Анна Вовк

Політичний міт

“Хто пише кров’ю і закликами, той хоче, щоб його не читали, а завчали напам’ять”.
Ф. Ніцше “Так казав Заратустра”

Чому створюється політичний міт?

Звернення до теми політичного міту є досить поширеним явищем в сучасній політологічній та політико-психологічній літературі. Ми також торкнемося цієї теми, але в обмеженому аспекті – розглянемо лінгвістичні особливості політичної мітології на конкретних прикладах.

Чому створюється політичний міт? Складність мовного спілкування зростає прямо пропорційно числу тих, хто спілкується, і там, де одна з сторін, що спілкуються, є невизначеною множиною, ця складність досягає максимуму. Міт виконує роль мета-мови (посередника, медіатора) між двома протилежностями: особистістю і суспільством. “При доброму упорядкуванні громадських справ маса – це та частина суспільства, яка не діє самостійно... Людина, хоч-не-хоч, своєю натурою примушена шукати собі вищої інстанції. Якщо їй самій удасться знайти її, вона – добірна людина; якщо ні, вона належить до маси і мусить прийняти її згори...” – такі думки висловлює Хосе Ортеґа-і-Ґасет в своїй праці “Бунт мас”(9). Отже, більшість людей не має поглядів. Але в той самий час маса звикла почуватися останньою інстанцією для себе самої. Тому погляди їй треба впорскувати під тиском, як мастило в машину. Держава, на думку Ортеґи-і-Ґасета, є втримання рівноваги, опінії, статики. Отже, треба так ці погляди впорснути, щоб це було надовго, і щоб ці погляди не могли змінитися під впливом сторонньої інформації, яка надходить з зовнішнього світу і не завжди співпадає з потрібним правлячій еліті напрямом думок. Найефективніший для цього засіб – створення політичних мітологій, вплив на колективне несвідоме, найбільш глибинну, неконтрольовану частину людської душі.

Крім того, більшість людей призвичаюється навіть найближче своє середовище – сім’ю, робочий колектив – перетворювати на арену маніпулятивних відносин, ставиться до інших людей, навіть найближчих і найдорожчих, як до речей. Мова маніпуляцій стає “рідною” для людини, і вона навіть не помічає тих маніпуляцій, які здійснюються над нею. Мова маніпуляцій значно полегшує досягнення цілей у повсякденному житті. А в спілкуванні з масою їй просто немає ціни. Маса при сприйманні ідеї завжди спрощує і посилює цю ідею. Чим більш спрощеною і посиленою ідея надаватиметься до переробки масовою свідомістю, тим краще вона “приживеться” в цій свідомості. Якщо згадати, що маса – експансивна, імпульсивна і агресивна істота, тобто надзвичайно небезпечна, то залишається єдиний засіб. Протистояти ірраціональності та стихійній силі бунту мас може лише ірраціональність та стихійна сила політичного міту. Але при створенні цього ірраціонального міту слід діяти раціонально.

Символіка політичного міту

Культ, як міт у дії, містить ряд складових:

1. літургія (символіка, що виражається в слові): молитви, піснеспіви, обряди, проповіді;
2. іконографія;
3. символічні дії, що мають теургічне значення: чин богослужіння, жертви, тайни.

Міт втілюється, насамперед, у слові: “на початку було Слово”, що дозволяє “налаштовувати” наступні міти – створювати єдиний текст, включений в історію і культуру суспільства. Людську історію можна представити як історію знакових систем, що змінюються. Це уявлення передбачає існування певної вихідної точки, першознаку, архетипної схеми, що є, перш за все, в ритуально-мітологічних системах. Той чи інший політичний режим формує свій політичний лексикон і навіть мовно-політичні стереотипи. Гіперболізовано це описав Дж. Оруелл у відомому романі “1984”. Нагадаємо, що в його Океанії була розроблена офіційна мова – новояз, щоб не тільки знаковими засобами забезпечити світогляд і розумову діяльність ангсоца, а й “зробити неможливими будь-які інші спрямування думки”. Були створені три словники, причому словник “В” складався зі слів, спеціально сконструйованих для політичних потреб. Усі вислови утворювалися з двох і більше слів або частин слів, лаконічно, у словнику не було жодного ідеологічно нейтрального слова, натомість вистачало евфемізмів (наприклад, “радлаг” – табір радости, тобто табір каторжників). Вимагалось, щоб у політичних рішеннях слова були “причесані”, мали чіткий зміст; виголошувались такі рішення швидко, щоб якомога менше зафіксуватись у свідомості слухачів. Усе скеровувалось на те, щоб зробити мову незалежною від свідомости. Член правлячої еліти – партієць, “що готувався до виступу з політичного чи естетичного питання, мусив випускати правильні судження автоматично, як випускає чергу кулемет”. Передбачалося в ідеалі, що врешті розбірлива мова народжуватиметься безпосередньо в горлі, без участи вищих нервових центрів. Для цього й було створено слово “речекряк”, що мало подвійне значення. Якщо крякали в ортодоксальному сенсі, то це слово означало схвалення, і тоді урядова “Таймс” писала про якогось партійного промовця, який висловився на “ідейно міцному речекряку”, що було похвалою. Справді, рутинний характер політичних рішень вимагав цього, навіть забороняв новизну в політиці, оскільки правляча еліта монопольно представляла інтереси нації, тільки вона знала шлях у майбутнє, бачила найдалі і найглибше. Совєтська дійсність дала приклад такого вислову на новоязі: “партія – наш рульовий”. Отже, уся відповідальність у політиці ґрунтувалася на партії, народові не треба було турбуватись, за нього думали, про нього піклувалися, йому залишалось лишень працювати.

Як відзначає Б. Рассел у своїй доповіді “Чому я не християнин”, люди приймають релігію через емоційні спонукання. “Релігія вибудовується, на мій погляд, перш за все, і головним чином на страху. Частково це жах перед невідомим, а частково... прагнення почувати, що в тебе є свого роду старший брат, який постоїть за тебе у всіх бідах... Страх – ось що лежить в основі усього цього явища, страх перед таємничим, страх перед невдачею, страх перед смертю. А так як страх є прабатьком жорстокости, то недивно, що жорстокість і релігія йшли поряд. Тому що основа в них та сама – страх”. Б. Рассел вказує риси Божества, що дозволяють йому виконувати сугестивну роль: амбівалентність образу – надлюдська міць і влада, але підвладність істинно людським слабкостям, недосяжна мудрість, неосяжне право карати або милувати.

Ми розглянули риси політичного “божества”. Тепер спробуємо на прикладах “класичних” політичних мітів визначити, які ж мовні засоби використовувались для створення потрібного образу.

Lingua Tertii Imperii на службі політичного міту

Гітлер майстерно грав свою роль ритуальної фігури в міті про Вождя, що з’явився з невідомости, щоб вершити долі нації. Гітлер був довершеним брехуном і чудовим актором. Він заявляв про свої миролюбні наміри і після кожної перемоги стверджував, що, врешті-решт, все зробить в ім’я миру. Він відверто заявляв, що “маса подібна до тварини, яка піддається інстинктам. Вона не обдумує і не розмірковує...” Масам не потрібні логіка і розумні докази, вони йдуть за “елементарними гаслами”, які їй дають вожді. Він вмів переконувати – не тільки словами, але й інтонацією, бо досконало володів своїм голосом. Для кожної аудиторії в нього була своя інтонація (наприклад, виступаючи перед студентами, він був спокійним і розсудливим). Він прагнув проводити мітинги у вечірній час, бо через спад здатности до опору в цей час легше захопити волю інших людей. Він був непохитно впевнений у власних ідеях. Він ніколи не втомлював слухачів тонкощами інтелектуальних або моральних суджень. Він брав факти, що підтверджували його тезу, грубо ліпив їх один до одного й отримував текст, переконливий для людей, не обтяжених критичною здатністю розуму. Гітлер особисто сформулював так звані заповіді членів НСДАП. Серед них: “Фюрер завжди правий!” ,“Ти – представник партії, рівняй на це свою поведінку і свої дії! Бути націонал-соціалістом – означає бути у всьому прикладом!”, “Вірність і самовідданість нехай будуть тобі найвищою заповіддю!”, “Право – це все те, що корисно Руху і тим самим Германії, тобто твоєму народу!” Мова Третього Райху – явище, яке значною мірою сприяло формуванню фашизму. Були BDM (Bund Deutches Madel – Спілка Німецьких Дівчат) і HJ (Hitlerjugend – Гітлерівська Молодь), і DAF (Deutsche Arbaits-front – Німецький Трудовий Фронт), і величезна кількість інших скорочень. Використовувалась велика кількість гучних іноземних слів, для науковости і солідности: “гарант” замість “доручитель”, “диффамація” замість “безслав’я”. Це лякає більше, тим паче, що не кожен ці слова розуміє – тоді враження ще більше. LTI – Lingva Tertii Imperii, мова Третього Райху. Убогість цієї мови майже принципова. Будь-яка мова, що вільно функціонує, служить всім людським потребам: вона є зброєю розуму і почуттів, засобом інформації і бесіди, монологу і молитви, прохання, наказу, заклинання. LTI служить виключно останньому. Обов’язковим для всіх був стиль агітатора. Все, що в ній було, повинно було бути зверненням, закликом, пробудженням пристрасти. LTI – мова масового фанатизму, вона прагнула до того, щоб повністю позбавити людину її індивідуальної сутности. У своїх кульмінаційних моментах вона мала бути мовою віри і повністю спиралася на християнство, точніше кажучи, на католицизм, в той час як націонал-соціалізм явно і приховано, теоретично і практично з самого початку бореться з християнством і особливо з католицькою церквою. При всьому тому перші жертви – партійці, ті 16, що загинули під Фельдхенхалле, з точки зору культової і мовної трактуються як християнські мученики. Прапор, який несли на чолі тієї процесії, іменують “кривавим стягом”, і нові члени СА і СС приймають присягу, торкаючись до нього. Відповідні промови і статті рясніють виразами типу “свідоцтво крови”. Усе словесне оформлення взято з християнського словника: містика святої ночі, мучеництво, воскресіння, лицарський орден. LTI безперервно користується епітетами “історичний”, “єдиний в своєму роді”, “вічний”. Вічність – атрибут Божества, називаючи щось “вічним”, ми відносимо це до релігійної сфери. “Ми знайшли шлях у вічність” – сказав Лей під час урочистого відкриття Школи Адольфа Гітлера (вища партійна школа) в 1938 році. На іспитах у цій школі часто ставиться провокаційне питання: “Що буде після Третього Райху?” Якщо учень не відчуває хитрощів і відповідає “четвертий”, то його виключають без жалю (навіть при добрих професійних знаннях). Правильна відповідь така: “Нічого не буде, бо Третій Райх буде вічною німецькою державою”. В своєму щоденнику від 10 лютого 1932 року Геббельс описує промову фюрера в Палаці спорту: “Наприкінці він ввійшов в чудесний ораторський пафос і закінчив словом: Амінь! Це пролунало так природньо, що всі люди були глибоко вражені і зворушені, натовп у Палаці спорту охопив екстаз...” Фюрера вважали новим Христом, особливим німецьким Спасителем, “Майн Кампф” називали “німецькою Біблією”. Навряд чи можна знайти яскравіше свідчення майстерности нацистської пропаганди, ніж знятий під час з’їзду 1934 року режисером Лені Ріфеншталь фільм “Тріумф волі”. Гітлер сам обрав назву і запропонував покласти в основу сюжету дві теми: тему Волі, що долає всі перешкоди, і тему єдности фюрера, партії і народу. Образ Гітлера домінував тут над усім: з перших кадрів, коли його літак йде на посадку та відкидає хрестоподібну тінь на штурмовиків, що марширують по вулиці і натовп радіючого народу, і до завершальних, коли Гесс проголошував магічну формулу: “Партія – це Гітлер, Гітлер – це Німеччина, а Німеччина – це Гітлер. Гітлер! Зіґ Хайль!”

Новостворена фашистська еліта, об’єднавшись із націоналістичною верхівкою італійського королівства, дала змогу тоталітаризму опертися на широкі маси, використовуючи націоналістичну ідеологію, зокрема концепцію Е. Коррадіні про “призначення”, “першість” “латинського духу”, “невід’ємне право відновлення панування на Середземному морі” тощо. Б. Муссоліні доводив, що в Італії ніколи не бракувало планів порятунку вітчизни, однак завжди бракувало одного: “справжніх людей і незламної волі. Ми – нові люди, і ми зуміємо управляти новою Італією...” Ще пізніше у прийнятому “Дисциплінарному статуті” фашистської міліції було сформульовано вимоги та норми права і фашистської моралі. Для фашиста “закони загальної моралі щодо сім’ї, політики, друзів... жодного значення не мають. Його законом є честь – як свого часу вона була стародавнім рицарським законом...”

Підтвердження тому ми знаходимо в роботах, присвячених “мовам” тих чи інших суспільств. Так, В. Клемперер у своїй роботі “Мова третього Райху. Записки філолога” доводить, що потрібна була спеціальна мовна система для того, щоб з’явилось таке соціальне явище як фашизм.

Міт посттоталітарного простору та його мова

У той час здійснювався перехід від старої мітології тоталітарної системи до мітології системи демократичної. Міт демократичного суспільства має свою специфіку. Структура демократичного суспільства є слабо ієрархічна, політична еліта визначена нечітко, до того ж відбувається її систематична ротація, панує колегіальність та звітність, короткотерміновість легіслатур, персональна відповідальність за прийняті рішення. Якщо в тоталітарному суспільстві “фігура” і “фон” були статичним поєднанням і місцями не мінялись, то в демократичному на “фоні” з’являється декілька “фігур” і співвідношення їх стає динамічним.

Отже, відбувається десакралізація основного “божества”. “Божество” як таке навіть зникає, а замість нього виникає декілька окремих “божків”. Їх образ вже не є грізним і водночас милостивим, і з цих причин амбівалентним, таким, що одночасно навіює любов і страх. Амбівалентність досягається іншими способами. Дозволено критикувати “божків”, і з допомогою цього досягається нова амбівалентність. Наприклад, заголовок у “Киевских ведомостях” (06.08.93) “Рабочий открыл счет на имя Президента и положил на него 10000 карбованцев. От отчаяния” явно дає підстави для оцінки тодішнього Президента Л. Кравчука як такого, що не має підтримки серед робітників або й навіть проводить антиробітничу політику. На основі такої інформації він може бути оцінений і як нездатний вирішити наявні економічні проблеми. Подібні оцінки Л. Кравчук цілком міг би отримати і в результаті аналізу судження, також узятого з “Киевских ведомостей”, але вже за 13.08.93 “Профсоюзы намерены возбудить уголовное дело против Президента Украины Л. Кравчука”. До того ж, у цьому разі Президент майже явно ототожнюється з карним злочинцем. Оцінку тодішнього Президента як безсилого, нездатного вирішити економічні проблеми, можна відчути і в статті, що з’явилась в тих же “Киевских ведомостях” наступного дня і мала назву “Пищу для ума дал кибернетикам указ Президента. Не помешали бы и деньги”. Подібні оцінки, щоправда, з деякими новими відтінками, звучать і в іншому заголовку тієї ж газети: “Л. Кравчук поддержал “наполеоновские” планы Всеукраинского комитета защиты детей. Дай бог, чтобы эти планы осуществились”. До вже висловлених оцінок тут додаються такі риси, як “відірваність від реалій життя”, “мрійність”. Протилежний полюс оцінки Президента Л. Кравчука міститься в судженнях, узятих зі статті канадських експертів з іміджу, опублікованих в “Урядовому кур’єрі” 05.04.94. У них Л. Кравчука змальовано як такого, що “гідно представляє Україну”, “не припускається великих помилок”, “уміє вив’язатися з найскладніших питань”, “здатний виводити з безвихідних ситуацій”. Звичайно, такі оцінки мають свідчити про розум, досвід, виваженість, гнучкість, вміння досягати компромісів.

Про десакралізацію “божества” свідчить також прагнення створити політику іміджу “свого хлопця”. Біл Клінтон перед президентськими виборами 1992 року буквально за місяць “перекреслив свій імідж “слизького Біла” і перетворився з “живого політичного трупа” на лідера президентського марафону” (Бебик В. М., 2). Як свідчили оглядачі, “великий поворот” підготували не лише такі традиційні кроки, як вдала “перепаковка” економічної програми і надзвичайно успішно проведений з’їзд демократів. На думку багатьох, початок перевороту було зафіксовано після соло Клінтона на саксофоні в телешоу відомого чорного коміка Арсеніо Холла: вузькі чорні окуляри, які помічники губернатора після тривалих сперечань тицьнули йому перед виходом на сцену, представили абсолютно новий образ Клінтона. Остаточна десакралізація особи Клінтона відбулась після скандалу, пов’язаного з Монікою Левінськи, який спричинив до того, що Президент змушений був розповідати в суді подробиці свого статевого життя. Справа тут не в Клінтоні, а у законодавстві демократичної держави – таке могло статися з кожним Президентом. Лідер демократичної держави – секуляризований лідер.

Б. Єльцин користується послугами психологів-іміджмейкерів ще з лютого 1991 року, коли він вперше вирішив виступити на союзному телебаченні з вимогою відставки Президента СРСР М. Горбачова. Прочитавши його виступ, психологи рекомендували пом’якшити деякі вислови. Крім того, вважаючи Єльцина надто “ущільненою людиною”, вони наполягли, щоб крісло, у якому він сидітиме під час телепередачі, було з колесами, оскільки “Єльцина краще сприймають, коли він рухається”. Порадили йому також не боятися жестикулювати рукою, на якій в нього відсутні два пальці. У народі поширились факти про те, що Єльцин любить грати на ложках і у великий теніс. Те, що Єльцин п’є, подавалося як свідчення його “демократичности”. За ним закріпилося звання “народного Президента” завдяки цій демонстративній “демократичності”. Але цікавим є такий факт атавізму тоталітарної мітологічної системи. Кілька років тому один кооператив у Свердловську робив гроші на тому, що за аналогією з іще не забутими екскурсіями “по местам боевой и трудовой славы” возив бажаючих автобусом пам’ятними місцями життя і діяльности Б. Єльцина.

“Демократичний устрій, як і кожен живий суспільний організм, має безліч вад. Від них вільні тільки мертвотні тоталітарні утворення. Ось там віками панують спокій і розважливість...

Коли наші запальні пращури м’яли одне одному ребра, обираючи керівників козацької республіки, у їхніх сусідів – східних і західних – зміна володаря відбувалась значно благопристойніше. Помирав старий монарх, і його наступником урочисто проголошували спадкоємця. Народові ж залишалося тільки тріумфувати. А якщо монарх аж надто набридав і терпіти його ставало несила, то його просто душили в ліжку, тихо і чемно. І знову “помазанником Божим урочисто проголошували спадкоємця, і знову народ тріумфував” (М. М. Слюсаревський, 10) . Одна справа, коли голос комунікатора лунає в повній ідеологічній “тиші”, зовсім інша – коли треба пробитися до свідомости реципієнта, незважаючи на шум і багатоголосся. Демократичність суспільства є тим більшою, чим більше це суспільство структуроване в “горизонтальній” площині, тобто, чим більші ці “шум” і “багатоголосся”. Отже, демократія внесла свої складності у процес “впорскування поглядів” масі. Це спричиняло до виникнення нового тезаурусу політичної мітології.

Здійснювались незґрабні спроби оволодіти новою мовою демократії. Їх можна побачити у передвиборних листівках 89-90 років, сповнених полум’яних присягань волонтерів свободи, що народжувалася, їх шалених обіцянок і надоптимістичних прогнозів. Надзвичайне розпалення громадських пристрастей довело мову “образів” до різкого гротеску і в той самий час до межевого лаконізму і виразности. Запам’ятався плакат, що виражав протест проти використання військ у Вільнюсі: перекреслений навхрест танк і слово “Ні!” Безкомпромісність політичної боротьби, нетерпимість до ідеологічних опонентів, а іноді й недостатність політичної, естетичної і загальної культури призводили до створення “шедеврів” наочної агітації на кшталт плакату з гаслом “Ні – союзному договору” і зображенням великої дулі, або портретів політичного суперника з образливими написами чи символами на лобі.

“Пригадується останній день відчайдушного виборчого марафону, до фінішу якого, перемігши десятки суперників, дійшли... Черняк і Карпенко. Оскільки обидва належали до демократичного табору і фактично нічим один перед одним не поступалися щодо відповідности майбутній ролі народного депутата, вибирати між ними киянам було надзвичайно важко. А відтак, остаточна перемога чекала на того, хто просто виявиться спритнішим.

Напруження боротьби зростало буквально щогодини. Надвечір, перед тим, як пройти Хрещатиком, скандуючи: “Чер-няк! Чер-няк!”, його прихильники влаштували біля головпошти імпровізований мітинг, де повели масовану атаку на супротивника. Критика, якщо її можна так назвати, велася, як то кажуть, “на знищення”. Про добір засобів уже не було і мови. Над головами натовпу вибухали, мов гранати, звинувачення: “Карпенко занапастив Голосіївський ліс!”, “Карпенко приховує могили жертв сталінських репресій!” – такий приклад безкомпромісної передвиборної боротьби наводить М. М. Слюсаревський (10). Хитріші політики використовували конструкції на кшталт: “Наше уважение – Телятникову, наши голоса – Яворивскому!” Проте загалом ці роки запам’ятались всім написами на кожному стовпі: “Голосуйте за Ємця!”, “Товариші! Просимо віддати свої голоси за Козія Ю. В.!”, “Дарничани! Голосуйте за т. В. А. Івашка!”, “Поддержите человека, борющегося за наши права! Голосуйте за Карпенко!”, “Не хочешь роста цен – голосуй за беспартийного Черняка!” , “Избиратели! Пусть урны с вашими бюллетенями станут урнами с прахом тоталитарной системы!”

Отже, такі особливості політичного міту демократичної системи – десакралізація основного “божества”, наявність багатьох “божків”, конкуренція між ними за здобуття влади – призводять до виникнення особливих мовних конструктів, спрямованих на знищення політичного противника у жорстокій боротьбі. На службу цій меті стають як певні слова і символи (сенсова сторона), так і структурні характеристики текстів. У соціальній психології існує напрям “експериментальна риторика”, який вивчає вплив формальних характеристик мовного матеріалу на реципієнта для створення найдосконаліших сугестивних текстів. Результати досліджень насамперед використовують у політичній агітації і пропаганді.

Отже, ми бачимо, що певний міт було створено. Але більшість людей просто не може відчути себе частиною цього міту. Цікавими є зміни у масовій свідомості, які знайшли відображення у мові. З’являється і дуже поширюється інтонація іронії, навіть сарказму, в яких знаходить своє вираження відчуття абсурдности життя, що завжди виникає в масовій свідомості у кризові моменти суспільного розвитку. Цю іронію читач напевно вже відчув у заголовках “Киевских ведомостей”. Руйнувались людські надії та сподівання, і з’явилась оцінка “перестройки” як “катастройки”. Показовими у цьому сенсі є декілька заголовків з газети “Коммерсантъ”: “БАНСО Родиной не торгует. БАНСО продает Америку”, “Лондонский туман рассеялся. И возник Артем Тарасов”.

Поряд з різкою соціальною диференціацією людей на економічній, політичній основі, за соціальною активністю (політичною або підприємницькою), у свідомості пасивної, але дієздатної частини суспільства утворився своєрідний вакуум. Він виник між полюсом політики, в якій ця частина не бере участи, і полюсом економіки, що представлена реаліями економічної кризи (дефіцитом продуктів і ростом цін), та ірреаліями (для більшости непідприємців) бірж, маркетингів, брокерства і т. п., що заповнили інформаційні канали (в основному ТБ). У цьому зв’язку можна нагадати, що і американські, і європейські державні діячі та політики, які завжди турбувались про стан духу, про психологію своїх народів, вміло висували досить визначені категорії, цінності, сенси і задачі, що створювали міт певного суспільства на будь-якому етапі його існування, необхідний масі для її діяльности, для переживання життєвих перспектив (американці висунули оптимістичний міт “країни рівних можливостей”, німці спирались на свою організованість і порядок і т. д.). Сьогодні – в умовах невизначености (або втрати ідентичности), різкого перетворення статичного і соціально гарантованого способу життя на спосіб, що швидко змінюється, не залежить ані від загальних, ані від індивідуальних зусиль, демократичних можливостей і в той же час економічних втрат, – свідомість людей не повинна залишитись в цьому вакуумі. Вона повинна наповнитися певними символами і сенсами, спираючись на які, люди знайдуть життєздатність, перспективу, а в ній – впевненість і мотивацію до дії.

Можливості мови у створенні потрібних образів політиків із наперед заданими характеристиками, нерідко з маскуванням при цьому істини, є практично безмежними. Як приклад можна пригадати анекдот часів застою, в якому розповідається про те, як переповіли б своїм слухачам радіо “Свобода” і ТАРС результати змагання з бігу між Л. Брєжнєвим і Р. Ніксоном. “Свобода” інформувала би своїх слухачів так: “Змагалися з бігу два президенти: Ніксон і Брєжнєв. Наш президент був першим. Брєжнєв прийшов другим”. Повідомлення ж ТАРС мало б такий вигляд : “Відбулися змагання з бігу серед президентів. Леонід Ілліч прийшов другим. Президент Ніксон був передостаннім”.

У всіх наведених прийомах, безумовно, є раціональне зерно, але реалізація їх вимагає не тільки знання загальних принципів, але й великого мистецтва і майстерности у конкретному втіленні їх в життя, з врахуванням конкретних реальних умов і політичних завдань. Зразком майстерности у створенні політичного міту може бути такий факт. У СРСР спостерігалась тенденція до зняття із Сталіна усякої провини і відповідальности за скоєні злочини і перекладання цієї провини на його помічників. Причому, ця думка поширилась не тільки серед селянської маси, але і серед інтелігенції. Ілля Еренбург в своїх мемуарах зізнається, що думав про Сталіна, як про якогось старозавітного Бога, і згадує, як під час зустрічі із Пастернаком, коли всюди лютували репресії, той вимовив фразу: “Якби він знав”. Можливо, причина цього не в якихось засобах створення політичного міту, а у психології народу, навіть десь у колективному несвідомому прагненні бачити Сонце без плям. Проте, щоб врахувати це, треба бути добрим знавцем цієї психології народу як майбутнього реципієнта політичного міту. Критерієм майстерности створення політичного міту в наш час може бути інший показник: чи користується народною популярністю той чи інший політик. І намагання сподобатися “масі”, де на карту ставиться все, отже, “мета виправдовує засоби”.

Маса дозволяє еліті створювати міти і навіть вимагає їх створення. Причина полягає у структурі масової свідомости. Не треба забувати, що короля грають придворні. А глобальні соціальні експерименти, що проводились у різні часи і в різних суспільних системах, є мовними експериментами. Говорячи мовою мітології, еліта говорить мовою маси, пробуджуючи її живу душу.

Російський філософ Микола Бєрдяєв писав: “... революція є дуже серйозним і трагічним внутрішнім моментом у долі народів, у долі кожного з нас. Революція є історичною подією, що відбувається в нас і з нами, як би ми до неї не ставились, як би не обурювались її злою стороною, вона зовсім не є чимось зовнішнім для нас і зовсім беззмістовним для нашого життя. Беззмістовним є те, що залишається абсолютно зовнішнім для нас, ніяк не пов’язаним внутрішньо з нашим життям. Бо і до нещасть і випробувань в особистому житті – смерті близьких людей, хвороб, злиднів, розчарувань у людях, які здавались друзями і нам зрадили, – треба ставитись, як до подій, що мають сенс для особистої долі, як до внутрішніх, а не зовнішніх подій, тобто ставитись духовно. Це і є релігійне ставлення до життя”. Для того, щоб наше суспільство якомога швидше вийшло з економічної і національної кризи, демократичним лідерам треба чітко знати, що являє собою сьогодні психологія людей, яка завжди, при всіх соціальних трагедіях, ставала врешті-решт рятівною силою, і створити адекватний для неї політичний міт, дати масі нову духовність. “Є епохи катастрофічні, коли в часі немає стійкости і міцности, коли немає на що спертися, коли земля коливається під ногами. Втримаються лише ті, що розкриють в собі нову духовність”. Ці слова Миколи Бєрдяєва надзвичайно актуальні в наш час. Маса є стихійною, ірраціональною силою, але якщо дати їй “добрий” міт, вона стає силою творчою, героїчною аж до самозречення. Міць її діянь вражає, краса їх засліплює.

---

1. Асеев Ю. А., Фирсов Б. М. Проблемы речевого воздействия на аудиторию в зарубежной социально-психологической литературе. – Ленинград, 1973.

2. Бебик В. М. Як стати популярним, перемогти на виборах і утриматись на політичному Олімпі: (Соціопсихологія і технологія політичної боротьби). – К.: Абрис, 1993.

3. Бердяев Н. О самоубийстве (Психологический этюд) // Психологический журнал. – 1992. – №1.

4. Богомолова Н. Н. Социальная психология печати, радио и телевидения. – МГУ, 1991.

5. Братусь Б. С. К проблеме нравственного сознания в культуре уходящего века // Вопросы психологии. – 1993. – №1.

6. К анализу августовской революции: единство сознания и действия // Психологический журнал. – 1992. – №1.

7. Кухта Б., Теплоухова Н. Політичні еліти і лідери. – Львів, 1996.

8. Кухта Б., Романюк А., Старецька Л. Основи політичної науки. Курс лекцій. Частина друга. – Львів, 1996.

9. Ніцше Ф. Так казав Заратустра. – К., 1993.

10. Ольшанский Д. В. Б. Н. Ельцин на фоне массового сознания (политико-психологический портрет // Психологический журнал. – 1992. – №4.

11. О задачах психологической науки в кризисном обществе // Психологический журнал. – 1992. – №3.

12. Ортега-и-Гассет Хосе. Дегуманизация искусства и другие работы. – М., 1991.

13. Слюсаревський М. М. Ілюзії і колізії. – К.: Гнозис, 1998.

14. Слюсаревский Н. Н., Карамушка Л. Н., Федоришин А. Б. Слово, рисунок, цвет: Психологический анализ наглядных средств политической агитации. – К.: АТ “Реклама”, 1995.

15. Фролов П. Д. Імідж політичного лідера у друкованих ЗМІ: шляхи та методи вивчення // Наукові студії з політичної психології. Вип. 2. – К.: ДОК-К, 1996.

16. Черепанова И. Дом колдуньи. Язык творческого бессознательного. – М., 1996.

17. Шостром Е. Анти-Карнеги, или Человек-манипулятор. – Мн., 1992.