Олександр Дергачов

Випробування Росії та випробування Росією

Сучасна Росія вступила в період визначености, але при цьому залишилась країною з надзвичайно суперечливим шляхом розвитку та складною роллю у системі міжнародних відносин. Цілком утвердилась парадигма її сучасного етапу еволюції, що поєднує великодержавність, націоналізм і окремий цивілізаційний шлях. Віднайдено модель керованої демократії, що базована на особливому статусі чиновництва, приниженій ролі права, і що цілковито віддаляє країну від европейської спільноти. Остаточно склалося й відповідне бачення своєї геополітичної ролі, принципи та стиль ведення зовнішніх справ. Однак, залишилась безліч невідповідностей між намірами, можливостями і результатами зусиль.

Політика Росії відображає її небажання відмовитись від особливих прав і ролі і залишитись при цьому в ізоляції. Це передбачає не тільки співпрацю, а й суперництво, намагання продемонструвати свою окрему позицію з актуальних питань світового розвитку, щодо яких провідні держави прагнуть досягти консенсусу. У багатьох випадках Москва діє не стільки з урахуванням об’єктивних обставин і власних реальних інтересів, скільки з "принципових міркувань", фактично заради демонстрації власного високого міжнародного статусу. Такий курс цілком утвердився і так чи инакше підтримується всіма основними політичними силами. Питання про переосмислення імперського минулого, історичну відповідальність, необхідність якісного оновлення відносин з найближчими сусідами у Москві навіть не виникло. Проте, невідповідність обраних орієнтирів об’єктивним процесам на ґлобальному і реґіональному рівнях, так само, як і обмеженість ресурсів, окреслюють глибоку суперечливість ґеополітичної ролі нашого північного сусіда.

Ґлобальні іспити

Так само, як розпад СССР створив проблему збереження рівноваги загальносвітових відносин, яку мали вирішувати його колишні опоненти, політика на ґлобальному рівні перетворилась для Росії на найбільш складне питання. Її реальна роль і потенціал знизились радикальніше, ніж це передбачалося втратою контролю над Центрально-Східною Европою, унезалежненням союзних республік та економічною кризою. Головне – була втрачена ідейна самобутність, можливість запропонувати иншим націям оригінальну модель розвитку, якісно иншу історичну перспективу. Росія змушена сама орієнтуватись на зразки, які нещодавно відкидала, використовувати чужий досвід і враховувати наявні реалії і правила світової політики й економіки, не нею створені і в межах яких її конкурентоспроможність суттєво обмежена.

Росія прагне використати усі переваги держави-спадкоємця СССР, хоча об’єктивно не здатна цього зробити, а якщо б змогла, то це обмежує можливості більш адекватно оцінити власні довгострокові інтереси та оптимізувати стратегію. Одночасна втрата економічних й ідейно-політичних важелів міжнародного впливу при високій самооцінці і прагненні відігравати роль самостійного центру глобального впливу створює крен у бік використання суперечливих та неефективних засобів. Статус ракетно-ядерної держави та постійного члена Ради Безпеки ООН безумовно дозволяє бути задіяною у великій політиці, але цього недостатньо для того, щоб відігравати дійсно істотну роль.

Російська зовнішня політика, незважаючи на активні намагання реалізувати ідею великої світової держави, значною мірою втратила реальну зовнішню мотивацію. Коли повномасштабне входження у систему ґлобальних відносин, передовсім у світову економіку, гальмується, і фактично далеко не повністю відповідає інтересам творців чинного політичного режиму, важко зрозуміти, які раціональні цілі переслідує Росія, намагаючись внести власні корективи у ґлобальний баланс сил. Для торгівлі енергоносіями і навіть зброєю цього непотрібно. Масштаби її участи у міжнародних справах переважно віртуальні, а реальна роль перебільшується, що пов’язано з особливостями національної ментальности, психологічним станом еліти, традиціями московської дипломатичної школи.

Самонавіювання щодо власної величі є почасти кумедним, але не є безпечним. Спроби поставити під сумнів возз’єднання Европи цілком марні, але гіперболізація російських інтересів і відмінне від абсолютної більшости европейських держав розуміння проблем безпеки і співробітництва створюють певну напругу. У військовій доктрині Російської Федерації прямо зазначено, що “спроби іґнорувати (обмежувати) інтереси Російської Федерації у вирішенні проблем міжнародної безпеки, протидіяти її зміцненню як одного з впливових центрів багатополярного світу” належать до числа основних зовнішніх загроз [1] . Сьогодні у Москві обговорюються нові концептуальні підходи до військово-стратегічних питань та засобів безпеки, що базуються на розширенні ролі ракетно-ядерного потенціалу, зокрема можливості нанесення превентивного удару з використанням стратегічної зброї, продовженні (відновленні) змагань з США та НАТО у сфері озброєнь.

У стосунках із Заходом Росія має дуже складний, суперечливий набір інтересів і змушена шукати компромісу сама з собою. Один блок інтересів відображає пріоритет цивілізаційної самобутности та геополітичної самодостатности. Він живиться ностальгічними почуттями і антизахідництвом, що цілком утвердилось як складова російського патріотизму, активно експлуатувалось уже в період другого президентського терміну Єльцина і набуває дедалі виразніших рис останнім часом. Це передбачає елементи автаркії, протекціонізму в економіці, жорсткість у підходах до проблем розширення НАТО та американської військової присутности у традиційних зонах російського впливу. І це цілком відповідає суспільним настроям.

Инший блок пов’язаний з об’єктивною потребою нарощування ресурсів розвитку, відвоювання більш вигідного місця у міжнародному розподілі праці, що можливо лише шляхом інтенсифікації міжнародної співпраці і пристосування до умов, що склалися за переважного впливу західних держав. Цей напрям за логікою внутрішньої політичної боротьби втратив пріоритет і має лише напівприховану підтримку частки політичної еліти. Сьогодні у Росії спостерігається певне сп’яніння від перспектив використання сировинних ресурсів та інфраструктури постсовєтського простору як у суто економічних, так і геополітичних цілях. Економічне зростання відбувається переважно за рахунок активізації законсервованих під час кризи потужностей. Приток капіталу залишається незначним, тоді як його відтік – суттєвим. Така ситуація безпосередньо пов’язана зі свідомим дозуванням реформ, їх пристосуванням до потреб функціонування політичного режиму. Виразна тенденція до згортання навіть тої недосконалої демократії, що була відвойована ліпшими представниками російської інтеліґенції після 1991 р. закріпилась під завершення першого президентського терміну Владіміра Путіна [2] . У результаті грудневих виборів 2003 р. в останньому оплоті політичного плюралізму – Державній Думі, не залишилось представників демократичних сил. Натомість міцні позиції завоювали ліві та умовно праві націоналісти-державники. Відмова від демократичних перетворень, характер впливу політики на економіку та її основних акторів, фактична марґіналізація і без того слабких елементів громадянського суспільства погіршують умови розвитку і використання творчого потенціалу нації і містить серйозні ризики помилок у визначені національних пріоритетів, неоптимального розподілу зусиль та ресурсів. Фактично відбулась відмова від демократизації як основи стратегії ліквідації відставання від провідних держав, яка спонукала Горбачова і навіть отримала друге дихання у перші роки президентства Єльцина. Потім демократизація була – частково свідомо, частково стихійно – підмінена технологічною, поверховою лібералізацією. [3] Сьогодні є сумніви у тому, чи влаштує оновлену владну еліту такий компромісний витвір як "ліберальна імперія". Більш вірогідно, що нове російське видання керованої демократії міститиме основні родові ознаки досить жорсткого авторитаризму. Це неодмінно обмежить можливості повернення країни на провідні ролі у міжнародній політиці.

Захід уважно спостерігає за Росією і вже неодноразово корегував свою стратегію щодо неї. Певний час давався взнаки чинник несподіваного розпаду СССР. Різке послаблення Росії набагато перевершувало нещодавні сподівання її суперників і навіть створювало певні незручності, наприклад у питаннях ефективности системи договорів про обмеження озброєнь чи у підтриманні стабільности у реґіонах, де була втрачена певна рівновага сил. Фіксація нової ситуації, утвердження нового співвідношення сил, видавалося більш раціональним, ніж квапливе використання власної переваги для досягнення ще більших вигод. Істотну роль відігравали й розрахунки на реформи у Росії і перетворення її на передбачуваного, надійного партнера, що діє на спільних, ціннісних засадах. Останні роки засвідчили, що ця держава не готова до демократичного розвитку і значною мірою зосереджена на проблемах пошуку нової оригінальної національної ідеї і зручної для владної верхівки моделі суспільного ладу.

Сьогодні ставлення до Росії поєднує в собі настороженість щодо можливости відновлення масштабного суперництва у разі її посилення і побоювання у випадку її послаблення і дестабілізації. І США, і провідні західноевропейські держави продовжують здійснювати політику "залучення" Росії, хоча вже цілком зрозуміло, що її перехід до загальновизнаних демократичних цінностей відкладається на невизначене майбутнє. Співпраця розвивається при збереженні дистанції, що зафіксовано у непевному і неґарантованому статусі Росії у "великій вісімці", специфічних механізмах взаємодії з НАТО і ЕС. На Росію не тиснуть заради її демократизації, адже це не прагматично, проте, поступово розбудовують систему асиметричної економічної взаємозалежности і впливу на неї, що має ґарантувати від серйозних викликів з її боку.

Потенціал Росії є дійсно значним. Але він є некомплектним, а сама країна недосконало керованою. Внутрішня консолідація на основі авторитаризму, пожвавлення економіки за рахунок нарощування сировинного експорту є чинниками, що підвищують її загальну дієздатність як міжнародного актора, але не відкривають добрих геополітичних перспектив. Цілком очевидно, що навіть за найбільш сміливими прогнозами Росія не стане самостійним ґлобальним економічним і політичним центром. Більше того, вона не досягне цього й у випадку певних успіхів у реінтеґрації постсовєтського простору. Розповсюджена свого часу думка, що "Росія без України ніколи не відтвориться як імперія" фактично втратила актуальність. Констатуємо, що це означає не тільки слабкість Росії, а й слабкість нашої держави. Ґлобальне значення процесів у постсовєтських країнах та у їхніх взаєминах помітно знижується.

Периферійна наддержава

Роль, яку Росія залишила за собою і яку за нею загалом визнали провідні світові держави, – це лідерство на постсовєтському просторі. Тут вона отримала досить велику свободу рук, неформальний мандат на чорнову роботу з підтримання стабільности і навіть розглядається як можливий провідник інтересів Заходу. Так само слід визнати, що Росія насправді досить успішно реалізовує свої інтереси на постсовєтському просторі. Однак, об’єктивно, домінування в такому реґіоні, не надає їй достойного статусу, і при цьому потребує чималих зусиль і коштів для протидії тенденції до дезінтеґрації. При цьому активність Росії у "ближньому зарубіжжі" практично вичерпує її міжнародні можливості і сприяє її відтисканню на другорядні ролі в усіх инших реґіонах, що особливо наочно відбулося на Балканах і Близькому Сході.

В обмеженому просторі постсовєтського світу Росія беззастережно домінує. Її політика тут є більш цілісною, а потуга достатньою. Цьому сприяє відносна ізольованість та слабка реформованість реґіону. Значні соціокультурні відмінності між колишніми республіками дедалі більше доповнюються особливостями їх політичного та економічного розвитку. Зв’язки між ними залишаються міцними лише за рахунок подібности формування та засад функціонування владних еліт. Як наслідок, зберігається якісна схожість у відносинах власности, загальних умовах і практиці ведення бізнесу, рівні його тінізації і криміналізації, стосунках між бізнесом і політикою, соціальному статусі та ролі бюрократії, розвитку корупції. Реґіон складають недемократичні держави: від керованих демократій Росії і України, до тоталітарних режимів Туркменистану, Узбекистану, Таджикистану. Дії виконавчої влади, як і великого олігархічного бізнесу, полегшені приниженою роллю права, слабкістю законодавства, браком контролю з боку суспільства.

Обмежена готовність до спротиву нових незалежних держав перетворює простір СНД на полігон демонстрації спроможности влади проводити “сильну” зовнішню політику. Крім того, у випадку “близького зарубіжжя” наявний збіг поглядів вищого чиновництва, що формує державну політику, інтересів і можливостей значної частини бізнесу, зокрема олігархічних угруповань і перебільшених громадських очікувань щодо підтримки особливої ролі Росії [4] .

Реґіональна політика Росії найбільш наочно демонструє особливості її загальної стратегії на міжнародній арені. Передовсім це: а) екстенсивний, кількісний підхід до відновлення власної потуги, концентрація наявних ресурсів, використання колишніх досягнень, а не орієнтація на нові; б) чіпляння за "старе", ставка на використання слабкостей партнерів, залишків того, що відходить. Звідси перенесення на терени колишнього Союзу деяких прийомів, що колись застосовувалися Москвою для контролю за східним блоком. СНД дійсно має чимало спільного з Радою Економічної Взаємодопомоги, і Ташкентський договір про колективну безпеку і цілеспрямовану підтримку російської військової і загалом "силової" присутности у колишніх совєтських республіках, – з системою Варшавського Договору. Додамо, що й відносини між Єльциним, Путіним та рештою президентів країн реґіону надзвичайно схожі з тими, що існували у східному блоці.

Попри те, що Росія випереджає решту постсовєтських держав в економічних реформах, про її роль локомотива перетворень не йдеться. Усі інтеграційні проекти на постсовєтському просторі є спробою повернути минуле, чи законсервувати сучасне, адже не ґрунтуються на глибоких реформах. Вони є часткою реґіональної політики Росії і не пристосовані до збалансування інтересів потенційних учасників. Прагнучи розбудувати механізми економічного і політичного контролю над колишніми союзними республіками, Росія, водночас, в усіх варіантах міждержавних об’єднань завжди гальмувала впровадження цивілізованих прозорих форм співпраці. Продовжуючи переговори про створення єдиного економічного простру з Европейським Союзом, вона не має на увазі відповідну гармонізацію власного законодавства і фактично ухиляється від наближення до европейських стандартів, не просуває цю ідею в стосунках з новими незалежними країнами. Обмеженість уніфікації в торговельно-економічній сфері має суттєве доповнення – фактичне відкидання европейських політичних цінностей. В Єдиному економічному просторі (ЄЕП) Україна опиниться наодинці з державами, що не мають наміру і підстав для вступу до ЕС і, більше того, безальтернативно прямують иншим шляхом.

У випадку з Україною, вони, до того ж становлять альтернативу, по суті – перешкоду інтеґрації европейській, а отже, – містять виклик, який, у разі недостатньої протидії може стати безпосередньою загрозою. Так, Дмитро Рагозін, один з героїв подій навколо Тузли і лідер блоку "Родіна", що за підтримки Кремля впевнено пройшла до Державної Думи і очевидно матиме значний вплив на російську зовнішню політику, відверто висловлюється щодо найближчих цілей: "Чотири держави – Росія, Україна, Білорусія і Казахстан – повинні створити альянс, більш чіткий, ніж ЕС. І разом рухатися назустріч Европі. Одним кулаком ми зможемо вибити з Европи більше" [5] .

Праґматизація міжнародної діяльности Москви, що проявилася за Путіна, у випадку “ближнього зарубіжжя” полягає в цілеспрямованій економічній експансії [6] . Це вже породило нове складне завдання для України – відстоювання економічної незалежности, захист своїх економічних і геополітичних інтересів як транзитної країни. ЄЕП йде далі від попередніх евразійських проектів і є спробою припинення руйнації зони особливих російських інтересів і використання з цією метою як економічних проблем, так і суспільно-політичних характеристик партнерів. Він особливо небезпечний тим, що створює офіційну надбудову, зручний інструмент взаємодії національних партій влади, яку доповнюють міжолігархічні бізнесові зв’язки.

Водночас, наявні ознаки того, що Росії не вдасться встановити в реґіоні однополюсний лад, який вона категорично засуджує у глобальному форматі. Спротив цьому не є тотальним і скоординованим, проте, він пов’язаний з впертими чинниками, – об’єктивними інтересами та законами конкуренції. Перший з них – завуальований, але принциповий спротив нових незалежних держав (ННД), переслідування їх лідерами власних інтересів. Скажімо, Нурсултан Назарбаєв і Алєксандр Лукашенко, легко погоджуючись на черговий експеримент з інтеґрацією, мають свої резони. Казахстан потребує тривалого періоду для національної консолідації, набуття самодостатности, так само, як і його еліта – для самоутвердження та опанування складними внутрішніми процесами. Зближення з Китаєм, зміцнення зв’язків зі Сполученими Штатами та Европейськими державами так само відбувається поступово і час для остаточного збалансування геополітичних орієнтирів, вивільнення від російської опіки ще не прийшов. Для бєларуського президента ЄЕП – це зручний засіб відсторонитись від дедалі жорсткіших обійм (нерівноправного державного союзу з Москвою), зберегти маневр і забезпечити ще кілька років свідомої "здачі в оренду" суверенітету за конкретне економічне відшкодування. В обох випадках питання про те, хто кого більше використає – Москва Астану і Мінськ, чи навпаки – не має однозначної відповіді.

Другий чинник – зростаюча конкуренція за вплив на окремі ННД сусідів з того боку колишнього совєтського кордону. Нарешті, закономірно посилюється зацікавленість молодших партнерів Росії до більшої заангажованости в їх проблеми США і таких потужних колективних гравців як НАТО і ЕС. Наявність зворотного інтересу підтверджується активізацією на постсовєтському просторі авангардних міжнародних організацій – ОБСЕ і Ради Европи.

У листопаді-грудні 2003 року у Росії виникли проблеми з Грузією, Молдовою, Бєларуссю. Мінськ зупинив процес розширення її економічної присутности, Кишинів відкинув розроблений у Москві план вирішення придністровської проблеми. У Тбілісі взагалі відбулась непогоджена зміна влади. Посилився міжнародний тиск на Росію, щодо виведення її військ з Придністров’я та Грузії. Поступово змінюються й геоекономічні параметри постсовєтського простору. Ситуація в реґіоні стає дедалі різноманітнішою, тоді як Росія, не уловлюючи ритму його еволюції покладається на прості шляхи реалізації своїх тимчасових переваг і ризикує втратити стратегічну перспективу.

Україна як об’єкт російської політики

Україна нічого не виграє від недосконалости російської політики і має зробити серйозні висновки з практики останніх років. Залежність від Росії не зменшується і фактично перетворилась на постійний чинник внутрішніх процесів. Вона об’єктивно обмежує Києву свободу геостратегічного вибору, можливості використання міжнародних засобів для національної безпеки. За сучасної моделі національного розвитку ця залежність навіть набуває природного характеру. Якщо не відбудеться оновлення влади і реальна демократизація, Україні може бути нав’язана маріонеткова політична й економічна система.

Вітчизняна правляча верхівка завжди програвала російській і йшла на поступки на державному рівні, досягаючи задоволення групових інтересів. Переважно це пов’язане з нездатністю і небажанням перевести українсько-російські відносини у цілком офіційну площину, коли вони мали б регулюватись виключно міжнародним правом, відповідний протокол і процедури створювали б безпечну дистанцію, а механізми ухвалення рішень дозволяли б контролювати дії виконавчих структур. Сьогодні ж реально існує ситуація, коли наші можновладці у контактах з московськими колегами почуваються не тільки і не стільки уповноваженими суверенної держави, скільки представниками напівавтономного підрозділу ширшої касти, зобов’язаними до того ж, керуватися особистими домовленостями вищих керівників та враховувати інтереси свого клану. Тут цілком збереглась ієрархія, а прояви зверхности одних і меншовартости инших сприймається як норма.

В Україні східний вектор зовнішньої політики має додаткову опору у ментально-психологічних особливостях значної частки населення, у проявах совєтської субкультури, що досі збереглася. Залишаються усталеними ілюзії щодо сучасної Росії, сентименти щодо східнослов’янського братства, суттєві елементи антизахідництва. Даються взнаки й складності адаптації до змін, пов’язаних з інтернаціоналізацією, острах перед малознаним новим. Саме це визначає популярність пріоритетної співпраці з Росією і Бєларуссю. На цьому паразитують ортодоксальні ліві, а чинна влада не здатна артикулювати і забезпечити реальні довгострокові національні інтереси. Це додатково утруднює вироблення консолідованої позиції і, тим більше, чіткої довготермінової стратегії щодо Росії.

За президентства Леоніда Кучми російський бізнес, значна частина якого тісно пов’язана з державою, заволодів багатьма стратегічними об’єктами української економіки. Північний сусід здійснює системний вплив на наш інформаційний простір, зберігає безпосередній чи опосередкований вплив на політичну еліту і широкі верстви населення. Як вважають учасники експертного опитування, головними провідниками російського впливу є політики лівої орієнтації – (56,6% опитаних), лідери українсько-російських бізнесових груп – (54,7%), реґіональні лідери Сходу і Півдня – (22,6%). Стійкості проросійських настроїв, на думку експертів, сприяють зубожіння населення – 56,6% і вплив російських ЗМІ на українському інформаційному просторі – 56,6%, історична спадщина, інерція мислення – 45,3%, зневіра в европейській перспективі України – 43,4%, засилля російської масової культури – 41,5% [7] .

Особливість ситуації полягає у тому, що й сучасному російському керівництву немало українських громадян довіряє більше, аніж власному. Так, за результатами загальноукраїнського опитування, проведеного Інститутом соціології НАН України у 2003 році, діяльність і російського, і бєларуського президентів оцінюється набагато вище, ніж українського: за десятибальної шкалою – 6,73, та 5,37 проти 3,06 відповідно [8] . Доводиться констатувати, що багатьох задовольнило б більш вправне управління саме такої влади, а не її зміна, певна корекція сучасної політики, а не її перегляд на принципово інших засадах. Звідси – прихильність до Росії у розрахунку отримати кращих правителів і долучитися до ресурсів.

Ситуація навколо Тузли продемонструвала, що понад третини населення не сприймають Росію як джерело загрози, або байдужі до цього. Лише у 18% наших громадян ставлення до Росії погіршилось, а серед варіантів гарантування національної безпеки на користь військового союзу з країнами СНД висловлюється 35,8%, тоді як за вступ до НАТО – 22,8%, за позаблоковий статус – 21,1% [9] . Очевидно, резерв російського впливу на українське суспільство є значним, тоді як можливості протидії йому сьогодні все ще обмежені.

Росія об’єктивно зацікавлена у блокуванні реальних демократичних перетворень в Україні і з огляду на блокування альтернативних геополітичних орієнтацій, і внаслідок небажання втратити таку зручну подібність, котра гарантує дійсно особливі відносини і надійний контроль. Водночас, внутрішньополітичні події в Україні восени 2003 року, позначили загрозу штучного використання владою російського чинника (тобто без реального втручання Москви) окремими політичними силами, тактично зацікавленими у поглибленні відмінностей у настроях мешканців окремих реґіонів, розпалюванні протистояння між "націоналістами" і "антинаціоналістами" з тим, щоб дискредитувати демократичну опозицію і виступити в ролі прибічників злагоди, стабільности, збалансованого зовнішньополітичного курсу.

Ще одним чинником слабкости позицій України у постсовєтському просторі є брак успіхів і чітких перспектив у стосунках з европейськими і евроатлантичними структурами. Зволікання з реформами не створює тих якісних відмінностей між Україною і Росією, що могли б засвідчити практичну пріоритетність західного вектору відносин і заклали б підґрунтя для підпорядкування йому решти напрямів співпраці. Сьогодні ж доводиться реагувати на загрозу байдужости Заходу до не-реформованої України і збереження Росією певної свободи рук як компенсацію за поступки у більш важливих для Заходу питаннях [10] . Такий ризик зберігатиметься, поки Україна відставатиме від Росії у внутрішніх перетвореннях і не зможе запропонувати західним партнерам якісно ліпшу модель відносин, яка б вийшла за межі геополітичних розрахунків. Взаємини Росія – Захід не будуть більш тісними, довірчими, ніж стосунки Україна – Захід, але вони, очевидно, будуть набагато більш вагомими. Сьогоднішній рівень зближення з НАТО та ЕС є недостатнім для створення реальної альтернативи. Якісна перебудова українсько-російських відносин може бути здійснена тільки за підтримки демократичних країн, власне на основі входження України до їх спільноти.

---