норми людських стосунків і суспільних відношень. Він, як зауважує П. Тілліх, є Абсолютний Суб’єкт, який єдиний не може бути об’єктом навіть для самого себе (1). У християнстві цей “Суб’єкт” певним чином диференціюється. Сам Бог виступає, так би мовити, ідейним суб’єктом, архітектором проекту світопобудови. “Відповідальним виконавцем” цього проекту вважається Софія – Премудрість Божа. Служителі церкви мисляться тілесними носіями і трансляторами суб’єктної сили Господа. Пересічному людству визначається роль об’єкта, в якому божий промисел повинен знайти свою реалізацію.

Якщо ступити з релігійних чи містичних небес на землю науки, то й у цій царині віднаходиться основа для утвердження позаіндивідуального суб’єктного центру, який визначає динаміку подій, напрямок і логіку розвитку суспільно-політичного життя. Тут, зокрема, варто звернутися до інтерпретацій деконструктивізму щодо проблеми “суб’єкта” і проблеми “центра”. “Суб’єкт висловлювання не ототожнюється з автором чи тим, хто матеріалізує певний вислів, – стверджує М. Фуко. – Цей суб’єкт – тільки “порожнє місце”, позиція, яку мусить зайняти будь яка особа, щоб стати автором певного формулювання у певному дискурсі”; “Автор – це не джерело значень, які вибудовують твір; автор не випереджує своїх творів, він є тільки певною функціональною засадою” (2, 442-443). Тобто, продовжуючи цю думку, можна припустити, що різноманітні надіндивідуальні за своєю природою ідеї політичного устрою, ті чи инші доленосні політичні рішення просто знаходять своє утілення в конкретних живих носіях, які і артикулюють їх загалу. Тому може складатися враження, що ці “артикулянти” і є справжніми суб’єктами суспільно-політичного життя. Насправді ж, мовляв, усім керує “соціальний дискурс” (М. Анджено), а саме: “усе, що сказане чи написане у цій державі чи цьому суспільстві, загальні системи, репертуар тем, правила висловлювання, які у цьому суспільстві організовують здатність… розповідати та аргументувати, і забезпечує поділ дискурсивної практики” (Там само, 604). Тут наче немає нічого від релігії чи містики. Проте, “соціальний дискурс” як і там набуває значення нетілесної самодостатньої суб’єктної інстанції, яка несе в собі знання про вищу мету, проект суспільного розвитку і шлях (спосіб), який до неї веде, а тому вивищується над індивідуальними душевно-тілесними і духовно-плотськими форми людського буття, використовуючи їх для реалізації своїх історичних задумів. Утіленими формами активності цього безтілесного суб’єкта виступають видатні мислителі, правителі, політики. Зрозуміло, що широким народним масам і окремим їх представникам (індивідам) при такому підході відводиться роль об’єктів, (у кращому випадку – “факторів”, у гіршому – “гвинтиків”) або, просто кажучи, засобів політики як мистецтва управління. Тому не дивно, що правителі, видатні політичні діячі, яким випадало суб’єктно уособлювати “всезагальну волю”, часто-густо (можливо навіть усупереч своїм переконанням) перетворювали її у суб’єктивну “волю над загалом” і отримували, в кінцевому рахунку (до речі, не зовсім за адресою) ярлик поневолювача, диктатора, тирана тощо. Адже вони – тільки маріонетки в руках “соціального дискурсу” чи чогось подібного.

Суб’єкт політичної діяльності, у додаток до відомих визначень (вправного управлінця і відповідального творця історії) це той, хто також виступає регулятивним центром суспільного життя. Традиційно таким суб’єктним управлінським центром у суспільстві виступає влада – одноосібна чи колективна, делегована суспільством кращим із кращих, чи захоплена у політичній боротьбі тими, хто виявився сильнішим, спритнішим, сміливішим тощо. І, звичайно, дивним, на перший погляд, можна вважати навіть саме припущення, що такий суб’єктний центр політичного життя і політичної діяльності реально віднайти в окремому пересічному громадянинові.

Проте, як виявляється, наукове тлумачення поняття “центр” буває різним. Так, наприклад, Ж. Дерріда, з одного боку, визнає, а з иншого, – проблематизує факт реального існування центру у будь-якій структурі. “Поза сумнівом, – пише він, – обираючи напрям і організовуючи пов’язаність системи, центр структури дозволяє вільну гру елементів всередині її цілісності. Тому навіть сьогодні поняття структури, яка позбавлена будь-якого центру, є щось, чого не можна собі уявити. Але, незважаючи на те, цей центр замикає гру, яку він відкриває і уможливлює. Як і годиться центрові, це є пункт, де зміна змісту елементів і термінів вже неможлива. У центрі заборонені переміщення чи перетворення елементів, які, зрозуміло, можуть бути закритими структурами всередині структури. Принаймні, завжди була заборона (я зумисне вживаю це слово) на таке переміщення. Завжди вважали, що центр, який згідно з дефініцією, єдиний, творить всередині структури власне те, що нею керує, уникаючи при цьому структуральності. Ось чому класична думка, зосереджуючись на проблемі структури, могла парадоксально стверджувати, що центр знаходиться водночас всередині структури і поза нею. Центр знаходиться в центрі цілісності, а оскільки не належить до цілісності, то ця цілісність має центр десь-інде. Центр не є центром” (Там само, 460).

Це, звичайно, – дещо парадоксальний висновок. Але ж дійсно, саме той, хто визначає правила гри, керує грою, встановлює її межі, сам не бере участі у цій грі. Його “гра” – в організації гри. Отже, напевно не варто беззастережно ототожнювати центр політичного життя з владною структурою чи носіями влади і навіть конкретними політичними діячами. Це зауваження є тим більш справедливим для “демо-кратичного” суспільства або суспільства, що знаходиться на перехідному етапі свого розвитку. Адже цей центр не є статичним утворенням. Він має властивість мігрувати і, на зразок такого відомого в психології феномена, як домінанта Ухтомського, “перевтілюватися” у нового носія, який на певний час і набуває статусу суб’єкта суспільно-політичного життя, суб’єкта політичної діяльності, який виявляє політичну ініціативу і політичну волю до її реалізації. Оскільки ж реальним носієм реального, а не тільки помисленого чи уявного політичного життя є живий людський індивід, то логічно припустити, що суб’єктний центр суспільного життя має віднаходитись не “десь-інде” (наприклад, в світі Ідей Платона, еманаціях Абсолютної ідеї Г. Гегеля, божественому світі, іманентній логіці історичного процесу чи соціальному дискурсі), а саме в межах індивідуального душевно-духовного простору конкретної живої (емпіричної) людини, яка і відкриває, і уможливлює “вільну гру” (Ж. Дерріда) суспільного життя як певної структури, і разом із тим замикає її (окреслює, обмежує, конкретизує). Психічний індивід – здатний до вільного і відповідального творення світу і себе в цьому світі носій свідомості і діяльності, душевності і духовності – є невід’ємним елементом суспільного життя як цілого і є, водночас, автономною структурою (“вільною грою в самого себе”) і, у цьому розумінні – “сталою основою”, що належить і не належить соціальній структурі.

Натомість, політичне життя доцільно розглядати як “поліцентроване” і “полісуб’єктне” утворення, внутрішня “ігрова” динаміка якого обумовлюється і обмежується активною, зацікавленою, а також свідомою і відповідальною політичною поведінкою емпіричних людських індивідів, яким справді небайдужі кондиції і перспективи їхнього життя. У цьому розумінні згаданий “соціальний дискурс” – як можливість і здатність “розповідати й аргументувати” – не існує у вигляді окремого надіндивідуального суб’єкта і центратора суспільного життя, а онтично укорінений в психічній реальності конкретної живої людини, яка і виступає (знає вона про це чи не знає, бажає того чи ні) живим тілесно-душевно-духовним центром і суб’єктом політики в широкому розумінні цього слова. До речі, саме з цих позицій реально відстоювати гуманістичну тезу про аксіологічну “нерівноцінність” індивідуальної і суспільної форм буття, маючи на увазі, що саме друга виступає умовою і засобом існування першої. Тобто, все починається і закінчується конкретною людиною, яка конституює суспільно-політичний простір і час свого власного життя, в якому вона виступає і суб’єктним центром, і діячем. З цих позицій правомірно припустити, що суспільство має не один життєвий вимір, і не один центр. Воно є багатовимірним динамічним утворенням, яке набуває онтичної визначеності, тобто стає окремою реальністю і тотальною цілісністю, лише як результат реального існування і реальної інтеграції окремих індивідуальних осередків суспільно-політичного життя. Саме у цьому розумінні набуває значення теза про “інтерсуб’єктивну” (Е. Гуссерль) й, додамо, – “інтерсуб’єктну” природу людини. І хіба не це мав на увазі С.Л. Рубінштейн, надаючи їй онтичний статус сущого “у-середині-буття” (4)!?

До речі, висловлені твердження не слід нівелювати, асоціюючи їх з уявленнями про “людину взагалі”, що по суті дорівнює поняттям “людство”, “суспільство”. Вони насамперед стосуються кожного конкретного людського індивіда, з якого ці абстракції власне і були витворені наукою. На думку Е. Гуссерля, суспільство – це не просто сума окремих особистостей. Це особистість у точному розумінні цього слова. Суспільство може мати свідомість, самосвідомість, самооцінку і волю до самоперетворення, причому ці акти знаходять свій фундамент у актах окремої особистості (Див. 3,110). “ Ми, – наголошує Е. Гуссерль, – люди, свобідні волящі суб’єкти, діяльнісно залучені у світ, що нас оточує, постійно його перетворюючі. Бажаємо ми того чи ні, добре це чи погано, ми діємо так. ...Це насамперед нам диктує природне почуття, яке явно вкорінене у платонівській аналогії між одиничною людиною і суспільством” (Див. Там само, 112). Спільнота є особистісна, складена із окремих тіл і все ж таки зв’язана суб’єктивність. Вона час від часу може діяти “багатоголово”, але при цьому “безголово”, тобто не інтегруючись у “єдність вольової суб’єктивності і не стаючи аналогом діяльності окремого суб’єкта”. Більше того, така спільнота може стати “особистістю більш високого порядку”, може “набути єдиний образ практичного розуму, “етичного” життя”, але “це слід розуміти в дійсній аналогії з окремим етичним життям” (Див. Там само, 122).

Тому, виглядає досить дискусійним твердження про людство як визначального, головного чи основного суб’єкта діяльності (А.В. Брушлинський), якому підпорядковуються всі менш значущі суб’єкти, включаючи конкретних живих індивідів. Суб’єктно-психологічна залежність суспільного життя від індивідуального укорінена в самій його природі. Адже, суспільство виникло і отримало розвиток у зв’язку з потребою людини вижити біологічно, а надалі – стати і бути душевно-духовною істотою. Отже, суспільство, у цьому розумінні є, насамперед, умова, засіб, інструмент, спосіб забезпечення індивідуального існування і розвитку кожної окремої людини. Суспільство є нічим иншим, як функцією окремої людини. Розвиток суспільства знову ж таки є похідною від бажання кожного і всіх жити краще і актуалізувати свої індивідуальні сутнісні сили. Навіть тези про соціалізацію та інтеріоризацію не здатні спростувати чи знецінити індивідуально орієнтований суб’єктний психологічний підхід до інтерпретації суспільного життя та його феноменів. Адже, не абстрактне суспільство надає молодому чоловікові можливість стати людиною, а конкретні емпіричні особи: батьки, вихователі, учителі, автори книжок тощо. У свою чергу, старші передають досвід людства молодшим не прямо, а пропустивши його через себе, зробивши досвідом власним, індивідуально-психологічним.

Отже, індивідуально зорієнтована інтерпретація суспільно-політичного життя не обмежується тільки питанням про індивідуальні потреби, необхідність і неможливість задоволення яких, примусили людей згуртуватися у політичні спільноти. Досить переконливим є погляд на суспільство як специфічне осереддя засобів і умов, яке кожна окрема емпірична людина створює і використовує для свого власне людського розвитку і яке передає наступним поколінням. Тільки у такому розумінні (у поєднанні з живою душевно-духовною природою конкретної людини) суспільство може розглядатися не як уявне, надіндивідуальне, епіфеноменальне утворення, а як реальна жива система, що за визначенням не може мати самостійної мети, надбудованої над метою і сенсом життя конкретної людини. Суспільно-політичне життя є найважливішою умовою, але не причиною життя індивідуального. Ніяке суспільство ніколи самотужки не зможе породити ні генія, ні злочинця. Як геній, так і злочинець є витвором індивідуальної людської життєдіяльності: переважно завдяки соціальним умовам, але, нерідко і всупереч їм.

Отже, тільки людина як окрема жива істота, а не якесь надіндивідуальне, безтілесне суще, може мислитися справжнім суб’єктом суспільно-політичного життя. В кожній емпіричній людській істоті закладений потенціал політичної активності, як активності, спрямованої на встановлення оптимальних стосунків зі своїм соціальним оточенням. І в залежності від різних умов (внутрішніх і зовнішніх) цей потенціал так чи інакше актуалізується. В когось у формі висловленого собі наодинці невдоволення політичною ситуацією, що склалася, а в когось у формі активної самовідданої політичної боротьби за свободу свого народу чи за його краще життя. І саме тому, що кожний індивід є потенційним суб’єктом політичної діяльності, історія знає видатних політичних діячів, зусиллями яких те чи инше суспільство і людство в цілому розв’язувало суперечності свого існування і подальшого розвитку.

Проте, як відомо, ця потенція далеко не завжди знаходить для себе можливість актуалізації, або ж набуває неадекватних, спотворених форм вияву, коли за зовнішньою суб’єктністю приховується войовнича об’єктність. І це має свої пояснення.

Розвиток суспільного організму супроводжується постійним і далеко не завжди прогнозованим ускладненням соціально-економічних, соціально-політичних і соціально-психологічних відношень і відносин. Кількісні зміни переходять у якісні. Одні з них призводять до розвитку, инші – надовго знецінюють досягнуте. Тому кожна зріла людина так чи інакше повинна визначитись і знайти своє місце в суспільно-політичній ситуації, що постійно змінюється. При цьому можливі різні прояви її активності, зокрема, як: просоціальної чи асоціальної; конструктивної, чи деструктивної, зацікавленої чи індиферентної; провладної чи опозиційної; адаптивно-пристосовницької чи революційно-перетворювальної, широко- чи вузькомасштабної; організованої чи стихійної, компромісної чи безкомпромісної тощо. Однак, за великим рахунком, всі існуючі різновиди індивідуальних політичних позицій і стратегій можуть бути укладені в два протилежні типи, а саме: об’єктної і суб’єктної політичної активності. Об’єктної – коли людина не вважає за можливе чи навіть потрібне протистояти тому в суспільно-політичному житті, що її не влаштовує і погоджується (більш чи менш свідомо і відкрито) на те, щоб доленосні питання за неї вирішували инші. Суб’єктної – коли вона вважає себе автором власного життя і починає активно боротися за свої соціальні права, за устрій, владу, курс і напрям соціального розвитку, які, на її думку, є найбільш прийнятними і перспективними для неї.

Як учив К. Маркс, людина не робить нічого такого, що не відповідає її власним потребам. Тому утопічними є думки щодо дієвості мотивації типу “боротися за світле майбутнє свого народу і всього людства”, безвідносно до власних цілей і цінностей. Реально людина суцільно і по-справжньому віддається політичній боротьбі лише тоді, коли вимушена відстоювати власні права чи знає як і прагне виправити те, що її не влаштовує, змінити ситуацію на краще. Зрозуміло, що у неї можуть з’являтися однодумці, від чого суб’єктна політична сила буде множитися і зростати за рахунок організованості, про що писав “незабутній” В.І. Лєнін. Проте, за певних соціально-психологічних умов ця сила може деіндивідуалізуватися, деперсоніфікуватися, містифікуватися і штучно набувати суб’єктних ознак, як це було, наприклад з КПСС. Саме така деперсоніфікація індивідуальних суб’єктних сил і містифікація колективного політичного суб’єкта як окремого, реально існуючого сущого, створює можливість для деструктивного перерозподілу суб’єктності в конкретному соціумі (5).

Дійсно, якщо конкретній країні, а отже кожному її громадянину загрожує небезпека поневолення, відбувається частковий добровільно-примусовий перерозподіл індивідуального суб’єктного потенціалу на користь владних і силових структур. Проте, коли ця небезпека минає чи долається, влада, як правило, не поспішає повернути делеговану чи позичену їй суб’єктність індивідуальним власникам останньої. Саме цим пояснюється феномен “відшукування ворогів”, підтримування у народу відчуття загрози, до чого завжди вдавалися владарі в тоталітарних суспільствах.

Повернення узурпованої суб’єктності може відбуватися по-різному – еволюційним чи революційним шляхом, через реформування чи повставання. Але це так чи інакше має відбуватися. Адже кожна окрема людина і людство в цілому в своєму історичному русі власне і прагне “по краплині витиснути із себе раба”, перетворити необхідність в можливість, подолати об’єктність і утвердити суб’єктність, а отже, перейти від зовнішніх до внутрішніх, автентичних цінностей людського життя-буття.

Зрозуміло, що суб’єктну позицію у політичному житті кожна людина займає в залежності від її індивідуально-психологічних, вікових, статевих, світоглядних особливостей, сімейного стану, стану здоров’я, в залежності від власного і запозиченого досвіду взаємодії з органами держави і влади тощо. В одних випадках індивідуальне життя конкретної людини може складатися таким чином, що вона буває вимушена включитися у політичну боротьбу, віддавати їй всю свою життєву енергію, всі свої сили. Дещо инша психологічна ситуація має місце тоді, коли політика виступає для людини у вигляді професійного інтересу, є засобом самоствердження, полігоном для самоактуалізації, реалізації творчих можливостей і прояву особистих амбіцій. І зовсім третя річ, коли політика використовується як те, що “годує”, забезпечує персональну недоторканість, дає можливість лобіювати власний бізнес тощо. Щодо останнього варіанту можна говорити про неадекватну, викривлену, а, по суті, об’єктну форму участі у політиці.

Шлях в політику можливий також через механізми політичної мобілізації, прилучення індивіда до діяльності якоїсь політичної структури. Проте, його політична доля може знову ж таки скластися за об’єктним сценарієм: статиста, партійного функціонера, виконавця волі лідера тощо. Аби піднестися до власне суб’єктного рівня політичної активності, до рівня політичного діяча, індивід повинен, насамперед, здолати в собі об’єктну залежність від зовнішніх чинників і зорієнтуватися на внутрішні, сутнісні критерії людського буття. Дійсним суб’єктом політичної активності може вважатися індивід, який бачить в політиці не стільки засіб, скільки мету своєї діяльності: відстоювання прав і свобод, прийняття рішень, які зорієнтовані на підвищення добробуту кожного члена громади, які забезпечують захищеність кожної конкретної особи, надають можливість її розвитку тощо. Справжній суб’єкт політичної діяльності не фіксується на руйнівній, деструктивній позиції, а виявляє себе, насамперед, у розробці і запровадженні конструктивної альтернативи існуючому з урахуванням потреб і логіки розвитку власне людського в людини і в суспільстві.

Таким чином, ні містичні сили і ні групові феномени типу партій чи рухів, ні революційні ідеї чи соціальні дискурси самі по собі не можуть виступати суб’єктами політичного життя. Таким реальним суб’єктом може мислитися і бути лише окрема емпірична особа, для якої політика набуває значення мистецтва гармонізації суспільства заради добробуту і особистісного розвитку кожного його громадянина і для якої внутрішні цінності людського життя домінують над зовнішніми.

“Філософія суб’єкта”, за висловлюванням Ж.-П. Сартра, пронеслась по Европі “карнавалом внутрішнього”. Будемо сподіватися і щось таке робити аби свято віднайдення, відтворення і розвитку людського в людині невдовзі захопило і ту частину европейського континенту, до якого належить наша Україна.

---

Література:

Тиллих П. Систематическое богословие. – СПб.: “АЛЕТЕЙЯ” 1998.

Слово. Знак. Дискурс. Антологія світової літературно-критичної думки ХХ ст./ За ред. М. Зубрицької. – Львів: “Літопис”, 1996.

Гуссерль Э. Статьи об обновлении. – “Вопросы философии”, № 4, 1997, с. 109-135.

Рубинштейн С.Л. Бытие и сознание. – М.: Изд-во АН СССР. 1957.

Татенко В.О. Про теоретико-методологічні засади психологічного дослідження суспільних явищ / Наук. студії із соціальної та політ. психології: Зб. статей. – К.: Агропромвидав України, 2000. – Вип. 2(5).